Последние новости

Ч. 36 (776), 11 вересня – 17 вересня 2014 року
2014-09-11 11:04 slovo

  • Рух нікуди?
  • Мовні обов’язки громадян України
  • Футбольна «експертиза» — мовою окупантів?
  • Хто вимагає другу державну мову?
  • Володимир Семистяга: «Я хотів би, щоб ми ніколи не дивилися один на одного через приціл»
  • Дмитро ПАВЛИЧКО: Пісня про Надію
  • Поєднати гострий стиль із джерельною точністю
  • Трепетна мить. Метафори
  • Національно-мовне програмування: мовні виклики
  • Будитель українського духу
  • Пригоди його душі
  • Книга єднає авторів і читачів світу!
  • Музей шани Тараса Шевченка
  •  «Крізь дим руїни — Україну новий узріє чоловік»
  • Дивись українське
  • Ранкові роздуми
  • Людський голос із царства брехні
  • Ми — в часі Є! На святі Слова,  або Український космос Павла Мовчана
  • Михайло Коцюбинський у Чернігові назавжди

 

Михайло Коцюбинський у Чернігові назавжди
2014-09-11 11:03 slovo

Пощастило чернігівській землі, що подолянин Коцюбинський, приїхавши якось до Чернігова, полюбив це місто назавжди, оселився тут із родиною і прожив найкращі майже 15 років свого життя.

Доля вділила великому сонцелюбові неповних 49 років, але він написав чудові твори, до яких звертаються нові покоління читачів. А ще активна громадська робота, зокрема в Товаристві “Просвіта” — письменник 1906 року став засновником і керівником Чернігівської “Просвіти”. А ще інтеграція України в загальноєвропейський культурний простір, виховання плеяди молодих літераторів, що стали окрасою української літератури. Зі знаменитих літературних понеділків Коцюбинського йшли в літературу Павло Тичина, Марко Вороний, Василь ЕлланБлакитний. Міцними були творчі, життєві зв’язки Коцюбинського з письменниками України — і Наддніпрянської, і Західної, розділених тоді кордонами імперій. Оселя письменника в скромному провінційному Чернігові стала осердям творчого спілкування українських літераторів і не лише їх. На творчих зустрічах в оселі письменника не раз грав на фортепіано добрий друг дому, геній української музики Микола Лисенко.

Усі останні десятиліття саме дім Коцюбинського, а нині державний Літературномеморіальний музей письменника — центр дослідження творчості митця і загалом українського і європейського літературного процесу на зламі ХІХ і ХХ століть. Очолювали музей представники уславленого роду: спершу брат письменника Хома, потім донька письменника Ірина Михайлівна, потім онук Юлій Романович. Нині директором його син, правнук класика Ігор Коцюбинський. Єдиний прямий нащадок класика нині далеко від Чернігова, Ігор  Юлійович ось уже третій місяць воює в складі української армії на Донбасі, в зоні АТО на Луганщині.

Програма відзначення в Чернігові 150річчя від дня народження Михайла Коцюбинського насичена. Основні урочистості відбудуться 17 вересня. Почнуться вони з ушанування пам’яті письменника біля його могили на давніх Болдиних горах, де так любив прогулюватися Михайло Михайлович. Тут навесні 1913 року він знайшов вічний спокій. А пізніше поруч поховали його дружину Віру Устимівну.

В обласному академічному музичнодраматичному театрі ім. Т. Шевченка відбудеться урочистий вечір. У його програмі — вручення щорічної премії імені Михайла Коцюбинського лауреатам 2014 року. Цю головну літературномистецьку відзнаку області вручають уже понад два десятиліття, вона стала всеукраїнською і навіть міжнародною. Серед її лауреатів, письменників і митців, таких, як Дмитро Іванов, Василь Нечепа, Станіслав Шевченко, лауреатами в різні роки ставали Анатолій Дімаров, Михайло Слабошпицький, Михайлина Коцюбинська. Щойно визначено лауреатів 2014 року. Ними стали (у номінаціях): “Поезія” — Тетяна Винник із Ніжина, за книжку “Прокинусь живою”; “Проза” — Олександр Забарний  із Ніжина, за книгу “Грішниця”; “Народознавство” — Світлана Ключник з Чернігова, за книжку “Слід вічності”; “Театральне та музичне мистецтво” — капела бандуристів ім. Остапа Вересая з Чернігова, за цикл концертних програм; “Декоративне та образотворче мистецтво” — Володимир Матвейцев із Чернігова, за цикл робіт “Від великого до смішного один крок, або Козацькому роду нема переводу”.

У програмі урочистостей у театрі також виставка художників — лауреатів премії ім. М. Коцюбинського, книжкові виставки, літературномистецький вечір за творами письменника.

А 18—19 вересня у Музеї Коцюбинського відбудеться Всеукраїнська науковопрактична конференція “Михайло Коцюбинський: погляд з ХХІ століття”. Інтерес до неї дуже великий, заявки від науковців на участь і виступи надходять з усієї України, їх уже отримано понад 40. Є заявки і з Донбасу, зокрема зі Слов’янська.

Ми — в часі Є! На святі Слова, або Український космос Павла Мовчана
2014-09-11 11:03 slovo

Надія КИР’ЯН

Фото Наталі КУЛІШ

 

Це відзначив на початку заходу модератор, письменник Михайло Слабошпицький: “Ми з колегою їхали на презентацію, читали цю книжку і думали: яка вона надзвичайно сучасна! Це ніби вихоплено з сьогоднішнього дня. Чи це передчуття, адже поети володіють провіденціальністю, чи тексти живуть самі по собі і наповнюються новим змістом у іншому часі, можливо, навіть тим, якого поет не вкладав”.

Власне, судіть самі. Ось перший вірш “Поступ”, який автор прочитав на прохання аудиторії. Знов землю відчиняють грабарі — // до глини прикрої вгрібаються лопати. // І знову розпинають на горі // необлітанну душечку крилату… // Люд збайдужілий, під один кашкет // підстриганий, і на одну підошву — // зрівня гробки, посунувши вперед, // і вшиє заполоч криваву в довгу прошву… // Вологий холод, ніби вустюки, // за коміри вповзає та за шкіру, // об черепи розплющені зірки // відтінюють убогий колір сірий…// — Подумайте, — якщо є думать чим, — // про ті хрести, які вам не минути. // — Єдиная, — алкашграбар кричить, // цілуючи пляшенцію отрути… // — І недєліма… — йому у тон впада // полковник Безлєр, і вганяє кулю // в відбиток власний — брижиться вода: // пухир спливає із Дінця, мов дуля… // І неділимий безіменний тлум // за танками на Захід кроком рушив, // і по землі пробіг залізний струм, — // мов на дротах, затіпалися душі… // Тікає від заглади все живе: // в хрести дерева, а трава — в коріння, // повітря п’ятикутний постріл рве, // а мову облягає оніміння…

Павло Мовчан зізнався, що читаючи вірш, замінив два слова: “Алксніс” на “Безлєр” і “з Німана” на “із Дінця”. Решта і так картинка із сьогодення. Щоправда, ті “розплющені зірки” вкарбовані уже не в шапки, а в голови — невже ж навіки? Так називається інший вірш, у якому викрито винуватицю нинішньої трагедії: І, ніби кашель западющий, // лунає гуркіт бетеерів… // Імперіє! Ти невмируща. // Ти пропадюща, як холера…

Павло Мовчан розповів, що книжку “Материк” свого часу видав українець, що мешкав у США, Маріян Коць. І автор довгий час навіть не знав, що вона вийшла. Потім йому переслали 10 примірників, які роздарував. Книжку на замовлення Мар’яна оформив Володимир Соловйов, той самий художник, який працював і над цим виданням.

“Пригадується нобелівська промова Чеслава Мілоша, — розповів Павло Михайлович, — який сказав, що ми залишаємо книги, які скидають із себе шкіру, як удави, аби рухатися далі. Трапляється, що за ту шкіру і премію одержуєш… Мені було дуже важливо для самого себе зрозуміти, наскільки ми вивіряємо себе часом, наскільки розмагнічуються чи залишаються енергетичними ті тексти, які ти осмислював і здавалося, що вклав у них енергію на багато часу. Тому ми вирішили повернути цю збірку в Україну.

Я це зробив, щоб ще раз осмислити суть того супостата, який присутній у моїй (та й не тільки моїй) долі. Колись мені Дмитро Павличко розказував, як його, коли він був іще хлопчиком, допитували і кагебіст паркетною дошкою бив по голові… Наші досвіди — це щось більше за те, що ми потім відбиваємо. Ми нібито в іншій реальності. У поезії вона присутня, присутні ті тенденції, які закладені в нашому поколінні. Я пригадую, як 1943 року, коли мені було чотири роки, привезли мертвого нашого далекого родича із поля. Тоді вночі їх усіх попіднімали, дали в руки навильники і погнали, як худобу на відстриг. Це робили наші вороги. Це робив Жуков. Це вони в нас у селі витлумили чоловічу стать. Хоч списали на німців, і всіх нас так виховували. Ця правда розбігалася з тією, яку мені вживляли, як електрод. Я міг би пригадати дуже багато речей, які називаються моїм досвідом, гірким досвідом. Не можу розказувати без сліз, чому мій батько глухонімий. Його таким зробили, коли він возив разом із дядьками, родичами останнє начиння в Курщину, Вороніжчину, де обмінювали на збіжжя яблукові хустки, сережки, усе, що було в прискринках. Їх стягували з вагона і били прикладами так, що кров текла з вух. Ставили по кордону охорону, щоб українці нічого не вивозили, щоб ми помирали. Я про це кажу тому, що сьогодні цей ворог знову увійшов у нашу хату.

Для мене ця книга дорога тим, що я багато речей закарбував у серці. Вони для мене не лише в оповідях, вони в осмисленні світу, який ми по суті тільки зараз починаємо розшифровувати. Ми як ящірка, щоб вижити, загубили нашого історичного хвоста. Він живий, ми відростимо. Але річ у тім, що при цьому ящірка втрачає швидкість. Вона може стати жертвою, коли на неї вдруге полюють. Для того, щоб нам відростити свою тілесну національну повноту, нам потрібні величезні зусилля, зокрема і в роботі словом”.

Дмитро Павличко зазначив, що було б добре, коли б Павло Мовчан детально описав усе, про що тут говорив. Бо читачі думатимуть, що ця книжка написана щойно. Така штука, яку він з нами зробив, — це містифікація.

Справді, у книжці подано післямову Михайла Слабошпицького, його статтю 2009 року, яка досить детально аналізує творчий шлях поета Мовчана. Але про історію цього перевидання — жодного слова.

Мовчан пише, — ділився враженням від прочитаного Дмитро Павличко, — про проминання всього живого, проминання людства, людини, проминання храму… Але пам’ять не вмирає. Автор згадує: я був тамто, мене вбивали, мене возили на возі в Голодомор… Кожен матеріальний витвір мусить упасти, навіть храм. Так, як упаде кожна імперія. Ця імперія, що на нас наступає, — це гнила імперія. Вона тим страшна, що вже не може далі жити, а хоче, ще й хоче керувати всією Європою, і це її погубить. А пам’ять слова вічна. Слово створило Бога і відновлює у кожному поколінні, у кожному серці. І сьогодні ми на святі Слова.

Дмитро Павличко зазначив, що Мовчанпоет і Мовчан — громадський діяч пов’язані саме Словом у його найрізноманітніших іпостасях. Він зачитав свою промову, яку виголосив у Будинку кіно 10 років тому, присвячену 15річчю створення Товариства української мови ім. Тараса Шевченка, яке ставило своєю метою надати українській мові державного статусу. “Тепер маємо Конституцію, у 10 параграфі якої визнано українську мову державною, — говорилося в промові. — Але тепер, як за часів тоталітарного радянського режиму, владні структури зневажають українську мову. Наша Конституція потоптана самою владою. Телеканали, радіопередачі, газети і книжки — всюди панує російська. Русифікація, проти якої повстала українська інтелігенція 15 років тому, розгортається в Україні зі ще більшою силою, як за радянських часів. Я питаюся вас, дорогі друзі, скільки разів треба починати боротьбу за державність української мови в Україні?..

Це треба пам’ятати “Просвіті”, яка перебрала на себе функції ТУМу. Боротьба за державність нашої мови, за нашу державність триває. Завдяки діяльності Павла Мовчана “Просвіта” з честю несе прапор цієї боротьби… Я виступаю за незламність просвітян, які продовжують не лише боротьбу засновників та діячів “Просвіти” з ХІХ століття, а й боротьбу, започатковану ТУМом за часів, коли Україною правили комуністи. Я відчуваю причетність до поезії Павла Мовчана, причетність і залежність від неї, бо в ній живе моя інтуїція, сприймаю її як частину свого духовного єства. Павло Мовчан в українській поезії найбільше заслуговує імені дослідника космосу як головного творця людської душі, національної мови, безсмертної живої історії. Павло Мовчан немало спричинився до глибшого пізнання хліба, води, вогню, простору, руху, часу — найважливіших чинників життя на землі. Я відчуваю причетність до боротьби, яку Павло Мовчан веде за українську мову, як за головну складову нашої національної ідеї…

Це він сказав велику правду про вмирання мови не від наказів згори, не від примітивних заборон, а від того, що мова, яка видає неправду за правду, псується і загниває. Слово — Бог, але слово і сатана. Слово може воскрешати, але може і вбивати душу. Слово, яке живе неправдою, як це бувало в радянські часи, втрачає свою первозданність і первісну благородну людинотворчу енергію. Ми тепер не хочемо, щоб наша мова ниділа від неправди, ми хочемо жити у вільній Україні. Ми не хочемо й не будемо боятися того, хто нам нав’язує спосіб життя, де все має бути підпорядковане страхові та лестощам перед владою. Прекрасна залежність від любові до поета, який збагачує душу і бореться за свободу і правду”. До слова, ця промова, на жаль, нині так само актуальна, як і Мовчанова збірка “Материк”.

Директор Інституту української мови НАНУ Павло Гриценко також акцентував, що хоч іще й немає докладного аналізу поетичного світу Павла Мовчана, зрозуміло, що наскрізна тема його творчості — Слово. Епітет “видатний поет” йому пасує, бо він передусім мовотворець. І людина, яка пізнала глибину мови. Роблю цей висновок із того, що, читаючи тексти Павла Михайловича, я раптом ловлю себе на тому, що отакий поворот змісту, отакий зв’язок у словоряді — це щось індивідуальне, окреме. Він не зловживає творенням тяжких, складних карколомних слів. Навпаки, його слово часто усічене від дієслова, іменника — і це вже новотвір. У цьому сила у мовотворенні. Це можливо лише тоді, коли мова живе в людині внутрішньо, органічно. Мова не любить ледачих. Вона віддячує тим, хто живе нею і постійно працює над словом. На мене дуже приємно діє мова Павла Мовчана, бо вона ніколи не заколисує. Є в нього “поетична хитрість”. Він веде розмову в одному ключі, ритмі — і раптом на якомусь вірші спотикаєшся — бо він так легенько міняє ритм, зупиняє увагу і дає новий поворот образу, думки, усе раптом освітлює цілком інакше. Другий прийом — усе просте, звичне, скажімо, іржавий замок на дверях — такі елементи творять образ пустки. Павло Михайлович демонструє силу слова і мистецтва.

Я відчуваю за кожним рядком, за кожною строфою суперконцентрацію, компресію, думку, образ, а зовні — це звичайні слова. Це глибока філософська поезія. Таких поетів у світовій літературі небагато.

Георгій Філіпчук також зазначив, що Павло Мовчан — філософічний, ліричний і мудрий поет. Починаючи від його першої збірки “Нате!”, він заявляє: я шукаю себе в собі, шукаю свого національного Я. Його творчість суголосна із філософією Григорія Сковороди, Памфіла Юркевича, із думками, що українці сприймають світ серцем. Філософія серця — в основі поезії Павла Мовчана. Від “Нате!” — до його “Материка”, “Вогню”, “Потопу”, до його “33го году”, до його іменників, які присвячував Маркіяну Шашкевичу — усе просякнуто філософією серця. Він інтелігент і в поезії, і в громадській роботі, і в політиці, адекватно реагує на українські болі, радощі, повертає нам вилучену історичну пам’ять, і ми за це йому вдячні.

До обговорення збірки та побажань поетові долучилися мовознавці, літературознавці, письменники Валерій Гужва, Олександр Пономарів, Сергій Грабар, Станіслав Чернілевський, Олесь Лупій, Вадим Пепа та інші.

Станіслав Чернілевський зауважив: “Погляньте, Павло Мовчан сидить навпроти літери “Є” — того феномена, який не буває ні в минулому, ні в майбутньому — він Є тепер! Дуже дякуємо цій книгарні, яка нас тримає у цьому світі”.

Людський голос із царства брехні
2014-09-11 11:02 slovo

Святослав КАРАВАНСЬКИЙ

 

Треба додати, що залякані справжнім фашистським терором інтелектули Росії бояться приєднати свій голос до голосу мужніх та безкомпромісних інтелектуалів Росії, які розуміють, що на землі України триває боротьба за подальше безперешкодне панування кліки ПутінМедведєвЖириновський, кліки абсолютно фашистського, гітлерівського зразка.

Російські інтелектуалиантифашисти цілком справедливо підкреслили у своєму зверненні до українців, що кліка Путіна тримається на брехні, звинувачуючи український уряд і українську владу у фашизмі та русофобії. Мужні інтелектуали заперечують цей провокаторський маневр кремлівських Геббельсів.

І це те, що сьогодні найпотрібніше у розвінчуванні кремлівської пропаганди.

Необхідно, щоб голос інтелектуалів Росії українські радіо та телестанції якнайширше пропагували не лише в Україні, а й у Росії. Брехня не може оплутувати чесних людей, а росіян тим паче, бо ПутінЖириновський хочуть використати їх, як рушійну силу для подальшого закріплення влади нечесної і антиросійської у своєму справжньому наставленні кліки.

Звернення російських інтелектуалів ставить під сумнів легітимність путінської коаліції через нечесні й непрозорі вибори. Ті, хто нечесно узурпував владу у своїй країні, не мають жодного права накидати свої порядки іншим державам і народам.

Звернення російських інтелектуалів — перша ластівка щирого голосу розумних росіян. Зазначимо, що в Росії є багато опозиційних сил, які, однак, не виявили аж так щиро і справедливо свого неприйняття путінської війни з Україною.

Сподіватимемося, що перша ластівка не буде останньою, і російська опозиція здобудеться на гучний голос у протистоянні з ПутінимЖириновським.

Українці мусять знати цих правдолюбів і правдоширів у темному царстві брехні. Ці люди варті того, щоб їхню мужність і правдолюбство ставити за приклад не лише росіянам, а й широкому загалу:

“Не мовчи, коли гордо пишаючись,

Велегласно брехня гомонить,

І сичить у жовчі, мов гадюка в корчі,

Не мовчи!”                  (Іван Франко)

Першою поставила свій підпис під зверненням до українців засновник Московської Гельсинської Групи Людмила Алексеєва. За нею ідуть підписи доктора історичних наук Андрія Зубова, експрем’єрміністра РФ Михайла Касьянова, професора Російської академії народного господарства і державної служби при Президенті РФ Георгія Сатарова, і нарешті доктора історичних наук Московського Центру Карнегі Лілії Шевцової.

Ранкові роздуми
2014-09-11 11:02 slovo

Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ,

журналіст, член НСПУ

 

У неділю вранці 31 серпня 2014 року ще до виходу в церкву на Вознесенському узвозі в Києві по польському телебаченні для закордону подивився частину фільму на основі драми польського письменника Леона Кручковського — “Німці”. На тлі загострення путінського божевілля він набирає нового звучання. Коли раніше дивився, то здавалося, що блискуче показаний страх перед владою, який вбиває людську сутність, — це літературне узагальнення. Страх помножений на глибоке зомбування суспільства та міфів про його всесвітнє месіанство, переважна частина із якого стає бездумними роботами, веде до великої трагедії. Система безпощадно пожирає тих, хто їй фанатично служив. З часом фанатизм перероджується у нечуваний цинізм, який стає не лише нормою існування, а й вигідним його засобом.

Дивлячись нині фільм, поставлений 1996 року (спільна робота США та Польщі) на основі драми, створеної 1949 року, здається, що вона про те, що нині в коїться в Росії, коли фанати “русского міра” проломлюють череп людині, яка хоче дізнатися правду про “загадкові смерті” російських десантників, коли із екранів телебачення (яскравий приклад проповіді “геббельса” Міхалкова), і на площах кричать “Росія понад усе” та “Хайль Путін”. Цікаво, що у фільмі всі ці крики “організовує” актор, який навіть поведінкою подібний до київського бузини. У фільмі його вважають за ідіота, проте бояться. Логіка подій не тільки у блискучому фільмі, а й у нинішній дійсності, — система вбиває не тільки противників, а й фанатичних її прихильників, її цинічних стовпів, отже, саморуйнується.

Російський журналіст і письменник Аркадій Бабченко, характеризуючи нинішні події в Росії, доходить такого ж висновку. З приводу путінської фобії “повернення до правдивої історії” він пише (цитую у перекладі українською): “Це буде остання війна для Росії, тому що процес розпаду етносу практично вже закінчився. Моральна деградація нації вже відбулася. І ця війна лише доб’є її”.

Хоч свого часу ми з дружиною криком кричали, що Путін будує небезпечну не тільки для України, а й для Європи державу російського, ординського нацизму, проте тоді ніхто на це не звертав уваги. Комусь це видавалося смішним, а дехто неприховано називав це виявом русофобії…

І за недалекоглядність політиків, які вийшли на перший план у післячорноволівську епоху, нині платимо таку страшну ціну. Породжена Путіним і Кірілом система призведе до самознищення і себе як системи, і Російської Федерації як геополітичної реальності. Не за горами день великого російського вибуху.

Морально вся твереза частина нашої нації до нього готова. Адже мільйони українців у щоденних молитвах просять Всевишнього: “Господи, Путіна прибери, бо він у безумстві вже не зупиниться”. Проте чи ми як українська держава організаційно та технічно готові до того вибуху? Річ у тім, що через наше географічне положення на нашу землю припаде найрясніший дощ уламків спровокованого Путіним і Кірілом великого російського вибуху. Якщо ми це злегковажимо, то ті уламки можуть нас привалити. Не витримаємо економічно. Про це мусимо відверто говорити і собі, і Європі. І молитися: “Господи, Путіна прибери, Господи, Україну збережи!!!”

Дивись українське
2014-09-11 11:01 slovo

Наталя КУЛІШ

Фото автора

 

Нагадаємо, що незаконно затриманий російською ФСБ 11 травня 2014 року режисер Олег Сенцов наразі перебуває в СІЗО Лєфортовської тюрми в Москві. Режисера звинувачують у підготовці терористичних актів. Так було кваліфіковано розфарбовування у жовтоблакитні кольори узбіч кримських доріг учасником Автомайдану Олегом Сенцовим.

Родина режисера, де двоє неповнолітніх дітей — шести і чотирнадцяти років, — живе у Криму під постійним психологічним тиском. Тому кошти від продажу квитків упродовж Тижня кіно передадуть на підтримку родини та на судове провадження. Зі слів Наталії Каплан, яка виступає як адвокат у справі Олега Сенцова, з братом вона бачилася ще минулого року в Криму. Зараз режисера утримують в одиночній камері, але він має інформацію про те, що нині відбувається в Україні й світі.

Кінематографічна спільнота України разом зі світовою виступила на підтримку режисера Олега Сенцова черговою акцією Тижня кіно. У рамках Тижня кіно відбувся показ українських фільмівучасників міжнародних кінофестивалів останніх років: “Молитва за гетьмана Мазепу” (режисер Юрій Іллєнко, 2010), “Істальгія” (режисер Дар’я Онищенко, 2012), “Іван Сила” (режисер Віктор Андрієнко, 2013), “Трубач” (режисер Анатолій Матешко, 2014), “Параджанов” (автори фільму Олена Фетисова і Серж Аведікян, 2013), “Хайтарма” (режисер Ахтем Сейтаблаєв, 2013), “Поводир” (режисер Олесь Санін, 2014), — серед яких і фільм Олега Сенцова “Гамер” (2011) та альманах короткометражної документалістики “Вавілон 13”.

Усі фільми програми порушують питання боротьби за свободу та справедливість, міжкультурної та міжетнічної толерантності, соціальної активності та формування громадянського суспільства. Усе це на часі для України, яка переживає найдраматичніший період новітньої історії.

За словами ідеолога акції підтримки Анни Паленчук, українські кінематографісти не можуть залишатися осторонь незаконного утримування Олега Сенцова в неволі. З осудом і вимогою про звільнення режисера до російської сторони звернулися не тільки українська кіноспільнота, а й уряд України, Російський кіносоюз, Конфедерація спілок кінематографістів країн СНД та Балтії, Європейська кіноакадемія, окремі кінорежисери: Педро Альмодовар, Вім Вендерс, Майк Лі, Кшиштоф Зануссі, Анджей Вайда і Кен Лоуч. На церемонії закриття Московського кінофестивалю з вимогою відпустити Олега Сенцова виступив голова СКУ Сергій Тримбач. Особисте його звернення було і до голови кінематографістів Росії Микити Михалкова, який пообіцяв владнати справу. “Певно, він переговорив на “найвищому рівні” про Сенцова і щось знав, коли так запевнив мене”, — сказав журналістам Сергій Тримбач.

Оскільки права Олега Сенцова, якого юстиція Росії вважає російським громадянином (!), неодноразово порушувалися — до нього не допускали адвоката і консула України в Москві — це і дало підстави організації “Міжнародна амністія” кваліфікувати затримання режисера як незаконне.

Сергій Тримбач: “Це інформаційна війна з Україною на кінематографічному рівні для того, щоб українці знали своє місце і боялися Росії. Але Сенцов справжній громадянин України, який мужньо тримається в тюрмі і не піддається на жодні провокаційні пропозиції.

Добре, якби український кінематограф розвивався, але без фінансування це не можливо. І якщо перефразувати відомий вислів, то, хто не фінансує своє кіно, фінансує чужу армію!”.

Пилип Іллєнко: “Для агенції Держкіно важлива підтримка Сенцова, оскільки це демонстрація позиції кіномитців України, які працюють на українське суспільство. Позиція наша публічна, тому я тут зі всіма!

Свою ініціативу щодо запровадження санкцій до російської кіно і телепродукції, де оспівуються звитяги російських силовиків і ганьбиться історія України і гідність її громадян, передав до Кабміну на затвердження. Тепер у Держкіно працюють над російською кінопродукцією і визначають, кому давати, а кому — ні прокатні посвідчення.

Коли ігнорується українське законодавство і спілкування з боку Росії агресивне, то вирішувати питання Сенцова в правовому полі не доводиться. Росія судова не чує ні Україну, ні світ. Тому тільки найбільший розголос у суспільстві може врятувати справу і прискорити звільнення режисера”.

Наталя Каплан: “Знаю, що Олег закінчив сценарій, про що — не знаю. Експерти збирають відмови про звільнення брата. Суд буде не раніше кінця січня 2015 року”.

«Крізь дим руїни — Україну новий узріє чоловік»
2014-09-11 11:01 slovo

Ганна Дениско,

м. Полтава

 

Ці дві книги — “Три літа” Тараса Шевченка і “Вибрані вірші, есе, статті” Євгена Маланюка — близькі духом, настроєм, корінням і націєтворчою силою. Це потужні, вулканні вибухи Українського Духу, який стає на прю з дияволом, хоч би у що той рядився — чи в царську корону, чи в будьонівку з червоною зіркою, чи в ботоксну маску “защітніка руского міра”, який корчить із себе “властєліна Всєлєнной”, хоча виглядом найбільше відповідає своєму першому прізвиську “Моль”, яке йому дали колеги — совєцькі шпигуни ще в Німеччині, а діями копіює біснуватого єфрейтора…

Голова Полтавської “Просвіти” Микола Кульчинський, презентуючи книги, підкреслив, що, видаючи поезії Шевченка періоду Трьох літ, більшість яких написана на Полтавщині і які сьогодні звучать суперактуально, видавці також прагнули познайомити читача з маловідомими широкому загалові статтями про Шевченка. Це “Чар Шевченка” ЄвгенаЮлія Пилинського, що була опублікована 1961 року в часописі “Вільна Думка” у Сіднеї, Австралія; це “Три літа” Євгена Маланюка; це уривки зі статті “Воістину — ти наш поет” Тодося Осьмачки; це промова Івана Франка на Шевченківському святі у Львові.

Ось цитата з промови Франка: “…поучений досвідом віків і морями пролитої крови, Шевченко добре знав, що такі речі, як свободу людини і національности, як національну самостійність та повноправність, не дістається просто з рук Божих, як Мойсей таблиці закона на Синаї, що їх не дають з ласки для наших гарних очей ті, що досить тягли користь з нашого поневолення… Шевченко відчував усією душею, що боротьба за звільнення української нації буде важка”.

Тягар боротьби за волю України сповна ліг на плечі покоління Євгена Маланюка — старшини Армії УНР, великого поета, блискучого есеїста, глибокого культуролога. “Безмежно великий поет, бо безмежно велика його любов до поневоленої Вітчизни”, “поет бурхливої доби”, “боян степової Еллади” — це все про нього. І — самоозначення:

Внук кремезного чумака,

Січовика блідий праправнук, —

Я закохавсь в гучних віках,

Я волю полюбив державну.

До збірника творів Маланюка увійшли його геніальні поезії і такі важливі для самоусвідомлення українців есеї та статті, як “Малоросійство”, “Крути — народини нового українця”, “Нариси з історії нашої культури” (уривки), “До справжнього Шевченка”, “Франко як явище інтелекту”, “До роковин Лесі Українки (13.11.1871)” та інші.

“Маланюка, як і Шевченка, треба читати не очима, а серцем”, — ця фраза, що прозвучала на презентації, окреслює пророчу суть поезії двох велетів Українського Духу. Шевченкове “Борітеся — поборете!” відлунює в залізних Маланюкових строфах.

Ще не один раз все повториш

Під грім історії, як в снах,

І, може, тільки втретє

створиш,

І втретє запала весна!

У примітці до цих рядків із “Вітрів історії” упорядник Микола Кульчинський слушно зазначає: “Сьогоднішня Українська Держава — це і є третя спроба, яку передбачав Євген Маланюк. І хоч вона іще далека від того ідеалу, за який воював автор і все його покоління на чолі з Симоном Петлюрою, а проте її поступ у майбутнє вже незворотний, і на цьому шляху, без сумніву, кануть у небуття ті потворні явища, які ще цвітуть пишним цвітом у нашому постколоніальному і постгеноцидному суспільстві”.

Сьогодні платимо найдорожчу ціну за те, щоб ця третя спроба не скінчилася так, як дві попередні. Із болем у серці думаю про те, що ми, українці, і передусім ті, кому народ вручав берло влади, на жаль, не дослухалися до Маланюкових застережень, висловлених у “Вступному слові” до статті про Свято зброї: “Голодний крик “зброї!” — з короткими перервами позірного доситу — протинав всі три роки воєнної нашої боротьби, щоб врешті захлинутися спазмою муки добровільного віддання зброї, вистражданої, часто здобутої в бою і боєм освяченої.(…)

Зброя — річ поважна. Вона не зносить жодної гри, жодного удавання, жодного фальшу. Є то річ невідклична, остаточна й остання, як смерть. І за всілякі забавки з нею вона, — а це знає кожен, що мав із нею діло, — мстить влучно й немилосердно, бо годі сподіватися милосердя від заліза. Не варто її фетишизувати, романтично в ній закохуватися, чи, крий Боже, її обожнювати. Але треба її цінувати й шанувати, бо головне — не в зброї, а в тім, хто її держить. Нею треба володіти.(…)

Ми пам’ятаємо…, як степові тачанки Юрка Тютюнника й Григор’єва скидали в Чорне море танки Антанти. Значить, справа не в мечу матеріальнім, а в тім “Мечу Духовнім”, якому присвятив написану на свій спосіб книгу наш схоластик буремного XVII ст. єпископ Лазар Баранович.

Отже, ще раз: не фетишизація зброї, лише збудження, витворення, вирощення в організмі народу його істотного елементу, що є приспаний або недорозвинений, елементу моральної — духовної і психічної озброєності, без якого матеріальна зброя залишається лише шматком металу”.

…Перед тим, як іти на презентацію, я раптом вирішила: ось візьму і поворожу на книжці Маланюка, як деякі люди ворожать на Біблії, відкриваючи навмання сторінки. Чим закінчиться російськоукраїнська війна? Розгортаю:

І небо сходить на країну

Крізь зойк заліз, крізь звіра рик,

Крізь дим руїни —

Україну

Новий узріє чоловік.

Хай здійсниться і ця візія Маланюка, як і Шевченкове “Борітеся — поборете!”

Музей шани Тараса Шевченка
2014-09-11 11:00 slovo

Михайло ПОСІЧАНСЬКИЙ,

м. ІваноФранківськ

 

Начальник управління культури, національностей і релігій облдержадміністрації Володимир Федорак, який входив до робочої групи зі створення музею, образно порівняв: “Для його народження нам потрібно було стільки ж часу, як мати виношує в своєму лоні дитину, — близько дев’яти місяців”. Хоч ідея ця визріла давно. І лиш у цей непростий час з ініціативи просвітян, зокрема, краєзнавця Петра Арсенича та голови ОО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Степана Волковецького, її таки реалізували. Протягом цього часу відремонтували одне з найбільших приміщень обласного просвітянського дому, сформували й художньо оформили експозицію, яка знайомить з історією поширення Шевченкових творів у Галичині й духовного “самоозброєння” ними українських патріотів, учасників національновизвольних змагань, із творами образотворчого мистецтва шевченківської тематики і, звичайно, містить матеріали про вшанування пам’яті Кобзаря на Прикарпатті.

Щедро засіяне в українській душі слово Кобзаря так само й нині живить нас духом борні з сатанинськими силами, для котрих наша Незалежність — як кістка в горлі. Це то пристрасне, то лагідне поетове слово ми, українці, засвоюємо ще чи не з молоком матері. Воно полум’яно звучало на столичному Майдані, а нині — на рівні і свідомості, і підсвідомості — кличе вперед наших бійців, які визволяють Донбас від терористів і російських найманців. І на відкритті музею витала в його залі тривога за долю Вітчизни, яку Шевченко оспівав і заповів нам усім:

Свою Україну любіть,

Любіть її… Во время люте,

В остатню тяжкую минуту

за неї Господа моліть.

Зображена на одній із картин шевченківська хата мимоволі спонукала голову облдержадміністрації Андрія Троценка згадати приказку “Моя хата скраю”, причому не в тому трактуванні, що нав’язували українцям за радянщини. Як йому оповідав рідний дід на Дніпропетровщині, тодішня тоталітарна влада перекрутила зміст цієї приказки задля приниження українців. Насправді ж у давнину за рішенням і довірою громади будували хату на краю села саме авторитетні родини зі здоровими міцними хлопцями, здатними прийняти на себе перший удар при нападі ворогів на село. “От і ця шевченківська хата нині стоїть в обороні України від новітньої навали ворога — російського агресора”, — сказав очільник виконавчої влади краю.

Перший заступник голови обласної ради Олександр Левицький назвав музей “епіцентром шани, поваги, вдячності Кобзареві за його жертовне життя і безсмертну поезію”. Творили цей музей люди за покликанням — від чистого серця. І відкриття його у рік 200ліття Шевченка свідчить про те, що навіть попри трагедію війни, яку нині болісно переживає нація, ми не опустили своє синьожовте знамено. Звичайно, Тарас присвячував власну творчість усім сучасним йому і прийдешнім поколінням українців, але, мабуть, найперше — героям, які сьогодні захищають рідну Вітчизну на сході країни і прототипів яких ми знаходимо в його поемах і віршах.

— Сюди, — сказав О. Левицький, — мають приїздити школярі з усієї області. Аби переконатися, що за все те, що Шевченко оспівував, чому присвятив себе, нині проливають свою кров українські вояки. У цьому музеї мають виявлятися не декларована, а справжня любов до України, яку уособлював геніальний поет, жертовність задля кращої долі Батьківщини.

За словами голови обласного об’єднання “Просвіти”, депутата обласної ради Степана Волковецького, багато хто, та й він сам, спочатку мали сумніви щодо того, чи доцільно створювати шевченківський музей на Прикарпатті, де Кобзар, як відомо, ніколи не був:

— Але, мабуть, спрацював основний аргумент: у новітній історії нашого краю за останні півтора століття всі події громадськополітичного і духовного життя відбувалися з ім’ям, словами, ідеями Тараса, якими місцеві громади, наші краяни прагнули керуватися у своєму житті і діях. Й актуальність втілення їх у життя нині ще більше зросте завдяки цьому унікальному музею. Широкий фронт ремонтних робіт, які тут було здійснено, і саме створення експозиції вимагали чималих коштів, отож без фінансування облрадою та облдержадміністрацією нічого не було б. Утім, лише бюджетних асигнувань не вистачило б — і тут підставили своє плече спонсори. Це добрий приклад результативної співпраці влади й громадськості у патріотичній царині. Музей справді став всенародною справою.

Голова Коломийського міськрайонного об’єднання “Просвіти” Василь Глаголюк, який днями побував у столиці, передав присутнім на презентації музею вітання від голови ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Павла Мовчана, а ще привіз дарунок музеєві від заступника голови цього об’єднання, письменника, Шевченківського лауреата Михайла Андрусяка — бібліотечку його книжок. Це — на додачу до тих експонатів від коломийських просвітян, які тут уже виставлено.

За вагомий особистий внесок у створення Музею народної шани Т. Шевченка багатьом причетним до цієї справи просвітянам, художникамоформлювачам, підприємцям було вручено грамоти голів облдержадміністрації та обласної ради, управління культури, національностей та релігій облдержадміністрації, відзнаки ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка.

А провести першу екскурсію музеєм після його освячення о. Іваном Козовиком попросили ініціатора його створення. Заступник голови обласного об’єднання “Просвіти”, заслужений працівник культури України, краєзнавець Петро Арсенич був щасливий з того, що його ідея, котрій уже не один десяток років, таки нарешті знайшла практичне здійснення.

Книга єднає авторів і читачів світу!
2014-09-11 11:00 slovo

11—14 вересня у Львові традиційно відбудеться Форум видавців, уже — XXI. Це, як анонсовано на сайті Форуму, 700 програмних заходів, у яких візьмуть участь 200 видавництв, 300 авторів із 23 країн світу. Цьогорічний Книжковий ярмарок — це міжнародний літературний фестиваль, на якому відбуватимуться: церемонія вручення премії “Найкраща книга Форуму—2014”, X дитячі читання “Книгоманія”, благодійна акція для людей літнього віку — “Третій вік: задоволення від читання”,    X фестиваль “Молода Республіка Поетів”, “Ніч поезії і музики” і Львівський V бібліотечний форум. У рамках книжкового Форуму у Львові особливо відзначать 440 років видання Іваном Федоровим “Букваря” і “Апостола”, 200ліття Тараса Шевченка, 150ліття Михайла Коцюбинського. Це буде свято не тільки авторів книжок, а й перекладачів, ілюстраторів, бібліотекарів і, звісно, читачів.

Фокусною темою Форуму обрано: Століття змін. Століття боротьби. (1914—2014). Спеціальними темами стануть:

· UkrainEUkraine (революціявійнакультура)

· DonauLounge

· Жінка у світі, що змінюється

· Єврейська культура в Україні

· Крим

Гостями Форуму видавців будуть: Міленко Єрґович (Хорватія), Мартін Поллак (Австрія), Тімоті Снайдер (США), Софі Оксанен (Фінляндія), Януш Гловацький (Польща), Людмила Уліцкая (Росія), Володимир Войнович (РосіяСША), Мустафа Джемілєв (Україна), Рефат Чубаров (Україна), Лявон Барщеускій (Білорусь), Паскаль Брюкнер (Франція).

Загалом на Форум видавців завітає 317 авторів з України та зза кордону, а саме: з Австрії, Австралії, Албанії, Білорусі, Болгарії, Боснії і Герцеговини, Грузії, Італії, Ісландії, Канади, Македонії, Німеччини, Нової Зеландії, Норвегії, Польщі, Росії, Сербії, Словаччини, США, Угорщини, Фінляндії, Хорватії, Швейцарії, Швеції, Чехії.

Вперше у межах Форуму видавців діятимуть тематичні майданчики — історичний, жіночий, дитячий, кулінарний, природознавчий. Під час дитячих читань “Книгоманія” 64 книгомани з більшості областей України, переможці Всеукраїнського конкурсу дитячого читання, не тільки зустрінуться з улюбленими письменниками, а й позмагаються у різноманітних літературних квестах і конкурсах. Попередньо до фестивалю “Молода республіка поетів” надійшли вірші від 147 поетів. Це вдвічі більше, ніж торік. А бібліотечний форум (завітає понад 100 бібліотекарів) поступово стає альтернативою міжнародній, оскільки активно долучилися поляки, бібліотечній конференції, яка проводилася в Судаку.

Проведення цьогорічного Форуму видавців буде найскладнішим з усіх попередніх років. Багато фінансових та безпекових питань вирішуватимуть окремі люди і відповідні інституції. Чи не забудуть у гамузі Форуму пошанувати пам’ятні дати українських літераторів: 90річчя Павла Загребельного, 85річчя Дмитра Павличка, 120річчя Олександра Довженка, а також особливо виокремити українську книжку? Бо останні роки відзнаку “Найкраща книга Форуму—2014” чомусь завойовують не українські автори. Чого ж бракує українській книжці?

 

За інформацією сайта Форуму видавців

Пригоди його душі
2014-09-11 11:00 slovo

До 90річчя від дня народження Павла Загребельного

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ

 

…Селянський син неповних сімнадцяти літ, учорашній випускник середньої школи з путівкою райвійськкомату для навчання в артилерійському училищі йде вулицями вранішнього Києва і, може, думає про те, яким буде його перший бій із ворогом.

Не по літах високий (зріст був останнім аргументом, коли просив у військкоматі послати його на фронт), йде з зарошеного Ботанічного саду, де довелося заночувати; він, певно, не припускає й думки, що там, на фронті, його можуть убити; а водночас він, очевидно, був би просто вражений, аби хтось йому тоді сказав, що минуть літа, що в нього буде довге життя і що він стане письменником.

Позаду — зовсім небагато прожитого. Маленьке (але йому, звичайно ж, воно здавалося великим) степове село Солошине на Полтавщині, де він народився    25 серпня 1924 року. Дитинство, школа, друзі. І довгі зимові вечори, коли запоєм читалися книжки, коли формувалася його духовна конституція, коли душа озивалася назустріч слову Шевченка, Гоголя, Коцюбинського…

Очевидно ж, він не знав, що назавжди відходить від села, що згодом, через роки, лише врядигоди заскакуватиме туди на деньдва до батька, а потім село й зовсім зникне з лиця землі і з мапи України — його затопить рукотворне штучне море (горе?). Але Солошине озиватиметься з його пам’яті. І в якомусь інтерв’ю він зізнається: “Мені й зараз сняться ті стежки з дитинства, згадуються. Найдорожчі спогади, хоч стільки було потім подій, припадають на перші шістнадцять років життя. У всіх творах — моє село, навіть прізвища вибираю для своїх героїв наші, солошинські…”

Згодом, через кілька десятиліть, Загребельний розповість про все це в “Спробі автокоментаря”, яку можна було б назвати й “Автобіографією пристрасного читача та збирача книг”, бо винятковий пієтет до літератури, справжня літературоцентричність лишилися його супутниками на все життя. Недарма у “Роксолані” є розділ “Книга”, а в ньому — такий пристрасний імператив: “Призначення твоє на землі й у світі: читай! Читай на землі сліди живі й мертві, камінь і пісок, у листі дерев і в травах, у сонячнім мареві й у дощовій імлі, в течії рік, в очах дітей і жінок, у бігові оленя, в пострибі лева, у співі птахів, у горінні вогню, в мерехтінні зірок, у безконечних просторах неба – читай! Вогненні літери, випечені в твоїм серці й у мозку, вийдуть з серця і мозку, засяють яскравіше за всі самоцвіти землі, запалають яскравіше від усіх вогнів небесних — читай!”

Він виходить уже на майдан Богдана Хмельницького, і нараз його вчаровує білокам’яне диво Софії Київської. Там, попереду, на нього, на таких, як він, на всіх, хто зодяг шинелі, — і навіть на тих, хто не зодяг, — підступно чекають давно відлиті кулі, снаряди, бомби, а тут юного селюка вчаровує ніколи не бачене диво, яке він вдихне на всі груди, понесе в своїй душі через усі пекла війни.

Може, в ту мить він і став письменником, а ставши ним, міг уже за кілька днів по тому загинути, так і не встигши написати жодного рядка, як загинуло багато інших — і старших, і його покоління людей; загинули письменники, композитори, зодчі, сталевари, шахтарі, хлібороби, батьки, сини, внуки, найдорожчі і єдині кожен у своїй родині, вони всіяли землю безіменними могилами й лишилися жити на пожовклих знімках у селянській хаті і спогадах усіх тих, кому не дано їх забути.

Згодом на читацьких конференціях і в університетських аудиторіях його не раз запитуватимуть: із чого починається книга? Як народжується задум? І він розповідатиме про еволюцію ідеї того чи того роману. І для стороннього ока все те буде дуже просто. Скажімо, поклав собі Павло Загребельний написати монументальний історичний роман “Диво”. Вивчив багатющі історичні джерела (звісна річ, праця надзвичайно важка, і не кожен знайде в собі волю самоприректись на неї!), а вивчивши все те, уявив епоху, в якій жили його історичні герої (власне, навіть духовно переселившися туди), завершив затяжну підготовчу роботу. Лишається тільки написати твір. І він сідає та й пише. Ніби все логічно й послідовно. Але чому ж саме такий задум явився письменникові? Чим це спричинено? Яка ж, мовлячи словами Анатоля Франса, пригода авторової душі, зродила в ньому оте перше зерно, що з нього згодом і проросло “Диво”?

І знов уявімо той київський ранок улітку 1941го. І золоті промені сонця на банях Софії, що стрімко росте в небо, з далеких століть вітаючи народження нового дня й нагадуючи йому про сотні людських поколінь, які народилися й жили на цій землі, захищали її від усіх зайд, зрошували потом цю землю, вирощували хліб і народжували дітей, пильнували свій найкращий на всьому світі край і заповіли його разом із Софією усім нащадкам із далеких днів.

Потім він розмірковуватиме: “Що може бути поштовхом для написання літературного твору? Для мене особисто — найнесподіваніші речі. Історія, пережита чи почута, конкретна подія чи просто настрій, емоційний стан: біль, радість, потрясіння, спогад чи здивування, незначна деталь, але така, що запам’ятовується, і навіть кольорове відчуття…”

Зважаючи на неповних сімнадцять літ, одразу добровольця з Солошино на фронт не відправили, він став курсантом Київського артилерійського училища, яке брало участь в обороні Києва. Бойове хрещення курсанта Загребельного відбулося в прикиївському лісі, де він став у ролі рядового великої війни.

Він якось розповідав, як дуже швидко опинився начальником батареї. Вчорашній курсант мав під рукою поспіхом мобілізованих статечних сільських дядьків, колишніх конюхів, трактористів, столярів. Війна й кілька місяців артучилища не вибили з нього чемного хлопця, традиційної в селі поваги до старших, а тому він поважливо звертався до своїх солдатів по імені та по батькові, а вони його і не боялися, і, мабуть, не дуже слухалися. Батарея стояла в глибині оборони, від передової її захищало кілька укріплених ліній. І раптом німецькі танки стрімким рейдом yсі їх прорвали і з’явилися прямо перед батареєю молодшого лейтенанта Загребельного. Він скомандував заряджати; він навів і сам вистрелив…

Був серпень 1942го. Після того короткого бою він, поранений, потрапив у полон, де пробув аж до лютого 1945го. Про ті епізоди своєї біографії він розповів у романах “Європа45” (1959), “Тисячолітній Миколай” (1994). А в його інтерв’ю читаємо: “Мене, помираючого, підібрала німецька трофейна команда — літні, як мені тоді здалося, фрици, років сорока. Напоїли кавою із солдатської фляжки, переправили в Болхов, потім в Орел. Там у колишній в’язниці був великий табір. Не помер я тільки тому, що був молодим і досить міцним. В рані в боку завелися черви, ніхто мене не лікував… Два з половиною роки я був у німецьких концтаборах: в Орлі, в Гомелі, в Кальварії — тихому литовському містечку, чия назва у католиків означає Голгофу — місце, де Христос прийняв смертні муки…”

Потім його довго за це терзатимуть: як посмів радянський офіцер Загребельний здатися на милість ворога?! Хто ж захищатиме Батьківщину?!

І навіть ніякого пом’якшення до нього через те, що захоплено його було непритомного, закривавленого. І що було йому тоді неповних вісімнадцять літ. Майже ворог народу — і все.

(До речі, мабуть, молодше покоління читачів не уявляє собі всього масштабу погрому Радянської армії перших місяців війни; досить сказати, що в німецький полон добровільно здалося або було захоплено понад мільйон солдатів та офіцерів.)

Я переконаний: пережите й побачене в концтаборах не могло не вплинути на його характер. Дехто дивується його жорсткості й несентиментальності (а саме сентиментальність, хронічна перечуленість властиві, певно, кожному другому українцеві); у цьому розумінні Загребельний — як річ у собі. Він завжди тримався трохи осторонь, завжди незалежно, навіть у початківництві ніколи не був нічиїм літературним васалом, терпіти не міг ніякого амікошонства, простацтва чи вивертання душі напоказ.

По війні він вступив на філологічний факультет Дніпропетровського університету. Збирався навчатися на математичному, мав здібності до точних наук. Але зробив помилку: переклав для себе назву “філологія” не як любов до слова, а як любов до знань. Це звучало як щось узагальненоуніверсальне, а тому й заманливе, і він не встояв. Далі, за його словами, навіть було розчарування: це всьогонавсього тільки мова й література. Але потім маятник гойднувся в другий бік — прийшло справжнє захоплення філологією.

Працював в обласній газеті. Далі — Київ, редакція журналу “Вітчизна”, де очолював відділ прози. Потім був головним редактором газети “Літературна Україна”, на сторінках якої з його благословіння дебютували ті, кого назвали шістдесятниками. Загребельний став для колективу творчим каталізатором. Він, мовлячи сьогодні популярним словом, вносив креатив і від усіх вимагав креативу. З ним було важко, але було цікаво.

Більшість його романів створювалося в Ірпені, на древлянській землі. Тут, біля колись повноводої річки, що витікає з самої далекої історії, причаївся Будинок творчості письменників України. Загребельний любив Ірпінь із його скромним затишком і майже завжди полондонськи непередбачуваною погодою. Понад два десятиліття можна було його зустріти тут, де так добре працювалося. Сам, за кермом власного автомобіля, їхав зранку до Спілки, ввечері ж знову повертався сюди, поінколи сидів тут безвиїзно кілька днів, і тоді з другої кімнати першого корпусу, де він завжди жив, і вдень, і пізно ввечері не вгавала друкарська машинка. Ми захоплювалися цією несамовитою працездатністю. Він написав найбільше з усіх українських прозаїків усіх часів.

Він був не просто письменником. Голова Спілки. Член ЦК КПУ. Депутат Верховної Ради СРСР та Верховної Ради України. Голова комітету Державної премії імені Тараса Шевченка. Очолював офіційні делегації різного рівня. Був у складі делегації Української PCP в ООН… Він був у Системі. Людиною Системи.

Він виявився їй потрібний. Такими, як він, Система облагороджувала свій профіль. У неї цілком вистачало своїх ідейних інквізиторів, держиморд, безвольних ґвинтиків. Вона ще потребувала інтелектуалів із бездоганною людською репутацією. Хоч і дуже часто вони через це ставали для неї незручними, вона змушена була терпіти їх. Адже вони слугували їй квіткою в петлиці. Її, звичайно ж, можна викинути, але тоді в зовнішньому вигляді пропаде таки істотний нюанс.

Система давала нагороди й привілеї. І в Загребельного на столі лежав той пиріг. Як і в Тичини, Рильського, Корнійчука, Бажана, Смолича, Гончара, Стельмаха. Має ордени, Державну премію СРСР та Державну премію України імені Т. Шевченка. Звичайно, премії треба було заслужити творчістю. Їх він, безперечно, заслужив. Але якби значився неблагонадійним, то ніколи б їх не одержав. А якби взагалі був геть неблагонадійний, то в часи Брежнєва, Андропова і Черненка його твори просто не видавали б.

Нині дехто звинувачує таких людей, як Загребельний: он, мовляв, борці за незалежність України по тюрмах сиділи, а ви — в комуністичних президіях! Та ще й життям насолоджувалися.

Поперше, вся Україна не могла по тюрмах сидіти. Потрібно було, щоб і на волі працювали українські вчителі, лікарі, вчені, митці. Щоб матері народжували дітей. Щоб діти одержували освіту. Щоб творили літературу, музику, живопис, науку, вирощували хліб.

Усе це було. І тільки невіглас або демагог може заперечувати досягнення в усіх сферах життєдіяльності народу. Не народ творив собі Голодомор, репресії. Це творили над народом. І, ясна ж річ, не Тичини, Рильські, Загребельні. Влада однією рукою чіпляла їм на груди ордени, а другою тримала біля їхніх скронь пістолет. “Отака історія, — як співається в сучасній популярній пісні, — вивчити не гріх…”

Система — це Система. А люди — це люди. Це воля і вчинки, які навіть можуть щось коригувати в межах Системи. Те, що Загребельний став головою Спілки письменників України, в колах української інтелігенції сприйняли з надією на потепління в ній ідейного клімату.

І ці надії справдилися. Перші літературні делегації від Спілки в республіки приємно здивували списками нових дійових осіб, що доти не бували у таких ролях: Микола Вінграновський, Роман Іваничук, Іван Чендей, Євген Гуцало, Юрій Щербак, а з ними — літератори молодшого покоління, за якими ще не було відповідної “вислуги літ”.

Без усяких протокольнорутинних формальностей, а відразу ж на президії правління Спілки до неї було прийнято цілу плеяду талановитих молодих письменників (дехто з них так і називав себе — “Загребельнівський призов”). Згодом це було Загребельному інкриміновано: волюнтаризм і порушення Статуту Спілки. Після довгої перерви з’явилася друком збірка поезій Ліни Костенко, що знаменувала її повернення в літературний процес. Припинилися ідейні “розноси” творів Григора Тютюнника, Романа Андріяшика, Євгена Гуцала, Юрія Щербака, Валерія Шевчука. Ліна Костенко, Вал. Шевчук (а Тютюнник посмертно) стали лауреатами Шевченківської премії.

Звичайно, можна сказати: час Загребельного — голови Спілки збігся з деяким потеплінням політичного клімату в Україні, оскільки саме тоді було зміщено з посади секретаря ЦК КПУ з ідеологічних питань В. Маланчука, що ввійшов в історію як ще один із лютих україножерів.

Цієї обставини не заперечиш. Гадається навіть, що Маланчук ніколи не допустив би до того, щоб Спілку очолив Загребельний. Маланчукам не треба було розповідати, чим дихає Загребельний. Він не з їхньої зграї, а до того ж — з єретичними ухилами і з нападами вільнодумства. Хай це й не антикомуністичні пасажі, але за бажання в них цілком можна знайти оте старосвітське українофільство, з якого й починаються націоналістичні манівці: “Мово наша і Ріко наша! Невичерпна, вічна, молода, як весняне листя. Райдуги купаються в Дніпрі, небо хмарніє від птаства, червоновишневі зорі горять угорі, земля стогне від тяжкості хлібів, громи вигуркочують над просереддю Ріки, і садки вишневі коло хат, і хрущі над вишнями, і червоно в небі устає новий псалом залізу, а над усім мова гримить, і шепоче, і ніжно лащиться, і бунтується: “О люди, людинебораки…”, і дух рве до бою, і діти просять “моні”, а матері лебедіють над ними, і мружаться гаї, “мліє, віє, ласкавіє”, і небо пахне сміхом…”

Це — його Україна, Ріка нашого життя, нашої історії, духовності й мови, нашої національної неперебутності і присутності на планеті.

Автора можна було б не тільки пожурити за такі замилування, а й побачити в цьому приховані нездорові тенденції. Відомо ж бо, як і що тоді буквально на рівному місці інкримінувалося.

Недаремно владці так підозріло косували на його роман “Я, Богдан”. Ніби все гаразд у ньому, і Переяславська Рада є, але все ж не подобався їм цей Богдан. Аж надто він український. Ось, наприклад, уривок із його монологу: “О пісне наша і мово наша! Де ж ти пролунала, де задзвеніла, заспівала й затужила? У співі матері над колискою, в стогонах умираючих в Дикому Полі, в думі тяжкій, в жарті невмирущім? А може, й у грамотах незнаних, у козацьких літописах, розвіяних попелом, у посланнях, які народжувалися в години грізні і криваві, після страшних поразок і ще страшніших перемог…”

Він підсумував своє “ходіння у владу”, опинившися на волі: “Багато років я працював у Спілці письменників України — був її секретарем, а потім і керівником. Я завжди прагнув поступати справедливо і можу з чистою совістю дивитися людям в очі й спокійно жити. Якщо ж говорити про незроблене, можна сказати: до пуття не зробив нічого. Коефіцієнт корисної дії людини складає всього процентів чотирнадцять, а радянської людини — ще нижче. Через збори, засідання, системи партійного навчання, критики, самокритики… Я підрахував: доки був керівником Спілки письменників, кожен третій день убивав на засідання. Це — втрачений час, безнадійно загублене життя. Ніяка наука не може воскресити навіть дощового черв’яка, так само, як ніякі бюро не можуть воскресити прожитих без користі секунд, хвилин, годин і років. Я багато міг би зробити, але не зробив через ідіотську систему, що підім’яла під себе велетенську країну”.

І це каже він, Павло Загребельний, який устиг здійснити — абсолютно без перебільшення твердячи — на кілька життів. Отож знаючи його несамовиту жадобу праці й виняткову енергію, можемо уявити, скільки ще він зміг би, якби не ота дурна система з її сценарієм та регламентом життя.

Ніколи не забуду з’їзд письменників після Чорнобильської аварії, на якому “пішли” Загребельного. Перед з’їздом ходили чутки, що і в ЦК КПУ, і в Москві невдоволені ним. Отже, на з’їзді йому дадуть можливість попрощатися з посадою.

Те, що Загребельний потрапив в опалу, підтверджували такі факти. Нищівному остракізмові було піддано його новий роман “Південний комфорт”. Розправу над ним учинила Прокуратура СРСР. З різних боків почалися наскоки на роман “Я, Богдан”.

Загребельному, як ведеться за сценарієм, надали заключне слово. Він прекрасно тримався. Ніякої розгубленості чи збентеженості. Незважаючи на те, що на з’їзді дехто, відчувши, куди тепер дме вітер, уже не відмовив собі в задоволенні потоптатися по ньому.

Сказавши те, що належалося в такому випадку, Загребельний, як це було властиво йому, зробив довгий відступ, застерігши тих, хто хотів почути його слово: бійтеся посередностей і нездар — дуже багато зла акумулюють вони.

Коли він говорив, зала німувала. Німувала і коли скінчив.

Він ішов з трибуни вже не людиною Системи.

Але хто міг його зняти з “посади” письменника Павла Загребельного?

У нього, здається, нічого не змінилося.

Як показав час, він плідно використав нову життєву роль схимника з Кончі Озерної й написав цілу бібліотеку книг.

Присяжні критики вже не воювали за право написати рецензію на черговий його твір. То там, то там у пресі з’являлися брутальні наскоки на “Я, Богдан” й на “Голу душу”, й на “Брухт”.

Мені запам’яталася з того часу така характерна для нашого (а може, й не тільки нашого?) літературного життя подробиця. Тоді в журналі з’явилася моя стаття про Загребельного. Мій колега, який досі писав переповнені суперлативами рецензії на кожну книжку Загребельного, з іронією запитав: “Ти ще й досі пишеш про нашого колишнього патрона? А навіщо?!.”

А про Загребельногочитача розповім при іншій нагоді. Скажу лиш, що був він воістино геніальним читачем. Читання було одним із його способів життя. Він жив як пристрасний бібліофіл і бібліофаг. Масштаби його ерудиції були справді феноменальні.