Последние новости

Ч. 38 (778), 25 вересня – 1 жовтня 2014 року
2014-09-26 11:27 slovo

  • Поет Божою милістю
  • На прийом до Президента
  • Війна з гаргульями посинельниківські
  • Поводир юних обдаровань
  • Коцюбинського вшанували в Чернігові
  •  «Дерманський світильник»
  • Ми з вами, рідні фронтовики!
  •  «Разом назавжди»
  • Дружби забагато не буває
  •  «Плем’я» не проти «Поводиря» та навпаки
  • Доля жінок — доля країни
  • Володимир БЕРСЕНЄВ:  “Якщо в державі спрацьовує  національна ідея —  держава процвітає”Ганна ДЕНИСКО,
  • Безпека Європи в перспективі історичних і сучасних загроз Польщі та Україні
  • Повернення з того світу
  • Листи тривоги
  • Я знаю силу слова…
  • Творення світу. Продовження

Творення світу. Продовження
2014-09-26 11:26 slovo

Віктор ПАЛИНСЬКИЙ,

м. Львів

 

1. Перед початком

…Я не певен, що тривалий шлях від приблизно вирізьблених статуеток з каменю чи кості доби Верхнього палеоліту і аж до безумовних досконалостей геніальної пластики Мікельанджело Буонарроті щось особливо з’ясовує в містиці скульптурного мистецтва, однак таки переконливо демонструє духовну притягальність цього художнього самовираження. Залишаючи авторські “знаки” духу та сліди культурної доби на звивистому шляху історичних подій та діянь. Уводячи в неповторність о?бразу та чистоту матеріального вираження (у ідеальному поєднанні) кожного, хто потрафить побачити та відчути. Хто прийшов. І хто прийде…

…Ці скульптурні творіння наче спостерігають за нами. І супроводжують нас. І в цьому немає ні крихти зумисного пафосу. …Лише захоплення!

 

2. Тиша спонукальна

…Його скульптура нагадує мені ту первинну (?) тишу, що до неї прислухаємося споконвіків. Яка тримає первооснови сущого. Можливо, ця тиша і є тою глиною, з якої створено першу людину та надихнуто її. (Нічого тут не формалізую: він скульптор із тих, хто щоразу йде від первня). Первня.

Камінь. Душа. Камінна душа. Прихисток страждань. Господня дорога. Виділити. Аби не поглинув хаос. І залишити назавше. Любомир Яремчук.

 

3. Зближення з образом

…Мені хочеться виокремити: творчість цього скульптора — складна й багатогранна структура; жива й оживлена система образного мислення й одухотвореного втілення. Втім, одразу ж відчуваю занадту універсальність цього твердження. І через це скажу в інший спосіб: його скульптурна пластика (і станкова, і монументальна) добре „читається”, тобто її можна переглядати, скажімо, у виставковій експозиції чи на пленері багато разів, догоджаючи собі новими естетичними відкриттями; „відчитуючи” окремішні речі, як складові єдиного художнього цілого. Цілого. Скульптуру. Яремчука.

…Ти ніби бачиш процес його роботи: коли твориться наче вибудовується, нагромаджуючи послідовно окремі пласти, що конче підпорядковані виразній художній ідеї. І вже тоді формується сприйняття “моє”, поціновувача. Чогось такого значного як “Деметра”, скажімо. Зближаючись. У процесі. Моє.

 

4. Творення світу

Пластика Л. Яремчука — це просто природне перетікання об’ємів і сенсів. Невловимий тік і зміна форм. Час трансформацій та світлових спалахів. Процес, що в ньому не проґавити та засвідчити — найголовніше завдання. А ще й — зупинити?.. Можливо? Нерідко вдається.

…Перебирання — ще теплих форм, час спонукання первнів натхненної глини. Докластися до цього — священнодійство. І нескінченні можливості. Доторкнутися до… Навіть якщо — ілюзія?..

…Я бачу, як самочинно з’являється скульптурна форма. Як поступово поширюється світло довколо неї. Як вона проступає на перший план. Стає центром творення нового авторського світу. Світу. Так проймає.

Треба мати добрий слух. Бо у цих світах запанувала гармонія. (“Хвиля”, “Степова тиша”, “Феміда”). Світах Любомира Яремчука. Художника в самодостатньому виразі. Без хизувань і нарцисизму.

 

5. До себе

…Дивно, проте монументальна скульптура Л. Яремчука притягує не лише оригінальним метафоричним масштабним узагальненням такого собі борцятитана (Іван Вишенський, Ярослав Мудрий, Петро Сагайдачний, Тарас Шевченко, Іван Франко, Михайло Грушевський, Степан Бандера), а й особистісною добротою та шляхетністю натури, що струменить від неї та підпорядковує собі весь довколишній простір. Не думаю, що це може бути випадковим ефектом, або ж чимось таким, що не аж надто усвідомлюється скульптором… Радше, — природа самого автора, трасформуючись через непересічний талант, спонукально призводить до таких виразних гуманістичних втілень… І ще: особливе відчування автором культових для України постатей своїми сучасниками. Так є! Масштаб особистості.

…Напевне, ще й так: не ховаючись за пам’ятником. Сказати про себе.

 

6. Принагідне відчування

Справжня скульптура, як мегаматеріал, як пластичний метатекст, що в ньому — виболена душа цього художника; являє тут свої позамодерні форми, послуговуючись винятково талантом і природним самоплином безконечності матеріалу. Здавалося б, так запросто: фіксуючись тільки у митцю відомих точках простору і часу… Так відверто. Скульптура. Любомир Яремчук. Спілкування з простором і часом. — “Думи мої”. “Свіча”. “Молитва” І так винятково… І разом з тим, покладаючись на традиції національні.

 

7. Пластика просвітленого суму

Не згадаю кому належить оцей психологічний шкіц (чомусь записалося колись без імені автора), але дуже вже “якраз” мені сьогодні і саме тут: “Позначено екзистенційною настроєвістю просвітленого суму, розташуванням у смутку присмеркового медитативного проминання”. Власне, і Яремчука ваблять стани переходу, межі між насвітденим і прихованим, земним і небесним; хвилює солодкий щем перетікання етнічної вітальності за овиди чи то ирію, чи то християнського раю. …І цьому сприяє особлива, наговорена вже тут, пластика перетікання. І вона вживлена у непоодинокий скульптурний твір Яремчука. Видиться. (“Двоє”, “Він і вона”, “Оберіг” “Скіфська метафора”, “Стіна плачу”). Не задаюсь метою перелічити всі твори…

 

8. Оживити  “річ” (принагідно)

Усе створене існує лише частково, якщо не погоджене з Богом; тобто не пройнялось Духом. Вбачаю у цьому якусь звільнену істину щодо творчості: якщо хочеш вийти на справжнє, погодь з Богом. Легко сказати!?. Напевне, треба не прогаяти свій момент істини. …І зафіксувати.

…Лише Дух зможе оживити твою “річ”. І змусити восторгатися нею. Зовсім не додаю тут штучного настрою. Лише шукаю себе; і тебе… Думаю, це важливо назавше. Погодьтеся. Зі мною. Втім, не кваптеся. Ваша справжня “річ” — лише ваша…

 

9. Недосяжна досконалість

…Приймається як даність: тривка і тривала робота душі скульптора, позначена глибинними переживаннями і напруженоболісним процесом думання. Що в житті цього художника усе має значення й може трасформуватись в метафору. Творчий потенціал авторської свідомості навпрошки взаємодіє із загадковою інтуїтивною сферою та реалізується в його образній системі; врешті, здобуває цілісне концептуальностильове завершення в його творі. Хоча, одверто скажу, таїна оця розгадувана, однак нерозгадана… І ця її нерозгаданість, мабуть, — найпривабливіше. Безконечністю естетичного розкошування. Триванням краси незбагненної. Повсякчас.

 

10. …трохи окремішньо;

але принагідно…

…Така скульптурна пластика — це ніби зазіхати на діяння простору та часу: незмінні маніпуляції не так з обсягами як з просторовочасовими переміщеннями; фіксаціями невидимого, нерідко з такими, що потроху виходять зпід контролю майстра, самовільно вростаючи в нові приховані світи, вишукуючи свою форму як річка русло; тобто, покладаючись інтуїтивно на весь незбагненний природний ресурс засобів чистої творчості. Не забуваючи і про можливості самого матеріалу і аж ніяк не трактуючи його, як застиглу неживу природу… Дочікуючись миті, коли у процесі злущиться вся зайвина та сяйне першопроменем сама досконалість. Напевне, це станеться не одразу. Але конче. Без вигаданої зумисності. З власної волі митця.

11. Достатньо приватне

Якщо вдамся до майже граничного лаконізму, то біографічнотворча історія Любомира Яремчука виглядатиме, приблизно, в такий спосіб.

З’явився на світ 15 серпня 1954 року в учительській сім’ї в середмісті Судової Вишні, що на Львівщині.

Навчався та подолав науку у Львівському коледжі імені Труша та згодом — у Львівській академії мистецтв (учителі з фаху Тарас Драган, Дмитро Крвавич).

Учасник виставок в Україні та у світах: сьогодні його скульптурні твори — в приватних колекціях та музейних добірках України, Польщі, Австрії, Голандії, Німечиини, Росії.

Монументальна скульптура Яремчука також присутня в багатьох країнах. Удостоєний звання Заслуженого художника України.

Є лауреатом обласної премії “Львівська слава” в галузі образотворчого мистецтва.

Член Національної спілки художників України з 1984 року.

Таки призбиралося. І, звісно, недаремно. Час залишає й такі карби. Не без приємностей! Зроблено та здобуто. У набутих шести десятиліттях.

 

12. Слово наприкінцеве

Основні ознаки стилю Яремчукового: фантастична пластичність, поетичність пізнаваного образу, неперечулений чоловічий ліризм (я назвав би це скульптурне письмо прозорим; завше готовим сприймати світло, долаючи віковічну густину твердих матеріалів. Зрештою, хіба вони тверді?..).

…Десь з моєї підсвідомості за мить змигнуло слово світотворення. Назву його так. Світотворець. Аж ніяк не вагаючись. Справжній.

…Придивіться: його світи переливаються у ваші душі.

Чи це не найвища форма визнання?!.

 

13. P. S.

Робітня Любомира Яремчука розташована у центрі Львова; на одній із найбільш таємничих притінених давніх вуличок. Величенький простір майстерні щільно заставлений скульптурними фігурами та композиціями. До такої міри, що між ними й протиснутися годі. Ледь вчувається “подих каменю”. Навіть немає традиційної зони для відчайдушного богемного відпочинку. Дивне приміщення: робітня — задля роботи без будьяких винятків. Тут мозольно творяться світи дивовижні. Через живий камінь. І Майстер добре знається на цьому. Майстер.

Я знаю силу слова…
2014-09-26 11:25 slovo

Олена ШУЛЬГА

 

Працюючи в редакції однієї з поважних газет літредактором, помітила, як автори іноді недбало ставляться до слова. А отже, й до думки, яку намагаються висловити. Мовляв, і так зрозуміло. Поскаржилася у розмові однокурсниці, яка також працює у пресі, а вона й каже: “Колекціонуй ті недолугі вислови, колись опублікуєш у рубриці “Страшне перо не в гусака”.

А й справді, не в гусака. І не тому воно страшне, що описує жахіття. Легковажне ставлення до слова друкованого — ось ознака нашої доби. І це дуже прикро. Бо ми, ті, хто покликаний доносити до читача інформацію, іноді не усвідомлюємо, що втрачаємо його, читачеву, довіру. Подаючи до редакцій текст, не прочитавши, автор не шанує насамперед себе, а потім уже тих, хто змушений це читати вперше. Що вже казати про Інтернет! Складається враження, що інтернетавтори не тільки не читають своїх творінь, а ще й пишуть із заплющеними очима.

Проте зараз не про Інтернет, а таки про друковані засоби масової інформації з давніми традиціями і досвідченими авторами й літредакторами. Наприкінці дня (газета, де працюю, виходить п’ять разів на тиждень) іноді почуваєшся як ганчірка, що нею мили підлогу. Величезна кількість друкарських помилок, змістових недоречностей, географічних огріхів — ось щоденний підсумок роботи літредактора, який прагне, щоб читач отримував високоякісний продукт. Але, певна річ, у такому величезному масиві щось пропускаєш.

Мої кількарічні нотатки вже давно просяться на газетні шпальти. Серед них багато кумедних, але якщо все проаналізувати, стає сумно. Бо ж відомо, що журналісти пишуть для того, щоб донести до якнайширшого загалу правдиве слово. Згадаймо, як Тарас Шевченко у поемі “Неофіти” молився Матері Божій:

Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило.

Чи ж розтопить таке слово людям серце? Чи сам автор може назвати його так, як Шевченко: “Божеє кадило, Кадило істини”?

Ось деякі мої спостереження, а висновки, шановні читачі, робіть самі.

“З великою дещицею іронії сприймають чутки”. Хіба ж дещиця буває великою?

“Ще один проект ви здійснюєте у Дніпропетровському районі столиці”. Це, мабуть, якийсь новий район у нашому місті.

“Що ж змінилося у цих допрацьованих законах і чого від них чекати українцям, засовувалася кореспондент ВАТ “Турбоатом” відзначило 80річчя засування”. Тут коментарі, либонь, зайві.

“Зняті з фронту бойові частини жнивували на полях, засіяних уже виселеними з півострова татарами”. Неправильно, не поукраїнському побудовано речення, і виходить, що кримські татари постраждали не лише від депортації — ними ще й засівали поля!

“Дубс відкрив бальнеологічний курорт, на якому лікувалися хворі, багаті на захворювання внутрішніх органів”. Можемо посперечатися, хто щасливіший — багаті хворі чи бідні здорові.

Ось у цьому реченні, здається, чи то переплутано міфологію різних народів, чи то клавіші на клавіатурі: “Хо одягне повязку на очі Фесіди?” Як з’ясувалося з тексту, ішлося про грецьку богиню правосуддя Феміду, точніше, про судову систему, яку вона уособлює. А Хо — не герой української казки, а займенник хто.

“Поки кризу не буде вгамовано, банки випробовуватимуть нужду в грошах”. А тут, напевне, російськомовний автор скористався машинним перекладом і настільки довірився комп’ютерові, що забув проаналізувати написане, і вийшли ось такі мовні покручі. Читачеві, який думає поукраїнському, і не збагнути, про що йдеться.

“Безперечно, політична й економічна ситуація в країні нині, м’яло кажучи, непроста”. Яка вдала друкарська помилка!

“Сьогодні ж, коли хвороба запущена до краю, про це залишається тільки мріяти”. Автор міркує так, наче хвороба — то супутник і її можна запустити. Але до якого краю, для мене загадка і по сей день.

У ремарці (теж неосвічених і недосвічених) красива вийшла б гра слів, та авторові забракло чи то освіченості, чи то світла, щоб висловитися коректно.

Із приводу речення “Сьогоднішні орлята, а завтрашні соколи роблять перші кроки в опануванні фахом” довелося чимало посперечатися зі старшими колегами, які ще пам’ятають радянську риторику про льотчиківасів, орлятсоколів тощо. Переконати їх таки вдалося. Аргумент був такий: чи може з орляти вирости сокіл, так само, як із козеняти корова, скаже кожен шестикласник, який вивчає зоологію й розуміється на видах тварин.

Якщо читач думає, що перебільшую чи вигадую, то, на жаль, помиляється. Іноді навіть думаю, що навмисне такого не вигадаєш. Скажу більше: хотілося б.

Певна річ, до друку такі “перлини” не доходять. Велика подяка трудівникамлітредакторам і коректорам, робота яких для багатьох не помітна, але така потрібна в кожному видавництві, в кожній редакції. Адже під твором стоїть прізвище автора, а особистості літературного редактора й коректора часто залишаються поза межами читацької уваги. А ці професії дуже потрібні, особливо нині, коли людей грамотних бракує, а слова прагне суспільство. І не лише мовленого, а й друкованого. А на письмі важливі не тільки слова, а й розділові знаки. Призначення ж преси — формувати суспільну думку, виховувати громадянина. Чи ж виховаємо його безграмотним словом?

 

 

 

 

Листи тривоги
2014-09-26 11:25 slovo

Олександр ПОНОМАРІВ,

доктор філологічних наук,

професор Київського

національного університету

ім. Тараса Шевченка

 

У листах до редакції “Слова Просвіти” читачі обурюються багато чим з того, що відбувається в незалежній Україні. В окупованому Криму заборонили все українське: гімназії, факультет українознавства в Таврійському національному університеті, українську символіку і т.д. і т.п. Тепер узялися за кримських татар, зокрема й за їхній меджліс. У захоплених бандитами Донецьку й Луганську майже знищено національні університети, викладачі й студенти яких шукають собі прихистку в різних вишах України.

Неподобства чиняться й на теренах, нібито вільних від терористів. В Одесі серед білого дня побили жінку, яка розмовляла українською мовою. Куди ж дивиться українська міліція? Невже там досі не навели ладу? Поміж переселенців з охоплених війною областей є поантиукраїнському налаштовані дорослі й навіть діти, яких гостинно приймають у своїх оселях мешканці Центральної та Західної України. Багато хто з тих переселенців вимагає для себе особливих прав, либонь, керуючись затертим гаслом “почути Донбас” і вважаючи, що ціла Україна їм чимось зобов’язана. Про це пише й харківська просвітянка Анна Столярова в статті “Смутні роздуми просвітянки” (“Слово Просвіти”, ч. 37, 2014, 18—24 вересня).

Величезне занепокоєння викликає стан української мови. Мешканка Київщини Л. П. Школьна пише: “З українською мовою справді катастрофа, тому й пишу. Я також, на превеликий жаль, не можу вільно спілкуватися українською мовою (рідною!). Але найближчим часом докладу всіх зусиль, щоб виправити цей прикрий недолік”. Прагнення читачки дуже похвальне і, як кажуть, краще пізно, ніж ніколи. Шановна пенсіонерка (на Київщині!) за все життя не змогла досконало опанувати українську мову та навчити розмовляти нею своїх дітей. У цьому її біда.

За радянської влади з українською мовою справді було не все гаразд, надто в останні роки тієї влади. Але хто хотів, навіть тоді міг вивчити мову. Скажімо, студенти факультету журналістики Університету ім. Тараса Шевченка, що приїздили до Києва з Донеччини, Луганщини, Одещини, не мали жодних проблем з українською мовою, бо володіли нею не гірше за вихідців з центральних, північних чи західних областей. Навіть у Криму можна було навчитися української мови. Ось уривок з допису письменника В’ячеслава Гука: “Я кримчанин. Корінний. Згадуючи своє радянське дитинство в Криму, можу свідчити, що там ніхто нікому не заважав учити українську! У крамницях були українськомовні книжки: від казок до романів та добрих перекладів иноземних письменників. Лише майте бажання те робити, ідіть до бібліотеки, беріть книжки — і гайда. Я її вчив по дві години щодня вголос, напам’ять поезію й уривки з прози. Кобилянська, Стефаник, Кобринська, Турянський, Черемшина — вони дали мені те підґрунтя, на якому я й ріс як письменник” (“День”, 2011, 21—22 січня).

Словом, за бажання можна було вивчити українську мову на всій території України.

А тим, хто з якихось причин її не вивчив і тепер прагне заповнити цю прогалину, потрібно створити всі умови, зокрема відкрити відповідні курси. Після прийняття Закону про мови в Українській РСР у жовтні 1989 року такі курси діяли в усіх областях. Тепер їх майже немає. Але видано багато підручників та навчальних посібників, одним з авторів яких є член Центрального правління Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка професор Іван Ющук.

Під час Революції гідности кількість носіїв української мови зросла. На Майдані всі намагалися говорити поукраїнському. Думалося, що з усуненням режиму Януковича українська мова дістане новий поштовх до свого поширення. Вийшло навпаки. За останні місяці Київ зросійщено так, як не було ніколи раніше. Цьому сприяють телебачення, радіо, преса. Новопризначені міністри, голови обласних адміністрацій, керівники банків та инших установ не володіють або не хочуть користуватися українською мовою. Запрошувані на радіо експерти з різних сфер життя часто скажуть однудві фрази поукраїнському, а потім заявляють: “Я перейду на російську мову”, ніяк не мотивуючи цього переходу. На екранах телевізорів муляє очі вивіска: “Єдина країна — Единая страна”. На сумнівних з українського погляду телевізійних шоу українськомовні учасники раптом вигукують: “Перейду на русский язык, чтобы меня понял Восток”. Навіть мій колишній студент, талановитий поет, співак і композитор в одній із радіопередач продекламував вірш, у якому українська строфа чергувалася з російською. На вулицях Києва та инших українських міст з’являється дедалі більше російськомовних написів на кшталт “Лакомка”, “Аренда” тощо.

Читач М. Самусь із Чугуєва на Харківщині пише: “В СРСР Донбас добре розумів українську мову”. Додам, і не думав ні про які автономії. На Сході й Півдні України не розуміють української мови тільки загарбники Путіна, що прийшли на нашу землю. Де беруться всі оті соціологи, політологи, лікарі, які в етері й на телеекранах дають свої поради мешканцям України не українською мовою? Вони що, всі позакінчували рязанські, тамбовські чи ярославські університети? Де беруться екскурсоводи, які навіть по Києву, навіть у Музеї архітектури та побуту для українськомовних груп проводять екскурсії поросійському? Чому обласне, міське начальство східних та південних (а часом й инших) областей спілкуються з громадянами мовою сусідньої держави? Ще недавно тепер уже, на щастя, колишній одеський обласний голова О. Костусєв забороняв подавати йому документи українською мовою. Невже саме такого діяча для Одеси потрібно було добувати аж на Сахаліні?

І на цьому тлі просто знущанням видаються заклики, а тепер уже й закони про особливий статус російської мови в окремих областях України. Куди ж уже далі “расширять употребление русского языка”, до чого закликає в своїй передвиборчій програмі лідер так званої сильної України пан Тигіпко? Коли неабияк понімечена Чехія вийшла зі складу  АвстроУгорської імперії, її державці не розширяли й далі вживання німецької мови, а вдалися до рішучих заходів для відродження чеської мови на її споконвічній землі. І досягли великих успіхів. Тепер на всіх чеських теренах панує чеська мова. Таких прикладів в історії багато. Завойовуючи чужі землі, загарбники насамперед намагаються позбавити поневолені народи їхньої душі — рідної мови. І коли народ звільняється з колоніяльного ярма, то одним із головних завдань для нього є відродження й поширення у вжитку своєї мови.

Україну може об’єднати лише єдина державна мова — мова корінного українського народу цієї землі. Це добре усвідомлюють представники ще одного корінного народу України — кримські татари. Вони відроджують свою мову й активно вивчають українську. Молоді кримчани татарської національности добре володіють українською мовою. Ми нікого не позбавляємо права на рідну мову й культуру. Але безвідносно до національної належности всі громадяни України мають не лише права, а й обов’язки. І один із цих обов’язків — вільне володіння й користування державною українською мовою.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Повернення з того світу
2014-09-26 11:25 slovo

— Мені з Геннадієм, моїм напарником, поталанило: нас “пов’язали” в північній зоні так званого АТО. Ми туди їздимо уже два місяці, все нібито знаємо. У той останній раз ми їхали, як і раніше, через Харків, там є автомайданівський табір для біженців, де ми ночуємо. За один день важко доїхати до Луганська і повернутися назад. Ми заночували в таборі, доїхали до нашого підшефного батальйону “Луганськ1” (там 70 % місцевих, решта — майданівці), майже все там розвантажили і мали ще завезти передачу в село Гранітне. Воно в Донецькій області, на півдні АТО. Чим ближче до фронту, тим частіше стоять наші пости. Наших військ там багато. До речі, комбат “Луганська1” дуже схвально відгукнувся про представників українських Збройних сил, вони добре воюють. Дорогою в Ізюмі наш бус зламався і тільки вночі, відремонтувавши машину, добралися до Красноармійська, це українське місто на заході від Донецька. Кажу так, бо народ там налаштований проукраїнськи.

Зупинилися в готельчику, увімкнули телевізор і чуємо новини АТО: завершено оточення Донецька з заходу і півдня, взяли Мар’їнку, а це ж практично вже Донецьк. А у нас з усього вантажу залишалося п’ять досить дорогих аптечок, які дуже знадобилися б на передовій. Щоб вони не дісталися тиловикам, ми вирішили завезти їх просто на фронт. Домовилися, що їдемо в Мар’їнку. До неї лише 70 км.

Їдемо. На шляху жодного українського блокпоста, військової техніки, солдатів. Ми звикли, що на півночі блокпости один на одному — контролюють, особливо виїзд із зони, щоб не вивозили зброю. Дивимося, вказівник: до Мар’їнки 1 км. Це було вранці, о 9 годині. Попереду — блокпост. “Наші!” — промайнула думка. Бо такого ж не може бути, щоб, узявши село, українських підрозділів ніде не було. Виявляється, що з нашим брехливим штабом АТО все може бути.

В’їжджаємо на блокпост. Із нашого боку прапора не було видно. Вартовий стояв до нас спиною, бо зупиняв зустрічне авто з Мар’їнки. Раптом повертається і бачимо… колорадську стрічку. У мене в цю мить усе, що було всередині, обірвалося. А на його обличчі спалах спочатку подиву, а потім неймовірного щастя. Місця для сумнівів не було: на вітровому склі нашого бусика було все, що треба — наклейки “Самооборона Майдану”, “Путін — ху…ло!”, український і європейський прапорці. Він відразу ж телефонує своєму начальству і пресі. Це те, маю на увазі його начальство, що реально врятувало нам життя.

Нас брутально викидають із машини, садовлять у позі лотоса обличчям до бетонних блоків, руки за голову. Били кулаками, ногами, нашою ж, ще майданівською битою, прикладами, тикали стволи, мене фейково розстрілювали — підводять до лоба автомат, умить відводять і стріляють. Після цього чую: “Слиш, командір, ми тут поймалі нє простих укропов. Обично после етого усцикаются”! Не знав він, що нас після кривавих подій на Інститутській 19—20 лютого важко чимнебудь злякати.

Нарешті приїхав гадьониш із російського телеканалу “Лайфньюс”. Перед цим командир ополченців намагався зупинити своїх уродів: “Не бийте обличчя, їх же зніматимуть”. Але Гені вже розсікли прикладом надбрів’я. Все лице його було заюшене кров’ю. “Утірайся, — кидає Гені його ж рушника той, — зараз будєт твой звйоздний час”. Нас щось запитували, знімали на камеру, потім, як розповідали, вони видали репортаж. Але його швидко зняли з каналу. Гадаю, начальство наказало, бо видати нас за корегувальників української артилерії не зовсім у них вийшло. Потім у тюрмі з нами сиділи ув’язнені, із яких кожен другий був звинувачений як “корегувальник вогню”. Справжніх корегувальників там нема, бо наші луплять, куди попало.

Після знущань і тортур на блокпосту, телезйомки нас, як кулі, закинули у машину і під крики жалю так званих ополченців (не дали їм “порозважатися” над укропами) повезли в контррозвідку. Все, що в нас було під час затримання на блокпосту, розграбували: одяг, якісь речі з кишень, близько 4 тисяч гривень… Аптечки, які ми везли хлопцям на фронт, теж забрали.

Привезли в контррозвідку. Завели в приміщення, де на підлозі розстелений як килим український прапор. Усі ходять по ньому, сміються. Нас змусили стати на нього навколішки. Так протримали півтори години. Оглядатися заборонено, лобом можна було опиратися в стінку. Позаду говорили, що ми, укропи, правий сектор (так вони називають усі добровольчі батальйони), вбиваємо дітей, стріляємо у мирних мешканців і т. ін. Згодом нас із Геною роз’єднали: мене повели до одного слідчого, його — до іншого. На цьому жахи і невезіння закінчуються.

У кабінеті, де мене мали допитувати, я побачив нормальну людину років 5557, інтелігентного вигляду. Бесіда почалася з вибачення за варварство своїх підлеглих. Таку поведінку він не схвалює. “У чому мене звинувачують?” — запитую. “Ви — майданівці…”, — починає він.

“А я вас звинувачую у тому, що ви не були там, із нами. Через вас Майдан вийшов зіжмаканий і незавершений”.

Він не чекав, що я його звинувачуватиму. Після відвертої перепалки почалася розмова двох нормальних освічених людей. Він, як і я, архітектор. У середині 1990х працював у міліції, пішов звідти через гидотну корупцію. Закінчив архітектурний. Працював у різних місцях, а коли з’явилася ДНР, пішов працювати до них слідчим.

Узагалі, наскільки я зрозумів, жодного професійного слідчого в них не було. Багато із того, про що у нас кажуть, там нема. Наприклад, у контррозвідці чи їхній СБ я не бачив жодного росіянина. Всі, хто там працює, місцеві. Люди там різні. У Гени слідчий — колишній беркутівець. От його “пресували” по повній. Я пив чай ыз пончиками, які приносив мій слідчий, а товаришу було непереливки, насамперед психологічно. Насамкінець слідчий сказав: нам усе зрозуміло, я можу на 100 % відсотків гарантувати, що ми вас відпустимо. Автомобіль віддамо і все, що в ньому залишилося. Але ж сьогодні п’ятниця, далі вихідні. Ми відпустимо, а перший зустрічний патруль арештує. Вийдете в понеділок.

Нас відвели до тюрми, де ми мали пересидіти дві доби — вихідні. Наша камера виявилася підвалом розміром 3,5 на два з лишком метрів без вікон. У дверях, напевно, недавно вирізали роздаточне віконце, яке не закривали. Це рятувало нас від задухи, бо крім нас там було ще 11 осіб. На брудній бетонній долівці лежали матраси, на них покотом ув’язнені. Серед них було лише двоє полонених із Донецького аеропорту. Вони зі Збройних сил, мобілізовані з Сум. Коли їх призвали, ніхто їм не сказав, куди їх везуть. Потім з’ясувалося, що нібито в Дніпропетровськ на полігон. Опинилися під шаленим обстрілом без зброї, не встигли її видати, ось так і потрапили в полон. Один був важкопоранений. Кістка перебита. Спочатку вони були в шпиталі. Наступного дня їх начебто звільнили. Наш медконсультант знайшов їх у Києві. А рідні нібито вже було їх похоронили… У тюрмы 90 % ув’язнених — місцеві. За будьяку провинність їх позвірячому б’ють, а потім відправляють на рабський труд. У Донецьку, виявляється, заборонено плювати на тротуар, кидати недопалки, пити пиво з горла. Там “залізний європейський порядок”, діє комендантська година. Донецьк вилизаний. Там не те що бичка, плювка ніде не побачиш.

Більшість наших ідейних українцівпатріотів, яких знайшли, там давно знищили. Зустрівся в тюрмі з хлопчиком із Краматорська, інтелігентний, розумний. Він їхав у Київ на якийсь форум чи фестиваль. Електричка запізнилася, і він не встиг пересісти на потяг. У нього було 3 дорогих телефони, 5 тисяч гривень. Його зупинили, все відібрали і звинуватили в тому, що він корегувальник. Ще одна історія. Чоловік приїхав із Сум допомогти куму хату будувати в передмісті Донецька. Після роботи пішли на річечку випити, відпочити. Незчулися як звечоріло. Дорогою додому їх зупинили, почали з’ясовувати, хто вони. На лихо сумчанин виявився капітаномартилеристом запасу. Денеерівці вирахували, що нібито тоді, коли він приїхав у Донецьк, “укропи” почали попадати куди треба. Ці чоловіки й досі сидять. Вони просилися відправити їх на окопи. Але це — привілей. Після окопних робіт ув’язнених, як правило, відпускають, якщо залишився живим — не підірвався на мінах.

Не оминула і нас ця чаша. Наступного дня заходить начальник тюрми: від імені ДНР — на 5 днів на передову рити окопи. Жодного слова протесту там сказати не можна. Повезли нас двох, хлопчинудизайнера і ще двох арештованих за пияцтво у Шахтарськ. Водій, із місцевих, застеріг: мовляв, не здумайте рипатися, у мене граната під рукою. Приїхали в найпівденнішу околицю міста. Поле, видно зеленку. Чекають контратаки. Підходить до нас командир, страшнішого не бачив. Широке перенісся, очі розставлені урозтіч, два передніх зуби як у нутрії вперед виступають, на бороді купка рудого клоччя — йому в фільмі жахів зніматися. Каже: не лякайтеся, ніхто вас не буде бити, працюйте. Все виявилося правдою. Але нічого ми йому не накопали. Там будівельне сміття: плити, виходи сланцю… Сяктак відпрацювали 5 діб.

Не переповідатиму у подробицях про подальший перебіг нашого ув’язнення. Не одразу, але всетаки ми виїхали, коли всі надії були втрачені. Ми вискочили з Донецька в напрямку Костянтинівки, дорогою нас майже не перевіряли. Дісталися до першого українського блокпоста, а перед ним колони автомашин. Я вирішив будьщо пробиратися пішки. Через кілька годин звідти їде авто і водій кричить: чого ви тут стоїте, там уже пропускають! Усі туди. Коли перетнули лінію фронту і опинилися на нашому боці, мені хотілося обняти хлопців, поцілувати жовтоблакитний прапор… Неможливо передати словами, які почуття переповнювали тоді мою душу. Одне слово, ми проскочили. Ніхто нас не перевіряв щодо зброї. Справазліва на проїжджій частині воронки ще диміли. Стріляли російські бойовики з боку так званої ДНР.

Виїхавши за цей блокпост, ми блукали ще степовими дорогами і тільки під вечір добралися до Костянтинівки. В’їжджаємо в місто — і бачимо… Ніби якийсь неймовірний сон: усе місто жовтоблакитне. Все, що можна було пофарбувати, пофарбовано в жовтоблакитні кольори. А це ж за 20 км від Артемівська, Горлівки, де ще й того дня, 24 серпня, точилися кровопролитні бої. За якийсь час з Одеси за нами приїхали мої родичі, з якими я встиг зв’язатися, і забрали нас.

…Час від часу, подумки повертаючись до пережитого, аналізую не стільки своє перебування у полоні, скільки ситуацію з донбасівцями чи луганчанами, які опинилися по той бік фронту. Вони стали маріонетками в руках досвідчених ляльководів. Вони самі опинилися в полоні тотальної брехні. Багато чого тут, у Києві, ми не знаємо. Вони теж спочатку протестували проти тотальної корупції, виходили на акції без зброї, виходили проти тої брехні, якою їх поливали. Проти Майдану вони виступили вже потім, нацьковані нашими регіоналами і комуністами, Москвою, які взяли на озброєння підлу і хитру брехню. Але трагедія денеерівців у тому, вони так не думають, а схаменуться лише тоді, коли справи у них підуть гірше. Наразі у них підйом, Росія розгорнула широкомасштабну війну проти українців, вони впевнені у своїй, хоч і пірровій, але перемозі. Вони навіть мені пропонували: “Записуйся до нас; приїдеш до себе в Одесу на броні, це більше честі, ніж повернутися полоненим чи, найгірше, в труні”. Я усвідомлюю, що це частина величезної брехні. Через цю брехню і ми потрапили в полон. Штаб так званого АТО бреше про свої успіхи, Москва і колаборанти — про свої і мету, з якою була розв’язана війна. Це — найсуттєвіше в цій історії.

 

Записав

Микола ЦИМБАЛЮК

Фото Наталі КУЛІШ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Безпека Європи в перспективі історичних і сучасних загроз Польщі та Україні
2014-09-26 11:24 slovo

Лєшек Фредерік

КОЖЕНЕВСЬКІ*

 

О року той! Хто тебе бачив в нашим краю!

В народі й досі звешся роком урожаю,

Серед солдатів — війни роком (…)1.

 

Нарешті, 2014 року, стало ясно, що: поперше, Польща є сусідом і союзником українського народу; подруге, росіяни є хибним “братнім народом” і загрозою для миру в Європі; потретє, суверен України — це український народ, який усвідомлює свою ідентичність і суб’єктивність.

Як щороку, натхнення для роздумів над спільно пережитим досвідом минулого і сьогодення викликає “Тиждень освіти дорослих України”2.

Цей ескіз не претендує на будьякі спроби аналізу міжнародних відносин у Європі. Це лише спроба оцінки ситуації, що склалася з точки зору досвіду Європейської асоціації наук про безпеку, членами якої є представники 23 країн Європи, зокрема українці та росіяни.

Україна потрапила в найгірше місце, між жорнами історії. Там ніколи не було добре, але буде ще гірше. Тисячі українців проливають кров і віддають своє життя за незалежність, без гарантії, яке майбутнє очікує Україну.

Перелом XX і XXI століть є для нашого покоління поляків, українців і багатьох інших народів періодом змін і переоцінок, а також періодом розвитку простору для перевиховання дорослих для іншого життя в європейському суспільстві. У Польщі та Україні прийнялися зовсім інші організаційнопрограмні концепції цього процесу, але, доповнюючи одна одну, вони можуть забезпечити абсолютно новий погляд на свідомість і знання посткомуністичного і постмодерністського суспільства. Водночас нас пов’язують минулий досвід, спільні загрози і надії, які привели спочатку Польщу, а потім Україну до національного і державного відродження.

17 березня 2014 р. Росія визнала Крим3 частиною Російської Федерації, підтверджуючи тим самим факт окупації України. Міжнародна спільнота визнала цей факт порушенням міжнародних угод, які status quo кордонів в Європі вважають найважливішим висновком, зробленим із жахливого досвіду Другої світової війни.

Але все ж, коли ми дивимося в калейдоскоп подій, ми помічаємо, що це тільки малий епізод у тисячолітній історії воєн між Сходом і Заходом.

У XIII столітті територія сучасної України була під ярмом монголів, а потім під владою Великого князівства Литовського, а також під владою Речі Посполитої4.

У результаті запорізьких повстань проти Королівства Польського (серед яких найважливішим було повстання під керівництвом Богдана Хмельницького в 1648—1655 рр.) козаки підкорилися царю Росії (Переяславська рада). 1686 року Річ Посполита підтвердила повноваження російського імператора на володіння Лівобережною Україною (за Дніпром). Багаторічні війни Речі Посполитої з Росією і з Туреччиною привели до розрухи, депопуляції та колонізації земель т. зв. Новоросії.

Поразка Російської імперії у Кримській війні (1856) дала імпульс для боротьби за українську національну ідентичність, незважаючи на повну русифікацію. 1876 року російський цар Олександр II заборонив користуватися назвою “Україна”, видавати книги українською мовою (названої в документі “малоросійським діалектом”), користуватися цією мовою в школах, театрах, наказав користуватися тільки російською мовою і видалити зі шкіл українських вчителів5. Загальна русифікація тривала понад 200 років, а на підлеглих або окупованих російським президентом Володимиром Путіним територіях триває і понині.

Королівство Польське, пізніше Річ Посполита, розділила долю східного “краю”6.

У другій половині XVIII століття відбулося три поділи Польщі7. Після 123 років рабства, 1918 року відродилася незалежна Польща, але ненадовго.

1939 року відбувся четвертий розділ Польщі, цього разу між СРСР і Німеччиною8.

1 вересня 1939 року, без оголошення війни, відбулося військове вторгнення Німеччини до Польщі із заходу і півночі, а до Словаччини — з півдня, а 17 вересня — Радянського Союзу із заходу. Почалася Друга світова війна. Злочин геноциду стосувався євреїв і поляків, але всі національності, які проживають на території тодішньої Польщі, були піддані германізації та русифікації, вбивствам, грабежам і виселенню.

Роком раніше, 30 вересня 1938 року в Мюнхені, глави урядів Великобританії (Невіль Чемберлен), Франції (Едуар Даладьє), Німецького Рейху (Адольф Гітлер) та Італії (Беніто Муссоліні) підписали угоду про вилучення з Чехословаччини 29 тис. кв. км території, що межує з III Рейхом9, і приєднання її до Німеччини. Чехословаччини при цьому не було. У Парижі та Лондоні святкували запобігання війні. Польща також отримала користь із слабкості сусіда і 2 жовтня 1938 року польські війська зайняли частину Тешинської Сілезії (Заользє). Через рік Німеччина і Росія зайняли всю Польщу.

“Знищення Польщі — наша основна задача. Мета — знищення живої сили, а не досягнення певної лінії. Навіть якби війна почалася на Заході, знищення Польщі має бути нашою першою задачею. Рішення має бути блискавичним через пору року. Я дам пропагандистський привід для початку війни — неважливо, чи буде він правдоподібний. Переможця ніхто ніколи не запитає, чи говорив він правду. На початку і в ході війни важливо не право, а перемога. Будьте нещадні, будьте жорстокі” — ці слова сказав Адольф Гітлер під час наради командирів напередодні підписання пакту МолотоваРіббентропа. Напевно, сьогодні ми могли б їх приписати Путіну, варто тільки замінити назви “Польща” на “Україна”.

У Росії безпека завжди, у всякому разі з часів Івана Грозного, була підпорядкована інтересам держави, а точніше — внутрішній силі держави і принципу невтручання у справи Європи. Тим, хто сумнівався в доцільності такої політики, особливо після кримської поразки, наводилася цитата з депеші міністра закордонних справ Олександра Горчакова до послів Росії з 1856 року: “Кажуть, що Росія сердиться. Росія не сердиться, вона зосереджується”.

У політиці двополюсного світу, розідраного “залізною завісою”, панував пріоритет безпеки держави, безпека ж осіб, якщо на неї зверталася увага, то, як правило, в контексті політичних інтересів.

На схід від “залізної завіси” це супроводжувалося так званою науковою концепцією безпеки, в якій головною була орієнтація на пріоритет загальнолюдських цінностей і надія на утримання світового лідерства Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР)10.

Переломним моментом став розпад СРСР в 1991 р.11 Після шоку, який тривав до катастрофічного жовтня 1993 р., почалася методична робота над науковою концепцією безпеки Росії, котра закінчилася Декретом Президента Російської Федерації від 1996 р. про державну стратегію економічної безпеки Російської Федерації. У новій військовій доктрині від 2010 р. Російська Федерація “залишає за собою право” збройної інтервенції, включаючи використання ядерної зброї держави також “для захисту співвітчизників, що проживають поза межами Росії”12. Реалізація цієї концепції будувалася на шовінізмі, який підсилювався ілюзією царської могутності і пропагандою сучасних загроз, на цензурі і фальшуванні інформації, на економічній залежності державімпортерів сировинних ресурсів, головним чином газу і нафти, від політиків з Москви, а також на військовій окупації сусідніх територій — Молдавії (Придністров’я у 1990 р.), Грузії (Абхазія та Південна Осетія у 2008 р.), Україна (Крим у 2014 р.).

5 вересня в Мінську в Білорусі колишній президент України Леонід Кучма, російський посол у Києві Михайло Зурабов, представник ОБСЄ13 у справах врегулювання ситуації на Україні Хайді Тальявіні і прем’єрміністри самопроголошених республік України: Донецької — Олександр Захаренко і Луганської — Ігор Плотницький підписали заяву про капітуляцію України. Росія отримала те, що хотіла, Франція заробить на продажі військових кораблів Росії, війська НАТО будуть сильніше залучені в події на Близькому Сході.

Усе вказує на те, що цілі і методи 1876, 1939 і 2014 років залишилися незмінними, помінялися тільки імена режисерів. Якщо це так, то і наслідки будуть настільки ж серйозні, а боротьба за суб’єктивність української нації, подібно боротьбі за суб’єктивність польського народу, буде також довгою і трагічною.

 

_____________________

* др. наук,  проф. Лєшек Фредерік КОЖЕНЕВСЬКІ — президент Європейської асоціації наук про безпеку  EUROPEAN  ASSOCIATION  for  SECURITY.  Завідувач кафедри управління Академії фізкультури, м. Краків; екстраординарний професор Вищої Банківської школи м. Познань (Республіка Польща); викладач аспірантських курсів факультету спецінженерії Університету м. Жиліна (Словацька Республіка); іноземний член Національної академії педагогічних наук України; іноземний дійсний член Міжнародної Академії інформатики; почесний професор ПереяславХмельницького державного педагогічного університету ім. Григорія Сковороди.

вебсайт: www.eas.info.pl

епошта:  lfk@eas.info.pl.

1 МІЦКЕВИЧ Адам: Пан Тадеуш, або Останній наїзд на Литві. Книга XI, 1812 рік (переклад Юлія КаленськаРодзай).

2 Міжнародний Тиждень освіти дорослих України, соціальнодержавний проект, що проводиться за підтримки ЮНЕСКО щорічно з 2000 року Всеукраїнським координаційним бюро соціальнодержавної програми “Освіта дорослих України” під керівництвом професора Сергія І. Болтівця.

3 У Криму проживає близько 2,4 млн осіб, зокрема 60% росіян, 24% українців і 10% кримських татар. У XVIII ст. чисельність населення становила 467 тис., зокрема 95% кримських татар, 2% греків, 2% вірменів, менше одного відсотка кримчаків і караїмів.

4 Річ Посполита — держава, заснована в результаті об’єднання земель Королівства Польського і Великого князівства Литовського, що існувала у 1569—1795 рр. Іноді також використовується назва “Корона польського, литовського і російського народів”. Див. АУГУСТИНЯК Урсула: Історія Польщі 1572—1795.

5 СЕРЧИК В. А.: Історія України (поль.) SERCZYK W. A.: Historia Ukrainy. Wyd. 3. Wroclaw: 2001, с. 207, 232.

6 “Україна — це кожна земля, що лежить на краю, тобто наприкінці, при кордоні держави” ГЛОГЕР Зиґмунт: Історична географія земель колишньої Польщі (поль.) GLOGER Zygmunt: Geografia historyczna ziem dawnej Polski. Krakow: 1903.

7 Розділ Польщі між Австрією, Пруссією та Росією 1772, 1793 і 1795.

8 Секретний протокол РіббентропаМолотова від 23 серпня 1939 року, що стосується розділу території Польщі між III Рейхом і Союзом Радянських Соціалістичних Республік.

9 Третій рейх (нім. Das Dritte Reich) — неофіційна назва німецької держави в 1933—1945 роках. Офіційно держава називалася Німецький Рейх (Deutsches Reich).

10 SENTHAGOV V.K. (red.) (ros.) СЕНЧАГОВ В.К. Экономическая безопасность России. Москва: ДЕЛО, 2005, s. 20, c. 26. ISBN 5774903915.

11 7—8 грудня 1991 у Біловезькій пущі президенти Росії (Борис Єльцин), України (Леонід Кравчук) і Білорусії (Станіслав Шушкевич) формально погодилися з розпадом СРСР. 25 грудня 1991 пішов у відставку вже не володіючий  реальною владою президент СРСР Михайло Горбачов. Формально СРСР припинив своє існування 31 грудня 1991 р.

12 Військова доктрина РФ затверджена 5 лютого 2010 р.  Роз. III, п. 22 та ін.

13 Організація з безпеки і співробітництва в Європі, ОБСЄ — регіональна міжнародна організація, створена 1 січня 1995 року, метою якої є запобігання конфліктів в Європі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Володимир БЕРСЕНЄВ: “Якщо в державі спрацьовує національна ідея — держава процвітає”
2014-09-26 11:24 slovo

заслужений журналіст України,

м. Полтава

 

Більше знають про Берсенєва ті, хто слухав його лекції чи радіопередачі на каналі “Культура”, хто читав його книги “Тримаю удар”, “Сім кроків за обрій”, “Метамерія”, “Страхи й жахи (Постійні супутники остеохондрозу шийного відділу хребта)”, “Нелегка хода (Бесіди про біль у тазостегновому суглобі)”, “Дієта для мозку”, “Ліки, які лікують”, “Повільно, але впевнено”… Перелік можна продовжувати, бо вченийневропатолог Володимир Берсенєв — талановитий письменник, член НСПУ, лауреат кількох літературних премій.

А ще більше можуть розповісти про Берсенєва його пацієнти. Одним із них був письменник, лауреат Шевченківської премії Михайло Слабошпицький. І ось тримаю в руках його книжку, яка відкриває цілий материк на ім’я Берсенєв: “Приватна справа дисидента в науці. Вибрані епізоди з біографії Володимира Берсенєва”, Київ, видавництво “Ярославів Вал”, 2013.

А якщо зазирнемо на четверту сторінку обкладинки, то побачимо, що в цьому томику, окрім згаданої, ще одна книжка — Світлани Короненко “Від цього залежить якість життя. Поради лікаря Берсенєва”. Заінтригувала вже сама композиція видання.

Про жанрову дефініцію книжки Михайло Слабошпицький пише так: “…ця книга — поза жанром. Така собі контамінація біографістики, публіцистики, соціології і науковопопулярної літератури. Одне слово, колаж із лікарем Володимиром Берсенєвим у центрі”.

Іскринка того колажу яскраво спалахує на самісінькому початку книги — берсенєвськими рядками мотто: “Я на перше місце серед усіх бід сьогодення поставив би нашестя людей, які зовсім позбулися вміння червоніти. Не має значення — чиновники вони, бізнесмени чи посередники. Вони єдині в абсолютному паралічі таких людських цінностей, як співпереживання, співчуття, любов до ближнього. Це справжня біда”.

На жаль, та біда вразила і багатьох лікарів. Невипадково з’явився вислів: “лікарі увімкнули пилосос”. Це значить, що хворому виписуватимуть нові й нові найдорожчі ліки “своєї” аптеки, без огляду на те, потрібні вони чи ні. Особливо цинічними є такі дії у випадку з онкохворими. Знають, що людина вже ступила на останню дорогу, їй дватри дні до смерті — і “пилососять” родичів ще на 10—15 тисяч гривень (так було з моєю родичкою, Царство Небесне їй, молодій ще матері двох дітей).

На противагу “пилососникам”, життя і діяльність Володимира Андрійовича Берсенєва — лицарське служіння Здоров’ю Людини. За те сили зла і зробили на нього замах, який ледь не коштував йому життя. Було те 27 червня 2011 року. “Увечері до його квартири обманом проникли троє невідомих. Вони стріляли в нього з пістолета, важко поранивши в голову, били непритомного ногами. Вони намагалися інсценізувати розбійний напад із метою пограбування. Тому, полишаючи квартиру Берсенєва, якого, очевидно, вважали мертвим, прихопили із собою мобільник, кілька запонок із коштовним камінням та годинник”, — пише Слабошпицький. І ставить закономірне питання: тих, хто стріляв, швидко знайшли і засудили. А хто замовник?

У Берсенєва тоді була серйозна черепномозкова травма, ушкоджено зір, він витримав кілька важких операцій. І все ж через кілька місяців повернувся до медичної практики.

 

Про лікувальні методи Берсенєва

Сам лікар про них пише так: “Якщо коротко, то суть мого відкриття полягає у можливості нейтралізації захворювання силами “середньої керівної ланки” — периферійної нервової системи. Її складники: нейрони, нервові клітини — досить норовисті, відрізняються від решти матеріалу нашого організму не тільки будовою, а й, так би мовити, характером. Але це вже інше питання. Яким чином приручити, змусити коритися нервові клітини, досить давно відомо. Наприклад, за допомогою голкотерапії, що її довела до досконалості східна медицина. Голка, подразнюючи нервові сплетіння, здатна творити дива, а особливо, якщо ця голка несе в собі мікродозу ліків, то ефект від неї багаторазово зростає.(…) Якщо хочете, це щось подібне до крапельного зрошення”.

Нова технологія метамерного введення лікарських препаратів дозволила поставити на ноги (у буквальному розумінні слова) тисячі пацієнтів із хворобами хребта, травмами, ДЦП… Берсенєв готовий навчити сотні своїх колег цій методиці. Але…

Із гіркотою читаєш про те, як чиновники від медицини, на словах підтримуючи новий напрямок та ще й у критичних ситуаціях самі звертаючись до Берсенєва за порятунком від болю, нічого не робили для того, щоб створити умови для його роботи і розвитку цього напрямку медицини повсюдно в Україні. Ентузіасти знайшли прихисток у стінах Київського інституту ортопедії, і спочатку все ніби було гаразд, тим більше, що фінансування давала Військовопромислова комісія при Раді Міністрів СРСР. Та невдовзі лад було зруйновано… тайфуном заздрості. Під час планової перевірки виявилося, що відділ Берсенєва порушив неписане правило наукової діяльності при соціалізмі: “Не висовуйся!”. Замість запланованих 1700 пацієнтів пролікував 3500! Керівництво Інституту ортопедії вирішило задавити берсенівців.

“Та ще й я, — розповідав Берсенєв, — візьми й бовкни, що з трьохсот операцій на хребті, які зробили ортопеди, необхідність була хіба що в одній, ну, може, в двох. У решті випадків хворому потрібен був не скальпель — потрібне було консервативне лікування…”

 

У книжці “Тримаю удар” Берсенєв розповідає, як удень по нього приїжджає чорна машина і везе лікувати Щербицького, а увечері його у хвіст і гриву шпетять на партзборах і більшістю голосів виключають із партії.

Слабошпицький точними мазками окреслює і те тло, на якому відбувається погром відділу. Триває прихватизація державної власності, формування кланів, наступ корупції, замовні вбивства, що стають нормою, зубожіння мас, люмпенізація інтелігенції, “хамнувориш і злодійкувата шпана на вершинах влади”…

“Єдиний науковий підрозділ на просторах колишнього Союзу, який займався проблемами болю, невдовзі було стерто з лиця Інституту ортопедії, а далі й узагалі ліквідовано”, — так скінчився один із етапів професійного життя видатного лікаря і вченого. 5 листопада 1989 року за розпорядженням заступника міністра охорони здоров’я України Петра Отрощенка відділ Берсенєва викинули на вулицю. Услід за персоналом викидали й пацієнтів…

І розлетілися талановиті дослідникиберсенівці по світах. А він, переживши клінічну смерть, зціпивши зуби, продовжив своє служіння українському народові і людству — цей народжений на острові Сааремаа в Естонії росіянин, який бере участь у фінансувані конкурсу знавців української мови і пропонує Лізі меценатів заснувати конкурс пам’яті Анатолія Єрмака на тему “Що таке національна ідея? Що таке патріотизм?”…

До речі, розділ “Світло з Сааремаа, або Там, де народжуються справжні мужчини” у книзі Слабошпицького — найліричніший, і в тому немає нічого дивного, бо пан Михайло і сам закоханий у цей острів у Балтійському морі, присвятив йому книжку “Гілка ялівцю з Сааремаа”, а тепер — рядки, які заворожують:

“Він родом звідти, де неоглядний обрій гойдається на морських хвилях.

Сааремаа…

Незвичне, як на слов’янський слух, і протяжне, мов довгий подих, слово.

Сааремаа…

Мовби лінива хвиля наповзає на сонний берег…”

 

Приватна справа,

що потрібна мільйонам

“Берсенєвське професійне мистецтво оцінили у Швейцарії. Забезпечили там медичну практику. Зафункціонував Інститут проблем болю, який попервах складався з однієї людини — Володимира Берсенєва — і в Україні. За свої кошти купив помешкання на вулиці Ярославській, що на Подолі, й обладнав там клініку. Перші пацієнти, перші успіхи. І тут уночі клініку пограбували. Винесли з приміщення все, що можна винести і продати…”, — читаєш і захоплюєшся стійкістю, мужністю лікаря, який стільки разів починав усе спочатку, але зумів повернути радість життя без болю тисячам пацієнтів.

Вражають історії уздоровлення маленьких пацієнтів із церебральним паралічем, про які Володимир Берсенєв розповів у книзі “Сім кроків за обрій. Бесіди про причини захворювань мозку дитини, про запобігання їм і лікування”. Деякі з цих клінічних випадків згадують автори рецензованої книги. У розділі “Лікар і пацієнти” Михайло Слабошпицький докладно розповідає й історію хвороби молодого футболіста, який мав би стати однією з найяскравіших зірок українського футболу, але на нього впав жорстокий удар долі. Юнак боровся за місце в основному складі київського “Динамо”, і ось його ставлять на матч у стартовому складі. На ту годину він має застуду, нежить, температуру, та не хоче на це зважати. Далі був матч під холодним дощем. І юнак став його героєм, забив гол. А в роздягальні знепритомнів.

Далі — монолог самого Берсенєва:

“Про хлопця турбувався клуб. Виділяв якісь кошти. Та все це були копійки порівняно з витратами, що раптово накотилися.

Перестали провідувати друзі. На жаль, буває й таке, коли людина потрапляє в біду і треба їй допомагати. А допомагати не всім хочеться. Та й важко спілкуватися з людиною, яка тебе не впізнає і нічого не пам’ятає…

Хлопця могли вивести з сонного стану тільки два чарівних слова: “Динамо” і “Київ”. Вони міцно засіли у підсвідомості, усе ж інше у світі ніби й не існувало для нього.

Важкий випадок. Деякі ліки для метамерного впливу мало кому по кишені за низького рівня заробітків у нашій країні…

Несподіваний рятівний пас прийшов од колеги. До італійського “Мілану” перейшов грати нападник київського “Динамо” Андрій Шевченко. Про успіхи Шеви футбольні вболівальники всього світу чимало чули. Його голи, забиті в чемпіонаті Італії, українські телеканали подають як найсолодшу страву. А як на мене — турбота Шевченка про свого старшого товариша по команді перекриває його рекорди у найпрестижнішій футбольній першості Європи.

Шевченко купує ліки для мого пацієнта, доправляє їх у Київ. Регулярно, без нагадувань… Підопічний Шеви вже на шляху до одужання…”

 

Протибольові кабінети —

вимога часу

Це одна з тих ідей Берсенєва, втілення яких могло б і уздоровити націю, і зменшити втрати суспільства через тимчасову непрацездатність, і бути реальним кроком Творення, а не руйнування в такому розафішованому реформуванні системи охорони здоров’я в Україні.

Кожні дев’ять із десяти людей у нашій країні знають, що таке біль у спині. Остеохондроз став небувало масовим явищем і нечувано помолодшав. У США діють тридцять протибольових центрів, які координують мережу протибольових кабінетів. Берсенєв пропонує почати знизу, з протибольових кабінетів, де працюватиме один лікар і одна медсестра. Значних коштів для цієї програми не потрібно. Берсенєв порахував, що в Україні можна створити до тридцяти тисяч протибольових кабінетів, які працюватимуть за методикою його Інституту проблем болю.

Читаю це і думаю: чи хоч у постмайданній Україні ми здатні запустити хоча б пілотний проект таких кабінетів? Війна, скажете, не до того… Але у війну найбільше й страждають людські хребти, і в той же час війна вимагає від кожного з нас максимальної мобілізації. Геть недоліковані через байдужість до власного здоров’я болячки, геть шкідливі звички! Україні ми потрібні сильними і незламними.

 

 

 

Доля жінок — доля країни
2014-09-26 11:23 slovo

Едуард ОВЧАРЕНКО

Фото надані театром

 

На цю п’єсу художній керівник Нового українського театру Віталій Кіно звернув увагу ще восени минулого року, під час фестивалю “Тиждень актуальної п’єси”, де відбувалися читки п’єс так званої “нової української драми”. Згодом він запропонував режисерові Олександрі Правосуд здійснити сценічне прочитання цього твору.

У новій виставі все дихає сучасністю — починаючи від мови (досить точно переданий діалект північних районів Чернігівщини, звідси, до речі, і така незвична назва п’єси — суржиком) до дрібниць побуту сучасних селян та одягу українських жінок різних поколінь. А отже, створюється ефект присутності глядача в самому центрі подій.

Чого найбільше чекають батьки? Звичайно ж, приїзду дітей. Проте чи завжди такі гості несуть радість у дім? До літньої жінки, роль якої виконує Поліна Кіно, завітали з міста дочка Людка (Ніна Кірєєва) та онука Свєтка (Ірина Сівацька). Життя кожної з жінок не склалося. Над бабцею все життя знущався чоловік, Людка самотужки виховувала дитину, а перед Свєткою стоїть дилема, чи робити аборт, чи теж виховувати майбутню дитину без батька. Через ці три жіночі долі немов показана вся історія України другої половини ХХ—початку ХХІ століття. То невже немає просвітку, невже ми так і не дочекаємося кращого життя? Виявляється, надія є. Принаймні оптимізм вселяє образ дівчинки (Емілія Черкіна, юна актриса театральної студії Світлани Брагіної, що працює при Центрі мистецтв “Новий український театр”), доля якої має бути кращою. Так само має змінитися і доля всього нашого народу. А сама Емілія, до речі, вважає, що ця п’єса про маленьку дівчинку.

Режисер додала до вистави персонажівчоловіків. Артист Єгор Снігир втілив на сцені чотири різні образи. Троє з них — нещасливе кохання героїнь, а четвертий — чоловікмрія, недосяжний ідеал, якого дуже важко віднайти у житті. Інший цікавий режисерський хід — маленькі відступи, “доки”, під час яких актори діляться спогадами зі свого дитинства. А актриса Нового українського театру та телережисер каналу “1+1” Аліса Гур’єва підготувала цікаві відеосюжети, з екрана жінки різних поколінь розповіли про свої стосунки з дітьми та батьками. Отож глядачі на якийсь час стали телеглядачами і мали змогу наче подивитися на себе з боку.

Ось що розповіли про свої роботи у виставі самі актори:

Єгор Снігир: “Я виконую чотири ролі. Це різні чоловіки зі своїми вадами, всі вони покинули рідних жінок. Хоча я не підтримую їхньої поведінки, але в кожному з них намагався втілити себе”.

Ірина Сівацька: “Граю таку ж сучасну дівчину, як і я. Цей образ мені близький і зрозумілий. Уже кілька разів виконувала цю роль і щоразу дедалі більше в неї вживаюся”.

Ніна Кірєєва: “У моєї героїні не склалася доля. Мені її шкода, і таких жінок, на жаль, багато. Ніхто не замислюється над тим, як у них на душі”.

Поліна Кіно: “Я граю жінку, яка на п’ятдесят років старша за мене. І не бачу в цьому проблеми. Впевнена, що можу зіграти будьяку роль”.

Емілія Черкіна (5 років): “Це вже моя третя роль. Мені подобається театр. Мрію стати артисткою, коли виросту”.

До речі, Новий український театр не стоїть осторонь процесів, що сьогодні відбуваються в нашій країні. Приміром, один із показів іншої вистави театру “Сонечко рятує світ!” став благодійним. А зароблені кошти пішли на потреби 80ї окремої аеромобільної бригади для придбання бронежилетів, тактичних окулярів тощо. Також під час спектаклю були зібрані дитячі малюнки та листи, їх передали українським бійцям. У найближчих планах театру — благодійний показ цієї та інших вистав для дітейбіженців із зони АТО в рамках програми так званої “Театральної терапії”, яку задумали в Центрі мистецтв “Новий український театр”.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

«Плем’я» не проти «Поводиря» та навпаки
2014-09-26 11:23 slovo

Леся САМІЙЛЕНКО

 

“Плем’я” Мирослава Слабошпицького та “Поводир” Олеся Саніна — сучасні кіномистецькі твори, які не потребують порівняльного аналізу. “Плем’я” — типовий революційний продукт у жанрі артхаусу і суто фестивальна стрічка, яку об’єктивно можуть оцінити професіонали та кінокритики. Глядач у цьому контексті — третя сторона, його оцінка цього фільму — прокатний дебет і кредет. Саме тому з початку прокатної історії “Племені” і почалася інтрига щодо висунення його на “Оскар” в Америці. Кінокритики не безпідставно кажуть про те, що він не розрахований на масового глядача, адже, з професійної точки зору, зіркове “Плем’я” потребує додаткового піару. Прокат — вагома складова кінобізнесу, а піар у цій сфері  — найдорожчий продукт. Тож можна лише подякувати тим, хто привернув увагу загалу до проблеми висунення художньої стрічки “Поводир” на “Оскара”, адже цю премію присуджують не за номінаційною конкурснофестивальною системою. “Оскар” визначає кращі роботи у жанрі повнометражного художньопопулярного кіно. Відбіркова комісія оскарівської премії налічує сотню експертів. Українська сторона — це десяток професійних експертів, які мають вплив на “золоту” сотню хіба що на відбірковому етапі та рекомендації звернути увагу… Премія — одна з найпрестижніших у світі, а Україна у наш час — країна, якою світ лише зараз зацікавився сповна. Так звана “раша” і в Америці не сидить склавши ручки, лобіюючи свої позиції в світі дуже активно. А кіно завжди було і є однією з ділянок пропаганди. Було і є, адже це сфера масового впливу на свідомість. Саме тому так довго і затято знищувався український кінематограф і такими несподіваними для багатьох стали здобутки наших молодих і талановитих митців. Не думаю, що Мирослав Слабошпицький не розуміє і не знає того, про що йдеться. І його здобутки і перемоги у сенсі створення позитивного іміджу України у світі — просто феноменальні. Є й думка кіноманів, які вважають, що саме його експериментальна робота має шанс бути представленою на “Оскар”. Представленою…

Щодо фільму “Плем’я”, який отримав на Каннському фестивалі три нагороди і гранпрі, кінокритики й досі не можуть висловити однозначної думки. А це означає — думають, тобто феномен цього успіху — явище не просте. Всі розуміють, що в Каннах український режисер міг підкупити професіоналів з усього світу лише винятково високим рівнем кінопродукту, який є ексклюзивним у трьох складових: ідеї, експериментального пошуку та високого творчого рівня. “Плем’я” постало на каннському фестивалі на трьох китах: неординарності ідеї, енергетично вибухової гри акторів і драматичності сюжету. А ще кажуть, що фільм цей може бути не лише цікавим, а й психологічним проривом саме для тих, хто приречений на глухоту і на нігілістичні роздуми про неможливість реалізації в публічній сфері. Участь непрофесійних акторів у зйомках і результат цих учасників, які у фільмі реально грали самих себе, але в обставинах, які були для них  деякою мірою передбачуваними, — мистецький експеримент, результат якого до останнього був не передбачуваним. Участь у детективній історії, яку реально кожен із них переживав лише під час зйомки, справляє на глядача потужне емоційне враження. Загадкою з двома невідомими залишається “дофурорна” частина роботи. А доки кінокритики морщать лоба над тим, чи просто режисерові пощастило, чи за цим усім стоїть важка і копітка праця, можна констатувати лише факт успіху. А особисто мене вразило те, що “Плем’я” у моїй уяві породило кінокритичний термін, якого я сама ніде не зустрічала до… Мені після перегляду спало на думку назвати його біоенергетичним продуктом без ГМО. Згадався феномен Чарлі Чапліна і все, що знаю про німе кіно. Неспроста ж.

Відверті еротичні сцени професійний актор чи актриса грає. І хоч би як це талановито зіграно, а емоції, які передаються глядачеві, банальні й уже сприймаються як попкорн під час перегляду в кінотеатрі. Виконавиця головної ролі у фільмі “Плем’я” Яна Новікова неодноразово розповідала про те, що пережила почуття нестерпного сорому після перегляду стрічки. І ця її розповідь так розворушила почуття іноземців, що стала додатковим піаром уже під час фестивалю. За “несподіваною зіркою” полювали журналісти, ковтаючи кожне її слово. І нікому не відома юнка, одна з тих, кого знали лише як ту, що має вади слуху, стала зіркою, що засяяла на весь світ. Не феномен?! Тут знову ж можна згадати і про людський чинник, який став головною рушійною силою у змаганні за перемогу. Я не заглядатиму наперед і не нав’язуватиму свою думку, але після першого перегляду мені здалося, що цей фільм претендує на вічність, адже проблеми, які у ньому порушуються — не надумані, а вихоплені з нашого жорстокого життя, гостро виписані й пережиті командою митців та аматорів гуртом. Адже любов, боротьба зла й добра та пошуки істини — вічні.

Підтвердить мої думки і факт отримання цим фільмомдрамою гранпрі на російському кінофесті “Дзеркало” ім. Андрія Тарковського, і географія прокатної дистриб’юції. Японія, Данія, Нідерланди… Не лише Європа хоче мати свою думку поза межами фестивалю і конкурсу. А далі і до “Оскара” шлях відкриється, адже він у кожного свій, а у нас один — через Європу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Дружби забагато не буває
2014-09-26 11:22 slovo

Мирослав ЛАЗАРУК

 

Нині модно говорити про дружбу та інші людські риси, несправедливо забуті в часи тотальної комп’ютеризації, а зараз ще й війни зі “старшим братом”. Але найбільше дивує не це, а те, чому у християнських суспільствах зайвою стає любов до Бога. Чи, може, ми й християнами перестаємо бути? Бо й справді, в деяких “братніх народів” і любові до Господа, як і до ближнього, не більше, ніж бруду за мізинцем. Тому й моляться вже іншим богам.

Та я про іншу людину, яку вважаю своїм щирим другом, сподіваюся,  так само думав і Йван Семенович Нагірняк, який     1 вересня пішов у засвіти. На площі в Новодністровську зібралося так багато люду, що організатори похорону вирішили провести там прощання з Почесним громадянином наймолодшого в Україні міста, рідного села Ломачинці, твердим і багаторічним просвітянином, який від давніх часів відстоював право української мови звучати у його рідному місті. Новодністровці виконали заповіт свого літописця і письменника, драматурга, який просив поховати його з піснею “Реве та стогне Дніпр широкий”.

Мені згадувати Йвана і легко, і непросто, і надто печально. Зважаючи на те, що на Спаса, 19 серпня, Василь Герасим’юк, Іван Нагірняк, Леонід Бойко і я брали участь у зйомках третьої частини фільму “Поети на Дністрі”, який ще позаторік Василь почав знімати в Новодністровську. А фінальну серію завершував на Спаса. Мої спогади ще такі живі й неторкані, аж боязко відтворювати їх у слові. Та що поробиш, одійшов друг, який понад усе горнувся до слова. То чим же ще можна його пом’янути?

Навчалися ми на одному факультеті Львівського університету, але я стаціонарно, а Іван заочно. Та посправжньому ми познайомилися 1980 року в Глибоці, одному з райцентрів Буковини, куди приїхав у відрядження (з 1979 року почав працювати в газеті “Молодий буковинець”), а він був заступником редактора районки. Старший колега запросив мене додому, де познайомив із дружиною Євгенією, дітьми. Ми з ним усю ніч проговорили, не зогледівшись, як ранок підкрався під вікна. Збоку могло видатися, що зустрілися двоє друзів, які давно не бачилися. Так воно й було, бо відтоді наші дороги не розходилися ні на мить. Незабаром Нагірняк повернувся в Бессарабію, де трудився і в сокирянській районці, і на Дністрогесі. Так трапилося, що він став завідувачем будинку культури, тобто потрапив під моє керівництво (очолював обласне управління культури).

Коли у побратима розпочалися серйозні проблеми зі здоров’ям, мені достеменно невідомо. Але добре пригадую, як ми довго розмовляли. Страшне то було спілкування, бо хтось сказав йому правду про хворобу. Перед цим у журналіста з великих трудовим досвідом, як і в багатьох інших, розпочалися проблеми з роботою і заробітками. Навіть за кордон доводилося виїжджати у пошуках нелегкої копійки. А тут ще й майже невиліковна хвороба. Чим зарадити, як допомогти? Проводжаю його додому, і раптом до мене приходить несподівана думка:

— А давай, Іване, я тебе порекомендую до вступу в Спілку письменників України (у нього вже був чималий доробок, гарна п’єса “Пастушок на літо”, публіцистика).

У приятеля загорілися очі, та раптом він зніяковіло перепитав:

— А хіба можна? Тут у вас така черга, що й до смерті не вистоїш…

— Стояти не треба. Тобі напишуть рекомендації люди, яких у Києві шанують… Основне — працювати без упину, не оглядаючись назад і не думаючи, як буде далі.

На тому й попрощалися. Його справді швидко прийняли до Спілки, здається, 2003 року. Паралельно посипалися публікації прози, публіцистики, драматургії. Ось  кращі з кращих: “Мелодія давньої юності”, “Прозріння”, “Озирнися з Гострої скали”, “Окрилені долі”, “Енергія”, “Дністровська ГАЕС: погляд крізь літа і долі”. Згадаю й унікальну книжку для дітей, яку Нагірняк написав разом із дружиною Євгенією Семенівною, — “Таїнство світлого празника”. Надійшли заслужені нагороди: премії імені Михайла Чабанівського, Дмитра Загула, Сидора Воробкевича… На жаль, так і не діждався постановки бодай однієї з п’єс у професійному театрі, хоча й були гідні твори: “Пастушок на літо”, “Гнат Перевесло”. Найостанніша книжка “Ранні яблука”, що побачила світ у “Букреці” незадовго до смерті, на якій Іван залишив мені такий багатообіцяючий автограф “З великою шаною й сподіваннями, що прийдешні літа тільки гартуватимуть нашу дружбу”. Це було 18 серпня.

Іван Семенович так і не побачив ні п’єси “Камінь на серце”, ні відгуку на книжку “Новодністровська ГАЕС” Інни Гончар у третьому числі “Буковинського журналу”, що вийшла у світ уже після Іванової смерті.

Зболено згадую, як він мужньо боровся з хворобою, перенісши кілька операцій. Про що думав Іван у ті останні години життя в реанімації, розповіла вже згодом дружина Євгенія:

— Чоловікові не писалося, бо те, що творилося в Україні, так йому боліло, що лячно братися за перо. А ранком, 1 вересня, він раптом попросив мене записати ось такий вірш, але не закінчив, сказав, що сам допише. Ось ці рядки:

 

Скажи мені, батьку, з потойбічних світів,

Чи міг сподіватися ти на таке,

Що внук побратима, з яким долю ділив,

Піде на Вкраїну з мечем і вогнем.

 

Скажи мені, батьку, чи в діда спитай,

Звідкіль ота злоба до нашої волі,

Чому Україну любить, то — фашизм,

А славить Росію, то — честі акорди.

 

Коли першим номером Кузьмою зпід Тули

Ваш кулемет захлинався в бою,

Хіба ви могли відчуть між собою

Ненависті тінь, що насіє вражду.

 

А що ж нині коїться, милий мій Боже,

На шмаття Вкраїну, мов пси люті, рвуть,

І хлопці вмирають, сумує калина,

І неба блакить підміня каламуть.

 

Цим тривожним і вистражданим віршем відкриваються “Ранні яблука”, до речі, єдиним на всю збірку, хоча глибоко в душі Нагірняк таки був поетом, а вже потім журналістом, публіцистом, прозаїком і драматургом. Ось рядки, котрі так багато кажуть, що творилося в його душі:

 

“…А тут, о Боже, в душу хтось постукав

Легенько так, а потім все сильніш,

Мовляв, притримуй коней, час настав

Отой алюр, отой натхненний лет

Вгамовувати, у ярмо загнати,

В полон спровадити густих тенет.

А я не хочу. Обурююсь, противлюсь

Усім єством, свідомістю ясною.

Та мало міці й духу. Тут би враз

Підмогу кликать, братися за зброю

Душі і серця, невистуджених мрій,

Що вчора ще в світи носили

І заворожували, сіючи надії…

Та що ж таке? А чи згубились сили?

Звідки на ноги ції пута?

Кричу. Запитую. Волаю…

І відступає тиша люта,

І оживають друзів голоси,

І квітне поглядів теплінь

Й зринає “Господи, прости!”

На грішній і святій землі”.

 

Після цих рядків можна було ставити крапку. Але як? Недомовлене все одно залишиться. Бо так багато разів редагував книги, що виходили в Івана, здебільшого в “Букреці”, писав передмови і післямови та рецензії, але зараз треба обрати найголовніше: письменник повинен любити того, про кого пише, аж тоді сідати за робочий стіл. І це не банальність, а шлях до Бога, до речі, єдиний! Ніхто так не любив ні своє рідне село Ломачинці, ні Новодністровськ, ні кожну конкретну людину в Буковині, в Україні, в світі. Тому нариси в нього виходили ніжні, вражаючі, неймовірно теплі. Як журналіст, він так глибоко засвоїв термінологію ГЕС і ГАЄС, що ніхто з ним не міг зрівнятися. Справжній літописець, котрий видав чимало книжок, де все якраз будувалося не на термінології, а на людських долях і душах.

Наша остання зустріч відбулася 18—20 серпня, коли знімали фільм. А далі було кілька дзвінків од мене й Івана. Він навіть приїжджав до Чернівців на Успіння Богородиці, 28 серпня, але ми не змогли зустрітися. А в неділю до мене знову зателефонував Нагірняк. Сказав, що потрапив до реанімації з інфарктом. Але справи пішли на покращання. Я знічено промовив: ось так і закінчився телесеріал “Поети на Дністрі”. Він обурився, мовляв, чому так вважаєш? Ми будемо презентувати три фільми у Новодністровську. Ти не проти? Навпаки. Розмовляв я з Герасим’юком і Леонідом Бойком уже після того, як побратима не стало. І вирішили провести її до сороковин пам’яті. Василь додав: “Ми обов’язково присвятимо весь фільм світлій пам’яті Івана Нагірняка”. Ще до останнього його дзвінка, себто в неділю, 31 серпня, неймовірно потягнуло до пера і я написав ось що.

 

Повернення на Бакоту

 

Моєму другові Іванові Нагірняку

 

Нам шлях лежить небачений, незнаний

Крізь товщі вод і страчених століть,

Де ханів привид, досі упізнаний,

На Бакоті розчавлено стоїть,

Хоча над ним давно Дністрові води

Кістьми лягли, поглинувши усе.

…Король Данило кониченька водить,

Підкови тінь ніщо не занесе…

…Ми ж пливемо! Краса спиває очі,

Нема такої навіть на Дніпрі,

Хіба що Канів, — друг шепне й захоче

Отаборитися на князевій горі.

Скала ся Гостра, як русинів розум,

Що ордиськам ніяк не оступивсь,

Нащадки тут закличуть рвійні грози —

Аж від понизь і де застигне вись…

…Нам ще пливти, де Бакота боката

Перепливла і миті, і віки,

Тепер стоїть утоплена й оката,

Пере князів прийдешніх пелюшки.

Наївна вірить: зникнуть зайшлі води

І знову золотом наповняться поля,

Але мовчить закон нелюдської природи

Й трави не вродить виспрагла земля.

Така мораль. Летючий наш голландець

Немов застряг. І тільки виднокрай,

Де невгамовне око не присяде,

Шепочучи, немов дитятко раде:

— Молись і дякуй! Це — блаженний рай!