Последние новости

Козацька Фортеця. Загартовані серця
2011-04-28 13:03
Відірвані від телевізорів, комп’ютерів та інших благ сучасної цивілізації, молоді козаки в дитячому вишкільному таборі «Козацька фортеця» найбільше сумують за своїми друзями. До побачення з ними — довгих 10 днів, насичених справжнім січовим вишколом. У рейтингу «найболючішої відсутності» також дарована літніми канікулами можливість не розлучатися з ліжком аж до півдня. І, звичайно ж, ласощі.
— Хочеться вже поїсти всякої, як кажуть, гидоти, «хімії» — чіпсів, цукерок, шоколадок, — скаржиться малеча в шароварах.
У «Козацькій фортеці» підйом о 7.00 ранку, зарядка (кажуть, «після неї не можна ходити»), здорове харчування й суто козацькі розваги — стрільба з луку та рушниці, катання на конях, походи, запливи на човнах-довбанках. Усе це — в мальовничій черкаській місцині, поблизу села Плескачівка, і за 15 кілометрів від історичного Холодного Яру.
СПАРТАНСЬКІ УМОВИ ІЗ СІЧОВИМ ПРИСМАКОМ
З малими козаками в «Фортеці» ніхто не панькається. «Вожаті» у козацьких строях — суворі, але справедливі. Хорунжих, курінних отаманів та решту таборової старшини молодь сприймає всерйоз. Їх чуби та командний тон навіюють потребу підкорятися. Адже вередливість «коштуватиме» недешево — декілька десятків відтискань або присідань.
Та попри спартанські умови з січовим присмаком, козацький спосіб життя хлопцям до вподоби.
— Цього року значно збільшилася кількість дітей — за шість заїздів їх було близько 600. Багато хто з них привозить на таборування своїх друзів, — розповідає отаман «Козацької фортеці», президент школи українського бойового мистецтва «Гопак» Володимир Шерстюк, і пояснює такий ефект: — Подібні табори дають можливість відчути козацький дух і випробувати його на практиці. Тут діти отримують цікаві знання, навики, які сприяють вивченню історії козацтва і в подальшому, коли вони вже роз’їжджаються по своїх домівках. Діти починають цікавитися цією історичною добою з власної ініціативи, вишуковують цікаву, маловідому інформацію. Таким чином і відбувається відродження козацтва.
У свої 10—12 років плескачівські козарлюги вже розмірковують про історичну місію козацтва і діляться враженнями від розповідей, які вони чують тут, у таборі — про своїх сильних, мужніх та мудрих предків.
— Коли я слухаю ці розповіді, то відчуваю, якою Україна була могутньою. Козаки у мене асоціюються зі свободою, бойовою майстерністю, вишколом, розумом, винахідливістю, — каже один із хлопців.
— Усіх — і наймолодших, і старшину — дуже цікавить малодосліджена тема козацького характерництва, — ділиться спостереженнями представник таборової старшини Андрій ПЛАХОТНЮК. — Характерниками називали тих людей, які мали надлюдські здібності, були освячені в таємні знання. Всі козацькі ватажки були характерниками. Десь люди з такими здібностями є і зараз. Характерництво передається з покоління в покоління, але кожен може розвинути це в собі сам. Передусім потрібно викинути з голови всі негативні думки, любити всіх вселенською любов’ю, — описує Андрій шлях до характерництва. — Взагалі тема козацтва дуже обширна. Сьогодні її намагаються звульгаризувати. Зокрема, знімають фільми, де козаки — тупі п’янюги. Але якби це було так, Січ не простояла б і дня.
18-річний Андрій розповідає про те, як він зацікавився козацтвом.
— Прокинувся одного ранку і зрозумів, що хочу якомога більше знати про козаків. Почав читати книжки, шукати інформацію. В рідній Умані знайшов своїх однодумців з подібним світоглядом, яких я відчуваю на духовному рівні. У нас спільна мета. Її можна висловити за допомогою афоризму: «В нас єдина мета — Україна — свята, нездоланна ніким і ніколи»! Вважаю, що це є завданням всього нашого покоління. Саме нам належить витягти Україну з того стану, в якому вона зараз перебуває.
КОЗАЦЬКІ КЛЕЙНОДИ — БУЛАВА Й... ЦУКЕРКИ
Так само як декілька століть тому на Січі, сьогодні в «Козацькій фортеці» кожен козак має те ім’я, на яке заслужив — своїми вчинками, звичками або навіть особливостями зовнішності чи характеру. Серед них трапляються як суто українські (наприклад, Вареник), так і доволі екзотичні — приміром, тут, у Плескачівці, ми зустріли козака на ім’я Гламур...
Ось перед нами сидять Монах, Білка та Бублик. Усі вони мріють принаймні на день потрапити у часи козацтва, на справжню Січ, скуштувати найбільш правдивий козацький куліш. Щоправда, хлопці визнають, що доросле козакування — річ не дитяча.
— До отаманства я ще не готовий, — серйозно замислившись, каже Білка. — До того ж, у мене вже є інші життєві плани. Хочу бути комп’ютерним дизайнером.
Серед киян, ужгородців, львів’ян, донеччан (за всю історію табору тут побувало 14 українських областей) у «Козацькій фортеці» виявився козак із Підмосков’я. В Україну він приїхав на гостини до бабусі, яка, судячи з усього, вирішила, що онукові не завадить півторатижневий вишкіл. Здається, в козацьких умовах хлопець почувається цілком органічно. Так само органічно він сприймає своє прізвисько — Москаль.
— У нас тут є й Гоблін, і Кабан. На що ж Москалю ображатися?.. — дивуються козаки з нашого запитання, чи не ображається закордонний гість на присвоєне йому ім’я.
Ми потрапили до «Козацької фортеці» в останній, дуже насичений день цьогорічного таборування, який увінчався пошуками козацьких клейнодів — у вигляді булави та надцінного в тутешніх умовах трофею — шоколадних цукерок. Звісно, пошуки цього скарбу супроводжувалися жорсткою боротьбою та випробуваннями на істинні козацькі якості — не лише прудкість, витривалість, влучність та силу, а й розум та кмітливість. А тим, хто отримав найбільше визнання, випала неабияка честь — вистрілити зі справжньої гармати і ознаменувати закриття «Козацької фортеці» урочистим спусканням прапорів — українського й таборового.
Прощальна десятиметрова ватра на тлі мальовничого плескачівського заходу зігрівала вогнем та козацькими піснями. І хоча й дитячими, але вже напрочуд загартованими серцями.
Марія Томак, газета "День"

Виховай з дитини справжнього українця. (змі про Дитячий табір "Козацька Фортеця"
2011-04-26 15:29
Зараз багато хто замислюється, а чи так уже необхідне національне виховання дитини?
Адже в багатьох країнах навіть не чули, що таке Україна. До того ж увесь світ прагне до інтернаціоналізму. А щоб спілкуватися з мешканцями багатьох країн, досить англійської мови.

Національне виховання: вчимо звичаї, щоб не було соромно
Але куди б ви не поїхали відпочити, всюди вас намагатимуться долучити до національної культури. Вам співатимуть пісні своєю рідною мовою, розкажуть про народні промисли. Та й розмовляти волітимуть національною мовою.
А як ми приймаємо іноземців? Найчастіше, крім борщу, нічого з національних розваг запропонувати не можемо.
Нашим дітям просто необхідно прищеплювати любов до народних звичаїв, щоб перед усім світом не було соромно, що в нас немає свого обличчя, своєї особливості, щоб не зливатися в сіру масу пострадянського простору.
До того ж звичаї в нас унікальні. Ось, наприклад, звичай розписувати писанки відомий тільки в Україні. Заняття і розвиваюче, й цікаве, і дитина дізнається більше про звичаї. І для дитини корисніше так провести час, ніж псувати очі в 3D-кіно або за комп'ютером.

Національне виховання: чи вчити українську мову?
Багатьом здається, що українська мова не така вже й потрібна дітям. Мовляв, краще нехай дитина вчить іще одну іноземну.
Але якщо ваша мета виховати справжню людину, то ще одна мова не зашкодить.
Тим паче, що ця мова закладена в підсвідомості вашої дитини, адже ментальність у всіх, хто живе в Україні - українська. Без національної складової неможливо виховати гармонійну особистість. Про це знають в усіх країнах.
А ви знаєте, що українська мова друга за милозвучністю після італійської? Чим не аргумент за те, щоб віддати дитину в українську школу?
Адже російську дитина вивчить однозначно, а ось літературні шедеври, якими захоплюється увесь світ, не вивчивши українську, прочитати в оригіналі не зможе. Наприклад, кіноповісті Олександра Довженка, філософські вірші Лесі Українки, Тараса Шевченка, Василя Стуса.

Якщо ви вибрали національне виховання для своєї дитини
Якщо ви твердо вирішили виховати справжнього українця, то обов'язково на літо віддайте його в один із таборів із національним вихованням. Можна записати у "Козацьку Лицарську Школу", організатори якої пропонують дітям відпочити в дитячому таборі "Козацька Фортеця".
Ваш майбутній козак або козачка порине у вир справжнього запорозького життя, сповненого козацьких традицій, подвигів і таємниць.
Тут не тільки вивчають історію України, а й формують національну гордість, повагу до свого роду й народу, розуміння того, що всі ми нащадки славного козацького роду, й повинні бути гідними своїх предків.
Досвідчені інструктори навчать дітлахів їздити верхи, стріляти з луків, управляти козацькими човнами-довбанками.
Ще у програмі вивчення козацького бойового мистецтва гопак, орієнтування в лісі та степу, народна медицина, змагання на силу, спритність і витривалість. І все це - за майже символічні гроші.
У засмаглому хлопчиськові або дівчинці ви свою дитину просто не впізнаєте.

http://www.hopak.kiev.ua/ua/details/462/
hopak.kiev.ua

Відгуки про табір Козацька фортеця
2011-04-21 15:12
Відгуки батьків


Оксана Бабак, Полтавська обл.


Влітку 2008 року мій син відвідав Дитячий табір "Козацька фортеця", у Вереміївці. Відправляючи туди дитину, я мала сумніви, - раніше син мав стандартний дитячий відпочинок" - відпочивав із однокласниками у звичайних таборах із будиночками, ліжками, гарячою водою та іншими зручностями. А тут раптом літній табір де дитина житиме у наметі, серед лісу, з чужими людьми, - як і кожна мама, я переживала, хоч і думала – нарешті він відірветься від телевізора та комп’ютера. Не минуло і доби, подзвонила дізнатися як він: “Може тебе забрати? – питаю, “Ні”, - сказав син. Часто ми не говорили – адже у таборі не було де зарядити мобільний.
Коли повернувся додому – не впізнали. Засмаглий, змужнілий. Тільки і розмов було, що про дитячий табір: як бавилися, купалися, вчилися битися, стріляли, їздили верхи, слухали розповіді про козаків. Приємно, що дітям там прививали любов до історії, традицій, та здорового способу життя О 10 вечора – вклався спати згідно таборового режиму! У нас завжди були проблеми з апетитом – то борщу не хотів їсти, то каша не до смаку. Після табору почав їсти усе. Говорив, що за переведені харчі – відтискалися. А ще відмовлявся сідати до столу доки не збереться уся родина. Так їх учили в таборі. Кілька тижнів у домі постійно були гості – друзі та родичі приходили дивитися фото та відео з табору. Нічого подібного раніше не бачили. Синові однокласники відпочивали у звичайних таборах. Спілкуючись з їх мамами чула нарікання: “Мій там курити пробував, а мого побили… дівчата після дискотеки”. “А у нас у таборі щовечора була ватра і співи козацьких пісень, а не якась дурнувата дискотека!” – говорить мій Юрій з ноткою зверхності. Дуже важливо, щоб у підлітковому віці дитина не пристрастилася до шкідливих звичок. Але заклики до здорового способу життя з вуст наставників-козаків звучать переконливіше ніж від мами.
Ще зима, а син уже водить мене по магазинах - вибирає похідний рюкзак, - козак збирається на Січ.


Віктор Рябоконь м. Київ

Минулого літа наш син Ростислав відвідав козацький дитячий табір. Ми хвилювалися, адже вперше відпускали дитину саму так далеко з дому, на літній відпочинок, але завдяки тому, що був постійний зв’язок з тренерами нам було спокійніше. Але варто зауважити що це не стандартний дитячий відпочинок, - прохолоджуватися у тіньку їм ніхто не дає, - постійне навчання, муштра, активність. Син за 10 днів змінився, подорослішав, став здоровішим, засмаг. Цього року теж планує їхати, адже так багато вражень отримав від козацького відпочинку. У таборі він вперше скуштував козацький куліш приготований на живому вогні. Вдома ми таких страв ніколи не готували.
Він займається гопаком уже другий рік, і я помічаю, що тренер, Віктор Овчаренко, для нього часом ближча і авторитетніша особа ніж шкільні вчителі, і навіть ми з мамою. Але не ображаємося, адже тут дитина доглянута і отримує справжнє чоловіче виховання.

Володимир Мартинюк м.Київ

Ми відправили сина в Дитячий табір "Козацька фортеця" усвідомлюючи, що там будуть "спартанські" умови, адже у 8 років хлопчик має дорослішати, готуватися до життя і розуміти, що комфорт, затишний будиночок та гаряча вода є не всюди і не завжди, але жити можна і без цього. Спочатку в дитини був легкий шок, - ми говорили по телефону і відчували, йому непросто, але потім звик і освоївся серед козаків. Були навіть якісь покарання за непослух, але, думаю, це теж потрібно. Річ у тому, що Стефан у родині наймолодший і виховується у товаристві трьох старших сестер. Звичайно ж, його завжди балували, а хлопцю потрібно інше. Під час літнього відпочинку він відучився від капризування, і почав поводитися як справжній чоловік. Від нового року постійно питає: “Коли ви мене запишете в той же дитячий табір, і бажано на всі зміни”, то напевне йому там сподобалося. Ми перейшли у нову школу, то в сина був конфлікт з класом - друзі не вірили в існування бойового мистецтва "гопак", говорили:” Що ти вигадуєш! це ж танець!” Але коли побачили фото, де він виступає на змаганнях у спарингу, у літньому таборі седить верхи на вороному коні, чи з луком, чи веслує в човні, одразу ж змінили думку.
Мені і самому було б цікаво спробувати козацького життя, - жити у наметі на свіжому повітрі, прокидатися на світанку...

Пушкар Олена м.Харків

Загальне враження про Дитячий табір «Козацька фортеця» гарне. Дуже вам дякуємо! Враження про курінних Наталку та Олександру захоплення. Найбільше прикрощів викликала ранкова побудка. Олесі сподобалися усі заходи, які там проводилися, особливо Велика гра та пошуки скарбів. Зараз донька співає таборових пісень, тримає на столі ляльку-мотанку, декілька разів намагалася заплести мені косу-колосок. Каже відкладати гроші, щоб поїхати у ваш літній табір наступного року. Я вважаю, що в програму таборування також необхідно включити обливання холодною водою, для загартувати дітей.

Ірина

Дуже вдячні людям, які думають про дітей! Велика подяка засновникам та всім, хто вчив дітей любити свій рідний край, тим хто жив разом з дітьми в "Козацькій фортеці" (в дитячому таборі)!!! Був наш хлопець в різних дитячих таборах, але в фортеці сподобалось найбільше. Спочатку було важко, але згодом він зрозумів правила і почав отримувати задоволення від козацьких вправ та забав. Жаліємо тільки про те, що попали на останню зміну. Місце для табору не можна знайти краще! Це та мальовнича Україна про яку співають в піснях, описують у віршах, малюють на картинах! Неможна надивитися!!!
Спасибі велике Тарасу Вікторовичу,Олександру Ігоровичу та Олексію Олександровичу!!! Табір
хлопчачій, а ці діти слухали їх, більш того, хочуть бути схожими на них, на
справжніх козаків!

Набока Андрій

Дякуємо. Наша дитина в захваті! Дуже хоче поїхати наступного року. За його думкою, це найкращий дитячий табір у його житті. Я, як батько, побачив великі зміни в характері сина і дуже вдячний вам за це. Миколка став дуже впевненим в собі, цілеспрямованим, захопленим Україною та її історією. Я вважаю, що ви робите дуже корисну справу! Окрема подяка Тарасу Вікторовичу, спілкування з яким залишило цікаві спогади у сина.
До зустрічі наступного року!

Ledi (форум м.Кременчук)

Вперше я дізналася про цей дитячий табір у 2006 році й запав він мені в душу перш за все тим, що там навчали мистецтву бою гопака. Це здавалось мені нереальним і водночас цікавим. Спочатку ми вирішили на сімейній нараді (в минулому році) віддати дитину до табору "Сонячний", бо він близько і завжди можна за 20 хвилин доїхати до дитини, якщо щось піде не так. Але всі 20 днів пройшли непомітно - дитина додому не просилась, не плакала і була досить самостійною, щоб поїхати кудись далі, ніж передмістя Кременчука. В цьому році подали заявку, через інтернет і отримали відповідь - правила табору, рахунок куди перераховувати кошти та список необхідних речей.
Особливий шок викликав «виступовий однострій», але шаровари та пояс можна було замовити за 100 грн. у організаторів табору, а сорочку довелося шити самим. Оскільки вишивати було вже пізно вийшли із ситуації нашивши замість вишивки канву стилізовану під українську вишивку.
В таборі п"ять змін по 10 днів (за бажанням перебування дитини можна продовжити на другу зміну).
Сина можна було зразу ж відвести до дитячого табору, але подумавши - ми вирішили їхати з Києва - там проходив збір дітей, які їхали до табору автобусом - ціль цього дійства - за три години автобусом дитина познайомиться із іншими дітьми і встигне знайти друзів. Як пізніше з"ясувалось - доїхати в цей літній табір рейсовим автобусом проблематично, тому щоб подивитись, що там і як довелося їхати машиною. На перші ж вихідні ми знялися з міста та поїхали шукати с. Плескачівку. Добре, що взяли карту, але без допомоги місцевих жителів, в партизанському краї - ми б ніколи не знайшли цього села. Заїжджаєш в одне село, а коли запитуєш у когось, кого випадково побачиш у дворі - і чуєш у відповідь - що це вже навіть не друге, а третє село. Кульмінацією нашої поїздки став момент - коли ми серед поля-городу ( захотілося нам зрізати шлях) - виїхавши на гірку - втрьох сказали одне і теж - " Широка страна моя родная"... Поплутавши в самому селі ми виїхали до красивого озера.
Піднявшись на гору - ми побачили з десяток великих наметів і моєю першою думкою було - о жах...... переборовши це почуття , ми побачили дітей. Там була і моя дитина ... Спочатку він не повірив своїм очам , а потім побіг до нас ... Прийняли нас в таборі добре і з радістю розповідали про табір, дитячий відпочинок, дозволили все подивитись і навіть для фотографій винесли довбню, меч та топорик. Оскільки в таборі дисципліна ми попали на розбір "польотів" - дітей за провини карають. Хтось забув одяг не в тому місці де треба, хтось насмітив. Карають віджиманням, присіданням та прибиранням куренів. Малий додому не дуже рвався, бо це навіть не обговорювалось. Наш хрещеник теж захотів залишитись в таборі про що ми тут же домовились, заплатили і дитина дуже щаслива залишилась там. До цього хлопчик ще ніколи не бував в таборах, йому було важкувато - але це звична реакція дитини на дисципліну та порядок. Забігаючи на перед скажу - мій син зайняв друге місце зі стрільби з лука, а хрещеник у змаганнях на конях. Їм дали нашивки. А ще завдяки цьому зросло їх почуття особистої гідності. Скільки радості було в дитина коли вона говорила про цю перемогу! Мобільні телефони там заборонені, телебачення немає - тому ми мобільний забрали відразу - все одно їх забирали старшини, та й немає де їх ставити на зарядку. Дзвонили ми кожного вечора з 20.00 до 22.00 старшому по куреню. На розмови давали 2-3 хвилини.
В таборі варили справжню козацьку кашу. До речі про їжу - перші три дні домашні діти майже нічого не їдять, бо годують їх стравами, які були прийняті в козаків. Зате дома потім їдять майже все.

Мої висновки - на наступний рік ми, напевне, знову поїдемо у цей дитячий табір, але вже знаючи, що нас чекає. Головне - не брати з собою нічого лишнього - все одно не пригодилося - весь табір син проходив в шароварах та українській сорочці.

Катеринич Михайло
Минулого літа мій син відпочивав у дитячому таборі «Козацька фортеця». Коли повернувся додому я був приємно вражений, - своєю поведінкою малий нагадував тих хлопців, що приходять «дембелями» з армії, - змужнілий, підтягнутий. (От тобі й "дитячий відпочинок" - подумав я). Прокидався о 7:00, робив зарядку, застеляв ліжко, розповідав усім про козаків. Пояснював нам, чого так важливо говорити українською мовою. Жаль тільки, що коли дитина повертається в звичайне середовище і не має постійного спілкування з козаками цей ефект минає. Можливо, було б и непогано відправити його у козацький дитячий табір на кілька місяців, щоб усі ці чоловічі риси закріпилися…

Світлана Шалько м.Київ

Минулого 2009р. моя дочка Влада вперше відвідала табір "Козацька фортеця", тоді
їй було 9 р. Їй і нам дуже сподобалося, можна сказати, ми були в захваті і від
ідеї і від її втілення. Цього літа питання не стояло: їхати чи не їхати? Влада навіть умовила купити їй путівки на два заїзди. Мені здається, як би була можливість, вона там би була ціле літо. Після наших розповідей,дві подруги дочки відпочили цього літа в таборі.
Велика подяка всім організаторам, всім курінним! Це прекрасні люди, які виховують наших дітей у любові до рідного краю, знайомлять з нашою історією, традиціями, вивчають багато пісень.
Зараз дуже часто батькам не вистачає часу на виховання своїх дітей, тому їх виховує телевізор та комп’ютер, вплив яких, мені здається, не зовсім корисний.
А тут діти міцнішають фізично і духовно дорослішають. Цілий день діти
перебувають на свіжому повітрі,купаються в озері, плавають в лодках-довбанках, тренуються, стріляють з лука, навчаються їздити верхи, а
ввечері - ватра, і ще багато-багато чого...

Дитячий табір Козацька Фортеця
2011-04-21 15:11
Дитячий табір «Козацька фортеця» - сучасний літній табір козацького дозвілля для дітей. Базування (в різні роки): на Черкащині, Полтавщині, в Карпатах, на Волині. Система роботи яку практикує табір, будується на засадах козацького виховання, української народної педагогіки. Літній табір практикує традиційне для українців чоловіче та жіноче виховання.

http://www.hopak.kiev.ua/ua/page/34/?gclid=CK3dmNW8ragCFVOMzAodkkQQHw

Мистецтво бою Гопак для лідера гурту Mad Heads XL
2011-04-21 15:07
Днями викладачі Козацької лицарської школи провели майстер-клас з мистецтва бою «Гопак» для лідера гурту Mad Heads XL Вадима Красноокого.
Тренування пройшло на базі осередку КЛШ в столичній гімназії №75. За одне заняття Вадим, разом з групою вивчав копняки та стусани техніки Новика, і наприкінці тренування навіть спробував себе у забаві. Нагодою прийти на заняття з гопака стали зйомки програми «Так просто» для Першого національного телеканалу. Співаку козацьке мистецтво бою сподобалося: «Ця техніка проста і природна. За одне тренування я вивчив досить багато. Гопак цікавіший від східних бойових мистецтв, адже в основі нього українська філософія, культура та духовність» - зауважив Красноокий.

Дитячий табір Козацька фортеця нагородив переможців конкурсу "Я козацького роду!"
2011-04-21 15:05
16 квітня, в Національному музеї літератури відбулося урочисте нагородження переможців другого сезону Дитячого національного конкурсу «Я козацького роду!».
Організатором конкурсу є Дитячий табір «Козацька фортеця» за підтримки всеукраїнських мистецьких і освітніх асоціацій та спілок.
Як повідомив голова орг. комітету конкурсу, директор Дитячого табору «Козацька фортеця» Володимира Шерстюк, ідея конкурсу виникла у 2009 році, в таборі «Козацька фортеця», коли діти біля вечірньої ватри розповідали легенди про козаків, читали свої вірші. Перший конкурсний сезон відбувся у 2009-2010 році, й мав тему «Розповіді та легенди про козаків свого краю». Тоді на адресу оргкомітету надійшло близько 500 листів, із яких журі відібрало 20 кращих. Діти отримали подарунки а їх роботи організатори упорядкували в «Книгу козацьких легенд». ІІ сезон Конкурсу тривав з 9 листопада 2010 року по 9 березня 2011 року та мав дві номінації: «Авторська поезія героїчної тематики» та «Легенди про козаків свого краю».
Метою конкурсу було привернення уваги школярів до вивчення героїчних сторінок історії України козацької доби, дослідження власного родоводу та плекання національної гордості. Підтримка молодих прозаїків та поетів, надання їм можливість повірити в себе та стати співавторами книги.
Результат конкурсу організатори оцінюють як позитивний: на адресу оргкомітету надійшло 915 робіт з різних куточків України. Діти написали власні вірші про подвиги козацьких ватажків, зібрали краєзнавчі легенди своєї місцевості, дослідили власні родоводи.
Дитячі роботи оцінили члени журі: письменниця Зірка Мендзатюк, поетеса та співачка Олеся Сінчук, письменниця Марія Морозенко, заступник директора Національного музею літератури Раїса Сеннікова, головний редактор Інформаційно-аналітичної агенції «Наш Час» Ніна Слюсаренко, завідувач редакції видавництва «Веселка» Ольга Яремійчук, кобзар, заслужений артист України Тарас Силенко, заввідділу "Дитинство" журналу "Мир семьи" Аліна Таценко та інші. З поміж робіт організатори обрали 20 найкращих.
Головними критеріями відбору поетичних творів була новизна, відповідність темі, римованість, самостійність роботи. При оцінюванні легенд враховувалася прив’язаність до місцевості в якій живе дитина, оригінальність твору, зв'язок з родоводом дитини.
У майбутньому, конкурс «Я козацького роду» продовжиться і триватиме протягом наступних 3 років, кожному з яких відповідатиме певний мистецький напрямок: живопис, пісня, сценарій.
Діти-переможці другого конкурсного року отримали цінні подарунки, путівки до Дитячого табору «Козацька Фортеця», рюкзаки, туристичне приладдя, книги та диски козацької тематики від партнерів конкурсу.
Прес-служба Дитячого табору "Козацька фортеця"

Книга козацьких легенд
2010-12-01 15:19
Створюючи козацькі легенди, підлітки досліджують родовід та історію краю і вчаться представляти свої відкриття громадськості
Нещодавно у Києві відбулася презентація ІІ сезону Дитячого національного конкурсу «Я козацького Роду». Конкурс організував Дитячий табір «Козацька фортеця». Згідно з правилами першого року конкурсу, учасникам пропонували написати легенди про козаків свого краю, дослідити родоводи чи назви місцевостей. Із надісланих робіт організатори відібрали кілька десятків найкращих та упорядкували їх у «Книгу козацьких легенд». Діти надіслали не лише легенди, а й малюнки, тож ними проілюстрували книгу. За словами голови оргкомітету конкурсу Володимира Шерстюка, ідея конкурсу виникла, коли малеча біля вечірньої таборової ватри взялася розповідати легенди про козаків. «Зазвичай, більшість учасників конкурсу змагаються, «хто краще переповість Яворницького», але завжди є й такі, що діляться самобутніми легендами, які почули від дідів та батьків, — каже пан Шерстюк. — Ми зрозуміли, що в народі досі живуть спогади про героїчне минуле, і що вони можуть загубитися, якщо їх не зібрати та не зафіксувати. Результатом першого року конкурсу стали понад 500 листів з усіх регіонів України, що показало єдність нашого народу та зацікавленість козацькою тематикою».
Книга козацьких легенд є збіркою фольклорною і не претендує на історичну достовірність та на рецензії високочолих науковців. Козацькі легенди, за словами організаторів, видали, щоб талановиті діти, — незалежно від того, живуть вони у столиці чи у маленькому селі, — мали можливість бути почутими та повірити у свої сили. Серед співавторів книги є 12–річний школяр Андрій Олефір. «Я дослідив свій родовід, знайшов у козацьких реєстрах усіх козаків із прізвищем Олефір, та навіть гетьмана Олефіра Голуба! З’ясував, що на Полтавщині є не одне село Олефірівка» — поділився своїми здобутками хлопець. Звичайно ж, претендувати на маєтності можливих предків Андрій не збирається, але роботою своєю пишається. Про те, навіщо це потрібно, говорить немов дорослий: «Знати свій родовід — престижно».
Ілля Стрига, автор легенди «Заповіт нащадкам», що відкриває книгу, мешкає на маленькому хуторі Руська Поляна на Черкащині. До школи ходить в сусіднє село. «Дід розповідав, що мій предок–тезка Ілько Стрига воював у війську Хмельницького, — ділиться підліток. — Прізвисько «Стрига» отримав у дитинстві, як син покритки, але на Січі прославився як відчайдушний вояка та вправний перукар. Мав велику родину, й пам’ятаючи власне сирітське дитинство, наказував нікому з роду не розлучатися. Прадідівський заповіт ще ніхто не порушував». Сам Ілля живе з сестрою та дідом, батьки — на заробітках. Авторка легенд про Івана Сірка Юля Євсюкова з Чортомлика, Запорізької області, завдяки перемозі в конкурсі отримала право відкрити — разом iз представниками місцевої влади — пам’ятник славетному кошовому Сірку в місті Орджонікідзе.
Другий сезон конкурсу «Я козацького роду!» має назву «Авторська поезія героїчної тематики». За словами організаторів, козаки уміли не лише воювати, а й були вельми творчими особистостями, — писали вірші, складали пісні, грали на музичних інструментах. Якщо в греків символом творчого духу був ніжний Орфей, то в українців — воїн–характерник Козак Мамай. Безліч представників козацької старшини були поетами: гетьмани Іван Мазепа, Пилип Орлик, писар Антін Головатий та інші. Дітям пропонують створити власні вірші про козаків. Кращі роботи обіцяють видати новою книгою. Козацьке письменство вже другий рік поспіль підтримує найсильніший богатир світу Василь Вірастюк. Виховуючи двох синів, він шукає способи прищеплення поваги до героїчного минулого. «Я читав дитячі легенди своєму сину перед сном, — нам обом дуже сподобалось. Діти — справжні молодці, тому що цікавляться історією, і часто помічають те, чого дорослі не бачать — поділився своїми враженнями від книги Василь Вірастюк. — Важливо, щоб вони завжди пам’ятали: українці — нація сильних козаків».
Наталка Приступ "Україна молода"

Конкурс "Я козацького роду!"
2010-12-01 15:14
Дитячий табір «Козацька Фортеця» за підтримки всеукраїнських
мистецьких та освітніх асоціацій та спілок відкриває ІІ сезон 5-річного Дитячого Національного Конкурсу «Я козацького роду!»

Пошукайте, почитайте, запитайте своїх рідних, навідайтесь до місцевих музеїв, бібліотек у пошуках цікавої інформації про свій край, свій козацький Рід. Пофантазуйте, спробуйте описати козацькі звитяги у віршованій формі, надсилайте нам ваші роботи на ДИТЯЧИЙ ЛІТЕРАТУРНИЙ КОНКУСР та отримайте подарунки від Дитячого табору „Козацька фортеця”.

Теми конкурсу: «Поетичні твори на козацьку тематику», «Розповіді та легенди про козаків свого краю»

Умови конкурсу:

1. Конкурс триває з 9 листопада 2010р. по 9 березня 2011р.
2. Поетичний твір має оспівувати героїчні подвиги, відчайдушність, силу та кмітливість козаків. Прозовий твір має містити цікаву розповідь (легенду, переказ) про козаків міста чи села де живе дитина чи жила її рідні, або оповідь з козацького родоводу дитини;
3. Наданий на конкурс твір має ніде не друкуватися раніше і бути написаним особисто учасником конкурсу. Твори переписані з книг та реферати з інтернету не оцінюються!;
4. Вік учасників: 7-16 років;
5. Матеріал має бути написаний українською мовою, обсяг матеріалу необмежений;
6. Кінцевий термін подачі робіт - 1 березня 2010 р.
7. Переможців чекають путівки до дитячого табору "Козацька фортеця" та цінні подарунки від партнерів конкурсу;
Роботи надсилати у паперовому вигляді на поштову адресу а/с 79, Київ 211, 04211 Україна, або електронним листом на e-mail: info@hopak.kiev.ua

Козацька фортеця для дівчат приймае справжніх амазонок
2010-06-25 10:15
7 червня Козацька фортеця прийняла перший полк амазонок у таборовому сезоні 2010 року. Цього року дівчата отаборилися поблизу села Великий Перевіз на Полтавщині. Природа Полтавського краю вразила усіх своєю мальовничістю: серед рівнин височіє прадавнє плато, що з’явилося тут в часи льодовика. Пагорби утопають в зеленій траві та квітах, земля пахне стиглими суницями, а вдалині блакитною стрічкою в’ється Псел. За легендою саме на цій території переправлялися війська Івана Мазепи, тому й місцину назвали Великий Перевіз.
День у амазонок починався з руханки, гімнастичних вправ та йоги під акомпанемент дримби – музичного інструменту мольфарів. Далі купання в річці, й день сповнений різноманітних занять. Протягом 10 днів дівчата вивчали верхову їзду, стрільбу з луків, пневматичної зброї, метання ножів та зірочок, фехтування палицями, каталися в довбанках та на величезному козацькому байдаку. Навчилися вишивати, робити ляльки-мотанки та нитяні «вінички», вивчали травознавство, слухали лекції та співали козацьких пісень. Приїхавши у перший день звичайними хатніми дітьми вихованки табору повернулися додому справжніми амазонками, сильними та витривалими.
У першому заїзді особливо відзначилися Коробенко Валерія – як кращий снайпер зміни, Плис Анна, - як чудова наїзниця та оповідачка історій про амазонок, Безусько Інна – як прекрасна вишивальниця і знавець трав.
Дитячі враження:
Тіна Подолянчук (м.Донецьк): Мені сподобалося в таборі, - їзда на конях, тролей, заняття з фехтування, тож залишусь тут іще на один заїзд.
Марія Коляда (м.Київ): Я вже не вперше в «Козацькій фортеці», минулого літа була учасницею експериментального заїзду. Мені тоді дуже сподобалося, тут теж було цікаво, то я хочу приїхати ще на третій заїзд щоби побувати на святі Купала і побачити дівчат з якими відпочивала минулого року.
Карина Кармазин (Полтавська обл.): Тут зовсім немає нічого складного. Я раніше ніколи не сиділа на коні, а тут навчилася їздити шагом і риссю, і добре виступила на змаганнях.

Дівочий табір продовжить свою роботу до серпня.
Прес-служба КЛШ www.hopak.kiev.ua

Січ для дівчат або дитячий табір "по козацькому"
2010-05-31 19:55

Січ для дівчат
 
автор: Наталка Приступ

 Вихованки табору «Козацька фортеця» б’ються на шаблях, стріляють із луків і гарцюють на конях
 
    На Смілянщині у приватному дитячому січовому таборі носять вишиванки і шаровари, вивчають бойове мистецтво, ціляться з пневматичних рушниць, метають ножі та зірочки, керують маленькими хиткими човнами–довбанками... Є лише одне «але»... Козацька таборова громада, включно зі старшиною, — дівчата...
    Дитячий табір виглядає цілком відірваним від цивілізації, хоч найближчий населений пункт — всього за кілометр: через специфічний рельєф видно тільки лісисті схили. Цю місцину, що за 30 кілометрів від Холодного Яру, недарма називають «маленькою українською Швейцарією». Сама «фортеця» розміщена на пагорбі, але з підніжжя схилу її зовсім не видно. Хвойний ліс, озеро — все поруч. Півколом виструнчилися намети, майорять прапори, стоїть колісна гармата. Усе що треба щоби мати приємний літній дитячий відпочинок.
     Усього в дитячому таборі "Козацька фортеця" близько чотирьох десятків дівчаток віком 7–15 років, що приїхали із різних куточків України. Живуть вони у великих військових наметах і вважають себе справжніми козачками. Дівочий табір на Смілянщині, напевне, не випадковість, адже цей край навіть на своєму гербі має зображення красуні–українки з луком та стрілою у руках.
    У літньому таборі дівчат навчають не лише козацької бойової майстерності, а й усього, що, на думку організаторів, повинна вміти кожна справжня українка: куховарити, вишивати, виготовляти народні іграшки, збирати лікарські трави і навіть плести коси та прикрашати їх квітами.
    — Дитячий табір «Козацька фортеця» раніше таборував винятково хлопців, але цьогоріч наважився на експеримент, зробила дівочу зміну. З приємністю виявили, що «амазонок» що бажають пройти наш вишкіл і відвідати Дитячий табір "Козацька фортеця" у нас дуже багато», — розповідає бунчужна табору Вікторія Безверха (тут меншими опікуються саме бунчужні, хорунжі, курінні, а не вожаті, як у таборах радянського зразка). — Наша мета — не лише організувати дівчатам цікаве дозвілля з іграми, а й дати нові знання. Розповідаємо про жінок–героїнь, амазонок, поляниць, дружин отаманів, січовичок.
     На питання, чому табір суто дівочий, Вікторія лише посміхається: «А ви спитайте у будь–якої шкільної вчительки, чи товаришують хлопці з дівчатками? Чи охоче сидять за однією партою класу до восьмого–дев’ятого? На нашу думку, виховання з урахуванням статі, відокремлене навчання хлопців та дівчат, яке практикувалося до 1917 року, не такий уже й пережиток минувшини».
    Наймолодші «амазонки» Єва та Яна лише закінчили перший клас. Приїхали у табір з улюбленими ляльками, а повертаються звідси ще й із власноруч зробленими мотанками. Та й спати з такою м’якенькою Ганнусею чи Дарусею, набитою запашним сіном, затишніше, ніж з пластмасовою китайською Барбі, кажуть.
     Маргарита Голубнича — найкраща вишивальниця на весь літній табір. Показує свої вишивки: «Це восьмикутна зірка–алатир, центр світу, з якого проросло дерево життя. Ми вивчали символіку давньої вишивки, тож тепер розумію, чому жіноча сорочка відрізняється від чоловічої, що таке «безконечник» і з якими думками треба вишивати».
     У кожному наметі в таборі Копід стелею сушаться пучечки звіробою, ромашки, чебрецю. Їх назбирали в лузі під час занять із травознавства.
    Рукоділля чергується з «бойовими» заняттями. Бунчужна Вікторія навчає дівчат самозахисту. «На опанування бойового мистецтва йдуть роки, а прийоми звільнення від захватів, удушень, зачеп, використовуючи все, що є під рукою: шалик, пасок, шпильку для волосся, навіть власну косу, — можна відпрацювати досить швидко. Але набагато важливіше пояснити, як себе треба поводити, щоб максимально убезпечитися від таких ситуацій».
    Організатори, порівнюючи літній табір для хлопців та дівчат, говорять, що їхні вихованки так само, як хлопці, не бояться напівекстремальних умов, ранкової побудки, тренувань та муштри, швидше реагують на зауваження, а на деяких заняттях, таких як верхова їзда, навіть перевершують хлопців. Єдиний іспит, який «завалили» дівчатка, — традиційне козацьке харчування. І кількох днів не витримали без цукерок. Тож для них зробили поблажку і включили солодощі до раціону.
— Я вперше приїхала в такий дитячий табір, — ділиться своїми враженнями 14– річна Ірина Бушміна. — Важко було лише прокидатися зранку, але звикла, бо вважаю себе амазонкою. Дуже сподобалися заняття у лісі, де ми будували курені–укриття з гілок і трави, а ще тут я вперше в житті скуштувала справжній гетьманський куліш, навчилася фехтувати палицею, багато дізналася про жінок–воячок, козаків, характерників, на уроках з історії такого не розповідають.
http://www.hopak.kiev.ua/ua/details/149/ 

Дитячий табір Козацька фортеця
2010-05-31 19:42

Набрид звичайні літній табір зі стандартною відпочинковою програмою радянського зразка?
  Хочите стати учасником захоплюючих козацьких пригод, відкрити таємничий світ козаків, пластунів, характерників, відчайдушних героїв, спробувати себе в цій ролі та отримати купу вражень на все життя?
 Дитячий  табір "Козацька фортеця"   чекає на вас!
 
Літо – пора канікул та відпусток. Традиційне питання над яким сушить голову не одна українська родина: "Як влаштувати сину та доньці незабутній дитячий відпочинок?"
 
Відправити у літній табір, під нагляд студентів-практикантів? У санаторій? У село до бабусі? Чи може до... козаків?
Дитячий табір Козацька фортеця  турбується про цікавий дитячий відпочинок, змістовне дозвілля та оздоровлення дітей, тому, багато років поспіль влаштовує літній табір у різних куточках України. "Козацька фортеця" мандрувала Карпатами, Волинню, розташовувалась на узбережжі Чорного моря та Придніпров’я, в "Українській Швейцарії" поблизу Холодного Яру. Вихованням та навчанням дітей займаються досвідчені педагоги, вчителі Козацької Лицарської Школи.
http://www.hopak.kiev.ua/ua/page/34/ 

сьогодні
2009-03-18 23:00
Була в Експоцентрі, купила собі форпост-1. тепер буду захищена від торсіонних полів

Музей народної душі
2009-03-13 23:14
Гамірна міська вулиця: люди, автомобілі, рекламні щити, лотки з пивом та морозивом, невпинний рух... Але варто повернути в затишну арку на вул. Мазепи 7, що за Лаврою, і ви потрапити у світ, де вічність сповільнює свою ходу... Старовинні світлини, рушники, одяг, прикраси, предмети побуту українців, - все це презентує музей Івана Гончара.
Мій співрозмовник – директор цього унікального музею Петро Гончар.

Пане Петре, розкажіть, чи просто творчій людині нині працювати?
За фахом я художник, але зараз вся моя творчість тут. Тринадцять останніх років присвятив себе музеєві. Хоч був час, коли ця робота не викликала абсолютно ніякого зацікавлення. Коли Іван Макарович заводив розмову про мою участь у творенні музею, лише відмахувався, говорячи: „Я - художник, вільна людина, і не буду ні збирати, ні продовжувати цю справу, бо не відчуваю до неї поклику душі”. Коли ж Гончара нестало, то лише для того щоб не пропав колосальний труд його життя, погодився стати тимчасовим директором музею. А далі сталося те, чого сам від себе не очікував, - я так захопився, що навіть здобув вищу освіту з музейної справи і тепер вважаю що кращої професії годі й шукати! Всю душу, час, кошти, вкладаю в те, проти чого раніше виступав...
Як щодо історії створення самого музею, адже його становлення припало на непрості часи...
На початку мені здавалось що все робиться дуже повільно, тепер же розумію, для створення експозиційної бази потрібно щонайменше 10 – 15 років, це ціла наука, концепція, і копітка праця.
Ідейна основа нашого музею полягає втому, щоб показати предмети старовини в контексті сьогодення. Кожна річ – не мертвий уламок минулого, а жива і актуальна в ХХІ сторіччі так само як у XVII. Це предмети що відображають наші традиції, культуру, ментальність в позачасовому вимірі. В Радянські ж часи музеї мали пропагувати ідею: „Погляньте, як погано було до Великої Жовтневої Революції! Ми вже інші, і жити повинні по-іншому!”
Гончар прагнув донести українцям, - треба жити по-українському. Наш народ впродовж віків виробив свою унікальну систему буття у гармонії з всесвітом. Ми маємо власний культурний простір в якому і мусимо жити. Весь духовний світ українців, закладено в народній творчості, фольклорній спадщині, міфології. І хоч міф -посередник між реальним та ідеальним світом, але сформувавшись на рідному ґрунті він тримає на собі націю. Міфи ж на кшталт Радянських, що не мають в основі багатовікового досвіду - приречені.
В часи пропагування ідеї класового суспільства, з обов’язковим розподілом на злих і добрих, бідних та багатих, Гончар проголошував ідею гармонії, рівності і родства всіх людей.
А що до проблем в часи незалежності... Було всього, і в творчому і в побутовому плані. Навіть за приміщення в якому розташований наш музей довелося повоювати. Багато зусиль для його збереження доклала Ніна Матвієнко, та й колишній мер Омельченко, допоміг, узявши наш музей під протекторат міськради.

Розкажіть про сьогоднішній стан музею, розвиток, перспективи.
На сьогодні готова рівно половина всього задуманого, - 6 залів з 12ти запланованих. Але те що представлено для огляду відвідувачів – лише вершина айсберга.
В штаті музею працює 40 чоловік, половина з яких науковці. Експозиція діє 2 роки, раніше ж були просто виставки.
Довгий час ми займалися власне створенням музею. Зібрано близько 20 тисяч експонатів, кожен з них треба описати, осмислити його вартість з наукової точки зору. Іван Гончар був збирачем, а не професійним колекціонером - науковцем, найбільше що робив – записував назву речі та регіон з якого її взято.
Експозиція постійно поповнюється. Я також їзжу в експедиції, збираю предмети старовини з різних куточків України. Приємно що зараз пішла мода на колекціонування всього українського, збільшується цікавість та розуміння цінності цих речей. Приємно що наш голова держави Віктор Ющенко, також захоплюється колекціонуванням предметів народного побуту і культури. Він не раз відвідував наш музей і тоді коли ще був народним депутатом, і зараз, в часи президентства.
Щороку, 27 січня, в день народження Івана Гончара, ми проводимо так звані Гончарівські читання. Збираємо науковців з усієї України і даємо їм завдання з дослідження народної культури.
На сьогодні займаємось підготовкою експозиції „Символи і знаки в народному мистецтві”. Це дохристиянські мотиви що збереглися у вишивці, кераміці та багатьох інших речах. Без сумніву, вона поставить багато питань перед науковцями.
Також досліджуємо тему наївного малярства. Його належить відкрити світові та й самим українцям.
Взагалі, планів багато. Наприклад, в Україні немає повноцінного етнографічного музею. Можливо, з часом ми переростемо в такий музей.
Але насьогодні можна з упевненістю сказати, зерна які посіяв Іван Гончар добре проросли.

Олександрія - перлина України
2009-03-13 23:12
Багато живописних місць має Україна. Кожен можновладец що приходив на наші землі намагався створити тут рукртворне диво, сад з екзотичними рослинами яких ніхто раніше не бачив завдяки цьому маємо не один дендропарк. Не була винятком і Біла Церква. Маємо чудовий парк “Олександрія”. Закладено його на прикінці 18 го століття. В маєтку графа Савелія Браницького та йог одружини Олександри Єнгкльгард. Браницький був авідомим польським воєначальником обіймав посаду міністра оборони Польщі. Його дружина була фрейліною при дворі Катерини другої, до того ж улюбленецию. 1781 року вони побралися в Санк Петербурзі, і ддеякий час мешкали в Шуваловському палаці який їм подарувала Імператриця. Після її смерті, 1793 рокубраницькі повертаються на Україну і оселяються в маєтку графа у Білій Церкві. Цей рік можна важати датою заснування парку. “Олександрією його названо на честь господині.
Для будівництва парку було запрошено відомих європейських архитекторів. Француза Ньюфо та італійця Домініка Ботані. Вони склали проект архітектурних споруд, композицій. Потім доклали своїх рук архітектори польщі, німеччини, чехії, - кожен додав щось своє. Але керувала всим цим сама Олександра Василівна, за її розпорядженням насаджували кущі та дерева привезені з різних куточків земної кулі. Парк активно розбудовувався до 1838 року, до самої смерті графині. За її життя споруджено колонаду Єхо, китайський міст. Якщо проаналізувати структуру парку можна помітити його подібність до найгарніших парків Петербурга, - Палмуського, Царськосільського. Це й не дивно, атже Олександра Василівна там виховувалась, тому намагалася і в білій церкві створити те що любила і до чого звикла з дитинства.
Парк має безліч меморіальних комплексів. Один з них присвячений князю Григорію Потьомкіну Таврійському. Він зіграв важливу роль в житті Олександри, тому вона і берегла память про нього. На тереторії парку побудовано Сад дружби з павільоном ротонди, парк присвячений Потьомкіну, колона пелікана. Пізнфше, в парку зявились споруди присвячені Олександру І. Сімя романових неодноразово приїздили до Білої Церкви, відпочивати, Олександр І навіть власноруч садив дерева. На тереторії парку побудований павільон “монарший”, де члени сімї романових зупинялись на ночівлю.
Наступний комплекс присвячений Михайлу Воронцову, герою війни 1812 року, пршому коменданту Парижа після розгрому військ Наполеона. Він одружився з молодшою донькою Браницьких – Єлизаветою. Пізніше був генерал-губернатором Новоросійська. В Олександрійівському паркові йому присвячені скульптура “гладіатор”, турецький будиночок у стіни якого вмонтовано мармурові плити які він привіз після взяття у 1828 році болгарської фортеції Варна. Побудовано композицію з аналогічною назвою, а ще павільон Руїна з водоспадом біля річки Рось. Перші арочні містки, водоспади,.
Парк мав період разквіту та занепаду. За Олександри він розвинувася, а після її смерті перейшов у власність її сина Володислава. Він був сенатором, займався виноробством, був власником заводів “Масандра та Гурзуф.” Тому зрозуміло що він не мав часу займатися парком. Так само, його сину. В ці часи парк просто підтримували в належному стані. А ще, здійснили насадження трьох фруктових садків, та штучні ставки.
Значні втрати зазнав парк в часи першої світової війни та революції 1917 року. Всі архітектурні споруди було пограбовано, частина – спалені. 1928 року на території парку створено водогін для міста, вирили траншеї, збудували нові дороги, нищились рослини. В 1928 році парк вирішили переіменувати в честь болгарського революціонера Раковського. Врятувало тільки те що його, невдовзі, виключили з партії і розстріляли, а парк так і залишився „Олександрією”.
До цього часу парк був підпорядкованим господарству Білоцерківського сільськогосподарського технікуму, а пізніше, інституту. Так було до 1941 року. В роки другої світової війни, парк ще більше понівечено. Тільки з 1946 року парк почали відбудовувати. Його підпорядковано НАН України, виділені державні кошти, запрошено спеціалістів – дендрологів. Роботою керував київський архітектор Дмитро Криворучко, - під його керівництвом відбулася реставрація паркових споруд, ландшафт.
1993 на території парку встановлено бронзові скульптури: Діана, Аполон, Гладіатор.
За 2001-2007 роки виконано багато робіт – алеї парку, садові лави, декоративні ставки. Почали відновлювати танцювальний павільон.
Крім того, у нас прекрасна колекція бузку – понад тридцять різновидів, та колекція садового жасмину, хвойних рослин.
Робота продовжується, парк, квітне а кількість відвідувачів зростає.

Наталка Приступ

Під вітрилами „Пресвятої Покрови”
2009-03-13 23:09
За часів Запорізької Січі справжнім козаком міг стати той, хто пройшов багаторічний вишкіл, різноманітні випробування та відбув морський похід. Сучасні козаки з чайки “Пресвята Покрова” нічим не поступаються своїм героїчним предкам, адже трьохмісячна мандрівка північними морями, це справжнє випробування на сміливість та витривалість.

Чайка Пресвята Покрова – це історична реконструкція справжньої козацької чайки збудована 1991-1992року козаками Львівського Товариства “Кіш”.
2007 року, подолавши понад 1500 морських миль, козацька чайка успішно презентувала українську лицарську культуру у Німеччині, Данії, Швеції, Норвегії, Нідерландах.
Один із членів козацької залоги військовий товмач (перекладач), екстрімфотограф Віталій Струтинський, розповідає про свої враження від минулорічної мандрівки.

Пане Віталію, розкажіть про себе, та про те, як ви опинилися на чайці Пресвята Покрова”
Я родом з села Хмельник, що на Вінниччині. По закінченню школи навчався у технічному училищі, працював слюсарем-висотником на Київській ТЕЦ-5, служив у армії, а потім здобув вищу освіту в університеті ім. Т.Шевченка на факультеті Романо-германської філології. Маючи звання офіцера-перекладача працював у Чорноморському пароплавстві, яке свого часу було одним з найпотужніших у світі. Працював на пароплаві “Максим Горький”. Обплавав за 10 років мало не усі моря. З розпадом Радянського союзу морська справа в Україні занепала, флот розпродали, тож я мусив змінити сферу діяльності. Одне з моїх найбільших захоплень – фотографія.
На чайку потрапив випадково. Під час виставки зеленого туризму „Українське село запрошує” у селі Пирогове зустрів колоритного козарлюгу, і вирішив його сфотографувати. Ми познайомилися, розговорилися. Він розповів мені про Чайку “Пресвята Покрова” та їх мандри. Я, як бувалий мореплавець, одразу ж захопився цією ідеєю і приєднався до залоги.

Але історичне судно це зовсім не сучасний комфортабельний лайнер…
Незважаючи на те, що чайка – це реконструйований історичний корабель, він, згідно правил безпеки, має сучасне оснащення. Президент України Віктор Ющенко подарував нам потужний мотор. Паливний бак чайки розрахований на 300 літрів солярки і 50 годин їзди. Але ми, майже весь час йшли під вітрилом, а мотор використовували тільки за екстремальних ситуацій.
Маємо орієнтувальну систему GPS, компас. У козаків замість компаса було горнятко з водою, шматочок сала і намагнічена голка. Порівняно з іншими історичними кораблями, наприклад, турецькими галерами, чайки мали переваги. Неповороткі галери біля берега були безпорадні, тож чайки могли завдавати їм нищівних ударів, а у відкритому морі, у чайок була своя стратегія, що полягала у чергуванні нападу і відходу. Це називалося „крутити веремію”.
Спеціалісти з сучасних човнів, дивлячись на чайку говорять: ”Як на цьому можна вийти в море?”. Для нас же це не дивно, адже козаки ходили! Гострий ніс чайки чудово ріже хвилі, завдяки чому вона прекрасно тримається навіть на п’ятиметрових хвилях.

Як пройшла ця мандрівка?
Чайка зимувала в Німеччині у місті Любек. З квітня по травень ми займалися ремонтними роботами. Матеріальний тягар узяв на себе наш німецький товариш Вольфган Стапельфельд.
28 червня ми вирушили у похід. Минулого року літо видалося холодним і дощовим, тож умови були екстремальними. Але команда підібралася професійна з “морськими якостями” – здатністю переносити морські умови зберігаючи стовідсоткову працездатність та жити у колективі в умовах обмеженого простору.
Серед членів залоги, які відбули похід з першого до останнього дня: Павло Ропало – похідний під осавул, Віктор Полюх – наказний курінний отаман, Вольфган Стапельфельдт – навігатор, головний спонсор проекту,
Олександр Дяк – „кінський цар”, Іван Забабаха – гармаш, Сергій Кінщак – корабельний кашовар, екстрімфотограф, та я.
Першим місцем зупинки у нашій мандрівці стало Датське місто Роскільде. За сприяння Надзвичайного та уповноваженого посла України в Данії Наталії Зарудної ми отримали запрошення на дуже цікавий захід, - проводи у похід до Ірландського порту Дублін реконструкції корабля вікінгів „Морський кінь”. Більше тисячі років тому цей корабель був затоплений біля Роскільде. Нещодавно його підняли і за зразком збудували копію. Ми потоваришували із залогою корабля, відвідали музей вікінгів, налагодили контакти з директором, обговорили можливі спільні проекти.
Далі пішли до Орхуса, де взяли участь у параді кораблів під час регати Tall Ships Rase. Після цього падалися до Швецького порту Хальмштад на відкриття регати Baltik Sail. Де б ми не були, всюди чайка та козаки в одностроях привертала неабияку увагу. Нас уже впізнають, і не питають: “Якої то країни прапор на судні?”
Взагалі то, екстрім-туризм, в країнах Європи – це розвага для заможних. Люди готові платити шалені гроші для того щоб отримати адреналін від такої мандрівки.
Цікавий випадок стався у Швеції. Ми відвідали музей-корабель “Наяден” якому уже 100 років. Це навчальний корабель на який набирали дітей-сиріт, з яких виростали чудові морські офіцери. Корабель пришвартований біля королівського палацу, - там же стоять яхти Швецьких міліонерів. Коли прийшла “Пресвята Покрова”, їх судна посунули вбік, а чайку поставили біля Королівського палацу. От яке там ставлення до гостей.
Були також у Гальмштаді не величезному вітрильнику “Вікінг”, який також має понад 100 років. На честь сторіччя корабля ми влаштували салют з гармати.
На запрошення капітана галеона “Гетерборг” відвідали місто Скаргам. У дорозі ми потрапили в п’ятибальний шторм, до того ж опинилися серед стада китів. Це була велика несподіванка, - з усіх боків об воду вдаряли величезні хвости, - ми навіть подумали, що це акули. Кити були розміром з чайку, їх було близько ста.
Під час походу було безліч цікавих моментів, але найбільше позитивних вражень ми отримали від спілкування з людьми. Всюди нас радо вітали, запрошували в гості. Голландські діти так хотіли бути схожими на козаків що батьки їм клеїли до маківки шматочок вовни, ніби козацький чуб.
У Норвезькому місті Ставерн ми побували на весіллі де гості були у старовинному національному одязі, орнаменти якого дуже нагадували Українські. Ми подарували їм писанки.
Ми відвідали безліч цікавих місць, налагодили контакти у різних країнах, маємо чудовий фото та відео матеріал походу. Відома Українська поетеса Зоя Ружин присвятила Чайці свої вірші.
Зараз наша чайка знаходиться у Нідерландському місті Кампеш, чекає ремонту.

Цього літа, чайка Пресвята Покрова знов вирушає в похід. Які маєте плани?
2008 року плануємо здійснити подорож маршрутом Кампен – Амстердам – Руан – Брест – Ліверпуль – Дублін – Шербург.

розмовляла Н.Приступ

Музей совєтської окупації. Забуттю не підлягає.
2009-03-13 23:07
Музей совєтської окупації, що по вулиці Стельмаха створено Київською міською організацією Товариство „Меморіал” ім. В. Стуса. Це товариство всесоюзного рівня у 1988 році заснував академік А.Сахаров.
Музей совєтської окупації єдиний не тільки в Україні, а й на території усього пострадянського простору де усі бажаючі можуть дізнатися правду про причини і наслідки голодомору, систему концентраційних таборів, соловецьких тюрем, знищені більшовиками архітектурні пам’ятки Києва, та багато іншого.

Заступник директора київського „Меморіалу”, екскурсовод Михайло Плотніков, працює у музеї на громадських засадах. Саме він розповів нам про буття музею.
- Експозиція нашого музею створена 2001 року. З того часу вона постійно змінюється і розширюється. Зараз діє експозиція присвячена Народній війні, що описує козацько-селянські повстання 1918-1932 років. Їх було більше двох тисяч. Велика експозиція „Забуттю не підлягає. Хроніка комуністичної інквізиції 1917-1991 років” займає один зал, хоча зібраних матеріалів вистачило б на кілька кімнат.
Доки ми розглядаємо старі фотографії, документи та речі, пан Михайло починає розповідь:
- 1920 року, у листі до Сталіна Троїцький пише: В Україні настільки сильний повстанський рух, що справитися з ним не можна. Єдиний вихід – влаштувати голод”. Саме це і стало ефективною каральною акцією 1921-22років. Цікаво, що під час голоду в Росії, у першу чергу постраждали ті території, які межували з Україною. Найлютіший голод на Поволжі був саме в українських селах, а у Казахстані, який теж потерпав від голоду, проживало 600 тисяч українців. Найлютіший голодомор відбувся у 1932- 33 роках.
Про нього зараз багато говорять, хоча не завжди розуміють причини і наслідки цієї трагедії. До 30-х років, українська земля горіла під ногами більшовиків, у людей був дуже сильний бойовий дух, який притупився після голоду. Люди які звикли воювати зі зримим ворогом, за часів Хмельниччини, Гайдамацького руху, часів УНР, та героїчно гинути в бою, повільно помирали від голоду та безвиході. Це кардинально змінило психологію народу. Сталін потім відверто скаже, що війну з селянами він виграв.
Американці знали про події в Україні, але оскільки їм було вигідно купувати хліб за демпінговими цінами, про права і свободу людей забули.
Третій голод відбувся у 1947 році. Його причиною став повстанський рух на Західній Україні, поширення якого так боявся Сталін. Український хліб вагонами вивозили у західну Європу.
У 30-х роках, більшовики знищили не лише силу-силенну людей, а й визначні пам’ятки архітектури – безліч пам’яток козацького бароко, Михайлівський золотоверхий собор. Софіївському собору пощастило, - за нього заступилися французи, пам’ятаючи про королеву Анну Ярославну.
Собор лишився неушкодженим, хоч за урядовим проектом на його місці мав бути величезний урядовий квартал.
До початку Другої світової відбувалися масові розстріли „ворогів народу”. У міському парку культури та відпочинку міста Вінниця було знайдено велике колективне захоронення. У селі Биківня під Києвом поховано близько 150 тисяч невинно закатованих. Цей злочин намагалися списати на німців, але маємо незаперечні докази, що це справа рук більшовиків, – грудні кістки жертв проткнуті російськими чотириграними багнетами.
Віднайдено захоронення у селищі Дем’янів лаз на Іванофранківщині. Речі та документи що експонуються у музеї добре збереглися у глинистому ґрунті. Коли у 70-х роках по радіо „Свобода” розповіли про це поховання, яр зрівняли із землею, зробивши на його місці колгоспне поле.
З 1936 по 41 рік, близько 70 тисяч чоловік розстріляно у Київському Жовтневому палаці. Зараз там відбуваються концерти, влаштовано алею зірок, хоч на мою думку, розважатися у такому місці не етично.
Дітей, які залишилися без батьків, віддавали у інтернати, де виховували нових яничарів. Саме на них спиралося НКВС, особливо після „чисток” старих кадрів 1937 року. У Росії є і зараз закрита дивізія дітей-сиріт „Дон 100”. Її вихованці „геройствують” у Чечні.
Під час Другої світової у більшовиків з’являється новий ворог – армія УПА. Окрім суто військових методів боротьби проти них застосовували бактеріологічну зброю – підкидали заражені тифом продукти, тощо.
Спец групи КДБ створені в Ленінградській та Московській областях під виглядом Бандерівців проводили в Україні каральні акції. Але вони розмовляли російською і діяли дуже не професійно. Зберігся лист у якому влада просить не присилати більше ці загони, бо люди їх дуже швидко викривають і зі ще більшим завзяттям йдуть до лісу.
Одним з інструментів гноблення народу були концентраційні табори.
Але якщо на початку там були в основному „блатні”, які знущалися з „ворогів народу” (робітників, селян, представників інтелігенції), то в 40-х у таборах опинилися вояки УПА, червоноармійці, які побували у полоні, прибалтійські та кавказькі повстанці. Вони ставили „блатних” на місце, – вирізали їх цілими бараками. У 50-х роках відбувся ряд повстань у таборах Воркути. Їх організовували українці, які мали досвід підпільної боротьби. Вони йшли на це знаючи, що не мають шансів вижити, але вірили, – краще вмерти вовком ніж жити псом.
Після смерті Сталіна, репресії продовжуються. Плеяду шістдесятників ув’язнювали в таборах та психіатричних лікарнях, нищили духовно та фізично.
Відомий випадок, коли художниця Алла Горська створила чудові вітражі в університеті ім. Т. Шевченка. Їх розбив ректор, аргументуючи це тим, що Горській замовляли звичайні вітражі, а вона зробила такі, біля яких усі зупиняються, щоб помилуватись. Незадовго після того художницю знайшли повішеною у власній квартирі.
Завершує експозицію фото, що є мрією кожного українця-патріота, – танк із синьо-жовтим стягом що їде вулицею Москви.
Ваша експозиція дуже цікава і пізнавальна, але музей, напевне, викликає різні реакції у суспільстві. Як вам працюється?
- Попередня міська адміністрація допомагала нашому музею, – ми не платили за оренду, а працівники музею навіть отримували мінімальну заробітну плату. З приходом Черновецького фінансування припинили, з кожним місяцем підвищують плату за комунальні послуги. Стара угода про оренду закінчилася, а нову власники не хочуть укладати. Готується підгрунття для того, щоб забрати приміщення. Ми зверталися до різних можновладців, до президента – всі обіцяють допомогти, але результатів ніяких.
Наш музей щороку відвідують тисячі школярів, - з ними працювати найприємніше, але й найважче, – заходять до музею завжди зі сміхом і галасом, а виходять серйозні, замислені. Були у нас студенти 1 курсу академії СБУ. Розглядали експозиції, дивляться фільми (їх у нас близько 2000).
Одного разу завітали „прогресивні соціалісти”, вчинили скандал. Є люди, які одразу скептично налаштовані але виходять приголомшеними: „Ми про цей жах нічого не знали” – говорять.

Людина і техніка: криза духовності
2009-03-13 23:03
ХХ вік разом із бурхливим розвитком та науковим прогресом, приніс людству незнані раніше проблеми, одна з яких - почуття самотності й спустошеності від дефіциту звичайного спілкування. Навіть найрозвиненіші країни світу, які давним давно є вільними від економічних негараздів, виявились безпорадними перед проблемою суїцидності.
Життя стало нагадувати кімнату, закидану мотлохом масової культури: літературні бестселери, неякісна попсова музика, дешеві американські бойовики, синтетична їжа, сурогатне спілкування...
Ми живемо в інформаційному суспільстві господарями якого стали комп’ютери, телевізори, відеомагнітофони, мобільні телефони і.т.д. Їх вплив поширюється на всі без виключення сфери людського життя: бізнес, політику, економіку, сім’ю, дозвілля, і претендує на титул нової філософії життя. Homo sapiens (людина розумна), поступово перетворюється на homo medium – людину яка пропускає через себе таку кількість інформації, що часом не може встановити границю між реальним та віртуальним світом...
Досягнення технічного прогресу – невід’ємна частина життя кожної людини що йде в ногу з часом. Безумовно, самі по собі вони не становлять великої загрози, - це лише речі створені завдяки силі людського розуму. Небезпечним є лише неправильне відношення та непомірне зловживання, коли техніка перетворюється на „хатнього ідола”.
В давні часи центром оселі було родинне вогнище, - коло, символ єдності, захищеності. Пізніше – стіл, за яким сім’я збиралася після трудового дня щоб поділитися своїми враженнями, думками, проблемами чи радощами. Останні ж пів століття „центром всесвіту” сучасної квартири став телевізор. Навіть стоїть він, як правило, на тому місті, де наші предки розміщували обереги, вішали ікони. Але люди, чиї погляди прикуті до блакитного екрану, навряд чи почувають єдність і радість спілкування...
Кожен із нас – неповторна індивідуальність, унікальний мікро всесвіт. Ми єдині істоти на землі наділені інтелектом та здатні до аналізу, власних умовиводів, уміння вибирати, проявляти свідомі вольові зусилля. Телевізор же може посприяти інтелектуальній та духовній деформації особистості. Інформація що пропонується для перегляду мільйонам людей, робить їх схожими один на одного в першу чергу за своєю одноманітністю та байдужим відношенням до інших. Перегляд телепрограм перетворюється на бездумне споживання, а гіпнотична дія яку створюють блиск і мерехтіння призводять до того що нам іноді важко відвести очі від екрана, навіть якщо там йде цілковита нісенітниця. Дехто стверджує що це спосіб розслабитись після напруженого трудового дня. Але більшість продукції пропонованої сучасним телебаченням не виконує терапевтичної, заспокійливої функції ні для дітей, ні для дорослих.
Пасивне споглядання, відсутність зворотного зв’язку, - одна з причин погіршення комунікативних навиків. Живе спілкування приносить роздратування замість радості. (І не тому що ми такі самодостатні, просто в голові „стерто мікросхему” як це робиться.) Адже розмова з живою людиною це труд що передбачає вміння слухати, мислити, підтримувати розмову. До того ж її не можна „виключити” чи „перемкнути” за власним бажанням.
Відчуження, втрата відчуття гармонії, голод за живим словом пригнічений і витіснений у нетрі підсвідомості, породжує байдужість та депресію.
Формування особистості розпочинається ще в дитинстві. У список найвищих життєвих цінностей сучасної дитини входять: комп’ютер, телевізор, відеомагнітофон, іграшки, солодощі, ну і тато з мамою коли не сварять. Юні громадяни ігнорують Чебурашку, Буратіно,- героїв що нагадують добрих, щирих, життєрадісних дітей, зате вони у захваті від Покемонів та Черепашок Ніндзя, що більше нагадують молодіжну банду „канкретних пацанов”.
Нажаль ми не маємо сучасних якісних вітчизняних мультфільмів та своїх героїв - прикладів для наслідування, що сприяли б формуванню позитивних якостей, любові до людей, Батьківщини. Іграшки, герої кіно та мультфільмів асоціюються з друзями. Ким виростуть ті, для кого друзями є – агресивні напівбожевільні покемони? ( до речі, в Японії після перегляду однієї з серій цього „шедевра” понад 600 чоловік потрапило до лікарні з епілептичними припадками.)
Жорстокість і насилля з екрану часто проектується у життя. Чи може людина, яка по кілька годин у день проводить біля комп’ютера (радіючи з того що вдалося убити фігурку на екрані,) повноцінно жити, любити, будувати власну сім’ю, захищати свою землю?
Якщо поглянути на малюнки сучасних дітей, там часто зображені скелети, трупи, монстри-виродки. Фарби використовуються чорні, сірі, брудно коричневі, червоні. Діти відображують той світ який бачать в телевізорі. З’явились не знанні досі приклади дитячих самогубств. Перебуваючи довгий час у віртуальному світі, дитина стикаючись з реальністю вступає з нею в конфлікт. Модель світу не відповідає програмі вкладеній в її мозок. Отже цей світ треба змінити або знищити. Якщо ні перше ні друге не вдалося – знищити треба себе...
Безліч психіатрів схильні до думки що причину появи таких агресивних молодіжних течій як скінхеди слід шукати не тільки в не благополучності сімей, а й в дії агресивної, паталогічної інформації отриманої через комп’ютери та телевізори.
Чи не тому провідні європейські ВНЗ забороняють своїм студентам дивитися телевізор?
Зловживання дивами технічного прогресу також може нести таку шкоду нашому здоров’ю: астено-невротичні відхилення, - як наслідок кінескопного опромінення, погіршення уваги, ослаблення пам’яті, млявість, загальмованість, порушена реакція( варто поспостерігати за такою людиною в спортзалі) гіподинамія, захворювання шлунково-кишкового тракту(від тривалого сидіння), зниженню рівня лейкоцитів у крові, ослаблення імунітету, захворювання серця, мозку, судин, ослаблення зору.
Це не вирок, а всього лиш інформація для роздумів.
Час не стоїть на місті. Ми не можемо зібрати всю техніку з дому чи офісу і викинути на смітник. Ми можемо лише розставити пріоритети - щоб вона служила нам, а не ми їй.

Січ на канікулах
2009-03-13 23:01
У селі Вереміївка на Черкащині цього літа вперше відбувся Козацький вишкільний табір «Вереміївська Січ на Дніпрі», що зібрав мужніх, сильних і відважних чоловіків віком від 8 до 13 років. Базою для таборування стала територія музейного комплексу Володимира Недяка «Козацькі землі України». У 2006 році пан Володимир отримав Шевченківську премію за книгу «Україна – козацька держава», і розпочав будівництво сканзену у Вереміївці. Вже зараз є вітряки, господарські споруди для тримання волів, коней, кіз. Будується хутір Тараса Бульби.
Табір знаходиться на відстані трьох кілометрів від села, дістатися до нього можна тільки стежкою, що в’ється поміж ярами - машини туди не їздять і люди не ходять.
На березі Дніпра стоять військові намети, що служать козацькими куренями. У кожному з них мешкає по 10 хлопчиків. Діти розподілені на групи – чоти, рої, курені, що мають свою старшину. Завдяки цьому вчаться відповідає не тільки сам за себе, а й за інших.
Сьома ранку. День на Січі тільки розпочинається. «Табір, побудка!» - гукає високий парубок у полотняних шароварах. З наметів висипаються дітлахи і швидко шикуються в струнку лаву. Починається ранкова зарядка, або, як її тут називають, козацька руханка.
«Хлопчики завжди прагнуть бути сильними – так уже влаштована чоловіча психіка, тому виховувати їх треба по особливому, всіляко сприяючи розвитку вольових, чоловічих якостей: хоробрості, сили, витривалості» – говорить керівник табору Президент Київської федерації бойового гопака Володимир Шерстюк. У сучасному житті це не так просто, діти виховуються в тепличних умовах, багато часу проводять за комп’ютером, а прикладами для наслідування обирають героїв американських бойовиків. Наша мета – дати їм інші цінності».
У таборі дітей вчать загартовуватися повітрям, сонцем, водою. А ще, плавати, стріляти, битися, володіти навиками лікаря-травника, співати, знати історію свого краю, лицарів свого народу.
Щодня відбуваються різноманітні туристичні походи та ігри з елементами екстріму: орієнтування на місцевості, в лісі і полі, виживання в умовах наближених до екстремальних. Вивчають діти і човнову справу. В таборі є невеличкий дерев’яний човник-довбанка на якому козачата плавають по Дніпру. Одна з улюблених забав – «козацький футбол» - «це коли треба забрати у команди суперника м’яч, при цьому можна робити що завгодно, тільки не кусатися і не битися», та бій на палицях стоячи на колоді або на бочках - розповідають діти.
Всім дітям подарували пісенники. Щовечора вони збираються біля ватри і співають козацьких, чумацьких і повстанських пісень.
Вік 8-14 років – здавна вважали особливим у чоловічому житті, перехідним від дитинства до юнацтва. Хлопчиків починали готували до майбутнього суспільного і військового життя, саме в цей період за часів Київської Русі хлопця вперше садовили на коня, давали до рук зброю.
У козацькому таборі виховання побудоване за принципом великої родини – старший вчить меншого, а менший – ще меншого.
Тарас Розкішний хоч і сам школяр, але в таборі допомагає вчителям: «Дехто з дітей вперше взяв до рук лук чи весло, вперше сів на коня, вперше прокинувся на природі у наметі. Звичайно ж, це все відбувалося не без труднощів та курйозів: звиклим до цивілізації дітям важко було збагнути суть козацької науки. Проте вже під кінець заїзду було помітно, як діти, слідуючи прикладу своїх славних предків, змінювалися на краще, загартовувалися, переставали боятися труднощів. Дехто до табору не те що ніколи не їв козацького кулешу, але і борщем та кашею ремствував. Тут одні батьки забравши дитину після першого заїзду дзвонили: «Що ви з сином зробили? Він тепер харчами не каверзує, ще й молиться перед їжею!»
Порядки у таборі строгі. Дітей привчають до думки, що вони дорослі чоловіки, які мають відповідати за свої дії. Не обходиться і без символічних покарань. Якщо в курені чи біля нього виявлено безлад – усі його мешканці відтискаються.
Що ж до самих дітей, то як розповідають вчителі, деякі з них не бажали повертатися додому, то батьки лишали їх на другий заїзд. У першому заїзді був син телеведучого Ігоря Пелиха. Малий дуже вподобав таборового вороного коня, і просив дозволу забрати його з собою до Києва.
Тринадцятирічний Юрій розповідає, що мама наскладала йому в рюкзак купу одягу, який не знадобився, бо дітям тут видали козацькі шаровари і пояси. На поясі у хлопця пришиті дві стрічки. «Це нам за перемоги у конкурсах дають. Першу заслужив за розповідь про Івана Мазепу, а другу – за вірш-гасло для Рою – пояснює мені. У таборі мені цікаво, тепер маю стільки нових друзів! Нам розповідали про характерників і пластунів-розвідників, як вони воювали, чим лікувалися. Ми вчилися збирати лікарські трави, я навіть додому насушив звіробою. Але найцікавіше було стріляти з лука і битися!»
Діти в таборі переважно міські - з Києва та Хмельницького. Для багатьох з них, це перша мандрівка далеко від дому, і перше життя без зручностей цивілізації, за старовинним козацьким звичаєм.

Наталка Приступ

25 березня працівники Служби безпеки України відзначають своє професійне свято.
2009-03-13 22:59
Історія державотворення невіддільна від історії розвитку спецслужб, адже з виникненням держави, з’являється необхідність захищати її, виявляючи і знешкоджуючи зовнішніх і внутрішніх ворогів.
Про службу безпеки часів козаччини нам відомо як з історичних джерел, так із народних переказів та легенд. Використовуючи традиції започатковані козацькими провідниками Дмитром Вишневецьким, Северином Наливайком, Михайлом Дорошенком Богдан Хмельницький, у часи визвольної війни 1668 років, заклав основи розвідувальної служби. Спеціальних розвідувальних шкіл у той час не існувало, але козацьке виховання і вишкіл у Запорозькій Січі сприяли тому, що майже кожен воїн міг бути розвідником: умів маскуватися, швидко переміщуватися лишаючись непоміченим, перебувати під водою дихаючи крізь очеретину, подавати сигнали голосом птахів і звірів, тощо. Переодягнувшись у калік, ченців, жебраків, кобзарів українські шпигуни поширювали чутки про бойову міць Хмельницького та закликали народ до боротьби. Також діяла диверсійна та розвідувально-вартова служба. Зокрема Пластуни, яких називають „козацьким спецназом”.
Національна служба безпеки продовжує свій розвиток у часи визвольних змагань ХХ століття, в періоди Центральної Ради (від проголошення УНР), Гетьманату, Директорії, ЗУНР, Державного Центру в екзилі.
Доба Української Центральної Ради залишилася в історії вітчизняного державотворення як спроба створення незалежної держави, хоча в цей час не вдалося організувати потужну армії, та подбати про безпеку країни. З огляду ж на великодержавні утиски Тимчасового уряду, саме про це треба було подбати у першу чергу.
У межах „суспільної самодіяльності” українського військового руху в збройних силах Російської імперії (під час першої світової війни до лав царської армії потрапило 2 млн. українців) у травні 1917 р. відбувся перший Всеукраїнський військовий з'їзд, що зібрав 700 делегатів. Було ухвалено резолюцію про необхідність створення українських частин у складі загальноросійських збройних сил. Головою українського військового руху з'їзд обрав члена УСДРП Симона Петлюру.
Як зазначає історик Володимир Сідак у своїй монографії: „Національні спецслужби в період Української революції 1917-1921рр.”: „Перші "революційні" органи безпеки України на початковому етапі свого функціонування намагалися зробити внесок у державотворення України та забезпечення її існування. Однак їх діяльність була малоефективною. Якщо говорити про причини цього, то в керманичів країни не було чіткого уявлення про статус і функції, служби безпеки. Внаслідок чого створювались органи безпеки й оборони на "громадських" засадах, а за діяльністю створених комітетів і комісій не здійснювався необхідний результативний контроль.
Зіставляючи це з подіями в Україні початку 90-х, можна провести певні історичні паралелі. Непослідовність і брак професійності Центральної Ради у вирішенні питань державного будівництва, надто великі сподівання на розв'язання економічних проблем за рахунок іноземної допомоги, суперечності між урядом і місцевими адміністраціями, наявність незаконних збройних формувань, - все це створювало сприятливі умови для діяльності в Україні іноземних розвідок, котрі намагалися здобувати конфіденційну інформацію, впливати на український уряд через своїх агентів, шляхом підтримки тих або інших політичних груп чи їх лідерів, ініціювання створення релігійно-містичних організацій.”.
Цей період можна назвати етапом зародження національних спецслужб. За наступного періоду Української Держави, яка виступає у формі Гетьманату, характерні досить професійні кроки.
За часів Павла Скоропадського, яким би суперечливим не вважали цей період вітчизняні історики, сформовано потужну систему розвідки, контррозвідки та інших служб. Але збройні сили та спеціальні служби за Гетьманату не встигли зміцнитися настільки, щоб надійно захистити владу. До того ж, нестабільна ситуація у країні, рішення Гетьмана щодо утворення федерації з майбутньою небільшовицькою Росією , не знаходила підтримки народу та призвела до розкладу особового складу силових структур, небажання служити Гетьману.
У ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. в Києві у приміщенні Міністерства сполучення шляхів відбулася таємна нарада членів УНС, на якій було сформовано Директорію – орган політичного керівництва на період повстання та захоплення влади.
У складі Штабу створювалися розвідувальний та зв'язковий відділи. Для збору інформації широко використовувалися жінки-розвідниці. Здобута інформація надходила до "Робочого клубу" на Лук'янівці, там же відбувалися таємні зустрічі з агентурою. У середині листопада 1918 р. повстанці почали бойові дії. Але доля Директорії усім добре відома...
У ЗУНР державна Служба безпеки була представлена "Корпусом Української Державної Жандармерії". Він мав чітку організаційну структуру: керівну команду і регіональні органи, які користувалася повагою і авторитетом цивільного населення.
Як відомо, державотворчі зусилля керівництва і народу ЗУНР не принесли бажаних результатів. Незважаючи на героїчну боротьбу УГА й наполегливу працю спецслужб республіки, західноукраїнські землі були відторгнуті агресором і за межами України опинилася значна частина її етнічних територій з кількома мільйонами населення.
Після утвердження радянської влади на теренах України, уряд УНР у екзилі продовжує роботу. Діяльність розвідувальних і контррозвідувальних органів Центру мала чітку мету - всеукраїнське повстання і звільнення країни від більшовицької окупації. Задля цього спецслужби сприяли організації партизанських і підпільних формувань.
Володимир Сідак зазначає:”Дослідники історії радянських органів державної безпеки наводять такі дані: "Тільки за 1921 р. за завданнями польської розвідки Партизансько-повстанський штаб направив на території республіки близько 900 шпигунів, емісарів, ватажків петлюрівського підпілля, десятки озброєних загонів, які сприяли пожвавленню політичного бандитизму на Україні в 1921-1922 рр”.
З припиненням активної діяльності Партизансько-повстанського штабу була перегорнута чергова, але не остання сторінка історії вітчизняної розвідки та контррозвідки. Естафету прийняли інші спеціальні інституції УНР. Починають діяти й органи безпеки політичних угруповань та рухів опору, що боролись за самостійність і незалежність України.
Минуло майже 70 років, перш ніж була відроджена Українська держава та сформовані її власні спеціальні служби.
Після проголошення незалежності України відразу постало питання про необхідність реформи колишньої союзно-республіканської системи органів державної безпеки. 20 вересня 1991 року Верховною Радою України було прийнято постанову "Про створення Служби національної безпеки України". Цією ж постановою було ліквідовано Комітет державної безпеки УРСР.
- В Україні певними організаціями поширюється недостовірна інформація з метою дискредитації певних історичних періодів, та діячів, тому у суспільстві формуються міфи і стереотипи, що не мають фактологічного підгрунття. Це - пряма загроза національній безпеці України. – говорить Директор Центру досліджень визвольного руху, радник голови СБУ Володимир В’ятрович. На сьогодні СБУ має у своєму розпорядженні архіви з документацією щодо історії Визвольного руху початку ХХ століття та репресивної діяльності радянських спецслужб. Тому Служба безпеки зобов’язана сприяти вивченню цих тем істориками. Сучасна служба безпеки це орган захисту громадян, а не їх терору, але у суспільстві досі побутує упереджене ставлення до неї. Пройде час, з’являться нові кадри, зміниться і суспільна думка”
В часи незалежності розсекречено безліч архівних матеріалів, зокрема , що до голодомору 1932-33 років, діяльності ОУН-УПА, Чорнобильської катастрофи. Переглянуто понад 300 тисяч архівних справ, за якими реабілітовано 248 710 осіб.

разом цікавіше
2009-03-11 00:13
<img