RSS-канал «Слово Просвiти»

Доступ к архиву новостей RSS-канала возможен только после подписки.

Как подписчик, вы получите в своё распоряжение бесплатный веб-агрегатор новостей доступный с любого компьютера в котором сможете просматривать и группировать каналы на свой вкус. А, так же, указывать какие из каналов вы захотите читать на вебе, а какие получать по электронной почте.

   

Подписаться на другой RSS-канал, зная только его адрес или адрес сайта.

Код формы подписки на этот канал для вашего сайта:

Форма для любого другого канала

Последние новости

Ч. 21 (865), 26 травня — 1 червня2016
2016-05-26 16:23 slovo

Українська альтернатива: Наповнити державну політику національним змістом
2016-05-26 16:18 slovo

Нинішній просвітянський тиждень розпочався черговою прес-конференцією представників “Української альтернативи” в Укрінформі. Постійна тема “Національна безпека України і гуманітарні загрози державі”, на жаль, поповнилася новими фактами.

Голова ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Павло МОВЧАН, відомий громадський і політичний діяч, нагадав, що рік тому більшість українських націо­нально-демократичних партій та громадських організацій висловили велике занепокоєння у зв’язку з тією гуманітарною політикою, яка, фактично, дала підстави визначати діагноз: незалежна Україна в небезпеці. Саме це спонукало сформувати Форум національно-демократичних сил, як “Українську альтернативу” до тих, які сьогодні фактично узурпували владу під українським прапором перемоги на Майдані. Нинішня влада тяжіє до абсолютизму, формується як влада однієї особи. Ці процеси надзвичайно небезпечні для України. Від управління державою усунуто усіх тих, хто формував її.

Сприймаючи Україну як частину Росії і мріючи про реванш, російські імпер-шовіністи вважають головним не часткове повернення нашої території в лоно Росії, а підкорення України назавжди. Реально це можливо лише у спосіб знищення української ідентичності — як окремої особистості, так і на рівні української нації, що практично означатиме перетворення України на Україну без українців. Тотальне зросійщення, і лінгвістично, і змістовно Україна стане лише частиною “руського міра”, а не повноцінною національною суверенною державою. Російські імпер-шовіністи висунули гасло: “Нам нужна нє проросійская, а руская Украіна”.

Усвідомлюючи нездійсненність відтворення імперії за існування української України, російський владний політикум вирішив, що засобом творення України без українців має стати не лише війна та геноцидне знищення української нації, а й гуманітарна агресія в кількох напрямах: інспірування та нагнітання мовно-культурної, інформаційно-пропагандистської, історіософської і конфесійних воєн проти України. Це засвідчив дуже серйозний документ, напрацьований ще у травні 2014 року — аналітична доповідь Національного інституту стратегічних досліджень. Вона була дуже добре опрацьована і відома. Документ добре відомий Президенту. Тому виникає питання: чому два роки на нього немає відповіді, як і на ті сигнали, які йшли і від нас, і від інших українських партій? Чому нині послідовно руйнується українська банківська система? Це означає смерть українського економічного кровообігу. Суцільні тромби в нашій економіці! Чому величезні капітали в офшорах, чому “рошен” в Росії, чому суднобудівний завод “Океан” у Криму працює, чому процвітає контрабанда?! Якби хоч один відсоток із конфіскації тієї контрабанди, яка перекачується з України в Росію і далі, передали на інформаційну сферу, на яку постійно немає державних коштів, ми б вирішили питання інформаційного захисту від ворожої пропаганди. Все це невідкладні питання, вони є мотиваціями до нашої прес-конференції.

Георгій ФІЛІПЧУК, академік АПН, громадський і політичний діяч:

— Протягом довгого історичного періоду Україна, український народ виборював свою найвищу цінність — українську державність. Сьогодні цей факт є доконаним. І в яких обставинах живемо? Наведу деякі цифри. Сьогодні Україна займає 225 місце щодо інфляції, це найгірша в світі позиція, Україна входить у п’ятірку найгірших економік світу, видає півкниги (і то не всі українською мовою) на людину, інформаційний простір радіо FM довели до 4 %, а український журнал займає упосліджене місце — лише 9 %, українські педагоги, ті, хто виховує націю, у п’ятірці найбільш невдячних професій.

Те, що практично зігноровано гуманітарну безпеку, дало свої результати. Чи могло бути по-іншому в Севастополі, цьому стратегічному базовому місті для України, коли там на 370 тисяч населення діяло на повну потужність 12 університетів із Росії?

Там усі бібліотеки, починаючи з дитячого садочка, формували з Москви чи Санкт-Петербурга. Драгоманов у кінці ХІХ століття казав: якщо хочемо, щоб наше письменство, вчительство і виховання українського народу стало на належне місце, то ми повинні на світ дивитися не через Петербург і Москву. Це не стало для нас уроком. І в Криму, і на Донбасі ми програвали в сфері культури, освіти, інформації. Спочатку прийшов російський гуманітарний спецназ, а потім дуже легко військовий із “зеленими чоловічками”.

Що мусимо робити? Україна почала займатися концепцією національної безпеки лише через півроку після ухвалення Конституції 1996 року. 2003 року ми ухвалили Закон України про Основи національної безпеки. Ось чому тут і серед пріоритетів, і серед загроз, а їх 67 позицій, ми не знайшли найголовнішого: загроза українській державності, її суверенітету полягає передусім у тому, що була зігнорована українська національна культура. Ми повин­ні розуміти, що іншої війни, як війна за українську ідентичність у ХХІ столітті зі своїм сусідом-агресором Росією відбуватися не буде.

Ще одна пропозиція. У концепції національної безпеки і в стратегії розвитку Україна — 2020, підписаної Президентом, неправильно, що освіта і наука не є серед чотирьох головних розділів. Понад 5 мільйонів українців, які виїхали за кордон, величезна кількість молоді, яка виїжджає, величезна кількість безробітних у нас. Практично кожен третій випускник університетів — безробітний. 48 % бакалаврів і магістрів серед молоді безробітні. З 1912 року нанесено величезний удар по освіті, з програм вилучали українські дисципліни, у Донбасі вчилися за російськими підручниками. Лише 6 % предметів у Донбасі викладали українською. Ми практично зігнорували Конституцію і досі послуговуємося законом Ка—Ка і не розглядаємо мову як консолідуючий чинник, політичний і духовний. За останніми статистичними даними лише 17 % викладання у вишах — українською, 53 % — мовою окупанта, 23—25 — англійською. Таким чином у всіх напрямах спостерігаємо величезну деформацію. Третя пропозиція — українське наукове, освітнє, мистецьке творче середовище запрошує владу на широку відкриту дискусію: чи Україна — це політичний проект чи суверенна соборна держава, яка зобов’язана стати національною державою.

 

Степан ХМАРА, громадський і політичний діяч:

— Ні для кого не таємниця, що сьогодні Україна під великою загрозою, бо ведеться тотальна широкомасштабна багатопрофільна війна на знищення Української держави російським імперіалізмом. Небезпека і складність у цій війні полягає в тому, що в цій війні два фронти: на сході, де ведуться бойові дії (меншої інтенсивності, бо така форма вигідна для Росії), а натомість посилюється внутрішній фронт, де задіяна п’ята колона, зокрема інфільтрована у владні структури, і найбільшою загрозою є політика верхівки нашої влади поступової повзучої капітуляції. Ми програємо інформаційну війну, програємо у збройному конфлікті, особливо дипломатичну війну, зокрема юридичну. Ми заганяємо себе в ту пастку, яку нам виставила Росія. Я маю на увазі, що наша влада, ВР і Президент мали б поставити діагноз: у нас відбувається війна з Росією чи ні? Україна нічого не зробила, щоб на юридичному рівні визначити наявний факт і закріпити юридично факт російської агресії проти України у всіх сферах. Це б відкривало можливості вести дипломатичну війну в міжнародному плані і таким чином сприяти формуванню антиросійського антиімперського блоку. Для успішності антиросійського фронту ми мали б переконувати наших близьких і далеких приятелів у тому, що це загроза не тільки для України, а й для всієї Європи і для світової безпеки. Те, що в окупованому Криму Росія розміщує військові сили і заявила, що розміщуватиме ядерну зброю, це загроза для всіх країн Чорноморського басейну і не тільки. Для цього є достатньо фактів і матеріалів, треба доводити це до всіх країн, зокрема через ООН. Україна б мала розповсюдити такий документ, як “Білу книгу російської агресії” і це відкривало б нам можливість, щоб ця організація зайняла іншу позицію на користь України, насамперед розблокувати ефективну роботу Ради Безпеки ООН. Тоді Росія не мала б права брати участь у голосуванні, коли розглядається українське питання, було б розблоковане питання ухвалення відповідного документа. Це дало б можливість нашим громадянам масово виставляти претензії на відшкодування збитків перед державою-агресором. Створювалась би юридична база України в майбутньому вимагати компенсацію за нанесені Україні страшенні збитки — десятки, а може, й сотні мільярдів доларів. Потрібно, безперечно, посилювати і військовий компонент: створити комбіновану армію — і контрактники, і обов’язково всі юнаки призивного віку мають пройти військову службу, знати, як поводитися зі зброєю.

Юрій КОСТЕНКО, відомий політик, громадський діяч:

— Згаданий Г. Філіпчуком Закон про Основи національної безпеки, який було ухвалено лише 2003 року, був перетворений на теоретичне розмірковування не над безпекою України і українства, а як облаштувати світ, щоб він був гармонійний і щоб усі в ньому тішилися своїм життям. Хочу нагадати, що вже у грудні 1991 року розпорядженням голови ВР України Плюща було створено спеціальну депутатську комісію, яка за два місяці роботи представила цілісну Концепцію національної безпеки України у конкретних пріоритетних напрямках. Якби тоді цю Концепцію парламент ухвалив, і уряд почав здійснювати всі заходи, то не було б сьогодні ні російської агресії, зросійщення і українська економіка забезпечувала б робочими місцями українців, а державний бюджет дозволяв би повністю погасити те соціальне невдоволення, на якому ведуться інформаційні війни Росії щодо розпалювання сепаратистських настроїв тощо. Сучасна система національної безпеки в усіх без винятку країнах базується на пріоритетності економічної політики й економічної безпеки в контексті вирішення всіх інших проблем, пов’язаних із націо­нальним інтересом і національною безпекою. Радянський союз, який мав чи не найбільшу ядерну потугу, розвалився через економічні чинники. І сьогодні більшість проблем, про які ми говоримо, пов’язані з відсутністю в Україні ефективної політики економічної безпеки й економічної могутності. Українська альтернатива акцентує, що економічна безпека неможлива без енергетичної безпеки. Україна досі купує в Росії енергетичні ресурси, ядерний сектор включно.

Необхідно створювати сучасну систему енергозабезпечення української економіки, а ресурсна база дозволяє нам обходитися власними запасами, ми самі можемо стати експортерами енергетичних ресурсів і на цьому зароб­ляти кошти. Другим напрямом енергетичної політики має стати концентрація на максимальному залученні і використанні націо­нальних природних ресурсів для власної економіки і для реалізації стратегії в Україні “Купуй українське”. Ця стратегія могла б дати всі ті імпульси, які б нас вивели максимум через 10 років на рівень передових європейських економік. Польський бюджет нині близько 200 мільярдів доларів, український — 20. Цю прірву можна подолати. Третім напрямом має стати інформаційна безпека. Сьогодні інформація стала товаром, за ємністю адекватним енергетичним ресурсам, сьогодні інформаційна політика може знищувати і підкорювати цілі країни, території, як це відбулося з Кримом і Донеччиною. Наповнення інформаційної політики національним змістом — найефективніша стратегія вирішення всіх проблем. Військова безпека. Зрозуміло, що віддавши своєму потенційному агресору третій у світі ядерний потенціал, Україна стала надзвичайно вразливою. Це ми не повернемо. Але найкоротший шлях до дієвих українських Збройних Сил — це сучасна ефективна невелика армія, інтегрована в НАТО. Лише система колективної безпеки сьогодні здатна протидіяти російському ядерному теророві і агресії. Екологічна безпека стає одним із пріоритетних чинників національної безпеки — це основа, завдячуючи якій українство може відтворювати свій родовід впродовж наступних поколінь. Це головні напрями.

Є детально розроблена стратегія, вона потребує лише української влади, української більшості в парламенті, українського Президента.

Сергій ДЖЕРДЖ, голова УРП:

— Україна — європейська держава, ми зацікавлені в інтеграції в європейські політичні, економічні безпекові структури. Це шлях багатьох малих держав, які інтегруються в міжнародні організації, тому що міжнародні інституції, які формують порядок денний міжнародної безпеки, і є гарантами безпеки для цих країн з моменту створення НАТО. Ми зацікавлені, щоб нам допомагали ООН, ОБСЄ, Європейський Союз та НАТО. Сьогодні НАТО — це 29 країн, 60 % світового валового продукту, військовий потенціал, який у кілька разів перевищує військовий потенціал усіх інших країн, не членів НАТО. Наш шлях до НАТО тривалий. Із приходом до влади Януковича було закрито 5 державних інституцій, які на державному рівні створювали інформаційно-аналітичний продукт для вищих органів державної влади, що стосується безпеки, щоб не було можливості аналізувати, що відбувається навколо України, які прогнози. Проголошена позаблоковість призвела до того, що ми стали безпековими сиротами. Це спровокувало агресію Росії. І до сьогодні нема єдиного державного органу, який би координував цей процес, а він необхідний, бо для багатьох відомств питання НАТО — другорядне і процес гальмується. Наступна проблема — це скепсис щодо нашої євроінтеграції, іноді від поважних державних діячів, мовляв, ми ще не готові. Причин може бути багато. Жодна європейська країна, яка в останніх хвилях розширення НАТО і Євросоюзу готувалася до цього, не була на 100 % готова, Польща була готова відсотків на 70, проте її прийняли. І вже перебуваючи в рамках НАТО, реформи там ішли значно швидше.

Микола ГОЛОМША, голова партії “Патріот”:

— Підтримую Степана Хмару — потрібне визначення, що у нас відбувається, бо це різний формат відсічі ворогу. Одне — коли триває антитерористична операція, це внутрішня справа. Інше — коли заявлено, що ворог вторгся на нашу територію, так як воно і є. Ворог не дає нам можливості закрити кордони, надсилає гумконвої, які постачають зброю і живу силу на непідконтрольні Україні території.

Є внутрішня загроза, викликана тією ситуацією, що склалася на сході України і у зв’язку з анексією Криму. Це терористична загроза, яку також провокує і генерує наш північний сусід — Росія. Теракти вже впроваджуються і на мирній території, велике засилля кримінального елементу в державі, зокрема з інших країн, спалах злочинності в державі. У зв’язку з цим потрібна координація правоохоронних органів, адже створена нова Національна поліція, Нацгвардія, створено багато підрозділів і кожен із них поки що діє окремо. РНБО терміново треба розглянути це питання.

Підходи до реформ також треба переглянути. Ми чуємо, що окремо реформуються ті чи ті органи, проте не маємо інформації, що лягає в основу тих реформ, як це повинно діяти, щоб це захищало звичайних українців. Дуже важлива складова загрози національній безпеці — корупція, яка проявляється навіть у зоні АТО. Усі говорять про боротьбу з корупцією, та, на жаль, ми не бачимо реальних заходів. Боротися треба з причинами, в Україні відсутній Інститут кримінології, який би досліджував причини і умови зародження корупції. Влада також повинна розуміти, що призначаючи на посади тих чи тих людей вона несе ризики і відповідальність за цих людей. Треба впроваджувати електронну систему управління і контролю за бюджетними коштами, витратами, щоб усунити людський фактор і ми мали менші ризики.

Зараз триває процес переговорів про об’єднання в єдиний блок національно-патріотичних сил та багатьох громадських організацій саме під “Українською альтернативою”. І це свідчить, що ми зайняли правильну позицію.

 

Матеріал підготувала

Надія КИР’ЯН

Фото Едуарда ОВЧАРЕНКА

 

Микола ГОЛОМША: «Діяти за правилами, народженими на Майдані»
2016-05-26 16:11 slovo

Сьогодні наш співрозмовник — голова Політичної партії “Патріот” Микола Голомша.

— Шановний Миколо Ярославовичу! Щойно, 21 травня, відбувся перший черговий з’їзд Партії “Патріот”. Які “гарячі” теми Ви винесли на трибуну з’їзду?

— Ми послідовно та наполегливо відстоювали Майданні цінності, право громад і кожного громадянина на перспективу самодостатності і успіху. Однак реалії життя змушували постійно шукати вихід із кризових безпекових, економічних і суспільнополітичних ситуацій, до яких нас довела чинна влада.

Нинішні можновладці, які на Майдані клялися служити Україні і свято виконувати свої функціональні обов’язки на державній службі, забули про свої обіцянки і (вчергове!) зайнялись особистим збагаченням та імітацією реформ. А щоб цей процес зробити привабливим для міжнародної спільноти, залучили до управління іноземних громадян.

Нинішня влада під тиском партнерів із цивілізованого світу хвалиться намірами про зміни, але самі володарі владних кабінетів так і не включилися в процес трансформацій і модернізації умов розвитку сучасної України.

Нещодавній звіт Тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради України з питань майбутнього лише підтверджує сказане мною. Після оголошення результатів річної роботи органу з такою пафосною назвою було офіційно оголошено, що частка тіньової економіки країни сягає 50 відсотків! Контрабанда зафіксована на рівні 14 відсотків від розміру ВВП. Розмір обслуговування державного боргу — близько 8 відсотків ВВП.

Водночас енергоємність ВВП країни складає лише 0,36 відсотка. А найсумніше те, що довгострокове планування як основа діяльності виконавчих органів влади відсутнє взагалі. Є лише прогнози економікосоціального розвитку на найближчі тричотири роки, що не може бути стратегічним поглядом у майбутнє.

Соціальна та політична прірва між купкою олігархів, що намагаються допривласнити держмайно та державні інституції, і суспільством, яке живе ідеями та цінностями невмирущого духу Героїв Небесної Сотні і АТО, лише збільшується: влада живе своїм життям і воно немає нічого спільного з життям пересічних українців.

Але у цієї непривабливої медалі є й інший бік. Майданне суспільство вже не потребує опіки з боку влади і може розвиватися самостійно.

— Миколо Ярославовичу, чи можете сказати, що до партії “Патріот” прийшли політики нового формату — з високим рівнем соціальної та державної відповідальності?

— Для реалізації своїх проектів партія пішла на місцеві вибори у жовтні 2015 року.

За результатами виборів низка партійних організацій Волинської, Львівської, Тернопільської, Закарпатської та Черкаської областей зуміли подолати прохідний бар’єр та забезпечили представництво партії “Патріот” у 6 міських радах (КаміньКаширська, Золочівська, Кременецька, Ужгородська, Чигиринська, Смілянська), Сколівській районній раді. Наші кандидати обійняли дві посади голів сільських рад (Лісівська сільрада, Маневицький рн, Волинська обл., Мирнопільська сільрада, Саратський рн, Одеська обл.) та міського голови м. Сміла Черкаської області.

У місті Сміла Черкаської області ми отримали очільника 68тисячного міста — Олексія Цибка, який пройшов Майдан, воював з путінськими військами на Донбасі.

Першими кроками розбудови Майданної України у Смілі новим мером стало проведення зовнішнього аудиту всіх владних ланок міста. Це було зроблено для того, щоб реально побачити капіталізацію своєї території. Це є принциповою позицією політичної сили “Патріот” — ЗНАТИ КАПІТАЛІЗАЦІЮ ТЕРИТОРІЇ, за яку несуть відповідальність партійці. Наступним кроком стає можливим залучення інвестицій під прозорі активи.

Новий мер пішов у наступ на корупціонерів. Зусиллями міського голови разом з фракцією депутатів партії “Патріот” та громадськими активістами призупинено їх протиправну діяльність, навіть попри те, що місцеві правоохоронні органи не реагували на відповідні звернення та запити.

Також було виявлено схему приховування надходжень до бюджету міста через маніпуляції з генпланом міста, який з 1994 року публічно не оприлюднювався. Було озвучено чітку позицію щодо вектора розвитку міста та головне завдання — вийти з дотаційного бюджету.

Однак ініціатива щодо зовнішнього аудиту, інші новації нового мера зустріли спротив місцевих депутатівфеодалів. І тоді у Смілі відбувся фактично владний переворот — пану Цибку більшою частиною депутатського корпусу було оголошено недовіру.

Оскільки ці дії відбувались у неправовому полі, зараз тривають судові процеси. Партія сподівається, що справедливість і законність переможуть у цій боротьбі. До речі, Асоціація міст в особі її обласного відділення підтримує законного мера Сміли.

Цей приклад наглядно демонструє силу того спротиву, який представники партії змушені долати, відстоюючи цінності Майдану та інтереси громад.

Після виборів партія отримала на Закарпатті помітні здобутки. В Ужгороді сформовано фракцію нашої політичної сили у міській раді, яку очолює Михайло Чурило. Фракція “Патріот” розробила стратегію впровадження інноваційноуправлінських стилістик.

В Ужгороді вперше в Україні розпочато процес залучення економік креативних індустрій в управлінні містом — проект культурної конверсії видавництва “Закарпаття”.

Найближчим часом буде запропоновано європейську модель роботи для громадських об’єднань міста.

Розвиваються дитячоюнацькі види спорту, відкриваються безкоштовні секції для молоді. Запропоновано взяти на контроль (через систему карток) питання соціальної підтримки всіх учасників війни з путінськими терористами. Це робиться для того, щоб корупціонери не мали можливості приховувати фінансові потоки, що надходять для виплат демобілізованим бійцям та сім’ям загиблих героїв України.

Влада міста — партнер для громади. Ось на таких ціннісних підходах: Гідність, Партнерство, Довіра, — базується діяльність закарпатських патріотів.

Також заслуговує на увагу досвід львівського осередку партії “Патріот”, зокрема щодо створення нових механізмів реабілітації військовослужбовців, які повернулися з війни. Напрацьовані матеріали по системі місцевої освіти для загальноосвітніх шкіл базуються на принципах ПЛАСТУ.

Велику просвітницьку роботу ведуть наші однопартійці з громадами сіл та міст Львівщини, фахівці пропагують права та обов’язки об’єднаних територіальних громад, яких вони набувають у ході децентралізації.

Тема статутів громад є ключовою, суб’єктом юридичного публічного права виступає ГРОМАДА.

Таким чином, можна констатувати, що за результатами місцевих виборів політична партія “Патріот” досягла прийнятних результатів. Втім, думаємо про перспективу, аналізуємо недоліки і помилки, допущені під час передвиборних перегонів і робимо належні висновки.

— Ви, Миколо Ярославовичу, маєте досвід стратегічного осмислення політичних процесів у країні. Як Ви ставитеся до об’єднання сил та людських потенціалів для альтернативного динамічного імпульсу в нашому спільному русі до стратегічних змін на краще?

— Задля боротьби з реальними викликами і загрозами, які постали перед Українською Нацією — гібридномесіанською агресією путінської Росії, активізацією внутрішніх антинаціональних сил, критичною соціальноекономічною ситуацією — та на виконання рішень Установчого з’їзду Всеукраїнського форуму “Українська альтернатива” від 13 квітня 2016 року, партія “Патріот” заявляє про свою готовність до ідейного об’єднання з низкою політичних сил та громадських рухів, які сповідують близькі нам цінності та готові до рішучих дій в інтересах Українського Народу. Ось ці сили: Народний рух України, Українська народна партія, Конгрес українських націоналістів, Українська республіканська партія, Республіканська християнська партія, Зелений Тризуб. Всі вони заявили про готовність діяти консолідовано з нами.

Зазначені політичні сили основоположним принципом політичної діяльності визначають україноцентризм. Однак вважаю, сучасні реалії вимагають від нас переосмислення і нового усвідомлення цього історичноментального терміну. Україноцентризм для нас — це передусім патріотизм відповідальних людей і громад. В умовах глобалізованого світу україноцентризм має набувати нової якості, а саме: формування ціннісних засад успішного постмайданного українського суспільства.

Реалізацію цього принципу мають вершити не владні органи, а інститути громадянського суспільства та реальні проукраїнські непарламентські партії.

Ми пропонуємо цим політичним силам вийти із законодавчою ініціативою щодо поновлення у виборчому законодавстві норми про формування виборчих блоків партій.

— Насамкінець, Миколо Ярославовичу, яким Ви бачите вирішення військового конфлікту на українських кордонах?

— Владці керували державою, роками заплющуючи очі на реальні дії гібридного характеру, які вчинялися з боку Кремля протягом всього часу існування незалежності! А це була постійна інформаційна агресія, блокування економічного розвитку країни та скуповування об’єктів економічної інфраструктури, газові, сирні, молочні та інші війни.

Вся ця палітра невідповідностей між нормами, правилами і міжнародними практиками привела в Україну брутальну міжнародну неспроможність зупинити сучасного гібридномесіанського агресора в іпостасі путінського режиму.

Нині бачимо, що Нормандська трійка посередниківспостерігачів створила Мінський “котел”, в якому всі, по суті, знущаються з України.

Вже, здається, всім стало зрозуміло, що цей формат нежиттєздатний.

Для вирішення протистояння України і гібридного агресора — путінської Росії — на Донбасі і в Криму необхідно змінювати парадигму міжнародної колективної безпеки. І найпершим тут є те, що міжнародна спільнота має визнати наявність нового виду загроз — глобального гібридного тероризму, апологетом якого є нинішній правлячий режим Росії.

Потужним джерелом спротиву світовому агресору є проведення заходів з декомунізації українського суспільства. Це процес очищення нації від багатовікової омани приниження і руйнації. Це відновлення історичної справедливості та духу українського народу.

Не можу оминути останню подію нашого культурного життя, яка стала архіполітичною з подачі Кремля. Маю на увазі перемогу на Євробаченні нашої співвітчизниці, української громадянки, гідної дочки кримськотатарського народу Сусани Джамаладінової — Джамали. Незважаючи на те, що проти неї, її участі в конкурсі працювала вся державна машина путінської Росії, наша співачка вистояла під шквалом перепон і провокацій — і перемогла. Це приклад патріотизму і самовідданості своїй країні і нашим народам.

Хочу привернути увагу читачів до того факту, що, незважаючи на запевнення і обіцянки нинішніх владних персон, досі не вирішене питання з надання національної автономії кримськотатарському народу в Криму та державного статусу Меджлісу кримськотатарського народу в межах Автономної Кримськотатарської Республіки.

Вважаю, що це наш борг перед багатостраждальним кримськотатарським народом, який наполегливо і послідовно захищає Українську державу і в умовах тотальних утисків в Криму, і на полі бою на Донбасі.

 

Розмову вела Любов ГОЛОТА

284 селища та села, 7 міст і 9 районів змінили свої назви
2016-05-26 16:07 slovo

19 травня 2016 року Верховна Рада ухвалила три постанови про перейменування комуністичних назв населених пунктів.

Свої історичні та нові назви отримали міста, селища, райони, села, загалом майже 300 найменувань.

Згідно з Постановою № 3864 Дніпропетровськ носитиме ім’я славетної ріки Дніпро, — так, власне, завжди називали своє місто його мешканці. Дніпродзержинську повернули назву місто Кам’янське, Артемове — в Донецькій області віднині Залізне, Цюрупинськ — Олешки (всього перейменовано 7 міст).

Назавжди з української мапи зникнуть імена Артема, Ульянова, Чапаєва, Жданова, Леніна, Маркса, Кірова, Орджонікідзе, Рози Люксембург, Чичеріна, Щорса, Крупської, Луначарського, Чубаря, Урицького, Димитрова, Фрунзе, Котовського, Воровського, Петровського, примусово і без обговорення прив’язані червоним окупаційним режимом до українських сіл і містечок. Зникнуть дивовижні мовні покручі на кшталт назв Третій Інтернаціонал, Шлях Ілліча, Володимиро-Іллінка, Володимиро-Ульяновка, Червоний Жовтень, Пам’ять комунарів, Красне Знам’я, Червона Зірка, Октябрщина, Червоний Прапор, Шлях Незаможника, Червоний Промінь, Червоні Партизани, Червона Українка, Радянська Слобода, безкінечні “Радянське”, “Ленінське”, “Жовтневе”, “Чапаєвки” й “Кіровки”, а також “Червоні Кошари”, “Червоний Лиман”, “Червона Діброва”, “Червона Зоря”, “Красний Колос”, “Красна Чапліївка”, “Червоний Орач”, “Червоний Кут”, “Червоний шахтар”, “Червоний Перекоп”, “Червоний Пахар”, “Червоний Колодязь”…

Натомість знову постають до життя давні історичні назви, як-то Княжа Криниця, Літинські Хутори, Синьожупанники (Вінниччина, всього перейменовано 13 сіл); Княгининок і Сусваль (Волинська обл.); виринають із народної пам’яті Новотаромське, Саксаганське, Малярщина, Добропасове, Гречані Поди (Дніпропетровська (поки що) область, 27 сіл); виявляється, що Донеччина може похвалитися Олександрополем, Дружківським, Котлиним, Довгою Балкою, Сонцівкою (всього 22 сіл і селищ), в Житомирській області, замість назви смт Червоноармійськ відродиться давня — Пулини, а сім сіл знову віднайшли історичні назви. Долинка, Геленджик, Тарсалак, Святотроїцьке, Новозлатопіль замість Червоноармійського, Червонокозацького, Жовтневого, Урицького та Пролетарського (всього 22 перейменування) та ще 17 інших українських назв змінять мапу Запорізької області…

Дізнаємося, що Луганщина має такі питомо-давні, рідні назви, як Сотенне, Джерельне, Боголюбівка, Твердохлібівка, Зелений Гай, Лобівські копальні, а Свердловка, Калініне, Іллічівка, Піонерське, Петрівське були накинуті владою, спадкоємці якої нині пішли в терористичні банди, які розпинають мирне населення Донбасу. Десятки селищ і сіл перейменовані у Миколаївській, Одеській, Полтавській, Сумській, Харківській, Херсонській, Хмельницькій, Черкаській та ін. областях. Як ми вже наголошували — 284 селища та села, 7 міст та 9 районів. Є у декомунізації й противники, навіть міжнародні, зокрема країна-агресор Росія. Москвичі, ніби забувши, що їхня столиця носить назву Москва-Ріки, глузують із назви міста Дніпро. Без коментарів, як кажуть. Є й “мєстниє”, котрі “прівиклі; нам так удобнєй”; “нас нє напрягаєт” жити в містах, селищах і селах під назвами, що є потворними шрамами червоного терору, імперської денаціоналізації. Але всі українські громадяни розуміють, що сім десятиліть і чотири роки совєтчини і її комуністичних пилатів не стерли з націо­нальної пам’яті краси, замилування, доброго усміху, які лишили нам наші пра-пра. Ось послухайте: Чистий Колодязь. Володькова Дівиця. Панський Міст. Нова Ольшана. Олешки. Чумацький Шлях. Зелений Під. І навіть — Малі Феськи, Жабки, Студень чи Попова Гребля.

 

Примітка. Від редакції. Перелік усіх перейменувань ви можете прочитати на сайті www.rada.gov.ua

 

Л. Г.

Торжеством історичної справедливості стала давня козацька, милозвучна назва — Горішні Плавні
2016-05-26 16:06 slovo

Олег ПУСТОВГАР,

координатор громадсько-волонтерського проекту обласного об’єднання “Просвіти” “Декомунізація на Полтавщині”

 

Комсомол-Гітлерюгенд, або Чому не можна було залишати назву “Комсомольськ”

Комсомол — молодіжний підрозділ злочинної компартії. У короткому дописі перерахувати численні жахливі злочини комуністичного режиму неможливо. Назву найвідоміші, ті, які в адекватних мислячих людей не викликають жодних заперечень. Це і війна, розв’язана проти Української Народної Республіки та військово-політична окупація 1918—21 рр., що супроводжувалася кривавим терором і пограбуванням мирного населення. Це і штучні голодомори 1921-го, 1932—1933-х, 1947-го років. Це і розкуркулення та насильницька колективізація. Це і кілька хвиль нищення української інтелігенції. А ще ніколи не пробачимо і не забудемо терористичне знищення національних провідників Симона Петлюри, Євгена Коновальця, Романа Шухевича, Степана Бандери. Це і тотальне зросійщення шляхом паплюження і нищення української мови, національної культури, національної пам’яті. Це і заборона УГКЦ й Української Автокефальної Православної Церкви, вбивства і виселення українських священиків до сибірських комуністично-російських концтаборів.

Жертвами комуністичних нелюдів стали понад 20 мільйонів українців, яких заморили голодом, замордували у тюрмах, концентраційних таборах і психушках, винищили Другою світовою війною (пора вже відвикати від окупаційної форми “вєлікая отєчєствєнная”), розв’язаною зокрема Совєтським Союзом, які померли на засланні та у вимушеній еміграції. Десятки мільйонів українців вижили, але їх силоміць перетворювали на “совєцкого чєловєка” — залякували, принижували за свою національність, вбивали морально, розсіювали по численних ударно-комсомольських цілинах та БАМах. Хто ж був головним помічником усіх злодіянь? Комсомол! Зокрема й у 1932—33 рр., допомагаючи старшим колегам влаштовувати геноцид-голодомор. Завжди пам’ятатиму розповіді бабусь про комсомольських активістів у шкірянках, котрі відбирали останній шмат хліба у манюсіньких діток, немовлят, старих і немічних.

Тому я ніяк не можу збагнути логіку міського голови Горішніх Плавнів Бикова, який протягом року вперто відстоював збереження пекельної назви Комсомольськ. Не вчив історію? Не має доступу до ЗМІ? Сподівався побачити Путіна на білому коні в українських містах, чекаючи, що “воно все ще відміниться, перемелеться, повернеться на круги своя”? Ну, невже так важко було з’ясувати, що у Німеччині немає міст, які б присвячувалися молодіжці Німецької націонал-соціалістичної партії? Що Україна вже не та, що була за режиму Януковича, що в Україні не місце комуністичним “гітлерюгендам”? Невже не соромно і не страшно було жити у місті з ТАКОЮ назвою?

У цьому контексті доречно зацитувати голову Українського інституту національної пам’яті (УІНП) Володимира В’ятровича: “Небажання деяких політиків виконувати закон про декомунізацію багато хто сприймає як огидну, але звичну традицію невиконання законів. Але не все так просто — як і за небажанням прозоро декларувати доходи цілком ймовірно стоїть крадіжка, тут теж глибші корені. Вони сподіваються, що “мине час” і країна може програти цю гібридну війну, хоча б інформаційно. І тоді залишені маркери совка — читай русского міра — дозволять “віддати на тарілочці” наші, українські міста та села ворогові. Так хтось хоче вислужити собі ймовірну індульгенцію. Тому чіпляється “за ноги”, аби втримати нас у минулому. Тому, відкинувши цинізм і прискіпливу увагу до розподілу фінансових потоків, старанно, як першокласник на уроці, вигадує безглузді перетлумачення на клашт Святого Петра чи Колективу Молодих Соціально Мотивованих Людей — Справжніх Козаків. Ні, вони не мають нас за ідіотів, вони мають нас за ресурс. Ідеологічний ресурс, яким досі можна ефективно торгувати на північно-східному ринку агресії. Давайте спільними зусиллями не допустимо такого розвитку подій і звільнимо наш простір від пропаганди!”

 

Назва Горішні Плавні — давня ідея “Просвіти”

Горішні Плавні — давнє козацьке поселення на території Келебердянської сотні Полтавського козацького полку. На цих землях у часи СРСР виросло місто з чужоземною назвою. Проте настав час очиститися від колоніальної спадщини.

Здавалося б, новітній державності — 25 років, але лише після Революції гідності давня мрія “Просвіти” стала реальністю. Не приховуватиму: пропозицію перейменувати Комсомольськ у Горішні Плавні Полтавське обласне об’єднання товариства “Просвіта” надало голові УІНП Володимиру В’ятровичу ще торік, у листопаді. Час показав, що в УІНП працюють справжні професіонали і патріоти, адже там уважно вивчили краєзнавчі дослідження нашої організації. Точніше, Комсомольського (правда ж, звучить бридко?!) об’єднання “Просвіти”. Царство небесне її засновнику і голові — поету і барду Миколі Передирищенку. Ця достойна людина з 1991 року домагалася повернення місту на Дніпрі української козацької історичної назви. Важко йому було долати комсомольсько-залізобетонну стіну несприйняття, байдужості, яничарства… Ніде правди діти, совок таки міцно тоді сидів (у декого і дотепер!) у головах багатьох співвітчизників, його сусідів, друзів, родичів… Такий собі дисидент місцевого розливу. Дехто висміював. Дехто намагався цькувати у пресі. Дехто поливав брудом. Як це знайомо! Але Микола Передирищенко ні на що не зважав, писав статті у місцеву газету, видавав просвітницьку газету “Терен”, готував, друкував і роздавав листівки, проводив бардівські концерти. Уявляю, як важко йому було психологічно. Одне слово, горішньоплавненський козарлюга сіяв зерна правди, які аж через 15 років дали врожай. Усі ці просвітницькі кампанії зводилися до поширення правди про козацьку назву Горішні Плавні. Він просто “горів” цією ідеєю. Пригадую, як 1996 року автор цих рядків (на той час прес-секретар Полтавської крайової організації Народного руху України) організовував виступ п. Миколи на обласному радіо “Лтава”. У студії з журналістом Михайлом Казидубом Микола Передирищенко (Царство Небесне їм обом!) вже тоді чітко й аргументовано доводив потребу перейменування Комсольська саме на Горішні Плавні. Звісно, що він радіє на небесах разом із усіма патріотичними мешканцями наддніпрянського міста.

“Просвіта” ініціюватиме перед Горішньоплавненським міським головою встановлення меморіальної дошки Миколі Передирищенку на будинку, де він мешкав.

 

Побрехеньки ватних маніпуляторів

Після знакового історичного рішення парламенту противники декомунізації та звільнення топонімічного простору України від комуністично-російської присутності взялися всіляко оббріхувати українську назву. Цим займаються і нардепи з прокремлівського “Опозиційного блоку” (народна назва-Окупаційний блок), і інші лобісти інтересів РФ у ВР. Наприклад, очільник “простих людей” Сергій Каплін, відомий своїм лобіюванням пропутінського телеканалу “Інтер” і намірами звільнити Голову УІНП В’ятровича, вже висловлює бажання скасувати Постанову ВР про перейменування Комсомольська… Мер Горішніх Плавнів Биков збирається відсудити злочинну назву Комсомольськ у Вищому адміністративному суді… Типовий “ватний” інформнаступ. Геббельс би позаздрив. Інформвійна ведеться у таких напрямах.

1) “Проігноровано думку мешканців”, ВР ухвалила рішення з порушеннями регламенту — брешуть інформманіпулятори. А правда в тому, що тривалий час місцева влада якраз ігнорувала вимоги закону України “Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки” та не запропонувала у встановлений законом строк Верховній Раді нової назви, тож право вирішувати назву перейшло до ВР.

2) Горішні — означає “погорільці”, вам би хотілося бути погорільцем?! — репетують брехуни. Насправді, як стверджує Академічний тлумачний словник української мови слово “Горішній” http://sum.in.ua/s/ghorishnij означає той, який розташований, міститься зверху; верхній або розташований на високому місці або на горі. “Горішній вітер — який іде за течією річки Дніпра вниз; північний”.

3) Негоже давати “сільську” назву для промислового міста, — стверджують противники козацької назви. Насправді, ця теза не витримує жодної критики. Вже визначилися, нарешті, із зовнішньополітичним вектором? Йдемо до ЄС? Тож тоді погляньмо на назви міст у Європі! І з’ясується, що сила-силенна міст і містечок у країнах ЄС мають схожі назви з Горішніми Плавнями. І нічого, нормально так живуть, не роблять із цього трагедії. Кутна Гора, Зєльона Гура, Маріанске Лазнє, Карлови Вари, Бєльсько Бяла, Банська Бистриця, Банська Штявніца, Жяр-над-Гроном, Модри Камень, Спішке Подградьє… Можна цей перелік продовжувати безкінечно! А знаєте, як у перекладі звучить Оксфорд? Бичачий Брід! У Хорватії є міста Грубішно Полє, Дуго-Сєло. Але покажіть мені хоч одного хорватського неадеквата, який верещить про “сільські” назви цього міста? Не покажете, бо немає там таких. А у нас дехто показує свою малоросійську сутність, брак інтелекту та непоінформованість, коли розглагольствує щось на кшталт: “Звучіт как-то не па-гарадські”. Нарешті українці видужують від малоросійських комплексів. Час настав!

Ольга СЕРЕДА: «Як ми йшли до Дня Перемоги»
2016-05-26 16:01 slovo

Майже з повною упевненістю скажу, що пані Ольга СередаТерлецька є найстаршим читачем “Слова Просвіти”. Кілька років тому тижневик уже друкував її спогади. І ось знову серед читацької пошти зустрічаємо її лист, надісланий із м. Хмельницький, де Ольга Іванівна проживає у своєї доньки Лариси Федорівни.

Про що згадує людина, яка розміняла десятий десяток літ? Що їй запам’яталося?

Про це розповідають кілька старанно списаних сторінок, датованих як щоденник, — перші написані в березні, останні — в травні (так, як думалося).

Зберігаючи мовні особливості розповіді Ольги Іванівни, пропонуємо Вашій увазі її спогади і бажаємо авторці здоров’я.

Любов ГОЛОТА

22 червня 1941 р.

Літо. Колосяться гарні хліба на полях. Цвірінькають горобці — краса!

Аж раптом гучний голосистий крик — Війна!

Ми, молодь, — гайда до клубу, там єдина в селі радіоточка, а з неї уже джеркотять не понашому.

Призвали австріяку, який лишився з минулої війни. Австріяка послухав і сказав: велять здаватися!

Вже недалеко по дорозі гарцують ворожі мотоциклісти, стріляють з автоматів по церковних куполах. А наші забрали у військо військовозобов’язаних, а заодно — загребли й стариків, слабих.

Забрали і мого батька Івана Федоровича Терлецького, без надзора і обзора. Гнати товар. Пішки дійшли до Поволжя. Подивились, подивувались дорогам, тинам і безлюдним обійстям. По подвір’ях микається голодна скотина.

Глибока осінь. Приморозки. Батько і з ним ходаки вертаються додому — без теплої одежі, обірвані, голодні, з трудною ночівкою, без знаття і напрямку куди йти. Хто їх там чекає і де? А батькові літа — за 60 років, і важка робота все життя.

Подивувалися гарним спустошеним подвір’ям німецького Поволжя і пошкутильгали на свою рідну Україну в рідне село Василиха Ставищенського району Київської області. Батько Іван Федорович і добрий сусід Іван Євтихович з трудом, але добралися до свого рідного краю, до рідної ненькиУкраїни.

Дяка Івану Євтиховичу, — Царство йому небесне, — совісно оберігав всю довгу і важку дорогу смертельно хворого мого батька Івана Федоровича. Вже недалеко від села сусід рвонув першим у рідну оселю. І сказав, прийшовши, Іван Євтихович моїй мамі: — Біжи йому назустріч!

А мама сказала: — Покину живе та піду шукать мертве…

З муками добувся батько додому і звалився, кричучи від болю.

Із немоготи і без ніякої надії на виздоровлення звернулися в лікарню м. Ставище за 19 км, де, на диво, чудом уцілів від єврейського погрому знаний хірург Сахаров. І сказав знаний хірург Сахаров моєму батькові після операції:

— Не пить горілку, не курить — то проживеш рік.

Батько не пив, з великим трудом не курив і прожив ще 25 років.

 

Окупація

Після розриву совєтського кордону село заполонили пішаки — прикордонні військові. Постійний рух військових через наше село Василиха Київської обл. Ставищенського району доходив до 70 чол. одночасно. Деякі лишалися і прижили дітей.

Мій брат Терлецький Леонід Іванович служив в м. Барановичі з односельцем Іваном Божком — оминули полон, пройшли пішки з Білорусії. Та брат не ризикнув завернути додому. А Іван Божко порадував свою одиноку маму. Він пережив окупацію і війну. А брат Льоня додому не посмів заглянути, бо, пам’ятаючи, що наш дідусь, який до революції був священиком, осудив би його, хоча не було ходу нам ні в піонери, ні в комсомол. Леонід загинув, не дійшовши в Росію до законної команди. А окупанти все гупали на схід, обганяючи наших прикордонних служак…

…Зернові перестигають. Розділили гарний колгоспний урожай, бо пора збирати.

Мама за косу, а ми з сестрою Нілою в’язать снопи. Стою я на подвір’ї з ціпом у руках серед розкиданих снопів. Навпроти двору зупиняється бричка, мене як вітром здуло, за хату — і в береги. І так приходилось не раз. Коли у нас облава, тікаємо в село Лихачиха, поруч, але іншого району.

Вертатися страшно — не знаєш, коли облава. Якось прибігла додому по їжу. І тільки до хати, а мама кричить: тікай! Я гайнула левадою в Лихачиху. В кінці села в левадах забігла до подруги Зіни. Тільки вбігла в хату, загавкав собака. Зіна — хоп! — і в болотяну леваду. А я пожаліла єдиного плаття, замість стрибати в болото — гайнула з подвір’я на дорогу. А ловець мене цап за плечі. Довго ще згадували цю погоню сусідиглядачі. Затягнули мене в сільраду (колишня хата куркуля), закрили в комірчину з круглим віконцем, але без шкла. Далі доставили в районне селище Ставище, за 19 км від Василихи. Затокарили мене на другий поверх у ставищанську середню школу. Серед класу купа соломи. Я з розпачу гепнулась на ту солому, а то перетерта тверда мерва.

Відкриваю двері: “Пустіть по надобності”. Глянь! Коло дверей черговий. І хто б це був? Наш василиський стражник Брунько, з яким вечорами ховалися від поліції… Словом, загнали таких, як я, у товарняки і гайда на захід. Наш товарняк, з дірками наскрізь, загальмував, пропускаючи поїзда на схід із захватчиками — в шапочках з китицями. Наш товарняк стоїть. У мене через плече протигазова торбинка з печеним буряком. Задрипаний вагон і в ньому нас 40 душ. Стоїмо, дивимося, як проходять ешелони з вояками, що махають нам руками.

Хто сидить, хто не може сісти — стоїть. Дивимося в дірки на чужинські поїзди. Аби не гаяти часу, нас спішно організовують у туалет. Перша партія — 20 душ. Сторож приводить і каже: — давайте менше. Я попала в десятку і не зразу надумала тікать. Але — раз і я рвонула. Пробігаю по станції. На станції коло землянки стоїть жінка. Я прошу сховати. Жіночка похитала головою. Я вирвалась на дорогу з розкішними липами і почала метатися між грубими стволами дерев на випадок стрілянини. Закінчилась гарна алея старих дерев. Добігаю до села, закрадаюсь у першу хату. Жіночка замахала руками і сказала іти до старости за дозволом. Я назад, чимдуж у поле. Вечеріє. Роздиваляюсь навкруги. В полі дві скирти. Горох. Дивлюсь, іде чоловік з села. Ну, думаю, по мене. Затрясло. А він забрав скотину і погнав. Пожувала гороху. Думаю, залізу на скирту спать, а вона висока і ущільнена так, що не можна вискубать кубло. Притулилась до скирти і заснула.

Проснулась від холоду. Ніч. Пішла на схід кукурудзяними і соняшниковими полями. Посмакувала насінням. Дійшла до дороги перегородженої. Ага, ні, я далі не піду. Чула, що такі дороги охороняють румуни, небезпечні при зустрічі. Засоталась на обмолочену скирту соломи. Прокидаюсь, а то снігозащитні щити на дорозі… Йду. Питаю у людей, куди дорога на Київ. І не знають, і не чули, що це таке Київ. Так я наобум почимчикувала на схід, в свою рідненьку Василиху.

Потерпала, коли зустрічались цигани.

Недалеко від дому хлопчина обганяє. Заговорив, що був великий шум за мене. Шукали… Та не знайшли.

 

Новий 1944 рік

Ніч, зима. За вікном кучугури снігу.

Ми, дівчата і хлопчаки, молодші за нас, сидимо на соломі — серед хати у жіночки, яка має двох маленьких діток.

Стук у вікно. Молодецький солдатський голос чітко вітає нас з Новим 1944 роком і визволенням нашої місцевості від німецьких захватчиків. Ми з радістю — з соломи і додому!

Закінчилось митарське спотикання холодними ночами, життя в погребах чужого села.

…У січні 1944 року війна погарцувала повним ходом на захід. Почалася — темпами! — мобілізація молодих і зрілих чоловіків, кого — куди. Наших юних хлопчаків, що сиділи з нами в схованках — на горищах і байраках, загребли без ружжа і без науки. Вони так і не повернулись у життя.

На передовій, в уманських місцях, так розгорівся котел, що навкруги розтав сніг. Вогняна війна кипить і котиться на захід. На звільнених землях діячі наводять порядок, встановлюється влада на місцях.

Нас, дівчат, тоже туди, на передову, — копаємо окопи. Поселили нас на ніч на солому серед якоїсь хати, і кожну ніч поруч — нові новобранці.

Вечір. Ми, дівчата, вкладаємося на соломі, рядом з гайними (ГайГай) вояками. Я зашиваю припалену махорочну торбинку, стоячи коло печі.

Відкриваються двері, заходять воякиновобранці в куфайках, розміщуються на соломі серед хати.

Дивлюся на того, що привів на нічліг очеродні жертви. Не можна було не замітити серед куфаєчної сіроми шикарну фуражку з високою кокардою і незвично нове військове вбрання.

На тапчані стогне молода жіночка без тями (тепер уже я знаю, що то був тиф) з повзаючим по ній дитям… і нікого, окрім нас і куфаєчних вояк. Ми повертаємося кожний вечір на нічліг з окопів. І кожний вечір на нічліг розполагаються нові новобранці — в тих повсякденних фуфаєчках, кирзачах і парусинових туфлях і без єдиного патрона. Придивляюсь до кокарди. Глядь, аж то ловець, котрий ловив мене хваткою за пояс, не один раз. Так часто ловив, що добре запам’ятався!

“О, — кажу, — нічого собі! За німців ви мене хватали обіруч в погоні, а зараз командуєте вояками, своїми бувшими жертвами!”

Він подивився на мене і сказав: “Василиха” — назвав моє село. Пам’ятає… Розвертається, дістає ізза спини автомат і простягає мені в руки. Каже: “На, стріляй”. Я відвернулася. Він хутко шмигнув з хати. Новобранець, що сидів на соломі, спитав: “Це правда?” Я відповіла: “Ви самі все це чули”. Зараз той ловець числиться загиблим у ВВВ.

…Ранок — окопи. Вечір — нові новобранці на нічліг, і так лютий, березень, квітень.

На тапчані, усе без тями, молода мама, при ній малюк. Хто їх доглядає, нам не знати, коло неї нікого.

Ранком схватишся, швиденько за хлівчик, роздягнутись догола стріпати вошняну нечисть з одежі. Набігає за ніч клубками.

А час плине. Мене медики відправляють додому. Додому так додому, а додому не близько. Сніг безслідно зник. Іду. Темніє на полях, земля чорна. Ранком примерзала. Я в саморобному взутті — диво зі свити, маминого ще приданого, в сумнівних галошах з камери, обходжу замерзлі калюжі. Іду, далина не близька. Порожньо. Ні душі.

На зустріч на коняці красний молодець. Зупинився. Розпитав. Розказала. Розійшлися. І знов нікого.

Дійшла! Дома, хоч і морочить голова, та я рвонула в сільський клуб — сказали, що там свято і буде концерт. А такої красоти я ще не бачила! І зразу забулось, що іде війна, гинуть люди.

Дівчата і хлопці у клубі танцюють у військових формах. Красота. Закралась мрія і заздрість.

А на! І залягла я без тями надовго, не на один місяць. По селу пішла тривога: вмирає гарна дівка. Миттєво сохне вишита сорочка на комині, в якій я виступала в школі на свято. І в сільському клубі, школяркою, грала головну роль Наталки Полтавки.

Дійшов тривожний слух до військових ветеринарів, які саме базувалися в селі. Служиві знатоки коней не забарилися — дали укол камфори і не знадобилася спіхом випрана мамою сорочка…

 

м. Хмельницький

У цьому конкурсі переможці всі!
2016-05-26 15:50 slovo

Надія КИР’ЯН

Фото Валерія СОЛОВЙОВА

 

Міжнародний конкурс ім. Петра Яцика — це справді дивовижне явище, він відбувається щороку попри будьякі несприятливі обставини, щороку розширюється. Якщо у першому конкурсі 2001 року, проведеному за кошти Петра Яцика, взяло участь 200 тисяч школярів, то в останні роки учасників уже близько 5 мільйонів, і не тільки з України, а звідусіль, де є українська діаспора — школярів, учнів профтехосвітніх закладів, студентів, зокрема навчальних закладів Збройних сил України.

Церемонія нагородження переможців ХVІ конкурсу відбулася у Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка. Нині, як і щороку, покласти квіти до пам’ятників Шевченку і Франку доручили вихованцям Київського військового ліцею ім. Івана Богуна. Учасники заходу привітали відомих письменників, державних діячів, присутніх у залі, оплесками зустріли Марію Іванівну, маму Надії Савченко.

Народний художній колектив ансамблю танцю “Подолянчик” Хмельницького палацу творчості дітей та юнацтва представив хореографічну сюїту “Мати Україна”. Цей чудовий колектив впродовж усього свята вітав переможців запальними композиціями “Подільський вихиляс”, “Подолянчик”, “Подільська веснянка”. “Колисаночку” на слова та музику Ольги Віяльгуцької подарував зворушливий дует юних бандуристів Сквирської дитячої школи мистецтв у складі Аліни та Вікторії Сиволапи (концертмейстер Надія Бондар, викладач Тетяна Клюєнкова).

Привітання від Президента України зачитав його радник, академік, заслужений діяч мистецтв України, професор, кандидат філософських наук, директор Інституту культурології АМУ Юрій Богуцький, у якому очільник держави високо оцінив працю причетних до конкурсу: “Глибоко вдячний учителям, викладачам, організаторам та меценатам конкурсу, усім сподвижникам духовного відродження, хто послідовно та самовіддано виховує нові покоління носіїв високої мовної культури, формує засади взаєморозуміння і культурного збагачення”.

Слово для привітання традиційно надали незмінним організаторам конкурсу, які прийняли естафету від Петра Яцика, — виконавчому директорові Ліги українських меценатів Михайлові Слабошпицькому та президентові Ліги, голові Наглядової ради “Фармацевтичної фірми “Дарниця” (ця організація постійно виступає головним спонсором конкурсу), докторові фармацевтичних наук, професорові, громадському діячеві Володимиру Загорію.

Як зауважив Михайло Федотович, “мета конкурсу — не пошук лінгвістичних геніїв, а масовість учасників, патріотичне виховання і будівництво української нації”, конкурс має підняти соціальний престиж української мови в Україні, який ще й сьогодні невисокий. “Ми розуміємо, що він не розв’яже всіх мовних проблем, але він позитивно впливає на мовну ситуацію в Україні. Ми вважаємо, що чим більше буде заходів такого характеру, спрямованих на піднесення соціального престижу державної мови в Україні, тим краща ставатиме ситуація”.

Учасників конкурсу, які вибороли перші місця, нагородив голова журі конкурсу, директор Інституту української мови НАНУ Павло Гриценко, який розповів, що до останнього загальноукраїнського етапу конкурсу дійшло понад тисяча учасників, серед яких і визначали найкращих. Переможці представляють усю Україну, цей конкурс нас об’єднав. Однак найбільші оплески від глядачів діставалися конкурсантам з Донецької та Луганської областей, усім хотілося їх підтримати у нелегкій справі популяризації рідної мови на цих проблемних теренах.

Володарів перших місць, які, до речі, представлені до президентської стипендії, називаємо поіменно: Віталіна Пришляківська — учениця 3 класу Тернопільської СЗОШ І—ІІІ ст. № 3 з поглибленим вивченням іноземних мов; Марія Жупаник — учениця 4 класу Уманської міської гімназії Черкаської області; Дар’я Черненко — учениця 5 класу Одеської ЗОШ І—ІІІ ст. № 56; Катерина Сологуб — учениця 6 класу Харківської ЗОШ І—ІІІ ст. № 148; Марина Регушенко — учениця 7 класу Херсонської ЗОШ І—ІІІ ст. № 4; Катерина Лалак — учениця 8 класу НВК “Школагімназія “Сихівська” Львівської міської ради; Діана Толстюк — учениця 9 класу Черкаського колегіуму “Берегиня”; Іванна Завадецька — учениця 10 класу Тужилівського НВК Калуського району ІваноФранківської області; Світлана Приходько — учениця 11 класу Держанівського НВК “Загальноосвітній навчальний закладдошкільний навчальний заклад” І—ІІІ ст. Носівського району Чернігівської області; Юлія Ільченко — учениця ІІІ курсу державного навчального закладу “Михайлівське вище професійне училище” Запорізької області; Олег Росул — студент І курсу природничогуманітарного коледжу Державного вищого навчального закладу “Ужгородський національний університет” Закарпатської області; Катерина Громик — студентка ІІ курсу Луцького педагогічного коледжу Волинської області; Анастасія Кінащук — студентка V курсу Рівненського державного гуманітарного університету; Христина Семерин — студентка ІV курсу Національного університету “Острозька академія” Рівненської області.

Очільниця парламентської фракції “Батьківщина” Юлія Тимошенко власною премією “За любов до української мови” нагородила учителів, які виховали переможців, та деяких конкурсантів, зокрема з військових навчальних закладів.

Вручаючи нагороди, Юлія Тимошенко зауважила: “Українська мова — одна з небагатьох мов, за вживання якої вбивали, катували, кидали в табори, принижували, позбавляли життя… Таких прикладів у світі небагато”. Згадуючи, як навчалася в Дніпропетровську, Юлія Володимирівна розповіла, що вся шкільна система освіти за радянської влади була спрямована на те, щоб діти не вивчали рідної мови, щоб з будьякої причини могли написати заяву не вивчати українську, щоб той, хто розмовляв українською, вважався маргіналом. Так проводилася політика русифікації України, яка призвела до нинішнього стану, навіть до війни. Для подолання цих трагічних наслідків конкурс ім. Яцика робить дуже багато.

Доктор філологічних наук, колишній народний депутат від партії “Свобода”, голова наглядової ради конкурсу ім. Петра Яцика Ірина Фаріон у виступі звернулася до присутнього у залі заступника міністра освіти і науки Павла Хобзея із закликом збільшити кількість годин для вивчення не лише іноземних мов, а передусім — української: “Поверніть у вищі навчальні заклади обов’язковість викладання української мови, історії і культури, бо попередній міністр освіти скасував відповідний указ. До такого жаху не додумався навіть Діма Табачнік! У результаті таких дій Велика Україна, а за нею і схід, і Галичина втрачають курси української історії, мови і літератури. Я вдячна пану Михайлові Слабошпицькому, який сказав, що цей конкурс має передусім виховне значення, адже освіта за своєю суттю не може бути лише формою вкладання інформації в голови наших дітей. Бо знання без виховання — це меч у руках божевільного. Історія, філософія і культура — це ті дисципліни вищої школи, які формують світогляд”, — зазначила Ірина Фаріон.

Серед меценатів конкурсу, окрім уже названих, фірма “Ексімед” (гендиректор Олександр Огороднійчук); ВГО “Батьківщина молода”; депутат Київради Володимир Бондаренко; часопис “Кур’єр Кривбасу” (головний редактор Григорій Гусейнов); ВО “Рух захисту української мови” (голова оргкомітету Іван Омелянюк); народний артист України Богдан Бенюк; головний редактор тижневика “Слово Просвіти” Любов Голота; голова ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Павло Мовчан; політичний діяч Юрій Левченко. А також зарубіжні меценати: письменники Леся Ткач (Австралія), Ольга та Юрій Татарки, Марія Фізер (США), Ліда Палій (Канада); Фундація імені Івана Багряного; Крайова Управа Братства ветеранів Української дивізії “Галичина” з Австралії; Союз українок Австралії (голова Галина Касіян), від якого учасники конкурсу отримали щире привітання і чудове побажання: “А українська мова хай вільно і гучно лунає по всій українській землі”.

Про мовно-освітню війну
2016-05-26 15:48 slovo

Ірина ФАРІОН,

доктор філології

17 травня в Києві у Франковому театрі відбулася основна МОВНА подія року: завершився ХVI Міжнародний конкурс знавців української мови. Чи хтось побачив і почув про це з наших олігархічних центральних каналів, які вєщяют про єдіную страну, підсвідомо розуміючи магічну націє­творчу силу української мови? Це не пріоритет теперішньої держави. Бо це квазідержава.

Виник конкурс 2000 року з ідеї українського мецената у Канаді Петра Яцика, а триває вже впродовж 16-х років завдяки зусиллям письменника, виконавчого директора Ліги українських меценатів, голови Координаційної ради конкурсу Михайла Слабошпицького, президента Ліги українських меценатів, Голови наглядової ради ПрАТ “Фармацевтична фірма “Дарниця”, доктора фармації, професора Володимира Загорія та легіону вчителів, викладачів, учнів, студентів.

Цьогоріч зі сцени лунало менше фальшу — було менше політиків-паралітиків. На щастя, не було офшорного президента з його англомовною “манічкою”… Політикам ще не запахло виборами, аби для годиться щось ритуальне сказати про українську мову. Проте був заступник міністра пан Хобзей. То я у нього публічно зі сцени як Голова наглядової ради конкурсу запитала: “То що зробило Міністерство освіти для української мови?

1. Збільшило кількість викладання годин англійської мови. Зробило пріоритетом вивчення у школах та вишах англійську мову.

2. Видало безглуздий українофобський глобалістський наказ від 14 січня 2016 року № 13 “Порядок присвоєння вчених звань науковим і науково-педагогічним працівникам”, відповідно до якого науковець має стажуватися за кордоном (це особливо зворушливо для гуманітаріїв українознавчої проблематики), складати англійську рівня В 2, друкуватися у так званих науковометричних журналах баз Скопус і Веб оф Сайнс (навмисно пишу КИРИЛИЦЕЮ), друкувати монографії і статті англійською мовою, тобто розвивати науковий стиль мови-експансіоністки, подавати список літератури у латинській транслітерації!!!!, бо якийсь вуйко Сем не втне кирилиці… Звісно, що все друкувати своїм коштом у еврах. Особливо цікаво, мабуть, звучатимуть монографії англійською мовою про український синтаксис, культуру мовлення, історію мови чи фраземіку. До такого тільки манкурти або ідіоти могли додуматись. Ні. Це таки спланована політика знищення УКРАЇНЦЯ. Це блискуче перевершення українофоба Діми Табачніка.

3. Вилучило обов’язковість вивчення української мови, історії та культури у негуманітарних вишах (С. Квіт 25 листопада 2014 року скасував відповідний наказ № 642 від 9 липня 2009 року про мінімальні обов’язкові обсяги викладання гуманітарних дисциплін, а по тому під тиском малої частини суспільства якимось документиком від 11 березня 2015 року висловив рекомендацію вивчати ті предмети. Тепер нашим селянам цей антиукраїнський уряд рекомендує не споживати газ, а соломкою грітися… Квітова рекомендація з тої ж шереги).

4. Не запровадило до навчальної програми з української літератури базові світоглядові твори на кшталт “Боярині” Лесі Українки, “Жовтого князя” В. Барки, “Перехресних стежок” І. Франка та й, узагалі, БАГАТО ТРЕБА ФРАНКА…

Тож я попросила Міністерство освіти згадати, що воно обслуговує не Англію і не Америку і покликане готувати кадри не на експорт до транснаціональних безбатченків або націй-агресорів під ліберальною ідеологічною пудрою, а на розбудову Української Національної Держави, за яку гинули не лише Герої Небесної Сотні, а й усі попередні закривавлені українські покоління. Тому треба збільшувати кількість годин вивчення не лише чужоземних мов, а передусім — української мови та літератури, історії України та культури (філософії), бо саме ці предмети формують україноцентричний світогляд.

За такої ідеологічно інтернаціонало-комуністично-лібералістичної політики нам не треба подальшого вторгнення Путіна: знищення України й українців відбудеться руками Міносвіти. І то все по-їхньому називається европеїзація. Може, ви б географію повторили? Вона добре каже, де та Европа розташована. Бідолахи. Загубилися в просторі власної хати. Захотіли европейського гуртожитку. І чим не комуняки. Тільки ті були хворі на рускій язик, а ті на інгліш ленгвидж. Знання без виховання — це меч у руках божевільного. Що мені з твоїх знань, якщо в них немає ні крихти любови? А їм то для чого. Вони, ліберасто-глобалісти, навіть назву людську змінили, аби про виховання не йшлося: замість навчально-виховний процес повписували всюди, шкандибаючи до Европи, освітній процес…

А ще я нагадала Міносвіти через її посла Хобзея, що Іван Франко знав 14 мов, Леся Українка — 10, але ці мови потрібні були їм для комунікації. Натомість творили і жили вони винятково однією — УКРАЇНСЬКОЮ. І тільки в цій мові класиками поставали. Отож доти, поки в наших підручниках першим правилом буде те, що мова — це засіб комунікації, ми будемо вторинною державою і причепним вагоном до когось, бо найважливіша функція мови — це функція націєтворення і державотворення. І в Україні — це винятково УКРАЇНСЬКА мова, бо тільки з українських діялектів ця мова народилася. Решта навіть не доводжу. А просто кажу: бо нам так сі хоче. Бо тільки в Україні Українець може бути абсолютним паном. Коли комусь це не до шмиги: валіза, вокзал, расєя чи гейропа. Повторю: Бісмарк писав, що окупант зі зброєю в руках приходить тільки на ті терени, де програє вчитель і священик. А щоб цей учитель і священик не програвав, треба надати їм пріоритет через інституцію Міносвіти”.

Завершу приємним. Мала нагоду вручити свою меценатську премію імени Олени Пчілки чарівній одинадцятикласниці з Він­ниці Анні Шаповалюк. Чому Олени Пчілки? Бо, як казала Софія Русова, “Ольга Петрівна — це справді мармурова постать: ніколи за ціле життя вона ні на крок не відступила від своїх переконань. Ворогів вміла болюче уязвляти…”. Отаке і ми маємо з ворогами зовнішніми та внутрішніми робити. Не маю сумніву, що від нашої духової сили і наших знань їх і покорчить, і поприщить. Бо ми незламні. Пережили регіоналокомуняк і тим ліберастам кінець наблизимо. А конкурсу нашого не спинити. Слава НАЦІЇ! Смерть ворогам!

Зустріч з українською книжкою
2016-05-26 15:47 slovo

Едуард ОВЧАРЕНКО

В Українському домі на Європейській площі столиці відбулася ХІІ Київська міжнародна книжкова виставка, що об’єднала видавців, книгорозповсюджувачів, авторів та книголюбів.

Як і на попередніх книжкових виставках свої книги презентували знані київські видавництва “Ярославів Вал”, “Мистецтво”, “Дніпро”, “Либідь”, “Веселка”, “Знання”. Цього разу було багато видавництв з інших регіонів України.

“Приїздимо на Київську книжкову виставку вже вдесяте. Цього разу презентуємо унікальне мистецьке видання “Василь Свида. Нетлінне” про життя і творчість геніального українського скульптора. Пропонуємо дитячі збірочки Юлії Драгун “Мереживо чудесних мрій” і Володимира Ладижця “Ой болить у мене зуб”. Кілька книжок присвячені трагічним сторінкам історії нашого краю у ХХ столітті. Це видання — “Закарпатські Угорці і Німці”, що розповідає про цілеспрямовані репресивні акції, проведені фронтовими військами НКВС і військовою контррозвідкою “Смерш”, від яких безвинно постраждало понад тридцять тисяч місцевих угорців і німців; “Закарпатські втікачі в СРСР”, про масовий нелегальний перехід громадян Карпатської України (Підкарпатської Русі) в СРСР, спровокований наслідками березневої (1939 рік) окупації краю та втраченою надією на мирну розбудову своєї щойно започаткованої Карпато-української державності та “Колективізація в Закарпатті: політичні та адміністративні заходи примусового впливу на селян 1944—1945 рр.”, — розповів директор видавництва “Карпати” Віктор Браславець.

Чимало своїх нових книжок представило на виставці Чернівецьке видавництво “Букрек”. Серед них праця Степана Смаль-Стоцького “Буковинська Русь”, антологія майданівських віршів “Небесна сотня”, поетична хроніка Тамари Севернюк “Коли задихається серце”, збірка Віталія Колодія “Ріка, в яку ми входимо”. Корсунський видавничий центр “Всесвіт” пропонував переважно крає­знавчу літературу: працю Григорія Жирного “Корсунські історії і легенди”, фотоальбом “Корсунь-Шевченківський”, історичне дослідження “Корсунь-Шевченківська битва — сторінки історії”.

Увагу багатьох учасників виставки привернуло турецьке видавництво “Sozler”. Гості привезли переважно літературу науково-популярного змісту. Були тут і переклади українською мовою творів Саїда Нурсі — “Порівняння віри та невір’я”, “Про вічність”, “Настанови для душі”.

Відбувалися тематичні круглі столи, брифінги з актуальних питань книговидання та книгорозповсюдження, семінари, майстер-класи, автограф-сесії, учасниками яких були головні редактори провідних видавництв і видавничих організацій, письменники, ілюстратори, літературні критики, мистецтвознавці. Шанувальники красного письменства мали можливість поспілкуватися зі своїми улюбленими майстрами слова, придбати їхні книжки з автографами.

За сприяння видавництва “Ярославів Вал” відбулася автограф-сесія Людмили Ясної. Письменниця презентувала свій гостросюжетний роман “Кара небесна”, збірку “Аніча”, в яку ввійшли оповідання й автобіографічна повість та поетичний доробок, представлений у книжці “Заметіль”.

Найновіші свої віршовані збірки “Не встигну розлюбити” та “Білий налив” представила Ніна Шаварська. Як зізналася поетеса, у першій книжці переважають патріотичні мотиви, а в другій представлена лірика.

Крім цього до участі у виставці були запрошені відомі українські письменники Юрій Мушкетик, Юрій Щербак, Дмитро Павличко, Любов Голота, Павло Мовчан, Сашко Дерманський та інші знані майстри слова.

Також на відвідувачів виставки чекала Книжкова веселка — дитяча програма зі створення кольорових книжок, читацькі конкурси та квести, майстрування разом із письменниками, художниками та улюбленими книжковими персонажами. Вже традиційно відбулася благодійна акція “Подаруй радість дитині — поділися книжкою”, під час якої кожен охочий міг стати учасником створення великої бібліотеки для дітей сходу нашої країни.

 

Імперія «звіра з безодні»: футурологія Юрія Щербака
2016-05-26 15:44 slovo

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,

докторант Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка

Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА

У сучасній літературі дедалі виразнішою постає тенденція, яка засвідчує розрив із метафоричністю. Художній простір повертається до особливих міметичних стратегій, які не передбачають надмірної ліричності. Сучасна проза точна, “суха”, без солодкавості й манірності, часто стилізована під протоколи, заяви, документи. Новий тип художності формується в результаті використання засобів літературного увиразнення (лексикосемантичних, лексикосинтаксичних), а в результаті особливої авторської позиції (точки зору), оповідних прийомів, за допомогою яких письменник прагне передусім зафіксувати реальність у максимальній точності зображуваного. Не йдеться про класичний реалізм чи прямий мімезис. Такий тип нарації “некласичний”, проте нагромадження фактів або того, що письменник прагне репрезентувати на фактологічному рівні, справляє досить сильне емоційне враження на читача. Така стратегія забезпечує сильний сугестивний ефект. Новий роман “Зброя судного дня” Юрія Щербака (“Ярославів Вал”, 2016) — приклад саме такої літератури, яка виконує функцію соціокультурного моделювання дійсності в аспекті аналізу минулого та прогнозування майбутнього. Юрій Щербак — письменник, який має “медикалізованодипломатичний” погляд на світ, його художня візія побудована на колосальному життєвому досвіді, сформованому в результаті багаторічної роботи з різними міжнародними інституціями та експертними середовищами, зокрема й такими, що мають статус “секретних”.

“Зброя судного дня” — своєрідне продовження вже добре відомої трилогії (“Час смертохристів” тощо) Юрія Щербака, у якій письменник передбачив події в Україні в 2013—2014 рр. Як сам він зізнався на презентації в Національному музеї літератури України 12 травня, цей новий роман був написаний як внесок письменника, який через певні причини уже не міг узяти зброї, аби захищати свою землю, проте мусив відповісти на виклик часу. Його країна переживає війну, і письменник не може залишатися осторонь. “Упродовж 2014 року нарешті почала народжуватись українська політична нація — перш за все, сконсолідувалося її етнічне українське ядро. Через півроку кривавої війни, замаскованої під війну громадянську, а насправді ретельно підготовленої Росією диверсійнозбройної та диверсійноінформаційної спецоперації, український народ зрозумів, що йде війна етнічна — росіяни проти українців, кацапи проти хохлів, війна на винищення українців, вигублення їхньої окремішності, їхніх національних ознак. Білий верховний правитель Росії, учень Сталіна, Гітлера, Денікіна й Дугіна, офіційно проголосив українців одним народом із росіянами, повторивши дослівно тези Гітлера під час аншлюсу Німеччини з Австрією — Еіn Volk, Ein Reich — один народ, одна держава, умовчавши, але не забувши і третю тезу: Ein Fuhrer — один вождь.

Питання в цій війні було поставлене ясно і просто — як лезо добре вигостреної сокири: українці — неважливо які — українсько чи російськомовні — або визнають тотальну зверхність Росії, покірливо погодяться стати росіянами — тобто рабами Імперії Зла, або будуть винищені.

Навіть німецькосовєтська війна 1941—1945 pp. залишала якийсь шанс на виживання українцям.

Війна 2014—2015 pp. такого шансу не залишила” (с. 126). Значною мірою роман “Зброя судного дня” постає репрезентацією “літератури факту”. У такому жанрі працює Світлана Алексієвич, лауреат Нобелівської премії з літератури 2015 року. Проте проза Юрія Щербака інша, передусім на стильовому рівні.

Він написав роман, який може бути матеріалом для аналізу з точки зору політологів, соціологів, дипломатів, істориківміжнародників, медійників. Дозволю висловити певне перебільшення, проте проза Юрія Щербака уже давно виконує функцію праць Інституту соціологічнополітологічних досліджень України. Як зізнався сам письменник 12 травня, під час роботи над новим романом він консультувався з людьми, які добре знаються на новітніх технологіях лазерного збагачення урану: “Сталося це тоді, коли Брихту та його співробітникам на початку 2013 року вдалося здійснити прорив у технології збагачення урану за допомогою лазера. В основу було покладено технологію, розроблену австралійською компанією SILEX, завдяки якій уран235, кількість якого в природній сировині мінімальна (0,72 %), при опроміненні лазером легко відділяється від урану238. Це радикально спрощує виробництво пального для реакторів і вибухового матеріалу для ядерних боєзарядів, відпадає потреба величезної кількості центрифуг та гігантських витрат електроенергії. <…>. Група Брихта утрималася від публікації результатів досліджень: ступінь збагачення урану235 стрімко зріс з 20 % до 90 %.

Вони злякалися власного відкриття.

Бо їхня експериментальна лазерна установка стала виробляти високозбагачений уран. Звичайно, ніхто з них не ставив конкретної мети виробництва ядерної зброї. Були тільки наукові можливості, але не було об’єднуючого центру, сильної політичної волі, мотивації, промислових потужностей. І все це мало відбуватися зі збереженням суворої таємності від київської влади, котра боялася ядерного привиду — бо знала, які провокації вчинить Росія…” (с. 44—45). Не випадково більшість промовців на презентації у Музеї літератури (Вадим Скуратівський, Павло Гриценко, Любов Голота, Дмитро Павличко та ін.) аналізували роман у ширшій соціокультурній та історикополітичній перспективі. Це природно, позаяк “Зброя судного дня” — твір, який спонукає замислитися над складними націологічними, політологічними проблемами сьогодення (гібридна війна, інформаційна війна, секретні військові технології, можливість миру на планеті в умовах виробництва зброї масового знищення…).

“Зброя судного дня” — це приклад не літератури стилю, а літератури форми. Ю. Щербак пропонує значну кількість евристичних ідей, які сукупно перетворюють роман на поліфонічний і такий, що має кілька вимірів. Творчість Ю. Щербака — поліфонічна, і це визначення “працює” на кількох рівнях. Поперше, неметафоричний роман через використання Біблійних епіграфів і Біблійної символіки перетворюється на своєрідний метафізичний твір, у якому письменникові вдається створити особливу візію сьогодення. Водночас ця візія має понадчасове значення, оскільки в ній подано спробу схопити одвічну сутність людського духу. Твір Ю. Щербака — феноменологічний, певною мірою постгеґелівський, оскільки у ньому наявні спроби сконструювати образ “Історичного Абсолюту”, абсолютного духу, який визначає порядок і природу речей на планеті. Подруге, у романі подано спробу розкрити людську сутність в її понадідентичнісному вимірі. Зауважу, що “Зброя судного дня” — роман іманентно український, позаяк у його осерді — спроба зрозуміти українське буття, в якому протягом значного часу відбувається змагання людини і звіра. “Якщо вся сьогоднішня зовнішньополітична стратегія України і спрямована лише на юридичну “втечу” від Імперії Зла (боротьба за визнання України суб’єктом міжнародного права, участь України в різних міжнародних угодах та режимах і т.п.), то слід визнати, що це — хибна, обмежена в часі стратегія, бо Україна нікуди не втече від Імперії Зла, яка вкоренилася не лише на безмежних просторах Росії, в Москві, на Уралі, в Сибіру — всюди, де живуть носії цієї божевільної ідеї, але також існує всередині України — в душах комуністів, ветеранів НКВД, відставних військових, членів уряду, парламенту, силових структур. Всі, хто сповідує філософію насильства над інакодумцями і служать Імперії Зла. Полум’я реваншу за програну Червону Утопію і спалює їм душі. Прийде час, коли ракові клітини Імперії Зла знову почнуть розростатися, розповзатися по державному організму Росії, перекинуться в Україну і стануть новою загрозою для Європи і світу” (с. 21). Потретє, цей документальнофантастичний роман позбавлений дидактизму й однолінійності поглядів: світ репрезентований як система дії та протидії, як багатовекторний простір, у якому часом людина опиняється перед надзвичайно непростим вибором. У романі одним із екзистенційних постає питання про захист своєї землі.

Ю. Щербак зізнався на презентації, що образ зброї Судного дня він узяв від Шимона Переса, одного з лідерів світової думки ХХ—ХХІ ст. Ізраїльський лідер Шимон Перес зміг створити особливу “зону”, в якій готується така зброя на випадок нападу з боку арабських країн. “Цві Левін організував зустріч Глобина з президентом Ізраїлю, легендарним 91літнім Шимоном Пересом — найстарішим на Землі главою держави. Глобин уважно прочитав біографію Шимона Переса, дивуючись і заздрячи євреям, які мають такого лідера. Найбільше запало в душу українського академіка не те, що Перес народився в Білорусі, що знав сім мов, серед яких — вільно володів арабською, не те, що пристрасно любив поезію і сам писав вірші, що працював на дванадцяти міністерських посадах і двічі був прем’єрміністром Ізраїлю, а те, що 1960 року започаткував ізраїльську ядерну програму і став ініціатором створення ядерних центрів “Нахаль Сорек” і “Дімон”. Організувавши наукове бюро, Перес перетворив його на центр науковотехнічної розвідки, яка, завдяки зв’язкам з єврейською діаспорою, налагодила отримання надтаємної оборонної інформації від ядерних країн. До 2000 року за кількістю одиниць ядерної зброї Ізраїль посідав шосте місце у світі — 100—200 боєзарядів. Ракети середнього радіусу дії “Єрихон1” і “Єрихон2” забезпечували надійну доставку зарядів на територію віковічних ворогів єврейської держави” (с. 3839).

Звичайно, навіть найменші результати настання такого часу Ч. помислити страшно, оскільки використання цієї зброї може мати апокаліптичний характер. Нині людство перебуває у стадії пошуку нових концепцій світового порозуміння, усвідомлюючи, що в певних країнах реалізовані такі військові технології, які за добу можуть знищити все людство. Кордон між Україною та Росією — це також своєрідний апокаліптичний кордон, оскільки Росія постає державою, яка сьогодні заклопотана продукуванням планетарної смерті. І тут, можливо, хотілося б полемічно продовжити думку письменника про причини війни між Україною та Росією. Попри всю специфіку українськоросійських колоніальноантиколоніальних стосунків, ця війна, яку ми переживаємо зараз, свідчить про битву між світом Звіра і світом цивілізації (людини). Кілька років тому світ Звіра розпочав війну з Грузією, а сьогодні з нами. Звір буде убивати будького, хто прагне залишатися на боці світла. “Першорядним завданням Імперії Зла є повернення втрачених територій, в першу чергу території України, Білорусії, Казахстану. Згодом будуть знову захоплені країни Балтії, Східної та Центральної Європи. Імперія Зла має дивовижну здатність до реінкарнації і самовідтворення. Всі відомі на сьогодні технології рабства, придушення свободи, знищення духу незалежності будуть використані в ім’я повернення величі Росії.

Головна ідея Імперії Зла — перевага колективної рабської Росії над індивідуалістичним вільним Заходом. Ненависть і заздрість до Заходу — ось головні рушійні сили реалізації цілей Імперії Зла” (с. 20). Ті, хто прагне вийти зпід впливу рабства, яке має демонічну природу, приречені на війну. Розділи від “звіра” у романі набувають особливої метафізичної значущості.

“Зброя судного дня” — це роман, у претексті якого — Святе Письмо, в якому засвідчено онтологічну битву між двома світами. Україна — конкретна реалізація цього всесвітнього протистояння. У прозі Ю. Щербака переплетіння між сцієнтистським (науковим) і метафізичним (релігійним) набувають особливої форми. Роман постає і як художня візіяпопередження (романкатастрофа), і як науковий прогноз. Хоча наприкінці видання й зазначено, що читачеві годі шукати прямих зв’язків між художньою реальністю та справжніми подіями, проте такий “припис” видається, радше, письменницькою умовністю, своєрідною грою.

У романі “Зброя судного дня” чимало від справжнього життя, в якому опинилися ми сьогодні, проходячи через жорно війни. Твір написано в режимі не просто “альтернативної історії” (така стратегія досить популярна сьогодні у британській, американській, канадській, французькій літературах), а в режимі ймовірного прогнозу, який має більше шансів перетворитися на факт доконаного часу. І водночас важливо актуалізувати людський потенціал, щоб зброї судного дня таки ніколи не було використано.

Тема українського роззброєння в романі одна з ключових. Факт відмови від ядерної зброї на початку 1990х рр. подається як помилковий. Про це чимало говорили і на презентації. Україна могла б передати зброю американцям, які в такому разі несли відповідальність за долю України, яка розташована на межі метафізичного “розлому” між буттям і небуттям. Проте сам факт наявності зброї, навіть у сильних руках, засвідчує можливість настання кінця. “Ядерна зброя була народжена страхом, зростала в страху і утримується страхом. Ця зброя — динозавр, еволюційно глухий кут. Сьогоднішній тренд на полі бою — менша, розумніша, ефективніше спрямована на ціль зброя. Ядерна зброя — неймовірно небезпечна і не дуже придатна до застосування — є пережитком минулого” (с. 268). Якщо рушниця висить на стіні, то лише для того, щоб одного разу вистрелити. Патологічна свідомість державного лідера, який тримає ядерну кнопку і прагне бачити себе “звіром”, може запустити початок кінця не лише сусіда, а й планети. Водночас досить цікавою у романі постає думка про те, що не Путін створив сучасну Росію, а народ створив свого Путіна: “Не Путін керував російським народом, як думали високоінтелектуальні аналітики, а народ ним. Народ, якому не потрібні були ні Герцен, ні Толстой, ні Бердяєв, ні Сахаров — ці чужорідні, ворожі елементи; російський народ ще раз довів, що вклоняється царям і тиранам: що більше крові на них, то більше до них поваги й схиляння перед їхньою пам’яттю.

І нехай не кажуть прекраснодушні публіцисти, що народ “ніколи не помиляється”, що “особа народу священна”.

Народ помиляється, а більшість ніколи не знаходить істину. Не помиляються лише одиниці — люди совісті, пророки, апостоли, філософи, інакодумці, генії, які гинуть раніше за всіх; мине час — і суд Божий встановить провину російського народу перед Україною і перед світом” (с. 128). Така ідея неодноразово оприявнена і в прозі С. Алексієвич і вже перейшла в категорію загальникових тверджень. Лідер країни — це проекція мільйонного населення, яке в своєму державцеві прагне втілити те, чого хоче у глибині єства. Людина — одвічне протистояння між небесним і звіриним, світлим і темним. Людина у жодному разі не має бути ідеалізована, натомість кожний крок людства мусить бути підданий фаховому аналізу, холодному, тверезому, фактологічному. І роман “Зброя судного дня” Ю. Щербака — це майже наукове дослідження людини в зустрічі з собою і часом.

Насамкінець згадаю чи не найменший підрозділ у романі — сорок четвертий. Він написаний як повідомлення преси про опитування, яке “російський пропагандист” Сєргєй Дорєнко проводить в ефірі радіостанції “Говорит Москва”. У результаті опитування випливає, що 62 % слухачів схвалюють використання ядерної зброї в боротьбі за російський Крим. Безперечно, видається дискусійним питання про те, наскільки взагалі можливо використовувати соціологічні дослідження в країні, представники якої живуть у страхові і під постійним нашіптуванням звіра: “Немає більш повторюваного у світі імені, ніж моє. Немає загадковішої і частіше згадуваної постаті в глобальному інформаційному просторі, ніж моя. Я — справжній Звір з безодні. <…>.

Сьогодні я, Звір із безодні, диктую правила світові, і світ змушений прислухатися до моїх слів і вчинків, розуміючи, що я — провісник нової епохи, конструктор добре спланованого глобального хаосу, руйнівник підлої системи відносин, жертвою яких стала Росія; я будую нову споруду світопорядку, в основу якої покладено не торгашеські принципи економічної залежності держав від купки найбагатших країн світу, а вічний, незнищенний закон СТРАХУ — закон ХІ—ХІІІ століття: страху багатих країн перед вторгненням орд завойовників, перед варварами, які не зупиняться ні перед чим у намаганні знищити джерела достатку і острови фальшивої стабільності. Захід і його поплічники — Грузія, Україна, Молдавія та інші — мусять боятися нас, нашої непередбачуваності, нашої волі й духовної сили, нашої рішучості відмовитись від комфортних умов існування в ім’я перемоги.

Наша сила — вогонь, всепожираюча стихія, сильніша за всі правила так званої демократії, за всі книжки і папери й за всі закони, прописані в цих текстах. Наш прапор — не триколор, який постійно плутають з голландським, хорватським, словенським, словацьким та іншими прапорами, а стяг червоний, колір вогню і крові, війни й перемоги” (с. 268—269).

Наведена у 44 підрозділі соціологічна статистика свідчить про “початок кінця”, який може статися будьякої миті, коли народом керує звір із “червоним стягом” (комуністична ідеологія у романі має виразно демонічне потрактування). У боротьбі за ідеологічні “ідеали” хтось готовий вдатися до методів, які можуть не просто знищити усіх, хто мешкає в Криму, а й розпочати ядерну війну, що може закінчитися остаточною ядерною зимою. Жити поряд із країною, де більшість толерують убивство “Іншого”, жорстокість і шовінізм, вельми непросто. І ядерна зброю, яку могла мати Україна, — це лише фактор стримування монстра, який розташований поряд: “У світлі вищесказаного Україні слід усвідомити, що від першої хвилини проголошення незалежності над нею нависла смертельна загроза повернення Імперії Зла, вторгнення її військ та історичний реванш за тимчасову поразку Росії.

Ось чому Україні в жодному разі не можна втрачати шансу, даного їй історією: ядерна зброя, насамперед тактична і оперативнотактична, повинна стати власністю Збройних сил України, так само, як і засоби її доставки — ракети середньої і малої дальності дії, стратегічні бомбардувальники і крилаті ракети. Для гарантування національної безпеки України потрібно мати мінімум 100 ядерних боєзарядів” (с. 20).

Проте в постколоніальному майбутньому важливо шукати інші форми порозуміння: монстр має зникнути, а планета кардинально змінитися, аби сценарій фільмукатастрофи ніколи не став реальністю і ядерна зима не настала. Росія — феномен, який або мусить тотально переформатуватися, або зникнути. Франкенштейн не може вічно навіювати страх. “Ніякий Судний день не загрожує Росії, бо сама Росія — це Судний день для своїх сусідів, для Європи. У разі якщо ворог наважиться розпочати ядерну війну проти Росії, ми застосуємо свою зброю Судного дня: я називаю це демографічним цунамі. <…>.

Це — найбільш таємна й непереможна зброя Імперії, доки керую нею я — Звір з безодні” (с. 340).

Роман Ю. Щербака потребує виваженої і серйозної розмови у фахових колах. Сподіваюся, що такі зустрічі ще відбудуться. Вони засвідчуватимуть потужність українського громадянського суспільства, його готовність осмислити складний романпопередження. Найдієвіші зміни не ті, що спускають згори, а такі, які мають горизонтальне представлення і втілення. Юрій Щербак осмислив значну частину новітньої української історії на широкому соціокультурному тлі. Тепер слово за читачами його роману.

Соборницькі і державницькі акценти у Франковій поезії
2016-05-26 15:39 slovo

Євген НАХЛІК,

членкореспондент НАНУ, доктор філологічних наук, професор, директор Інституту Івана Франка НАНУ

Від самого початку становлення нового українського письменства в Галичині та Буковині його пронизували ідеї єдності українського народу й об’єднання України, поділеної між Російською та Австрійською імперіями, а також ідея відновлення української державності (“Руська Трійця”, доба “Весни народів” 1848—1849 рр., народовський рух 1860—1870х рр.). Поновому актуалізувалися ці ідеї за часів Івана Франка — останньої чверті ХІХ—на початку ХХ ст., в умовах посилення й розвитку, з одного боку, національнопатріотичних тенденцій, а з іншого — поширення соціалістичних. У галицькій дійсності від другої половини 1870х рр. це знайшло вияв у протиборстві народовців (польське narodowcy — націоналісти) і радикалівсоціалістів. У 1876—1886 рр. Франко солідаризувався і співпрацював переважно з другими, котрі, як і він сам, перебували під впливом Михайла Драгоманова (Михайлом Павликом, Анною Павлик, Остапом Терлецьким, Іваном Белеєм та ін.), але підтримував творчі зв’язки також із першими (Володимиром Барвінським, Дем’яном Гладиловичем, Омеляном Партицьким, Корнилом Устияновичем), унаслідок чого опинився між двома угрупованнями (його товариш І. Белей також співпрацював з обома групами, проте в січні 1885 р. остаточно відмежувався од радикалів і перейшов до народовців). Водночас тоді й пізніше Франко зближувався з польськими соціалістами в Галичині (у 1878—1881 рр. друкувався у львівській робітничій газеті “Praca”, а в 1887—1897 рр. працював у редакції газети “Kurjer Lwowski”).

Відповідно рання публіцистична й поетична творчість Франка виявляє широкий діапазон мотивів од загальнолюдських, федеративних, соціалістичних, соціальнореволюційних до національнопатріотичних. Перші виявнилися у брошурах “Катехізм економічного соціалізму” (1878), “Програма галицьких соціалістів” (1880), листі до Ольги Рошкевич від 20 вересня 1878 р., поезіях “Товаришам із тюрми” (1878), “Гімн” (“Вічний революцйонер”), “На суді” (обидві — 1880), “Беркут” (1883). У вирішенні національного питання Франко в тих роках стояв на соціалістичних і федеративних засадах.

Згідно з такими переконаннями, у вірші “Моя любов” (27 червня 1880 р.) задекларовано єдність національного та загальнолюдського — любов до України немислима без “святої любові” “До всіх, що ллють свій піт і кров, / До всіх, котрих гнетуть окови”, тобто всіх трудящих і поневолених людей на землі:

Ні, хто не любить всіх братів,

Як сонце Боже, всіх зарівно,

Той щиро полюбить не вмів

Тебе, коханая Вкраїно! [т. 1, с. 83]

У вірші “Розвивайся, лозо, борзо…” (1880) відродження України, котра, як Природа, “Оживає, розриває / Пута зимовії, / Обновляєсь в свіжі сили / Й свіжії надії”, подається не як самодостатнє, а як таке, що слугує поступові усього людства: “Зеленійся, рідне поле, / Українська ниво! / <…> щоб світу добра служба / З твого плоду стала!” [т. 1, с. 28]. У віршованих “Гадках на межі” (1881) воля України також невіддільна від загальнолюдської перспективи, притім соціалістичної за організацією праці: “Я думав про людське братерство нове, / <…> чи в світ воно швидко прийде? / І бачив я в думці <…>: / Управлена спільним трудом, та рілля / Народ годувала щасливий, свобідний. / <…> се Україна, свобідна, нова!” [т. 1, с. 186]. Поетична “Посвята Михайлові Петровичу Драгоманову” (1882) теж поєднує загальнолюдські ідеали, на які орієнтував молодих галицьких радикалів їхній женевський наставник, з омріяним національним ідеалом:

Та ж Ти вказав нам путь, куди іти,

Як жизнь і кров до людськости скарбниці,

До поступу будови докладати, —

Добра собі в добрі для всіх шукати.

Звертаючись далі до свого вчителя, Франко віршував, що галицькі учні”сини” “враз з Тобов бажають, <…> щоб Тебе із вигнання, із дали / На вольній ми Вкраїні повітали!..” [т. 52, с. 120–121]. Під “вольною Вкраїною” тут треба розуміти, найпевніш, здобуття соціальних і національних прав.

Тим часом завдяки співпраці у 1880—1886 рр. з народовськими часописами “Діло”, “Зоря”, “Правда”, “Зеркало” і “Нове Зеркало”, та й назагал під впливом тодішнього народовського середовища, преси, різних заходів (літературномузичних шевченківських та інших вечорів, народних віч) Франко в 1880—1884 рр. написав низку суто національно акцентованих поезій. Славнозвісний гімн “Не пора, не пора, не пора…” (між 1880 і березнем 1884 р.) пройнятий ідеями національної самодостатності (“Нам пора для України жить”), згоди і консолідації (“не пора / В рідну хату вносити роздор!”, “Під Украйни єднаймось прапор”), а також жертовної самопосвяти і національної “волі” (“У завзятій, важкій боротьбі / Ми поляжем, щоб волю, і щастє, і честь, / Рідний краю, здобути тобі!”) [т. 52, с. 21]. Як розуміти цю “волю” “Рідного краю”? Як українську державність? Із тогочасних політичнопубліцистичних роздумів Франка знаємо, що поняття національної волі він не ототожнював із поняттям національної державності, а пов’язував, згідно з теорією федеративного соціалізму, із соціальними та національними правами і свободами.

Національно піклувальні та єднальні акценти розставлено також у вірші “Розвивайся ти, високий дубе…” (17 березня 1883 р.): “Пора, діти, добра поглядіти / Для власної хати, / Щоб ґаздою, не слугою / Перед світом стати!”; “уставаймо, єднаймося, / Українські люде!”. Понад те, у цьому ранньому вірші озвучено соборницькодержавницьку ідею — поет вірить, що “Встане славна мати Україна, / щаслива і вільна, / Від Кубані аж до Сянарічки / Одна, нероздільна” [т. 52, с. 23–24]. У художньоумовній образності націєцентричного вірша “Святовечірня казка” (Діло. — 1883. — № 145. — 24.ХІІ/5.І. 1884) ліричне “я” поета зосереджується на рідній “РусіУкраїні”, котра являється йому й під час лету “на крилах херувима” показує “Коханую рідню” — “весь руський край <…> / Широкий”:

“Отсе рідня моя! Отсе моя держава,

Мої терпіння всі, моя будучність, слава:

Дністер, Дніпро і Дон, Бескиди і Кавказ,

Отсе, сини мої, мій чудний край — для вас!

Любіть, любіть його! Судьби сповниться доля,

І швидко власть чужа пропаде

з сего поля!” [т. 52, с. 36]

У цих рядках соборницький мотив переплітається з національновизвольним, а далі звучить і мотив національноконсолідаційний: РусьУкраїна веде ліричного суб’єкта “з тим святом щедрувати” “в сільськії хати” (до селян), “до пастирів народа” “В віконця яснії попівські” (до священиків), “в міста <…> між варстати” (до робітників), далі “в школи” (до вчителів), “В палати судові” (до судочинців), “В варстати духові” (до творчої інтелігенції). Вірш україноцентричний не лише в загальнонаціональному, а й у персональному сенсі: Франко, який відзначався універсалізмом мислення і не раз линув думками до “людськости”, у цьому творі пов’язує свою екзистенцію врештірешт із рідною Україною, котра, як він пророчо передчуває, єдина не зігнорує і не забуде його: “Хоч все покине, я одна тебе не кину, — / Лиш ти люби мене — свою РусьУкраїну!” [т. 52, с. 37].

У зворушливому поетичному некрологу “На смерть бл[аженної] п[ам’яті] Володимира Барвінського дня 22 січня (3 лютого) 1883 року” Франко звеличував лідера народовців як “ратника за рідний люд” [т. 52, с. 122], а через рік склав новий шанобливий вірш “Спом’янім! (В перші роковини смерти Володимира Барвінського”, у якому знову уславлював “Козака Володимира”, “що на сторожі / Руси згинув”. У другому вірші підкреслено пріоритетну для народовців національну перспективу: “Праця лиш о власній силі / Нам збудує волі дім” [т. 52, с. 124]. Обидві хвалебні присвяти викликали незадоволення у Драгоманова та його найвірнішого послідовникарадикала Михайла Павлика, і вони дорікали Франкові за “панегірики” Барвінському.

Поштовхом до написання національнопатріотичного “Прологу” стало народовське відзначення у Львові 50х роковин смерті Івана Котляревського. 29 жовтня 1888 р. Руський народний театр з нагоди ювілею поставив “Наталку Полтавку”, а перед виставою актор Степан Янович (сценічне ім’я С. Курбаса, батька Леся Курбаса) виголосив знаменитий Франків “Пролог”, одразу по тому надрукований у народовських часописах (Діло. — 1888. — № 233. — 19/31.Х; Зоря. — 1888. — № 21. — 1/13.ХІ). Для Франка “Котляревський, батько наш Іван” — “Один з послідних свідків того, як / Послідні іскри вольного життя / Помалу гасли, попелом вкривались”, “він / З великого пожару України / Найбільшу спас народну святість — слово…”, “Сам силою своєю волі й пісні / Минувшину України зв’язав / З будущиною стягом золотим”. У вірші акцентовано на поневоленні України Російською імперією, її політику насильницької русифікації: “під неволі гнетом” “Приходилось / Поборювать Еолові вітри, / Що різко віяли з півночі”. “Чарівникмоскаль”

Прийшов у хату вдови України

І швидко став у ній рядить посвому,

Як пан. Не помогла сперечка жодна —

“Малчать, стара!” — отсе його всі чари,

Позвірськи прості і, як звір, могучі!

“Малчать, стара!” — отсим різким

дистоном

Скінчилась віща пісня батька Йвана.

Знать, чув поет, як тяжко доведесь

Від того слова ще страждать Вкраїні,

<…> Нині ми

Під ваготою того слова стогнем,

А слово наше — запахуща квітка

На всеслав’янській ниві — топчесь в грязь,

Прослідуєсь, мов дикий звір у лісі.

Однак у фінальних акордах вірша поет висловив віру у визволення України зпід російськоімперського ярма:

Та ні! Се не послідна строфа пісні!

Ще не запала дієва заслона!

Ще деревам насилля й самоволі,

І гнету, й самодурства, й темноти

Не суджено до неба дорости

І сонце нам навік закрити! Блисне

Те сонце ясне, розійдуться хмари!

Упадуть ті твердині, що нам нині

Тюрмою, й залунає наше слово,

Прекрасне й свіже, на весь світ, наново! [т. 52, с. 151—154]

Новий порив до творення національно акцентованої поезії спостерігається у Франка в 1898—1905 рр. Проти раннього вірша “Каменярі” (1878) у “Великих роковинах” (1898), поемах “Похорон” (1899) і “Мойсей” (1905) відбувається зміна месіанських акцентів із загальнолюдського на національне. Добровільні невільники “каменярі” трудяться для “людей”, ідеалом героїв і спорідненого з ними автора є “добро нове у світ”, “щастя всіх” [т. 1, с. 67, 68]. У написаному через два роки сонеті “Пісня будущини” (1880) національне та інтернаціональне переплітаються у своєрідний романтичний спосіб на кшталт наділення Польщі визвольною історичною місією у творчості Міцкевича, Словацького та Красінського, з тою відмінністю, що у Франка, як і в історіософському вірші Пантелеймона Куліша “Три брати” (Л., 1869)1, месіанська роль у визволенні народів зпід ярма російського самодержавства відводиться Україні: “<…> з погорди пилу / Ти отрясешся й <…> до найтяжчого бою, / Остатнього, за правду й волю милу / Ти поведеш народи і прогнилу / Стару будову розвалиш собою. // І над обновленим, щасливим світом, / Над збратаними, чистими людьми / Ти зацвітеш новим, пречудним цвітом” [т. 1, с. 148]. Історіософське пророцтво Франка почасти збулося у 1917—1921 рр., а особливо 1991 року, справджується воно й тепер, коли Україна стала форпостом європейських народів проти нової російськоімперської воєнної експансії.

У поезії “Великі роковини. Пролог, говорений перед ювілейною виставою “Наталки Полтавки” в пам’ять столітніх відродин українськоруської народности” взірцем національного месії виступає “славний, безталанний / Щирий батько наш Богдан” [т. 52, с. 176]. Звертаючись до сучасників, автор сподівається на появу в будучності такого проводиря, як козацький гетьман:

Мовиш: де нам взять Богдана?

Тільки тим придатний будь

На святе, велике діло!

<…>

А Богдан прийде як сума

Ваших змагань, ваших сил.

До великого моменту

Будь готовим кождий з вас, —

Кождий може стать Богданом,

Як настане слушний час. [т. 52, с. 177]

Тож поет проектує месіанський чин на кожного співвітчизника, розуміючи, що доля нації залежить не лише од виняткової особистості, а й від якомога більшої кількості активних і самовідданих борців:

Кождий думай, що на тобі

Міліонів стан стоїть,

Що за долю міліонів

Мусиш дати тим одвіт.

Кождий думай: тут, в тім місці,

Де стою я у огни,

Важиться тепер вся доля

Величезної війни.

Як подамся, не достою

Захитаюся, мов тінь, —

Пропаде кровава праця

Многих, многих поколінь. [т. 52, с. 178]

Орієнтуючись на доктрину Енгельса про неможливість побудови соціалізму в окремо взятій країні (“Принципи комунізму”, 1847), Франко в рецензії (Світ. — 1882. — № 15) на Кулішеву збірку “Хуторна поезія” піддав критиці Шевченків вислів із послання “І мертвим, і живим…” “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”: “<…> в будущині воля в нашій, українській хаті неможлива без рівночасної волі у всіх сусідніх нам слов’янських хатах, а й тота знов неможлива без волі в цілій Європі. Значиться, і воля, свобода, коли має бути правдивою, повною волею у нас, мусить основуватися на волі межинародній, загальнолюдській” [т. 26, с. 162]. Звичайно, чим більше сусідніх країн дотримується ліберальнодемократичних засад (Франко, однак, мав на увазі соціалістичні), тим сприятливіше для “волі” суміжної держави, але це не означає, що окремі країни не можуть бути самі по собі досить вільними. Франко, певно, з часом збагнув це, бо розкритикований ним раніше Шевченків образ “В своїй хаті своя <…> воля” реабілітував у “Великих роковинах”: після втрати козацької державності українці “Знов <…> бажають в рідній хаті / Рай зготовити собі” [т. 52, с. 176]. Пізніше образ “волі” (як національної свободи та національної влади) “в своїй хаті” реабілітовано також у поемі “Мойсей” (про це далі) та в “Січовому марші” (Новий Громадський Голос. — 1905. — № 30. — 12.Х): “В нашій хаті наша воля, / А всім зайдам зась!” [т. 52, с. 77].

У “Похороні” буття українського народу осмислюється у соціальновизвольному та національносамоствердному аспектах. Її герой Мирон (своєрідний alter ego автора), “проводир”, “сівач, що сіяв кращу долю”, “Будівник, що клав величний храм” [т. 5, с. 85], — це національнонародний месія (“Я з тих, що люд ведуть, мов стовп огнистий, / Що вів жидів з неволі фараона” [т. 5, с. 78]). Піднявши “хлопське повстання” [т. 5, с. 78], “хлопський бунт” [т. 5, с. 79] задля визволення зпід ярма “аристократів”, він, однак, воліє зазнати поразки, ніж перемогти, бо його не влаштовує “побіда мас, / Брутальних сил, плебейства і нетями”, тих, що “В душі своїй були і темні, й підлі, / Такі ж раби, як уперед були” [т. 5, с. 79]. Услід за П. Кулішем (“Історичне оповіданнє” у збірці “Хуторна поезія”, Л., 1882; “Думапересторога, вельми на потомні часи потрібна” у збірці “Дзвін”, Женева, 1893) Франко на свій лад висловлює прозірливе передбачення небезпеки того, що в разі перемоги селянської антифеодальної революції може настати безкультурна влада охлократії. Проблема національного провідництва розглядається у поемі не лише крізь призму селянськопоміщицького антагонізму, а й втрати національної державності — один із промовців (баронліберал) констатує: “Своєї держави не маєм давно” [т. 5, с. 71]. Насамкінець на перший план виходить нація — “плем’я сонне, і боляще, / І маловірне” [т. 5, с. 89]. Героя у прикінцевих роздумах найбільше “мучить” проблема національного самозбереження, самодостатності й гідності “нашого люду”, скаліченого національним відступництвом: “І чом відступників у нас так много? / І чом для них відступство не страшне? // Чом рідний стяг не тягне їх до свого?”; чому не ганебною вважається “служба ворогу, що з нас ще й кпить?” [т. 5, с. 88]. Оригінально опрацьована в “наш час великих класових і національних антагонізмів” “легенда про великого грішника, що навертається на праведний шлях візією власного похорону” (за словами автора в передмові [т. 5, с. 54]), засвідчує Франкове “навернення” до національних пріоритетів.

Пролог до “Мойсея”, соборницький і державницький за змістом, одразу починається зверненням до свого народу (“Народе мій…”) [т. 5, с. 214], після чого натхненно викладено авторський ідеал: об’єднаний і вільний український народ від Кавказу до Бескиду й Чорного моря, “хазяїн домовитий” у “своїй хаті” і на “своїм полі” й водночас “у народів вольних колі” [т. 5, с. 214]. Під цим поетичним образом розуміли тоді й розуміють тепер зазвичай заповітну мрію про українську державність як рівнорядну серед інших національнодемократичних держав. Промовистим прологом дано ясно зрозуміти, що в поемі під біблійними образами “Ізраїля”, “кочовиська ледачого” [т. 5, с. 214] — “гебрейського табору” [т. 5, с. 262] та “вбогого народу”, який “У батьківщині своїй <…> гість” [т. 5, с. 227], алегорично йдеться про долю України та історичні митарства українського народу, про доконечність перетворення українців “із номад лінивих” на “люд героїв” [т. 5, с. 264], а юдейські ідеали “держави” [т. 5, с. 237], “чудового обіцяного краю” [т. 5, с. 215] і “вітчини осяйної” [т. 5, с. 262] проектуються на виборювану українську державність. У поемі акцентовано образ “свого люду” [т. 5, с. 216], “свойого народу” [т. 5, с. 255], а “батька народу” Мойсея [т. 5, с. 220] трактовано як націєтворця: “Сорок літ, мов коваль, я клепав / Їх серця і сумління” [т. 5, с. 242]. “Чи ж довіку не вирваться вже / Люду мому з неволі?” [т. 5, с. 258] — ось головна проблема, яка хвилює Франкового “пророка” [т. 5, с. 216, 249] і “проводиря” [т. 5, с. 251], дарма, що “гебрейськеє царство”, яке “сліз / Коштуватиме й крові”, “заважить у судьбах землі, / Як та муха волові” [т. 5, с. 255—256]. Так рідне, національне, попри його частковий характер, вивищується над загальнолюдським. У пролозі до “Мойсея” та в самій поемі Франко фактично відійшов од своєї позиції початку 1890х рр., коли він виступав проти української державності в Галичині і за єдність українських та польських (мазурських) селян і спільну українськопольську (на селянській основі) єдність Галичини як окремого краю АвстроУгорщини.

У “Великих роковинах” поет з надією звертає погляд до молоді:

Таж не даром пробудився

Український жвавий рід.

Таж не даром іскри грають

У очах тих молодих!

Чей нові мечі засяють

У правицях у твердих. [т. 52, с. 178]

Впадає в око, що й у поемі “Мойсей” змальовано образ “дітвори”, яка на подив “напівсонних батьків” “Дивні іграшки зводить: / То воює, мурує міста, / То городи городить” [т. 5, с. 215], то вбиває скорпіонів у степу [т. 5, с. 240]. Певно, не без впливу спілкуваньсуперечок із “молодими” радикаламидержавниками (В. Будзиновським, Ю. Бачинським та ін.) Франко алегорично зображує, як підростають нові покоління українців, котрі слушного часу рішуче й завзято підіймуться до відчайдушної боротьби за здобуття національної державності. Поема саме завершується змалюванням такого національновизвольного зриву народу на заклик молодого провідника, “князя конюхів” Єгошуа: “До походу! До зброї!” “До бою!” [т. 5, с. 263]. Останні строфи твору є поетизацією збройної сили, застосованої для здобуття “обітованого краю”.

Саме в тих роках Франко замислюється над проблемою сили в історії. У липні 1904 р. зпід його пера виходить несподіваний і нехарактерний для нього вірш “Конкістадори”, пройнятий романтикою добичницьких походів. Це яскрава героїзація сили й відваги в історії. Афористичний вислів із цього неоромантичного вірша: “До відважних світ належить” — став одним із гасел Революції гідності. Визнаючи, що в історії відбувається далеко не мирне змагання націй, Франко уславлює завойовницький героїзм (саме так! — я не обмовився), здобування землі для свого етносу, збройну боротьбу за територію, за “Нову, кращу вітчину!” [т. 3, с. 106]. Передчуваючи майбутні визвольні змагання в АвстроУгорській та Російській імперіях, поет посилає своїй нації характерний імпульс.

У поле мислительного зору Франка потрапляє і проблема доцільності численних народних жертв у кривавій визвольній борні. У поемі “Похорон” прозвучала думка, що загибель героїв не буде марною:

Їх смерть — життя розбудить у народі.

Се початок борні, а не кінець.

Тепер народ в них має жертви взір

І ненастанний до посвят підпал;

Їх смерть будущі роди переродить,

Вщепить безсмертну силу — ідеал. [т. 5, с. 80]

Вірш “Конкістадори” і поеми “Похорон” та “Мойсей”, як і раніший гімн “Не пора, не пора, не пора…”, дають підстави говорити про національний радикалізм Івана Франка, на відміну від сонета “Минув час мук? Брехня! Чи ж давній час…”, створеного 22 вересня 1889 р., у тяжких умовах тюремного ув’язнення від 16 серпня до 20 жовтня 1889 р., коли поет у дусі соціального радикалізму трактував страчених учасників революційного (народницького) терору Дмитра Каракозова та Софію Перовську (Соню) як “жертв” самодержавства і їхніми вустами закликав до кривавої відплати й розправи: “Не м’якніть без часу! <…> / Гоніте звіра, бийте, рвіть зубами!” [т. 1, с. 172].

Схильний осмислювати проблему з різних боків, Франко, якому органічно були притаманні гуманні почуття, задумується і над моральним аспектом вимушеного вбивства. В однойменній поемі пророк Мойсей наставляє дітей, які вбили скорпіона в степу: “Вбивайте усіх / Скорпіонів ви сміло!”, проте й зауважує: “Хоч неправедне, але проте / Пожиточне се діло” — і пояснює: “неправедне, бо й скорпіон / Жить у світі бажає. / А чи ж винен він тому, що їдь / У хвості своїм має?”. Попри те, поет схвалює таку “неправедність” як вимушену й “пожиточну”, тобто корисну, конче потрібну для людей. Водночас, прохаючи дітей віднести спійманих невинних зайчиків “назад, де спіймали”, Мойсей повчає:

Милосердними треба вам буть

Задля всього живого!

Бо життя — се клейнод, хіба ж є

Що дорожче над нього? [т. 5, с. 240]

Спраглі національного самовираження і самоствердження, покоління й покоління українських читачів зазвичай сприймали і сприймають національнопатріотичну патетику Франкової поезії як однозначно окремішницьку, державницьку, самостійницьку. Патріотична поезія Франка, надто ж із соборницькими та державницькими акцентами, не лише будила національні почуття, а й сприяла формуванню в українців тривкої державницької свідомості.

_________________

1 Див. передрук: Нахлік Є. Пророцтво, яке збулося / Євген Нахлік // Просвіта [Львів]. — 1997. — № 4. — 15 лют. — С. 4.

ІХ Художні читання2016
2016-05-26 15:38 slovo

З нагоди дня народження П. Саксаганського до 160річчя від дня народження Івана Франка

Санда МОКАНУ

 

16 травня у Музеї видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського, Михайла Старицького відбувся ІХ юнацький фестиваль “Художні читання”, з нагоди дня народження Панаса Саксаганського серед учнів старших класів шкіл, гімназій, ліцеїв та коледжів міста Києва.

П. Саксаганський (Панас Карпович Тобілевич (1859—1940) — представник славетної плеяди корифеїв українського театру: актор, режисер, драматург, театральний діяч, автор перших в Україні праць із теорії театрального мистецтва. Все своє життя Панас Саксаганський приділяв багато уваги вихованню творчої молоді та допомагав становленню молодих акторів.

Мета цього проекту — заохочення сучасної молоді до вивчення, осмислення та виразного читання найкращих зразків поетичних і прозових творів української літератури, а також підвищення культури декламації та розвитку акторських здібностей.

ІХ Художні читання були присвячені творчості Івана Франка, адже цьогоріч зійшлося багато знаменних дат: 160річчя від дня народження, 100річчя пам’яті поета, 120річчя написання поетичної збірки “Зів’яле листя”, а ще знаменно, що 16 травня 1886 року Іван Франко одружився з Ольгою Хоружинською.

Тож цього дня в стінах Музею зібралися студенти 16ти київських коледжів, які читали поезію Івана Франка, а також прозвучали музичнопоетичні композиції на вірші поета у виконанні учнів класу Світлани Удовченко Дитячої школи мистецтв № 4, учасників “Театрустудії “Містерія” Ніжинської школи мистецтв при КВНЗ “Ніжинське училище культури і мистецтв ім. М. Заньковецької” Чернігівської обласної ради (постановник Ольга Кобзар, композитор Дмитро Хижняк), студентів Київського коледжу комп’ютерних технологій та економіки НАУ. Пісні на слова І. Франка чудово виконували студенти Київської муніципальної академії естрадного і циркового мистецтва ім. Л. Утьосова.

Почесними гостями ІХ Художніх читань були Микола Нестерчук, відповідальний секретар Всеукраїнського товариства “Просвіта”, Тетяна Мельник, заступник директора з гуманітарних питань Президентського фонду Леоніда Кучми “Україна”, та завідувач відділу “Іван Франко і Київ” Музею видатних діячів української культури, кандидат філологічних наук Лариса Каневська.

Всі учасники читань були нагороджені Подяками та подарунками від організаторів: багаторічним співорганізатором Художніх читань є Всеукраїнське товариство “Просвіта” та вперше долучився президентський фонд Леоніда Кучми “Україна”. Тепле слово і подарунки юні читці отримали від Тетяни Михайлівни Мельник.

Фестиваль видався емоційно насиченим і натхненним. І організатори, і учасники розійшлись у сподіванні нової зустрічі на наступних Х Художніх читаннях.

Рік Каменяра
2016-05-26 15:37 slovo

 

Віра БОДНАРУК,

професор,

голова Товариства української мови

 

У Самборі “Просвіта” разом із районним відділом культури провели перший захід року Франка — відбувся конкурс на краще читання його віршів. Учасники читали поезію великого Каменяра: вступ до поеми “Мойсей”, уривок з “Івана Вишенського”, “Зоні Юзичинській”, уривок з “Похорону”, “Декадент”, діти декламували уривки з “Лиса Микити”.

Другий етап святкування запланований на кінець серпня. Це буде подорож до Нагуєвичів, де 27 серпня 1856 р. народився Іван Франко. У серпні самодіяльний симфонічний оркестр у Самборі виконає кантату “Каменярі” для хору й оркестру, яку написав її диригент Роман Панків.

На вересень заплановано два конкурси: “Краса Франкового краю”, де учасники читатимуть твори Франка і демонструватимуть вишитий одяг та коментуватимуть, з якого села чи регіону Самбірщини він походить.

“Просвіта” в Самборі дуже активно працює під проводом голови Олександри Сумарук.

Жбан, розкручений назад
2016-05-26 15:36 slovo

Петро СОРОКА

 

Продовження.

Початок у 4—7, 9, 11—14, 16, 18

за 2016 р.

 

Микола Шатилов опублікував свій новий шедевр — документальну історичну повість “Вітер знад озера Ері”. Намагаюся не розкидатися високими реляціями, але стосовно Шатилова жодної натяжки тут немає, як і будьякого силоміття над собою. Сьогодні в українській літературі не знаю письменника, який би так глибинно відчував красу мови і так майстерно, артистично, запійно послуговувався нею, хоча наша література винятково багата і рясніє талановитими іменами першокласних прозаїків (А. Кондратюк, Ю. Мушкетик, В. Міняйло, Е. Андієвська, Г. Пагутяк, В. Мастєрова).

Хто вперше входить у стихію шатиловської мови, може подумати, що густий словопис заслоняє зміст і автор тому вдається до винятково драматичних й трагічних сюжетів, щоб читач не покинув книжку на півдорозі, а був спійманий гачком інтриги. Але це не зовсім так, бо хоч би про що писав цей мовний чаклун і пурист, усе винятково цікаве і хвилююче. Знаю його публіцистику і есеїстику, “Спадок спинених годинників” і для мене вони такі ж настільні, як і дві останні в часі повісті про чеських бойовиків.

Щоб утішатися шатиловським письмом, треба прийняти його код, як, власне, завжди, коли йдеться про великого письменника. Шатилов — це особлива мова, напружений сюжет і мозаїка. Чудесне поєднання! Чому мозаїка чи колаж? Тому що вони найбільш суголосні нашому розірваному часу, і естетично підготовлений читач завжди полює за ними, і відчуває легку віддачу в серці, коли наткнеться на неї. Форма — річ далеко не другорядна, якщо вона в руках майстра.

Повість “Вітер знад озера Ері” ще має підназву “похід за волею”, і в ній розповідається про кількох чеських відчайдухівбойовиків, які зважилися на ризикований крок — втечу в Західну Німеччину з окупованої комуністами Чехословаччини. Я ледь стримуюся, щоб не вдатися до переказування фабульних перипетій, такі вони захопливі й цікаві. Від першої і до останньої сторінки напруга не спадає ні на градус, усе доцільно і мудро переплетене, все справляє враження коштовної діадеми. І, звичайно, цю річ треба читати з олівцем, виписуючи рідкісні слова і смакуючи ними.

Для Шатилова характерна пильна увага до деталі, його письмо глибоко психологічне (“Все можна вигадати крім психології”, — говорив Лев Толстой), він ніби різьбить характери і чудово виписує діалоги, в яких не те що слова, а й коми не викинеш, щоб не зруйнувати високу доцільність і гармонію.

Єдине, про що завжди жалію, читаючи цього празького любомудра і чародія, що він облюбував собі історію чеських, а не українських боївок. Не жалію тільки, що переїхав у Прагу, бо нині для України можна зробити набагато більше, перебуваючи за її межами, ніж у Харкові чи якихось Лубнах. Маю на оці, зрозуміло, зброю слова, а не автомат Калашникова.

 

Справжній письменник пише так, що в тексті завжди залишається щось невловне і недосяжне. Його не повториш, не обкрадеш. Армія епігонів ішла за Шевченком і що ж? Обібрали його, збіднили? Скоріше навпаки, ще більше відтінили його геній. Коли хтось із письменників ремствує, що його обкрадають епігони, — це вже перша ознака слабкості таланту.

 

Довгий час мене мучила невідчепна думка: я міг би написати кілька монографій про першокласних митців ХХ ст., таких, скажімо, як Т. Осьмачка, І. Багряний, Улас Самчук, Олекса Ізарський, Євген Маланюк (бо хто пише про великих, то і сам начебто піднімається у манливу висоту), однак віддав перевагу поетам із затіння чи “рядовим орачам літературної ниви”, кажучи збитою фразеологією. Але на це у мене були серйозні причини і, як бачу сьогодні, з віддалі часу, якась доленосна приреченість. Працюючи над багатьма творчими задумами, я помітив одну закономірність: книжка народжується не тільки з волі автора, а й вищої Господньої волі. Траплялося: під якийсь проект є кошти, зібрано чималий фактичний матеріал, а не пишеться, хоч убийся. І навпаки: фінансовий стимул для написання мізерний, матеріалу обмаль, а все іде, як по маслу. Не оглянешся, як набігло сто і двісті сторінок, тільки дивуєшся: звідки воно взялося?

Але це так, між іншим.

З початком нашої незалежності я почав працювати в педагогічному університеті, на кафедрі історії української літератури, де зарплата в купонах була мізерна, в перерахуванні на валюту 2025 доларів. Прожити з такої суми навіть у селі було неможливо. До того ж її затримували іноді на кілька місяців, а то й півроку. Треба було думати про побічний заробіток. Викладачі рятувалися хто як міг: одні репетиторством, другі перекладами, треті хабарництвом. Ще незначна частина подалася за кордон. Мені не підходив жодний із цих “способів виживання”, особливо останній. За межами України я просто задихався від ностальгії і якомога швидше поривався додому, щоб не померти. Я також знав, що не виживу, коли дружина виїде на заробітки в Європу, як це зробили більшість наших знайомих у Галичині. Будьщо треба було знайти підробіток в Україні. Вихід підказав мені один діаспорний професор (здається, це було на захисті моєї кандидатської дисертації в Інституті літератури у Києві), запропонувавши писати про діаспорних митців, навіть дав поштові адреси ймовірних претендентів. Я не одразу вхопився за цю ідею, але згодом почав думати так: а хіба буде краще, коли я працюватиму в якійсь Італії чи Польщі на пана, ніж залишатися в домашніх комфортних умовах і писати хай не завжди милі, але оплачувані тексти?

За першу ж зиму я написав доволі ґрунтовну монографію. Потрібного досвіду бракувало і я мучився над нею не менше, ніж, скажімо, копав би рів на кілька верст. Але в усякій справі потрібні досвід і навики, тож, набивши руку, вже працював без танталових мук, тим більше, що з’явилися комп’ютери, сканери і принтери, й стареньку друкарську машинку, яка постійно ламалася, можна було викинути на горище.

І все ж я мучився, що пишу не про хрестоматійних авторів, перекреслюю себе як митця. Але… Але з часом мені відкрилася справжня істина. Усі ці люди, про яких я написав, були унікальними. Передусім тому, що не прийняли сатанинської системи і кинули їй виклик, що кожен із них пройшов через дантове пекло земних випробувань, але не зломився, що вони утвердили себе на чужині, всупереч усім життєвим обставинам і нарешті тому, що залишилися форпостом українства за океаном. Там вони не тільки писали свої книги, а й видавали українські журнали і газети, укладали антології і перевидавали заборонені на батьківщині твори.

Це були люди високого чину і світлої долі. Майже всі вони досить яскраво починали (більшість дебютів припали на повоєнні часи, коли вони опинилися у так званих таборах “діпі”), але не всі піднімалися по висхідній. Талант багатьох пригасав і навіть зачахав. Не тому, що вони не працювали над собою, а тому, що чужомовне оточення і майже повна відсутність читача (українська масова еміграція найбільш мумулувала зпоміж інших еміграцій) не сприяли творчому росту. Якби червона мітла не вимела їх з рідного краю, то вони, безперечно, стали б тут класиками і законодавцями мод. Але не судилося.

Я писав майже винятково про тих, що залишилися прихильниками неокласичного розвитку літератури і не прийняли екстравагантних модерних віянь. Поети НьюЙоркської школи, що пішли за панівною світовою модою, їх осміяли як ретроградів і безнадійних традиціоналістів.

Для більшості з них я був посланцем Божим. Не від одного діаспорного письменника я чув ці слова: “Тебе послав мені Господь”. Тоді я лише гірко усміхався. Тепер думаю поіншому: на той час (початок і середина 1990х років) українського читача в еміграції вже не було. Нова — четверта — хвиля емігрантів більше думала про заробіток, ніж про книгу. Стара еміграція вимирала. І ті письменники, які ще жили і працювали (більшості вже було за 80 років), хотіли, аби про них довідалися на рідній землі, аби їхня праця на чужині даремно не пропала. Але в Україні панувала така люта злиденність, що книжкою мало хто цікавився. У мене ж був вихід на студентівфілологів, які ставали учителями і несли свої знання у школи. Тому я міг якнайбільше прислужитися діаспорним митцям. І, здається, зробив немало. Інша річ, що українська книжка навіть сьогодні, на 25му році незалежності, коли я пишу ці рядки, не отримала такого масового поширення, яке має художня лектура у цивілізованих розвинутих країнах.

 

Щасливий учень, якому доля подарувала мудрого вчителя. Це великий дар долі, в якому проглядається Боже покровительство. Так Мопассан знайшов Флобера, Вознесенський Пастернака, Вінграновський Довженка. Учень, що іде наосліп, найчастіше збивається на манівці, піддається впливу скороминущої моди і часто пригасає, не розквітнувши.

Початкуючому письменнику особливо потрібен провідник, тому що періоду учнівства ніяк не уникнути навіть феноменально обдарованим вундеркіндам. Опановувати самому секрети творчості неймовірно важко.

Художник, щоб стати професіоналом, має закінчити академію мистецтв, тобто наполегливо вчитися років п’ять і більше. Майбутньому письменнику треба не менше. Але доброї школи письменства нема, хоча спроби створити її трапляються, тому початкуючий літератор повинен шукати собі учителя.

Багато хто думає, що вчитися писати не треба, оскільки все вирішує рівень таланту. Але це не так. Без науки неможливо стати професіоналом, опанувати теорію літератури й виробити власний неповторний стиль. Сумна прикмета нашого часу — поетичні збірки неофітів літератури, видані в отроцтві чи ранній юності. Майже всі вони сірі, безликі й безпорадні. Їх соромно читати, і колись за них доведеться червоніти авторам.

Талант можна розвинути, а можна погубити. Загублених талантів набагато більше, ніж реалізованих. Добрий учитель — це завжди опора для учня, надія на щасливе майбутнє.

Але не тільки учневі потрібен талановитий учитель, а й учителеві обдарований учень. М. Вінграновський згадував, що “Довженко аж кипів, аж тремтів, щоб мати учнів чи бодай хоч одного”.

Чому? Тому що талановита людина завжди приречена на самотність, і до того ж, так хочеться комусь передати у спадок те багатство, яке надбав за життя.

Сумна і пародійна прикмета нашого часу — письменник, що сам набивається на виступ, зустріч із читачами. Його ніхто не запрошує, ніхто не знає, книжок його не тримали в руках, але це не зупиняє його. Нині такі зустрічі у школах, на підприємствах, у бібліотеках і вишах — типове явище.

І чим слабший письменник, тим нахабніше він набивається на виступ. Здавалося б, ну і хай. Кому яке діло. Але річ у тім, що після таких виступів у людей складається враження, що сучасний письменник — то жалюгідний людинець, убога сірість, що кропає бездарні вірші, а це знівельовує і спрофановує звання професійного письменника.

Чи можна уявити собі, щоб набивалися на такі виступи Ліна Костенко чи В. Шкляр, В. Лис чи М. Дочинець, Галя Пагутяк чи С. Жадан? Гідність не дозволить. Талант. Розумію, на них упала добра слава і вони витребувані, а є сотні міцних професіоналів, які заслуговують на ширше визнання, але змушені знемагати в забутті й самотині. Їм хочеться на люди. Так. Але попереду письменника завжди має іти книжка. І добра слава.

Пишу цей дражливий спіч після зустрічі братів Капранових з тернопільськими студентамифілологами. Як на мене, ці хлопці чудові й навіть талановиті піарщики, але письменники посередні. Без власного упізнаваного стилю. Те, що вони прочитали зі своєї нової книжки “Забудьріка”, мене не тільки розчарувало, а й засмутило, бо написане ніби учнівською рукою. Але з яким апломбом читали! Як подавали і коментували! І вибрали ж, мабуть, найсильніші місця. То які слабші?

Написали роман — і гайда по Україні.

Можна бути певним, що продадуть, бо тербичать повні сумки, як цигани крам.

У письменника є дві можливості продати книжку:

— написати справді талановиту річ, яка б заінтригувала читача, і самопливом пустити у світ Божий;

— згаламатити сякутаку річ — і гасати Україною, займаючись продажем.

Залежно від того і поділяються письменники на два типи: справжніх та імітаторів.

 

Здається, чим слабший письменник і чим менше обізнаний з трактатами великих візіонерів, тим більше у нього версій про трансцендентне. І про такі наскрізь таємничі й непізнані речі він розводиться особливо охоче і часто, “розтікаючись мислю по древу”. А ось спонукати до розмови на цю тему справді великих інтелектуалів завжди не так просто. Майже чверть віку пропрацювали ми плічопліч з Р. Т. Гром’яком, але я так і не зміг довідатися, що ж він думає про потойсвіття і чи мозолиться над тим узагалі. Це ж можу сказати про І. М. Кошелівця, П. Одарченка і Д. Чуба. Не любили розбазікувати про божественний, невидимий світ Ю. Ґудзь, М. Холодний, М. Мірошниченко, І. Іов, О. Орач, хоча було в нас чимало довірчих сповідальних розмов і чимало листів, і відкрито їм було чимало. Є теми не для пустопорожнього базікання, вони на дні серця і під надійним замком.

 

Люблю те, що робить у літературі о. Василь Погорецький, тому що пише з любові до світу, людей і Бога. І хай немає у нього запаморочливої стилістики, та є щось значно більше — золотий запас неперебутніх почуттів.

Пошуки Бога, важкий і болісний шлях шукань і сумнівів, вагань і невдач позначають його життєвий шлях. І це так природно й зрозуміло, навіть у священика і доктора теології. Бо тільки релігійні фанатики та ортодокси не відають вагань.

Читати о. Василя Погорецького — наснажувати душу вірою в добро і милосердя, а також надією на вічне життя.

 

Далі буде.

Пошанування Пророка
2016-05-26 15:35 slovo

Георгій ЛУК’ЯНЧУК

Фото автора

22 травня 2016 року виповнилося 155 років із часу повернення тіла Пророка України на рідну землю. Численні делегації з різних куточків України прибули цього дня до Канева, де поховано нашого Кобзаря, щоб віддати шану великому синові України, за яку він страждав, мучивсь, та не каявсь…. Вшанували великого поета і в українських містах і селах, у столиці України й за кордоном.

Цьогоріч громадськість Києва відзначила 155річчя перепоховання Т. Шевченка заходами в парку його імені. Вони розпочалися з покладання квітів до підніжжя пам’ятника Тарасу Григоровичу, а потім продовжилися пісеннопатріотичною акцією з нагоди 155річчя від дня перепоховання Тараса Шевченка, яку підготував “Творчий сектор” за сприяння Костянтина Новаленка з молодіжного відділення Народного руху України. Виступили з пісенними композиціями на слова Шевченка та текстами присвяченими пам’яті поета Макс Воля, Мальва Кржановська, Василь ТитаренкоЛютий, Марія Лелека, Ігор Двигало, Богдан Борщ…

Також виступили політичні та громадські діячі України: голова КУНу Степан Брацунь, Микола Нестерчук від “Просвіти”, Віктор Горбач від Народного руху України, Віктор Світайло від ОУН (Державників), Георгій Лук’янчук від Української партії, дисидент Василь Овсієнко від “Соловецького Братства”, Марія Влад від НСПУ та інші. В своїх виступах оратори акцентували на невмирущості та актуальності заповітів нашого пророка через нинішню війну з путінською імперією, а також “повзуче” зросійщення інформаційного, культурного та духовного простору України.

Дійство завершилося концертними виступами народних хорів: хору “Просвіти” та легендарного хору світлої пам’яті Леопольда Ященка “Гомін”.

Тарас Шевченко: «Москалі — чужі люде»
2016-05-26 15:34 slovo

Вадим МИЦИК,

доктор філософії в галузі культурології, заслужений працівник культури України, м. Звенигородка у Шевченковому краї

 

“Кобзар” Тараса Шевченка — це книга вічного Духу українського народу. Нею люд кревний майже два віки наснажується любов’ю до України, невмирущістю діянь усіх поколінь, славою й величчю предків, одкриває шляхи і духовні орієнтири для упевненої ходи в Майбуття. У ньому дається й відповідь, хто нам перепиняв цей рух і нині стоїть на заваді. “Кобзар” відкривається віршами “Причинна”, “Думка” (чотири), “На вічну пам’ять Котляревському”, в “якому слава сонцем засіяла”. За ними — велика й трагічна поема “Катерина”. У чотирьох віршах “Думка” поет дає поради рідним людям. У першій він застерігає, щоб не виїздили в чужі краї, — він сам там зазнав принижень і поневірянь:

На чужині не ті люде —

Тяжко з ними жити!

Коли ж милий на чужині згинув, то сила кохання дівчини поставить її на могилі калиною — ознакою рідного краю: “Буде легше в чужім полі / Сироті лежати”. У третій “Думці” поет стверджує, що “долі в чужім полі” не знайдеш, а тільки погибель. Однаково, якою вона буде: чи фізичною, чи духовною. Та й удома через моральний упадок, коли нема підтримки, не краще, оповідається у четвертій “Думці” (вона стала відомою піснею “Нащо мені чорні брови”): “Свої люде — як чужії, / Ні з ким говорити”. Всі вони, як і поема “Катерина”, написані 1838 року.

Україну поневолила Московська імперія, й москалі український народ так закріпостили й збезчестили, що не було як жити ні матері, ні дітям. Тарас Шевченко в поемі “Катерина” вибрав простий сюжетний хід: москаль піддурив дівчину, збезчестив і покинув. Його так і сприймуть читачі, особливо жінки. Розрахунок поета був на те, що українців треба не тільки розжалобити, а щоб вони зрозуміли: з москалями нема чого зближуватися, бо надурять, поживляться і знеславлять. В образі дівчини втілив Україну, а в москалеві — саму Московщину в її злочинності та згубності. Назву Московщина в “Кобзарі”, а не Росія, поет вживає постійно, бо так українці її й називали. Москалі не тільки загарбали землі й поневолили 106 народів, серед них і український, а ще й вкрали наше споконвічне наймення Русь, перетворивши його на “Росія”. У двох розділах поеми слово “Московщина” вжито в кожному двічі, в третьому — аж чотири рази.

Уже у вступі поеми Тарас Шевченко у восьми із них застерігає українців не відкривати душі чужинцям:

Кохайтеся, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі — чужі люде,

Роблять лихо з вами.

В останніх рядках вступу поет удруге, але точніше й змістовніше, розкриває суть москальства — гноблення, знущання:

Бо москалі — чужі люде,

Згнущаються вами.

У поемі чітко написано, що поєднатися з москалем — накликати біду на себе. Це великий злочин, рівносильний тому, коли б мати втопила свою дитину: “Здалась тоді б ти гадині, тепер — москалеві”. Заподіяна смерть дитині й запроданство москалям є злочином однаковим — убивчим. Це не тільки сором, ганьба, а національна біда: насміяна, надурена, згорьована, розбита долею. Як була сама по собі, то у вишник, “в садочок ходила”, а після наруги москалем — “під тином з сином”. Розквітала дівчиною, а стала покриткою.

Москалі наповнили горем і людей, і землю. Вони, як загарбники, чинять розбій серед завойованих і пригноблених народів. Майбутнє стає поганьбленим, покинутим, знедоленим: “Кого батько і не бачив, // Мати одцуралась… Ні родини, ні хатини”.

Провідний шевченкознавець на зарубіжжі Павло Зайцев 1939 року, коли відзначалося 125річчя від дня народження Тараса Шевченка, про поему “Катерина” так і писав: “З цілком неоригінального сюжету — оповідання про сумну долю зведеної й покинутої дівчини — зробив справжній шедевр, в якому трагедія зведеної москалем українки виросла в трагедію зведеної москалем України”. (“Життя Тараса Шевченка”, 1994). Ця тема, через залежність української науки від російської, в шевченкознавстві не розроблялася.

Висновок із антимосковитської поеми “Катерина” постає однозначний. Той, хто піддався москальській спокусі, втрачає все, навіть життя у рідному українському світі. Від цього настає втрата національних ідеалів, цільності й самодостатності народу. В поемі “Катерина” поет стверджує моральну чистоту нації: усвідомленим чи неусвідомленим зрадникам немає місця серед неї. Національне відступництво не має ні прощення, ні навіть життя. Тому Катря зі своїм безчестям кидається в ополонку, й вода забирає усе разом, щоб і сліду чужинського не було на землі. “Московського сина” Івася — безневинне дитя, поет спроваджує кобзарям — “людям божим” у науку, на виховання, котрі піснями, мудрістю народною повернуть його душу до рідної матеріУкраїни.

У вірші “До Основ’яненка” (Петербург, 1839), найвідомішого на той час письменника, Тарас Шевченко на всі віки життя українського народу проголосив:

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине…

Ось де, люде, наша слава,

Слава України!

Через кілька рядків Тарас Шевченко пише те, що й у “Катерині”: “А до того ж — Московщина, / Кругом чужі люде”. Відразу ж виривається біль із душі й письменнику, як найріднішому, поет каже: “Тяжко, батьку, / Жити з ворогами!”

У поемі “Великий льох” Тарас Шевченко поглиблює проблему національної відповідальності кожного українця за негативні вчинки перед рідним народом, навіть найменші. Будьякий злочин, спрямований проти народу, проти України, обертається смертельною покарою на найвищому — Божественному — рівні. У містерії три душі в образі пташечок повідують, чому їх Бог забрав із життя. Першу за те, що з відром води “вповні шлях перейшла” гетьману (за народною вірою — це побажання вдачі), коли “їхав в Переяслав Москві присягати”. Другу покарано за нібито просту послугу “високопревосходительному” загарбнику: “Що цареві московському / Коня напоїла — В Батурині, як він їхав / В Москву із Полтави”. Третя навіки закрила очі за, здавалося, невинний порух: немовлям всміхнулася цариці Катерині. Вона ще навіть не знала, що та — “лютий ворог України”. Отже, кожен, навіть малий, навіть через незнання, злочин проти України обертається для народу великим злом і є смертельним.

Тарас Шевченко не тільки писав, а й часто говорив про поневолення Москвою рідного народу. Ось слова, які на одному з вечорів художник Григорій Честахівський записав з уст Кобзаря: “Аж шум шумує в серці, як згадаєш, яку гірку (чару) випив та ще й досі п’є наш славний люд козачий, а таки не втеряв серця, а поганецьмоскаль топче його личаком калюжним і сам не знає, паскуда, яке добро нівечить”.

Поему “Невольник” Тарас Шевченко написав 1845 року, після заслання у 1858, 1859 роках доопрацьовував її. Основними в ній залишилися рядки про гнобителів українського народу. Серед них найзлочиннішими для світу є державазагарбник, народзагарбник:

Ляхи були, усе взяли,

Кров повипивали!..

А москалі і світ божий

В путо закували.

Оце путо неволі — ніщо інше, як постійна війна Росії проти України, що ведеться майже чотири сотні років. Окрім гноблення й грабування, це ще й невпинна нахабна русифікація українського народу. Її веде злочинна політика Росії і виплекані й підкуплені нею в Україні колаборанти, запроданці, чиновники “із циновими гудзиками”. Дивлячись, що починає програвати силі Українського Духу, Росія, яка самопроголошувала свій народ “старшим братом” для українців, скинула з себе “овечу шкуру” і з вовчим гарчанням 2014 року пішла відвертою війною проти українського народу. Сучасна війна загарбницького сусіда вкотре підтвердила, що москалям ні в чому вірити не можна! Вони, як показав їхню суть Тарас Шевченко, — “чужі люди”, діють як загарбники, як злочинці та вбивці проти народів й на розбої, на їхньому гнобленні наживаються. Російський народ зі своїм президентом несуть спільну відповідальність за війну проти України, тепер уже в третьому тисячолітті.

У всі часи для нас, українців, на щодень є заповітними слова нашого генія й пророка Тараса Шевченка:

Свою Україну любіть,

Любіть її!..

Московія — є Московією, а не Росією
2016-05-26 15:32 slovo

Інтерв’ю з народним депутатом України І і ІІ демократичних скликань, Надзвичайним і Повноважним Послом України в Грузії (1998—2003) і Республіці Азербайджан (2005—2008), головою Івано-Франківського обласного об’єднання “Просвіта” ім. Т. Шевченка Степаном ВОЛКОВЕЦЬКИМ.

— В одному зі своїх виступів Ви запропонували широко обговорити питання, як ми, українці, мали б називати Росію. Росією, як тепер, чи Московією? Як її називав світ до Петра І.

— Це питання історичної справедливості, тим більше, що в Україні триває процес декомунізації та очищення від залишків комуністичного та імперського минулого. У Конфуція є мудрі слова: “Правильно назвати — значить правильно зрозуміти”. Насправді, московська державність народилася і зміцнилася в період Золотої Орди, в межах

монголо-татарської держави. І справді, світ знав її у ті часи як Московію. І лише 1713 року російський цар Петро І видав указ своїй дипломатії називати її Росією чи “Государством російскім” і закріпив цю назву проголошенням Московії імперією 1721 року.

Зробили це з політичних міркувань, щоб перейняти (на словах, звичайно) славні європейські традиції Київської Русі. Хоча Московську державу будували і протягом століть вона діяла на зовсім інших засадах — засадах кочової азійської політичної культури, з її експансією, загарбанням чужих земель, жорстокою диктатурою…

Немає жодних об’єктивних історичних підстав називати її Росією. Ми не можемо змусити світ і росіян-московитів змінити назву “Росія” на “Московія” і не намагаємося цього робити. Але нам ніхто і ніщо не завадить вживати таку назву, яку вважаємо за потрібне, яка відповідає історичній правді. Так, ми маємо претензії до цієї назви, бо ми, українці, правонаступники традицій Київської Русі на відміну від Московії. Це наші предки на своїй території сформували давню українську державу і дали назву “Русь” (“Росія” — похідне від “Русь”). Найбільший український історик М. Грушевський так назвав нашу історію “Історія України-Руси”. Наш геній Т. Шевченко не вживав етнонім “Росія”, а використовував — “Московія”.

То чому ми маємо змиритися з тим, що у нас “перейняли”, а точніше, у нас забрали, а ще точніше — вкрали? Руси, русини — ми, українці, і так ми себе називали і так нас називали протягом довгих століть і в часи польської, польсько-литовської, австрійської (на Галичині) влади.

— Найісторичніше, якщо можна так сказати, своє ймення несе патріарх Філарет, який іменує себе як Патріарх Київський і всієї Руси-України. Чи не так?

— Безперечно, адже Київська метрополія чи не старша за Москву, не кажучи вже про Московську метрополію. Патріарх Філарет знає історію і не віддав цю назву чужинцям. Для всіх нас це добрий приклад.

— А як бути з назвою “Україна”?

— Етнонім “Україна” вживали паралельно ще з часів Київської держави і остаточно він закріпився у зв’язку з тим, що Московія “запозичила” спадщину Києва, починаючи від основного — назви народу. Тепер уже вони стали не просто “русскімі”, а “велікоросамі”. А хто ж ми тоді? Можливо, варто подумати про назву України — “Україна-Русь”.

Пригадую історію, яка мала місце в радянський період, під час екскурсії історичними місцями Києва. Екскурсовод розповідала про Київську Русь, пам’ятки давньоруської культури делегації з Сибіру. Тоді хтось із гостей здивовано запитав: “Так здєсь всьо рускоє, откуда же взялісь еті украінци?” Питання логічне і на нього потрібна відповідь. Для кожного з нас, для них, і для всього світу.

— Чи не видається Вам, що самою назвою Росія Петро І запретендував на Київську спадщину й водночас висловив претензії і на територію України?

— Цілком правильно. І вся історія відносин України з Московією (Росією) до сьогодні є тому підтвердження. І тепер, коли ці відносини набули гострого військово-політичного протистояння, думаю, настав час історичної правди. Нам, українцям, громадянам України, навіть на офіційному рівні варто повернути Росії справжню її назву — Московія, а росіян називати московитами. Тим більше, що теперішня Московія (Росія) Путіна продовжує привласнювати нашу українську історію і наших великих предків. Наприклад, хрестителя Руси-України Володимира Великого. Їм би, за правом спадковості, побудувати у Москві пам’ятники правителям Золотої Орди, а вони взялися за зведення монумента Київському князю Володимиру.

— Як дипломат із багаторічним стажем, говорячи про офіційний рівень, чи могли б Ви обґрунтувати свою пропозицію на основі міжнародної практики?

— Така практика існує у світі з давніх часів. Кожен народ називає інший народ чи іншу державу так, як вважає за потрібне. Наприклад, Німеччину ми, українці, називаємо Німеччиною, росіяни (московити) — Германією, а самі німці свою державу — Deutschland. Інший приклад, Грузія, де я довго представляв Україну як посол. Слов’янський світ називає її “Грузія”, англомовний — “Georgia” (Джорджія), а грузини свою країну називають “Сакартвело”. Те саме можна сказати про Чорногорію (Монтенегро)… І таких прикладів безліч.

— Яким Ви бачите механізм реалізації цієї ідеї?

— Думаю, що це питання варто обговорити широкій громадськості в усіх регіонах України. До речі, це буде потужним імпульсом для нашого усвідомлення правдивої історії України, пов’язаної з російським “старшим братом”. Для початку ми плануємо провести конференцію на цю тему за участю науковців — істориків, політологів Прикарпаття. Це питання могли б розглянути обласні ради в усіх регіонах України, зокрема й наша Івано-Франківська. І завершальний етап — винесення та обговорення цієї пропозиції Верховною Радою України.

— Своє слово має сказати й українська історична наука.

— Безперечно, ця ініціатива мала б виходити від науковців-істориків. Сподіваюсь, вони скажуть своє слово. І це слово буде вагомим. Зрештою, за прогнозами багатьох дослідників, Росія таки стане Московією, розділившись на багато нових державних утворень. Але це вже питання майбутнього. Завдання тепер — повернути історичну справедливість, використавши наше право національної власності і спадковості.

 

Спілкувався Богдан ВІВЧАР

Зустрічає Бахмут український
2016-05-26 15:31 slovo

Емілія ФРОЛОВА,

член Національної спілки журналістів України

Громадські активісти, представники ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, науковці, історики, поети, журналісти Сходу і Заходу — двох частин нашої єдиної країни, у День пам’яті і примирення зустрілися на Донбасі.

Волонтерська група “Бахмут Український” радо зустріла однодумців, небайдужих людей, які твердо знають: якщо є бажання творити добро, то для досягнення мети кожен може зробити багато корисного заради рідної країни.

Нині підтримка все ще потрібна українськомовній школі № 1

у Костянтинівці Донецької області. Дякуючи газеті “Слово Просвіти”, про довготривалий конфлікт між захисниками навчального закладу та начальником міського управління освіти Ольгою Барабаш дізналися в Україні, зокрема, у Львові. Тому й не обминули цього питання представники науки, громадські діячі, працівники ЗМІ, які з Львівщини приїхали в Бахмут.

Ініціаторами зустрічі були Львівський торговельно-економічний університет та волонтерська група “Бахмут Український”. Коли “західнякам” розповіли про конфлікт “східняків-костянтинівців” із чиновниками, то у львівського “десанту” не лишилося сумніву щодо того, розглядати проблему, яка бентежить провінційне прифронтове місто, чи ні. “Бахмут Український” запросив активістів із сусідньої Костянтинівки, і представників батьківського комітету школи, його директора та просвітян запросили в гості.

Отже, обговорення багатьох проблем, із якими повсюди стикаються волонтери, активісти, патріотична громадськість, почалося з ситуації, що склалася з костянтинівською школою. Виступив директор ЗОШ № 1 Олександр Мережко, розповіла про боротьбу за школу голова батьківського комітету Оксана Роменська. Проблем ще багато і крапку ставити в цій історії зарано, бо сумніви щодо збереження закладу, який навчає дітей українською мовою, залишаються: ЗОШ № 1 збережуть, якщо на її базі створять опорну школу. Є такий проект, але чи буде він здійснений? Ніхто не дає гарантій, що місцева та обласна влада зроблять усе для того, аби опорна українськомовна школа в Костянтинівці постала. Потрібні капітальний ремонт школи, потрібна підтримка міського управління освіти, потрібно вичерпати непорозуміння і нерозуміння між школою і начальницею Управління освіти…

А от львів’яни дуже добре зрозуміли проблему костянтинівців. Цікавою була розмова з науковцем Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУ Петром Шкраб’юком, доктором історичних наук, старшим науковим співробітником, членом НСПУ, громадським діячем. Петро Васильович відчув загрози костянтинівській школі, обіцяє допомогти, тож захисники ЗОШ № 1 сподіваються на львівську підтримку.

Продуктивним був діалог із львів’янином, громадським активістом “Козацького стрілецького братства”, “Братства ОУН-УПА”, який займається наукою, бере активну участь в організації патріотичних заходів, пропагує в Європі все те, що представляє Україну як державу з дуже непростою, але цікавою історією. Науковець Всеволод Ісків теж перейнявся проблемами костянтинівців, дав слушні поради. Всеволод Петрович зауважив, що і у Львові є проблеми, бо “будувати Україну — важка праця”, чиновники чинять спротив, тому нам треба консолідуватися.

Потоваришували активісти і просвітяни Костянтинівки з журналістом зі Львова Сергієм Лащенком, який подарував школі свою книжку “Наш Південний Схід” — з побажанням “вистояти і перемогти”. До речі, журналіст присвятив книгу активістам із Донецька, Луганська, Києва, Сімферополя, Севастополя, які “жертовно борються за права українців Південного Сходу”. Сергій, який, як журналіст, “займається Донбасом”, серцем відчув величезне бажання активістів прифронтового містечка відстояти права дітей, які хочуть навчатися в школі, де панує українська мова, де учні й учителі, хоча це й нелегко в Костянтинівці, прагнуть бути українцями по духу. На жаль, це бажання не у всіх є, і це величезна проблема. Про діяльність “Бахмута Українського”: тут працюють справжні патріоти. Ось керівник волонтерської організації Сергій Гончаров. Його велика родина допомагала і зараз допомагає українським військовим, робить це без пафосу, за велінням серця. Сергій каже, що “треба розширити культурний простір, дати розуміння людям: що то є Україна, хто представляє владу, а хто — народ, як кожен повинен діяти, боротися за свої права, відстоювати свої інтереси, впливати на владу”.

Ось Світлана Кравченко, член ради “Бахмута Українського”. Про неї говорять, що вона тут “мама, берегиня, душа організації”. Вона спирається на українських вояків, якими організація опікується вже два роки, і це, зауважує Світлана, навіть більше, ніж волонтерство, це особлива духовність.

Ось ще одна надзвичайна людина, така активна, що дух захоп­лює, — Володимир Дериведмідь відкрив у Бахмуті чудовий “Дім книги”. Яка тут література! А як він заохочує дітей, молодь, дорослих до всього українського!

Коли стаття готувалася до друку, стало відомо про те, що “колорадські” молодики (на них була відповідна символіка) розбили скляну вітрину крамниці “Дім книги” та зруйнували банер із портретом загиблого українського воїна, пам’ять про якого дуже дорога для багатьох патріотів міста. Такі воїни життя своє віддали за Україну — за Бахмут і Костянтинівку, за Львів і Київ, за нас із вами. Але виповзли з нори “щури” і нагади про себе: вони тут, поруч, вони не визнають наших ідеалів, цінностей, культури, мови, традицій.

Було про що поговорити, подискутувати львів’янам та активістам Бахмута і Костянтинівки. Йшлося про громадські організації, роботу з містянами, про молодь, війну та мир, статут міста, який хоче мати громадськість Бахмута. То справа непроста, кажуть гості із Західної України. Львову, щоб отримати статут, знадобилося 10 років напруженої роботи. Але активісти Бахмута роботи не бояться.

Нам треба об’єднуватися, діяти спільно, налагоджувати зв’язки з громадами, займатися виховною роботою. І вкрай необхідні такі зустрічі, як та, що відбулася в Бахмуті. Єднаймося! Україна понад усе!

 

Поїздка до могили Степана Бандери
2016-05-26 15:30 slovo

Володимир ПІПАШ,

голова Закарпатського ОО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка

Численна делегація Народного руху України здійснила автобусну подорож до німецького Мюнхена. Перебувала тут два дні — 23 та 24 квітня. Серед представників обласних організацій Руху в її складі були і закарпатці: Іван Габор, Богдан Вайнагій та автор цих рядків. Приємно, що серед учасників поїздки було чимало рухівців у вже другому, а то й у третьому поколінні, приміром, донька викраденого 1994 р. спецслужбами голови секретаріату НРУ Михайла Бойчишина — депутат Львівської облради Лідія Бойчишин, чи наш Богдан Вайнагій — син одного з перших рухівців Тячівщини.

Поїздка відбулася за ініціативою голови Львівської крайової організації НРУ Андрія Корната, а спонсорами виступили підприємці, зокрема Богдан Гагалюк — керівник Фракції НРУ у Львівській обласній раді.

Програма поїздки передбачала відвідини могили Степана Бандери, легендарного Українського вільного університету (який і запросив делегацію рухівців), що із 1946 р. перебуває в Мюнхені, та участь у літургії (якраз мала бути Вербна неділя) в українському соборі Покрови Пресвятої Богородиці та св. Андрія Первозванного.

У Мюнхен прибули в полудень 24 квітня. І зразу ж вирушили в двогодинну пішохідну екскурсію центральною частиною міста. Осердям її є Марієнплац — площа святої Марії, навколо якої розташувалися квартали забудов ХІV—ХІХ століть. Цікаво, що старовинна архітектура у Мюнхені була за часів Ренесансу запозичена з Італії, тож місто подібне до Венеції, Флоренції тощо. Через це, як повідомила гід, Мюнхен напівсерйозно називають “найпівнічнішим італійським містом”.

У чудовій пам’ятці архітектури — королівському палаці, що у центрі міста, нащадки престолу не живуть, позаяк надають перевагу своїм заміським замкам, а здають його в оренду під офіси. Чи не найбільше тут старовинних, готичних соборів, такою ж є і ратуша.

Упродовж віків Мюнхен — столиця Баварії: з 907 р. — герцогства, з 1806 до 1871 р. незалежного королівства, а нині федеральної землі Німеччини. Мешканців близько півтора мільйона, із них — триста тисяч іноземців. Баварський діалект значно відрізняється від літературної німецької мови, натомість близький до австрійської німецької. Парадоксально, що хоча баварці полюбляють глузувати з “прусаків” (північносхідних німців), але найбільше “не люблять” саме австрійців (позаяк ворогували з ними у минулому впродовж багатьох віків). Також фенотипно вони відрізняються від північних германців, оскільки, пояснила гід, є нащадками онімечених кельтів. Утім, це не є жодною підставою для якогось сепаратизму…

Після поселення у гостелі, увечері того ж дня нас чекали в Українському вільному університеті (у 1945 р. його ректором був о. Августин Волошин). Тут відбулася зустрічзнайомство з керівництвом та викладачами вишу. Частина їх та студентів є вихідцями з України уже часів незалежності.

Університет ліцензований і підпорядкований Міністерству освіти Баварії, однак має окремий статус, позаяк викладання здебільшого відбувається українською мовою. На навчання запрошують і юнаків та дівчат з України. Навчання платне, 600 євро за семестр, тут сприяють у працевлаштуванні студентів, яке надає їм змогу забезпечувати оплату та мешкання в Німеччині (місячна середня зарплата у Мюнхені складає близько 1400 євро).

Від нашої делегації вишу вручили подарунки, книги подарував і автор.

Наступного дня ми побували на архієрейській Службі Божій у катедральному соборі Апостольського екзархату в Німеччині та Скандинавії Української ГрекоКатолицької Церкви Покрови Пресвятої Богородиці та св. Андрія Первозванного.

Собор споруджений у сімдесятих роках минулого століття у стилі конструктивізму. На щоглах два прапори: український та ЄС. Інтер’єр храму прикрашають мистецькі твори славетного Святослава Гординського. На службі було багато вірян, а також черниці місцевого українського грекокатолицького монастиря. Правив архієпископ, йому співслужило кілька священиків. Перед освяченням верби він повідомив, що тут присутня делегація НРУ з України. І нагадав, що цієї неділі, за благословення Святійшого отця Франциска, у всьому католицькому світі збирають кошти для потерпілих від війни в Україні.

Безсумнівно, що церква є осердям, місцем зустрічі, а разом із розташованим поруч Українським культурним центром — і спілкування місцевих українців. Тут працює і українська суботня школа Товариства “Рідна школа”.

Зустріли ми тут і закарпатку — віцеконсула України у Мюнхені Ярославу Сочку (доньку колишнього голови Іршавської райорганізації НРУ Василя Марущинця), яка є активісткою української громади.

Загалом у Мюнхені мешкає багато українців. Це, як називають тут, “діаспора” (вихідці з України до 1945 р. та їхні нащадки) і “мігранти” після падіння “залізної завіси”. Ще російськомовні українці вливаються у російську громаду, з якою контактує певне число емігрантівнімців та євреїв з території колишнього СРСР.

Автобусом добралися на цвинтар Вальдфрідгоф, де могила Степана Бандери. Цвинтар, згідно з проектом архітектора Ганса Грасселя, є парком чи лісопарком. Могили — поміж могутніх дерев, доволі далеко одна від одної. Прокладені асфальтовані доріжки та водогін, який веде до численних басейнчиків, щоб набирати воду у пластикові поливалки, що є біля кожного з них. Усі могили ідеально доглянуті. Цим займаються відповідні служби адміністрації цвинтаря.

Відчувається, що місце останнього спочинку провідника ОУН Степана Бандери часто відвідують українці. І це після відновлення пам’ятника, після чергового вандалізму путінськокацапської агентури в Німеччині, що стався 17 серпня 1914 р. На могилі цвітуть сині та жовті квіти, багато свіжих букетів, українські прапорці, свічки. Перебування на святому для кожного свідомого українця місці справило незабутнє враження…

P. S. Перед поїздкою була думка взяти вербу для освячення з України. Та вирішив, що не довезу, адже верба вже розпустила листя. У Баварії весна була більш пізньою, тож місцеві українці освячували ще “котики”.

По закінченню служби вже перед Українським домом побачив жінку з розкішним букетом котиків. Звернувся до неї: “Пані, будь ласка, подаруйте гілочку верби, повезу в Закарпаття, в Ужгород”. Та знітилася та й каже: “Вибачте, але я запізнилася на службу, тож верба не свячена. Сама хочу у когось випросити, випрошу і Вам…”. Через кілька хвилин принесла гілочку “котиків” та самшиту, які я привіз у Вітчизну. Верба у хаті, а самшит посадили — може, прийметься, стане живою згадкою про відвідини столиці Баварії, де спочиває Степан Бандера.

Слово про Подільську «Просвіту»
2016-05-26 15:23 slovo

Оксана КЛІМОВА

 

У Кам’янецьПодільській центральній бібліотеці відбувся культурнопросвітницький захід “Слово про подільську “Просвіту”, до 110річчя із часу офіційного заснування. На заході виступив Віталій Міхалевський — голова Хмельницького ОО “Просвіти”, він наголосив, що мета діяльності Товариства — утвердження української національної ідеї, державної української мови, розвиток національної культури, відродження історичної пам’яті, формування національної свідомості та піднесення духовності і добробуту українського народу.

Бібліотека також тісно співпрацює з Кам’янецьПодільським міським об’єднанням “Просвіти”, своїми роздумами поділився його голова В’ячеслав Полятинчук.

Подільські митці подарували бібліотеці добірку видань.

У бібліотеці підготували викладку літератури “Просвіта” в історії краю”, яку представила бібліограф ЦРБ Ірина Попіль.

До речі, нещодавно центральній міській бібліотеці присвоєно ім’я Костя Солухи — видатного діяча, який на початку ХХ століття незмінно очолював у Кам’янціПодільському Подільську “Просвіту” й чимало зробив для започаткування у нашому краї українськомовних бібліотек. Із цієї нагоди бібліограф Олена Дачковська підготувала бібліографічне видання “Кость Григорович Солуха”, а відомий у місті громадський діяч, член правління Кам’янецьПодільської міськрайонної “Просвіти” Едуард Крилов (до речі, перший голова відродженої в місті у грудні 1989 року “Просвіти”, яка спочатку іменувалася Товариством української мови імені Тараса Шевченка) написав статтю “Вдячність благодійникам — мірило людяності”, в якій поділився своїми роздумами про свіжі події, нагадав про невтомну діяльність Костя Солухи. Пропонуємо уривок зі статті Едуарда Костянтиновича.

 

Вдячність благодійникам

— мірило людяності

Свого часу в місті точилися дивні дискусії навколо імені Костя Солухи, йому протиставляли ім’я Володимира Затонського, яке донедавна носила центральна бібліотека. Минуло немало часу відтоді, коли координаційна рада громадськополітичного руху “Гідність” звернула увагу на недоцільність збереження назви, якою бібліотеку нагородили 18 квітня 1966 року — з нагоди її столітнього ювілею, зважаючи на те, що Затонський у нашому місті провів дитячі і юнацькі роки.

Виступи науковців кам’янецьких університетів, представників громадськості, збір підписів, незаперечних доказів призвели до того, що міська рада з натугою, але погодилася прибрати ім’я Затонського з назви бібліотеки.

І тепер радіємо поверненню громаді міста десятиліттями замовчуваного Костя Солуху. Про деякі моменти з життя цієї непересічної людини варто нагадати.

Вікіпедія нам повідомляє, що Костянтин (Кость) Григорович Солуха (1861—1922) — це “український громадський і культурний діяч та меценат на Східному Поділлі, за фахом лікар. Голова Подільської “Просвіти”. Один із засновників університету в Кам’янціПодільскому”. Є про нього стаття в “Енциклопедії українознавства”. Не забув про цьогорічний 155річний ювілей шанованого діяча і “Український народний календар” на 2016 рік.

Саме К. Солуха заснував Подільську “Просвіту” і був її незмінним головою. Коли не було українських шкіл, коли русифікація була офіційною політикою Російської імперії, коли українські книги у незначній кількості друкувалися за кордоном, коли українські театри були обмежені в своєму репертуарі, “Просвіта” під неймовірним тиском чиновницької бюрократії намагалася відновити втрати, завдані нашому народові заповзятими імперськими посіпаками.

У цей нелегкий час Солуха зі своїми прихильниками розповсюджував українські книги, пресу, картини українських художників, збирав кошти на доброчинні дії, поширював діяльність “Просвіти” на села. Незважаючи на проблеми із владою, 1919 року вже існувало 203 осередки цього товариства. Як один із засновників Українського університету, Солуха був і одним із його духовних батьків. Він формував університетську бібліотеку, брав активну участь у заходах університету, був університетським лікарем.

Діяльність Костя Солухи як лікаря широко висвітлив А. А. Трембіцький у статті “Діяльність Костя Солухи на лікарській ниві”. Про цю чудову людину писали знані історики і краєзнавці: Юхим Сіцінський, Володимир Герасименко, Віталій Лозовий, Олександр Завальнюк, Віктор Прокопчук, Валерій Нестеренко, Віталій Мацько. Адже Солуха був не лише лікаремпрактиком, а й лікаремекспериментатором. Він винайшов власні методи лікування, які ніхто після його смерті не повторив. Йому пропонували працювати в СанктПетербурзі, але він відмовився від цієї пропозиції на користь подолян. Він організував Подільське товариство Червоного хреста, яке започаткувало курси з підготовки сестержалібниць. Під час визвольних змагань за волю України в 1918—1920 роках вони відіграли значну роль у допомозі воїнам Армії УНР.

Кость Солуха допомагав простим людям, безкоштовно надавав допомогу тим, хто не міг її оплатити через бідність, допомагав власними грошима. Коли 1922 року в краю поширилася епідемія тифу, Солуха взяв на себе, здавалося, непосильне завдання в боротьбі з цією пошестю, рятуючи життя землякам. Але свого життя не зберіг. Він сам заразився тифом і помер. “Водночас варто згадати, — пише А. Трембіцький, — що життєві шляхи, державницька, суспільнопросвітницька, науковопедагогічна, професійна і благодійницька діяльність Костя Солухи, зокрема, і членів цієї славної родини подолян ще чекають свого українського дослідника”.