RSS-канал «Слово Просвiти»

Доступ к архиву новостей RSS-канала возможен только после подписки.

Как подписчик, вы получите в своё распоряжение бесплатный веб-агрегатор новостей доступный с любого компьютера в котором сможете просматривать и группировать каналы на свой вкус. А, так же, указывать какие из каналов вы захотите читать на вебе, а какие получать по электронной почте.

   

Подписаться на другой RSS-канал, зная только его адрес или адрес сайта.

Код формы подписки на этот канал для вашего сайта:

Форма для любого другого канала

Последние новости

Ч. 24 (867), 16—22 червня 2016
2016-06-16 16:14 slovo

Прислухаймося до мови
2016-06-16 16:09 slovo

Нотатки з приводу перейменування населених пунктів

Василь КЛІЧАК,

письменник

Ось і настав такий жаданий час позбуття остогидних назв, повернення старих чи присвоєння нових. Коли йдеться про те чи те місто, я завжди підходжу до кожного слова з мовного боку. І з жахом спостерігаю, якими жалюгідними аргументами послуговуються ті, хто намагається довести, що те чи те місто назване на честь не царя чи цариці, а святого чи святої. Он щойно славне місто, яке ми хотіли означити Січеслав, назване одним словом — Дніпро. Воно. Місто. А якщо йдеться про ріку, то він. Дніпро. І, як у вдалій комбінації, все стало на свої місця. Логічно. Просто. І мова полегшено зітхнула. Наче позбулася тривалого над собою насильства. А скільки ще його є! Як кажуть, без ліку. І все через силу звички. Чому, вимовляючи будь-яку назву, ми насамперед звертаємо увагу на зміст? Чому нехтуємо елементарними законами мови?

А тепер трохи історії. До кінця ХІХ століття у нашій мові було прийнято поняття місто (воно) означувати словом город (він).

“У Вільні, городі преславнім” (Т. Шевченко), “У Києві, у городі” (нар. творчість).

Із часом, від початку ХХ століття, це слово чоловічого роду замінилося словом середнього роду — місто. І якщо йшлося про те чи те місто, то його назва мала відповідати середньому роду — воно. Як блискучий приклад, може послугувати місто Слов’янське Донецької області, яке так звучало і зафіксовано у численних документах у період українізації (20-ті роки ХХ ст.). А зараз — Слов’янськ, або ще Славянск. Наші попередники були мудріші за нас. Вони добре знали, що назва міста має ідентифікуватися так, щоб під неї підлаштовувалися носії інших мов (зрозуміло, якої), а не перелицьовували на свій лад.

До Другої світової війни було місто Кам’янське, яке згодом стало Дніпродзержинськом. Так називали його між собою місцеві мешканці. Або ж казали ще й так:

— Куди їдеш? — У Донецьке. У Луганське.

Погодьтеся, панове, що суфікси -овськ, -івськ звучать, як обрубки, аби позбавити наші слова природного повноголосся.

Пригадую, з яким трепетом прочитав я в шкільні роки геніальний роман Ірини Вільде “Сестри Річинські”. Дія відбувається у місті, за ознаками якого вгадується Коломия. Письменниця назвала його по-своєму — Наше. Тобто воно. Тобто місто. Як тепло, як інтимно сприймається воно читачем. Наше, тобто українське, а не польське чи

австрійське.

У двох романах двох шанованих нині сущих прозаїків надибав я придуману назву прикарпатського міста, яка звучить у цих творах однаково — Прикарпатськ. Не думаю, що хтось у когось із них запозичив. Просто ці автори мислять синхронно. Дається взнаки ще та, совдепівська школа. Читаєш Прикарпатськ, а на гадку приходить Братск, Нєфтєюґанск чи ще якийсь там Пофіґанск. Чому ж не назвати Прикарпатське? Одразу сприйнялось би, як щось рідне, своє, справжнє.

Можу навести один цікавий приклад. На межі зі Львівщиною є на Тернопіллі містечко Залізці. У незалежній Україні повернули йому стару назву. Як прийшли “совіти”, ніяк не могли вимовити цього слова, тож назвали його на свій лад — Заложци. Місцеві комуністи прогнулися перед окупантами і стало містечко називатися Заложці. І звучало так аж до краху імперії, хоча старші люди називали його між собою Залізці.

Отож думаймо, панове.

Ось прозвучала нова цікава пропозиція — перейменувати Первомайськ на Миколаївщині на Вінграновськ. Симпатична пропозиція. Та знову — овськ! А чому б не Вінграновське? Просто, повноголосо, так, як любив вимовляти рідні слова незабутній Микола Степанович — Він-гра-нов-ське… м’яко, тепло. І без обірваності.

Отож прислухаймося до мови, перш ніж вирішувати такі важливі, доленосні питання.

І наостанок згадався незабутній Андрій Андрійович Бурячок. Він обов’язково зазначив би, що наше українське місто Дніпро у російській транс­крипції має звучати так само — Днипро, а не Днепр. Віддамо його річці, бо що поробиш — славетний Микола Васильович ославив його на їхній манер.

Подумайте, зважте. До цього спонукає рідна наша мова.

Від редакції. Вважаємо за потрібне звернутися до всіх небайдужих громадян зважити на питання, порушені у цій статті. Запрошуємо читачів до публічного обговорення.

Cни розуму
2016-06-16 16:08 slovo

Галина ПАГУТЯК,

м. Львів

 

Чомусь згадався сон, який наснився Григорію Сковороді опівночі 24 листопада 1758 року в селі Ковраї… Як демони, в розкішному храмі розшарпують тіло вбогого спрацьованого чоловіка і пожирають його плоть. Від такого сну прокидаються враз, і він не стирається з пам’яті, скільки б не дивився у вікно. Для Григорія Сковороди він міг означати виправдання його виходу з Системи. Він не хотів бути ані стовпом церкви, ані стовпом Імперії. Він міг прославити Україну так, як прославили її Максим Березовський чи Дмитро Бортнянський, яких розділили і розділяють досі навпіл імперські та колоніальні історики культури, кожен тягне на свій бік. Звідси, власне, веде початок мовна та культурна шизофренія, що наче моровиця косить обидва суспільства. Снують лікарі в масках голубів, щоб прищепити толерантність і примирення, але насправді вони практикують евтаназію для тих, хто бореться з хворобою, бо самі хворі.

Україна потерпає від інформаційної чуми і соціального канібалізму. Але тепер у нас є Інтернет, який одночасно є ліками й отрутою, це залежить від освіти й інтелекту. Кожна подія тлумачиться всіляко. Всяк по-своєму переживає травматичний досвід. Люди, які пережили Голодомор, здогадувалися, що на меті було не знищити селянство як клас, а знищити українців. Тому чимало з них зрікалося своєї нації свідомо, змінюючи навіть прізвища. Зі мною в університеті навчалась одна дівчина, яка вимагала, щоб її українське прізвище Полова (те, що лишається від звіяного зерна) вимовляли на російський штиб — Полова (від “підлога”). Не думаю, що вона сама це вигадала, за нею стояли щонайменше два покоління малоросів, упокорених голодом. Кордон між малоросами і українцями не проходить по Збручі. У декого він проходить навіть через серце. “Тільки єсть у нас ворог — наше серце, — писав Павло Тичина, який вижив, залишившись у Системі. — Благослови, мати, шукати зілля. Шукати зілля на людське божевілля”. А де його шукати? Сковорода підказує: у сумлінні. Не дати приспати своє сумління, бо, як підказує Тарас Шевченко, уві сні нас обкрадають. “Присплять лукаві, і в огні її окраденую збудять”.

Там, де ще нема вогню, продовжують спати. Дехто вже заснув навіки. Є ще надія, що прокинуться їхні онуки, бо діти теж приспані, і напівсонно вмикають тупу попсу з-за поребрика. Їхній бог — гроші й успіх. Це все симптоми інформаційної чуми.

Не знаю, що гірше: чума чи канібалізм? Держава пожирає своїх дітей, бо вважає їх підданими, а не громадянами. А ті, споглядаючи безчестя, оплакують вбитих на війні, паралізовані, наче уві сні, не можуть повірити, що це відбувається зараз, одночасно: тисячі поліцейських охороняють гей-парад у столиці, коли українських солдатів упритул розстрілюють на Донбасі. Єдине, що ми можемо наразі зробити, це відгородити себе від зачумлених, сп’янілих від безкарності потвор у людській подобі.

Суржик ефіру
2016-06-16 16:08 slovo

Вадим ПЕПА,

м. Київ

Коли війна з агресором приносить нелічено смертей і каліцтв, не мені схилятися до переміни в Україні вищої влади. Від чинної мусимо переконливо вимагати такої ж відданості відродженню незалежної держави, яку заповів Богдан Хмельницький, уславлений у народнопісенній творчості, як ніхто інший. У нього не розбігалося слово з ділом. А такий гріх від можновладців нерідко коле тепер кожне щире серце. Останнім часом Президент, голова Верховної Ради, Прем’єр демонструють, що їм до снаги забезпечити ухвалу значущої ваги рішень, і з-поміж іншого й змін до Конституції. Чому ж тоді в духовній сфері як панувала традиційно, так і напосідається досі кричуща зневага до української культури і, зокрема, до української мови, яка таки ж душа нації, а не приший кобилі хвіст?

Патріотично налаштованим дано відчіпного: можна обурюватися, скільки завгодно, горезвісними валуєвськими, емськими указами і так само безміром незчисленних царських і комунорадянських заборон українського слова. А що ж на свіже око та що ріже слух? За яким же далекоглядним наміром ширшого покриття телеканали віддані на поталу заїжджим гастролерам? Тим, що ніколи не навчалися в українській школі. Не причащалися ні зі шкільної парти та, певно, й пізніше поезіями Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Васил Симоненка, Ліни Костенко… Пригріті державою на пропагандистській службі, а не пропустять через губу жодного українського слова. Яким аршином міряти їхню відданість заповітним надіям і сподіванням українського народу?

Є критика на утвердження незалежної Української Держави, і є критика на знищення такої розбудови. Смію заявити, що нищівна в ефірному просторі навалом переважає добротворчу. Боже правий, який галас зчинився, коли ледь проклюнулися несміливі, кволі претензії від податківців до фінансових рахунків “Шустер LIVE”. Доморощені не так палкі, як запальні поборники “свободи слова” умить здійняли такий нечуваний галас, що рідкісної сили запопадливість підхопили і якісь там зарубіжні ентузіасти, умільці товкти воду в ступі.

І що ж при цьому головне? Що ж визначальне? А те, що відразу перевели, як мовиться, стрілки на пустодзвонне: “даєш свободу слова!” Голослівним наглухо закрили суть справи. А її б вивести на чисту воду заради хоча б якогось натяку на справедливість. Тільки ж як з’ясовувати, коли за туманом пустослів’я нічого не видно. Лише проблиски.

І вони такі. Шустер узяв кредит на мільйон доларів. Щоправда, не повідомлялося, з якої такої благодійної кишені, про доступ до якої жодний український журналіст і мріяти не сміє. Та й ніякої гадки про щось таке не має. А дивовижно успішний телеведучий запросто придбав за позичене маєтність у звабливій Іспанії. При тому відповідні українські контролюючі органи угледіли певні порушення в проведених операціях. Звичайно ж, фінансових. Бо ж на чому вищого польоту світ тримається? На грошах. На капіталах. Без них він — ніщо.

Чи є якась залежність вказаного кредиту від українського бюджету — саме це уже шито-крито. Здійнятий галас заховав неугодне для когось, як при повному затемненні сонця чи місяця. На які там кошти звертати увагу? Перше з першого в демократії — “свобода слова”. Вона — недоторканна “священна корова”. Тільки що ж виходить? Під такою ж самою парасолькою чи за такою ж “бронею” і кремлівський Кисельов. І він же має цілковите право на будь-яку відворотну брехню, огидну підлоту, зміїну підступність. Всіляко й підтримується тамтешніми правителями. Оцінено його по заслузі. Купив за 162 мільйони руб­лів нерухомість на недоступному для простих смертних Цвітному бульварі. 204 квадратні метри інтер’єру для розгулу “свободи слова” — привільний озон “демократії”. Тож і суши голову над тим, хто ж — Сатана чи капітал — там править бал?

Бідна українська голівонька! Яка тільки нечисть із неї не знущається, не глумиться, не насміхається. І не тільки ж киселівського виплоду. Так звані “свої” зі шкури лізуть, щоб не відстати від зловорожості пропагандистів північного сусіда. Пнуться позмагатися, та чи й не перевершити. Нехай горезвісна Сердючка уже як рудимент. Та чи ж не варто услід за нею — ідіотське кривляння якогось суржиконосного Вітальки. А новоявлена мода на двох ведучих? Один — нормальний російськомовний. У парі з ним — неодмінно суржикомовний придурок. Або суржикомовна дурноголова.

А що вже “95-й квартал”, то в тих ні сорому, ні стиду. На фронті національно-визвольної війни гинуть молоді, яким би жити, любити, народжувати дітей, і літні, котрим наставляти б на путь праведний нащадків, бавити онуків. А мобілізовані, як подейкують, Коломойським регочуть. Заходяться від реготу, як не луснуть. Як нишпорки, винюхують щось із такого українського, щоб, наклеївши кумедні вуса, глузувати, очорнювати, дискредитувати свідомість багатомільйонного народу. Дарма. Негідні зусилля. Український народ хоч і скорочується в останні роки, як шагренева шкіра, та все ж, наперекір усім негодам, — життєздатний.

У тяжкі роки національно-визвольної боротьби під проводом батька Богдана також ворохобилися всілякі відщепенці, зрадники, запроданці. А готові щомиті до катувань бандуристи, сліпі й зрячі закликали на базарах під подзвін струн: “Хто хоче за віру християнську бути посадженим на палю, хто хоче бути четвертований, колесований, хто готовий стерпіти всілякі муки за святий хрест, хто не боїться смерті — приставай до нас. Не треба боятися смерті, від неї не вбережешся. Таке козацьке життя”.

І що ж? “Жінки навіть з рогачами ішли воювати”, — увічнює сплеск всенародного піднесення народна пісня. Козацька доблесть брала в руки шаблю не заради “лакомства нещасного”. Відважні жертвували життями не за інтереси панівної верстви і навіть не за сяких-таких фарисеїв, що купчилися довкруж церковних амвонів. Мужні ставали грудьми на захист батька рідного і матері рідної. Боронили дітей своїх і внуків, братів і сестер, і рід свій. І землю справіку свою, на якій неміряні покоління предків, пращурів за всіх лихоліть плекали добро.

Українська народнопоетична творчість — багатющий скарб. Такого пошукати у світі. Пісень — понад чотириста чи й набагато більше тисяч. Фахівці ніяк не можуть визначитися. А зловмисники просторікують: катма українських мелодій для наповнення музичних радіопередач. “Слуги народу” не спромоглися проголосувати за узаконення таких же, як, скажімо, у Франції, квот на захист українського милозвучного на радіохвилях. Що ж ті, в яких рука не піднялася, всмоктували з молоком матері?

Хай там що, удармо лихом об землю. Будьмо! Та свій рід не гудьмо. А недоброзичливцям нагадаємо пророче застереження Великого Кобзаря: “Дознаються небожата, Чия на вас шкура, Та й засудять, і премудрих Немудрі одурять!”

В. Липинський і його епоха. Презентація у Варшаві
2016-06-16 16:07 slovo

М. АНДРІЙЧУК,

м. Луцьк

У польській столиці в перекладі Тадея Карабовича й Ельжбети Олендер-Дмовської вийшов роман Івана Корсака “Діти Яфета”.

Теорії та візії В’ячеслава Липинського — чи реальне здійснення їх сьогодні? А чому для роману автор обрав саме цю історичну постать? Минув час, і що залишилося актуальним із теорій, а що застаріло? Про це та про інше йшлося в Варшаві на презентації роману, виданого польським видавництвом “РRACOWNIA WYDAWNICZA”. Співорганізаторами презентації, крім видавництва, виступили також Dom Spotkań z Historią та Об’єднання українців у Польщі, найбільша організація українців у цій державі.

Вітальним словом дійство розпочав директор видавництва Андрій Заброварний, потім долучився ведучий доктор Роман Висоцький. Він запросив до слова професора Томаша Стрийка, який спеціалізується на тій епосі у Східній Європі і творчому спадку В. Липинського, надав слово авторові роману Іванові Корсаку, потім присутні ставили запитання дискутували.

Цікава особливість роману Івана Корсака: у виданні подано дві післямови — дві точки зору з різних берегів Західного Бугу. Польське бачення представлено в тексті професора Євгеніуша Вільковського, а українське — Шевченківським лауреатом Михайлом Слабошпицьким.

Василь Стус у сучасному українському просторі
2016-06-16 16:06 slovo

Анатолій ЗагнІтко,

публіцист

Поет Василь Стус (1938—1985) відстоював ідеали українства та право власного народу бути самодостатнім і самостійно визначати шлях поступу. Незламність духу виявилася в постійній творчосамостійній праці, підготовці двох поетичних збірок “Круговерть” і “Зимові дерева”. Ці роки були цілеспрямованою спробою каральних та адміністративних структур зламати дух Поета, його Волю. Відомими є і перший арешт (1972 р.), потім суд із вироком — 5 років позбавлення волі та 3 роки заслання, а 1980 року — другий арешт, ув’язнення — і вирок. А найстрашніше відбулося у ніч з 3 на 4 вересня 1985 року, коли трагічно обірвалося життя Василя Стуса в чужому Пермському краї Росії. У цю ніч незламного Борця підступно вбили. Та він повернувся в Україну, його життєвий подвиг визнали й відзначили найвищим званням — Герой України, за довершеність творчих пошуків і відкриттів присуджено Державну (Національну) премію ім. Тараса Шевченка, нагороджено орденом Ярослава Мудрого V ступеня. Перепоховали Поета на Байковому цвинтарі.

Із 47 років життя Василя Стуса — 20 років пов’язані з Донеччиною, 19 із яких — із Донецьком, а зі Сталінським (згодом Донецьким) педагогічним інститутом — роки навчання у ньому, активного становлення громадянської позиції, формування професійних навичок. Донеччина народила його духовно, сформувала життєві й екзистенційні цінності, виформувала його національнопатріотичні ідеали, викристалізувала його характер і принципові позиції в оцінці історії Української Держави, її статусу й навантаження в цивілізаційному просторі.

Пам’ять про Василя Стуса в університеті. Донецький національний університет завжди цінує і послідовно вшановує своїх викладачів, студентів, випускників, усіх, хто віддає сили його утвердженню. Так, нещодавно відкрито меморіальну дошку в приміщенні головного корпусу університету одному з випускників — Юрієві Матущаку, який героїчно загинув 29 серпня 2014 року під час боїв під Іловайськом. Саме Донецька обласна молодіжна громадська організація “Поштовх” (голова — Юрій Матущак) 17 грудня 2008 року підготувала звернення від колишніх і дійсних студентів про надання Донецькому національному університетові імені Василя Стуса. Паралельно почався процес збору підписів серед студентів і викладачів університету.

Пам’ять про Василя Стуса завжди жила і живе в Донецькому університеті. Ще з другої половини 90х років ХХ століття регулярно проводили міжнародні науковотеоретичні конференції, присвячені знаменним датам життя і творчості Василя Стуса. За матеріалами таких конференцій підготували та видали низку збірників наукових праць. Остання ж — V Міжнародна науковотеоретична конференція відбулася 2013 року з нагоди 75річчя від дня народження талановитого сина України в м. Донецьку, а збірник наукових праць “Художнє слово Василя Стуса в контексті української та світової літератури: матеріали V Міжнародної науковотеоретичної конференції. — Донецьк—Вінниця: ДонНУ, 2015” підготували до друку й опублікували у Вінниці, де зараз міститься університет, аби зберегти власний науковий і творчий потенціал. Нещодавно відбувся і черговий VІ форум, започатковано видання Стусівських зошитів.

На пошану Митця та на знак пам’яті про одного з кращих синів університету 2001 року на фасаді філологічного корпусу встановили барельєф видатного випускника з рядками його поезії “Як добре те, що смерті не боюсь я…” Створили меморіальну експозицію в аудиторії 334 філологічного корпусу, а самій аудиторії присвоїли його ім’я. Не торкатимуся тих сил, що активно протидіяли реалізації усіх заходів пошанування Василя Стуса — Митця, Борця, нескореного Поборника національного Духу й Совісті українства.

Саме в стінах Донецького національного університету народилася ідея присвоєння йому імені Василя Стуса. Інша річ, що тоді різні політичні сили намагалися використати цей порив для своїх амбітних цілей. Дух Поета, Поборника людських прав, Подвижника високої Української Ідеї згуртовував нові сили на дослідження його творчості, аналіз ідеалів митця та багато іншого. Тому 2013 року активізувалися сили на створення студентського скверу його імені навпроти головного корпусу університету, встановлення там бюста. Та не судилося…

Виклики сьогодення — актуальні для українського простору. Перший виклик — руйнація тяглості традиції. Його зробили ті, хто працює в стінах ДонНУ у м. Донецьку, але не шанує ні його ідеалів, ні його історії, не береже пам’ять про минуле, без якої статус вишу і його слава зовсім не можливі. Завдяки їм, підступно вночі (з 5 на 6 травня) 2015 року демонтували меморіальну дошку Василя Стуса на філологічному корпусі. Сьогодні ніхто не знає, де перебуває цей барельєф. Також демонтували меморіальну дошку про присвоєння імені Василя Стуса аудиторії 334 у першому (філологічному) корпусі університету. Зникли і стенди неповторної меморіальної експозиції про життя і творчість Митця. Ще раз наголошу: здійснили цю підступну акцію вночі, як і вбивали Поета вночі. Усе це підтверджує високий університетський статус і життя, і творчості Василя Стуса, коли присутність навіть його пам’яті в духовному просторі університету загалом і філологічного факультету зокрема не лише насторожує, а й робить виклик сучасному антидержавному наповненню загальнополітичного тла Донецька, руйнує нав’язувану систему антицінностей.

Другий виклик — державницька ідеологія творчості Василя Стуса, його життя. У сучасному українському просторі спадщина Василя Стуса — один із наріжних каменів державницької ідеології, тому що його творчість ґрунтувалася на засадничих постулатах державотворення. Останнє завжди опирається на принципи національної самості, самоідентифікації, усвідомлення культурноісторичної, моральноестетичної, оцінноетичної достатності в колі цивілізованих народів.

Для національнодержавницької ідеології істотним є відмежування кожної особистості та народу від сусідніх націй і народів, встановлення визначальних ознак своєї самості через високе пошанування козацьковольового компонента, обожнювання землі, глибоке поціновування чесності, порядності, шанобливого ставлення до Жінки — Матері, Дружини та ін. Державницькоідеологічні параметри відбивають високі націєтворчі спрямування. Уся творчість Василя Стуса має націєтворчий потенціал, оскільки провідними її мотивами постають любов до народу, єдність із ним, переживання за минуле, сучасне та майбуття рідної нації. В одному з віршів митець недвозначно наголошує: “Народе мій, до тебе я ще верну, / і в смерті обернуся до життя / своїм стражденним і незлим обличчям, / як син, тобі доземно поклонюсь / і чесно гляну в чесні твої вічі, / і чесними сльозами обіллюсь”. У цих сакраментальних рядках тричі повторено в різних варіантах слово чесні для відбиття внутрішнього простору відкритості й дотримування у своєму житті принципів порядності, високого служіння ідеалам рідного народу, чесність устремлінь. Симетрія “чесно гляну в чесні твої очі” наголошує на нерозривності духовного самовираження митця й високих ідеалів українського народу, третій повтор чесні у словосполученні чесними сльозами відкриває екзистенційну цінність очищення через омивання власними слізьми. Що аж ніяк не можуть бути неправдивими, фальшивими, облудливими, бо відбивають внутрішню суть митця.

До цього треба додати активну громадянську позицію Поета, що опиралася на загальнолюдські цінності, наріжним каменем яких є високе ставлення до людської особистості.

Третій — політичний вимір націєтворення. Створене митцем надактуальне в сучасному українськодержавному просторі. Визначальні чинники творчого Ego Василя Стуса — збереження власних політичних устремлінь і прагнень та консолідація самосвідомості українського народу через національну самість. У вже згадуваній поезії “Як добре те, що смерті не боюсь я…” переконливо звучать рядки: “Хай прийдуть в гості Леся Українка, Франко, Шевченко і Сковорода. / Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі, / уже не ремствуй, позирай у глиб, / у суще, що розпукнеться в грядуще / і ружею заквітне коло шиб”, у яких сконденсовано відбито високу політичну місію творчості геніальних постатей Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, котрі є знаковими для українськості, її викінченого формування, для збереження високої внутрішнім духом з політичними помислами української нації як політично довершеної. Попри відсутність власного державницького утворення і розірваність між різними імперіями, українці зберегли свою політичну волю до єдності, цілісності й цілості. Як ніколи, творчі візії Василя Стуса політично актуальні, оскільки на кілька десятиліть випередили порух декомунізації. Адже сучасна мапа Держави не просто в динаміці відбиває відродження, здавалося б, уже навіки втрачених власних назв, постання нових з акумуляцією в них внутрішнього патріотично насиченого начала, а й окреслюють те силове поле, яке народ наповнює власними орієнтирами, актуалізує знаки долі й майбуття. Від початкового поетового декларування самодостатності України на світовій мапі “Ти вже не згинеш, ти, двожилава земля, рабована віками, і не скарать тебе душителям сибірами і соловками…” (1963 р.) до чіткого усвідомлення необхідності захисту рідної Вітчизни, щоденного відстоювання права рідного народу на реалізацію політичної волі, акумулювання Національної ідеї у власній Державі.

Четвертий виклик — освітньопросторовий. Статусне навантаження імені Василя Стуса в назві Донецького національного університету охоплює також і освітньопросторовий вимір. ДонНУ особливий університет і за динамікою розбудови, і за становленням у нових умовах. Насамперед це потужний регіонотвірний виш, що формує власний простір із наголошенням тих освітніх цінностей і компетентностей, що є найбільш важливими, — креативність, науковий пошук, самодостатність та ін. Створення ДонНУ було одним із етапних моментів формування потужного культурного, промислового й освітньонаукового регіону. Тому й були задіяні сили різних рівнів, щоб ще у 2008—2009 роках університет не завершив свого українськодержавницького статусу, що посилило б націєтвірний потенціал вишу, спонукало до гуртування державницьких сил. У нових умовах, у новому просторовоментальному середовищі ДонНУ вдалося зберегти високі освітні орієнтири, самість, уміння концентрувати навколо себе творчі сили для вирішення надскладних завдань. Для Василя Стуса освіта була однією з найвищих цінностей творчої особистості. Тому і в цьому розрізі присвоєння його імені університету є на часі, відбиває високий статус освітнього центру.

П’ятий виклик сьогодення — науковокультурний. Василь Стус мав великий науковотворчий потенціал, який грубо перервали, силоміць відкинули на маргінеси культурноосвітнього і науковомистецького життя. Не вдалося ані тодішній владі це зробити, не вийде це реалізувати і тим, хто сьогодні настирливо іменує себе Донецьким національним університетом там — за лінією фронту, тримаючись на танках, градах, акаціях, тюльпанах незаконних озброєних формувань. Його творчість сьогодні — це неозоре поле для наукових студіювань філологів, істориків, політологів, перекладознавців та багатьох інших. Творчість Василя Стуса в культурному полі України особлива, тому що вбирає в себе високі цінності Донеччини з довершеними подільськими орієнтирами. На часі створення науководослідної інституції Василя Стуса з відповідними амбітними завданнями перед нею.

І ще одне… Усі людські особистості можуть бути екстравертами або ж інтровертами. Василь Стус поєднує у собі обидві заявлені характерологічні риси однаковою мірою. Домислюючи, можна впевнено сказати, що й Донецький національний університет є екстра та інтровертним, тому що, творячи у своїх стінах, він завжди відкритий і спрямований у довкілля. Не просто помічаючи його, а постійно формуючи навколо себе активне середовище. Приїхавши на Вінниччину без матеріальної бази, без обладнання, врештірешт без бібліотечного фонду, зумів за короткий час заявити про себе на повну силу, створити відповідне науководослідницьке, освітньокультурне та інші силові поля.

Сьогодні і легко, і складно говорити про присвоєння імені Василя Стуса університету. Легко, бо від самого початку автор цих рядків підтримував цю ідею. Складно, бо я свідомий того, що присвоєння імені Василя Стуса постає не одномоментною акцією, це постійне нагадування про необхідність дотримування в діяльності університету загалом і кожного зокрема тих ідеалів, цінностей, поривів, які були визначальними для Майстра. Складно й тому, що позитивним вирішенням цього питання університет пошановує всіх тих, хто щиро і чесно спокутував цю ідею, робив багато для її втілення. Складно й тому, що в сучасному просторі присвоєння імені Василя Стуса знаменує високий День збереження тяглості традиції, волі усіх тих, хто прагне зберегти горде ім’я нескореного Донецького національного університету з посиленням його самовираження через присвоєння імені Василя Стуса — випускника університету, Митця світового рівня, Борця за високі державні ідеали, Поборника прав людської особистості.

Євген Коновалець про військовий вишкіл молоді
2016-06-16 16:04 slovo

(до 125-ї річниці від дня народження)

Вікторія ШЕРЕМЕТЬЄВА,

старший науковий співробітник Центрального державного архіву зарубіжної україніки

 

14 червня 2016 р. українська громадськість відзначає 125-річчя від дня народження провідника українського визвольного руху, організатора Корпусу Січових Стрільців, засновника Української військової організації та Організації Українських Націоналістів полковника Євгена Михайловича Коновальця (1891—1938). У боротьбі за сильну незалежну Україну він пройшов славетний шлях українського воїна, політика та громадського діяча. У непростих умовах еміграційного життя полковник Є. Коновалець лишався патріотом своєї батьківщини, послідовно відстоюючи ідею української державності та усвідомлюючи небезпеку, що становили для її реалізації не лише зовнішні, а й внутрішні вороги.

Євген Коновалець став одним з ідеологів та очільників українського національного руху, саме він сформулював основні засаді українського націоналізму та запропонував методи боротьби за звільнення української нації від будь-якої окупаційної влади. Проживаючи в еміграції, він не полишав ідеї створити регулярну українську армію. Про це, зокрема, свідчить його праця “Військовий вишкіл”, що опублікована на сторінках друкованого органу Проводу українських націоналістів “Розбудова нації” (Прага, 1928 р.). У цій статті порушується актуальна і сьогодні проблема військової підготовки та “військового самовиховання” молоді.

Аналізуючи ситуацію в українському війську і визначаючи її як незадовільну, Євген Коновалець вважав, що основна проблема полягала у недостатній кількості професійних військових кадрів, які змогли б підготувати збройні сили і стати основою формування регулярної української армії. Полковник зазначав, що “…бувші старшини української армії здобули собі цивільне звання та, або зовсім не цікавляться військовим ділом, або, коли навіть цікавляться, то за буденними турботами не можуть поспівати за швидким розвоєм військової науки”, а молодих старшин, які б використовували нові знання у військовій справі, теж замало.

Значну увагу діяч українського національного руху приділяв проблемам матеріального забезпечення майбутнього українського війська, браку нової військової літератури, відповідно підготовлених інструкторів. Перший голова Організації українських націоналістів не полишав сподівань на можливу допомогу інших армій, зокрема, румунської та польської, однак зазначав, що “…ніхто задля наших гарних очей не дасть нам Української Держави, в якій наш народ, нічого не вложивши, міг щасливо і вільно зажити”. Його турбувало питання розрізненості підходів і методів щодо підготовки визвольних акцій різними українськими угрупованнями, тому він закликав до єдності та вбачав ідею відновлення Української держави найбільш важливою в подальшій боротьбі.

Проводячи паралелі з визвольним рухом 1917—1920 рр., Євген Коновалець застерігав від повторення помилок, щоб не заплатити за промахи і байдужість ще дорожче. Однак він не відкидав того, що ця боротьба дала українському народу головне — ідею, за яку варто йти у бій. Саме ця ідея має стати запорукою поповнення новими кадрами майбутньої української армії — боєздатної та готової на подвиги.

Полковник Коновалець зазначав, що роботу щодо реорганізації українського війська слід розпочати з пояснення серед молоді важливості підготовки військових кадрів, а також зі створення спеціального військового центру, в якому б акумулювався весь військовий досвід та знання. Такий центр повинен розробити та впровадити детальний план військової підготовки і “молодших старшин”, і “старшин генеральної булави”, займатись написанням та виданням нових військових підручників, працювати над організацією майбутньої української армії.

З часу публікації статті Євгена Коновальця “Військовий вишкіл” минуло 88 років, однак вона актуальна і сьогодні. Вищезазначені проблеми не втратили своєї значущості, адже наші збройні сили також потребують реформування. Однак і у далекі тридцяті роки, і сьогодні запорукою успіху в нашій боротьбі проти зовнішніх і внутрішніх ворогів може стати лише усвідомлення єдності всієї української нації.

Маленька церковця з великими надіями
2016-06-16 16:03 slovo

Марія МЕЛЬНИК,

член НСЖУ,

смт Муровані Курилівці

 

Мешканцям селища Муровані Курилівці Вінницької області краплі гарячої крові Небесної Сотні боляче озиваються у серцях. Відчуваючи себе в неоплатному боргу перед майданівцями, ми долучилися до спротиву підпорядкуванню Української Православної Церкви Московському Патріархату, бо дійняло зросійщення нашого народу в усіх сферах. Ось місцевий приклад мовного питання: римо-католики, поляки за походженням, у нашому селищі з великою повагою ставляться до законів України: читають Євангеліє, співають молитви вишуканою українською мовою, а православні українці — російською. Увірвався терпець — зібрались активісти, створили свою церковну громаду; делегацію послали у Вінницьку облдержадміністрацію, в Управління у справах національностей і релігії. Тут начальник Управління п. Селецький та глава Вінницької єпархії УПЦ КП владика Михаїл вислухали нашу делегацію і зареєстрували: “Храм на честь св. Миколая Чудотворця Української Православної Церкви КП за адресою: смт. Муровані Курилівці Вінницької області, вул. Соборна, 35”.

Акція пройшла стримано, без конфліктів. Правда, віряни Московського патріархату називають нас розкольниками. Та ми не ображаємось: за нами Бог і Україна. Залишивши церкву МП, виникла проблема: де зібратися на молитву. Ми вважали, що маємо право на церкву Різдва Пресвятої Богородиці МП, бо її будували ще наші предки у ХVІІІ ст., а потім усім селищем відроджували у ХХ ст. Та наші одновірці тільки сміялись собі під ніс. Нашій справі зарадили християни Західного обряду — римо-католики дали нам прихисток: настоятель храму Матері Божої Неустанної Допомоги о. Валерій запросив нас молитись у їхньому костелі. Дивно, що нам дали прихисток не українці МП, а поляки за походженням. А в січні 2016 р.

Мурованокуриловецька райдержадміністрація передала нашій громаді занедбану хату, яку місцеві підприємці Любов Григорівна і Роман Казимірович відремонтували за свій кошт, а ми, парафіяни, принесли ікони, рушники, килими, меблі, все облаштували і втішаємося своєю церквою Київського Патріархату, точніше, церковцею. Тут нема храмової величі й краси, нема високого склепіння, тут низька стеля з електричним освітленням, яку ми сприймаємо, як небо, прихилене нам Богом. З ікон на нас доброзичливо дивляться Христос, Божа Мати, православні святі — ми під захистом Всевишнього.

Із великою пошаною ми поставилися до священика отця Івана (звичайно, КП). Він добрий наставник, приязний, чуйний, турбується про наш майбутній храм. Долю зібраної пожертви даємо йому, а він віддав ті гривні у скарбничку, сказавши: “Ці гроші тримайте на будівництво храму. А я вам служитиму без винагороди”. Він ще й долучився до волонтерського руху: на власній автівці кілька разів возив продукти нашим воякам АТО.

Священик пояснив нам, що сьогодні у наших храмах не повинно бути купівлі та продажу чого-небудь: свічок, книжок, ікон… Тому в нашій церкві ми не допускаємо торгівлі. Знаючи дбайливе ставлення нашої парафіянки Ольги Кухарик до кожної людської копійки, саме їй наша громада довірила церковну скарбничку. Ольга знає, де купити дешеві свічки: і запашні воскові свічки на столі у церкві, люди беруть безплатно стільки, скільки кому треба. Так о. Іван допоміг здолати спокусу, благородний він чоловік. На жаль, він залишив нашу парафію, оскільки живе в м. Новій Ушиці, і йому важко їздити до нас.

Наша церковна громада звернулася з проханням до владики Михаїла прислати нам іншого священика. Ми хвилювались: чи він підійде нам, а ми — йому? І ось у нас молодий душпастир — випускник духовної семінарії. А заспівав — полонив наспівом… Проголосив: “За владику і отця нашого Філарета, Святійшого Патріарха, і владику нашого Преосвященного архієпископа Михаїла… За Богом бережену Україну нашу, за владу і військо, за місто наше Муровані Курилівці… Господу помолимося!” — і чистою милозвучною рідною мовою. З чого починається любов до Батьківщини? З цієї молитви за Україну, яку почули з уст о. Сергія. А коли прочитав уривок з Євангелія — із сивої давнини, з часу, коли Христос ходив по землі, до нашого слуху долинула розповідь апостола — доступна, зрозуміла, ясна, як Божий день. А то, бувало, плутаєшся, наче в лісових нетрях і багато чого не втямиш на мертвій церковнослов’янській мові з російською вимовою.

Дружина молодого ієрея — Світлана 22-х років, яку ми називаємо матінкою, має музичну освіту, чарівний голос, і вона — диригент. Під її орудою хор півчих підготував майстерне виконання пасхальних пісень.

Така наша маленька з великою надією церковця св. Миколая Чудотворця. На нашій Мурованокуриловеччині це перший маленький живодайний потічок, який наші віряни розкопали, розчистили з-під вікового осоружного московського замулення підступом та облудним свавіллям. Цей живий струмочок долучиться до повноводдя єдиної Помісної православної церкви в Україні.

Як євреї, що звільнились із Вавилонського полону і прийшли в Єрусалим; як українці, яким поталанило з сибірського заслання добитися до рідного порогу, так і ми щасливі, що повернулись у лоно рідної УПЦ КП, яка бере свій початок з Хрещення Київської Руси-України Великим князем Володимиром.

 

Опозиція
2016-06-16 16:02 slovo

(Казка)

(Майже за Іваном Франком [Житє і слово, 1897, т. 6, кн. 1 (I), с. 32—37])

Василь ШПІЦЕР,

м. Львів

Була собі раз Опозиція, та така остра, що не дай Господи. I не то, щоби кусала, гарчала або хоч віддала “в морду” депутатові-комуністові чи відмінила закон Ка-Ка про мови, або заборонила піднімати тарифи та оббирати нендзних працюючих українських емеритів, а нявкала, та так вам голосно, що як нявкне у Києві, то чути по всій Україні, а як занявчить у Львові, то чути аж у Куликові та в Великих Очах. А надто ще наша Опозиція в своїм нявканню була доволі монотонна, бо вміла тілько чотири модуляції: “Кдивда нам!” і “Гівнопдавність!” Не вміла небожечка “ірци” виговорювати. А ще: “Кодупція!” і часами вереск — “Кааліція!”

Що вже великі пани шукали ріжних способів, щоб єі підійти, укоськати та приручити, так де тобі! I з руки їсть, і гладити даєсь, а скоро що до чого — нявчить так, що аж крізь вуха прохапуєсь.

Ось вони підіслали до неї самого найстаршого міністра. Той ткнув їй під ніс хліб — схрупала; дав їй вівса — зацукалась, та як не нявкне: — Гівнопдавність!

Посилають до неї шефа секційного. Набрав він повні кішені вати, бандажів, діяхілю (спеціальний, особливий пластир), та й іде перебравши ся за старого знахаря. — Бідна, бідна, бідна! — приговорює він. — На, моя маленька, на, на, на! Тебе животик болить, га? — Гівнопдавність! — нявкнула Опозиція, що було духу. — Кдивда нам! Кааліція! — репетує Опозиція, мов і не чує слів розумного знахаря. — Кодупція! Олютив ся в кінці старий, плюнув та й пішов.

Стоїть собі наша Опозиція, роззирає ся, нюхає, облизуєсь, орієнтуєсь собі гарненько, аж тут глядить, іде Кішка ліберальний-преліберальний! — Кдивда нам! — нявкнула Опозиція. — Гівнопдавність! Кодупція! Кааліція! — нявчить Опозиція, аж мало не захрипне. Вже аж у Войнилові та Рожнятові почули, хоч ані побідної войни (хіба якесь АТО), ані рожна не показали.

— Так чого ж хочете ? Що вам потрібно?

— Поссади! Авансси (підвищення по службі)! — вже зовсім встидливо прошептала Опозиція.

— Ну, то так же й говоріть! — сказав Представник. — Так було б давно сказати. А то заладили: рівноправність та й рівноправність. Немовби то моя сила була всіх марципаном нагодувати. Ніколи багач не буде рівноправний з бідним, учений з темним, розумний з дурним. Тут уже нявкайте хоч до кінця світа, а нічого не винявкаєте. А посади, аванси — се друге діло. Се політика реальна, тут ми на твердому ґрунті, тут можемо порозуміти ся і я певний, що порозуміємо ся. Тілько будьте розумні, хапайте те, що реальне, беріть те, що ми можемо дати, а не забагайте печеного леду. Зрозуміли?

— Цілковито, батьку, цілковито! — притакнула Опозиція.

— Ідіть же тепер і не грішіть більше! При виборах побачимось. Прощавайте!

Голодні повоєнні роки
2016-06-16 15:59 slovo

Едуард ОВЧАРЕНКО

Фото автора

Виставка “Масовий голод 1946—1947 років”, що працює в Національному музеї “Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні”, висвітлює ще одну трагічну сторінку української історії.

Масовий голод 1946—1947 років став результатом злочинної діяльності комуністичного режиму і забрав життя понад мільйона українців. В умовах повоєнної розрухи та сильної засухи радянська влада, використовуючи досвід організації Голодомору 1932—1933 років, вивезла з українських сіл майже все збіжжя за межі України. Українські селяни стали заручниками колгоспної системи, в основі якої був принцип рабства.

Зі стенда “Наслідки голоду” відвідувачі виставки дізнаються, що тривале недоїдання, а навесні 1947 року суцільне голодування призвело до масових захворювань на дистрофію. Особливо страждали діти й літні люди. Станом на 24 червня 1947 року в республіці нараховувалося 1 млн 154 тис. 378 хворих на дистрофію. З них 77 % — сільські мешканці. Більшість не вижила. Лікарні були переповнені.

Люди не контролювали свої дії: удавалися до трупоїдства і людоїдства, як і в Голодомор 1932—1933 років. Голодуючи, батьки намагалися відвозити своїх дітей у міста і залишати там у притулках. Масове голодування породило нове сирітство. Дитбудинки були переповнені. Тисячі українських дітей жили просто неба.

Наступний розділ має назву “Голод відступив. Рабство залишилося”. У ньому йдеться про те, що навесні 1947 року партійні організації за допомогою каральних органів почали піднімати спустошене голодом українське село на посівну. Упевнившись, що в колгоспних коморах зерно відсутнє, в московських кабінетах вирішили надати деяким регіонам України так звану “допомогу” посівним матеріалом. Замість безоплатно вилученого, колгоспи отримували позику, за яку мали розплачуватися десятиною з кожних 100 центнерів майбутнього врожаю. Для заохочення праці колгоспникам привозили на польові стани гарячу баланду. Мережа виїзних їдалень з одноразовим гарячим харчуванням у березні 1947 року була розгорнута для 800 тисяч осіб, а в квітні — для 1 мільйона. Однак мільйону селян та їхніх дітей це вже не допомогло.

За жнивами 1947 року знову прийшли хлібозаготівлі й репресії за невиконання визначених показників плану хлібоздачі. 10 жовтня 1947 року Л. М. Каганович та М. С. Хрущов переможно звітували перед Й. В. Сталіним про перевиконання хлібозаготівельного плану. Для тих, кому вдалося вижити, рабство не закінчувалося, сите життя не настало.

Чимало цікавої інформації містить розділ “Західна Україна — остання надія на порятунок”. Як і під час Голодомору 1932—1933 років, українські селяни намагалися знайти продукти харчування поза межами голодування. Однак за межі України їх не випускали. Останньою надією на порятунок від голодної смерті вони вбачали Західну Україну, де колгоспна система тільки впроваджувалася. Станом на 1 січня 1946 року там у колгоспах перебувало лише 5,4 % селянських господарств. Крім того, важливим чинником гальмування темпів колективізації в західних областях була боротьба УПА проти червоної окупації. Дехто із приїжджих тимчасово наймався на роботу за харчі. Деякі залишилися назовсім, але більшість їхала з метою виміняти хліб та інші продукти за останню сорочку. Відозви, розповсюджувані УПА, закликали селян допомагати голодуючим. 1947 року шлях в Західну Україну також був перекритий.

Наступний стенд має назву “Міжнародна допомога і приховування правди про голод”. З нього можна дізнатися, що в голодні повоєнні роки Україна отримувала допомогу від Адміністрації допомоги і відбудови Організації Об’єднаних Націй (ЮНРРА). Але ця допомога надавалася Україні не як голодуючій республіці, а як постраждалій під час війни.

Перший корабель прибув із товарами до Одеси в листопаді 1945 року. ЮНРРА створила в Україні свою місію, на чолі з полковником М. Мак-Даффі, яка 20 березня 1946 року прибула в Київ. До 1 квітня 1948 року в Україну завезли 211 суден з товарами із США. Це були не лише продукти харчування, а й промислові товари й устаткування.

Керівництво СРСР ретельно приховувало від світу факти масового голоду. Представникам місії ЮНРРА в Україні та Білорусі обмежували пересування на території республік. Виїзд за межі столиць дозволявся тільки з відома МДБ. Спецслужби перехоплювали й піддавали цензурі листи за кордон. Документи, які відтворювали механізм творення голодомору йшли під грифом: “Таємно”, “Цілком таємно”, “Особисто”. На офіційному рівні говорилося лише про повоєнні труднощі та утруднення з продовольством.

Розповідь про масовий голод 1946—1947 років продовжують стенди: “Факти про масовий голод”, “Супротив і репресії під час голоду”, “Комуністи знов ведуть Україну до голоду”, “Відібрати в України, щоб нагодувати Росію”, “Хлібозаготівельна компанія 1946 року”, “Встановлення нереального плану на тлі посухи”, “Посилення переслідувань за інакомислення”, “Колгоспне рабство”, “Повоєнна розруха”.