Новости: Результаты онлайн опроса: "Опыт онлайн покупок"

Последние новости

Ч. 3 (795), 22 січня – 28 січня 2015 року
2015-01-23 10:17 slovo

  • Духовні скарби, не до кінця розгублені нащадками…
  • Тетяна Чорновол про корупцію в Україні
  • Голос неймовірної сили
  •  «Таймон», або Трилогія часу Юрія Щербака
  • Юрій ЖУРАВЕЛЬ: «Ми занадто багато уваги приділяємо Європі»
  • Патріарх ФІЛАРЕТ: «Населення Донбасу житиме добре, коли воно буде разом з усім українським народом»
  • Січень означає фініш
  • Знаки тоталітарного мотлоху
  • В’ячеслав Кириленко: «Демонтаж пам’яток радянським діячам буде підтримано на офіційному рівні»
  • Між «учора» й «завтра» не вічність — лише мить

Між «учора» й «завтра» не вічність — лише мить
2015-01-23 10:16 slovo

Укотре про інформаційний простір, формування якого всі хочуть, але…

Віталій АБЛІЦОВ

 

Сумніших оповідей не                                                       знайдете,

Ніж про любов Ромео і                                              Джульєтти.

В.Шекспір

“Ромео і Джульєтта”

(пер. І. Стешенко)

 

Затиснена між владою й рекламним ринком журналістика завжди буде безпліднопровінційною

Хтось іронічно сприйме епіграф з В. Шекспіра до наших нотаток, але справді — сумнішої хроніки, присвяченої одному з найважливіших завдань десовєтизації незалежної України — створення адекватних вимогам дня засобів масової інформації, на наше переконання, немає.

Щоб абзац із інтерв’ю із З. Куликом не був самотнім у ланцюжку використовуваних аргументів, відкриймо стенографічні звіти засідань ВР України.

17 грудня 1992 року парламент розглядав “Закон України про телебачення і радіомовлення”. Учасники обговорення документа говорили про вкрай жалюгідне становище інформаційної сфери держави, про активний наступ комерційних телебачення, радіо та друкованих видань, про мовну політику в новій Україні.

Депутат О. Шевченко повідомив присутнім, що, зокрема, у Миколаєві працює телекомпанія, засновниками якої, за попередніми даними, є крім Держкіно СРСР і Радянського фонду культури ще й Міністерство оборони СРСР (?!). Депутат В. Ізмалков поінформував, що у Запоріжжі центральний телеканал “УТ1” дивляться лише 7 % населення, а ефір заполонили приватні ТБ “Хортиця”, КІЦ і московські телеканали.

Зауважимо, що О. Шевченко, очевидно, під абревіатурою “СРСР” мав Російську Федерацію, бо РФ ще 12 червня 1990 року проголосила державний суверенітет, а 12 грудня 1991го — вийшла з СРСР.

Але що ж то за загадкова приватна телекомпанія у Миколаєві, про яку згадав народний депутат?

Факт відомий — саме у південному Миколаєві 1990 року     В. Іваненко одержав ліцензію № 1 на право мовлення телеканалу “ТОНІС” (“Творче об’єднання нових інформаційних систем”).

Наміри у господарів “ТОНІС” були амбітними — на першому етапі створити 300 компаній на теренах СРСР.

Через деякий час миколаївська телекомпанія вже під назвою “ТетаТет” почала своє мовлення у Києві. І розташувалася не денебудь, а в колишньому просторому кабінеті секретаря парткому Держтелерадіо згаданого вище З. Кулика, котрий у той час очолював державний телеканал “УТ3”. Потім народився “ТонісПівдень” (Миколаїв), “ТонісЦентр” (Харків), “ТонісАзія” (Ташкент), “ТонісТюмень”, “ТонісВладивосток” і нарешті ще амбітніший проект — “Міжнародний слов’янський телеканал”.

Додамо до сказаного кілька слів про В. Іваненка. Інженеркораблебудівник, міліціонер — співробітник карного розшуку і раптом — телевізійник.

Хто знайомий зі світом телебачення не тільки як глядач, знає, що для реалізації названих проектів потрібні не просто значні кошти, а мільйони. І більше! Хто дав їх провінційним спритним діячам?

Тому й зацікавило народного депутата О. Шевченка, яким чином до засновників миколаївської телекомпанії потрапило Міністерство оборони Російської Федерації (нижче ми зустрінемо цю “мирну” структуру серед першозасновників нинішнього телеканалу “Интер”. А коли поставити ці факти у контекст сьогодення, то побачимо, що й анексія Криму, й бойові дії на Сході України — зовсім не випадкові, а наперед сплановані Кремлем: спочатку повністю захопити інформаційний простір, а потім і за “приростання територіями” взятися).

Продовжимо нотатки звертанням до сьогоднішніх подій.

Не так давно (18.12.2014) Національна рада з питань телебачення і радіомовлення ухвалила рішення про видачу ліцензії на супутникове мовлення ТОВ “ТРК “Всесвітня інформаційна служба”, яке планує запустити супутниковий телеканал “Pravda Russian World Channel”. На пропозицію одного з членів Нацради замінити у назві телеканалу Russian на Ukrainian представник засновників відповів, що у подібний спосіб не буде досягнуто передбачуваної телеаудиторії (?!). Мовляв, слово “український” відштовхуватиме російськомовних глядачів (?!). Закономірно, що один із членів Нацради висловив припущення, що насправді пропонується дати добро на “Канал русского мира” (?!).

Подібної інформації про складний клубок, яким є вітчизняний інформаційний простір і який його багатоликий внутрішній зміст, можна відкрити читачам дуже багато (газетна стаття не дозволяє це зробити).

Виокремимо головне.

За останні понад 20 років більшість, хто як керівники були причетні до діяльності радіо і телебачення, концерну РРТ (Концерну радіомовлення, радіозв’язку і телебачення), ОАО “Укртелеком” та інших споріднених організацій, займалися єдиним: накопичуванням коштів, і цей процес фактично не контролювали відповідні державні інстанції (якщо Рахункова палата й подавала урядам результати своїх перевірок, адекватної реакції на це не було).

Очільники творчих колективів ЗМІ чули одну відповідь: “Коштів у державному бюджеті на розвиток інформаційної галузі немає”.

І це у той час, коли обсяг рекламного ринку в Україні давно переступив тримільярдний поріг (у гривневому вимірі). У нас немає жодного неприбуткового комерційного телеканалу чи радіостанції (та й газету собі у збиток ніхто не видаватиме).

Власників недержавного (комерційного) сегменту телерадіоіндустрії цікавлять не духовні інтереси телерадіоглядачівслухачів, а лише прибутки (зауважимо, що за даними аналітиківдослідників у першому парламенті незалежної України олігархи були відсутні, у другий потрапило 17, у третьому стало 114, п’ятому — 250, шостому — понад 300). Хай ці цифри, можливо, й не точні — не в цьому питання, а в тому, що інтереси власників телерадіоканалів, періодичних видань зовсім інші, ніж у 43 мільйонів українців.

Сумна історія вітчизняного інформаційного простору — не боротьба за розвиток національної культури, науки, мистецтва, не діяльність на благо громадян, а невситиме прагнення вирвати “свій” шматок з їхніх скромних зарплат та пенсій, що не можуть збільшуватися, бо значну частину коштів державного бюджету витрачають на рахунки власників телекомпаній та їхніх союзників із концерну РРТ, “Укртелекому” тощо.

Культ “говорящих голів” сприяє агресивному проникненню у наш ефір

непрошених московських “гостей”

Те, що новорічний телетиждень викликав природне обурення і суспільства, й влади — явище невипадкове. Справді, далі так тривати не може.

Досить народжувати недолугі законопроекти (та ще й хвалитися цим, як це робить нардеп         О. Шевченко), практикувати призначення на відповідальні пости в інформаційній галузі провінціалів a la З. Аласанія та Ю. Стець і т. ін., котрі (як яскраво демонструють їхні самовпевнені інтерв’ю та телевізійні лекції на “УТ1”) мають приблизне уявлення про особливості телебачення як засобу масової інформації (цікаво, що їхні біографії певними епізодами нагадують життєпис В. Іваненка. Особливо З. Аласанії: теж інженер — не телевізійник, робив спробу найнятися до французького “Іноземного легіону” (взагаліто цим не хваляться навіть сержанти, — мабуть, це скромне звання — наголос на “мілітарних” досягненнях З. Аласанії, повернувся в Україну і… очолив у Харкові обласну телерадіокомпанію. І раптом київське призначення…).

І ухвалюються ці скороспілі урядові рішення у той час, коли московський інформаційний тиск на українських телеглядачів і радіослухачів, читачів перейшов критичну межу.

Ідеологи “Русского мира” зараз перебувають в апогеї своєї діяльності.

І це зрозуміло: Москва ніколи не збиралася відпускати зі своїх великодержавних кігтів ні Україну, ні її вітчизняний телерадіоефір, друковані ЗМІ.

Тому добре, що трансляція телеканалом “Интер” (у народі відомим більше як “Импер”) московського телевогника, у якому брали участь відомі артистиукраїнофоби, викликала в Україні шквал протестів і закликів до влади викинути одіозний телеканал із вітчизняного інформаційного простору.

Ситуація цікава, бо лакмусова (лакмус — барвник, здатний змінювати колір залежно від середовища, в яке потрапляє): по тому, яке рішення ухвалить офіційний Київ, стане зрозуміло, яке майбутнє чекає національні масмедіа — стагнація триватиме чи з’явиться шанс на поліпшення ситуації.

Вимога безальтернативна і, головне, юридично справедлива, оскільки “Интер” не заходив в Україну через двері, як прийнято у цивілізованому світі, а “вліз через вікно”.

До речі, в історії російського телебачення так відверто й зазначено: “20 октября 1996 года в Украине ОРТ был заменен на телеканал Интер” (ОРТ — Общественное российское телевидение). Чітко і ясно — “заменен”! До цього безцеремонного акту нахабного захоплення українського телеефіру з мовчазної згоди офіційного Києва причетна достатня шеренга відомих людей і з нашого боку, і з московського (називати прізвища, очевидно, смислу немає, оскільки багатьох уже немає на цьому світі, а хтось досі відсиджується у затишному куткукріслі, маючи солідну фінансову базу для безбідного існування. Бог з ними!).

Краще уточнимо, що в процесі “заміни” ОРТ на “Интер” із Москви до Києва “переселилися” й програми відповідного кремлівського проросійського пропагандистського напряму, а головне — ще не властиві у ту пору вітчизняній журналістиці хижацькі манери й “принципи” конкурентної боротьби за читачів, глядачів, слухачів…

Серед ініціаторівзасновників київського “Интера” крім “Советского фонда культуры”, “Общества А. Пушкина” та інших псевдонейтральних структур було й Міністерство оборони Російської Федерації (виходить, що запуск миколаївського “ТОНІСа” був лише пробним кроком).

Московське ОРТ 1996 року залишило за собою 29 % акцій Закритого акціонерного товариства, що вело мовлення під логотипом “Интер” (82,5 % акцій належали І. Плужнікову).

На відміну від вітчизняних телеканалів, передусім “УТ1”, непроханий московський гість розвинув в Україні суперактивну діяльність: розпочав мовлення на міжнародних супутникових каналах, поширив цілодобове мовлення по всій території України тощо.

У червні 2005 року пішов із життя І. Плужніков, і “Интер” потрапив під контроль В. Хорошковського. Ці події викликали гостру реакцію не тільки у журналістському середовищі, а й у суспільстві, але відповідей на виниклі закономірні питання немає досі (журналіст, а тепер ще й народний депутат С. Лєщєнко твердить про фальшування документів під час переходу власності на “Интер” від І. Плужнікова до В. Хорошковського і т. ін.).

Так що, повторюся, як закінчиться нинішня історія з “Интером”, стане зрозуміло, чи київська влада зробить рішучий крок — урештірешт, зверне увагу на убогий стан вітчизняного інформаційного простору і розпочне діяти адекватно до викликів часу чи продовжить імітацію турботи про ЗМІ: і електронні, і друковані.

Підстав сумніватися у позитивному для України вирішенні цього важливого питання немало. Наприклад, одним з тих, від кого залежить розв’язання виниклого вузла щодо програмової політики “Интера”, є голова Національної ради з телебачення і радіомовлення Ю. Артеменко. Цей діяч відомий, зокрема, тим, що свого часу був одним із тих одіозних запорізьких українофобів, котрі повністю русифікували обласну молодіжну газету, перейменувавши її на тижневик “МИГ” (а в Києві дивуються: “Як сталося, що запорізький край, який відвідував Т. Шевченко, за радянських часів так зрусифікувався?”. До речі, у столиці українського козацтва досі відсутній гідний пам’ятник Великому ПоетовіХудожнику, хоча розмови про це тривають уже, мабуть, півстоліття).

 

“Хлюпни нам, море,

свіжі лави!”

Твердити, що вітчизняна журналістика не має творчого потенціалу, несправедливо (тому й прийшли на пам’ять тичинівські рядки з його твору “У космічному оркестрі”). Є здібні особистості в колективах практично кожного телеканалу, радіоредакції чи друкованих ЗМІ. Але коли наше масмедійне небо завжди захмарене то міжпартійним протистоянням (у період виборів), то війною не на життя, а на смерть між олігархічними кланами, то й зірок не бачимо (сьогодні всі дружно називають третього учасника тих безкомпромісних сутичок — московський Кремль, що радо потирав і потирає спітнілі від задоволення долоні й використовує київські жабомишодраківки на свою імперську користь).

Тому мав рацію вищезгаданий З. Кулик, який, будучи учасником хижацької комерціалізації укрінформпростору, все ж наголошував на негайній зміні системи і правил його переформатування. Існуюче консервативне середовище (і владне, й суспільне) бачить доцільність розвитку ЗМІ винятково для забезпечення успіху на чергових виборах (а вибори в Україні в останні роки стали перманентним явищем — постійнонеперервним; витрати на них — чорна невситима діра в державному бюджеті).

Говорячи про консерватизм, передусім маємо на увазі людський чинник, іншими словами — суб’єктивні обставини.

Перегляньмо будьяке телешоу чи послухаймо будьяку радіопередачу з участю наших політиків, аналітиків, експертів…

Ті самі обличчя! Що серед журналістів, що серед політологів.

Щоправда, дехто переорієнтувся, а більшість залишилася на старих позиціях. Наприклад, завсідниці програми “Cвобода слова” (телеканал ICTV) О. Мусафірова (колись служила “Комсомольской правде”, нині — московській “Новой газете”) та Я. Соколовська (“Политические известия”) у перші роки відродження української незалежності виступали з дошкульними критиками політичних перемін у нашій країні (скажемо прямо: частіше дезінформували російських читачів, ніж об’єктивно висвітлювали події). Сьогодні перша насмішливий тон змінила на іронію та фальшиву турботу про українське завтра, друга залишилася на усталеній безпринципності — пише так, як того хочуть московські роботодавці.

За 23 роки київський Інститут журналістики, десятки вишів країни випустили сотні молодих фахівців із дипломами. Проте лише дехто з них спромігся досягти певних успіхів, заслужити увагу глядачів, слухачів і читачів.

А стається так тому, що у вишівських аудиторіях вони вивчали, так би мовити, “правильну” журналістику, а в реальному житті побачили іншу картину, створену егоїстамиолігархами. І більшість попливла за течією, сподіваючись на щасливий випадок.

Одиницям поталанило — справді незалежним й талановитим (для прикладу назву ведучого В. Зиму з телеканалу “Еспресо”).

Вітчизняна журналістика потрапила між жорен: зверху тисне влада, а знизу власники телеканалів, котрих турбує не якість телепродукції, а лише прибутки від реклами (звідси тривалі прокрутки часто недолугих рекламних роликів, що розривають трансляцію кінофільмів, навіть прямоефірні передачі).

У результаті в Україні телегероями стають здебільшого іноземці (очевидно, це вже характерне явище нашої нинішньої дійсності: в уряді — громадяни зарубіжних держав, у ЗМІ — мандрівні журналісти…).

І добре, коли іноземець — особистість незалежна й обдарована, як це упевнено продемонстрував Савік Шустер. А якщо прибився до нашого берега скомпрометований у Білорусі П. Шеремет (пам’ятаєте, як він висміював встановлення кордону між незалежною Білоруссю та її сусідами — стрибав навіжено то в один бік, то в інший: то в одну країну, то в іншу). В результаті опинився в Москві, де “героя” пригріли, дали роботу. І цей чоловік без жодного каяття за скоєне тепер повчає українську телеаудиторію, критикує київську владу, виступає у ролі непрошеного судді (?!). Не пощастило у Києві Є. Кисельову. Тут ситуація буденна: московський гість хотів догодити всім: і владі, й глядацькій аудиторії, і ще невідомо кому).

До речі, широко практикованим у нас телешоу успіх гарантують, зокрема, висококваліфіковані політологи, соціологи, аналітики. Де вони? М. Погребинський, Є. Копатько, К. Бондаренко, А. Єрмолаєв, Д. Видрін (на жаль, можна продовжити список) не мають довіри у телеглядачів, радіослухачів, оскільки скомпрометували себе прислужництвом різним антиукраїнським партіям, політикамрусофілам. Самотнім інтелектуальним островом залишається у нас Український центр економічних і політичних досліджень імені О. Разумкова. У решти так званих аналітичних центрів спільне гасло — “чего изволите?”

Отже — реформи і реформи!

Нові — європейські — умови діяльності ЗМІ відкриють такі бажані нам тепер таланти. У це належить вірити, незважаючи на те, що вони не потрібні сьогоднішнім провідникам (а особливо “ідеологам”) реформування нинішнього вітчизняного простору. Їм і так добре, оскільки скоробагатьки — власники електронних та друкованих ЗМІ — добре оплачують їхню скоморошну гру на сцені, що називається “Український інформаційний простір”. Телеекран щось там показує, радіоприймач теревенить цілодобово, газеткирептильки друкуються, грантоїди видають журналирептильки на кшталт “Телекритики” (незмінний провідник Н. Лігачова — колишня комсомольська діячка). Постійно організовуються бенефіси — відзначення “кращих з кращих” в інформаційній галузі країни (прямо як на бучних церемоніях із нагоди вшанування чергових лауреатів голлівудських “Оскарів”!!! І це у час, коли, як постійно твердять у владних структурах, у держави не вистачає коштів на розвиток не тільки інформаційної галузі, а культури загалом). Не вистачає, а водночас ухвалюється рішення про створення нового міністерства — інформації?!).

І відповіді на питання “Чому так відбувається?” всім відомі: поперше, в Україні пріоритет у масмедійній сфері має не інформаційний ринок (а так повинно бути у цивілізованій державі), а рекламний (якщо 2002 року він обраховувався 500мільйонним гривневим обсягом, то нині досяг понад 3мільярдного обсягу); подруге, за 24 роки у нас фактично нічого не змінилося щодо усунення з вітчизняного інформаційного простору передусім російських антиукраїнських телеканалів, радіостанцій, друкованих ЗМІ (як вони можуть бути видворені з України, якщо у владних структурах нині головують ті, хто й закріпив фінансово їхню присутність у вітчизняному інформаційному просторі?).

Тобто, слово у київських очільників розходиться з ділом. Декларуючи на всіх рівнях конче потрібні кроки (тим більше, в умовах війни!) щодо протистояння пропаганді “Русского мира”, влада навпаки зволікає із застосуванням конкретних масштабних дій у цьому напрямі, обмежуючись половинчатими заходами.

Тут не можна обійти увагою “вагомі” аргументи представників “п’ятої колони”, що репетують про дерусифікацію України тощо. Тим більше, що це питання гостро (а точніше — спекулятивно) сприймається на сході країни.

На наш погляд, потрібно ставити питання інакше: зрозуміло, що в Україні загальновживаними повинні бути всі мови, чиї носії мешкають у нашій державі. Але всі — від президента, прем’єрміністра та голови Верховної Ради й депутатів аж до державного чиновника найнижчого рангового рівня, мають володіти мовою народу, яким вони взялися керувати й плодами праці якого збагачуються. Іншими словами, належить говорити не про русифікацію чи українізацію, а про інтелектуальний рівень вітчизняної влади. Якщо людина не володіє хоча б однією іноземною мовою та до того ще й ігнорує державну, їй нічого робити у владі саме тому, що розумові здібності цієї особи не гарантують очікування від неї навіть скромних результатів, а тим більше успіхів — таких потрібних нам тепер.

Щодо електронних масмедіа, то у кожного громадянина України є можливість облаштувати супутниковий прийом будьяких телеканалів світового інформаційного океану. Кабельне телебачення, безумовно, має контролюватися, але не державою, а телеаудиторією (громадськістю!)

Як і діяльність суспільного (чи громадського) телебачення (цікаво, що “творці” декларованої НСТУ теж плутаються у визначенні назви “нової” телеорганізації; а суть у тому, що національне ТБ може називатися й державним — важлива не назва, а те, хто визначає зміст його діяльності: суспільство чи державна влада).

Отже, вкотре доводиться повторити загальновідоме: потрібне реальне роздержавлення ЗМІ.

Наріжні принципи концепції даної реформи: ліквідація всіх провладних структур, передусім Державного комітету телебачення і радіомовлення України, напівнародженого Міністерства інформації, різних комісій і організацій, що нібито “регулюють”, згідно з чинним законодавством, діяльність ЗМІ. Натомість повинні бути створені недержавні Національна рада у справах преси та електронних ЗМІ (приклади — Німецька, Британська, Австрійська, Нідерландська, Шведська, Австралійська ради); відповідні департаменти при міністерствах (наприклад, департамент у справах поліграфії при Міністерстві економіки чи промисловості; департамент реєстрації ЗМІ — структура колишнього Держкомінформу, діє нині в Міністерстві юстиції і т. ін.) тощо. Тобто, мусить бути створена нова — відповідаюча вимогам часу система сприяння діяльності масмедіа.

Звертання автора до зарубіжного досвіду зовсім не означає, що Україна не може виробити свою концепцію інформаційного простору (наприклад, у демократичній Франції є достатньо юридичних норм щодо захисту французької мови (якій надаються пріоритети) й вживання, зокрема, англійської мови і в ЗМІ, і  у діяльності театрів, рекламі тощо). Демократична Франція вважає за потрібне захищати свою мову (а значить, і культуру!), становище якої набагато щасливіше української.

 

Зробимо наперекір І. Крилову: об’єднаймо зусилля й дамо нове життя вітчизняній журналістиці

Отже, “Хто винуватий?” — зрозуміло, але от “Що робити?” — можливі різні варіанти, про що достатньо йшлося вище.

Автор спеціально залишив для фінальної частини нотаток ще один не менш важливий сегмент назрілих проблем. Влада, звільняючи вітчизняну журналістику від, можливо, й щирих добронамірних обіймів, повинна діяти у злагоді з журналістським середовищем, — а це сотні фахівців у столиці і в областях і районах (до речі, перегляд кількох місцевих видань — зокрема, газети “Рідний край” Куйбишевського району на Запоріжжі, яку редагує К. Причиненко, дає можливість порадіти, як мудро висвітлюються нинішні непрості будні прифронтових територій Сходу, де йдуть бойові дії. Газета стала бажаною у кожному домі й родині, бо несе правду й оптимізм своїм читачам).

Роздержавлення ЗМІ повинне відбуватися паралельно з радикальним реформуванням усіх керівних журналістських структур від Національної спілки журналістів до численних громадських фахових об’єднань. Їхні очільники теж повинні пройти люстрацію: час вимагає, щоб ми позбулися колишніх партійних та комсомольських активістів і вірних слуг минулого — донецького режиму. В Україні достатньо талановитих досвідчених журналістів, котрі здатні оновити НСЖУ (поперше, повинна бути створена масова профспілка, котра буде здатна захищати права журналістів у виникаючих конфліктах із працедавцями — власниками ЗМІ; подруге, в апараті Національної спілки за рахунок членських внесків повинна функціонувати юридична служба, призначення якої надавати безплатну правову допомогу членам НСЖУ знову ж таки у випадках спроб їхнього переслідування та несприяння виконанню професійних обов’язків, як вже прийнято говорити, з боку “ворогів преси”).

У київськім та обласних відділеннях НСЖУ необхідно створити громадські ради, завдання яких висувати на всі пости редакторів друкованих ЗМІ, керівників телерадіоорганізацій фахівців, а не провладних призначенців.

 

ххх

Зрозуміло, що ці нотатки — лише спроба окреслити першочергові завдання, покликані реформувати вітчизняну інформаційну галузь. Суспільне телебачення і радіо не повинні виникати на руїнах національних телерадіокомпаній. Податок за ліцензії, поширення телерадіопрограм в Україні, які повинні бути введені для власників недержавних телерадіокомпаній (так практикується, наприклад, у Швеції) забезпечить створення суспільного ТБ і радіо. І хай творче змагання, здорова конкуренція надасть можливість народу самому зробити висновок, хто лідер, а хто аутсайдер.

Іншого не дано!

 

В’ячеслав Кириленко: «Демонтаж пам’яток радянським діячам буде підтримано на офіційному рівні»
2015-01-23 10:16 slovo

“Ми заохочуватимемо будьякі громадські ініціативи, пов’язані з очищенням України від пам’яток діячам комуністичного минулого”, — про це заявив віцепрем’єр міністр — міністр культури України В’ячеслав Кириленко.

“Численні монументи, погруддя та інші подібні пам’ятки одіозним діячам тоталітарного режиму, які, до того ж, відсутні в Державному реєстрі нерухомих пам’яток України, не є об’єктами культурної спадщини ані національного, ані місцевого значення. Тому охороні з боку держави вони не підлягають”, — повідомив В’ячеслав Кириленко.

Крім того, за словами В. Кириленка, Міністерство культури ініціюватиме виведення з Державного реєстру нерухомих пам’яток України всіх зазначених там пам’ятників, пов’язаних із комуністичними діячами.

“Держава не буде протидіяти, а навпаки, всіляко сприятиме будьяким громадським ініціативам, які боротимуться за очищення України від цих реліктів тоталітарного минулого”, — наголосив він.

 

Пресслужба Міністерства культури України

 

 

 

 

Знаки тоталітарного мотлоху
2015-01-23 10:15 slovo

Євген БУКЕТ

 

Приводом згадати цю публікацію стала заява віцепрем’єр міністра — міністра культури України В’ячеслава Кириленка про підтримку на офіційному рівні демонтажу пам’ятників радянським діячам.

Наприкінці минулого року Український інститут національної пам’яті проаналізував процес знесення “ленінів” в Україні та країнах колишнього СРСР. Власне, радянський “ленінопад” почався саме в Україні з демонтажу “вождя світового пролетаріату” в Червонограді на Львівщині 1 серпня 1990 року. Відтоді нашою державою успішно котиться вже четверта хвиля очищення від радянських скульптурних символів.

Почалася вона, нагадаю, 8 грудня 2013 року, коли під час Євромайдану не встояв Ленін у столиці. А з особливим натхненням люди почали руйнувати пам’ятники ідола Радянського Союзу після повідомлень про смерті активістів Майдану в Києві. Діючи в такий спосіб, громадяни позбавляють свої населені пункти від символу тоталітаризму і відкривають шлях до оновленої України.

Як і в минулі роки, “ленінопаду” не вистачає вольового рішення влади про підтримку цього руху. Переконаний, тоді радянських символів по всій країні можна було б позбутися за кілька днів. Але цього насправді замало. Нещодавно провалилася чергова спроба знесення ідола в Слов’янську. “Тягач, що мав зачепити пам’ятник, не приїхав…”, — резюмував у своєму Фейсбуці Олександр Бригинець. Невже війна досі нічого нас не навчила? Чи причина в інертності?

Поглянувши у свій паспорт, ледь не кожен мешканець нашої країни побачить, наскільки міцно тоталітарне минуле вплетене в нашу дійсність. Назва вулиці, району, населеного пункту. Чомусь на перейменування вулиць і населених пунктів, які названі іменами все тих же радянських діячів, в Україні накладене категоричне табу. Навіть два обласні центри Дніпропетровськ і Кіровоград, що були названі відповідно на честь Григорія Петровського, який від імені УСРР підписав договір про утворення СРСР, та Сергія Кірова, який в Україні взагалі ніколи не був, перейменовувати ніхто не збирається. Я вже мовчу про райцентри та дрібніші населені пункти. Варто згадати, приміром, скільки років безуспішно місцева громада намагається повернути місту Цюрупинську (перейменоване 1928 року на честь радянського діяча Олександра Цюрупи) історичну назву Олешки. Назви вулиць — взагалі катастрофа…

Під тиском громадськості крига торік хоч трохи скресла в Києві, проте кожнісіньке село, приміром, на Київщині, рясніє тоталітарними назвами…

Вважаю, що зупинятися на пам’ятниках Міністерству культури не варто. Слід проявити законодавчу ініціативу і запропонувати Верховній Раді ухвалити правовий акт про масове перейменування “тоталітарних” вулиць, провулків, площ, сіл, міст…

Але чи зважиться на подібні дії В’ячеслав Кириленко? Чи будуть практичні дії хоча б після нещодавніх заяв? Чи справа далі декларацій знову нікуди не просунеться?

Уже давно пора починати шанувати героїв, які виборювали українську незалежність. А місце мотлоху — на смітнику!

 

 

 

 

 

 

Січень означає фініш
2015-01-23 10:15 slovo

15й Міжнародний конкурс з української мови ім. Петра Яцика

Січень — той період, коли патріотичний мовний марафон наближається до свого фінішу. Наприкінці грудня в усіх обласних центрах (окрім Донецька, Луганська та Сімферополя) відбувся 3й етап конкурсу імені Петра Яцика, під час якого було визначено тих, хто продовжить боротьбу в січні вже на загальнонаціональному етапі. І ось — січень, і всі вони проходять тестування, за підсумками яких авторитетне журі на чолі з його головою — директором Інституту української мови НАНУ Павлом Гриценком, визначать переможців та призерів. А поки що премії та цінні подарунки цього дня всі вони одержують за підсумками 3го етапу.

Організатори сьогодні вже добре знаного масового мовного марафону — Ліга українських меценатів і Міністерство освіти України. Участь у конкурсі беруть школярі, учні профтехосвіти, студенти та військовики. Конкурс відбувається не тільки в Україні, а й у багатьох країнах світу, де є українська діаспора.

Січневі “іменинники” одержать винагороди від Фармацевтичної фірми “Дарниця”, столичної “Оболоні”, ПрАТ “Ексімед”, фундації імені І. Багряного (США), Союзу українок Австралії, Фундації українських студій Австралії, а також меценатів Леоніда Ліщини (Канада), подружжя Татарків (США), Лесі Ткач (Австралія). Всього буде відзначено понад 800 осіб.

Найголовніші ж премії конкурсантам за здобутки на фінальному загальнонаціональному рівні, як звичайно, вручатимуть у середині травня в столичному театрі імені Івана Франка під час урочистого закриття 15го конкурсу. Тоді ж Вінниччина, яка відкривала в себе 15й турнір, передасть естафету іншій області, яка 9 листопада, в день української писемності й мови, відкриватиме в себе вже 16й популярний і престижний мовний турнір.

 

Пресслужба Ліги українських меценатів

 

 

 

 

 

 

Патріарх ФІЛАРЕТ: «Населення Донбасу житиме добре, коли воно буде разом з усім українським народом»
2015-01-23 10:14 slovo

— Ваша Святосте, старше покоління наших читачів пам’ятає, що Ви є уродженцем старовинного села Благодатне Амвросіївського району. Позаторік це село відзначило ювілейну дату з дня свого заснування. Приємно було почути на урочистостях, що земляки Вас пам’ятають. А що згадується Вам із дитинства?

— Я справді народився в селі Благодатному Амвросіївського району на Донеччині… Що згадую? Ось ми зараз були на круглому столі до 81ї річниці Голодомору. Такот, я пам’ятаю на початку свого дитинства той Голодомор. Мені було чотири роки, що тоді відбувалося, я усвідомити не міг. Але дід мій помер від голоду.

Батько працював на цементному заводі біля Благодатного, хліба там робітникам не давали. І тоді батько із сім’єю (а нас уже було троє братів) поїхав на шахту. Батько став шахтарем. Хліб давали шахтарям, давали батькові, матері і нам. А дідові — ні! І я вже потім став здогадуватися, чому робітникам на цементному заводі хліба не давали, а шахтарям давали — по 400 грамів. І прийшов до висновку вже на підставі всіх оцих досліджень, які тепер ведуться про Голодомор. Не давали, щоб знищити українське населення, адже на заводі працювали місцеві селяни Благодатного, а на шахти приїздили працювати з різних республік тодішнього Радянського Союзу. І це є підтвердженням того, що то був не звичайний голод. Бо хліб був у селян, але його весь забрали. Врожай був, усі це знають, і хліб був, але його забрали, — щоб вони померли з голоду. І це ще одне підтвердження того, що Голодомор був штучний, із наміром знищити українське селянство. Оце я запам’ятав.

А потім почалася війна. Батько загинув на фронті й переді мною постало питання: існує він чи не існує. Якщо його немає, як мене вчили у школі, то значить, я люблю порожнє місце, а чи можна любити неіснуюче? Не можна. Я прийшов до висновку: якщо раз люблю, значить батько існує, бо любові без об’єкта любові бути не може. А якщо він існує, а він загинув на фронті, значить, є вічне життя. То є Бог, якщо є Бог, треба йому служити. Так я обрав цей шлях. І коли обрав, став вчитися в Одесі, в Московській академії теж вивчився і так пішов цією дорогою служителя церкви і Богу.

— Чи є хтось із Вашої рідні на малій Батьківщині?

— Залишилися могили моїх братів, матері, а могила батька десь під Запоріжжям. Він загинув під час війни в Гуляй Полі і в братській могилі похований.

— Ви людина відкрита для спілкування і з журналістами зокрема, пам’ятаємо, як благословили нашу газету “Донеччина” і читачів 1995 року. Здавалося тоді, що попереду роки творення і добра, а виявилося, що недруги засівали розбрат. І досі неприємно згадувати, який прийом Вам улаштувала Донецька єпархія УПЦ МП 1998 року, вимагаючи від влади не допустити Вашого візиту на Донеччину. Незважаючи на погрози, Ви виконали намічене. Але ж опоненти відтоді й досі ведуть агресивну політику щодо церков Київського Патріархату в шахтарському краї. Ваші представники на Донбасі — священики мужні, бо їм таки нелегко. Де Ви як глава Церкви знаходите таких відданих справі людей, які запалюють нас світлом надії і не дають занепасти духом?

— Це громадяни України, які вірно служать насамперед Богу і Церкві, і люблять свою землю, свій народ, свою історію, незалежно від того, хто вони за національністю. Тому що в Донецькій області, як і в Луганській, у нас священики і українці, і росіяни. Але і росіяни люблять свою землю, тому що вони там народилися і виросли, там їхня батьківщина, і тому проповідують любов до ближнього, до Бога, а значить, і любов до своєї Батьківщини. Але треба не тільки проповідувати, треба любити свою батьківщину. Вони люблять і не бояться. І не зраджують своїй землі, а те, що Донбас є українська земля, а не російська, або як тепер придумали — “Новороссия” — доказом цього є села, а в селах, як ви знаєте, розмовляють українською мовою. Село — це корінне населення, а коли Донбас став промисловим регіоном, тоді до нього з’їхались із усієї ще тодішньої Російської імперії, а потім Радянського Союзу. Українська земля радо прийняла їх. А тепер вони думають, що можна цю землю віддати Росії. Український народ не дозволить цього, і тому ви бачите, як захищають Донбас батальйони з усієї України: із Галичини, зі Львівщини, з Дніпропетровська, із Сум і Полтави. Тобто вся Україна там. Чому вона там, як дехто каже: чого ви туди їдете? А їдуть туди захищати свою українську землю, свій народ захищати. Чому так збирають пожертви по всій Україні і везуть туди все — щоб допомагати цим людям, які готові віддати життя за свою Батьківщину. Тому вони туди і їдуть. Той, хто думає, що можна цю землю завоювати “градами” і “смерчами”, неправий. Бо не можна цього зробити, тому що перемагає правда, а не неправда, перемагає Бог, а Бог не може бути з неправдою. А оскільки правда на нашому боці, то й перемога буде на нашому боці.

Ось дивіться, як приховували Голодомор, а тепер соромляться, що пропагували: це не Голодомор, це звичайна засуха, люди не мали хліба і тому помирали. Неправду говорять тепер і не хочуть визнати правду, що хотіли знищити націю українську. Так само і в Донбасі говорять неправду, що не воюють, Росія не воює, а чиї ж танки донецькою землею їздять? Чиї “гради”, “смерчі” і “урагани”, що їх — у магазинах продають на Донеччині? Значить, із Росії привезли! А чиї трупи везуть у Росію? Як це не воює Росія з Україною, якщо везуть мертвих росіян із Донбасу? Отже, воюєте, а чому на весь світ говорите, що не воюєте? Так, повномасштабної війни немає, але війна триває, неоголошена. І це продовження тієї неправди, яку породили  починаючи від безбожної влади. Все відбувається на неправді, тому й загинув Радянський Союз, що був побудований на неправді. І зараз намагаються відродити те, що побудоване на неправді. І теж зазнають поразки.

— Ви один із небагатьох, хто публічно закликав попередню владу зупинитися, більше дбати про людей, а не про власне збагачення. Вас не послухали. Не сталося цього й тоді, коли Ви закликали Януковича і його поплічників не допустити кровопролиття. На жаль, керівник держави, за якого радо голосував наш Донбас, людина показово набожна, віддав наказ убивати громадян своєї країни і потім накликав війну на Україну і, як пишуть ЗМІ, приплачує за братовбивство на Сході. При цьому УПЦ МП, вірним якої є втікачпрезидент і його оточення, ніяк не реагує на це. Виходить, що підтримує. А яка Ваша позиція, блаженнійший?

— Церква Київського Патріархату підтримувала всіх президентів, починаючи від першого, Кравчука. Чому підтримувала? Підтримує, — тому що народ обрав. І Януковича ми підтримували, тому що народ обрав. До того часу, коли він обманув народ: готував Україну до вступу асоційованим членом у Європейський Союз, а потім, коли треба було підписувати, — відмовився під впливом Москви.

Тоді студенти першими виступили проти цієї неправди, незважаючи вже на ті беззаконня, які він чинив, але це було головним мотивом протесту. А він як відреагував — побив їх, і вони тікали, шукаючи прихистку, в наш Михайлівський собор. Тоді газети писали: оце є правдива церква, що відчинила свої двері для дітей, яких б’ють.

Потім він розстріляв Майдан, загинула Небесна Сотня, і тоді ми сказали йому правду в очі. Після того, як він розстріляв, ми скликали Синод, ухвалили постанову не молитися за злочинну владу, і через день він утік.

Тепер про позицію Московського Патріархату. Це позиція п’ятої колони і ви бачите, що вони агресора не називають агресором, армії нашій не допомагають, батальйонам помочі не дають… Її дають окремі служителі, але церква загалом зайняла таку лицемірну позицію. Ми за мир. За який мир виступаєте? За мир у неволі? А ми не хочемо жити у неволі, бо вже в неволі жили не одне століття і нарешті від Бога отримали як дар — незалежну державу. То чому ви не зі своїм народом, чому не засуджуєте тих священиків і єпископів, які виступають проти свого народу, проти української влади, а підтримуєте Путіна? Хліб їсте український, а служите окупантам. Але ми, навіть знаючи їхню лицемірну позицію, не хочемо з ними ворогувати, хочемо жити в мирі, тому що ворожнеча між нашими церквами — це ворожнеча всередині України, а будьяка ворожнеча ослаблює народ, ослаблює державу. Тому ми стоїмо на позиції таких нормальних християнських відносин, але землю свою і свободу свою не віддамо.

— Ви послідовний прихильник створення єдиної Помісної Церкви. За останні роки обидві Церкви наблизилися до цієї мети чи віддалилися?

— Помер митрополит Володимир Сабодан, який був схильний до того, що в Україні має бути одна православна Помісна Церква. Обрали нового предстоятеля — митрополита Онуфрія, а він вірний слуга Москви.

Але ось у Рівненській області два єпископи підписали меморандум, у якому назвали Росію агресором, а з другого боку заявили, щоб в Україні була єдина Помісна Православна Церква і що перехід релігійних громад від однієї церкви в іншу дозволяє закон. Такот за те, що вони підписали цей меморандум, їх викликали в Київ і сказали: як хочете, а відкличте свій підпис під таким меморандумом, і вони це зробили.

Про що свідчить така позиція глави УПЦ МП? Що він вірно служить Москві і для нашого народу він чужий, тому що інтереси українського народу не захищає і не хоче, щоб в Україні була єдина Помісна Православна Церква. Але Янукович теж служив Росії, служив і привів Україну до такого стану. І закінчилося тим, що втік. Дай Бог, щоб цей предстоятель змінив свої думки і служив українській церкві та українському народові й українській державі.

— Ваша Світлосте, завдяки Вам усі книги для богослужінь перекладені українською, а Ви особисто є четвертим перекладачем Біблії на українську мову. Ви благословили друк і безкоштовне поширення близько мільйона примірників “Закону Божого”. Метою акції було, щоб ця книга потрапила в кожен дім, у кожну родину. Чи триває цей процес у нинішніх умовах? І чи сучасна молодь тягнеться до книги, як і раніше, чи не зменшується її потяг до духовної спадщини людства і церкви зокрема? Які особисто Ваші відчуття?

— Ми переклали Біблію й усі богослужбові книги українською для того, щоб Українська Церква була справді українською, бо вона може називатися українською, а по духу бути російською. Так ось, щоб українська церква була українською по духу, ми і переклали нашою мовою і звершуємо богослужіння українською мовою, і проповідуємо українською мовою. Це не означає, що ми відкидаємо старослов’янську мову, — у тих парафіях, де люди звикли до неї, служать старослов’янською. Де хочуть російською — проповідують російською, але основна маса і служить, і проповідує українською мовою. Мова — це та духовна основа, на якій стоїть українська Церква. Вороття до давньослов’янської мови богослужіння не буде, тому що ті, які вже звикли чути богослужіння зрозумілою їм мовою, не повернуться до незрозумілої. Тому це запорука того, що українська церква переможе.

— Для Вас і багатьох земляків на Донбасі Україна є цінністю, але будемо відвертими, значній кількості чиновництва, бізнесу і населення добре там, де більше платять, частина з них пішла під інші прапори. Що Ви можете сказати людям, обдуреним облудною пропагандою?

— Хоч населення Донбасу і рідне мені, але вони обрали неправильний шлях. Коли обирали так звані “ДНР” і “ЛНР”, хіба думали, чи можуть існувати самостійно? Події, які там зараз відбуваються, свідчать про те, що ці так звані республіки існувати самі по собі не можуть. Вони не можуть забезпечити себе всім необхідним: шахти закриваються, заводи зруйнували, роботи немає, зарплати немає, пенсії не виплачують… Говорили, що Донбас годує всю Україну, а не можете прогодувати самі себе. Значить, говорили неправду. Населення Донбасу буде жити добре, коли воно буде разом з усім українським народом. Але якщо воно робитиме такі помилки, як уже зробило, то повинно тепер страждати і навертатися до Бога, молитися, щоб Господь змінив цю ситуацію. А Господь зможе одним мановінням, якщо люди навернуться до Бога. Храмів побудували багато, а до храмів не ходять і не моляться. Для чого ж ви їх будували, щоб себе прославляти, а не для того, щоб служити Богові і молитися там. Тому треба повертатися до Бога, а Господь знає, як утихомирити і привести до злагоди.

— Сьогодні від людей, які зовсім зневірилися в спроможності політиків і влади зупинити процес знищення України, можна почути, що тільки Бог урятує нашу країну. А Ви як вважаєте?

— А Бог урятує тоді, коли люди навернуться до Бога, коли стануть молитися і любити один одного. Любити свій народ, свою землю і свою Батьківщину. Це станеться, і тоді Господь дасть перемогу.

— Ви особисто, священики УПЦ КП не лише молитвою, а й матеріально підтримуєте захисників Вітчизни. Що спонукає Вас до таких учинків?

— Спонукає нас віра в Бога і вічне життя. З чого я починав свій шлях? Із визнання вічного життя. Так ось, для того, щоб увійти в це вічне життя, треба на землі обрати його, обрати добро, обрати любов. І оця внутрішня сила, яка спокутується благодаттю Божою і спонукає на такі справи.

— Редакція щиро дякує, Ваша Святосте, що знайшли за можливе звернутися до земляків через нашу газету.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Юрій ЖУРАВЕЛЬ: «Ми занадто багато уваги приділяємо Європі»
2015-01-23 10:14 slovo

— Розкажіть про традиції української карикатури.

— В Україні були глибокі традиції карикатури ще з часів журналів “Ґедзь”, “Перець” та інших. І художниківкарикатуристів в Україні завжди вистачало. Єдине, що, можливо, їх свого часу залякали, і вони ставали несміливими у творчості, якимись недолугими чи змушені були працювати на владу. А якщо працювати на замовлення влади, то виходить не карикатура, а пародія на карикатуру. Це вбиває справжнього художника…

Так і сталося, що цей жанр почав поступово зникати. Ніша залишилася незаповненою, і її швидко змінило телебачення. Друкована продукція втрачала популярність, неактуальною ставала і карикатура, знижувалась активність художниківкарикатуристів.

Але зараз спостерігається нова хвиля в цьому жанрі. Я відчуваю це на собі. У соціальних мережах карикатури, якщо вони справді влучні та сміливі, мають рекордні перегляди. Я свої роботи також поширюю в соцмережах, і люди активно їх підхоплюють. Саме так роботи стають популярними, впізнаваними.

— Поділіться враженнями від карикатур у “Charlie Hebdo”.

— Я не стежив за тим, які карикатури виходять у “Charlie”. Річ у тім, що мене останнім часом не дуже цікавлять події, які відбуваються в Європі. Багато хто вважає, що працівників редакції журналу вбили ісламісти, бо художники образили якогось їхнього пророка, намалювавши його в неприйнятному для них образі. Але ж із боку цих художників були подібні закиди і щодо християнства.

А загалом, журнал аж надто сміливий. Із боку різнорелігійного, різноконфесійного населення Європи терпляче і спокійне ставлення до подібних жартів було еталоном толерантності. “Charlie” сміливий, іноді навіть андеграундно, попанківському, але водночас він живий. Людям це цікаво, журнал купують і читають.

— Де межа сміливості?

— Межа у кожного різна.          І звичайно, є багато закомплексованих людей, які живуть за своїми правилами й релігійними канонами, тому такий гумор їх дратує. Художники відчувають більше свободи, і в них повністю розв’язані руки, тому вони сміливі у своїй творчості.

— Чи така творчість не є проявом несмаку?

— Нехай люди, які критикують цю творчість, власним прикладом покажуть справжній смак.

Наприклад, російська пропаганда працює з великим смаком. Вона дотримується традицій ще часів НКВС. І робить це професійно. А смак це чи несмак — вирішувати майбутнім поколінням. Колись творчість Чарлі Чапліна вважали страшенним несмаком, примітивізмом. Так само колись ставилися й до п’єс Шекспіра, і до творів Пушкіна…

Отже, хай час розсудить, що це було насправді.

— Що думаєте про “сміливий” вандалізм меморіалу Небесній Сотні у Рівному?

— Коли зіпсували меморіал Небесної Сотні в Рівному, звідусіль лунало багато співчуттів і порад, а також висловлювань про бажання знайти тих, хто це зробив. Але рівненці вчинили мудріше — вони швиденько все помили і вичистили. Такі акти вандалізму здійснюються для того, аби привернути увагу, і все. А тут усе швидко виправили і забули. І це ще раз довело: ми — європейське місто, і правильно реагуємо на такі провокації. Просто чистимо і живемо далі.

Скажу відверто: події на Майдані мене дуже змінили. Я щодня вчуся, змінююся і не знаю, якими рамками обмежуватиму себе в майбутньому. Можливо, і я колись піднімуся до того рівня свободи.

— Якої реакції очікуєте після подій у Парижі?

— Можливо, в Європі все набагато простіше, тому що люди більш вільні у виборі способу життя, сексуальної орієнтації, у виборі віри й церкви. Тому, можливо, ці карикатури в журналі мали б спонукати замислитися щодо дій прихильників віри, звернути на щось увагу. Звичайно, вони провокували.

Сучасне суспільство, особливо європейське, стало дуже спокійним і лінивим. Його важко “розкачати”. Європейцям потрібен сильний поштовх, струс, аби вони зрозуміли загрозу або висловили стурбованість. Це починає дратувати. Не дивно, що у нас тепер можна почути такі вислови: “Якщо буде ще 3–4 таких теракти у Франції, ми теж висловимо їм свою стурбованість”. І це слушно.

Порошенко полетів у Францію і висловлював співчуття французам. Чоловіче, ти поїхав би на наш фронт і там висловив співчуття, сказав би “ні” тероризму там, у Пісках! У нас теж є чому співчувати і чим обурюватися. І взагалі, ми занадто багато уваги приділяємо Європі. Мені, звісно, теж шкода вбитих художників, але, можливо, таким чином Європа швидше зрозуміє, наскільки страшний ворог — Московія.

— Вважаєте, що карикатура — це зброя?

— Сміх — це теж зброя, олівець — дуже класна зброя. Упевнений, що своїм олівцем піднімаю патріотизм хлопців. Я теж багато працюю, малюю такі собі обереги — янголаохоронця з автоматом чи маленького патріота з булавою — захисника Вітчизни. Солдати на фронті зазвичай ховають їх собі в “броніки”.

Карикатурою можна також висміювати ворога. Щоб вояки упевненіше почувалися і розуміли, що перед ними не сильний непереможний бог, а те, що вони можуть легко знищити. Більше того, зараз можна висміювати і недоліки нашої армії. Кажуть, що нашому новенькому уряду дуже важко, і не варто зачіпати тему влади. А я вважаю, що якщо ні газети, ні радіо, ні телебачення цим не займатимуться, то цим займатимусь я.

Я не втомлююся критикувати Яценюка, Порошенка, Верховну Раду й усіх представників влади, які були до того і які прийшли з Майдану. Владу потрібно критикувати, показувати, що вона іноді робить неправильні кроки або діє занадто повільно.

Зновутаки, на війні є проблеми з алкоголізмом, дисципліною, мародерством… Звичайно, не хочеться це виставляти на загал, щоб бачили представники ворожого табору чи “ватники”. Але якісь виховні листки з карикатурами для вояків мають бути. Так що мають бути невеличкі “лікнепи”.

Для прикладу розповім, як нещодавно був у Брюсселі в штабквартирі НАТО. Там мені запропонували до наступних європейських маневрів намалювати жартівливу брошурку про енергозбереження на маневрах і альтернативні способи видобутку енергії. Дуже цікава робота, бо ідея полягає в тому, що вони хочуть застосовувати не нудні інструкції, а карикатури. Це і креативно, і чудово, і прогресивно.

 

Спілкувався Євген БУКЕТ

«Таймон», або Трилогія часу Юрія Щербака
2015-01-23 10:13 slovo

Василь ШЕВЧУК,

міністр екології у 1998—2003 роках, професор, доктор економічних наук

 

Я не просто читаю книжки Щербака, насолоджуючись захоплюючим сюжетом, довершеним літературним стилем, який нагадує мені любимого нами обома Германа Гессе. Я зчитую їх із Простору, де записано все, що було, і що, ймовірно, буде.

Однак те, що може бути, не є жорстко детермінованим, воно може змінитися, якщо, хоча ні — коли (!) ми прозріємо.

Розбудити, пробудити, відкрити зіниці душ — таку нелегку місію узяв на себе Юрій Щербак. І зробив це з притаманними йому мудрістю, прозорливістю, небайдужістю, симпатичною іронічністю, здатністю відкривати очі на звичну і тому непомітну очевидність, життєвим досвідом і врешті — Прозрінням!

Діалектику влади, життя, любові, гордині, жертовності, усього, що творить історію світу і долю людини — Юрій Щербак вплітає у захоплюючий сюжет, який, одначе, не є головною ціллю трилогії. Її мета, як горизонт для мандрівника у Всесвіті — пошук Істини, яка відомо у Кого зберігається.

Вершиною драматургії “Часу смертохристів” є зустріч Гайдука (головного героя трилогії) з професором Вебером, автором книг, назви яких промовляють за цілу епоху: “Психологія ненависті” (2023), “Імперський психоз Росії: дорога до краху” (2026), “Паранойя політкоректності і загибель Європи” (2030), “Нові світові демони: психопатологія глобалізації” (2036), “Небезпечна психічна хвороба: криміналізація суспільств і держав” (2058).

Вебер, чия мудрість виростала з великої любові до людей і великої відповідальності перед Богом, закликає: “…не слухайте тих, хто постійно плаче над нещасною долею України, хто скиглить і розмазує соплі… Підніміться над історією, над сьогоденням. Почніть писати історію України з чистого аркуша. Чого Вам не вистачає? У вас і у вашого народу є не тільки майбутнє, але і блискуче минуле: Київська Русь. Велика держава, яка існувала тисячу років тому. Є християнство. Степ прийшов ненадовго. Тільки скінчаться трави і почнеться зима — степові коні залишаться без сіна…

“Старий переплутав століття, — вирішив Гайдук. — Вік бере своє. Тут не коні Батия, а “черепахи” і танки НижньоТагільського заводу” (стор. 449).

2011 року Юрій Миколайович надписав мені на книзі: “…від усієї душі цей погляд у майбутнє (сподіваюсь не пророчий)”. На жаль, через три роки НижньоТагільські танки з’явилися на нашій землі…

Гнітючою реальністю стає ще одне передбачення: “…телевізійний вірус, який вражає мозок людини і викликає психічне захворювання, до синдромокомплексу якого входять прогресуючий дебілізм, емоційна тупість і стан агресивної ненависті. Назвали його TDV — Television debylity’s virus” (стор. 447).

Щербак попереджає: щоб уникнути катастрофи, треба шукати нові шляхи побудови суспільства. “Старі проекти розвитку цивілізації вичерпано. Перш за все — так званий демократичний проект. Влада більшості над меншістю. Не може одна людина — навіть найгеніальніша, а вождями, гетьманами чи президентами стають, як правило, унікальні мерзотники і честолюбні параноїки, — втілювати волю і мрії мільйонів людей. Не може якась жалюгідна епітеліальна клітина керувати організмом людини. Керувати повинен мозок (у автора — це рада менеджерів, куди входять економічні, фінансові, соціальні, освітні, екологічні і безпекові менеджери” (с. 450).

От вам і рецепт технології конструювання майбутнього, щоб уникнути жорсткого зіткнення з ним! Чи ж слідуємо йому?

Міражі 2077 року починають проявлятися уже тепер і тут. До чого це може призвести, читаємо далі: “Одним з головних масових настроїв, що сформувалися в ті роки, стало почуття гріха й страху перед гнівом Божим. Позбуваючись влади телевізійного колективного зомбування, люди відчули особисту відповідальність за свої вчинки, почали більш гостро розуміти межу між доброчесним життям і гріхом”.

А ще через 100 років, у серпні 2177 року, Світовий конгрес, присвячений причинам і наслідкам Четвертої глобальної війни, підтвердив, що “період Темряви і Страху в новітній історії людства, на щастя, скінчився: разом з відродженням науковотехнологічного і промислового потенціалу, глобальної торгівлі та державного життя, відродженням збройних сил та геополітичної боротьби за ресурси, домінування і впливи, життя стало повертатися до своїх плюралістичних форм, до нових спроб людини скинути Бога з небесного престолу і зайняти його місце” (стор. 467—468).

Завершує ж Юрій Щербак першу книгу “Час смертохристів” сповіддю головного героя, у якому багато в чому вгадується сам автор, “Сину Божому Ісусу Христу з Назарета”, яка закінчується такими словами: “… і змарнілий, посивілий Аскольд з блаженним виразом обличчя тримає біля грудей тримісячного хлопчика, який, вигрівши спинку на батькових грудях, дивиться вдалину, і в цьому недитячому погляді світиться задумливий спокій — я не можу знайти іншого слова, хоч ідеться про немовля. Здалося, тихий малюк бачить те, чого не дано узріти нікому з нас” (стор. 475).

У другій книзі “Час великої гри” автор змалював майбутню картину світу, якою вона може стати внаслідок поширення ЗОМБІ — зони особливих міжнароднобезпекових інтересів. “З’явилася дуже велика небезпека того, що наступним ЗОМБІ оголосять Україну. Тобто ваші землі, ваше зерно, ваше можливе процвітання. Вся ваша територія перейде під міжнародний контроль” (стор. 151—152).

Як і в першій книзі, фінальні слова автор неспроста вкладає в чисті вуста дитини: “Я не знаю, куди ми йдемо — чи ми тікаємо назавжди з цієї землі, з цього осоружного Дикого Поля, оманливо схожого на рай, чи навпаки — повертаємося до себе, в свою країну, де нас чекають, де пам’ятають мою матінку і люблять тата, де наш дім, де неоране поле, де в повітці чекає іржавий плуг.

Вночі, коли до мене прийшло це дивне видіння, раптом прокинулася моя матінка, схопилася й заплакала — мабуть, привиділися їй та сама гора, Дніпро і чоловік із сином, що налаштувалися в дорогу, самі не знаючи — куди” (стор. 436).

Пригадую, як після виходу другої книги “Час великої гри” ми пили каву в кав’ярні “Кофе Тайм” і Юрій Миколайович хитрувато удавав, нібито ще роздумує — писати третю книгу чи ні. Я бачив, що думки його уже крутяться навколо “Часу тирана”, але все ж сказав: “Ви ж не залишите без відповіді останні слова дилогії — “куди”?

Не залишив. “Час тирана” у трилогії Юрія Щербака — особливо висока книга, майже апогей. Кажу “майже”, бо знаю й відчуваю — сходження до нових Вершин ще попереду. З кожним сходженням відкриваються усе вищі вершини. І в альпіністів, і в мислителів.

У прозрінні 2084 року Юрій Щербак передбачає епохальне відкриття елементарної частки часу, яку називає “ТАЙМОН”. Це відкриття лягає в основу “неспростовних доказів не лінійного, а викривленого, спіралеподібного і навіть зворотного руху цих часток… Всупереч догмі так званої “стріли часу” — тобто вічного руху від минулого через сучасність до майбутнього… історія різних народів і суспільств не веде їх до світлого майбутнього, а нерідко навпаки — до здичавіння, деградації, агонії, загибелі” (стор. 218).

Через незнання ефекту ТАЙМОНУ “…люди 2013 року, навіть найбільш освічені з них, що добре знали історію — але історію минулого, а не прийдешнього — не могли уявити, на що перетвориться карта світу через сімдесят років… На території Європи виникне двадцять один емірат — як результат гнилої політкоректності, фальшивої толерантності західних лібералів… Російська імперія впала, як стара напівзруйнована скотобійня, під вагою агресії Путіна проти України, його бундючних проектів відновлення колишньої величі, від всепоїдаючої корупції, алкоголізму, нерозв’язання національних питань і збайдужіння громадян. Сполучені Штати Америки припинили автономне існування… Китай …залишався загадковою силою, дбаючи лише — до кращих часів — про власні внутрішні інтереси” (стор. 219).

Можливо, не випадково автор для позначення свого відкриття обирає назву, яка походить від двох англійських слів: “time” і “on”, що разом означає “увімкнений час”.

Час на Землі увімкнений і обмежений для усіх — багача і бідняка, жорстокого правителя і простої людини, кривавого завойовника і жертви. Тільки Бог не знає меж ні у часі, ні у просторі!

Я довго не міг зрозуміти й змиритися, чому вже перед самим епілогом “Часу тирана” після нібито закодованого глибинним смислом (місцями на душу наверталися сльози) інтерв’ю Гайдука молодій, “а значить сміливій і жорстокій” тележурналістці Оксані, автор дав абзац про дебелого “Сірого Князя” з жовтим блиском очей гієни, його наглий виступ в Академії кратології (влади).

Навіщо, думалось, — ми тільки що пережили цей сором і не хочеться навіть згадувати, треба йти далі. Відповідь знайшов у останньому абзаці параграфа, написаного курсивом: “Посеред натовпу повстанців, що оточував згарище, можна було побачити нових, ще нікому не відомих кандидатів у Володарі, очі яких світилися відблисками пожежі, стаючи жовтими, схожими на очі гієн”.

І зрозумів — це застереження! Час може повернутися завдяки здатності ТАЙМОНУ рухатися й у зворотному напрямі, якщо ми залишатимемося такими байдужими.

“Міражі” Юрія Щербака з’єднують “Україну—Русь”. І справді — “Україна — не Росія”, Україна — Русь!

Це знімає дуже багато питань, історичних нашарувань, спростовує міфи, з’єднує віки, відкриває — “куди…”.

Залишається гадати і з надією сподіватися — коли ж у міражах майбутніх років “Україна—Русь” знову міцно стане на обидві свої історичні ноги як повноправна спадкоємиця великої Київської Руси — колиски християнства?

Нам украй важливо бачити — коли і куди, бо українська душа роздвоєна, розділена. І цей поділ не на Схід чи Захід, це добре видно крізь полум’я війни, що спопелило цей штучно накинутий поділ України з недобрими намірами колишніх політиківневдах.

Роздвоєність душ є ментальною.

Це барвисто, відверто, оголено аж до відчуття невсеоднішнього сорому демонструє діалог Гайдука і Крейди — цієї потвори “невмирущого архетипа” тієї частини української душі, за яку буває соромно. Але коли соромно, то “не однаково мені”.

Читаєш слова Крейди: “Ми — народ м’який, співучий, терплячий. Ми збереглися як народ тільки завдяки нашій покорі, нашому рабству, як ви кажете. Інакше би нас давно знищили в Сибіру. А так — жилине тужили в рабах Росії й Польщі. Жили краще, ніж наші хазяї. Бо ми — хитрі, а вони — дурні” (стор. 335).

Ніби й так можна “тишкомнишком прожити на левадах і у вишневих садочках…”. “Він (шейх Омар альБакр, якому хоче коритися Крейда) що, біля кожної хати патруль бусурманський поставить, всі самогонні апарати знайде? Та наші генетики полтавські виростять під видом баранів таких свиней… Генетично модифікованих!” (стор. 335—336).

Невже ця частина української душі готова й потерпіти, аби були галушки, сало і горілка?

Зовсім недавно ми бачили на білосиніх бігбордах: “Повысим зарплаты и пенсии”. І на ці обіцянкицяцянки знову купилися ті, хто готовий “бути рабоммалоросом”!? Добре, хоч цього разу їх уже виявилося не так багато.

Однак потужно звучить відповідь Гайдука — Координатора УкраїниРуси: “Запам’ятай, салоїде й галушкожере. Ти не знаєш українців. Ми не тільки народ Плуга, а й народ Шаблі. Ми вільні, горді та войовничі. Ти забув повстанців, партизанів, махновців, бунтівників, бандерівців, протестувальників. Українці вперті  як у житті, так і в бою. Згадай Майдан. І не будуть коритися ніяким місцевим султанам і ніяким Омарам. Не стануть рабами”! (стор. 335).

Саме ці слова головного героя — в основі справжнього історичного архетипу українців! Саме вони відкривають шлях до Прозріння, а значить, до Волі — нашої одвічної національної ідеї!

Юрій Щербак доводить, що у XXI столітті битва йде за душі, не за території! Наславши “бойову сарану” (передбачену автором інженернобіологічну зброю), відрізавши тонку скибку від єдиного і багатого у своєму різноманітті короваю УкраїниРуси, “імператор” програв прихильність десятків мільйонів душ.

Чорні енергії спустошують і душі, і території. А відрізана скибка швидко черствіє…

Хто не знає цього — неодмінно буде битим, навіть якщо кине у вир війни тисячі невинних душ заради своїх земних амбіцій. Крізь полум’я війни завжди проглядаються жовті відблиски очей гієн.

У “Небесному Єрусалимі” Юрія Щербака “…душі найбільших злочинців, які не каються і яким немає прощення, надійно замкнені до спеціальних капсул, наче високотоксичні радіоактивні відходи. Та чи так уже надійно? — чому ж тоді на Землі з’являються все нові й нові злочинці?” (стор. 416).

“Небесний Єрусалим” Щербака — гігантське космічне місто у центрі Всесвіту, де “живе Бог, Творець матерії, життя, енергії і людських безсмертних душ”.

“Бог на кожного долю родить”, — сказав колись під час нашої недільної бесіди дід Петро — Український Пророк, ясновидець Петро Дементійович Утвенко із Дивина, що на Житомирщині.

Заглянувши наприкінці за горизонт у тисячу років і тільки трошки одкривши для нас “Третій закон Бога — закон збереження і вічного кругообігу душ”, Юрій Щербак витлумачує, “що душі — це вічний, незнищенний потенціал природи, невичерпна скарбниця характерів, почувань, нахилів, надій, пристрастей і спогадів… Безсмертна душа не має паспорта, ця душа належить даній конкретній людині, а не державі…”. І що “держави душі не мають: держави — штучні, тимчасові утворення, вічними є землі, на яких живуть народи…”             (с. 414—415).

На мою думку, “трилогія часу” Юрія Щербака заслуговує на Шевченківську премію в галузі літератури, а можливо, — й Нобелівську.

Я цього щиро бажаю, але з не меншим хвилюванням чекаю нової книги Щербака, міражі якої я уже бачив у його прозрілих очах…

 

 

 

 

 

 

Голос неймовірної сили
2015-01-23 10:13 slovo

25 грудня минулого року Верховна Рада України делегувала українську льотчицю Надію Савченко, обрану народним депутатом від партії “Батьківщина”, яка нині перебуває в ув’язненні у московському СІЗО № 6, до складу делегації Верховної Ради в Парламентській асамблеї Ради Європи.

Як повідомила в ефірі Радіо Свобода її сестра Віра Савченко, Надія вимагає звільнити її до 26 січня, коли має відбутися засідання ПАРЄ. Якщо її не випустять на волю, це створить прецедент в історії Ради Європи, коли одна з країнчленів, Росія, тримає в ув’язненні делегата іншої країни (стаття 40 статуту Ради Європи передбачає дипломатичний імунітет).

Надія КИР’ЯН

 

В оприлюдненому 12 січня листі Савченко написала: “Я вирішила боротися єдиним доступним мені методом — голодуванням. Своїм протестом — голодом — я хочу добитися здорового глузду від російської влади і совісті від Слідчого комітету Росії. Є безперечні докази моєї непричетності і невинності у тих злочинах, в яких мене звинувачують. Що їм ще потрібно?” Через голодування Савченко перевели до камериодиночки.

 

Звільнення Надії —

справа честі всіх порядних людей

Її адвокат Марк Фейгін однак вважає, що в Росії спосіб голодування не  дієвий. Окрім того, що факт набуває розголосу, це не призводить до жодних процесуальних наслідків, оскільки в Російській Федерації немає незалежного суду, особливо щодо політичних справ. І Росія — не та країна, де людське життя — найбільша цінність.

Він передав Надії Вікторівні прохання про припинення голодування від голови ВР України Володимира Гройсмана, лідера партії “Батьківщина” Юлії Тимошенко, предстоятеля УПЦ МП митрополита Онуфрія, родичів, друзів. “Вийшов від Надії Савченко. 32й день голодування. Прямо скажемо, вона має дуже поганий вигляд”, — кілька днів тому написав у своєму Твітері адвокат.

Фізичні можливості людини мають певний запас міцності, хоч би якою  сильною духом вона була, рахунок почався на дні. Надія заявила, що голодуватиме доти, доки її не повернуть в Україну або до останнього дня в Росії. Ув’язнена не йде на жоден компроміс із російською владою, протестує проти примусового годування, сказала, що не дозволить його застосувати.

Адвокати Надії Савченко (їх троє, крім Фейгіна — Микола Полозов та Ілля Новиков) роблять усе можливе за цих умов, щоб допомогти Надії: збирають документи, які свідчать про фальсифікацію справи Савченко, пишуть скарги до міжнародних правових інстанцій, подали голові російського Слідчого комітету Олександру Бастрикіну заяву про звільнення Савченко тощо. У Києві ведеться паралельне розслідування справи. Для звільнення Савченко українська влада готує місію КоксаКваснєвського. Президент ПАРЄ Анн Брассер закликала російську владу негайно звільнити Надію Савченко та інших політв’язнів. До акції на підтримку льотчиці уже долучилися 15 міст світу, акція триває.

5 січня стартувала міжнародна інтернетакція на підтримку льотчиці. Активісти створюють і поширюють у мережах Twitter i Facebook фото та відеоматеріали з інформацією про Надію Савченко різними мовами і поширюють її із хештегом #FreeSavchenko. Твітершторм підтримують її адвокати, до акції активно долучаються посольства України в різних країнах світу. Зокрема повідомлення з інформацією про військовополонену Надію Савченко розмістили на своїх сторінках посольства України у Великобританії, Македонії, Японії, Вірменії, Кувейті та Посольство України при Святому Престолі (Ватикан). Також до акції приєднався Посол США в Україні Джефрі Пайєт та багато інших.

Блогери, інші користувачі інтернету з усього світу підтримують Надію Савченко і справедливо зауважують, що крім неї безвинно, з політичних мотивів, перебувають у російських в’язницях чимало українських патріотів, яких також треба визволяти. Ось один із типових відгуків: “Звільнення Надії — справа честі всіх порядних людей. Зокрема й тих небагатьох, які є в Росії. Адже це насамперед їм демонструють правове свавілля нинішньої російської влади. Про яке громадянське суспільство чи правову державу, про які цивілізаційні цінності може йтися, якщо крадуть і вивозять до Росії громадянина іншої держави? 37й вороном кружляє над Росією. Стає нормою призначати винних… Росія дедалі ближче до стадії розпаду й розкладу. І це єдине, що хоч якось може втішити”. Або інший відгук: “Путін уже здійснив особистий злочин проти Українського народу, загарбавши Крим, і тисячі бійців, які загинули, захищаючи Україну, — це його злочин, за який він буде нести покарання, і я, незважаючи на те, відпустить він Надю, нашу Героїню, чи не відпустить — молитимуся, щоб цей мерзотник згинув із лиця землі разом із його зграєю”.

На жаль, в інтернеті можна надибати й деякі відгуки, які очорнюють Надію Савченко, інших патріотів, як і саму Україну. Дехто, як відомо, так заробляє злочинні срібняки, а в декого мізки засмічені російською шовіністичною пропагандою. Вони (можливо, навіть щиро) вважають, що в Донбасі воюють американці!

Трапляються курйозні випадки, що свідчать, до якої межі глупства доходить російська влада і як їй догоджають слуги з рабською свідомістю. Днями у Москві біля слідчого ізолятора № 6, де утримують Надію Савченко, затримали чотирьох людей, що слухали гімн України в своїй машині! Серед затриманих була журналістка видання “Грані.ру” Олександра Агеєва. Запис акції, який вона зробила, видалили.

Російська влада, напевно, не очікувала від льотчиці такого сильного опору і тепер вже й сама не знає, що з нею робити. Якщо все ж, незважаючи на непричетність Надії Савченко до загибелі російських журналістів Волошина і Корнелюка, в чому її намагаються звинуватити, продажна феміда спробує її засудити — це не мине даремно, — вважає Марк Фейгін. Кремль уже отримав величезні іміджеві втрати, які зростатимуть, адже справу зам’яти не вдалося. Нині ця справа перебуває на етапі попереднього слідства, яке, за КК Росії, може тривати 2 роки.

 

З мішком на голові

Згадаємо, як усе було. Надія Вікторівна Савченко народилася 11 травня 1981 року в Києві. З дитинства мріяла стати льотчиком. Після закінчення школи здобула фах модельєрадизайнера та протягом року навчалася на факультеті журналістики київського Університету “Україна”. Згодом вступила за контрактом до лав Збройних сил України, службу почала в залізничних військах радисткою. Потім підписала контракт на службу в 95й аеромобільній бригаді в Житомирі, де саме формувався перший контрактний батальйон. У 2004—2005 роках у складі українського миротворчого контингенту брала участь у миротворчій місії в Іраку, де прослужила шість місяців стрільцем третьої роти 72го окремого механізованого батальйону.

Після повернення з Іраку вступила до Харківського університету повітряних сил, на що отримала дозвіл особисто від міністра оборони України Анатолія Гриценка. Двічі її відраховували з університету з формулюванням “непридатна до вильотів як льотчик”, але вона двічі поновлювалася і 2009 року таки закінчила університет — уже не як льотчиквинищувач, а як штурман. Після закінчення університету проходила службу штурманомоператором Мі24 3го окремого полку армійської авіації Повітряних Сил ЗСУ у місті Броди. Має 170 годин нальоту і 45 стрибків із парашутом.

Під час війни на сході України 2014 року брала участь в антитерористичній операції як доброволець батальйону “Айдар” (під час двох відпусток). Потім написала рапорт на звільнення зі Збройних сил України. Брала участь у боях біля селища Металіст під Луганськом, де, допомагаючи пораненим, потрапила в полон терористів батальйону “Заря”. 19 червня в інтернетмережі набув поширення відеозапис, у якому вона, прикута наручниками до труби, на допиті, зокрема, на питання, скільки і які сили протистоять терористам, відповіла: “Я думаю, вся Україна”.

22 червня, за інформацією сестри Віри, терористи хотіли обміняти Надію на чотирьох своїх полонених. Повідомляли також, що вони перевезли Надію з Луганська в Донецьк.

8 липня стало відомо, що Надія Савченко якимось чином опинилася у слідчому ізоляторі міста Воронеж і російська влада підозрює її у причетності до загибелі на сході України двох журналістів Всеросійської держтелерадіокомпанії — Ігоря Корнелюка і Антона Волошина. За версією українських силовиків, російські журналісти надавали інформаційний супровід одній із груп терористів і загинули, потрапивши під обстріл цієї групи українськими військами.

Того ж дня, 8 липня, президент України Петро Порошенко надав розпорядження Міністерству закордонних справ та Генеральній прокуратурі України вжити заходів щодо повернення Надії Савченко, “захопленої терористами” та “незаконно вивезеної до Російської Федерації”, в Україну. Надія Савченко розповіла, що терористи відвезли її в Луганськ, потім із мішком на голові — до Красного Луча. Звідти доправили до міста Богучар Воронезької області, де передали спецслужбам ФСБ.

Справу льотчиці доручили вести близько двадцяти російським слідчим, щоб із більшою фантазією фальшувати докази. Правда, роблять це бездарно, повірити їхній писанині неможливо: нібито вона перетнула російськоукраїнський кордон без документів під виглядом біженки й була затримана; а ще — особисто брала участь у тортурах полонених та хотіла здати їх на органи тощо. Нині доведено, що на час загибелі російських журналістів Надія вже була в полоні у терористів. Спочатку до неї не допускали адвокатів, 9 разів не дозволяли зустрітися з нею консулові України в Росії Геннадію Брескаленку.

25 вересня лідерка фракції Зелених у Європарламенті Ребекка Гармс хотіла зустрітися з полонянкою, прибула до Москви, але російська влада оголосила її “небажаною персоною”.

10 жовтня 2014 рішенням ПЦ “Меморіал” Надія Савченко офіційно визнана політичним в’язнем.

Один із численних прихильників Надії Савченко пише: “Ми повинні якомога частіше чути її голос. І Путін повинен. Цей голос із території Росії володіє неймовірною силою, руйнівною для диктатури. Це важливо й для самої Надії, для відчуття своєї влади над катами”.

Вірмо, що спільними зусиллями й молитвами ми звільнимо нашу героїню і вона буде гідним делегатом на сесії ПАРЄ!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Тетяна Чорновол про корупцію в Україні
2015-01-23 10:12 slovo

Яценюк на Майдані всій країні повідомив, що Чорновол відповідає за боротьбу з корупцією: прапор їй у руки — хай відповідає. “Мені ж головне — бути корисною для країни. Проте відчула: тонути в бюрократичному болоті — нічого корисного. Корисніше для країни бути рядовим, ніж урядовим уповноваженим за відсутності політичної волі… В Україні немає політичної волі на безкомпромісну, широкомасштабну війну з корупцією. Навіть якщо це стосується гвардії Януковича. Не люструвати їх треба, а саджати; їхні активи повертати державі. І не лише тих, хто офіційно був при владі, а насамперед тодішніх “смотрящих”, які навіть під закон про люстрацію, що у ВР, не підпадають”.

Антикорупційне (?) бюро

Тетяна зізнається, що рішення поставити крапку ухвалила під час останнього перебування в батальйоні “Азов”. Повернулася в Київ, сподіваючись доробити кілька справ, яким не вистачало останнього поштовху. І так їх і не зробила, а (її — Ред.) чоловіка не стало…

Вона згадує, як Мін’юст намагався винести на розгляд Кабміну законопроект про створення спеціалізованого силового (слідчого) органу протидії корупції. Таке собі мініФБР. Вона була обома руками “за”. “Коли на Майдані оголосили про призначення мене керівником неіснуючого Антикорупційного бюро, йшлося якраз про створення відповідної структури”.

Законопроект про створення такого органу вона свого часу презентувала на засіданні Кабміну. Однак Мін’юст подав у Кабмін інший законопроект — дітище “Удару” (нардепа Чумака та заступника міністра Мін’юсту Рябошапки), який був написаний ще за часів Януковича. Родзинка цього чудопроекту в тому, що він дозволяє новоствореному органу не чіпати священну корову (не розслідувати корупційні справи можновладців), а… громити приватний бізнес. (Виявляється, мало у нас силових структур, які тиснуть бізнес! Треба ще одна?) Причому “бомба під бізнес” хитро закладена у перехідних положеннях законопроекту. Там чітко прописано, що слідчі Національного бюро антикорупційних розслідувань здійснюють розслідування злочинів, вчинених у приватному секторі, якщо розмір предмета злочину або завданої шкоди перевищує в 500 разів мінімальну зарплату (600 тис. грн на момент проекту). Хтось може повірити, що слідчий НБАР почне розслідувати корупційні дії Президента чи генпрокурора? Причому можна не чіпати великий бізнес — досить “боротьби з корупцією” із середнім.

“Щоб не допустити ухвалення такого “жаху”, я примчала з АТО, хоча внутрішньо вже була налаштована писати заяву на початку серпня”. Жах був у тому, що законопроект лобіювали ще й громадські організації й активісти (комерційний інтерес: грантові гроші, а також хворі амбіції та вроджена підлість) і навіть ЗМІ. (Це ілюстрація, що кривавий Майдан нас не вилікував. Хворими залишаються не лише політикум і громадський сектор, а й заангажовані ЗМІ.) Вдалося добитися того, що міністр юстиції Петренко пішов назустріч і запевнив: Мін’юст подасть на розгляд законопроект, який Чорновол уже презентувала в Кабміні. Їй довелося лишитися в уряді ще на тиждень. У неї нагальних справ було безліч. Вона намагалася переконати Мін’юст, що Україні потрібно переймати світовий досвід: встановлення бенефіціарів (справжніх власників бізнесу). В усьому світі цю інформацію офіційно збирають банки під час відкриття юридичними особами рахунків. Такий підхід працює, адже бізнесмени не ризикують оформлювати рахунки на підставних осіб, а якщо і оформлюють, то на вузьке коло надійних людей. Тому в західному світі з такою легкістю були встановлені та арештовані рахунки Фірташа, Клюєва.

 

Окремі факти

На урядовому комітеті розглядали проект Постанови, який мав би відмінити Постанову уряду Азарова № 231 (функціонування корупційної монопольної схеми нардепа “батька тендерної мафії” Антона Яценка. Тоді черга до проекту не дійшла, його внесли в додаткові питання. “Знала, що Яценко бігав кабінетами і щедро пропонував хабарі. Впевнена, якщо не проходять антикорупційні ініціативи, причина одна — корупціонери “занесли бабло”…

Т. Чорновол з’ясувала, що організатор ескадронів смерті на Майдані, спонсор сепаратистів Юрій Іванющенко, продовжував будувати нове “Межигір’я”. КАМАЗи завозили дорогий мармур для облицювання житлового будинку на тисячу кв. метрів у КончіЗаспі, митці продовжували писати пухкеньких янголів на стелі сусіднього палацу для прийому гостей, а охоронці хвалилися, що будівництво “кришують” люди від Кличка. Водночас Тетяна дізналася, що апарат урядового уповноваженого скорочений до двох осіб. Ніби в Україні не існує такого явища, як корупція!!!

Керівником управління корупційних ризиків у секретаріаті призначили Андрія Жовнера. Жовнер свого часу був довіреною особою на виборах Артема Пшонки і працював у генпрокуратурі Пшонкистаршого керівником управління захисту… прав і свобод громадян. І це було в часи Майдану!!!

 

Причина звільнення

“Яценюк просто не вважає за потрібне працювати з уповноваженим з антикорупційної політики”. Т. Чорновол не могла озвучити йому якусь проблему або питання. Вона не була учасником вузьких нарад за участю прем’єра, де розглядалися питання антикорупційного законодавства чи окремі корупційні схеми. “Про результати таких нарад дізнавалася останньою. Не розумію, навіщо весь цирк зі мною? Хоча це не означає, що Кабмін зовсім не бореться з корупцією. Яценюк намагається отримати додаткові надходження в бюджет. Я свідок, що чимала кількість корупційних схем знищена його Кабміном. Функції антикорупціонера в уряді переважно виконував міністр фінансів Шлапак”.

Яценюк намагався бути в очах суспільства кращим. Це зв’язувало руки. Адже якби він почав війну з олігархами, його демонізували б ЗМІ, які належать олігархам. Народ повірить не справам, а “телеку” і буде Яценюк найгіршим прем’єром. “Така правда життя в нашому хворому суспільстві, де для безкомпромісних дій потрібна готовність до повної самопожертви”.

Т. Чорновол каже, що держава ще надто хвора, мало патріотизму, і навряд чи можна чекати кращого від влади сьогодні. Влада хворіє на корупцію, політичні інтриги. А суспільство, де Ляшко має високу електоральну підтримку, хіба здорове? Майдан не очистив нас. Він тільки став початком важкого шляху. По суті, Майдан і АТО — аналоги надвисокої температури, яка бореться з хворобою організму України. Однак той факт, що Україна ще жива, дає високий шанс на позитивний результат. У війні, у крові, у кризі нині народжується наша нація. “Вірю, що все буде добре для країни. Головне — не втрачати гідності і духу боротьби. Краще бути ніде, ніж лялькою у Кабміні. Це беззмістовно та безрезультатно”.

 

Розділяй і владарюй?

В Україні доволі пристойний видобуток нафти і газу. Вітчизняний газовидобуток завжди давав можливість забезпечити населення України газом за соціальною ціною, адже він перебуває переважно під контролем держави. Якби видобуток українського газу опинився в руках когось із олігархів, як це сталося з нафтовидобутком, Україна не вистояла б перед тиском РФ і вже давно перестала існувати як незалежна держава.

Верховна Рада розглядала законопроекти, що давали можливість відновити справедливість: повернути ДЕРЖАВІ контроль над діяльністю ДЕРЖАВНОЇ “Укрнафти” і дати можливість отримувати прибутки від такої діяльності до державного бюджету. Один із законопроектів був проголосований. Верховна Рада знизила кворум для проведення зібрань акціонерів у підприємствах із державною часткою з 60 % плюс 1 акція (як було раніше) до 50 % плюс 1 акція. Щоправда це рішення набрало небагато — 230 голосів. Рішення про підняття рентної плати за видобуток нафти та газу є основним механізмом отримання від “Укрнафти” коштів у державний бюджет.

“У мене є величезні претензії до Дерев’янка як організатора корупційної схеми з державними реєстрами, що за час свого багаторічного існування викачала понад 800 млн державних коштів. Проте текст законопроекту Дерев’янка був кращим, ніж у Ляшка. Під час голосування зрозуміла: не пройде законопроект Ляшка, амбіції не дадуть “Самопомочі”, “Радикальній партії” і кільком депутатам БПП проголосувати за законопроект Дерев’янка і ми взагалі провалимо голосування. Тому і вирішила проголосувати за дефектний законопроект Ляшка. Краще дефектний, аніж ніякий, щоб дати шанс державі повернути контроль над “Укрнафтою”.

Чому це було так важливо? Тому що навіть після того, як Яценюк переконав Коломойського виплатити дивіденди за 3 роки, держава не отримала повністю належних їй прибутків. Адже 1,9 млрд дивідендів не співмірні з тими коштами, що викачувалися з “Укрнафти” у “Приват”. Адже приватний менеджмент “Укрнафти” завжди приховував справжні прибутки в документах офіційної звітності. Це чітко відслідковується у звітах про фінансові результати “Укрнафти” за 2013 рік порівняно з 2012 роком. Так,  2012 року “Укрнафта” показала чистий прибуток майже півтора мільярда грн, а 2013го лише 189 тисяч грн. Хоча видобуток нафти і газу рік у рік сталий. Цифри так різняться тому, що 2013 року “Укрнафта” “кинула” державу на більшу суму: прибутки штучно занижувалися через завищення “собівартості реалізованої продукції” завдяки “іншим оперативним і фінансовим витратам”. Наприклад, відомо, що у 2011—2013 роках “Укрнафта” отримала збиток у розмірі 1,136 млрд грн від реалізації нафтопродуктів через свою мережу АЗС. Секрет такого “успіху” полягав у тому, що продаж пального відбувався за цінами нижче його закупівельної вартісті. Отож “Укрнафта” влазила у збитки, а Коломойський мав прибутки, тому що всі нафтопродукти для реалізації “Укрнафта” закуповувала за завищеними цінами у компаній з орбіти “Привату”. Подібних схем у діяльності “Укрнафти”  —десятки. Отож позитивно, що хоч за редакцією Ляшка зміни до Закону про акціонерні товариства були проголосовані.

“Що стосується Коломойського, зізнаюся: я йому щиро і вдячно потиснула руку навесні 2014 року. Тому що в найважчий момент — на початку російської агресії, коли в планах Путіна було блискавично окупувати всю південносхідну Україну, його велика заслуга, що це не вдалося реалізувати. Він захистив інтереси держави Україна. Проте в “Укрнафті” теж є державні інтереси. І якщо Коломойський має слабкість, щоб їх захищати, то тут уже моя черга. Тому я голосувала”.

 

За матеріалами блогу

Тетяни ЧОРНОВОЛ

(від липня 2014

до січня 2015 року)

підготувала Наталя КУЛІШ

 

 

 

 

 

 

 

 

Ч. 2 (794), 15 січня – 21 січня 2015 року
2015-01-16 11:19 slovo

  • Бути в одному строю
  • Зустріч з Героєм
  • Ми не самотні
  • 2015: нові виклики, які перейшли зі старого, 2014-го
  • Василь ГОЛОБОРОДЬКО: «Моя стежка-доріжка»
  • Якщо хочемо вижити
  • Заява про вступ України в НАТО
  • Москва шукає ворогів на Марсі і приторговує історією
  • До Дня українського політв’язня у Харкові згадали українських шістдесятників
  •  «Вершники» з поля бою
  • Незнищенність етнічної культури у фільмі «Тіні забутих предків»
  •  «Толока» з годівничками

«Толока» з годівничками
2015-01-16 11:18 slovo

Команда фільму “Толока” на чолі з режисером Михайлом Іллєнком у парку імені Тараса Шевченка провели акцію “Мала Толока. Створюємо хаткигодівнички для птахів”. Це черговий заклик до українців підтримати морально та матеріально українське кіно.

До акції долучилися актори Богдан Бенюк, Дмитро Лінартович, письменники Брати Капранови та Сашко Лірник. Кожен міг допомогти своїми гривнями, купивши “толокугодівничку”.

Олена МАЧУЛЬСЬКА

Фото автора

 

Фільм “Толока” Михайла Іллєнка — це екранізація вірша Тараса Шевченка “У тієї Катерини хата на помості…”. Зйомки фільму розпочалися у лютому 2013 року. На жаль, команда змушена була припинити роботу влітку того ж року, відзнявши лише частину матеріалу.

Кінорежисер розповів, що хата у фільмі одна з дійових осіб, на рівні з головними акторськими ролями. Її знищують, спалюють, утім вона відроджується. 14 разів хата толокою підіймається. Вона то шпаківня, то годівничка. Хата — це один із символів України, а толока — сила, яка рятувала Україну від нещастя — війни, революції, голодомору.

За задумом режисера, фільм мав би побачити світ під 200річчя від дня народження Тараса Шевченка 2014 року. Ідею екранізації твору Шевченка Михайло Іллєнко виношував із далекого 1967 року. Можливість екранізації виникла зараз, але через брак коштів призупинилася.

Бюджет фільму становить 28 млн грн. Частину суми виділила держава, решту — інвестор.

— Нам вистачило державних грошей, які були запрограмовані, на половину фільму. На жаль, інвестор не профінансував обіцяну суму, тому ми нагадуємо про себе за допомогою таких акцій. Вони у нас різні. Впевнено можу сказати, що фільм буде відзнятий, — повідомив режисер Михайло Іллєнко.

Режисер розповів, що зараз фільм знятий на 45 відсотків, не вистачає приблизно 14 млн грн. Як тільки з’явиться фінансування, команда готова приступити до продовження.

— Є рішення Верховної Ради про стовідсоткове державне фінансування. Рішення є — грошей нема, а долар скаче, — зауважив М. Іллєнко.

Охочі долучилися до акції, купивши хаткугодівничку і власноруч її розмалювавши. Вартість однієї годівнички — 200 гривень. Зібрані кошти з продажу годівничок додали для поповнення бюджету української кінострічки “Толока”. Учасниками акції здебільшого були батьки з малечею, які відпочивали у парку. Мороз і вітер не завадили дітлахам розфарбувати годівнички та разом із батьками й організаторами розвісити на деревах.

Незнищенність етнічної культури у фільмі «Тіні забутих предків»
2015-01-16 11:18 slovo

До 50річчя виходу на екран

Лариса БРЮХОВЕЦЬКА,

журнал “КіноТеатр”,

спеціально для “Слова Просвіти”

 

Те, що ця краса бездоганна і є втіленням щедрої душі й працьовитості, підтверджує фільм “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова, який на початку 1965 року став сенсацією у світовому кіно. Півстоліття тому фільм зачарував європейських кінематографістів, що приїхали в Аргентину на черговий міжнародний фестиваль. Він відкривав світові Україну, заховану в радянській імперії, яку у світах ототожнювали з Росією. Не менш суттєвим було значення фільму для України, її кінематографа і культури загалом. У 60х роках, коли мистецтво в Україні відігравало значно більшу роль, ніж сьогодні, він став несподіванкою — такого творчого зухвальства від анемічної київської кіностудії ніхто не чекав. Більше того, став вагомим проявом національного існування України, могутнім формотворчим чинником і фактом історіософічного прозріння.

Про неперехідне значення цього фільму для української культури можна говорити багато. Для початку — кілька позицій. Насамперед був підхоплений спадок великого Довженка, який наприкінці 1920х пояснював, що поезія — це проза, з якої викреслено зайві слова, говорив, що натуралізм убиває мистецтво. 1929 року в Парижі він сказав одному журналісту, що прагне сконцентрувати у своїх творах такий заряд творчої енергії, який дозволив би їм переступити поріг майбутнього. Творці “Тіней” — Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Георгій Якутович, Мирослав Скорик, Іван Миколайчук — також цього прагнули. Їхня робота не мала нічого спільного з фільмами про “героїзм сучасності”, тобто кон’юнктурними, які обслуговували ідеологію. Не дивно, що фільмом більшою мірою захоплювалися зарубіжні кінематографісти і меншою вітчизняні — в Україні дехто розцінював його стиль як надмірне захоплення антуражністю, декоративністю.

“Тіні забутих предків” дали потужний поштовх національному саморозкриттю українських кінематографістів. Зокрема оператор Юрій Іллєнко відтоді усвідомлює себе українським митцем. У часи бездержавності митці, будучи українцями з народження, переходили у світ імперської культури. Юрій Іллєнко навпаки: з імперської культури перейшов в українську.

Врешті, творче збудження, викликане фільмом Сергія Параджанова, вже на кінець 1960х років дало цілу плеяду режисерів, операторів, акторів, композиторів із виразним індивідуальним почерком, і критика заговорила про народження школи. Школи в радянському кіно досі не існувало, та й це не було можливим: за приписами цензорів й адміністративного апарату все піддавалося нівеляції, знеособленню. Тут же — де що взялося: один за одним виходять дивовижної візуальної краси фільми. З легкої руки польського кінокритика Януша Газди, якого вони вразили, їх назвали київською школою поетичного кіно. Назва прижилася, тому що наші стрічки були далекі від побутописання, не схильні до детальної “натуральності” зображення, до простої фіксації життя, людей, — будувалися вони на символах, метафорах, гіперболах, метоніміях, паралелях, тобто на засобах, якими й вирізняються твори поетичні, а в образній системі відчувалася пристрасть до видовищності, живописності. Актори не лицедіяли, не зображали персонажів, а проживали їхнє часто трагічне життя. Молодим Леонідові Осиці, Юрієві Іллєнку немовби підкорялася сама реальність і легко переходила на екран, їх немовби вели за собою літературні шедеври Миколи Гоголя, Василя Стефаника, Івана Франка.

Характерною рисою “Тіней” і відтак — школи був тісний зв’язок із народною традицією, з фольклором. Учені різних країн порізному визначають фольклор. Але хоч би як відрізнялися ті визначення, всі вони сходяться в частині, де йдеться про національну своєрідність фольклору. Адже у фольклорі яскраво відображається національний характер, рельєфно переломлюються своєрідні риси й особливості національної естетичної свідомості. Поза національним фольклор не існує і не може існувати. Та це не означає його ізольованості. “Істина всетаки полягає в тому, — стверджує Валерій Фомін, — що фольклор кожного народу за всієї своєї своєрідності, яка виражена іноді дуже різко і сильно, завжди має багато точок дотику зі світом народної культури як своїх сусідів, так і досить далеких націй. І тому фольклор скоріше зближує, об’єднує народи, аніж їх роз’єднує”1.

У “Тінях” насамперед вражає, як вільно і легко вдавалося Параджанову, а услід за ним Іллєнку та Миколайчуку передавати внутрішній світ людини, стан героя, його видіння. Як вільно вони почувалися у світі фантазії, не відриваючись від реального буття! Поетичне кіно ні в якому разі не ігнорує світ, реальність матеріальну. Але в ньому зображення реальності не є самоціллю, оскільки виняткову роль відіграє фантазія, уміння автора бути природним і невимушеним у витвореній ним поетичній реальності. Як слушно зауважив Юрій Норштейн, порівнюючи кіно ігрове й анімаційне, у фільмі акторському потрібен дуже сильний посил, щоб від фізичності перейти до сфери духу. В поетичних фільмах кіномова далеко відхилилася від буквалістського відтворення дійсності й саме тому такий перехід до сфери духу став можливим.

І ще про значення фільму. Свого часу активного шукача нових театральних форм Леся Курбаса гнітила думка, що український театр може перетворитися в таку собі “копію копій”, втратити свої національні особливості й художню цінність. В українському поетичному кіно таких побоювань не було, адже в них невимушено і природно проявилася національна самобутність. Так, немов молоді кінематографісти з московською освітою — зокрема оператори Вадим Іллєнко, Валерій Квас — усе життя тільки те й робили, що піднімали з глибин етнічні цінності українців, їхні коди і символи.

Персоналізуючи це мистецьке явище, зупиняємося на творчості кінорежисерів, операторів, сценаристів, художників, композиторів, акторів (хоча обсяг тексту насправді не дає зупинитися детальніше, як вони на те заслуговують, адже більшості з них уже немає в живих). Однак рідко розглядаємо його в українському контексті, в сукупності взаємовпливів. Скажімо, Юрій Іллєнко пояснював, що для нього Іван Драч був не так автором сценарію “Криниці для спраглих”, як автором поетичної збірки “Соняшник”, який привернув до себе увагу свободою поетичного висловлювання. Власне, поезія без свободи неможлива. Але люди час від часу втрачають цю свободу, навіть не помічаючи цього. І якщо в останні часи для багатьох добробут, споживацькі устремління вийшли на перший план, то сьогодні, треба думати, спільність пережитого шоку, свідомість небезпеки для незалежності України, прагнення свободи знову гуртує людей, як свого часу в нелегких умовах імперського тиску спалахнув і згуртував довкола себе кінематографічний шедевр — фільм “Тіні забутих предків”. Цей кіношедевр сьогодні, як і 50 років тому, актуальний, він наснажує і дає впевненість у силі українського етносу, незнищенності духу.

 

Київ, 30 грудня 2014

__________________

1 Фомин В. Родник для жаждущих. Мир народного искусства и кинематограф. // Кино и время. — Вып. 4. — М.: 1981. — С. 99.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

«Вершники» з поля бою
2015-01-16 11:18 slovo

У фонді № 17 Центрального державного архівумузею літератури й мистецтва, що в “Софії Київській”, зберігається цупкий рудий паперовий конверт із написом: “Юрій Яновський, український радянський письменник”. Обережно дістаю звідти унікальний експонат — “фронтову” книжку “Вершники” Юрія Яновського. Тримаю трепетно й боязко, щоб не розсипалися її сторінки від мого читацького доторку. А зацікавило це видання харківського Держлітвидаву 1935 року своєю трагічною бойовою історією. Її засвідчує повійськовому небагатослівна, “засвічена” тривалістю зберігання, записка:

“Цю книгу знайдено мною 20 жовтня 1944 року на полі бою недалеко від німецького міста Ейдткунена (Східна Пруссія) у забитого бійця Червоної Армії Андрія Ткача, мешканця м. Миколаєва. М. Шестопал, гвардії капітан, працівник військової газети. Польова пошта 69 788”.

Хоч яку б сторінку “Вершників” відкрив, їх, разом із палітурками, “прошив” наскрізно смертельний слід двох ворожих куль. Ось на сторінці 30 читаю “поранений” текст із епізодом роздумів малого Данилка, який чекає смерті своєї сестрички Вусті:

“А як добре пахнуть мертві, коли їх покладуть на лаву, у віконце простягаються сонячні руки, прадід Данило прочитає книги — псалтиря, вогник над свічкою ворушиться, як бджола коло квітки, пахне мертв’яком і стружками сосни, можна сидіти в кутку і довгопредовго дивитися, що на лаві лежить чужий чоловік — жовтий, мов бог на іконі, а над ним літає його душа, і треба поглядати на склянку меду, що стоїть на покуті, з неї душа п’є мед і меду меншає, а душі так і не видко, — яка вона в того дядька була, як жайворон чи як ластівка, а мо’ метеликом чи й великим кусючим джмелем…”

Саме по цьому абзацу, ніби навмисне, завдали смертельної рани українському воїну. І чи літала його душа жайвороном чи ластівкою, метеликом чи джмелем, ніхто не дізнається. Але точно дізнаємося, що разом зі своєю зброєю в Андрія Ткача була в нагрудній кишені солдатської шинелі й особиста, духовна, з якою він переможно пройшов тисячі кілометрів — від рідного Миколаєва до східнопрусського Ейдткунена. Завдячуючи “Вершникам”, ім’я червоноармійця збереглося у пам’яті не лишень гвардії капітана М. Шестопала, а й у пам’яті поколінь.

А хто ж цей працівник військової газети, як зазначено в записці до врятованої книгивоїна? Про нього згадує і відомий письменникпубліцист Ілля Еренбург у книзі спогадів “Люди, годы, жизнь”, коли наводить уривок з фронтового листа, надісланого йому в “Красную звезду” капітаном Матвієм Шестопалом:

“У меня пропали жена, ребенок (говорю, как о вещи “пропали” — люди в оккупированных краях пропадают хуже вещей). Мою милую голубоглазую Украину распяли паскудные немцы. …Никогда я так не дрожал за судьбу своего отечества, как теперь. Только и слышишь, что отошли на новые рубежи, что враг теснит наши войска…

Когда мы кончим войну, помоем руки и сядем судить, кто что сделал для того, чтобы спасти страну, вспомним тех, кого нужно вспомнить и кого следует жестоко высечь за нерадивость или жульничество… Возможно, печать старалась учить общество на хороших примерах и получалось, что в нашей социальной жизни ни сучка, ни задоринки.

Дорого нам обходится эта дидактика! Сталин бьет в набат. Газеты не преминут сейчас же поднять шумиху, сделать из этого очередную кампанию. Успокоить себя и других прежде даже, чем кончится “историческая” кампания. Они ведь кричали: “Не забывайте мудрых исторических слов сверхгениальнейшего (это обязательно, хотя в этом меньше всего надобности) Сталина. Но наша граница на замке, ее надежно защищают верные часовые и т.д. … Это же самоубийство!..

В общем, многое мы делали плохо и за это сейчас отдуваемся. Я думаю, что не только мы немцам мозги вставим, но и некоторым нашим. Война нас многому научит…” (Илья Эренбург. Люди, годы, жизнь. Воспоминания в 3 томах. Том 2, Москва, Советский писатель, стр. 294—295).

Звісно, за певних обставин за такі публічні чесноти гвардії капітан міг “загриміти” й під військовий трибунал за “наклеп” і образу “сверхгениальнейшего”. Але можна припустити, що Матвій Михайлович Шестопал виборов собі право на таку принципову позицію, зустрічаючи смерть на кожному кроці… Спершу інтендантська служба на Калінінському та Сталінградському фронтах. Згодом — фронтовий кореспондент газети “Знамя Победы” 61ї стрілецької дивізії, що у складі 5ї гвардійської армії брала участь у боях на Сталінградському, Південному фронтах, форсувала Дніпро на Нікопольському плацдармі, визволяла Білорусію, вела запеклі битви у Східній Пруссії та Берлінській операції. Випускник філологічного факультету Київського держуніверситету ім. Тараса Шевченка 1941 року, був призваний в армію, не зміг навіть попрощатися зі своїми рідними в козацькому селі Мурзинці, що на Звенигородщині.

Ілля Еренбург зізнається, що не знає, чи живий автор того листа. Фронтова доля була прихильною до гвардії капітана, й він повертається в свою “голубоглазую Украину”. Під час повоєнної служби видасть не одне дослідження з фольклористики, працюючи у видавництві “Молодь”. Напише кандидатську дисертацію про український радянський фольклор за наукового керівництва Максима Рильського, з яким близько знався. У відзнятому за його сценарієм і режисурою кольоровому фільмі “Життя кличе” про Київський університет є епізод, коли Максим Тадейович зустрічається в одній з аудиторій з нами, студентамижурналістами і філологами.

Такі чесноти гвардії капітана йтимуть із ним через усе його мужнє й стражденне життя, коли вже наші рідні, внутрішні “німці”, намагалися вставити “мозги” йому, українському патріотові, не лише по духу, а й по визначних справах і напередодні шістдесятництва, і в подальші часи боротьби за відродження українства. Коли він працював деканом факультету журналістики КДУ імені Т. Шевченка в 1955—57 роках, через його “патріотичні” руки “пройшли” до журналістських висот Борис Олійник, В’ячеслав Чорновіл, Василь Симоненко, Степан Колесник, Вадим Пепа, Дмитро Степовик, Микола Сом, Микола Шудря, Віктор Полковенко та ще ціла китиця славних імен.

Ми мусимо нагадати, як у середині лютого 1963 року в Київському університеті відбувалася всеукраїнська конференція науковців із питань культури української мови. Директор Інституту мовознавства академік Іван Білодід на ній самовпевнено презентував свою теорію двомовності. Останнім на ній виступав доцент журфаку Матвій Шестопал. Ось що він говорив (цитую зі стенограми конференції):

“…З яких це пір і чого раптом українському народові випала така честь бути двомовною нацією. Я боюсь, що можна так далеко зайти в розумінні двомовності… Крім Радянського Союзу в соціалістичній системі є ще багато народів, зокрема, великий китайський народ. І ви знаєте, що коли, як кажуть, протягнути думку ад абсурдум, до безглуздя, то можна подумати, що колись настане такий час, що та чи інша нація стане тримовною. Мені здається, що в теорії двомовної нації є елемент політичного підлабузництва, яке принижує націю”.

Наукова зухвалість чи вистраждана правда? Патріотична відвага чи наукове подвижництво? Він був послідовний у такій позиції. На вшануванні Василя ЕлланаБлакитного 14 січня 1964 року в Київській консерваторії Матвій Михайлович у своєму слові наголошував і про тодішній стан духовного життя в Україні (цитую зі стенограми):

“…Я не повірю тому, хто говорить про інтернаціоналізм, а свого народу цурається. Такі люди не здатні любити ні себе, ні інших. На жаль, серед нас є чимало українців, національна свідомість яких перебуває на рівні клопа” (оплески).

Компартійна влада не пробачила такої позиції комуністуфронтовику. Вже наступного року його вигнали з партії, з факультету журналістики із забороною викладати у вишах історію зарубіжної преси, курс якої першим розробив в Україні. Але він продовжував боротися.

1976 року в нього та його рідних провели кілька містифікованих обшуків і, за його словами, “випадково” натрапили “на мій літературний архів, і, звичайно, конфіскували: рукописи, щоденники, листи, конспекти. Два мішки матеріалів (саме так: їх відвезено в мішках) — усе, чим я жив останні роки і що становило головний зміст мого усамітненого існування. Решту забрано по інших адресах. Жодного аркуша, жодного рядка не лишилося. Всю мою працю поглинули бездонні сейфи органів безпеки. Пограбували до нитки. Від подібного удару повісився б і паровоз…”

Помер напівзабутим у рік Чорнобильської катастрофи. Відроджуючи пам’ять про видатного педагога, літератора і публіциста, серед архівних видань його бібліотеки збереглася ще одна реліквія: “Земля батьків”, видання 1944 року. В ній видатний український письменник Юрія Яновський залишив вдячний дарчий напис:

“Дорогому т. М. Шестопалу на добру згадку і з подякою за книжку “Вершники” з поля бою”. 13 травня 1945 р. Київ.

Останніми роками учні Матвія Михайловича повернули з забуття мужню постать літературознавця, журналістапубліциста. Шестопалівські читання в Інституті журналістики КНУ імені Тараса Шевченка, Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького, пам’ятні дошки в селі Мурзинці на Черкащині та барельєф в Інституті журналістики стали реальністю. Адже Великий учительпатріот знав, що надзвичайно “Важливо прокласти першу борозну. Іншим орати буде легше…”

 

На світлинах: ксерокопія бойових “Вершників”; подарункова книжка від Ю. Яновського.

 

Михайло СКОРИК,

студент факультету журналістики 1962—1978

м. Дніпропетровськ

P.S. Це не помилка в даті навчання, бо неодноразово позбавляли навчання за український буржуазний націоналізм і за публічний захист “Собору” Олеся Гончара.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

До Дня українського політв’язня у Харкові згадали українських шістдесятників
2015-01-16 11:17 slovo

12 січня Україна відзначала день українського політв’язня. У ці дні Харківський Літературний музей поминав Євгена Сверстюка, якого не стало 1 грудня 2014 року, і в пам’ять про шістдесятників реконструював святкування Різдва Христового в радянських таборах українськими політв’язнями.

 

А 14 січня у Харківському Літмузеї відбувся вечір пам’яті українських дисидентів — Василя Симоненка, Василя Стуса, Євгена Сверстюка та інших — “Таборове Різдво”.

У Києві цього дня в Будинку вчителя презентували книгу письменника, літературознавця, наукового діяча, лауреата Шевченківської премії Євгена Сверстюка “Світлі голоси життя”.

Щороку 14 січня, на день Св. Василія Великого, український філософшістдесятник Євген Сверстюк проводив захід “Різдвяні Василі” — пам’яті своїх друзів Василя Стуса (народився 6 січня) і Василя Симоненка (народився 8 січня).

Вл. інф.

 

 

 

 

Москва шукає ворогів на Марсі і приторговує історією
2015-01-16 11:16 slovo

Петро АНТОНЕНКО

 

Персонаж знаменитої кінокомедії Ельдара Рязанова “Карнавальна ніч” п’яничкалектор, як пам’ятаємо, читав із новорічної сцени лекцію “Чи є життя на Марсі?”. Будучи добряче напідпитку, лектор урешті махнув рукою на цю тему, заявивши: “Є життя на Марсі чи нема, науці невідомо”.

Але, схоже, скоро стане достеменно відомо. Пошуки невдахилектора не дають спокою керманичам нинішньої РФ. Нещодавно віцепрем’єр уряду Росії Дмитро Рогозін заявив, що вважає одним із найважливіших завдань Росії у космічній сфері пошук позаземних цивілізацій. “Як будьякий землянин, мрію дізнатися, чи є життя поза Землею”, — сказав Рогозін. На його думку, дослідження цього питання “варті того, щоб на них виділяти необхідні кошти”.

 

Браво, пане Рогозін! Ось на що треба кинути нафтогазові мільярди. Подумаєш, обвалюється економіка країни. Подумаєш, Федерацію дедалі більше колотять міжнаціональні конфлікти. А ще, кажуть, Росія десь там виступила в недостойній ролі окупанта, ще — загрузла у війні на території сусідньої держави. Це все дрібниці порівняно з пошуком інопланетян. Тим паче цей пошук якраз і відволікатиме росіян від отих невеселих тем.

Та й буде можливість розширити коло ворогів Росії. Адже на планеті нових ворогів знайти дедалі важче — вже всі давно названі ворогами, що загрожують Росії, заважають їй збирати свої “ісконниє зємлі”. Які ці землі? Схоже, вся планета Земля. То, може, це ще й територія Марса? І коли російська наука і техніка таки виявлять живих марсіан, чи не будуть вони також оголошені ворогами Росії? Напевно, будуть. Кляті вороги, які хочуть напасти на бідну Росію, як і оті, що довкола неї на нашій планеті. А з ворогами треба що? Воювати. А віцепрем’єр Рогозін якраз курирує розвиток обороннопромислового комплексу.

 

* * *

А ось — не просто плани і задуми, а конкретна новація з Росії.

Від початку року Російська Федерація запровадила нову систему дозвільних документів для працевлаштування українців. Деталі повідомив керівник Федеральної міграційної служби Росії (ФМС) Костянтин Ромодановський. ФМС Росії взагаліто активно агітує українців не просто на заробітки, а й переселятися на широкі простори Федерації. На дуже широкі — в Сибір і на Далекий Схід. ФМС Росії навіть видає спеціальну сторінку в газеті “Комсомольская правда в Украине” під промовистою назвою “Соотечественники”. Цебто нас, українців, росіяни вже називають “співвітчизниками” зі сторінок певних газет. Видання цих “наших” випусків російських газет на кшталт “Известия в Украине”, “Труд в…”, “Комсомолка в…” — це окрема тема.

Такот, відтепер “громадяни України повинні отримувати патенти для роботи в юридичних та фізичних осіб”, — пояснив Ромодановський.

Згідно зі змінами до закону про правове положення іноземних громадян, для отримання патенту треба виконати низку вимог. До міграційної служби необхідно надати поліс медичного страхування і російські довідки про відсутність наркотичної залежності, інфекційних хвороб і ВІЛ.

Ну, зрозумілі турботи російської влади про далеко не ідеальне фізичне і психічне здоров’я народонаселення, в яке, бодай тимчасово, вливаються мігранти. Тим більше, йдеться про людей, які тяжко працюватимуть, — роботящих, здібних українців, на яких значною мірою трималась і тримається економіка Росії: від видобутку нафти і газу, основи цієї економіки, до численних новобудов.

А деякі нові вимоги взагалі досить цікаві. Так, від українських заробітчан тепер вимагатимуть документ про володіння російською мовою. Це вже явно зайве, враховуючи, що українці вільно володіють російською мовою (часом, на жаль, краще, ніж власною українською). Ще мігранти мають документально підтвердити знання основ законодавства Росії. Цікава вимога для мігрантів, адже самі росіяни більше живуть не за законами, а “за понятіями”.

І нарешті найцікавіше: заробітчани мають документально підтвердити знання російської історії. Очевидно, що довідки зі знання мови, законів, історії, як і довідки про наркоманію і СНІД, видаватиме російська сторона. Тож російську історію українці мають на іспитах “складати” саме в російському варіанті. Тобто розказати про “Новоросію”, про півострів “російської слави” Крим, про “собіраніє зємєль” російськими царями й імператорами, без яких ці землі “загибіли” б.

Так би мовити, історія на експорт…

 

 

 

 

 

 

 

 

Заява про вступ України в НАТО
2015-01-16 11:16 slovo

Ми, учасники Революції Гідності, громадські і політичні діячі, військовики, представники партій, громадських, творчих і наукових організацій, робітники й аграрії, молодь і студенти, розпочинаємо створення руху “Україна — в НАТО”.

Написана кров’ю Небесної Сотні і кров’ю полеглих захисників Вітчизни у збройній боротьбі проти агресії Росії, заява про вступ України в НАТО не може бути відкладена на потім. Ми переконані, що НАТО стане найнадійнішою і найефективнішою опорою національної безпеки України як невід’ємної частини Європи.

Той факт, що Україна історично належить до Європи і наші західні сусіди є членами НАТО, заохочує нас у нинішній тяжкій ситуації не відкладати, а навпаки — прискорити вступ України до євроатлантичного Альянсу.

Ми відкидаємо застереження окремих західних політиків про небажаність вступу України в НАТО як необґрунтовані і такі, що заохочують Росію до подальших агресивних дій. Нас також непокоїть відсутність чіткої і послідовної позиції української влади щодо членства нашої держави в Альянсі.

Скасування позаблокового статусу України вимагає від української влади негайно відновити євроатлантичний зовнішньополітичний курс і подати заяву про вступ до НАТО та сприяти проведенню всеукраїнського референдуму на підтримку членства України в НАТО.

Право України на членство в НАТО підтверджене рішеннями Бухарестського саміту 2008 року. Сьогодні українське суспільство виступає за якнайшвидше приєднання до НАТО. Пора винести питання про членство України в НАТО на всеукраїнський референдум для остаточного підтвердження безпекового і цивілізаційного вибору України. Закликаємо всіх громадян України стати активними учасниками руху “Україна — в НАТО” та сказати на референдумі: “Україна має бути в НАТО”.

 

Список первинних учасників руху

“Україна — в НАТО”

 

1. Леонід КРАВЧУК, перший президент України.

2. Євген МАРЧУК, прем’єрміністр України (1995—1996 рр.), Секретар РНБО (1999—2003 рр.), міністр оборони України (2003—2004 рр.), генерал армії.

3. Володимир ВАСИЛЕНКО, перший представник України при НАТО (1993—1995 рр.), Надзвичайний і Повноважний Посол України, доктор юридичних наук, професор Національного університету “КиєвоМогилянська академія”.

4. Дмитро ПАВЛИЧКО, письменник, Герой України.

5. Юрій ЩЕРБАК, письменник, міністр екології України (1991—1992 рр.), Надзвичайний і Повноважний Посол України.

6. Іван ЗАЄЦЬ, політичний діяч, міністр екології України (2000—2001 рр.), народний депутат України І, ІІ, ІІІ, ІV, VІ скликань ВР України, голова постійної делегації Верховної Ради України в Парламентській асамблеї НАТО (1993—1998 рр.).

7. Володимир ОГРИЗКО, міністр закордонних справ України (2008—2010 рр.), Надзвичайний і Повноважний Посол України.

8. Левко ЛУК’ЯНЕНКО, громадський і політичний діяч, народний депутат України І скликання ВР України, Герой України.

9. Руслана ЛИЖИЧКО, громадський діяч, активна учасниця Революції Гідності.

10. Григорій ПЕРЕПЕЛИЦЯ, директор Інституту зовнішньої політики Дипломатичної академії, доктор політичних наук, професор.

11. Володимир ЛАНОВИЙ, віцепрем’єрміністр України, міністр економіки України (1991—1992 рр.), доктор економічних наук.

12. Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, академік.

13. Павло МОВЧАН, письменник, голова Всеукраїнського товариства “Просвіта”.

14. Юрій МУШКЕТИК, письменник, Герой України.

15. Олег ШЕВЧЕНКО, громадський і політичний діяч, народний депутат України І скликання ВР України.

16. Олександр СКІПАЛЬСЬКИЙ, генераллейтенант, голова Спілки офіцерів України.

17. Микола РЯБЧУК, культуролог.

18. Олександр САВЧЕНКО, ректор Міжнародного інституту бізнесу, доктор економічних наук.

19. Олег ЧОРНОГУЗ, письменник.

20. Володимир СЕМИСТЯГА, заслужений працівник освіти України, голова Луганського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка.

21. Анатолій КУЩ, народний художник України, академік Академії мистецтв.

22. Олександр МОСІЮК, громадський діяч.

23. Данило КУРДЕЛЬЧУК, громадський діяч, заслужений юрист України, президент Української іноземної юридичної колегії, Почесний консул Республіки Панама.

24. Дмитро ПИЛИПЧУК, громадський діяч, лексикограф.

25. Андрій МЕЛЕШЕВИЧ, президент Національного університету “КиєвоМогилянська академія”.

26. Роман ЛУБКІВСЬКИЙ, громадський діяч, письменник, Надзвичайний і Повноважний Посол України.

27. Мирослава АНТОНОВИЧ, завідувач кафедри Міжнародного права Національного університету “КиєвоМогилянська академія”.

28. Любов ГОЛОТА, письменниця, головний редактор газети “Слово Просвіти”.

29. Михайло СИДОРЖЕВСЬКИЙ, голова Національної спілки письменників України.

30. Віталій КАРПЕНКО, журналіст, народний депутат України І скликання ВР України.

31. Валентин БУГРИМ, письменник.

32. Іван ШПИТАЛЬ, письменник.

33. Валентина КОЗАК, письменниця.

34. Михайло НАЄНКО, доктор філологічних наук, професор, літературознавець.

35. Броніслав ПАНАСЮК, академік НААНУ.

36. Василь КОСТИЦЬКИЙ, доктор юридичних наук, народний депутат України І, ІІ скликань ВР України.

37. Микола СТЕПАНЕНКО, письменник.

38. Антоніна ЦВІД, письменниця.

39. Ігор КРИНИЦЯ, видавець.

40. Іван ГАЙВОРОН, письменник.

41. Василь ОВСІЄНКО, правозахисник.

42. Василь СОЛОВЕЙ, письменник.

43. Андрій АВДЄЄНКО, історик.

44. Володимир ШОВКОШИТНИЙ, письменник, народний депутат України І скликання ВРУ.

45. Іван ТОМИЧ, президент Асоціації фермерів України, народний депутат України ІІІ, ІV скликань ВРУ.

46. Ярослав СОЛТИС, банкір.

47. Ярослав ДЖОДЖИК, народний депутат України ІІІ, ІV,VІ скликань ВРУ.

48. Олег КРИШТАЛЬ, академік НАНУ.

49. Любомир ПИРІГ, громадський діяч, академік Національної академії медичних наук, народний депутат України І скликання ВРУ.

50. Валерій АСАДЧЕВ, народний депутат України ІІІ, ІV скликань ВРУ.

51. Валерій АЛЬОШИН, народний депутат України ІІ, ІІІ, ІV скликань ВРУ.

52. Микола КУЛЬЧИНСЬКИЙ, громадський діяч, народний депутат України ІІІ, ІV, V, VI скликань ВРУ.

53. Борис МАРКОВ, народний депутат України І скликання ВРУ.

54. Віктор КУЛИНИЧ, президент ГО “ПольськоУкраїнська Солідарність”.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Якщо хочемо вижити
2015-01-16 11:16 slovo

Микола ЦИМБАЛЮК

 

Мало не синхронно з подіями у Москві в Києві на пресконференції, присвяченій ініціативі Громадського руху “Україна — в НАТО” перший президент України Леонід Кравчук згадав про такий випадок за свого президентства. Це трапилося через два роки після Біловезької угоди, що ніби поставила останню юридичноправову крапку над колишнім СРСР, а заодно й імперським минулим Москви. 1993 року, на одній із зустрічей російського й українського президентів, у неформальній обстановці у них відбулася така розмова. Борис Єльцин запитав у Леоніда Кравчука, чи він справді вірить, що Україна піде європейським шляхом розвитку? На що отримав відповідь: “Ми — незалежна країна, тому сам народ обирає своє майбутнє”. Єльцин нагадав йому про ті “320 лєт, что ми вмєстє!”. А потім показав Кравчуку російський стратегічний документ, який назавтра мав підписати. В одному із параграфів зазначалося: “Україна була, є і буде в системі стратегічних інтересів Росії”.

Така незмінно агресивна політика Москви щодо України підштовхнула українську громадськість до рішучіших дій у забезпеченні власної національної безпеки. З цією метою відомі громадськополітичні й державні діячі — президент Л. Кравчук, генерал армії Є. Марчук, дипломати В. Василенко, В. Огризко, Ю. Щербак, народні депутати Верховної Ради України багатьох попередніх скликань Дмитро Павличко, Павло Мовчан, Іван Заєць — створили ініціативну групу “Україна — в НАТО”.

— Ми не можемо змиритися з тим, — сказав Дмитро Павличко, — що вимога Майдану про вступ України до ЄС, завжди маючи, безперечно, на увазі і приєднання до НАТО, досі не виконана. Це ж одна з гарантій нашої незалежності! Волевиявленням українського народу ми хочемо підтримати нашу владу у виборі нашого майбутнього. Зі вступом до ПівнічноАтлантичного Альянсу нам не можна чекати. Особливо сьогодні, коли Росія для підсилення своїх регулярних військ і місцевих бандформувань уводить на окуповану Донеччину і Луганщину танкову дивізію, і щоночі через наш кордон вона перекидає бронетехніку, артилерійські системи…

— Референдум за вступ до НАТО, — підсумував Дмитро Васильович, — за який ми виступаємо, це знак, що український народ підтримує рух нашої влади до надійної системи нашої національної і європейської безпеки. Воля українського народу мусить бути продемонстрована точнісінько так само, як це було продемонстровано вперше 1 грудня на підтримку Акту незалежності України.

Євген Марчук, якому, здається, ніколи не бракувало закритої інформації щодо кремлівської військовополітичної кухні, цілком відповідально заявив, що Україна підійшла до критичної межі свого майбутнього існування.

— Не дивлячись на радикальність такого висновку, — сказав він, — я ще раз звертаю увагу громадськості на зростаючу російську військову загрозу не лише на Донбасі, а загалом по Україні. Сьогодні не потрібні навіть додаткові розвіддані, щоб прорахувати і зрозуміти наміри Росії в майбутньому, оскільки вона багато чого вже навіть не приховує. Ухвалена і підписана президентом Путіним нова доктрина Росії оголила все. Там немає вже жодних таємниць. У новій доктрині вона розкрила тактику і стратегію, яку використала під час агресії проти України 2014 року.

Україна постала перед важким вибором, але його треба зробити. Вашингтонська угода 1946 р., базовий документ, який ще називають конституцією ПівнічноАтлантичного Альянсу, має низку чітких і прозорих положень. Знайомство з ними навіть пересічної, неупередженої людини може розвіяти будьякі страхи, які накручує російська політична й дипломатична машини. НАТО — не кошмар для інших країн, як про це невтомно лементує Кремль. Про що свідчать, наприклад, такі вимоги до претендентів на членство в НАТО: “Країнапретендент має відповідати базовим принципам Вашингтонського договору. Від країнипретендента вимагається: поперше, вирішувати міжнародні суперечки мирним шляхом; подруге, демонструвати відданість принципам верховенства права і права людини; потретє, вирішувати мирним шляхом міжетнічні конфлікти і зовнішні територіальні суперечки, спірні питання внутрішньої юрисдикції відповідно до принципів ОБСЄ та з метою прагнення до встановлення добросусідських відносин; почетверте, встановлювати належний і демократичний цивільний контроль над своїми Збройними силами; поп’яте, утримуватися від загрози силою чи застосування сили будьяким методом, що не відповідає меті ООН. Сприяти розвитку мирних і дружніх міжнародних відносин шляхом зміцнення своїх вільних інститутів і завдяки зміцненню стабільності і благополуччя, продовжувати надавати цілковиту підтримку та брати участь у раді Євроатлантичного партнерства, програмі “Партнерство заради миру” та розвитку співробітництва з країнамипартнерами, що не є членами НАТО”.

Україна бере участь у натівській програмі “Партнерство заради миру” ще з 1994 р., коли президентом був Кравчук. Москва вже тоді активно розігрувала кримську карту. Були й інші проблеми українськоросійських, українськорумунських відносин (а коли їх не бракувало?). Але Київ стоїчно вів свою політику в міжнародноправових рамках. Україна вкотре доводила світові свої демократичні й відповідальні перед європейською безпекою принципи співжиття. Що ж неприйнятного для нашого войовничого сусіда може бути в позиції України щодо членства в НАТО?

ПівнічноАтлантичний Альянс, як охарактеризував його Марчук, “це своєрідний високоаристократичний клуб багатих, сильних і демократичних держав. Вони створили цей клубальянс, щоб забезпечити безпеку своїх країн таким чином, коли прості люди про неї не думають, але вона надійно гарантує розвиток і соціальноекономічне процвітання їхніх громадян. НАТО — не  демонстрація сили, НАТО —  гарант безпеки”.

Нині всі 28 країнчленів НАТО — різні. Наївно вважати, що всі вони (йдеться про їхні уряди і високопосадовців) готові щиро допомагати з вирішенням українських проблем. Відомі підступнонедружелюбні, провокативні висловлювання експрезидента Чехії Земана, не кажучи про заяви Кісінджера, Горбачова (“Захід має змиритися, що Крим — російський!”) та ін. Українська громадськість усе це враховує, так само як усвідомлює нелегку і не миттєву процедуру приєднання до НАТО, але мусимо розпочати рух до нього уже сьогодні. Тим паче, що ще 12 років тому наш парламент і уряд ухвалили нову стратегію України, яка накреслила шлях до членства в Альянсі. А 11 років тому ВР України ухвалила ще й Закон “Про основи національної безпеки”. Цим законом передбачалася можливість вступу України до НАТО в інтересах забезпечення нашої безпеки. Отже, від 2003 року Україна має і відповідну правову базу, підкріплену воєнною доктриною.

Розвінчуючи пропагандистські випади Москви щодо вступу України до НАТО, доктор юридичних наук Володимир Василенко сказав:

— НАТО не примушує нікого до вступу в свої структури. Не Європа сповідує агресивність щодо демократичних країн, а Росія. НАТО ніколи не був і не є агресивним блоком. Структура Альянсу не пристосована до ведення агресивної війни. Це головне. НАТО не становить загрози і Росії. Жоден член Альянсу не пред’являє територіальних претензій до Росії і не проголошує своєю метою її знищення. Навпаки, він прагне нормальних відносин із РФ.

Але Москва виношує зовсім інші плани щодо Києва. Вона всіляко виступає проти вступу України до НАТО. Розраховуючи, що загнавши Україну в міжнародну ізоляцію, вона тим самим розв’яже собі руки для своєї агресивнореваншистської антиукраїнської політики. Росія вже не один рік, навіть не одне століття веде тотальну війну проти українців і України. Її мета — знищити Україну як державу і як націю. І мета, за російським принципом, виправдовує засоби. А засобами, особливо щодо українців, Москва не гребувала — від заборони нашої мови, нищення культури, інформаційної, економічної, торгової, дипломатичної до відкрито збройної війни. Знищуючи національну ідентичність українців на індивідуальному і національному рівнях, Росія сподівається зберегти себе як могутню, хай і на глиняних ногах, імперію.

Ось чому за геополітичним значенням вступ України до НАТО має для нас не менше значення, ніж відновлення своєї державності і здобуття незалежності  1991 року. Вступ України до НАТО зміцнить безпеку не лише України, а й світову, створить важливі передумови для нормалізації російськоукраїнських відносин. Зрештою, це покладе край реваншистськоекспансіоністській політиці Москви. І якщо Україна, дай Боже, стане членом НАТО, то це поставить остаточний хрест на імперському проекті Росії, який вона прагне утвердити сьогодні на окупованих українських територіях “вогнем і мечем”. Але для цього мусимо протиставити силу і волю всього українського народу, як це продемонстрували українці вікопомного 1991го.

 

 

 

 

 

 

Василь ГОЛОБОРОДЬКО: «Моя стежка-доріжка»
2015-01-16 11:15 slovo

Дві ластівки

Є ластівка міська,

є ластівка сільська.

 

Не знаю, з якого уже часу я тут стою

з пучечком, випадково знайденим тут таки під стіною,

пташиного білого пір’я,

так само не знаю, чому я тут стою,

ніби отак виправдовуюся

(бо з пучечком пір’я для гнізда)

перед птахами,

зокрема, гадаю, перед сільською ластівкою, адже я її

покинув давно уже

у своєму рідному, подаленілому, селі.

 

Перед сільською ластівкою, яку тут, у місті, годі зустріти,

і її саму, і її гніздо, адже вона ліпить гнізда

у якихось приміщеннях

(у нас у спорожнілому на літо хліві),

а таких приміщень у цьому місті не знайти,

ні мені, щоб покласти до гнізда пучечок пір’я,

ні сільській ластівці, щоб у тому гнізді поселитися.

 

Тому й стою отут з пучечком

пташиного білого пір’я, непотрібного,

та пригадую, як однієї весни налетіли під нашу хату

міські ластівки,

усе шукали місце під дахом, щоб зліпити гніздо,

уже й почали були ліпити, але уже перші наліпки

відпадали, бо не трималися стіни,

тож я прилаштував дощечку під тим місцем,

де вони намагалися побудувати гніздо,

але ластівкам моя допомога не сподобалася

і вони відкинулися від нашого піддашшя

та полетіли десь шукати друге місце для гнізда,

що я з прикрістю зауважив одного дня.

 

Не надав тій події ніякого значення,

хоч і знав, що ластівки — віщунки.

 

Вихід із лісу

Щоб зайти —

двері до лісу завжди відчинені,

щоб вийти —

двері із лісу завжди відчинені.

 

Сьогодні я виходжу з цього лісу,

збагачений лісовим досвідом,

для мене самого — важливим,

для усіх сторонніх, так вважаю, — безпечним:

я тут знаю кожне гніздо пташине,

я тут знаю кожне дерево,

я тут знаю кожну стежку.

 

Та поки я минав цей ліс,

наближаючись до дверей, щоб вийти із лісу,

двоє незнайомих чоловіків уже чекали мене біля дверей,

хоч я їх бачив здаля, як вони наближалися

тільки до того місця, де я зайшов у ліс —

тут казка навпаки:

у казці тварини перетворюються на людей,

а тут люди, двоє чоловіків, перетворюються на тварин,

завдяки своїй здатності швидко пересуватися.

 

Мене завжди найбільше непокоїла

здатність людей швидко пересуватися:

не ходити, як люди,

а бігати, як якісь тварини,

бігати не на спортивних змаганнях,

бігати, сидячи у механічних пристроях,

бігати не на допомогу ближньому у біді,

поспішаючи повідомити йому добру вість,

бігати, переслідуючи ближнього,

поспішаючи повідомити йому лиху вість.

 

Двоє чоловіків, тепер перетворених на тварин,

саме двоє, бо у мене дві руки,

ось би вони, кожен зі свого боку,

заламували мені руки за спину,

щоб не міг вільно володіти ногами,

носять з собою кайданчики із двома зап’ястками,

по одному на кожну руку,

щоб не міг вільно володіти руками,

кожен має по двоє очей,

щоб вести мене тією дорогою,

яку вони бачать, а не я,

та мене пильнувати

отут, у цьому лісі, з якого я виходжу.

 

Я стою у тому місці, де вихід із лісу —

поряд з деревом, що є одвірком тих дверей,

на дереві позначки усіх важливих попередніх подій

у моєму житті:

(як на справжньому одвірку в хаті позначки

чорнильним олівцем мого росту з року в рік,

писані рукою матері)

кожне гніздо сучка засохлої гілки

нагадує мені про ті минулі події,

над тими ж — численними — гніздами

жива гілка зеленіє —

це я сьогодні отут.

 

Не туди спрямовую я свою увагу,

треба відвести погляд від тієї гілки —

вона мене уже не порятує!

 

Білі лебеді — Параджанов

Того осіннього ранку, йдучи на роботу,

я побачив лебедів, які низько літали над селом,

мабуть, чомусь заблукали, збилися з дороги до вирію,

а я подумав, що то вони нагадують мені

про високе небо,

пізніше я дізнався, що тих самих лебедів

бачив і ти,

що й стало приводом до написання кіносценарію.

 

Ми обоє з тобою бачили тих білих лебедів,

але ми дивилися на те саме, але бачили різне:

я дивився на білих лебедів і бачив білих лебедів,

ти дивився на білих лебедів, але бачив білих лебедів.

 

Ми з тобою ніби знаходилися поряд:

ті самі дні і ночі тяглися з року в рік,

ті самі спостерігали ми зміни погоди,

ті самі пори року ішли одна за одною,

але було незмінним наше становище,

у якому ми — не з нашої волі — опинилися,

хоча і воно дуже відрізнялося одне від одного,

я завжди про це знав,

а надто у той день,

коли ми обоє — із різних місць — дивилися

на білих лебедів.

 

Ти у який би бік не пішов —

натикався на стіну,

я ж, хоч і недалеко, але міг ходити

на всі чотири сторони:

від струмка до струмка,

від дерева до дерева,

від пагорба до пагорба.

 

Незаповнені порожнечі

немає гілки

на якій сиділа пташка

а я ж якраз її збирався тобі показати

 

немає винбарю

біля якого збиралася кожного вечора вулиця

де я тебе вперше побачив

 

немає війська Ігоря

тільки й можна впізнати ту місцину

за зграєю вороння

що укриває поле

ніби після щойної поразки

 

Відліт насінинкою кульбаби

Знаю, звідси літаком не відлетиш —

треба якось зуміти самому летіти.

У хаті коти, багато котів,

з усього кутка позбігалися

(і як вони дізналися про мій відліт!),

не наші коти, отже, дикі,

хоча здичавілих котів і не буває.

 

Коти як застереження і загроза польоту

у постаті пташки,

зауважують червону плямку на моїх грудях,

ніби у пташкиконоплянки,

тому змушений летіти у постаті насінинки кульбаби:

ось я виходжу з дому у пошуках вільного простору,

з рідного подвір’я на вулицю,

де віє вітер

у далекому напрямку —

тепер повіви вітру мене

понесуть, понесуть!

 

Обліплений метеликами

З якогось часу мені

хоч не прокидайся вранці —

тільки розкриєш очі,

як відразу набивається повна кімната метеликів,

і так їх багато, що аж дихати ніяк.

 

Метелики різні: і забарвленням, і розміром,

усі такі, які бувають у нашому краю,

не одного разу бачив їх, але по одному,

деколи по двоє, але щоб стільки і відразу —

такого ще зі мною ніколи не було.

 

Ти ж знаєш, як я їх любив:

і білих, і жовтих, і червоних, і маленьких блакитних,

пам’ятаєш, як я передбачав по тому,

які метелики вперше трапляються на очі навесні,

який буде рік:

якщо вперше бачив білого —

буде багато молока,

якщо червоного —

буде багато меду,

хоч я пасіку не вів

і корову не держав,

але такими прикметами я щовесни перед тобою хвалився!

 

(Епіфанія:

метеликнеметелик —

символ за ознакою

“бути тим, що невідомо звідки береться,

і невідомо, куди дівається”).

 

Щоб якось урятуватися від цього нашестя метеликів,

я виходжу з хати на поріг,

але весь обліплений метеликами,

які ніяк не струшуються із мене, що я не роблю,

виходжу у двір — так само, як якась квітка,

що привабила до себе стільки метеликів,

виходжу за ворота — метелики зі мною,

ніби й ніжки ж мають крихкі, а тримаються міцно.

 

Я повертаюся у той бік (щоб ти краще почула),

куди ти від’їхала із сином,

голосно закликаю повернутися обох,

бо я вже не знаю, що мені робити

з цими чисельними метеликами,

але скоро припиняю ті поклики,

бо коли б ви невчасно і повернулися,

 

ви однаково побачили мене

усього обліпленого метеликами,

які відриваються тільки з м’ясом.

 

Дівчина з краю села

Ті, хто живе на краю села,

уже не люди.

 

Чи ж один раз сам бачив,

як ти вранці злітала вгору,

тріпочучи жайворонковими крильцями,

щоб я тебе носив у очах увесь день.

 

Чи ж один раз сам чув,

як ти увечері співала,

вимовляючи соловейкові слова,

щоб я тебе носив у вухах увесь день.

 

Чи ж один раз сам спостерігав,

як ти вдень ішла по воду до криниці,

залишаючи на стежці лисячі сліди,

щоб по них самі ноги несли мене до тебе.

 

З того часу,

як ми з тобою познайомилися,

ти запрошуєш довго дивитися на тебе,

ти запрошуєш довго слухати тебе,

ти запрошуєш напевно знати,

біля якої криниці ти живеш.

 

 

Бериоко

Пройшов іще кілька кроків

і побачив тебе голуголісіньку,

плаття у квіточки тримала у правій руці,

ніби переходила річку вбрід.

 

Бачу, що ти соромишся, але не мене,

бо мене ти не бачиш,

та ще й ідеш із заплющеними очима,

ховаєш босі ноги в траву,

але ж я знаю, що ти боса,

що ти роздягнена, скільки б ти платтів

не носила з собою — хоч усю шафу!

 

Буває, що на якийсь час я ніби тебе забуваю,

але від сьогодні починаю

тільки й думати про тебе.

 

Хоч ти і, як звикло, мовчиш,

але я знаю, що ти зараз вітаєш подумки гусей,

що повертаються з вирію,

тобі ж наймиліше за все чути їхні перегуки в небі.

 

Тепер ти на всі боки

виставляєш усі пальці,

щоб хоч одна приваблена пташка сіла співати,

тепер на тебе летять бджоли,

ніби це не ти, а вулик у садку,

тепер ти в усіх,

хто тільки не подивиться у твій бік,

відбираєш очі

(епіфанія:

брати очі —

символ за ознакою

“бути тим, що найкрасивіше за все на світі”) —

он скільки ти їх назбирала,

не знаєш уже, куди і дівати!

 

 

Розмова

Розмова починається з монологу,

з моїх слів, звернених до тебе,

ти можеш на них відповісти,

а можеш і промовчати —

 

тоді моя надія на діалог

перетвориться на монолог.

 

Діалог завжди відбувається

у оточенні страху,

що відповіді не буде —

діалог не відбудеться.

 

“Я пам’ятаю твій давній малюнок,

який ти вишила на білому полотні,

я довго його зберігав у себе,

але потім він десь загубився,

чи ти не змогла б сьогодні

повторити ту вишивку —

тепер би я зберігав її надійно і довго,

аж до самої смерті?”

 

 

Дозволені забави

Хіба ти не в тюрмі,

якщо кожного дня думаєш про неї,

про своїх товаришів у тюрмі!

 

Хіба ти не в Парижі,

коли, перебуваючи в неволі,

кожного дня думаєш про це місто,

про своїх побратимів на бульварі!

 

Тепер наша забава — ділитися коробкою сірників:

коробка із сірниками у мене, а в тебе порожня,

я виймаю пучечок, щоб покласти у твою коробку,

ти підставляєш коробку, я кладу,

але через суцільну темряву, виявляється,

що я той пучечок поклав назад у свою коробку,

а твоя й далі лишається порожньою.

 

Чому саме сірники?

Що тут можна палити?

Хіба наше довге волосся,

так воно й так згоряє по волосині щодня!

 

(Епіфанія:

довге волоссяневолосся —

символ за ознакою

“бути тим, що відростає вільно, як заманеться”).

 

Так ми бавимося днями з тобою,

нас чомусь не розлучили, а помістили разом,

хоч це й суперечить їхнім тюремним правилам,

бавимося у дозволену забаву.

 

Від наглядачів нічого не приховаєш,

але якщо вони нам не забороняють бавитися,

можна припустити, що вони те дозволяють,

на відміну від багатьох речей, які вони забороняють.

 

Ти усміхаєшся після тієї забави,

байдуже, що вона цього разу була неуспішною,

і мені добре,

так добре, ніби я опинився з тобою на волі.

 

 

Приваблений птах

Скільки разів казав собі:

не читай нічого про пташок,

не приваблюй їх до себе,

не підгодовуй їх,

не бери у руки,

які б вони красиві не були,

як би вони гарно не співали —

бо якийсь птах колись тебе знищить.

 

Ось він наближається до мене,

починає від’їдати пальці на руках, як черв’яків,

потім переходить до очей, випиває їх, як росу,

тоненькими пазурцями роздирає груди,

виймає серце, як зернятко,

випиває кров, аж пір’я на грудях червоніє.

 

Відчуваю, як я зникаю у птахові,

розчиняюся у ньому безслідно,

про таке кажуть: жива смерть,

пропадає навіть моя пам’ять про птаха.

 

Де я тепер,

що від мене залишилося?

Тільки оцей вірш

про те, як я необачно привабив птаха.

 

 

Пригадуючи прочитане

Пригадуючи прочитане,

пригадую три радості:

що перша радість — я привітав з Новим роком хрещену,

що друга радість — я приніс подарунки,

що третя радість — я повернувся додому живий

(епіфанія:

прочитана книжканекнижка —

символ за ознакою

“бути тим, що в той час, коли я читав,

прочитане було для мене правдою”).

 

Ось і я виходжу через сінешні двері з дому,

мати знає, що я пішов посівати далеко,

хоч моя хрещена мати й живе на сусідній вулиці,

ось і я іду через зимовий ліс, де і я збився зі шляху,

і я заблукав у лісі, але мені вдалося вийти на шлях,

хоч як звабливо і не кружляли навколо мене сніжинки,

закликаючи мене у танок смерті,

я дійшов до хрещеної, де посипав з рукавички,

вітав хрещену з Новим роком та з новим щастям,

а хрещена обдарувала мене:

дала сороківку грошей і велику паляницю,

ще й ковбасу на придачу

(епіфанія:

подарункинеподарунки —

символ за ознакою

“бути тим, що веселить”).

Веселий я повернувся додому

та звеселив свою матір

тим, що навчився співчувати чужому горю.

 

У череві риби

Поки я милувався рибинками,

які плавали поза моїми очима,

та великими світляними водоростями

перед моїми очима,

хтозназвідки підпливла велика рибина

і проковтнула мене з черевиками.

 

(Епіфанія:

рибинанерибина —

символ за ознакою

“бути тим, що захоплює і відпускає”).

 

Тепер я сиджу в череві риби,

читаю у темряві книжку,

в якій сторінки із загублених лущин.

 

Знаю, що тут сидітиму,

гарну книжку читатиму,

аж поки не проситимуся:

 

“Рибо, рибо,

виплюнь мене з черевиками —

хочу іще нагулятися,

на білий світ надивитися!”

 

Дивитися і слухати

Метелику,

ти такий гарний,

ти літаєш усюди,

дивишся на різні квіти

і за тими узорами

розмальовуєш свої крильця.

 

Якби ти хоч здаля

побачив мою кохану

та перемалював її собі на крильця,

то ти б іще гарніший літав,

і усі дивилися б на тебе і дивилися.

 

Соловейку,

ти так гарно співаєш,

ти літаєш усюди,

слухаєш, як усе звучить:

як жебонить струмок по камінцях,

як шелестить листя від повіву вітру,

як дзвенить крапля роси уранці,

та й наслідуєш їх своїм голосом.

 

Якби ти хоч раз

почув, як говорить моя кохана,

та став наспівувати, як вона

співає у весняному танку,

то ти б іще гарніше співав,

і усі слухали б тебе і слухали.

 

Засохлий вазонок

Нікуди не відлучався — надовго — із тієї кімнати,

хіба що на якийсь час,

твій улюблений — із синіми квітками — вазонок

не забував щодня поливати.

 

Але просто на моїх очах квітка

стала засихати:

листячко обсипалося,

стебельця стали не товще ниток,

уже й не розпізнаєш із першого погляду,

що то була гарна квітка.

 

А все через те, здогадуюся,

що ти не буваєш із якогось часу у цій кімнаті

і тепер не поливаєш

свій улюблений — із синіми квітками — вазонок.

 

(Епіфанія:

вазонокневазонок —

символ за ознакою

“бути тим, з ким треба знаходитися завжди поряд,

не розлучаючись ні на день”).

 

Підсаджувати якусь другу квітку

усе ніяк не зберуся,

та й не тим забита голова,

тож так і стоїть — он, на підвіконні —

порожній горщик.

 

Луганськ—Ірпінь, 2014 р.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2015: нові виклики, які перейшли зі старого, 2014-го
2015-01-16 11:14 slovo

Петро АНТОНЕНКО

Фото автора

 

2014 рік завдав Україні найбільших потрясінь за весь час незалежності. Це був рік прозріння, розвіяння наших ілюзій. Ілюзії, що маємо повноцінну державу, а не лише її атрибути. Ілюзії, що ми самостійні, а не лишаємося в полоні колишнього СРСР і його “правонаступниці” — Росії, полоні ментальному, економічному, духовному, мовному. Ілюзії, що маємо демократичний устрій із розвинутим громадянським суспільством. Ілюзії, що маємо справжню, а не олігархічну економіку. Ілюзії, що ми мали справжню, боєздатну, а не розграбовану армію.

Це був рік початку прощання з цими ілюзіями, початку реальних перемін — від бездержавності до держави, від тоталітаризму до демократії.

 

Майдан

Революції у нас починаються восени. Студентська революція на граніті 1990 року. Помаранчева революція 2004 року. Єврореволюція — другий Майдан.

Є точна дата початку Єврореволюції — 21 листопада 2013 року. Це день, коли вища влада держави оголосила про відмову підписати 29 листопада угоду про Асоціацію України з Євросоюзом. Це був би крок до вступу в ЄС, крок до остаточного розриву з новітніми союзами, які городить Росія.

Не вийшло. І всім зрозуміло, що саме під тиском Росії проросійська влада регіоналів зірвала цей процес. Відповіддю стала Єврореволюція, Майдан. Зрив угоди був лише останньою краплею, загалом причиною революції стало прагнення народу змести цей одіозний режим.

Далі були три місяці жорсткого протистояння на Майдані, який став територією свободи, стимулював Майдани по всій країні, власне, великим Майданом стала Україна.

На жаль, протистояння дійшло до такої межі, що пролилася кров, бо прогнилий режим не хотів і не міг піти з миром.

Уперше в новітній історії відбулося силове, революційне повалення влади. Відбулися позачергові вибори і Президента, і парламенту. До влади прийшли політичні сили Майдану. Прийшли на поруйновану державу.

Народ чекав і чекає від цієї влади насамперед розслідування загибелі людей під час Єврореволюції, Майдану і покарання винних. Цього, на жаль, не дочекалися 2014 року, цього чекають у році новому.

 

Окупація Криму

Удару завдали підло, одразу після приходу нової влади. Крим — це вкрай зрусифікована та зденаціоналізована територія, наша державна влада протягом понад 20 років мало що робила для зміцнення тут державницьких позицій. Це єдина на території України іноземна військова база — Чорноморського флоту Росії — за міждержавною угодою України і Росії, підписаною 1997 року і чинною до 2017го, коли російський флот мав вимітатися з України. Але вже в перші місяці своєї влади, у квітні 2010 року, режим Януковича підписав із Росією ганебні Харківські угоди — про продовження перебування Чорноморського флоту в Криму аж на 25 років, до 2042го.

Тож не випадково саме Крим став першою мішенню російської агресії. Уже наприкінці лютого тут відбувся антидержавний заколот і насильницьке захоплення влади в автономії проросійськими терористами. Далі — 16 березня так званий “референдум”, абсолютно сфальсифікований, про незалежність Криму від України і приєднання його до Росії. А вже за два дні Росія офіційно ухвалила рішення про приєднання Криму.

Це був безпрецедентно нахабний крок у європейській політиці. Уперше за сім повоєнних десятиліть одна країна поглинула територію іншої. Розпадалися комуністичні імперії, той же СРСР чи Югославія. Цілком мирно розділилася на Чехію і Словаччину Чехословаччина. Відколювалися внаслідок сепаратизму чи агресії шматки якихось держав, що проголошували власні державні утворення. Але мало хто визнавав ці “держави”, і вже ніхто не приєднував їх до себе: що Придністров’я, що Косово, що “утворені” в результаті війни Росії проти Грузії Південну Осетію і Абхазію. Тут же вперше поглинуто чужу територію. Всупереч навіть заключному акту Гельсінкі — Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 року, де було зафіксовано непорушність повоєнних кордонів Європи, принаймні заборону силових змін цих кордонів.

Крим окупувала Росія — така офіційна позиція Української держави. Така позиція і Європи та світу. Повернення Криму під контроль України — ще одна болюча тема, що перейшла з року минулого.

 

Донбас

Сказане про Крим значною мірою стосується і Донбасу. За кілька тижнів після Криму почався заколот сепаратистів у Донецькій і Луганській областях. Тут усе маскувалося тезами, що Донбас чимось “особливий”, що Україна його “не чує”. Насправді це демагогія. Донбас із його соціальними проблемами нічим не особливий в Україні. Лише одним: це вкрай зрусифікована територія, яка десятиліттями заселялася з усього Союзу специфічним людом. Зона, що жила за бандитськими поняттями, відома кримінальними розбірками ще від початку 1990х. Зона, що породила 4річне правління в Україні режиму регіоналів, який руйнував і сам Донбас.

Так чи інакше, але зновтаки вперше ми отримали чималу територію, десь третину Донбасу, яка опинилася поза контролем Української держави. У 2015 рік нам перейшла і ця біда. Треба відновлювати владу держави на цій території. А також треба розбиратися, що ще, окрім прямої агресії Росії, спричинило цю ситуацію. Де країна десятиліттями недопрацьовувала щодо одержавлення краю? Чому ми постійно програємо інформаційне протистояння з Росією, чому такий слабкий національний інформаційний простір? Як велася ця так звана АТО? До якого стану дійшла за ці понад два десятиліття українська армія і з чиєї вини?

 

Економіка

Ще одне завдання — розібратися, що коїться в нашій економіці. Наскільки успішною чи провальною була тут діяльність нової української влади? Так, війна на Донбасі зруйнувала частину економіки. Так, попередня влада просто брутально вкрала, вивезла з країни величезні кошти — називають десятки мільярдів доларів. Так, режим регіоналів набрав за 4 роки десятки мільярдів доларів іноземних кредитів. Отже, нашій економіці потрібні все нові грошові вливання, кредити для сплати попередніх боргів, залазячи при цьому в нові борги.

Але коли в країні почнуться справжні економічні реформи? Коли завершиться епоха дикого капіталізму й олігархономіки? Чому тягар економічних реформ влада перекладає на плечі простих людей?

І тут ми виходимо з економічних на суто політичні категорії. Насамперед на тему корупції — зловживання владою. Нарешті, теж уперше, якраз на вимогу Майдану, було ухвалено Закон про люстрацію — “Про очищення влади”. Але це не та люстрація, яку треба було провести ще понад 20 років тому, тобто відсторонення від влади посадовців комунорадянського режиму. У нашому трактуванні люстрація може перетворитися на гризню за владні крісла. І тут теж потрібен контроль громадськості.

 

Громадянське суспільство

Виходить, що хоча б про що ми говорили, скрізь присутня тема народовладдя. Іншими словами — становлення справжнього громадянського суспільства. З цим проблеми. І це засвідчили недавні вибори до ВР. Знову продажна мажоритарна система, знову спотворений політикум із його карикатурною партіїзацією замість справжніх політичних партій. І тут уже марно апелювати до влади, державних інституцій, які самі формуються таким політикумом. Треба апелювати до самих громадян і запитати в них: невже вам подобається таке громадянське суспільство, такі політичні партії? Навряд чи. Тоді чому ж ви й далі числитеся в таких партіях, підтримуєте їх своєю участю? Або добивайтеся їх оновлення, або виходьте з них.

 

* * *

Словом, шлях оновлення суспільства непростий, тривалий. Усі нові виклики, з якими зіштовхнулася Україна 2014 року, перейшли нам у рік 2015й. І якщо ми щиро бажали собі в Новоріччя кращого нового 2015 року, ніж був украй тяжкий попередній, над цим доведеться попрацювати.