RSS-канал «Слово Просвiти»

Доступ к архиву новостей RSS-канала возможен только после подписки.

Как подписчик, вы получите в своё распоряжение бесплатный веб-агрегатор новостей доступный с любого компьютера в котором сможете просматривать и группировать каналы на свой вкус. А, так же, указывать какие из каналов вы захотите читать на вебе, а какие получать по электронной почте.

   

Подписаться на другой RSS-канал, зная только его адрес или адрес сайта.

Код формы подписки на этот канал для вашего сайта:

Форма для любого другого канала

Последние новости

Ч. 31 (875), 4—10 серпня 2016
2016-08-04 17:00 slovo

Степан ВОВКАНИЧ: Якби ми вчилися соборності, то нині б мали національну державу
2016-08-04 16:53 slovo

Перед’ювілейні роздуми

Світ забув, що Європу не покинув дух реваншизму

Анексія Криму, гібридна війна на сході України, “антитерористична місія” Росії в Сирії, теракти в Парижі, Брюсселі актуалізували низку джерельно-пов’язаних мамоною проблем, доленосних не лише для згаданих країн і міст. Масштаби руйнації від їхньої ланцюгової реакції можуть в недалекому майбутньому викликати значно глобальніші катастрофи. Попри те, ні Україна, що її віддавна тероризує Москва, ні Захід, котрий довго спостерігає це нищення, а нині — вже й співчуває, разом не замислюються над генезою загальносвітових загроз, які дедалі небезпечніше нависають над долею та цінностями цивілізованого людства. Щобільше, результати референдумів у Нідерландах, Великій Британії змушують українців задуматися: чому євроінтеграційні процеси так важко набувають континентальної відповідальності та сталого розвитку, коли чергова історична позначка здобуття ними Державності, здавалося б,

мала радісно наближати усіх до ювілейної цифри — 25? Невже тільки загроза постсовітських стратегічних ракет, що залишилися в Україні, а не щирі бажання допомогти їй вирватися з багатовікового поневолення Росії, справедливо, вільно жити та інтегруватися у вільний світ, змусили на світанку нашої Незалежності приїхати в Київ тодішніх політичних лідерів — прем’єр-міністра Великої Британії Тетчер та президента США Буша?!

Серед багатьох причин таких несправедливих для українців реалій виокремимо принаймні три найголовніші. По-перше, Захід ніколи свідомо не вирізняв з-поміж пріоритетних факторів медіаторську роль і вагу України в структурі стабілізації міжнародної безпеки, яка мала б простягатися, за задумами батьків ЄС — де Голля й Аденауера, — аж за Урал. По-друге, він ніколи не мав стратегії щодо України як важливого чинника в механізмі поширення євроатлантичних цінностей на євразійські простори. По-третє, чи не найважливіше. Україна як держава ніколи ефективно не використовувала і не використовує нині завойоване ціною життів Героїв Крут, Холодного Яру, УПА, Небесної Сотні, захисників Євромайдану, АТО право нагадати світові, що він належно не цінить справді інтернаціональний вимір боротьби українців “за нашу і вашу свободу”.

Світ не лише не взяв до уваги міжнародний контекст цієї боротьби за часів УНР чи ЗУНР в 1918—1919 роках чи на Закарпатті у 1939 р., чи під час народно-визвольних змагань у 1943—1950-х. Навіть більше: нинішня благополучна Європа під гіпнозом російських “дез” про націоналістичних укрів, які нібито вбивають “всех русскоязычных”, не чує справді вмираючих захисників України. Забуто колишні загрози аншлюсу, реваншизму та Будапештські гарантії безпеки без’ядерній Україні. Війна на її сході для Заходу далеко: десь там — Росія проти України, до того ж якась незрозуміло-гібридна, а поруч — затишок і диван. Світові раби здобутого комфорту забули, що й у ІІІ-му тисячолітті не всі країни вважають мир, свободу, право на захист своєї самобутності — цінністю, а ООН (за В. Черчиллем) — Храмом миру. Водночас, дивно, якщо не злочинно, знову ховати голову в пісок і вдавати, що 70 років тому (5 березня 1946 р.) не було знаменитої фултонської промови. Уже тоді видатний англієць відкрив повоєнним західним обивателям очі на агресивність росіян під час Другої світової війни, котрі нічого не цінують більше, аніж силу. І ніщо вони не поважають менше, ніж слабкість, особливо — військову.

Саме Черчилль попередив людство: стара доктрина балансу сил — не дієва. Проте сильні світу цього ще й досі не удосконалили функції Ради Безпеки ООН. Україна сама на передньому краю боротьби з агресором, і не видно руху за позбавлення його права вето як постійного члена

оонівської РБ, що напав на іншого учасника ООН. Ніхто не поспішає усвідомити очевидну річ: для світу — це не тільки гібридна, а й пілотажна війна, в якій відточуються загарбницько-імперські методи глобального панування божевільної державно-церковної ідеологеми іншого світу — “русского”, брехливого, підступно-цинічного. Що “декомпозицирование” України сьогодні — це фрагментація ЄС завтра. Випробовування українців гібридною — це проби Росії щодо Третьої світової. І ніхто не екстраполює, що завтра європейські біженці, на відміну від сирійських, афганських, котрі покинули спалені російськими ракетами і бомбардувальниками житла, не побіжать ні в США, ні до Китаю. Утікачів не будуть облаштовувати, а “обустраиваться” буде за рахунок загарбаного православна “великая Россия” зі своїм неофюрером, рейтинг якого “зашкалить” нерозумні голови кровожерно-ненаситних ординців, а одержавлена церква — готова сакралізувати анексію і охрестити антихриста-завойовника навіть із кадебістських рядів. І ніхто після їхніх спустошливо-здобичних набігів і святотатств, якщо вони колись і закінчаться, не надасть переможеним, якщо такі будуть, “План Маршала-2” чи іншу гуманітарну допомогу, не організує новий Нюрнберг.

Тоді чи не запізно схаменемося і зрозуміємо, що людина заледве навчилася: в натовпі найголосніше кричить “ловіть злодія” сам злодій. Але цього замало людству, щоб стати пильним і не повестися на крик антифашистських, антитерористичних гасел, їхніх злочинних ідеологій, з якими цинічно прийшли інші фашисти, загарбники як “освободители всех угнетённых”, “борцы за мир во всём мире”. Та більше: далі переможно крокують як великороси — слов’янські Ubermenschen — “усмірітєлі” малоросів та інших нижчих рас з-поміж “разных нацменов” — чеченців, грузинів, молдаван і т. д. Саме для цього православно схиблені расисти жили й живуть не за високими світовими стандартами, зате “чотко” знають: “віноват во всьом Запад, Росія — могучая страна, єйо армія — всєх сільнєй. ЄС, НАТО распадутся.

Врємя расплати прідьот!” Світ забув, що державний тероризм злеліяв не ІДІЛ, не її смертники вбили Петлюру, Коновальця, Волошина, Бандеру, але чому замало фултонського застереження: за відповідної консолідації і своєчасного реагування дії Гітлера можна було зупинити без єдиного пострілу?!

Поставлене запитання знову загострює перед людством проблему: чи хоче воно зустріти людей — напівголодних, добре озброєних і спеціально зазомбованих ідеологією чучхе, “русского” чи іншого надто “мірного міра”?! Якщо ні, то чому ж тоді без неналежного розуміння міжнародного значення опору Києва Росії — традиційної вісі держав-терористів з агресивними апетитами глобального масштабу і постійно підступних порушників світового порядку — далі точиться кривава боротьба українства без своєчасної підтримки та широкої допомоги? Йому нелегко спинити імперську хіть — напасти та поневолити слабших, побороти великодержавний, зухвало-шовіністичний мотив уярмити решту світу, зробити його беззахисним, безголосим і безсилим, зате слухняним вождю “старших братів”.

Отож, у час 25-літнього ювілею відновлення нашої Державності йде де-факто народно-волонтерська, справді вітчизняна, релігійно-братовбивча війна, нав’язана Україні путінською Росією, яка, з одного боку, засвідчила: в української нації нині немає нічого ціннішого і більш консолідуючого, аніж дієвий духовно-інтелектуальний концепт державотворення у воєнному оточенні. З іншого — Захід, на жаль, не може (а, можливо, не хоче) знайти іншої альтернативи захисту, аніж побудувати на сході України новий Берлінський мур, розпочати за навіюванням Кремля перекроювати ЄС та залишити світ без стратегії справедливого майбутнього. І на політичному обрії не видно нового лідера, спроможного просвітити люд промовою “Фултон-2”, оцінити заслуги, потенціал і потрібну Україні допомогу, аби не сталася нова світова трагедія. Чи діждемося нового Вашингтона, який скаже правду: вина українців лиш у тім, що повстали проти насилля “любові” імперського “старшого брата”? Кровопускання за непослух — ось справжня причина агресії Росії, а все інше — коментаторське (оплачене від лукавого чи од незнання правди) лавиноподібне словоблуддя, що душить волю і розум людини, розмиває вектор боротьби української нації за справедливіше майбуття людства.

 

Українська ідея в боротьбі “за нашу і вашу свободу”

Нині агресор поширює велику брехню про Україну, запустивши проти неї потужну імперсько-пропагандистську машину, армію російських найманців і колабораціоністів. Відбувається цинічний, мілітарно-шовіністичний наступ на толерантність, ідентифікацію і буття українців. Чи багато зробили трансформовані регіонали і “каоліція”, аби наповнити правдивим контентом інформаційний простір?! Водночас, “Russia Today” несправедливо представляє світові Україну як гніздо націоналістів і ксенофобів. Ба більше, якщо її Міністерство інформації далі працюватиме без стратегічних пріоритетів, то світ ніколи не знатиме, що Росія завжди воювала і воює нині проти духу Української Національної Ідеї (УНІ) як основи основ державотворчих візій, які ґрунтуються не лише на древній культурі Руси-України, демократизмі козаччини, а й акумулюють модерні європейські цінності, імперативи Євромайдану та соціогуманізм бінарного захисту та розвитку людини і нації, їхніх бажань співпрацювати та інтегруватися у вільний світ. Росія — чи то царська, біла, червона, православна, атеїстична, чи то сьогоднішня, з загарбницько-реваншистською ідеологією “русского міра”, — завжди виявляла і виявляє усю військову міць і давню традиційну імперську лють до УНІ. Це константа боротьби українців за свою Націо­нальну Ідею, яка, заради правди і справедливості, ніколи не була антиросійською (до речі, як і антипольською чи проти когось іншого), її українськість — не визначалася етнічністю.

Попри аксіоматичність цих тверджень, і нині в науковому українському обігу дискурс націо­нальної ідеї — найбільш суперечливий, аж до повного заперечення. Це не лише заважає правдивому позиціонуванню України в світі, а й поглиблює вододіл між національно-патріотичними (доцентровими) й антиукраїнськими (відцентровими) внутрішніми силами, послаблює боротьбу за українськість інформаційного простору. Україна її програє, бо досі не опрацювала своєї “концепції доби”, за Ю. Шевельовим, не донесла світові сутності ціннісних параметрів ідеї самоідентифікації. Лише намір українців вийти із тіні імперсько-російського ведмедя змусив Путіна зняти маску. Це допомогло українцям під камуфляжем “зелених чоловічків” відчути “братчиків”, що встромили їм ножа у спину, але, на жаль, не допомогло Заходу під кадебістською личиною “міротворца” побачити нео­фюрера, що спокусив його багатими ресурсами, дарма загорнутими в “красноармєйскіє” обмотки, однак, нині оновлені ідеологією “русского міра”, “боротьбою” проти “мірового” тероризму, націоналізму.

При цьому, пропаганда російських шовіністів не тільки звинувачує прихильників УНІ у вузькому націоналізмі, дорікаючи глобальним контекстом новітніх завдань, що стоять, мовляв, перед прогресивним людством і, звісно, найперше, — “великою” Росією. Її найманці, внутрішні п’ятиколонники дорікають Україні масштабом світових досягнень розвинених країн, які буцімто не мають національних ідей. Не бракує закидів, що УНІ нібито обмежує свободу людини, нацменшин, особливо в мовному плані “уніженних” в Україні — росіян. Світ не розуміє, що усе це спекуляції досвідченої держави-терориста, що нині адаптує агресивну гібридність проти українськості, тримаючи в підсвідомості ширше застосування. Насправді українці дуже запізнилися: усі розвинені нації починали з ідеї, вона — попереду всього. Ідеї запліднюють суспільний прогрес. Щобільше, не йдеться про монополію ідеологій тих чи інших партій, їхніх учасників. Кожен свідомий громадянин України, що живе на її землі (чи поза нею), та любить Україну, працює задля її добра, може плекати свою власну ідею. В ім’я втілення єдності країни, усі ми, українці, повинні мати і працювати спільно на єдину соборну ідею україноцентричної держави як духовно-інтелектуальної запоруки її розбудови, на українську ідеологію буття і збереження етнічної, економічної, мовно-культурної, релігійної та іншої національної ідентичності. УНІ — це засаднича платформа й екзистенційна матриця недопущення знеособлення людини і знедержавлення нації, її духовно-інформаційний код підвищення інновативності та імунітету реваншистсько-імперського зодноріднення й асиміляції. Адже історія свідчить, саме насильницькі перерви в тяглості (спадковості) розвитку батьківських традицій, у вихованні розуміння соборності нації як показника культури об’єднання, синергійної співпраці та розвитку інтелекту — найбільше деукраїнізували соціум, ослабили духовно-інформаційну мобільність (ДІМ) нації як опірність зросійщенню її інформаційного простору; як соціанту, що відображає неперервність передавання знань, досвіду рідним словом від покоління до покоління, від духовно-інтелектуальних еліт до суспільного загалу, прискорює єдність та самоідентифікацію нації.

Отже, в умовах гібридної війни, реальних загроз нашій національній безпеці, проведення реформ економіки та децентралізації влади актуалізується потреба визначення основоположних складових Ідеї сучасного державотворення як Дому соборної нації. Дедалі більше на часі стає нова соціогуманістична парадигма бінарного захисту і людини, і нації, яка соціалізує людиноцентричні європейські цінності та охоплює націоцентричні орієнтації з урахуванням сьогоднішніх воєнних, інформаційних, духовно-інтелектуальних, енергетичних, економічних та інших викликів корінному народу, що живе на своїй землі, у власному мовно-культурному, історичному просторі та дав назву державі в центрі Європи. Однак далі вмирає за своє природне право зберегти національну ідентичність, передати вартості народу наступним поколінням, захистити державний суверенітет та подолати деформовані цінності правлячого олігархічного класу, який переважно бачить в Україні місце для отримання надприбутків, можливості їх вивозу в офшори, а УНІ послуговується для обдурювання електорату.

Не будемо підсилювати тріскотню популістів, їхні політичні ток-шоу, спекулятивно-піарні ігри навколо української ідеї та фальшиві нарікання п’ятиколонників щодо її непотрібності, а почнімо з аналізу фактів. Визнаємо їх чи ні, але вони такі: історично процес виникнення, становлення та поширення української Ідеї проліг від Руси-України, часів козаччини, демократичної Конституції Пилипа Орлика, Кирило-Мефодіївського соціального гасла “Україна без холопа і пана” через Міхновське усвідомлення України як національної самостійної держави, боротьбу УНР, її злуку із ЗУНР та визвольно-бойовий клич УПА “здобути або вмерти” за неї до сьогоднішніх пошуків і розробки євроінтеграційної стратегії розвитку країни в системі модерних світових держав та досягнень їх життєвих стандартів. Упродовж цього тривалого і складного періоду на генезис складників УНІ впливали спадковість і новаторство, еволюційність буднів і революційність майданів, однак найбільше — протилежність інтересів загарбників і захисників України, суперечність їхніх цінностей щодо реалізації УНІ, її права на життя на українській, але не нашій землі.

Сьогодні українці, знявши маску з підступної агресивності путінізму, знову відвойовують право на життя. Проливають кров не лише за базові людиноцентричні європейські цінності — людську гідність, свободу, демократію, верховенство закону, толерантність тощо. Українство бореться проти зовнішньої агресії північного сусіда і незахищене від внутрішнього рудимента т. зв. радянської людини, імперією створеної, її загарбницько-ординської психології. Тому змушене відстоювати соціогуманістичний двовалентний захист людини і нації, їхню соборну єдність і державну суб’єктність, суверенітет й ідентичність, історичну та живу правду, український інформаційний (і не лише) простір, ресурси, активи, зрештою, боротися за своє буття як вільного народу, за тяглість його розвитку у своїй державі. “Щоб жить — ні в кого права не питаюсь” — це, здавалося б, мало стати лейтмотивом реалізації УНІ, візією природного права українця жити на своїй рідній землі. Однак навіть удома ціною життя далі це треба доводити: “Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу”. Україна вдячна російськомовним патріотам. Але коли вони намагаються “щебетати” в Україні російською про “старшобратство”, пам’ятаймо: вони не розуміють первородного гріха: у них на руках кров корінної нації, пролита їхніми предками як загарбниками. А нині їх браття цією кров’ю щоденно поливають, наче водицею, землі сходу України, придумують гібридні війни, вбивають не лише тіло, а й інфікують вірусом “русского міра” душу, мову, інформаційно-медійний простір України, продукуючи хохлів, малоросів і зрадників. Нехай блудні сини, прозрівши і справді покаявшись, повертаються, але вчать українську, а не під прапором України далі її зросійщують. Нині у Львові російська більш чутна, ніж у часи Януковича.

Українці, як і всі народи й народності в світі, Богом справедливо наділені правом жити і захищатися. Однак далі за ініціативою політичної партії сусіда (тепер вже західного), яка узурпувала і право, і справедливість, — знову цих прав несправедливо позбавилися. Поведінка сусіда чітка, він, як і Захід, хоче освоювати багаті ресурси, завойовані свого часу різними російськими імперіями. Санкції, накладені за анексію Криму і війну на сході України, цьому заважають. І дарма бізнесу пригадувати, що справжні господарі загарбаних мінеральних, лісових та інших ще багатих “російських” ресурсів, нині вимирають; рівно ж — зникають їх мови як малих народів Півночі й Далекого Сходу РФ. Поляки не пропонують нових соціогуманістичних доктрин їх порятунку. Що гірше, судячи з антиукраїнського ажіотажу “кресов’яків”, можна навіть припустити, що їх не бентежитиме навіть постімперська гра щодо нового поділу України, принцип якої: будь-які вороги України — наші друзі. Шкода, але саме ним “щедро” в не такому й далекому минулому (у часи “успішного” геноцидного виселення українців із Холмщини, Ярославщини, Надсяння), — скористалася Польща. Однак зараз не середньовіччя, не розгул армій Галера на Перемишльській, Львівській землі чи країн Варшавського блоку в Празі, а час Шенгену. У ІІІ тисячолітті хочеться спитати: за що ж ви так довго ненавидите мою, потолочену, в т. ч. й вами, країну? Невже історія нічого не навчила, чи ви забули: кому на руку посварити поляків і українців, особливо зараз — у часи путінської агресії? Невже не знаєте, що економіка без моралі, етики і духовності, без соціогуманістичних максим: не роби іншому те, що не хотів, аби тобі вчинили; без дотримання імперативу, що твоя свобода закінчується там, де починається вона для сусіда, — не є ні соціально-справедливою, ні добросусідською. Щобільше: без вільної України — немає вільної Польщі!

Для Заходу проблеми права жити і захищатися давно розв’язані, але, на жаль, теж забуті. Розвинені країни не розуміють чи вдають, що не розуміють, як у перехідних, щобільше — у воєнних турбулентних умовах трансформуються вартості, змінюється не лише економіка, а й нових смислів набувають знання, культура, свідомість, цінності, їхні рольові функції в неперервності поступу, формуванні трендів екзистенції. Соборність для нас — це не імперсько-самодержавне, освячене православ’ям “собіраніє земель” шляхом анексій, а право вільно “запанувати у своїй сторонці” усім козацьким родом, усією соборною нацією серед такого ж вільного світу. У цьому споконвічність гармонії українських і світових вартостей, які ми захищаємо. За це вбито Стуса, а нині іншого Василя — соліста Паризької опери, львів’янина Сліпака. Не перестає литися кров еліти нації. Скільки ще треба полеглих і скалічених, щоб зрозуміти: державна незалежність України, як і Грузії чи Молдови, що межують з Росією, як і Польщі, потребує колективного євроатлантичного захисту і нових соціо­гуманістичних відносин між народами?! Не можна змінити підступного сусіда, але можна і треба через взаємодопомогу бути готовими до перманентно-перервних змін набору його провокацій та маніпулювань, разом немарно сподіваючись, що колись все-таки або вони вичерпаються, або путінізм закінчиться, а свобода, закони і справедливість повсюдно стануть більш цивілізованими.

Далі буде.

УПЦ на доленосному роздоріжжі
2016-08-04 16:51 slovo

Відкритий лист Митрополиту Онуфрію,

предстоятелю Української Православної Церкви

Олександр ТКАЧУК,

перший заступник голови Ветеранської організації “Українська Гельсінська Спілка”

 

Владико Онуфрію, Ви починаєте своє “Звернення з нагоди проведення Всеукраїнського Хресного ходу”* із нагадування про фундаментальне положення, що ми є не просто віруючими, а належимо до Православної Церкви Тіла Христового. Це дуже добре, що Ви починаєте саме із цього, я лише б додав — для прояснення цієї проблеми непосвяченим, які, очевидно, теж читатимуть наші тексти, що це висловлювання є не символічним уявленням, таким собі церковним фразеологізмом, а буквальним самоочевидним розумінням для традиційної християнської свідомості. Для нас Церквою є не релігійна структура, не храмова будівля, і навіть не молитовне зібрання, хоч усе це теж важливо, а саме Церква як Тіло Христове — єдність нашого Спасителя зі своїм народом через євхаристійне єднання, тобто через Святе Причастя Кров’ю і Тілом Ісуса Христа — Сина Божого. Там, де священно­служитель і громада вірних перебувають у євхаристійному єднанні, і стоїть Церква Христова. Також важливо нагадати, що рятівну таїну Святого Причастя започаткував сам Господь на таємній вечері зі своїми апостолами.

Ця невидима, містична основа Церкви міцніша від будь-яких соціальних чи фізичних сплавів, це наша твердиня у розбурханому світовому морі, об неї розіб’ються усі підступи диявола і його слуг — видимих і прихованих, в тому числі й за священицькими ризами.

 

Сергіянська сутність Московської Патріархії

Від часу постання Християнської Церкви через сходження Святого Духа на апостолів і донині Церкву намагається здолати ворог роду людського — він приймає різні образи, вдягає за потреби маски, але мета в нього одна — розірвати єдність Людини з її Спасителем.

Найбільшим випробуванням для Православної Церкви стало захоплення влади в Росії 1917 року комуністами — радикальною богоборчою силою. Історія протистояння атеїстичної держави і Церкви була довгою, різноплановою та кривавою. Спочатку метою комуністів було повне знищення Церкви. Реалізацію цього сатанинського задуму втілювали винахідливо й комплексно: з одного боку, священнослужителів і активних мирян десятками тисяч арештовували, розстрілювали і відправляли в концтабори, з іншого, чекісти підтримували, а часто й самі організовували різноманітні єретичні рухи, що мали за мету внутрішньо розкласти православну спільноту. Особливо вдалим був обновленський рух, що намагався у формі “вдосконалення” докорінно зруйнувати Церкву ізсередини. Значною мірою його успішність утримували на зраді частини православного єпископату, так, наприклад, чекістам вдалося залучити до обновленської єресі митрополита Сергія (Страгородського).

Згодом, коли стало зрозуміло, що ані терор, ані єретичні рухи не здатні повністю ліквідувати православну спільноту і вона починає трансформуватися у катакомбну форму функціонування, богоборча влада вирішила загнати православних у заново створену православну структуру, де все контролювалося б її агентурою. Основним виконавцем цього задуму став той самий митрополит Сергій Страгородський. До речі, від імені цього митрополита походить назва його послідовників — сергіянці.

Спочатку Страгородський незаконно узурпував церковну владу, проголосивши себе заступником місцеблюстителя патріаршого престолу і створивши тимчасовий священний синод, а, утвердившись, публічно оголосив про підтримку богоборчої влади (1927 р.) та засудження усіх її ворогів. Роботу відступника оцінили на відмінно, і 1943 року за особистим дорученням Сталіна Сергія Страгородського було проголошено Патріархом РПЦ. Так постала створена богоборцями псевдорелігійна структура: Московська Патріархія. Структура, що утвердилася через боговідступництво частини єпископату, священиків і мирян розгромленої Православної Церкви. Основним завданням адептів новоствореної структури було сприяти чекістам у їхній боротьбі за повну ліквідацію релігійності в країні.

І тут перед нами у повен зріст постає запитання: чи можна вважати сьогоднішніх спадкоємців цієї неорелігійної структури дійсною Православною Церквою? Чи дійсні в ній таїнства, чи є вона Церквою у християнському розумінні цього слова?

Владико Онуфрію, я розумію, що слова православного українця для Вас мало що значать, Ви одразу такого зараховуєте до бандерівців, розкольників або уніатів. Гаразд, тоді наведу з цього приводу слова справжнього “русского патріота”, ортодоксального православного віруючого, авторитетного ієрарха зарубіжної РПЦ, митрополита Філарета Вознесенського. Який ще за існування СРСР в листі до ієрея Віктора Потапова писав про Московську Патріархію наступне: “Ця лжецерква двічі підпадала під анафему. Святіший Патріарх Тихон і Всеросійський церковний Собор наклали анафему на комуністів і всіх їхніх співробітників. Ця грізна анафема, — наголошує митрополит, — до цих пір не знята і зберігає свою силу, тому що зняти її може тільки такий самий Всеросійський церковний Собор, як канонічна вища церковна влада”. Далі святитель Філарет уточнює: “І сталася страхітлива подія 1927 року, коли очолював церкву митр. Сергій, і своєю ганебною відступницькою декларацією підпорядкував російську церкву більшовикам і оголосив про співпрацю з ними. І збувся в самому точному сенсі вираз передсповідної молитви: “під свою анафему падоша”. Бо 1918 року Церква наклала анафему на всіх “співробітників” комунізму, а 1927 року сама увійшла до гурту цих співробітників і стала вихваляти червону богоборчу владу — вихваляти червоного звіра, про якого говорить Апокаліпсис.

Більше того, коли митрополит Сергій опублікував свою злочинну декларацію, від “совєтської” церкви зразу ж відокремилися вірні “чада” і створили Катакомбну Церкву. А вона, в свою чергу, наклала анафему на офіційну церкву за її зраду Христу”.

На завершення святитель Філарет категорично наголошує, що “істинна Церква, за вченням апостольським, є Тіло Христове — Господь перебуває в ньому й очолює її як її Божественний Голова.

Чи наважиться хтось стверджувати, що Господь і Його благодать перебуває в церкві лукавих, яка вихваляє Його осатанілих ворогів і співпрацює з ними, яка за це знаходиться під подвійною анафемою, як зазначено вище? Чи може бути благодатною церква, яка об’єдналася з богоборцями?! Відповідь зрозуміла!”

Владико Онуфрію, якщо Ви щирі в розумінні Церкви як Тіла Господнього, а мені хочеться вірити, що саме так і є, тоді, гадаю, Ви погодитеся, що цю проблему не можна ані замовчати, ані “об’їхати возом”, — її необхідно доконечно розв’язати. А можна це зробити лише двома способами: про перший уже сказав митрополит Філарет Вознесенський — через публічне соборне покаяння РПЦ, а другий спосіб знаходиться в площині прямого виконання пастирських обов’язків перед православними українцями. Необхідно покинути цю псевдорелігійну структуру, що називає себе Московською Патріархією РПЦ, і повернутися в лоно апостольської Вселенської Православної Церкви. Церкви, заснованої Господом нашим і Спасителем Ісусом Христом.

 

Московська Патріархія як один із інструментів утримання влади чекістами-клептократами

Гаразд, може сказати якийсь позарелігійний скептик, усе це правильно, але це було вчора, а сьогодні РПЦ займає зовсім інші позиції, — вона основа національних, родинних, традиційних цінностей.

Насправді це лише фасад. А за ним ховається інша сутність — підла, розпусна, захланна до багатства. Сьогоднішні сергіянці, як і їхні попередники, думають лише про власну вигоду. Мені навіть деколи здається, що вони і в Бога не вірять. Згадайте, скільки вже було написано про панські маєтки і наддорогі автомобілі, яхти й годинники і самого патріарха РПЦ, і його єпископату. Так не може жити чернець, що прийняв постриг відлучення від світського життя. Так може жити лише духовний перевертень, природа якого радикально змінилася. Для якого Церква лише своєрідна корпорація для безтурботного і заможного життя.

Варто нагадати, що стрижнем нинішньої політичної системи в Російській Федерації є клан чекістів-клептократів. А термін “клептократ” з грецької перекладається як “влада злодіїв”. Тут так само відбулася трансформація, або переродження, якщо використовувати моральні категорії, тих, хто мав захищати народ, у тих, хто став його масштабно обкрадати.

Верхівка цього клану надзвичайно цинічна, ненажерлива, але зовсім не дурна. Вони дуже швидко збагнули: для того, щоб така “лафа” продовжувалася довго й не настала відплата за злочинну діяльність, необхідно ідеологічно прикритися, мімікрувати до масових уявлень російського народу про національну справедливість. В умовах нинішньої Росії вирішено було взяти на озброєння патріотично-шовіністичну ідеологію. Тим більше, що цей світогляд їм був внутрішньо близьким. Церкву в цьому ідеологічному контексті чекісти-клептократи розглядали як важливий інструмент управління суспільством. Цей релігійний інститут був добре знаний їм з попереднього 70-літнього досвіду управління РПЦ. Там повно було своїх людей — було на кого опертися.

Першим завданням для Путіна та його камарильї було поставити очільником РПЦ абсолютно довірену особу. Таким давно вже був у чекістському середовищі Кирило Гундяєв. Залишалося підігнати його імідж під нові ідеологічні стандарти. До цього часу він позиціонував себе як лідера церковної партії, що пропагувала екуменічно-ліберальні цінності вседозволеності.

Напругу тогочасної боротьби між невеликою консервативно-православною групою християн і всесильним чекістським церковно-мафіозним утворенням передає відеозвернення колишнього полковника ГРУ і Героя Росії Володимира Квачкова, який уособлював консервативну частину РПЦ. Він говорив про недопустимість обрання збоченця Кирилла Гундяєва патріархом РПЦ. Саме за це, а не за видумані звинувачення у підготовці перевороту, він отримав згодом тривалий тюремний строк. Чекісти-клептократи намагаються нещадно карати тих, хто переходить їм дорогу.

Таким чином гундяєвці з церковних лібералів несподівано для всіх стали опорою традиційних цінностей. Звісно, усе це лише на словах. Між іншим, саме через цю внутрішню перероджену сутність не отримують адекватної відповіді в Московській Патріархії викривальні звинувачення відомого богослова протодиякона Кураєва про насильство над дітьми, учнями семінарій, вчиненими над ними конкретними єпископами-сергіянцями. Усе покривається, адже, як відомо, крук крукові ока не виклює.

Важливо наголосити, що в УПЦ сергіянська партія надзвичайно впливова і проросійськи агресивно налаштована.

 

Українська Православна Церква і гібридна війна Росії

Після реалізації Московською Патріархією майже орвелівської ідеї, що “боговідступництво — це канонічна церква”, сьогодні вона разом зі “старшим братом із Кремля” приступила до реалізації в Україні ще однієї ідеї, що “загарбницька війна — це громадянська війна, а національна свобода — це рабство”.

У зв’язку з цим, Владико Онуфрію, хочу запитати: у Вашому “Зверненні з нагоди проведення Всеукраїнського Хресного ходу” прозвучала одна теза, що на “сході України триває збройний конфлікт”. Не гібридна війна Росії проти України, не аншлюс Криму, не окупація російським загарбником частини Донбасу, а саме “збройний конфлікт”. І, згідно з цією викрученою логікою, Ви закликаєте воюючі сили замиритися. Добре, хоч не закликаєте український народ підписати акт про капітуляцію.

Сьогодні виникла серйозна загроза перетворення Української Православної Церкви як закордонної структури Московської Патріархії в надзвичайно небезпечний інструмент гібридної війни РФ проти України. Сергіянська єресь розклала свідомість, паралізувала волю, деформувала душу багатьох діячів цієї релігійної організації. Вони готові свідомо говорити на чорне біле. Перебуваючи на гачку російських спецслужб, вони здатні спровокувати конфлікт у будь-якому регіоні України.

А та частина УПЦ, що не відає про справи своїх зверхників і лише глупувато повторює за ними слова про важливість “канонічності церкви”, що вірить облудним словам і не звертає уваги на справи, нагадує мені “дерев’яних матрьошок — зовнішньо розмальованих і внутрішньо порожніх”, і ніде там духу притулитися, бо одна там мерзота пустоти.

Безсумнівно, український народ раніше чи пізніше розірве ці бісівські пута й викине з себе гидоту сергіянської єресі. Але як скоро і з якими втратами це відбуватиметься, у тому числі й для авторитету Українського Православ’я, залежить, Владико Онуфрію, значною мірою і від Вас. Чи поведете Ви УПЦ у бік відродження традиційного апостольського православ’я, запровадженого Святим Рівноапостольним князем Володимиром, чи, як Щуролов із німецької легенди, поведете безумних послідовників у холодні води забуття.

А ми, православні українці, сьогодні молитимемося за Вас, щоб Господь наш — Ісус Христос не позбавив Вас Своєї милості й направив стежками правди і спасіння. І нехай так станеться.

____________

* Див. http://news.church.ua/2016/

06/27/zvernennya-predstoyatelya-ukrajinskoji-pravoslavnoji-cerkvi-blazhennishogo-mitropolita-kijivskogo-i-vsijeji-ukrajini-onufriya-z-nagodi-provedennya-vseukrajinskogo-xresnogo-xodu-xodi-miru-lyubovi/

Варшавське безумство
2016-08-04 16:50 slovo

Причини й наслідки

Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ,

член НСПУ

 

Продовження.

Початок у ч. 30 за 2016 р.

 

Хоч голосування за “український геноцид” було майже одностайним, що вже викликало в Україні здивування та різкі коментарі, проте є ще у польській політиці здорові уми. Від нині незалежного парламентарія (нещодавно його виключили з “Громадянської платформи”) Яцека Протасєвіча я дізнався, що з українського боку була пропозиція чергової спільної заяви українського і польського парламентів про об’єднання та взаємне прощення, проте польською стороною її було відкинуто. Політик висловив жаль, що це сталося тоді, коли Президент України зробив у Варшаві важливий політичний жест (йдеться про клякання перед пам’ятником жертвам Волинської трагедії).

Згадка про це викликала в залі парламенту примітивну, просто тваринну репліку про Порошенка (з етичних міркувань не стану її цитувати) з боку представника ПіС Пьотра Калєти. Відсутність реакції керівника парламенту на цю насмішку над президентом країни — стратегічного партнера показує моральну убогість нинішньої політичної зміни в Польщі.

Попри вигуки з залу, Я. Протасєвіч все ж таки продовжив виступ. За його словами, якщо реальну політику намагаються підмінювати історичною, то ефект буде прямо протилежним від очікуваного. Процес пошуку правди та об’єднання між Україною та Польщею буде сповільнений. Історичну відповідальність за це сповільнення буде нести держава та ініціатори розгляду питання.

Украй вразила мене репліка на закид про підміну реальної політики історичною: а Росія також підміняє реальну політику історичною, то й що?! Тим паче історична політика є правдою. Зізнаюся, таких маразматичних “заносів” я вже давно не чув. Якщо політика, то вже не правда. Правдива правда, як і щира молитва, потребує тиші. А політика — це галас, реклама, компроміс. Останніми роками так ведеться, що компроміс витісняється брехнею, а приманне і в Україні, і в Польщі на початку 1990-х рр. лицарство витісняється цинізмом.

Цинізмом, змішаним із глупотою, слід назвати домагання 26-річного парламентарія з північного сходу Польщі не згадувати у постанові Сейму про українські жертви, бо це розмиє процес вшанування поляків… Замість коментаря дозволю собі зробити констатацію. До роботи над цією статтею я й гадки не мав, який примітив у Польщі прийшов нині до політики… Тому він і міг піти на безумство, яке нині твориться в польському парламенті навколо питання Волинської трагедії.

Уже згадуваний Кшиштоф Мєшковскі сказав, що винесення та розгляд цього питання є ознакою слабкості нинішньої владної команди в Польщі…

Тут не можна залишити поза увагою запитання: кому це вигідно?

У нинішньому польському парламенті є Комітет (Zespół) від справ кресів, кресов’яків та спадщини східних земель давньої Речі Посполитої. Здається, нічого особливого в тому не повинно бути. Однак постійне мусування питання “східних земель давньої Речі Посполитої” виливається у страшні коментарі в Інтернеті, мовляв, Україна розпадається, вже надходить час “упоминатися про своє, відібране”. Багато хто може сказати, що це забави шмаркатерії. Проте мусимо пам’ятати, що тільки нещодавно “забавами шмаркатерії” називали радикальні захоплення в Західній Європі. А нині там ллється невинна кров.

Кардинал Любомир Гузар у вже згадуваному інтерв’ю про причини нинішнього загострення пристрастей навколо Волинської трагедії сказав: “Є хтось, хто активно працює, аби, попри усі наші зусилля, між нашими народами не було миру. Те, що нині відбувається, на мою думку, є не спонтанним, а керованим явищем. Багато хто каже, що за цим стоїть Росія. Може, так і є. Але не тільки Росії вигідно, щоб між нашими народами не було миру”.

Одним зі згадуваних кардиналом “когось” є безумство. Відстежуючи на польському телебаченні матеріали про Волинську трагедію, двічі натрапляв на сюжети, у яких Опольський єпископ-емерит Ян Багінскі використовував штампи з путінського пропагандистського арсеналу про українців-кровожерів та “розпилювання людей пилами”.

Чи можна у такій ситуації говорити про проповідь любові, яку має нести Церква? Із тим звернувся до кардинала Любомира Гузара.

— Багато говориться, що когось там зарізали пилою. Проте усі розмови про це є пропагандистськими штампами, розрахованими на розпалювання примітивних емоцій. Це безглузде і безвідповідальне повторювання дурниць. Від зрілих людей, а перш за все від духовенства, ми маємо очікувати гідності й мудрості. Шокуючий випадок, який Ви наводите, — це вже навіть не примітивний популізм, який дискредитує мовця. Це також свідчить про духовний рівень особи, яка говорить такі нісенітниці.

У Польщі активно підбурює “шмаркатерію” до “забав”, яка декларує готовність “ловити українських націоналістів”, “пакувати у вагони і відправляти на Камчатку” як “подарунок для Путіна”, професор двох університетів — Варшавського та Торунського — Станіслав Міхалкєвіч. Нині він тісно пов’язаний із “Новою правицею Януша Корвіна-Мікке”, який тривалий час виступає і в Польщі, і в Європі (нині Корвін-Мікке — депутат Європейського парламенту) у ролі адвоката Путіна.

С. Міхалкєвіч свої (а може й не свої) політичні “проповіді” під оплески люмпену починає з глуму над легендарним Єжи Ґедройцем, з “констатації”, що “Польща може бути лише тоді сильною, коли Україна буде слабкою, у стані постійного конфлікту з Росією і на колінах проситиме Польщу про ласку”. Але це ще квіточки професорського “розуму”. Він називає Україну “недорозвинутою капризною дитиною, яка вимагає особливої опіки”, яку польська влада “няньчить”, виконуючи всі її примхи.

Далі йдуть звинувачення України у висуненні територіальних претензій Польщі та заклики “їхати до Києва, щоб перетасувати бандерівців, більш податливих переконати замовкнути, а до тих, хто твердіший, — підіслати катів”.

Якщо додати до всього сказаного ще такі “шедеври”, як називання майданів 2004 і 2014 років спецопераціями США, російської окупації — громадянською війною, а українського захисту від окупантів — українським бунтом, який підтримує Захід, то стає видно, звідкіля ростуть ноги. Такі виступи й заклики розпалюють у польського люмпена дику українофобію, яка не тільки не приносить честі полякам, а за певних умов може вилитися у страшну катастрофу. С. Міхалкєвіч заявив, що Росія устами Жириновського пропонувала Польщі, у випадку її лояльності, поставити питання про повернення східного кордону Польщі 1939 року. Оплески, які лунають після таких заяв, показують, що у Польщі є люди, готові йти на провокації. Приклад того — намагання побити українську молитовну ходу (на могилу ітернованих у Польщі воїнів УНР) до Пікулич, неподалік Перемишля, 26 червня. Там, судячи з повідомлень в Інтернеті, лунали “професорські” заклики “пакувати націоналістів до Путіна”, відплатити за “Волинь”.

Кардинал Гузар сказав: “Усі учасники волинських подій 1943 року були жертвами того страшного часу. Ми, нинішнє покоління, у задумі маємо помолитися за усіх жертв того часу. Пошук винних у таких складних ситуаціях є дуже важкою і невдячною справою. В Євангелії від святого Матвія сказано: “Не судіть та не судимі будете”…

Цього та подібних закликів не хотіли чути сучасні польські політики. Вони, реалізуючи “нову” історичну політику нового президента та нового уряду, щонайменше півроку розпалювали пристрасті навколо Волинської трагедії. За той час два, а то й три рази на тиждень на телебаченні та радіо лунали нагадування про “українські злочини”, які були “геноцидом поляків”. Вершиною того явно політичного безумства було голосування у Сеймі 22 липня за “Волинський геноцид”. Воно обернеться проти самої Польщі. Нині на тлі польського галасу про український, литовський і навіть білоруський націоналізми в Європі все частіше говорять про дикий польський націоналізм, який мало спільного має з патріотизмом. Його обличчя, а точніше його “інтелект”, світ зміг побачити 22 липня 2016 року.

Того дня українці переконалися, що полякам (йдеться про політичний клас та його послідовників радикалів, а не про все суспільство) не можна вірити, як і не можна було вірити в 1918, 1943 роках. Про це говорять не лише українці, а й поляки, які проживають в Україні.

Після кількамісячного інформаційно-пропагандистського “валу” про “українські злочини” у свідомості багатьох, а то й більшості поляків складається враження, а відтак формується відчуття настороженості, що кожний, хто розмовляє українською, є нащадком “вбивць поляків”. Це я зрозумів, коли нещодавно прослухав інтерв’ю з колишнім польським парламентарієм, українцем Мироном Сичем. До такого невтішного висновку привели мене не відповіді пана Мирона, а запитання, які йому ставив журналіст.

Світ українсько-польських взаємин, який викристалізовувався впродовж останніх 25 років псевдоамбіціями кількох політичних безумців, серед яких перше місце посідає голова депутатської групи Сейму Польща—Україна, було серйозно пошкоджено (сподіваюся, що не зруйновано). Це розуміє й один з провідних українських дипломатів Борис Тарасюк. Він очолював групу Верховної Ради Україна—Польща. На знак протесту проти антиукраїнських дій польського Сенату і Сейму він подав у відставку з посади керівника групи. Можливо, у Варшаві вдають, що не помітили цього кроку-протесту провідного українського дипломата. Можливо, Міхал Дворчик і залишиться головою групи Сейму Польща—Україна (а це було б вершиною цинізму), проте рішення Бориса Тарасюка має для українців велике моральне значення.

P. S. Коли стаття вже була написана, порушена у ній проблема несподівано знайшла відголос під час Світових днів молоді, які 26—31 липня 2016 року проходили в Польщі за участю Папи Римського Франциска. Президент Польщі Анджей Дуда, вітаючи його в королівському замку в Кракові (на Вавелі) згадав про нову історичну політику Польщі. Цієї ж політики аж двічі торкався папа — у промові 26 липня в королівському замку та 28 липня у проповіді в Ченстохові, де знаходиться всесвітньо відома чудотворна ікона Божої Матері, знана також як Чорна Мадонна, яка раніше була на замку в Белзі, неподалік Львова.

Виступаючи на Вавелі, папа сказав, що плідна співпраця у міжнародній площині та взаємна повага дозрівають через свідомість та пошану тотожності як власної, так і інших. Неможливим буде діалог, якщо він не базується на власній тотожності. У житті кожної особи, як і кожного суспільства, існують два види пам’яті: добра і зла, позитивна і негативна. Доброю пам’яттю є та, яку вказує нам Біблія. Натомість негативною пам’яттю є та, яка погляд думки та серця зациклено зосереджує на злі, особливо на тому, яке вчинили інші.

Папа додав, що свідомість тотожності має бути вільною від манії вищості. Прикладом доброї пам’яті він назвав акт взаємного прощення та примирення між німецькими й польськими єпископами, оголошений в Римі на ІІ Ватиканському Соборі. Цей акт зробив незворотнім суспільний і політичний процес.

На цьому моменті наголошую, бо в нашій найновішій історії було вже кілька спроб здійснити на церковному рівні акт взаємного прощення і примирення між українцями та поляками. Вперше це було зроблено ще далекого 1987 року в Римі. Згодом, вже за часів незалежності України, щонайменше тричі проголошувалися декларації про взаємне прощення та примирення. І кожного разу знаходилися у Польщі політики, які не помічали прагнення Церков до примирення. Останнє, від 22 липня, ігнорування політиками цього прагнення вилилося у скандальну Постанову Сейму про “український геноцид”.

На проповіді в Ченстохові папа ще раз торкнувся нинішньої історичної політики Польщі, звертаючись не лише до молоді, а й до усього польського народу: “Хай Мати мужня у підніжжя хреста і витривала в молитві з учнями в очікування на Духа Святого защепить прагнення виходу понад рани й кривди минулого та прагнення єдності з усіма. Ніколи не піддавайтеся спокусі ізолюватися і накидати свою волю”.

Цей момент проповіді викликав гарячі оплески.

У Польщі слова папи в контексті нинішньої історичної політики породили багато запитань. Що ж понтифік хотів тим сказати? Православний священик з Білостока (північний схід Польщі) Костянтин Бондарук сприйняв ці слова як критику постійного нарікання (під впливом політиків, у яких ресурс позитивних пропозицій для суспільства давно вже вичерпався, та великої частини преси) поляків на те, що навколо них весь час знаходяться вороги і постійно мають якісь непорозуміння зі своїми сусідами.

Не стану того враження коментувати, тим паче в Польщі є багато людей, які вважають польську політику щодо Білорусі необ’єктивною. Проте у мене немає сумніву, що вище наведені слова папи Франциска є не є якимось теоретичним повчанням, а його баченням нинішньої реальності. У розповідях про папу коментатори відзначали, що він ретельно готується, їдучи до якоїсь країни. Українська волонтерка Уляна Журавчак, яка була на обіді волонтерів із папою, сказала, що понтифік її, як представницю волелюбної України, запевнив, що він уважно стежить за подіями в Україні, підтримує її.

Нині папа Франциск, як і Іван Павло II, вже є великим моральним авторитетом у світі. Папські слова про польську історичну політику дають, принаймні мені, підстави вважати, що це делікатний моральний осуд, в тому числі й Постанови Сейму Польщі, про яку йде мова у цьому коментарі. Якщо, не дай Боже, якась “гаряча голова” захотіла б, виходячи з нових “skutków prawnych” (правових наслідків), через міжнародні суди заборонити Україні вважати своїх героїв героями, вшановувати їх, то не отримають вони в цьому моральної підтримки. І юридичної також ні, бо Степан Бандера, якого, як і в Росії, у Польщі використовують як своєрідне опудало, у часи “скоєння” інкримінованих йому “звірств” сидів у німецькому концтаборі.

Було б наївно сподіватися, що після слів папи про негативну історичну політику мислення поляків (політичної еліти та преси) зміниться з дня на день. Це тривалий процес. Тому траплялися речі, які, в найкращому випадку можна назвати історичною неграмотністю. Наприклад, 29 липня цього року телепрограма “Polonia 24” дала в ефір інтерв’ю прочанки Ангелини з Білорусі, яка твердила, що в них (у Білорусі?) усі католики — це поляки. На основі такого “мислення” понад рік тому польське телебачення договорилося до того, що в Україні проживає одна з найбільших у світі, тримільйонна польська діаспора (відеозапис того наукового “шедевра” у мене зберігся). Щоправда, уже досліджена вченими, є такою, що після ліквідації Царицею на Правобережжі унії, багато людей, аби не йти до єкатерининського, державного православ’я, пішли до Римо-Католицької Церкви. Але в Польщі пропагандисти, історики та духовні місіонери не хочуть про це говорити. Натомість говорять вони зовсім про інше. Або через нерозуміння, або зі злої волі.

Речник Єпископату Польщі отець Павел Ритель-Андріанік у головних теленовинах Польщі “Wiadomości” 25 червня 2016 року від імені Церкви заявив, що події на Волині були геноцидом, і закликав політиків визнати це. А 24 липня він порадував новим “одкровенням”. Коли напередодні приїзду до Польщі папи виник інформаційний скандал, що польська влада не дослухаються до голосу папи та не приймає біженців, отець використав “убивчий аргумент”: Польщі нікуди вже приймати біженців. Вона прихистила 900 тисяч українців. І втікачів з охопленого війною Донбасу та інших…

Якщо йдеться про втікачів з Донбасу, то тих, кого в супроводі телекамер привозили до Польщі, є насилу кілька сотень осіб. В Інтернеті все частіше з’являється повідомлення, що вони нікому не потрібні, кинуті напризволяще. Наскільки це правда, не маю змоги перевірити, хоч, навчений життям, знаю, що не буває диму без вогню…

Що стосується “та інших”, згаданих отцем Павлом, то тут маємо справу з великою маніпуляцією. Нині в Польщі триває великий відтік кваліфікованих кадрів на Захід. Попри великий рівень безробіття, у Польщі бракує людей до праці. Тому всякими правдами і неправдами Польща виманює людей з України. Це не акт милосердя, як може здатися зі слів отця, а економічна необхідність, адже без кваліфікованих рук та умів польська економіка загнеться… Так у кожному разі вважають економісти, коментуючи питання сучасної міграції.

Цікаву думку з приводу закликів папи піднятися понад кривди і рани минулого висловив польський співак Марек Рєкарчик. Він сказав, що у тих словах є пересторога для усього світу, бо нині у багатьох суспільствах пробуджується приспаний расизм. Говорячи про себе, себто про поляків, митець сказав, що в кожному сидить маленький “чортик”, який породжує нелюбов до чужого. Від тої нелюбові до чужого починалися усі війни!

На закінчення хочу торкнутися однієї загальноцивілізаційної проблеми, яку порушили під час приїзду папи на Світові дні молоді. Виявляється, на планеті Земля кожні шість секунд від голоду помирає людина. В той же час у країнах високого добробуту майже третину харчів просто викидають. Мудре господарювання Божим даром, яким є їжа, могло б врятувати мільйони людей, що помирають від голоду.

Якою мовою розмовляють в Утопії?
2016-08-04 16:49 slovo

Галина ПАГУТЯК,

лауреат національної премії

ім. Т. Шевченка

 

— Якою мовою розмовляють в Утопії?

— А яка різниця?

Навряд чи це запитання ставили свого часу Томасу Мору. І тим більше Томазо Кампанеллі. У науковій та соціальній фантастиці питання мови і нації не обговорювалися також. Моє покоління намагались переконати, що в майбутньому буде єдина історична спільнота — радянський народ, де російська мова стане мовою міжнаціонального спілкування, що це майбутнє вже поруч і його треба наближати. Кожен матиме по потребах, а працюватиме по здібностях. Поставити запитання, а куди, власне, подіти національні культурні надбання, ніхто не наважувався, але воно витало в повітрі, і це й відштовхувало від обіцянок раю, де кожен матиме по потребах. Наразі ми не мали змоги навіть придбати туалетний папір та елементарні засоби гігієни і готові були жити в “темному” Середньовіччі, аби лише наші національні традиції існували. Серцем ми відчували, що універсалізм збіднює, що ми втратимо незмірно більше, ніж здобудемо без націо­нальної та мовної ідентичності. Але саме оте розділення мовної та національної ідентичності стало троянським конем, який про­йшов у нашу фортецю і під час війни вигулькнув у вигляді ледь не архетипу російськомовного українця-патріота. Почали закладати підвалини нової Утопії, де панує соціальна справедливість, немає корупції і всі багаті. І мова не має значення. Дарма, що це “місце, якого не існує”, як не могло існувати і комунізму, спраглих до цивілізованого життя, як в Європі, без віз і без кордонів, знайшлося чимало й серед інтелектуалів. Привид глобалізації прийшов і в Україну. Хай помирають від хімії індуси, зате стара Європа буде з чистими ріками і лісами, без шкідливого виробництва. Дарма, що на наших очах вибудувалась цинічна ієрархія країн першого, другого і третього світу, привида радо вітали й обіцяли позбутися такого жахливого атавізму, як український націоналізм, а заодно всілякої україноцентричності. Ми даємо вам блага цивілізації, а ви плюньте на власну культуру, вивчіть англійську, як не хочете вчити російської, бо ваша українська — це мова аутсайдерів і невдах. Один письмака щедро ділився рецептом: якщо хочете, щоб вас переклали за кордоном, пишіть так, аби легко було перекладати. Саме про таких світлої пам’яті Ганна-Галя Горбач казала: “Я оце перекладати не буду, у нас такого свого добра повно”.

Звичайно, письменник не може зректися української мови, бо втратить свій гріш і славу, але може викликати до неї відразу, наповнивши тим, що він називає урбаністичним сленгом, а насправді матом і суржиком. У час війни з Московією він тужитиме за російською літературою і за друзями-письменниками, а рідна українська викликатиме в нього оскому, бо глобалізація її не торкнулась, і вона досі рівняється на солов’я, а не на папугу.

В новітній ліберальній Утопії дозволено все, окрім пошуків істини й сумнівів, бо як же можна сумніватись у цій абсолютній досконалості. Але, як я вже сказала, Утопії немає і ніколи не буде, є маніпуляція свідомістю мільйонів людей, і після сімох тлустих років настають роки худі. Схоже, тлусті роки для Європи закінчуються. На відміну від економіки, яка повинна розвиватися відповідно до національно-природних особливостей кожного краю, війна — завжди глобальна, і нікому від неї не сховатись. Рано чи пізно ілюзії розтануть. Українська мова на східних кордонах і повсюди захистить нас краще, ніж бетонні стіни. І Європу заодно, хоча ми повинні думати найперше про свій порятунок. Українці стануть сильнішими, коли остаточно позбудуться ілюзій. А відтак дійсно, немає значення, якою мовою розмовляють в Утопії, коли насправді її ніколи не було й не буде.

Протистояти лінгвоциду
2016-08-04 16:48 slovo

Повне заміщення на практиці чи в окремих сферах комунікації рідної мови нерідною, у випадку України — російською, у мово­знавстві називають лінгвоцидом.

Про це 5 липня під час круглого столу в Укрінформі на тему “Лінгвоцид як важливий компонент геноциду — зброя для цілеспрямованого знищення українського народу” заявив мовознавець Павло Гриценко, директор Інституту мови НАНУ.

“Лінгвоцид завжди локальний, конкретний. Для України термін “лінгвоцид” передбачає повне заступлення на практиці чи в окремих сферах комунікації рідної української мови нерідною”, — сказав Гриценко.

За словами професора Київського міжнародного університету Івана Ющука, лінгвоцид в Україні почався з часів укладення Андрусівського договору 1667 року, де “було таке застереження: щоб усі ті книги, які написані не російською мовою, і самих друкарів, і укладачів — знищити”.

“Російська імперія, а потім і Радянський Союз, привласнила український народ. Вона застосувала лінгвоцид, від цієї політики не відмовилася і сучасна РФ”, — наголосив Ющук.

На переконання керівника проекту Марії Петрової-Мацюк (Національна рада жінок України), лінгвоцид є злочином перед українським народом. Вона підкреслила, що сучасне українське суспільство має щоденно працювати у напрямку впровадження української мови — літературної, наукової, побутової, мови силових структур та діловодства.

Голова ВУТ “Просвіта” ім.

Т. Шевченка Павло Мовчан вважає, що “Тільки сконсолідована нація може протистояти лінгвоциду, що триває сьогодні. Треба об’єднуватися”.

Резолюція

круглого столу “Лінгвоцид як важливий компонент геноциду — зброя для цілеспрямованого знищення українського народу”

від 5 липня 2016 року

В Україні здійснюються позитивні демократичні перетворення, які виключають будь-яку дискримінацію. Тим часом найбільшою дискримінацією українців у нашій країні є невизнання лінгвоциду як злочину, який впродовж багатьох століть проводився супроти української мови з боку імперських державних чинників, та неподолання його наслідків за часи незалежності застосуванням відповідного механізму реабілітації української мови в українському суспільстві.

Необхідність широкого обговорення становища державної мови в Українській державі визріла давно. Мова титульної нації вільної країни досі не стала основною мовою в діяльності державних структур, засобів масової інформації та в сфері обслуговування. Власне, більшість українців піддаються мовній дискримінації. Політика змішування двох мов у публічному просторі веде до незворотної руйнації української мови, зупиняє її розвиток, звужує сферу її використання в науці, діловодстві, засобах масової інформації, освіті, культурній сфері та в повсякденному спілкуванні.

Уряд України своїм невтручанням заохочує цей небезпечний процес, що є антидемократично й неприпустимо з боку держави. Цивілізаційна війна в теперішній час драматично загострилася, перейшла в гібридну війну, результатом якої може бути втрата української ідентичності.

Виходячи з результатів громадського обговорення на круглому столі “Лінгвоцид як важливий компонент геноциду — зброя для цілеспрямованого знищення українського народу”, який проводився з ініціативи Національної ради жінок України, вважаємо за потрібне заявити:

1. Переслідування, утиски, заборони української мови, які проводилися на державному рівні тривалий час у Російській імперії та Радянському Союзі, вважати лінгвоцидом — злочином перед українським народом та порушенням прав людини, для офіційного визнання чого підготувати відповідним науковим інстанціям доказові матеріали для наступного пред’явлення в українські та міжнародні структури.

2. Матеріали визнання лінгвоциду як порушення прав людини подати в постійне представництво України в ООН для брифінгу в ООН та використати для підготовки міжнародного руху за рідну мову в межах Міжнародної ради жінок.

3. Продовжити обговорення мовного питання в Україні з громадськістю через засоби масової інформації, залучивши до цієї роботи інші громадські організації, які співпрацюють з українцями в Україні та діаспорі (СФУЖО,

УВКР, СКУ).

4. Розробити механізм підтримки розвитку і реабілітації української мови та повноцінного застосування її в різних сферах суспільного життя на всій території України. Питання забезпечення належного функціонування української мови в Україні поставити для подальшого розгляду на черговій конференції у серпні 2016 року.

Ідея гармонії
2016-08-04 16:43 slovo

Українська національна ідея

Ігор МОІСЄЄНКО

 

Продовження.

Початок у ч. 30 за 2016 р.

 

Цікавого висновку дійшли російські маркетологи. Під час дослідження методів впливу рекламних контентів вони несподівано для себе помітили наявність так званого унікального “коду нації”. Як з’ясувалося, на українця не діють рекламні “викрутаси масового ураження свідомості споживача”, наштамповані для російської публіки. Виявилося, що найефективніше на українця впливають образи родючих ланів, мальовничі пейзажі Дніпра, карпатських краєвидів тощо… Рекламники підправили свої ролики та й облишили те діло.

Але справу підхопили наші документалісти з телеканалу “Україна”. Пошук “ідентифікатора українця” продовжився вже на нейрофізіологічному рівні — за допомогою фахівців, озброєних енцефалографом. Експеримент представили публіці у вигляді фільму-дослідження “Код нації”, який дуже просто відшукується в Ютубі. Дослідники, російськомовні, до речі, виявили, що саме українська мова, висловлена чи— почута, незалежно від генетики крові й етносу піддослідних (хоч мордвина, хоч англійця), активізує процеси саме продуктивного мислення — смислового аналізу найвищих амплітуд. Російська ж, навпаки, процеси осмислення тих самих понять зупиняє майже з моменту виголошення.

Маємо завчасно зазначити, що не слід скочуватись у морок шовінізму і, спираючись на результати цих дослідів, робити висновки про етнічну неповноцінність неукраїнців. Мова лише формує середовище для спілкування і творчості, з яких виникає культура етносу. Як тими умовами скористується людина, залежить тільки від неї. Крім зазначеного, на стан свідомості людини впливає ще безліч факторів. Наприклад, спосіб мислення визначає поведінку. Холерик діє рішучіше від сангвініка, бо краще володіє логікою, точніше пов’язує причинно-наслідкові зв’язки. Але часто через власну спонтанність він виявляється нездатним узгодити тактичний план дій з їх стратегічною метою, що краще вдається сангвініку. Адже він володіє образним мисленням, що дозволяє йому побачити і відчути явище з усією ясністю і всеосяжно, не витрачаючи час на дослідження деталей. Таких чинників безліч, всі вони діють у взаємо­впливових зв’язках, що й визначає ментальність та соціальний стан людини. Мова серед них — один з визначальних, але не єдиний. Тому пишатися ми можемо лише власними внесками до української культурної скарбниці, а не стартовими умовами, сформованими якісними особливостями мови. Маємо завжди пам’ятати: всі ми йдемо невимовно довгим шляхом. Й українцям слід багато в чому вчитися в сусідів.

Під час згаданих досліджень нейрофізіологами було відстежено роботу мозку у перші шістсот мілісекунд з моменту початку виголошення тестових слів. За визначенням керівника проекту, кандидата біологічних наук Ігоря Зими, найважливішим результатом досліджень було те, що в перші двісті мілісекунд українська мова викликає надзвичайно амплітудну активацію досвідомого осмислення. Мозкова реакція на українську мову усіх трьох груп (росіян, російськомовних українців та українськомовних) виявилася більш інтенсивною, ніж на російську.

Ні журналісти, ні експериментатори не знайшли тому коректного витлумачення, зробивши висновок, що “код нації” — то наші діти, в котрих матері формують обриси національного характеру колисковими піснями. Таким чином слід зазначити, що винайшли вони тільки здатність нації до спадкового збереження культурних надбань, утворених Словом. Однак дослідники не пропустили повз увагу той феномен, що мова володіє унікально точними інструментами сенсових транспозицій. Приміром, російське “супруги” “вламується” у свідомість як “запряжені однією попругою”, українське “подружжя” передає набагато природніше й миліше серцю — “пов’язані дружбою”. Або: іменник з російської “больніца” транспонує смислове значення — “місце, де болить”. Українське “лікарня” доставляє у свідомість абсолютно полярний зміст — “місце, де лікують”. Адже у лікарню людина звертається з наміром отримати одужання, російською ж пропонується код на продовження хвороби. Таких абсурдів у московській мові назбирається безліч. Сенсові покручі російського коду й викликають внутрішній підсвідомий спротив і фізичне ураження усієї ментальної системи. Українською ж того не знайдеш.

Аби пояснити ці явища, маємо згадати мудрість тисячоліть про природу людини. Теософія східних традицій вирізняє сім сутностей людської істоти. Всі вони є органічно взаємопов’язані, взаємопросякнуті й присутні одночасно у багатовимірних просторах.

Християнська доктрина об’єд­нує в одне три складові людини. Тіло-плоть, підкорене інстинктам самозбереження та продовження роду; Душа — субстанція, яка пов’язує енергію бажань, відчуттів, емоцій і розумові процеси; Дух, котрий відповідає за всі вищі еманації, у тому числі за зв’язок свідомості Душі з Космосом у процесах співтворчості з Богом. Гармонійний, взаємопов’язаний розвиток усіх трьох складових повинен сприяти прогресу людини на шляху до возз’єднання з Творцем у блаженстві.

Як підкреслює доктор філософських наук Тамара Тюріна, знаний український соціолог, і християнська концепція людини, і духовно-езотеричні філософські вчення, і сучасна наука підтверджують біоенергоінформаційний характер природи людської істоти, яка є органічним синтезом духовного і матеріального, де космічне (духовне) є формоутворюючим, первинним по відношенню до земного, фізичного, щільного.

Маємо пам’ятати — кожне слово є носієм інформації, образів і енергії, унікальні особливості якої визначають її роль як резонансного “ключа” до механізму ментальної рефлексії людини на динаміку навколишнього середо­вища: засвоєнням інформації, пошуком її призначення та визначенням реакції на неї у зворотній взаємодії з довкіллям. “Ключі” абсурдів, висловлених “язиком спотворених сенсів”, викликають неусвідомлений внутрішній спротив, не знаходять відповідних резонансних енергій, що зупиняє діалог між ментальними сутностями людини. Інформаційний потік або трансформується, або зупиняється, оскільки не знаходить продовження. Зникає логічний ланцюжок, який виводить на багатовимірний образ, що пояснює людині суть явища, що до того ж збіднює ті образи. Залишається тільки дискретна пласка картинка. Ось це й помітили дослідники, коли визначили, що російська мова спонукає процес мислення з перебоями.

Людина з дискретним мисленням втрачає зв’язок між тими картинками й згодом виявляється нездатною поєднати та оцінити причини й наслідки вчинків та явищ. Така людина живе шлунково-кишковими рефлексами, їй байдужі причини соціального занепаду й перспективи. Принцип “аби сьогодні не боліло” постає її життєвим кредо. В такому ж руслі вона й своїх дітей виховує. Поступово, під впливом чужорідних подразників, смислові зв’язки ускладнюються й, накопичуючи абсурди, виходять за межі гармонійних. Таких чинників протягом доби людина може нахапати безліч. Через зовнішню рекламу, назви вулиць імені катів її пращурів, стреси від чужинських покручів ненормативної лексики тощо… Протягом дня цих психоемоційних вузликів накопичується стільки, що вони викликають дисгармонію мислення.

Людина починає витрачати енергію на вибудову бар’єрів і долання таких тупикових жмутів енергії абсурду. З’являється неусвідомлене відчуття розладів у взаємодії з ноосферою, що викликає роздратування й утворення негативної психофізичної енергії, якої індивід підсвідомо намагається позбавитися і “скинути” у довкілля. Глибокодуховні люди піднімалися над цим розладом буття. Але більшості з нас ще дуже далеко до їхнього рівня гармоній. Тому те роздратування передається близьким, родині, дітям, котрі несуть цей бруд до школи й на службу, де “накручують нерви” ровесникам, вчителям, співробітникам… Поки в людини достатній на те енергетичний бар’єр, це майже не відчувається. Але й психіка має свій термін придатності. Так людина викреслює із свого життя на марну боротьбу із самою собою цілі роки. А про духовне зростання дискретномислячим годі й думати.

Однак, як вже зазначалося, мова тільки формує умови для наповнення культурної скарбниці й інтелектуального зростання. Тому не слід усіх російськомовних позначати клеймом дискретномислячих. Скільки духовних покручів вправно володіли і володіють українською?.. В нас теж предостатньо шлунковомислячих. Їм мова не зарадила.

Але людині є що протиставити зазначеним руйнівним процесам. Маємо безліч прикладів, коли особистість демонструє рівень напрацьованого роками професіоналізму у специфічних секторах діяльності та інтелектуального розвитку, достатній для того, аби аналітичні здібності не втратили гостроти пильності та яскравості мислення. Таких людей чимало. Серафим Саровський, наш Гоголь, що користувався російською, інші духовні особистості… — Достоєвський, Лев Толстой, Короленко… Вони справлялися з надзавданнями. Вони, незважаючи на мовні експансії абсурдів у психіку, й творили справді Велику Російську культуру. “Справжня культура, творчість будь-якою мовою — гуманістична, Божественна, вона єднає людей в завданнях спасіння і Вітчизни, і людства всього, всієї Землі, яка нині на грані Армагеддону. Не варто наступати на ті самі “граблі”, про які писав ще Іван Мазепа, що ми, українці, “самі себе звоювали, през незгоду всі пропали”. Справжні російськомовні українські патріоти теж захищають в наш час політичні права і потреби української мови, підтримують її не тільки в Україні, але і в світі”, — пише відома українська поетеса Тетяна Майданович.

І не лише в світі — в самій Росії. Однак їх абсолютна меншість, вони не мають таких рупорів впливу на менталітет більшості, як державні засоби пропаганди.

Тому таких людей цькують як білих ворон цілі зграї тих, чиї здібності мислити продуктивно вже поховано ефірами брехні й агресії. Їм, враженим розладом процесів мислення аж до стану дискретності світосприйняття, набагато простіше навіяти будь-яку дурницю, аж до закликів підтримки ядерної війни, що й зробили з народом Московії, і чим отруїли й досить велику частину України. Отже — мовна експансія, яку ми витримуємо віками, має прямий фізичний вплив на кожного українця окремо й на соціальний стан України в цілому.

Жодна країна світу не зазнавала впродовж сторіч такого масштабного, спланованого на державному рівні нищівного удару по культурі й мові. Саме аби знищити код української нації, від самого початку XVIІ століття аж до сьогодення було випущено більше 60 наказів, розпоряджень, циркулярів та інших документів на державному рівні: царів, вождів, генсеків та інших катів українського народу…

“Унаслідок великодержавної мовної політики в СРСР сформувався досить потужний соціальний шар людей “безмовних”, тобто — не побоюсь різкого слова — ментально кастрованих, — як завжди, гостро, без промаху пише Оксана Забужко. — Той сердешний донецький шахтар, котрий уславився був на цілу країну, заявивши, що йому байдуже, яка буде мова, аби була ковбаса, по-своєму мав слушність: після того, як закаламучено свідомість, тільки тіло та сигнали внутрішніх органів — зокрема й шлунка — забезпечують людині правдивий зв’язок із зовнішнім світом. Себто світ уже сприймається цими людьми суто біологічно — на смак, на нюх, на дотик, — але не по-людськи, не через слово: навіщо сліпому окуляри?”

З іншого боку, коли свідомості людини, створеної за образом і подобою Божою, досягають імперативи мовою, даною для спілкування у Гармонії з довкіллям, вони легко знаходять резонансні шляхи, вкладаються у логічні побудови й викликають природні реакції з формування коректних життєвих рішень. Це й відрізняє “мову солов’їну” від “язика абсурдів”, який для українців є лише відгалуженням від мовного рідного пракореня.*

*Адже саме більш суворе північне довкілля Московії, Півночі, Уралу тощо остаточно доформували російську мову, тобто вона корельована з певними магнітними коливаннями свого краю. Основа її — праукраїнська, праслов’янська, яка була занесена на північ переселенцями з Південної Русі, давніми слов’янами — взагалі з півдня, з “Дунаю” (як свідчить “Повість минулих літ”) була змінена під певним “фізичним”, природним тиском, змінена на 30 %, як фіксують дослідники сучасних мов. Та не забуваймо, що все-таки в переважних своїх природних даних “родная речь” росіян теперішніх значною мірою (на 70 %!) споріднена з нашою рідною мовою, що може послужити зародком плідної співпраці, взаєморозуміння, навіть розвитку “русского языка” — при очищенні багатьох духовних чинників, відмови від імперської та комуно-сатанинської ідеології і т.п.

Але це тільки зовнішні умови, участь у формуванні яких бере мова. Шлях людина обирає самостійно, керуючись своїми ідеями й намірами. От наше завдання й полягає в тому, аби розкрити їй очі на сформовану культурою Богом даної мови величну мету Національної Ідеї, аби людина свідомо співставляла з нею свої тимчасові наміри й із тим досягла своєї мрії — жити у Гармонії із природним середовищем, із подібними до себе, із своїм Творцем, із Небесними сферами.

Отже, саме зазначені властивості природно-глибинної за своїми параметрами мови, яка до того ж є тим життєдайним полотном, на якому створена спадкова культура великого народу, й визначають ідентифікаційні відзнаки ментальності українців як етносу мудрих і зберігають їх протягом тисячоліть, незважаючи на всі трансформації.

 

Далі буде.

 

Заява-повідомлення про зраду національних інтересів
2016-08-04 16:42 slovo

Cекретарю Ради національної безпеки та оборони України

О. В. Турчинову

Генеральному прокурору України

Ю. В. Луценку

Міністру внутрішніх справ України

А. Б. Авакову

Голові Служби безпеки України

В. С. Грицаку

Копії:

Президенту України

П. О. Порошенку

Прем’єр-міністру України

В. Б. Гройсману

 

Вельмишановні Cекретарю РНБОУ, Генеральний прокуроре, Міністре внутрішніх справ України та Голово СБУ!

Від імені активних, з багаторічним досвідом учасників сфери охорони прав інтелектуальної власності на території України, повідомляємо вам про, на наше переконання, організоване та свідоме здійснення державної зради національних інте­ресів посадовими особами Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, а саме: департаментом розвитку інновацій та інтелектуальної власності.

Обставини справи:

Після реорганізації інституцій у сфері патентного права та авторських прав, з 2000 року в Україні діє спеціалізований центральний орган виконавчої влади, з 2011 року — у формі Державної служби інтелектуальної власності України, діяльність якої спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через міністра економічного розвитку і торгівлі України (до 2012 року — через міністра освіти і науки України).

Відповідно, Державна служба інтелектуальної власності України забезпечує виконання законів України з охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності та відповідних міжнародних договорів. У лютому цього року набула чинності угода між Державною службою інтелектуальної власності України і Міжнародним бюро Всесвітньої організації інтелектуальної власності про виконання Державним підприємством “Український інститут інтелектуальної власності” (Укр­патент) функцій Міжнародного пошукового органу та Органу міжнародної попередньої експертизи винаходів, відповідно до Договору про патентну кооперацію. Такий статус мають лише 20 найкращих патентних відомств світу. Цей факт визнання свідчить, що система охорони прав інтелектуальної власності України відповідає європейським стандартам. Тому реформувати її немає сенсу, її можна лише вдосконалювати.

Занепокоєння ЄС, США та інших інвесторів викликає лише правозастосування — незадовільний стан рівня захисту прав інтелектуальної власності в Україні, як наслідок їх масового порушення та відсутність реального прогресу в цьому напрямі. Вирішення цих проблем лежить у площині взаємодії між усіма органами виконавчої та судової гілок влади, діяльність яких пов’язана зі сферою інтелектуальної власності: Міністерство внутрішніх справ України, Антимонопольний комітет України, Служба безпеки України, Державна фіскальна служба, суди тощо.

Розуміючи це занепокоєння, Президент України схвалив необхідність проведення реформи “Захисту інтелектуальної власності” як вектора безпеки держави (в Стратегії сталого розвитку “Україна—2020”). Верховна Рада України схвалила Програму діяльності Кабінету Міністрів України, яка також передбачає “забезпечення ефективного захисту прав інтелектуальної власності”. Відтак, Президент України і Верховна Рада України одностайні в тому, що національною проблемою державного управління у сфері інтелектуальної власності є “забезпечення ефективного захисту прав інтелектуальної власності”.

Однак Департамент розвитку інновацій та інтелектуальної власності Міністерства економічного розвитку і торгівлі України не вжив системних заходів з реалізації цих положень “Стратегії—2020” та Програми діяльності Уряду. Не розроблено Концепцію забезпечення ефективного захисту прав інтелектуальної власності в Україні. Залишено поза увагою Рекомендації слухань у Комітеті Верховної Ради України з питань науки і освіти “Інтелектуальна власність в Україні. Стан та концептуальні засади розвитку”, затверджені рішенням Комітету від 17 червня 2015 р., зокрема: не забезпечено розробку проекту Стратегії розвитку сфери інтелектуальної власності в Україні; не розглянуто питання щодо реорганізації Державної служби інтелектуальної власності України в Державну службу України з питань інтелектуальної власності, як центрального органу виконавчої влади зі спеціальним статусом, діяльність якого спрямовується і координується безпосередньо Кабінетом Міністрів України, враховуючи міжгалузевий характер відносин у сфері інтелектуальної власності та необхідність координації дій виконавчої влади щодо забезпечення дотримання прав інтелектуальної власності.

Натомість, всупереч рекомендаціям Президента України та Верховної Ради України здійснити реформу задля забезпечення ефективного захисту прав інтелектуальної власності, Міністерство економічного розвитку і торгівлі затіяло реформування міжнародно визнаної державної системи правової охорони інтелектуальної власності.

Департаментом розвитку інновацій та інтелектуальної власності Міністерства економічного розвитку і торгівлі України* на чолі з директором департаменту Оленою Мініч “кулуарно”, без обговорення з громадськістю та науково-технічною спільнотою було розроблено документ під назвою “Концептуальні засади реформування державної системи правової охорони інтелектуальної власності в Україні”.

*Слід зазначити, що Департамент розвитку інновацій та інтелектуальної власності Міністерства економічного розвитку і торгівлі України був створений з фахівців, які не мають спеціальної освіти і практичного досвіду роботи у цій сфері та, як наслідок, з нашої точки зору, не володіють на необхідному для державного регулювання рівні проблематикою питань інтелектуальної власності. Ця обставина не засмутила “молодих реформаторів”, для яких головний критерій — агресивний менеджмент, який захищає не інтерес держави та її творців, а інтереси міжнародного бізнесу та групи відповідних лобістів на території України. До державної справи Міністерство економічного розвитку і торгівлі України протягом останніх років залучало колишніх працівників, різних, добре нам відомих “фахівців”, створювалися робочі групи із заангажованих осіб, які активно збиралися, спілкувалися, але так і не спромоглися знайти жодного оптимального рішення з питань удосконалення охорони прав інтелектуальної власності на об’єкти авторського права і суміжних прав.

Цього разу пропонується взагалі ліквідувати центральний орган виконавчої влади — Державну службу інтелектуальної власності України — і створити на базі Державного підприємства “Український інститут інтелектуальної власності” державну організацію — Національний орган інтелектуальної власності України.

Таке “реформування” — перетворення центрального органу виконавчої влади на державну організацію — значно послаблює роль керівного органу, звужує його функції та можливості, суперечить міжнародним зобов’язанням України (Угода між Державною службою інтелектуальної власності України і Міжнародним бюро Все­світньої організації інтелектуальної власності про виконання Укрпатентом функцій Міжнародного пошукового органу та Органу міжнародної попередньої експертизи, відповідно до Договору про патентну кооперацію), вимагає внесення змін до чинної нормативно-правової бази та призведе до подальшої руйнації державної системи правової охорони інтелектуальної власності.

Пропозиція з проведення роздержавлення Державної організації “Українське агентство з авторських та суміжних прав”, на думку фахівців, є спланованим злочином проти інтересів творців та обов’язків держави за національним законодавством та міжнародними угодами. Фактично пропонується здійснити рейдерство державної організації — виведення з державного управління з метою заволодіння значними коштами, які призначені для виплати винагороди.

Заплановані зміни, які вимагатимуть внесення численних змін до чинної нормативно-правової бази, призведуть до подальшої руйнації державної системи правової охорони інтелектуальної власності. За оцінкою фахівців, проведення такої псевдореформи призведе до тривалого колапсу діяльності державної системи правової охорони інтелектуальної власності, як це вже було під час реформи 1999—2000 років, коли більше року не давали патенти на винаходи, не реєстрували торговельні марки тощо. Внаслідок цього буде завдано величезної шкоди суспільству, економіці та міжнародному іміджу України. Все це становить загрозу економічній безпеці держави.

Питання щодо реформування сфери інтелектуальної власності були розглянуті на засіданні Громадської ради при Державній службі інтелектуальної власності України, де представники громадськості висловили своє негативне ставлення та занепокоєння ініціативами Міністерства економічного розвитку і торгівлі України. Неодноразові звернення представників громадськості, зокрема національних творчих спілок України до Міністерства економічного розвитку і торгівлі України жодного разу не бралися до уваги. Міністерство економічного розвитку і торгівлі України у кращому разі відповідало стандартними відписками, продовжуючи проводити круглі столи та скликати робочі групи, до яких запрошували лише прихильників гасел “реформи”.

Зазначена Концепція щодо реформи державної системи правової охорони інтелектуальної власності — невиважене, шкідливе рішення, що становить загрозу економічній безпеці держави. Це свідчить або про нерозуміння “реформаторами” з Департаменту Міністерства економічного розвитку і торгівлі України глибини існуючих проблем і шляхів їх вирішення, або свідоме ігнорування національних інтересів.

Довідково. В сусідній державі-агресорі служба з інтелектуальних прав безпосередньо підпорядкована прем’єр-міністру країни. Орган влади наділений комплексом функцій і повноважень, які забезпечують вирішення завдань щодо формування державної політики та нормативно-правового регулювання у сфері інтелектуальної власності щодо всіх об’єктів інтелектуальної власності, надання державних послуг з реєстрації об’єктів інтелектуальної власності, побудови системи державного обліку (ведення реєстрів), контро­лю, нагляду та захисту в сфері інтелектуальної власності, координації діяльності усіх органів виконавчої влади, міжнародного співробітництва та виконання міжнародних зобов’язань у цій сфері. Відомство консолідує обов’язки всіх міністерств і відомств з обліку, контролю та використання інтелектуальної власності, аж до її експорту. Силові відомства уповноважені розглядати патенти на секретні винаходи озброєнь і засобів розвідки. Порівнюючи послідовну, чітку, системну роботу щодо формування державної політики та нормативно-правового регулювання у сфері інтелектуальної власності, що здійснюється у сусідній країні-агресорі, і намагання в цей складний для держави час Департаменту розвитку інновацій та інтелектуальної власності Мінекономрозвитку України практично зруйнувати державну систему правової охорони інтелектуальної власності, хочеться спитати: кому це вигідно?

Тож вважаємо, що єдино правильним шляхом зняття занепокоєння Європейського Союзу, США та інших інвесторів незадовільним станом рівня захисту прав інтелектуальної власності в нашій державі є неухильне виконання зазначених вище рішень Президента України та Верховної Ради України щодо забезпечення ефективного захисту прав інтелектуальної власності.

У зв’язку з вищенаведеним,

ПРОСИМО:

1. Призупинити ініціативи Міністерства економічного розвитку і торгівлі України щодо реформування сфери інтелектуальної власності та провести публічні обговорення з широкими колами фахівців у цій сфері та іншими зацікавленими особами щодо напрацювання загальних засад реформування державних органів у сфері інтелектуальної власності.

2. Притягти до відповідальності осіб, відповідальних за реалізацію ініціатив, що шкодять національним інтересам України.

 

Ю. Гандзюк — голова правління ВГО “ВААП”, голова координаційної ради ОКУ, доктор культурології, академік, к. т. н., доцент.

Д. Ломачук — голова правління об’єднання кінематографістів “Кінологос”, доктор культурології, кінорежисер, заслужений працівник культури, лауреат Премії ім. І. Огієнка, академік Української академії наук.

Л. Мужук — голова Української асоціації телевізійного кіно, кінорежисер, кінопродюсер, народний артист України, заслужений діяч мистецтв України, лауреат Національної премії України

ім. Т. Шевченка, професор кафедри кіно-телемистецтва Інституту журналістики КНУ ім. Т. Шевченка.

В. Клічак — заслужений журналіст України, доцент кафедри видавничої справи та редагування Інституту журналістики КНУ ім. Т. Шевченка, член НСПУ, лауреат восьми літературних премій, директор видавничого центру “Просвіта”.

В. Кметик — директор телеканалу “Малятко TV”.

К. Стеценко — заслужений артист України, скрипаль, композитор.

І. Ющук — професор, заслужений діяч науки і техніки України, к. т. н., доктор філософії.

В. Семистяга — заслужений працівник освіти України, лауреат міжнародних і всеукраїнських премій, доцент кафедри історії України КНУ ім. Т. Шевченка.

П. Мовчан — поет, прозаїк, драматург, голова ВУТ “Просвіта”, народний депутат України I-IV та VI скликань, лауреат Премії ім. Т. Шевченка.

Л. Голота — поет, прозаїк, головний редактор газети “Слово Просвіти”, лауреат Премії ім. Т. Шевченка.

Д. Колесніков — голова “АРМА-

Україна”, співголова Асоціації продюсерів України.

В. Гронський — композитор, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка, заслужений діяч мистецтв України.

Л. Черепов — патентний повірений.

Г. Андрощук — мер президії Товариства винахідників і раціоналізаторів України, к. т. н., професор.

С. Загородній — директор ВГО “Автор”.

Є. Шевченко — голова Координаційної ради національних творчих спілок України, голова Національної спілки народних митців України.

С. Ступак — голова товариства “Програма розвитку української музичної індустрії”.

В. Різник — голова Творчої спілки звукорежисерів України.

І. Абдуліна — головний редактор журналу “Інтелектуальна власність”.

«Тут людина наслідує Бога»
2016-08-04 16:41 slovo

Духовні засади українського землеробства від Гоголя до наших днів

Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ

Попередні роки минули під знаком Гоголя. Здається, 200-річчя великого письменника притамувало інші дати та ювілеї на Полтавщині. Але напружмо пам’ять — чи не забули чогось важливого? Так і є! Тієї весни, коли в Сорочинцях народився Микола Васильович, зовсім поруч, під Миргородом, універсальний ерудит і землероб В. Ломиковський посадив першу (можливо, в світовій історії) полезахисну лісосмугу. Згодом долі видатних особистостей дивним чином перетнулися… Століття по тому побачила світ книжка українського агронома І. Овсинського “Нова система землеробства”, а того ж таки 1909 року почала діяти Полтавська сільськогосподарська дослідна станція. Її започаткували як перше в країні дослідне поле 1884 року, тобто 125 років тому, за участі “батька ґрунтознавства” В. Докучаєва. Чи не забагато дат? Саме стільки, щоби простежити духовні джерела вітчизняного землеробства.

Влітку 1888 року, коли Полтавське губернське земство запропонувало В. Докучаєву обстежити місцеві ґрунти для наступного “облагородження”, Василь Васильович охоче погодився, бо йому вже доводилося досліджувати землі Лівобережжя. У новій експедиції, як і раніше, взяли участь його учні. Серед них — Володимир Іванович Вернадський, чиї біосферні погляди формувалися саме в ті роки, під впливом праць Докучаєва. Згодом він здобув світове визнання як автор учення про біосферу, заснував нову науку — біогеохімію. А 1918 року В. Вернадський став першим президентом новонародженої Української академії наук, згодом працював у Полтавському краєзнавчому музеї. Глибоке, здорове коріння живили полтавські чорноземи!

Того ж літа у Полтаві Докучаєв познайомився з талановитим агрономом, чудовим знавцем степового рільництва Олександром Олексійовичем Ізмаїльським, який працював управителем великого маєтку князя В. Кочубея неподалік Диканьки. Час, вільний від службових обов’язків, Ізмаїльський віддавав науці, досліджуючи полтавські ґрунти, випробовуючи агротехнічні засоби боротьби з посухою. Був віце-президентом Полтавського сільськогосподарського товариства. Лани Ізмаїльського завжди були в чудовому стані, давали високі врожаї без надмірних витрат праці й коштів.

Дружба вченого-ґрунтознавця та агронома є життєвим прикладом взаємовпливу науки й землеробської практики. Спільна робота, що мала на меті вивчення водного режиму степів, збагатила новим знанням і досвідом вітчизняну науку. Їхні думки збігалися в головному, а саме — у переконанні: потрібно не перетворювати природу степів, а допомагати їй. Особливо яскраво природоохоронні ідеї В. Докучаєва та О. Ізмаїльського проявилися в пропозиціях щодо влаштування такого водного господарства, де землі й води розглядаються як органічні складники єдиної живої природної системи. Вони радили використовувати місцеві водотоки, влаштовуючи ставки саме у верхів’ях видолинків і ярів, тобто на вододілах; самі ж яри засаджувати деревами й кущами. Поміж ланами мали постати лісосмуги для захисту землі від вітрів. А щоб поверхня ґрунту не втрачала здатності затримувати сніги, роль густого руна степових трав, що зникли внаслідок господарської діяльності людини, мали відіграти стерня та інші пожнивні залишки.

Справедливо вважаючи, що для організації польового господарства важлива не та волога, яка випадає на ґрунт, а та, яку він вбирає, Ізмаїльський писав у книжці “Як висох наш степ”: “Якщо ми будемо й надалі так само безтурботно позирати на прогресуючі зміни поверхні наших степів, а в цьому зв’язку — і на зростаюче висушування степового ґрунту, то навряд чи можна сумніватися, що в порівняно недалекому майбутньому степи наші перетворяться в неродючу пустелю”. На жаль, ця праця відомого українського дослідника, ентузіаста природоохоронного господарювання востаннє видавалася ще 1950 року. Чому — неважко здогадатися. Керівні позиції в науці захопили авантюристи, котрі оголосили війну не тільки всім без винятку генетикам, а й теоретикам і практикам органічного землеробства.

Результати полтавської експедиції лягли в основу відомої книжки “Наши степи прежде и теперь”, де Докучаєв розвинув своє вчення і вперше в історії науки застосував до ґрунтів еволюційні принципи, вважаючи, що одні ґрунти можуть походити від інших. Вони народжуються, ростуть, досягають розквіту і, за несприятливих умов, гинуть. Отже, вивчати й використовувати їх слід за законами життя, а не мертвої, за визначенням Вернадського, “косної” природи. Живі ґрунти, безперечно, мають свої періоди активності, свої хвороби, а, можливо, навіть і примхи! Цю думку Докучаєв яскраво проілюстрував в одній із лекцій, прочитаних у Полтаві: “Я не можу вигадати кращого порівняння для сучасного стану чорнозему, ніж те, до якого я вже вдавався у своїх статтях. Він нагадує нам чистокровного арабського коня, загнаного й затурканого. Дайте йому відпочити, відновіть його сили, і він знову буде скакуном, якого нікому не обігнати”.

Поетичні алегорії Докучаєва допомогли широкому загалу землеробів прилучитися до наукового мислення, осягнути феномен утворення ґрунтів. І стали справжнім викликом хижацькому ставленню до землі, з якої все, що тільки можна, вичавлювалося, але майже нічого їй не поверталося. Образ втомленого скакуна не втрачає актуальності й сьогодні, коли знову гостро стоїть питання родючості… Тож не випадково докучаєвські читання цікавили не самих тільки землевласників. Це, звичайно, свідчення популяризаторського хисту великого вченого. Та все ж головне, напевно, у філософській глибині, високій моральності його лекцій, сповнених справжнього патріотизму. Адже професор відкривав своїм слухачам не просто приховані від неуважного ока таємниці життя ґрунту. Він пробуджував почуття відповідальності за майбутнє землі, чи не першим з учених звернувся до духовних засад землеробства.

Халтурникам зазвичай дорікають тим, що не мають совісті. Певні моральні засади необхідні будь-якому спеціалістові, інакше вбогими будуть результати праці. Землеробові ж потрібне щось більше, ніж звичайна професійна совість. Історія землеробства переконує: земля — не просто певна субстанція, своєрідна сировина, з якої виробляються харчові продукти. Доки живе, вона є чутливою системою, яка здатна виконувати своє природне призначення. А залишається живою тільки за умови, коли землероб несе за кожен її клаптик не лише матеріальну, а й моральну відповідальність. Знеособлення ж землі позбавляє селянина можливості віддати свій моральний борг, розриває споконвічні зв’язки, створені самим Життям. І кожного разу, коли ці зв’язки втрачалися, цивілізація опинялася перед прірвою.

В античні часи знеособлення родючого лану призвело до спустошення колись квітучих земель Північної Африки, Апеннін, частини Іберії та Греції, стало навіть однією з причин занепаду Римської імперії. А в XIX—першій половині ХХ ст. — до виснаження наших степових чорноземів унаслідок надмірної експлуатації, яку ще Докучаєв називав “хижацькою”. Особливо — пізніше, за часів “інтенсифікації”, коли бездумне застосування важкої техніки і плани “по валу” призвели до нової аграрної кризи 1960—1970-х років… З певністю можна стверджувати, що в суспільстві діє закон моральної відповідальності за землю-годувальницю. Силою своєї дії він дорівнює, мабуть, найфундаментальнішим об’єктивним законам, за якими відбувається розвиток природно-соціальних процесів. Його дотримання допоможе нам відновити екологічну рівновагу сучасної людини з навколишнім середовищем, на відсутність якої ми так часто нарікаємо.

Після того, як В. Докучаєв пояснив значення структури чорноземів, професор Петербурзького університету Павло Андрійович Костичев розробив своєрідну теорію відновлення структури ґрунтів під покривом трав. Трохи згодом талановитий ґрунтознавець, майбутній академік Василь Робертович Вільямс, розглядаючи ґрунт як живе утворення, переконався, що “вся фізика ґрунту визначається його біологією”. На підставі праць своїх попередників Вільямс розвинув вчення про травопільну сівозміну з науково обґрунтованим розміщенням луків, ланів та захисних лісонасаджень. Вільямс був ревним прибічником культури багаторічних трав, особливо бобових — люцерни, конюшини, що відновлюють структуру, підвищують родючість ґрунтів. Ідеї цього видатного вченого панували в нашому землеробстві до середини 1950-х років, ставши основою для урядової постанови 1948 року “Про план полезахисних лісонасаджень, впровадження травопільних сівозмін, будівництва ставків і водойм для забезпечення високих і сталих врожаїв у степових та лісостепових районах”.

Але невдовзі від травопільної системи відмовилися як від “нерентабельної”, зневажливо охрестивши її “травополкою”, вважаючи, ніби вона заважає запроваджувати кукурудзу та просапні. І почали викорінювати навіть там, де без трав просто неможливо захистити землю…

Та ще до того, як проблеми тяглової сили втратили гостроту з появою трактора, виникла ідея безплужного обробітку ґрунту. Відповідну систему вперше в історії агрономії обґрунтував і розробив наш співвітчизник — агроном з Поділля Іван Євгенович Овсинський. Характерно, що його рукопис тривалий час блукав по різних редакціях, де скрізь відхилявся як несерйозний. Уперше побачивши світ в одному з польських часописів, ця праця привернула увагу практиків і нарешті, хоч і дуже недбало перекладена, 1899 року була видана в Києві під назвою “Нова система землеробства”. Друге, доповнене, видання 1909 року автор підготував сам. Попри суперечливі міркування про “психічне” життя рослин, у цій книжці є цікаві думки й практичні поради щодо того, як обробляти землю, уникаючи глибокої оранки.

“Де той плуг, що орав степи, вкриті буйною дикою рослинністю, якої не породити нашим оброблюваним ланам, — писав Овсинський. — Невже ми не бачимо степів, де верхній шар землі, багатий на органічні залишки, протягом багатьох віків знаходився на поверхні, доки не утворив дивовижно родючий ґрунт — чорнозем!.. Природа дала нам грандіозний приклад, як слід обробляти землю, але ми не вміли або не бажали читати з її мудрої книги”. Його систему можна вважати енергійною спробою застосувати на практиці вчення Докучаєва про землю як живий організм.

Розглядаючи причини й наслідки ерозії, Докучаєв не обме­жився, звичайно, визначенням лише одного або двох симптомів страшної хвороби землі. Він розвинув свою думку далі: “Ліси, що захищали місцевість від розмиву і вітрів, накопичували сніги, сприяли збереженню ґрунтової вологи, а, вірогідно, і підвищенню горизонту ґрунтових вод; ліси, що охороняли джерела, озера і ріки від засмічення, зменшували розміри й збільшували тривалість весняних водопіль — ці, можна сказати, найважливіші, найнадійніші і найдосконаліші регулятори атмосферних вод і життя наших річок, озер та криниць місцями зменшилися у три-п’ять і більше разів”. Не забуваймо, що це написано понад століття тому. Скільки ж природних водоохоронних лісів зникло відтоді?!

Стан вод і земель, погодьтеся, — це показник того, як ми шануємо минуле, і чи віримо у власне майбутнє. Цього можна повчитися у наших великих предків… Ви заходите до садиби-музею геніального письменника, що в селі Гоголевому, колишній Василівці. І бачите малюнок могутнього дуба, зроблений його рукою. Ще й лебедя у батьківському гербі… Чи плавали гордовиті птахи в тутешніх ставах — питання не марне. Але найважливіше те, що господарі Василівки почувалися значно ближчими до природних реалій, ніж ми. Це поза сумнівом. Можливо, саме тому більше й не народилося людини з гоголівським талантом.

Ось гербарій, зібраний Миколою Васильовичем на схилі життя, під час останнього його приїзду додому, разом із сестрою Ольгою. Можливо, деякі із цих трав уже не квітнуть в околицях колишньої садиби Гоголів-Яновських. А от і ставки, зображені на живописних етюдах, які зберігаються в садибі-музеї. Виконані сучасниками письменника, ці етюди з документальною докладністю доводять, що Гоголь міг милуватися сніжно-білими квітами латаття просто з паркової альтанки. Дрібниця? Не скажіть. У Гоголя дрібниць немає, є геніальні деталі й подробиці.

Кілометрів за 60 від гоголівської Василівки була садиба

В. Ломиковського, завзятого історика й етнографа. А ще й агронома! Він походив зі стародавнього роду козацької старшини: його предок, генеральний обозний Іван Ломиковський, за свідченням істориків, був прибічником гетьмана Івана Мазепи. Вчився Василь Якович у шляхетному Кадетському корпусі, та на військовій службі побув недовго. Оселившись у маєтку під Миргородом, збирав матеріали з історії України, записував народні пісні й думи; деякі з них дійшли до нас тільки завдяки Ломиковському. Отримавши у спадок “пустиню”, перетворив її на зразкове господарство… Гоголі-Яновські, особливо мати письменника Марія Іванівна, були добре знайомі з Василем Ломиковським і не раз бували в його маєтку, символічно названому “Парк Трудолюб”. Напевно, бачив ті землі і знав про “древопільну” систему й сам Микола Васильович. Адже саме Ломиковський став прототипом прогресивного аграрія — поміщика Костанжогло у ІІ томі безсмертної поеми “Мертві душі”. Навіть незрівнянний сарказм геніального письменника на якийсь час угамувався перед побаченим, і в 3-ій главі Гоголь переходить на майже “високий” епічний стиль:

“І справді, через усе поле йшов сіяний ліс — рівні, як стрілки, дерева; за ним другий, вищий, теж молодняк; за ними старий лісняк, і всі один вищий від одного […] І тричі проїхали, як крізь ворота стін, крізь ліси […] “Як же це він зробив?” “Розпитаєте в нього. Це землезнавець такий, у нього нічого немає марно. Мало того, що він ґрунт знає, але знає, яке сусідство для кого потрібне, біля якого хліба які дерева. Кожне в нього три, чотири служби справляє. Ліс у нього, крім того що для лісу, потрібен іще на те, щоб саме в такому місці на стільки вологи прибавити полям, на стільки угноїти опалим листям, на стільки дати тіні. Коли навкруги посуха, у нього немає посухи; коли навкруги неврожай, у нього немає неврожаю”.

Древопільна система Ломиковського покращувала землю. Вже тоді він визначив, які дерева садити берегами водойм, а які — на схилах і по байраках. Експериментував з дубами і ясенами, вільхами і осиками, виявив екологічні вимоги кількох видів тополиних і вербових. Дослідним шляхом довів, що дерева захищають ґрунт від суховіїв, затримують сніг, а опале листя зігріває землю і збагачує її органічними речовинами.

Гоголь був добре обізнаний з турботами сільських господарів, і це підтверджується у його повістях, які увійшли до збірки “Миргород”. Наполегливі пошуки правди та позитивних вражень у суспільстві, верхівка якого чимось нагадує нашу сучасну захланну, споживацьку “еліту”, породили літературний образ героя з душею землероба, який засвоїв старосвітські цінності (простоту побуту, працьовитість, відповідальність, справедливість, благодійність) у поєднанні з передовою практикою тогочасної наукової агрономії. Людини, яка не визискує ближнього свого, а отримує прибуток з природних джерел — сонця, повітря, води і, звісно, землі. Такий ідеальний герой володів думками і мріями найкращих мислителів усіх часів і народів, а життя його слушно вважалося гідним прикладом для інших. Ось що говорить про нього (а отже, і про себе) Костанжогло-Ломиковський:

“Хазяїнові не можна, нема коли нудьгувати. В житті його і на піввершка нема порожнечі — все повнота. Саме ця різноманітність праці, і до того ж якої праці! — праці, що справді підносить дух. Як би там не було, але ж тут людина іде поруч з природою, з порами року, співучасник і співбесідник усього, що діється в творінні […]. Та в цілому світі не знайдете ви подібної насолоди! Саме тут наслідує людина Бога. Бог узяв на себе справу творіння як найвищу за все насолоду і вимагає від людини також, щоб вона була подібним творцем благоденства навкруги себе” [переклад Івана Сенченка].

Щирий поетичний гімн землеробству й землеробам не міг не розлютити “революційних демократів”, які мріяли про великі потрясіння та зневажали поступову сумлінну працю. За ІІ том своєї поеми Гоголь зазнав шаленої критики, особливо від В. Бєлінського. Гоголя звинувачували у “релігійному містицизмі”, ідеалізації “патріархального побуту” і т. ін. Усе це й призвело до авторської і життєвої трагедії — спалення рукопису. Але й те, що збереглося, несе високу моральну науку спів­праці з Природою, поваги до її божественного начала. Тому й згодом у стані радянських “переможців природи” не сприйняли “ідейно хибного” образу Костанжогло. З тих самих причин несправедливо забутий і його прототип В. Ломиковський… Невідомо, чи знали про його працю Докучаєв з Ізмаїльським. Але напевне можна стверджувати, що прозірливі думки цієї незвичайної особистості були близькі вченим і практикам XIX і ХХ ст. Слава Богу, хвала землеробам, знаходять вони розуміння й за наших часів.

Волелюбна, демократична традиція хліборобів дала про себе знати у “перебудовних” 1980-х

роках потужним рухом захисників природи. Звідси вийшла плеяда ентузіастів, прибічників безплужного, органічного землеробства, таких як Микола Шикула та Федір Моргун. Їхню діяльність можна порівняти лише з подвигом народного лікаря — незабутнього Миколи Касьяна з Кобеляків, який повернув здоров’я сотням тисяч людей… Саме так, спираючись на досягнення передової науки, але народними засобами, без міндобрив і отрутохімікатів, землероби нової хвилі повертають життя сотням тисяч гектарів землі — вічної основи нашого існування.

Вшанування Володимира Симиренка
2016-08-04 16:39 slovo

Президенту України

Порошенку П.О.,

Голові Верховної Ради України

Парубію А. Б.,

Прем’єр-міністру України

Гройсману В. Б.

 

Про вшанування 125-ліття від дня народження видатного українського вченого-садівника, помолога та організатора віт­чизняної садівничої науки професора Володимира Симиренка

 

Високоповажні панове!

 

У грудні 2016 року виповниться 125 років від дня народження видатного українського ученого-садівника, помолога й організатора вітчизняної садівничої науки, професора Володимира Симиренка, репресованого на початку 1933 року і знищеного сталінським режимом 1938 року.

Разом із своїм батьком та учителем всесвітньої слави, ученим Левком Симиренком вони створили унікальну українську садівничу школу, яка на той час посідала провідне місце у світі.

Великий учений і полум’яний патріот України, професор Володимир Симиренко загинув у розквіті творчих сил, на 47-му році життя. Він залишив Україні свій величезний творчий спадок: кілька десятків фундаментальних наукових монографій, тисячі учнів і послідовників, низку науково-дослідних станцій, найбільший Інститут помології НААН України на Черкащині та перший у країні Всесоюзний науково-дослідний інститут плодових і ягідних культур (нині Інститут садівництва НААН у Києві).

Далекоглядний учений мріяв перетворити Україну на провідну садівничу державу світу. Під його керівництвом уперше в світовій науці ще у 20—30-ті роки минулого століття в Україні провели породно-сортове районування плодових порід, визначили оптимальні природно-кліматичні зони для промислового вирощування не лише для кожної плодової культури, а й для окремих сортів.

Вперше у світовій практиці професор Володимир Симиренко запровадив в Україні державне сортовипробування та створив розгалужену сортовипробувальну мережу. Учений один із основоположників розвитку в Україні не лише промислового садівництва, а й розсадництва.

Обстоюючи необхідність розвитку в Україні промислового садівництва як провідної та економічно важливої галузі та рішуче протидіючи сповзан­ню вітчизняної науки на рейки підтримуваної Кремлем авантюрної мічурінської схоластики, світового виміру вчений, садівник та біолог, професор Володимир Симиренко став першою жертвою широкомасштабного сталінсько-мічурінського терору у вітчизняній агрономічній та біологічній науках.

Після арешту Володимира Симиренка створений ним у Києві Інститут садівництва перестав існувати як всесоюзна наукова установа. Його науково-матеріальну та наукову базу кремлівські мародери перемістили до провінційного тамбовського містечка Козлове (нині м. Мічурінськ). Туди ж депортували майже всіх науковців і навіть техперсонал.

Славетний симиренківський Інститут і виплекану Симиренком українську садівничу наукову школу на початку 1930-х рр.

Москва та мічурінці знищили вщент. Широкомасштабні погроми тоді торкнулися всіх дослідних установ, створених професором Володимиром Симиренком. Його ім’я та визначний творчий спадок на довгі роки викреслили з вітчизняної історії, садівничої науки та людської пам’яті. Лише нещодавно за клопотанням громадськості та доньки ученого Тетяни Симиренко, громадянки Канади, в Україні зробили перші кроки із вшанування пам’яті видатного ученого й великого патріота України.

Тетяна Симиренко після здобуття Україною незалежності привезла з Канади рукопис батьківської праці і за свій кошт та за сприяння Української академії аграрних наук видала двотомну монографічну працю професора Володимира Симиренка: “Часткове сорто­знавство плодових рослин”, Київ, Аграрна наука, 1995, 1996.

Ще на початку 2002 року за нашим поданням Верховна Рада України ухвалила Постанову “Про вшанування пам’яті великих українських учених садівників Л. П. Симиренка та В. Л. Симиренка” (Постанова Верховної Ради України від 7 лютого 2002 р. № 3067-ІН). На її виконання Кабінет Міністрів України підготував відповідне Розпорядження № 281-р від 1 червня 2002 р.

На жаль, жодного із запланованих заходів, передбачених цими документами, стосовно Володимира Симиренка так і не виконали.

Усі виконавці — маніпулятори, відзвітували заходами, які були передбачені вшануванням 150-ліття від дня народження Л. П. Симиренка. Наше клопотання про необхідність виконання урядових постанов і вшанування 120-ліття від дня народження професора Володимира Симиренка (2011 р.) не знайшло підтримки з мотивацією майбутнього відзначення його 125-х роковин.

Враховуючи ситуацію, яка склалася з виконанням уже ухвалених урядових постанов і прийдешню ювілейну дату видатного ученого, Кримська філія Наукового товариства ім. Т. Шевченка та інші громадські організації звертаються до Вас, шановні добродії, з проханням, незважаючи на воєнний стан та економічну скруту в державі, гідним чином вшанувати в Україні пам’ять цієї видатної людини і великого патріота України.

Ця важлива для нашої держави ювілейна дата не потребує великих фінансових витрат.

Йдеться лише про наступне:

1. Створення ювілейного комітету.

2. Проведення всеукраїнської науково-практичної конференції.

3. Видання монографії про життя та працю професора Володимира Симиренка.

4. Видання вибраних праць ученого.

5. Надання імені професора Володимира Симиренка Інституту садівництва НААН, який він створив 1933 року.

6. Встановлення меморіальних дошок ученому в місцях, пов’язаних із його життям і діяльністю.

 

Петро ВОЛЬВАЧ,

голова Кримської філії НТШ, академік УЕАН, дійсний член НТШ, лауреат Премії ім. Л. П. Симиренка НАНУ, симиренкознавець