Последние новости

Ч. 32 (824), 13—19 серпня 2015
2015-08-13 15:55 slovo

Московський попихач
2015-08-13 15:50 slovo

Медал__1 Медал__2 Ще 17 червня 2015 року головна рада ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка ухвалила рішення заснувати Всеукраїнську Антипремію “Московський попихач”, що присуджуватиметься тим високопосадовцям, які публічно ігнорують вимогу 10-ї статті Конституції про державність української мови, сприяючи реалізації кремлівської мрії про узаконення двомовності в Україні як приводу до розширення “русского мира”.

Як свідчить сьогоднішнє життя, претендентів на здобуття Антипремії — хоч греблю гати. Номінально українські міністри і їхні заступники, народні депутати і різних рангів держслужбовці, юристи, політологи, представники шоу-бізнесу і просто-бізнесу, гламурні в’юноші і дівиці, цілі телеканали і радіостанції рішуче та безповоротно демонструють неспроможність власного розуму і тупої совісті: вивчити українську мову. Понад те — суспільству наполегливо вбивають у мізки імператив про російськомовний український патріотизм, з яким усі мають змиритися, мовчати й терпіти неповагу до державної мови, аби “не роз’єднувати людей”. Хоча саме вона, державна, є соціально-психологічним чинником, який сприяє духовному, соціальному, політичному об’єднанню громадян, виконує далеко не символічну роль в успішному державному управлінні.

Слідом за вельможними мовцями маленькі українці — чиновники, про яких ще Михайло Коцюбинський сказав: “Раби і підніжки всякої влади палять фіміам навіть земським начальникам”, — вся ота дрібнота, наче шашіль, розточує і тлить обов’язковість української мови в законодавстві, офіційному діловодстві, судочинстві, навчанні тощо. Не вірите? А ви перемикайте канали і зауважуйте, якою мовою говорять судді і прокурори, директори і ректори, юристи і журналісти. Не помічаєте, не бачите різниці? Тоді приміряйте до себе якщо не антилауреатство, то, бодай розкішний синонімічний ряд до іменника чоловічого роду, що позначає істоту бездушну, яка погоджується на роль поштурховиська, помела, старшого, кому скажуть і кого пошлють, служника, наймита, приспішника і поштуркача… Цілком можливо, що ви — не попихач, а жертва, заколихана високими заявами про те, що “українська була, є й буде єдиною державною”, або ж — запущене, занехаяне дитя безвідповідальної української гуманітарної політики, що, виголосивши обов’язковий набір із трьох слів: “мова, культура, історія”, переходить на переляканий шепіт, коли йдеться про розв’язання фундаментальних питань, на неї покладених. А вже коли заходить про національну ідентичність, україноцентричність у сферах освітянській, мовно-культурній, гуманітарній, то й губи злипаються у сердешних владців.

Не думайте, що ті “руськомірні” — (“руськовимірні”?) панове не знають, що без української мови ми, як держава, не відбудемося, а як народ втратимо своє лице і самобутність. Знають, та мовчать. Або чекають — що з цього буде?

Навіть олігархи — всі, як один — чужомовні, і всі, як один — чужовалютні (нахапане в Україні їм найкраще влягається в долари, фунти і євро), маючи за честь побувати в Давосі, добре поінформовані, що однією з ознак розвиненої держави, визначених нормативними актами Давоського економічного співтовариства, Всесвітньої торговельної організації є повноцінне функціонування державної мови. І все ж, і все ж… Зовсім не голі онучата Золотого Тамерлана вперто цвенькатимуть англійською або ж, “на худой конец”, — російською, навіть на особистих прийомах із українським борщем та пампушками, варениками і, для екзотики, — салом на житньому, — таки ж українському! — хлібові.

Щоб знав Давос, щоб світ сміявся! Очевидно, що кожен із українських скоробагатьків мав би за честь стати лауреатом французької премії “Англійський попихач”, але дзуськи! Її вручають питомим французам, але надто запопадливим до англійської. Ось першим “Англійським попихачем” 2007 року у Франції став ніхто інший, як генеральний директор “Рено”! Та й наступні французькі лауреати незгірше: бізнес у них світовий, але поваги до рідної мови забракло, тому й докотилися аж до цієї вельми промовистої відзнаки.

Президент П. Порошенко порадив українцям вивчати англійську. Уявляю, як запопадливо кинуться гризти граніт науки владці всіх рівнів, у поспіху плутаючи московське “акання” з англійським “theканням”. Такий ось він, державний стимул до використання і вивчення української мови в “Єдиной стране”! Вже за рік-другий почуємо адресоване нерусифікованому від англомана: “А яка в тебе власть! Лакей нещасний!” (Ів. Цюпа) І виправдання у відповідь: “Я наче той попихач: куди пхнуть, туди і йду” (Номис)…

Розбігаються очі — скільки їх у нас є, ще некоронованих, але вже визнаних, усталених московських попихачів! Скажімо, пан Аваков: і говорить, і у Фейсбуці пише тільки російською. Невже щоб ворогам — путінським найманцям, перекладати не доводилося?! Почують, прочитають — і здадуться! Або особлива каста запрошених на високі посади: вручаючи їм паспорти з тризубом, навіть сам Президент змушений звертатися до них російською — українською вони не лише не говорять і не пишуть. Вони її не розуміють! Отакі реформатори, отакий креатив: “Дайош русифікацію всієї України!”

…Була в мене мрія: Саакашвілі говоритиме державною, адже звертався зі сцени Майдану українською до повстанців і виходило в нього не гірше, ніж у В. Кличка. Але куди там: ще не по-одеськи, але завжди — російською промовляє симпатичний пан Міхо. А онімечений столичний мер уже забув і ті нечисленні українські звороти, які було вивчив, ідучи у владу. І тепер, наче пріснопам’ятний Азаров, творить свою особливу мову.

Може, класики простимулюють до тої, яка “є, була, буде” — московських попихачів? Скажімо, зачепить за живе Михайло Стельмах: “Та от надходить чорна зрада: Дрантя, попихач скрався ззаду, Він чином — кат, душею — гад. Увесь продався за дукат”. Ні, Михайла Панасовича “наші герої” не читали, інакше були б спроможні “вчитись, так як треба”. Тоді процитую ще більш травматичне, шевченківське: “Сирота Ярема, сирота убогий:

Ні сестри, ні брата — нікого нема!

Попихач жидівський, виріс у порогу,

А не кляне долі, людей не займа”.

Нагадаю, що Ярема Галайда зрікся попихацького ярма, пішов у повстанці й, витримавши всі випроби, описані Тарасом Шевченком у “Гайдамаках”, залишається живим: часом попихачі з примусу стають героями з власної волі і пориву. Ми це бачили у буремні дні революції Гідності.

Україна переможе московських попихачів і наша мова таки буде єдиною державною, якщо ми її не зрадимо. Якщо матимемо сміливість і чесність думати, спілкуватися, перемагати з нею. Якщо, без страху, відверто, назвемо поіменно всіх “Московських попихачів”: рахунок антилауреатів відкрито, і я обіцяю Вам, мої читачі, друкувати їхні імена на шпальтах “Слова Просвіти”. Долучайтесь! Будьмо разом!

 

Любов ГОЛОТА

Екс-міський голова Василь Шпіцер: «Маю право бути задоволеним своєю роботою»
2015-08-13 15:42 slovo

Що таке життя? Це передусім — зустрічі. Йшов інтелігентним Львовом, зустрів інтелігентного Василя Шпіцера, який від квітня 1990 року до липня 1994 року обіймав посаду міського голови Львова. Василь Іванович подарував мені свою книжку спогадів “Рікою пам’яті”*. Тут усе зрозуміло: тобі дарують книжку — тож маєш про неї відгукнутися. Я вирішив піти нетрафаретним шляхом за допомогою моїх запитань, сформульованих на основі прочитаного тексту.

Отож запитання — відповіді. Думаю, читачеві буде цікаво почути від колишнього міського голови Львова і про роботу, і про життя. Словом, вирушаймо “Рікою пам’яті” Василя Шпіцера.

— “Ось і вилив я на папір усе, що залягло на серці, облегшив душу від спогадів” (с. 329). Як Ви прийшли до потреби “вилити” на папір “усе, що залягло”, якими аргументами себе переконували?

— Майже 20 років не писав про свою працю на посаді міського голови Львова. Але чим далі ми відходимо від тих історичних часів, тим частіше з’являються спотворені чи неправдиві факти. Наприклад, один достойний борець за незалежну Україну, політв’язень більшовицьких тюрем, якось сказав по телебаченню, що з пам’ятниками комуністичним ідолам у всіх містах треба було вчинити так, як вчинив Славко Чорновіл у Львові. Безперечно, В’ячеслав Максимович зробив для України багато. Але правда є правда: до демонтажу пам’ятників у Львові голова облради не мав жодного стосунку, бо за тодішніми законами вони перебували на балансі міської ради, і лише вона мала право їх демонтувати чи встановлювати. Трапляються й інші перекручення, тому бачу свою місію на підставі документів та власних спогадів максимально правдиво описати події, що мали місце у Львові в буремних 90х роках минулого століття.

Також вирішив описати своє життя у Радянському Союзі з самого дитинства, бо воно було характерним для хлопцягаличанина і це може бути цікавим і навіть корисним для молодих читачів, що виросли вже у незалежній Україні.

Вважаю, що опис моєї громадськополітичної діяльності також вартий уваги майбутніх читачів цієї книжки.

— Львів — це комфортне місто для людей? Як Ви вважаєте?

— Безумовно. Львів справді європейське місто з чудовою архітектурою, тут панує особливий, високоінтелігентний стиль життя, тут мешкають інтелектуали, правдолюби, свідомі патріоти. Так було завжди. І навіть зараз, коли різнорідна потолоч дістала змогу за гроші ставати академіками, орденоносцями, заслуженими й народними та недоторканцями, у Львові таки панує висока духовна аура, і львів’яни знають істинну ціну кожного його мешканця.

— Все більше політичних (і не тільки) експертів стверджують: люди розчаровані у політиках. Чому?

— І люди, і політики вихідці із рабськокомуністичного минулого, де діяв принцип: “Нє вкрадьош, нє прожівйош”. Більшість політиків чверть століття тільки тим і займалися. Навіть наші депутатидемократи жодного разу не запротестували, коли наділяли себе найвишуканішими пільгами. Пересічні громадяни посовковому теж чекають благ від держави та обирають депутатами всякий непотріб, який щось там гучно обіцяє. Треба зрозуміти, що ніхто нічого не дасть. Необхідно змусити політиків змінити законодавство так, щоб держава не допомагала, але й не заважала людині заробляти на гідне життя. Зараз цей процес розпочався, і я вірю, що наша молодь побудує чудову державу, у якій про політиків говорити ніхто не захоче.

 

“Щодо мого вкладу, то він

описаний у книжці…”

— Вас влаштовує діяльність сучасного Кабінету Міністрів України?

— Вважаю, що саме цей Кабмін почав проводити необхідні реформи, які, зазвичай, є болючими. І йому повинні б допомагати в роботі і Верховна Рада, і Президент, і кожен із нас. На жаль, не всі депутати дотримуються цього правила, а вишукують найменшої нагоди для критики, щоб здобути зайвий бал до рейтингу (забули, що за їхнього правління газ коштував 450 доларів, і країна падала у московську прірву). Ми вже через це проходили у 1990х, коли шахтареві, який вийшов на майдан і почав стукати каскою, встановили зарплатню у десять разів вищу, ніж учителеві. Якщо запрацює закон про реструктуризацію кредитів, то повторяться 90ті роки, і скоро ми всі станемо гривневими мільйонерами, а хто матиме доступ до кредитів, той стане доларовим мільярдером.

— Один із підрозділів Вашої книжки називається: “Як ми будували Україну”. Як би Ви охарактеризували це своє будівництво?

— У цьому підрозділі “ми” використано у значенні національнодемократичні сили. Бо, справді, було багато галасу, але й були великі втрати та невикористані можливості. З сумом я подаю у книжці кілька прикладів такого “будівництва”.

Щодо мого вкладу, то він описаний у книжці, тому не повторюватиму. Вважаю, що за каденції міської ради першого демократичного скликання було зроблено чимало доброго.

— Ви — відверта людина?

— Так, я завжди говорю тільки правду, бо шкода мозкових клітин, щоб запам’ятовувати сказану неправду, яка колись може “вилізти”. Моя самосвідомість, мої погляди, діяльність, виховання, освіта не потребують, щоб я був невідвертим. Чи шкодило це мені? Загалом — ні, бо завжди говорив те, що думаю, і навіть якщо це комусь не подобалося, воно все одно в мені існує, я саме такий і не вважаю за необхідне бути іншим.

— “Шкода, але Бог не дав нам українського Мойсея” (с. 152). Чому? Ваше припущення.

— Мабуть, справа тут не в Мойсеєві, а в народі. Бо коли Мойсей закликав юдеїв вийти з єгипетського рабства і податися до Землі обітованої, то вони всі пішли за ним у пустелю, довго терпіли негаразди і таки отримали своє. А коли Іван Мазепа спробував вивести українців із російського рабства, то значна частина українських козаків кинулася на службу до московського “фараона”, і спроба була загублена. Ми мали великі сподівання на Ющенка, але не встиг він ще проспатися після перемоги на виборах, а вже частина його нібито однодумців почала плести проти нього інтриги. Український народ, на відміну від юдеїв, не пішов за ним, а обрав собі президентом злодіярецидивіста, котрий так і не зрозумів, що означає бути керівником держави. Не встигли ще Порошенко з Яценюком ступити кілька кроків, а вже пікетування, терористичні акти, стрілянина в Мукачевому — все на догоду нинішньому московському “фараончику”.

— Чому “російський інтелігент закінчується там, де починається розмова про Україну”?

— Помісь не найкращих русинів, які не змогли підшукати собі гідного місця на батьківщиніРусі і подалися у північносхідні нетрі країни Моксель, з тамтешніми угрофіномонгольськими племенами дала жахливий результат — виплодився захланний, ненаситний, войовничий, брехливий покруч, що пізніше почав називати себе російською нацією. Російські інтелігенти чомусь відкинули своє азійське походження, вкрали нашу історію і переконують світ і самих себе, що належать до слов’ян і є спадкоємцями Київської Руси. Проте вони не можуть почуватися повноцінною нацією, допоки існує Україна і найголовніший виразник нашого народу — українська мова. Їхні аргументи щодо давньоруського походження і тисячолітньої історії Росії розсипаються на дрібний пил навіть при поверховому дослідженні більшменш незаангажованими науковцями. Тому вже майже 400 років отой гібрид (недарма москалята вигадали й гібридну війну), що претендує не лише на слов’янськоруське походження, а й на роль Третього Риму, робить усе для того, щоб знищити українську націю.

— Що б Ви відповіли рабину з Ізраїлю Аврааму Шмулевичу, який на телеканалі “112” заявив, що для того, аби змусити Захід пригадати про Будапештський меморандум, Україні слід блокувати чи підірвати газопровід, що йде до Європи, і заявити про початок відновлення національного ракетноядерного потенціалу?

— Я вважаю, що Європа дуже допомагає Україні у війні з Росією і чинити так з газопроводом було б не тільки не розумно, а й неморально. Щодо відновлення ядерного потенціалу, то Іран, який має колосальні природні ресурси і досить міцно стоїть економічно, не зміг цього зробити в умовах спротиву Заходу. От якби Україна взялася за цю справу спільно з Ізраїлем, тоді можна було б сподіватися на успіх.

— У Львові горять тролейбуси: 9 квітня — № 13; 1 липня — № 2. Дехто з активістів пише: в цьому “є опосередкована вина міського голови, який не приділяє уваги електротранспорту”. А Ви приділяли увагу, будучи міським головою? Хто має стежити за станом транспорту?

— Ніхто не застрахований від катастроф, зокрема — й від пожеж. У Росії і літаки падають, і казарми обвалюються, і ліси горять, та ніхто не звинувачує Путіна. Звичайно, транспортні проблеми для міського голови стоять на одному з перших місць. Я свого часу, коли не було грошей на закупівлю чеських тролейбусів, домовився з автобусним заводом, і він почав випускати для міста львівські тролейбуси. Була домовленість із Луганськом, що їхній локомотивний завод випускатиме для Львова трамваї. До речі, чомусь не називають нинішнього міського голову “винуватцем” появи у місті нових, ну, просто шикарних, трамваїв. А найбільше стежить за станом транспорту муніципальне Управління транспорту і зв’язку, тож із нього й треба питати.

— Ви, відповідно до рейтингу, поданого у своїй книжці, посіли перше місце серед мерів Львова. Чи не тому, що послухали Ігоря Юхновського, який на Заньківчанському вечорі передбачив: “Якщо Шпіцер позамітає місто, то він буде добрий мер”?

— Я подав у книжці не свою рейтингову оцінку мерів, а проведену фахівцями із “МеdiaStar Топ100” 2011 року. Щодо передбачення Ігоря Юхновського: воно свідчить лише про те, що, коли я став міським головою, то одержав у спадок настільки засмічений, бруднющий Львів, що навіть далекий від практичної господарки ученийакадемік розумів, яка важка ноша мене очікує. Вже через рік місто було очищене, освітлене, забезпечене теплом, і начальник Управління комунального господарства Василь Жовква перед Новим роком доповів: “Василю Івановичу, місто сяє, як Токіо!”.

 

“У своєму житті я спізнав

дуже багато…”

— Чому на президентських виборах 1991 року націоналдемократичний табір не зміг (не зумів) об’єднатися?

— Мабуть, причина тут у ментальності українців, про яких говорять: “Де два українці, там три гетьмани”. Ми нарікаємо, що владу в Україні захопили кримінальні авторитети, українофоби та проросійськи налаштовані політики. Тут є й наші “доробки”. Бо якщо комуністи й регіонали міцно тримаються купи і мають залізну партійну дисципліну, що багатьом виборцям навіть подобається, то наші демократи зробили все для того, аби дезорієнтувати виборців і розсіяти їхні голоси. Вперше це сталося на президентських виборах 1991 року, на яких націоналдемократичний табір не зміг об’єднатися, де окрім В’ячеслава Чорновола (набрав 23,3 % голосів) балотувалися Левко Лук’яненко (4,5 %) та Ігор Юхновський (1,7 %). Не дивно, що виграв Леонід Кравчук, бо багато виборців вважали: якщо демократи не змогли знайти спільну мову поміж собою, то тим паче не зможуть керувати великою державою.

А далі українські патріоти розсіялися між сотнею різних патріотичних партій і продовжують створювати нові й нові партії. На жаль, така наша доля: на кожного Мазепу був свій Кочубей чи Гордієнко (на Грушевського — Скоропадський, на Скоропадського — Петлюра, на Петлюру — Махно, на Бандеру — Мельник, на Шептицького — Костельник, на Шелеста — Щербицький, на Ющенка — Тимошенко, на Патріарха Філарета — митрополит Володимир).

— Ви маєте лад у душі?

— Вважаю, що так. Живу у моральних рамках, закладених батьківським вихованням і християнською мораллю. Як правило, переймався різними важливими й необхідними справами, а в свою душу глибоко не поринав. Бо коли хочеш пізнати більше про себе, про світ, про Бога, то виникає стільки запитань, що розумієш відсутність перспективи на отримання вичерпної відповіді. Зрештою, навіть видатні філософи світового масштабу за тисячі літ недалеко пройшли цим шляхом.

Я уважно й неодноразово прочитав Святе Письмо, і навіть у Біблії — зустрінеш багато неоднозначних постулатів. Наприклад, в одному місці написано, що прощати братові треба “до сімдесяти разів по сім”, а в іншому — коли брат, що згрішив, не послухає брата, ані ще когось, ані церкви, то “хай буде він тобі як язичник і митник”, тобто, ти не маєш брата. Тому волію спокійно працювати і робити потрібну та корисну справу для сім’ї, родини та України. А загалом, наразі на безладдя в душі не нарікаю.

— Скільки балів (за п’ятибальною системою) ставите собі за діяльність, перебуваючи на посаді міського голови?

— Об’єктивно оцінити самого себе не зможе ніхто, і я цього не робитиму. Хоча з відстані років скажу, що маю право бути задоволеним своєю роботою.

— Невже справді Богдан Котик відмовлявся візувати накази, писані українською мовою? Про це Ви сказали у своєму невиголошеному виступі 19. 04. 89 р. Чому він так зробив? Це відповідає дійсності?

— Усе написане в книжці “Рікою пам’яті” відповідає дійсності. Чому він так зробив? Він тоді ще працював директором ВО “Іскра”, а директорами таких підприємств у радянські часи ставили дуже довірених і відповідальних перед обкомом партії та іншими службами осіб. Від обласного й міського партійного керівництва йшов запеклий опір проти створення Товариства української мови ім. Т. Шевченка і, відповідно, проти переводу діловодства на українську мову. Якби він відкрито сприяв процесу українізації на “Іскрі”, то партійне керівництво швидко позбавило б його цієї посади і не дозволило обійняти посаду міського голови Львова у січні 1989 року.

— Ваше життя було “далеко не простим”. Яким це?

— У своєму житті спізнав дуже багато: і радість, і відчай, і щастя, і прикрощі, і голод, і достаток; і здоров’я, і недугу; і важку фізичну працю, і велику розумову діяльність; втішався і родинною ласкою, і сімейним затишком — словом, пройшов шлях від сина ограбованого більшовиками селянинагосподаря до кандидата технічних наук і першого демократично обраного міського голови Львова, дочекався Незалежної України, побачив горду українську молодь, спостерігаю факт формування української нації і можу щиро подякувати Господу за ті ласки, якими Він мене обдарував.

— Невже всі обличчя комуністів тоді були “нахабнопоросячі”, про що Ви пишете?

— Саме так пишу про комуністів, які нахабно противилися і відродженню, і демократизації. Бо як інакше можна описати типа, який відсіяв від виборів тодішнього улюбленця українців Івана Драча і який до сьогодні порабськи служить злочинній комуністичній партії? А про нормальних людей, які в ті часи змушені були бути членами тієї організації, я пишу з симпатією. Сюди належить той же І. Драч, і Р. Іваничук, і академік І. Юхновський, і мій заступник О. Луців, і парторг інституту О. Зятик та багато інших.

— Як на Вашу думку: Львів, зокрема його центр, — це культурноісторичний суб’єкт, що в Списку ЮНЕСКО, чи “Батяр”, “Криївка”, “Капелька кави”, “Театр пива”?

— І те, й інше — і це правильно. Бо хтось бажає насолодитися львівськими музеями, театрами, церквами, архітектурою, а інші просто воліють випити смачної кави чи гальбу холодного пива. Віддаю нинішньому міському голові належне за те, що він зумів розвинути у Львові туризм і привабив багато відвідувачів, які поповнюють бюджет міста.

— Чи вдасться виховати з олігархів державників?

— Дуже сумніваюся, бо більшість олігархів не українці — їх турбує Україна не як держава, а як місце для заробітку грошей. На жаль, українські олігархи діють за принципом: “Накравнакрав і втік!” (Лазаренко, Янукович і десятки інших).

— Як Ви вважаєте — життя коротке, чи..?

— Тривалість життя вимірюється справами, які людина здійснила. Чим більше зроблено, тим більше є що згадати і тим тривалішим видається життя. Кажуть, що для літніх людей життя біжить дуже швидко. Воно й не дивно, бо в їхньому житті відбувається дуже мало подій, немає чого особливого згадати, тому й час спресовується: Різдво, Великдень, Зелені свята, Всіх Святих, Миколая і знову Новий рік. Думаю, Бог наділив кожного своїм терміном, і це треба сприймати як належне та не перейматися, що цей день наближається.

 

Спілкувався Богдан ЗАЛІЗНЯК,

керівник пресцентру наукової журналістики Західного наукового центру НАНУ і МОНУ, член НСПУ і НСЖУ

 

* Василь Шпіцер. Рікою пам’яті. — Львів — Тиса, 2014. — 352 с.

Хто кому молодший брат?
2015-08-13 15:40 slovo

Едуард ОВЧАРЕНКО

У рамках культурнопросвітницького проекту “Дорогою віри”, присвяченого вшануванню 1000ліття пам’яті Рівноапостольного Великого Князя Київського Святого Володимира, в Українському домі працює виставка “Українці у світі”. Мета цього проекту — зібрати і зберегти яскраві постаті нашої національної історії на тлі світової цивілізації, ознайомити із їхніми здобутками наших співвітчизників, врешті, зробити їх усвідомленим і шанованим надбанням української нації.

“Ми прагнули показати, як створювалася держава Київська, як вона прищепила аристократизм країнам, що наразі входять до Європейського Союзу, як нащадки Володимира Великого стали засновниками Суздальського, Московського та інших князівств, на території яких нині сучасна Росія. Показати, як Київська Русь перейняла світогляд і християнські цінності цивілізованого світу”, — розповів керівник проекту, голова ВО “За помісну Україну!” Петро Ющенко.

Центральне місце на виставці посідає розділ “Панування роду Володимира Великого”. Тут представлено портрети нащадків Володимира Великого до сьомого коліна. І серед них не лише руські князі. Приміром, для багатьох буде справжнім відкриттям, що угорський король Бела ІІІ, король Данії Вальдемар І Великий, норвезька принцеса Інгігерда, королева Англії Матильда Шотландська насправді мали руськоукраїнські корені, і таких прикладів безліч. Нащадки Володимира були у Грузії, Болгарії, Візантії, Польщі, Угорщині, Австрії (всього 18 країн).

Також тут представлено портрети видатних українців, переважно церковних діячів, які здійснили помітний внесок у розвиток світової цивілізації. А їхні здобутки у сфері церковної історії, культури та науки, державотворення, виходять далеко за межі суто національного. Хоча багато хто з них і не акцентував на своєму походженні, але залишався генетично спорідненим з Україною. Є серед них і наші сучасники — патріарх Київський і всієї РусиУкраїни Філарет та колишній предстоятель Української ГрекоКатолицької Церкви Любомир Гузар.

На виставці експонуються ікони з фондів Національного КиєвоПечерського історикокультурного заповідника та фондів Українського дому. Кожен допитливий відвідувач має рідкісну можливість побачити унікальні твори українського іконопису, що зазвичай перебувають у закритих фондових колекціях.

Виставка ще раз доводить брехливість російської офіційної історіографії, яка беззастережно привласнює історію Київської Русі. У той же час, коли бачиш, скількох видатних людей народила РусьУкраїна, то з’являється почуття гордості за свій народ, за свою країну.

Серед відвідувачів виставки не лише кияни, а й гості з різних куточків України. Скажімо, Віра Сенейко разом зі своїми онуками Денисом і Максимом завітала до столиці зі Львова.

“Ніколи не бачила нічого подібного. Надзвичайно цікава виставка. Я дізналася для себе дуже багато нового, про що раніше навіть не здогадувалася. Приємно, що на виставці широко представлені портрети діячів Української ГрекоКатолицької Церкви”, — поділилася враженнями пані Віра.

Всі, хто ще не відвідав унікальну виставку мають нагоду зробити це до 16 серпня. А вже незабаром у рамках проекту “Дорогою віри” в Українському домі має стартувати виставка “Музична Україна”. Нова експозиція представить музичні інструменти ХVІІІ—ХХ століть із фондів Національного музею народної архітектури та побуту України, багато з яких експонуватимуть вперше.

 

Фото з відкриття виставки взято з сайта “Церква.info”

Воїнів АТО врятував янгол-охоронець
2015-08-13 15:38 slovo

Едуард ОВЧАРЕНКО

Уже другий рік у Тростянці діє Громадська організація “Волонтерська організація “Сокіл”, яка збирає кошти та гуманітарну допомогу для батальйонів, у яких на сході країни воюють наші земляки. Проте своїми тут вважають не лише мешканців Тростянеччини, а й усіх воїнів, які зараз захищають Україну.

Уже кілька разів тростянецькі волонтери їздили в зону АТО. До останньої поїздки готувалися протягом двох місяців: збирали продукти харчування, а за кошти, які надійшли від небайдужих мешканців їхнього району, закуповували військову форму для воїнів. Частина виручених коштів пішла на запчастини для ремонту двигуна БТР, який теж передали нашим військовослужбовцям. Також завдяки зусиллям Дмитра Сердюка та Андрія Ломова воїнам 92ї бригади передали автомобіль “Жигулі”. До речі, це вже друге авто, яке передали тростянчани нашим воїнам у зону АТО.

Цього разу тростянецькі волонтери побували у розташуванні 92ї бригади, на передовій зустрілися з воїнами 3ї та 9ї рот, які захищають Україну в районі Трьохізбенки, вже у кількох сотнях метрів від яких позиції сепаратистів.

“Українські бійці нас зустріли дуже добре. Два дні ми ночували неподалік від передової. Спілкувалися з бійцями батальйону “Айдар”. Один із бійців цього батальйону розповів, що якось їхню розвідгрупу оточили сепаратисти, і їм довелося три дні і три ночі ховатися у кукурудзяному полі. Допомоги чекати було марно, адже це була окупована територія. Удень бійці перебували під палючим сонцем, у них не було їжі, води. А сепаратисти чекали підкріплення, аби мати змогу прочесати поле. На третій день до “сепарів” прийшли на допомогу донські козаки та два танки. У цей самий час перед одним із наших воїнів, якого звати Сава, що постійно молився і просив у Господа допомоги, з’явився янголохоронець і показав дорогу для порятунку, і всі наші солдатирозвідники вийшли з оточення.

Наші воїни дуже вдячні волонтерам. Волонтерська допомога свідчить про те, що вони недаремно проливають кров і стоять за Україну, адже за ними стоїть народ, який допомагає армії чим може”, — розповів керівник Волонтерської організації “Сокіл” Микола Бабич.

Микола Васильович подякував всім мешканцям Тростянця та району, всім, хто не байдужий до подій, що відбуваються на сході. А особливо Віктору Овчаренку, Олександру Линнику, Олександру Чухраю, Юрію Бабченку, Олександру Кулібабі та Ігорю Кулікову. Долучилися до цієї справи також волонтери Володимир Торяник, Євген Петруш, Іван Чорноус та Лідія Сизоненко.

Осквернена земля
2015-08-13 15:35 slovo

Вадим ПЕПА

Слабке створіння — людина. Відколи вже переконую себе не вшниплюватися в україноненависницьку чорноту начебто голубого телеящика, а ні, ні та й увімкну. І щоразу обпікає мозок думка, що світ увіходить, як у штопор, у фазу деморалізації. А щодо України, то її, на додачу, хапає за горло денаціоналізація.

Натикаюсь на телепередачу “Прогулянки містом”. Про яке саме місто йдеться, підказує найменування телеканалу — “Київ”. Демонструється претензія на документальний фільм українського виробництва, але російською мовою. Надзавдання, мовби за К. Станіславським, педалюється так, щоб нав’язати глядачамслухачам підступне: суто українського в Києві майже нічого немає. Або воно не варте уваги. Натомість на всі заставки вихваляється усіляке колонізаторське.

Так звані екскурсоводи ніби й молоді, а від повіданого ними так і тхне пропагандою з радянських часів — облудною і фальшивою. Ось конкретний приклад прихованого одурманення не обізнаних: на всі заставки вихваляється мовби унікальний скульптурний витвір на Подолі в Києві — біблійний Самсон роздирає пащу лева. Мовбито мало не мистецький шедевр.

А що ж насправді? На тому місці спрадавна било цілюще джерело. Багато поколінь найдавніших предків киян вважали його священним. Поклонялися йому. Учиняли біля нього такі ж відправи, як і скрізь в Україні біля криниць. Велелюдно сходилися до нього в засушливі літа, зверталися з покликами до всемогутніх сил небесних, просили дощу.

Після хрещення киян у воді річки Почайни правічне сакральне аж ніяк не могло залишитися поза увагою церкви. З часом спорудили примітне накриття. Під ним постала дерев’яна скульптура янгола. Він тримав у руках чашу, з якої витікала вода. Щоб напитися її та набрати у якусь посудину, приходили тепер уже прочани з усіх кінців міста. Їх благословляло ще одне святе зображення: на даху височіла двометрова дерев’яна статуя апостола Андрія. В його руці виблискував, коли сяяло сонце, хрест із позолоченої міді. Та історичну пам’ятку вилучили з альтанки, спорудження якої звеличене ім’ям незабутнього зодчого І. ГригоровичаБарського. Артефакт зберігається (після всілякого перебутого, пережитого) в Національному художньому музеї України.

Отже, появі Самсона передували різні трансформації. Було, що об’являлося священне джерелофонтан із назвою чужоземної закваски “Феліціан”. У СанктПетербурзі панівна влада чіплялася за будьщо західноєвропейське, аби “окультуритися”. “Скажений сват” України Петро І, якщо перекласти висловлене ним українською мовою, заявляв із звірячим запамороченням ось що: “З іншими європейськими народами можна досягати мети людинолюбними способами, а з російським — не так. Я маю справу не з людьми, а з тваринами, яких хочу переробити на людей”.

А яке ж нутро у того культуртрегера? Його правдива характеристика від Л. Толстого захована в недоступному для мільйонних мас виданні спадщини геніального письменника: Полное собрание сочинений. — Москва, 1936. — Т. 26. — С. 568. Загляньмо в люциферську безодню увічненого в “медном всаднике”, але затаврованого визнаним у всьому світі великим майстром художнього слова (подаю у власному перекладі, бо іншого не знайти — В. П.):

“З Петра І починаються особливо разючі та особливо близькі й зрозумілі нам жахи російської історії. Скажений, п’яний, що згнив од сифілісу, звір чверть століття губить людей, страчує, палить, закопує живцем у землю, ув’язнює жону, блудить, мужолозтвує. Сам, забавляючись, відрубує голови, блюзнірствує, їздить із подобою хреста і з чубуком у вигляді дітородних органів та подобами євангелій — ящиків з горілкою. Коронує блядь свою і свого невільника, розоряє Росію і страчує сина. І не тільки не споминають його злодіянь, а й до сих пір не припиняються вихваляння доблесті цього чудовиська і немає кінця всілякого виду пам’ятників йому”.

Хто визначить, що з того варварського увійшло в плоть і кров не тільки наступних самодержців, самодурів, тиранів, а загалом усіх імперських зверхників. Принаймні, явним є те, що теперішнє загарбницьке безумство на Сході України — це як ординськоімперський синдром. Показує зуби колись тваринний, а тепер умовний чи навіть уже безумовний рефлекс.

Нехай би навісний виривав із м’ясом бороди у “тварин” угрофінськотатаромонгольської породи. Доводив би до ума підданих там, де на берегах Неви муляв око О. Пушкіну “приют убогого чухонца”. Тільки ж ні. Накинувся, як хижа тварюка, на волелюбну Україну з її духовними набутками за неміряні тисячоліття. За несамовитими наказами біснуватого в поверженому Батурині знищено без розбору кожну живу душу — від немовлят до найстаріших. Після битви під Полтавою бенкет учинявся на дерев’яному настилі, під яким стогнали, стікали кров’ю, задихалися укладені рядами поранені, закривавлені, недобиті козаки. А до п’яного розгулу долучено й шведських воєначальників. Як оспівано О. Пушкіним, тріумфатор “Вождей своих, вождей чужих И славных пленников ласкает, И за учителей своих (вправних у військовій справі шведів — В. П.) Заздравный кубок подымает”.

Звідтоді до волелюбної України культивується тваринна ненависть ось уже четверте століття. Її вишкір на зорі ХХІ віку нової ери такий же загрозливий, як і від “скаженого свата”, як і від “голодної вовчиці”, “вражої баби, клятої суки”, як і від Леніна, Сталіна, як і від різномастих фрунземехлісівкагановичівпостишевиххатаєвичів…

Не мені судити, якого серця й сумління О. Пушкін, нащадок “арапа Петра Великого”. На поверхні те, що вітія абсолютно байдужий до нечуваних страждань корінної української людності. Не когось же іншого, як наших предків царські кати колесували, четвертували, мордували, спалювали живцем. Стинали голови малим і старим, щоб залякати подоланих, уярмлених. Такий ось зачин “русского мира”. Він як точив зуби на сусіда, так і тепер гострить. Століття минають, а він не перероджується, а вироджується. Так зване “дворянское сословие” із шкури лізло, щоб офранцузитися, відцуратися від мови простолюду. З часом та ж “русская барышня Татьяна”, змальована Пушкіним у віршованому романі “Євгеній Онєгін”, “И русский Н как N французский Произносить умела в нос”. У російській же мові ледь зводила кінці з кінцями. Тільки ж їй, як і всій “животной” (так з губ Петра І — В. П.) імперії, стати француженкою не вийшло.

Яке ставлення до одвічних рільників на Північному Причорномор’ї, Подніпров’ї, Придністров’ї, Побужжі прищеплювала майбутньому сатрапу його мати — Наришкіна, можна здогадатися, коли відати, що вона за одна. Але звідки знати, як будьщо неугодне імперським супостатам трималося за сімома замками. Лише тепер змигують проблиски правди.

Отже, за поговором придворних після шлюбу (другого) царя Олексія Михайловича з дев’ятнадцятилітньою Наталією, Наришкіна — бусурманка з Криму, “з чорними очима витрішкуватими”. Офіційна її лінія — “російський дворянський рід із маломаєтних татарських поміщиків”. А за твердженнями деяких пізніших дослідників — не просто кримчачка, а караїмка. Походження останніх таке. То гілка ізраїльтян, які зазнали вавилонського полону, а по всьому знайшли пристановище в Криму, стали мусульманами.

Наришкіни були злісними ворогами Івана Мазепи при його зносинах із Петром І. Український гетьман не терпів їх на дух. Було за що, коли поміркувати. Підказку дають свідчення князя Б. Куракіна в так званих “набросках” “Історії про царя Петра Олексійовича та ближніх до нього людей 1682—1694 р. р.”:

“Правління отої Наталії Кирилівни було вельми непорядне і нераде народу, і кривдне. І того часу почалося неправе правління від суддів і здирництво велике, і крадежі державні, які дотепер продовжуються з примножуванням, і вивести оцю заразу трудно”.

Якби ж лише в своїх кордонах царат безумствував. Ні, накривало осоружне, як градові хмари, довколишні землі. Якась нечиста сила напоумила зажерливих занапастити Україну — край веселий — і до цього часу точити кров, як воду, з багатостраждальних сусідів. Назнущалися з віковічної Полтави. Втулили в осереддя міста копію Сенатської площі — щоб так, як у СанктПетербурзі. І чи ж не ще більша наруга — імперське уславлення поля кривавої битви. А нащадки завойованих мусять терпіти, замкнувши вуста. Бийте, пригноблені, поклони перед двоголовим орлом на вершині пам’ятника “Полтавській битві”, скнійте в неволі. Викиньте з голови, що кров’ю ваших пращурів до самої магми просякнута ваша рідна горьована земля.

І в Києві уславлення “вікторії” під Полтавою причаїлося, як змія в схованці. Біля “Самсона на Подолі” гуртуються студенти КиєвоМогилянської академії. Приходять фотографуватися подружні пари. А тим, хто відає, що й до чого, себто хитромудрим колонізаторам, чому б і не насміятися з легковірних. Чи ж багато таких, що відкриють на сторінці 55й книгу 1 тому четвертого “Історії українського мистецтва”. Було видруковано 1969 р. у Видавництві Головної редакції Української Радянської Енциклопедії. Чорним по білому про згадану вище скульптуру написано так:

“Встановлена 1809 р. в Києві на Контрактовій площі: на зразок фонтана Самсон у Петергофі вона мала символізувати перемогу над шведами в Полтавській битві… Автор композиції невідомий”.

У столиці горьованої України вистачає екскурсоводів, що хизуються своєю обізнаністю в злій для українців історії. Не проминуть нагадати непросвіщенним, що перемогу над Карлом ХІІ у Полтаві увічнено пишним комплексом з хижим двоголовим орлом на верхів’ї: поклоняйтеся, нащадки убієнних, колесованих, четвертованих, замордованих, замучених, закутих у кайдани, скнійте в неволі. А в Києві для увічнення “вікторії”, безмежно дошкульної для закабаленої України, виставлено напоказ лева з роздертою пащею. Бо ж лев — гордий символ подоланих шведів. Саме “цар звірів” красувався на гербі Карла ХІІ.

Як чужоземної закваски посіпаки Російської імперії, так і троцькістськоленінські ідеологи так званої диктатури пролетаріату собаку з’їли на тому, як давити й душити. Осквернили українську землю безліччю огидних перейменувань міст і менших населених пунктів та вулиць, засмітили відворотними новими найменуваннями, понаставляли незліченно закам’янілих фігур катів, гнобителів, супостатів. Спасибі долі, за роки незалежності повалено чимало тих відворотних подоб. А скільки ще як стовбичили, так і стовбичать, отруюють повітря, оскверняють не тільки землю, а й овид.

Понад те. Ледве дихнув український народ озоном волі, як хоча б і в тій же Одесі сповідники чорносотенного українофобства підсаджують на п’єдестал мертву потвору Катерини ІІ. А в окупованому Криму за маячні якоїсь там Нюші, що полюбляє демонструвати в Інтернеті свою оголену плоть, проектується пам’ятник Миколі ІІ, який за благословення московського Синоду долучений віднедавна до лику святих.

А що ж у Києві? Тут усе ще надто тонкий, за визначенням Ліни Костенко, національний інтелектуальний прошарок. Та невже украй мало національно свідомих науковців, діячів культури, літератури, мистецтва? Невже байдужість усім поспіль затуманює зір? Чому змиряємося з незчисленними проявами антиукраїнського, антинародного, антидержавного? Самсон із роздертою пащею лева в столиці України — це ж лише крапля в морі. Чому б звідси не подавати приклад, як очищатися від скверни?

За наказом посіпак “скаженого свата” Самсон з посоромленим левом закрив проблиск предковічної давнини. На тому місці споконвіків било джерело. Кияни вважали його цілющим, брали свячену воду. Охороняв заповітне ангел. Його скульптуру звергнули колонізатори з орди Петра І. Де ж прозірливість сучасних київських інтелектуалів? Хіба ж гріх — відродити первинне? Більшовики не церемонилися, підриваючи сотнями кілограмів вибухівки Золотоверхий Михайлівський собор та стільки ще інших не менш знаменитих храмів. Звичайно, не такі вже й давні печерні звірства, як і теперішні на Сході України, — не приклад для наслідування. Та щодо подільської фігури, то її можна без наруги перенести в якийсь заповідник артефактів — символів спотвореного минулого.

Ще раз повернімося до згаданого документального фільму. В ньому — потоки похвальби Андріївському узвозу як вотчині М. Булгакова. Авторові “Білої гвардії” будьщо українське національне застрявало кісткою в горлі. На те виходить, що саме за це й уславлюється. А про видатного класика української літератури Івана Семеновича НечуяЛевицького, як і про незабутнього Григора Тютюнника, котрі, було, мешкали на тій же вулиці, ні пари з вуст. Та хіба тільки про них. Подано інформацію так, що нібито ніхто з українських архітекторів нічого не будував у Києві. Не їхніми іменами звеличений Київ, а прізвищами багатіїв, котрі не поскупилися на кошти, бознаяк нажиті й добре відомо, з кого здерті.

Не так гучно, як слід було б, зазвучали останнього часу голоси про належне увічнення пам’яті І. НечуяЛевицького в столиці України. Пропонується поставити пам’ятник там, де донедавна муляв очі так званий вождь світового пролетаріату. Щоб утілити путнє, необхідно, очевидно, в новій Київраді оновити комісії, які відають збереженням справді історичного, а не спотвореного образу предковічного міста.

По всьому само собою напрошується заповідане Т. Шевченком: “Чи буде правда на землі? Повинна буть, бо сонце стане І оскверненну землю спалить”.

Поєднало слово
2015-08-13 15:32 slovo

 

Учасники 13 літературних читань, присвячених пам’яті Володимира Затуливітра, зібралися у Бучаку на Канівщині, на землі, де він створив книжку “Ненаписані пейзажі”, де закінчив своє земне життя. Згадали поета під звуки сопілки та скрипки Кирила Стеценка. Виступив хор “Гомін” під керівництвом Леопольда Ященка, оперний тенор Віктор Сачок. У читаннях, які відбулися біля поетової хати, взяли участь шанувальники творчості поета — письменники, народні депутати, музейники, учасники АТО, студенти. Беззмінним головуючим на читаннях був заслужений працівник культури України, письменник Петро Засенко.

 

Фото Валентини ЄФРЕМОВОЇ

Синдром відсутності культури
2015-08-13 15:28 slovo

Володимир ФЕРЕНЦ,

м. ІваноФранківськ

Ми вважаємо себе народом із потужною культурою і переконані, що саме культура не дасть нам загубитися в сучасному глобалізованому світі. Українська перехідна еліта знає, що саме культура відновлювала та оберігала український етнос навіть у найгірші комуністичні часи, тому так має бути завжди. На жаль, на межі ХХІ століття сталося щось непередбачуване. Наслідок — не працює механізм так званого культурнонаціонального відродження, принаймні не відбувається стихійного відновлення самобутнього мовнокультурного простору українців. Для етнокультури переважної більшості населення держави чомусь не знайшлося належного місця в приватизованому невідомо як і коли інформаційному просторі України.

Вже двадцять років йдеться про пасивний захист української культури і при цьому ніхто не певен, що потрібен саме захист, що він колись культурі допоможе. Україна — унікальна країна культурних, співаючомалюючихпишучих громадян, територія розумних та безрадісних талантів, які можуть їздити по світу і дивувати цей світ, заробляючи. А для себе культура нібито є, але якась вона така, що справляє враження парадоксальної відсутності, ніби справжньої культури не існує. Нас переслідує синдром відсутності живої культури, бо те, що ми називаємо культурою, втрачає силу життя разом із приглушеним українським голосом, словом, духом. Нам важко повірити у те, що разом із культурою з лиця Землі поволі щезаємо й ми, українці. Судомно чіпляємося за останню ілюзію — культуру творчості в музиці, слові, малярстві й письменстві. Здається, що все лихе мине і українську самобутність потужним здвигом підніме нова когорта письменників і митців. Ми любимо говорити, що українську Україну завжди рятували і завше порятують письменники і діячі мистецтва, хоч знаємо — культура нації не обмежується рамками галузі мистецтва. Насправді саме та, жива культура буття людини зазвичай залишається поза увагою громадських структур. Йдеться передовсім про культуру побуту, родинного життя, поведінку гідного громадянина, політика, урядника, бізнесмена. Дуже важливо мати чіткі культурні орієнтири у сприйнятті інших народів і держав світу, домінуючих течій сучасної глобалізації, знати ази культури господарювання і сенсу збагачення. На мій погляд, саме ці аспекти, а не мистецький бік української культури, мають значення не тільки для виживання українського етносу, а й для адекватного впливу українського чинника у владі та економіці. Мистецтво — це те, що розвиватиметься завжди і всупереч обставинам, бо творча людина ніколи не зможе втримати це в собі. Культура української самобутності в побуті, діяльності, політиці й суспільному житті в сучасних умовах саморушійно розвиватися як слід не може і вимагає цілеспрямованої підтримки національних громадських структур та еліти.

Варто твердо усвідомити, що українська етнічна жива культура взаємозалежить від культури громадянина передовсім через державну мову та ще не знищені остаточно ознаки самовизначення народу в національній державі. Разом з ознаками національної державності невмолимо згасатиме життєва сила українського етносу і навпаки — тільки український етнічний чинник сприятиме відновленню європейської національної державності. Від моральної сили етнічних українців фактично залежить успішне європейське майбутнє держави. Тому варто навчити українців морально протистояти антикультурі домінуючого багатого класу і деструктивним впливам світу. Треба переконувати себе щодень, що збереження та утвердження автентичної культури буття і поширення її в громадське життя є гарантованою перемогою над всіма “руськими мірами” і фарисеями, здатними торгувати вірою та мораллю. Нас ніколи не повинно покидати почуття небезпеки під заколисуючі месиджі технології “Велика країна”, бо тільки так національний імунітет буде сильним і чинним. Не варто боятися говорити собі жорстоку правду, адже українство не лише зросійщується і самозросійщується під дією старого насліддя — відбувається незрима колумбізація аборигенів любителями брудної наживи. Ми ще не навчилися зберігати самобутність під уніфікуючим тиском глобалізації і тому непомітно для нас дуже швидко наближаємося до вавилонського збору безрадісних будівничих чужої вежі на руїні.

Суспільство захоплює стрімкий процес космополітизації, залишаючи у вічній перспективі так і не відроджену українську етнічну самобутність і цілісну українську культуру як вільний, заможний спосіб життя за своєю правдою на рідній землі. Доводити цей факт занадто довго та й непотрібно, бо кожен українець це знає і відчуває щодня. Щоб зберегтися як етнос, нам варто перестати себе втішати міфом історичної незнищенності українців. Мусимо визнати — українське культурне поле недопустимим чином здеформоване і так сталося, що того справжнього ще немає. Замість нього є те, що є, і нам воно дуже не подобається. А що ж нам треба як етносові з величезним культурним та інтелектуальним потенціалом? Чимало культурних діячів не бачать виходу з ринкової загумінковості етнокультури. Пропонують творити так званий якісний український культурний продукт із нетаємною мрією продати його цінителям по той бік кордону чи дивувати світ задарма. А тим часом вітчизняне псевдоринкове середовище продажу розваг, видовищ і артефактів навіть найякісніший витвір українця сприймає як неформат чи як етноекзотику, але не як етносучасність. Ми не знаємо чому, тому ліниво брешемо собі, ніби це присуд ринкових стосунків. Насправді все варто пояснювати в сув’язі, розглядаючи весь складний комплекс етнічної самобутності включно із самовизначенням у державі. Можна довго говорити про очевидне, але краще відповісти у стилі Ліни Костенко — ми живемо в суспільноекономічній формації, не сумісній з українською етнокультурою. Українці, з їхньою багатющою культурою, мимоволі опинилися в становищі, схожому на становище аборигенів Північної Америки часів Христофора Колумба. Хай дехто обуриться, назвавши це абсурдом, адже ми не менш цивілізовані від тих, хто приватизував наше майбутнє. Ми дуже відкриті для світу, легко адаптуємося до нових віянь прогресу і щиро вважаємо себе європейцями! Це так, але світова історія крутиться по спіралі. Щоб по праву стати не тільки чисельною, а й найвпливовішою, реально державотворчою частиною суспільства, етнічні українці повинні поставити собі тільки цю мету і під її здійснення коректувати своє культурне поле. Звісно, це розумний, об’єднувальний процес і він не може статися сам по собі. Пробудити українців до суперактивності не зможе і традиційна громадська діяльність під гаслом “Щось робити для України!”. Для справжнього здвигу українства важливо, щоб український громадський сектор працював цілеспрямовано для формування матриці успішного образу української культури як автентичного і самозахищеного способу життя нації у щоденній боротьбі за гідне місце серед народів світу.

 

І все-таки Скіфопіль
2015-08-13 15:24 slovo

Настка КОВАЛІВНА,

м. Львів

 

“Еврика, — вигукнув колись С. П. Плачинда. — І всетаки Скіфопіль!” Відкриття Скіфополя посеред степової України сколихнуло душу нині вже світлої пам’яті Сергія Плачинди, і він одразу поділився цією вісткою з читачами газет…

 

— Я не знаю жодного Великого Мудреця, який би не був скіфом, — пише Геродот.

Велика Скіфія! Геть чисто її замулили історичні назви нашої України. А Вона вічна в еволюційних порухах планети Земля. Бо кожен планетний клаптик ґрунту за велінням БогаТворця формує індивідуальний менталітет насельників, їхні звичаї, традиції залежно від власної структуривібрації. Територія проживання (певний ареал), клімат, кількість сонячних днів у році й традиційний вид основної діяльності — це інгредієнти генокоду етносу, який на історичних (еволюційних) шляхах творить генетичний код генотипу нації. Отже, хоч як називай свою державу чи племінний союз, а всі твої пращури і нащадки мали й матимуть (згідно з сучасною назвою ареалу) українську печать. Ну, називалися ми від первороду державних утворень, якщо коротко, то так: Оріяна — Скіфія — Антія — Русь — Україна. Все, що до нинішньої назви нашої держави, — це ПраУкраїна. Мали ми свій Скіфопіль, дали нам большевицькі окупанти Кіровоград… Яка наруга! А ми у вільній соборній державі одухотворімо Степову Елладу нашим кровним — Скіфопіль! Ще денеде видно скіфські кургани, ще туляться до історичного музею скіфські бабирожаниці. А скіфському волхвові Анахарсісу греки навіть приписали грецьке громадянство, аби з його книгами стати на вищий щабель еволюції. А ми, панове українці, зазирнімо у глибини ПраУкраїни. Хай ще раз зблисне у наших душах Скіфська Пектораль! Із нею станемо твердо на еволюційний щабель. Із такого п’єдесталу сяятимуть миром і згодою містапобратими: Скіфопіль — Тернопіль — Сімферопіль — Севастопіль. Ми успадкували від скіфів побратимство, святість батьківських могил. До речі, коли 514 року до н. е. перський цар Дарій напав на єдинокровних скіфів, то вони попередили його не чіпати їхніх могилкурганів. А він навмисне, як ото недавно большевики, розривав кургани. І що? Скіфи своєю партизанкою не тільки вигнали напасників, а й розхитали їхню імперію. Скіфи дали одкоша в 331 р. до н. е. Ол. Македонському.

Пом’янімо наших славних пращуріворачів, яким Бог подарував із небес золотий плуг, ярмо, сокиру й чашу. І донині плуг — наш помічник, ярмо ми накладали на волів, а часом собі на шию, сокирою (топірцем — кельтом — зброєю) захищали свою землю, а чашу то перехиляємо, то наповнюємо по вінця терпінням або вином. Вино скіфи вживали як ліки, а не трутизну. Хай про скіфів повістує серед українських степів Скіфопіль!

Доброї і сильної волі, наснаги Вам, скіфополяни й скіфополянки. Панове історики! Розгорніть перед очима степового люду панораму величі Великої Скіфії та її сонцесяйного Скіфополя! Назвіть своє місто Скіфополем!

Автограф новизни
2015-08-13 15:22 slovo

Ярема ГОЯН,

лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, заслужений діяч мистецтв України

Любимо з дитинства місяць серпень, бо з ним приходять жнива, і ми разом із батьками тішимося золотавими снопами пшениці, огорнутими перевеслами, які пахнуть на все поле, збираємо на стерні колоски і складаємо один до одного, радіємо хлібу з нового урожаю.

Серпневий день такого урожайного свята навідає письменника і вченого Володимира Качкана у 75-й рік на родючому жнивному полі. Син Прикарпаття, він півстоліття одержимо працює в соборі слова і являє в духовному світлі українства понад 80 книжкових видань: поезії, прози, художньої документалістики, монографій, кілька тисяч публікацій у журналах України та країн Європи.

Подвижництво Володимира Качкана в українській науці, педагогіці, літературі, його дослідницька новизна, як академіка АН Вищої школи України, гідно вшановані: він — “Заслужений діяч науки і техніки України”, лауреат академічної нагороди імені Ярослава Мудрого, міжнародних та іменних відзнак у нашій державі — літературних премій Івана Франка, Василя Стефаника, Братів Лепких, Івана Огієнка, Воляників-Швабінських (США). Святу справу, яку веде Володимир Качкан у духовності нації, УПЦ КП відзначила орденом Архистратига Михаїла, краяни-галичани — почесною медаллю “За заслуги перед Прикарпаттям”, Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка — медаллю “Будівничий України”. Справді, як шанобливо мовили просвітяни, Володимир Качкан — Будівничий України!

Переглядаю свою домашню бібліотеку і поглядом охоплюю велику полицю, де згуртовані в щедрий урожайний сніп добре знані мені книжки — багаторічний ужинок на духовному полі нації побратима Володимира Качкана з дарчими автографами. Літа за літами вони щиро світили в хаті отчим українським словом. Світили, мовби променистою зорею, що з роками розгоралася все яскравіше, набирала потужнішої сили і відкривала в зоряному світлі досі незнане і рідне.

Думаю, звідки плинуть оті урочі промені, як автографи новизни в науці та в літературі, і звертаюся до наших споминів-розмов із Володимиром.

Оте єднання чистих джерел і карпатських рік звертає мої думки до пречистого дива — українського слова і молитви-роботи в його соборі, звідки і являється глибинна духовна спорідненість, яка тримає на світі змалечку впродовж усього життя і породжує віру про зрідненість душ, певно тому в наших життєвих, а отже, — і в творчих долях, є багато спільного.

Народилися ми спекотного літа 1940 року, коли землю уже палила страшна Друга світова війна і через рік чорним крилом накрила наш рідний край і всю Україну, а нас, маленьких, застала ще в колисках. І мій тато, і Володимира пішли на фронт, а ми лишилися на руках у наших матерів і від них почули перше слово, що на все життя засіялося в душах. Тож і сьогодні згадуємо з любов’ю ті світлі промінці дитинства, які наші мами допомогли відкрити своїм дітям серед воєнного лихоліття.

Вірю, що мамині і дитячі щирі молитви долинули до неба — і благальне слово із землі було почуте, і наші батьки вижили на фронтах і живими вернулися додому. Пройшли ми після шкільного навчання і через колгоспні трудодні та заводські цехи, пізнали армійські казарми, і, дякувати Богові, здобули вищу університетську й педагогічну освіту, що й привело до журналістської і письменницької праці над словом… Ми, як ровесники і краяни, жили і творили один в одного на виду. Я міг бачити зростання побратима як письменника і вченого, читати нові й нові публікації, чисті за духом і свіжі за мисленням в українознавстві, радіти слову, що вбирало в себе відшукані серед тиші і таїни архівів за далекими гонами давно відшумілі вітри історії.

Згадуємо дитинство, коли бачили і чули в роки війни і по війні жіночі й дівочі плачі, мамині й татові пісні, український сільський вертеп, свічки на столі за вечерею у Святий Вечір та за ранковим сніданком на Великдень, свічки перед образами і хоральний спів у церквах. І вже знаємо, чому ми присвятилися рідному слову, а в тональності й стилістиці нашого письменства так багато спільного і закоріненого в національну духовність.

Звернуся до одного з перших наукових досліджень Володимира Качкана — про традиції і новаторство в публіцистиці. Поведемо мову саме про новаторство, як точно визначено та чітко обрано шлях і позицію молодого вченого в науці, що визоріло в докторській дисертації і розкрилилось у многолітній науково-літературній праці на рідній ниві україно­знавства.

І саме тут Володимир Качкан пильним зором науковця відкриває власну сторінку в україно­знавстві. Пошук нового художнього образу — етап надто важливий для письменника, художника, композитора, диригента, журналіста, вченого.

Водночас, доводить вчений, варто наголосити тут і на вмінні читати книжки, володінні талантом літературознавця або мистецтвознавця не поспішати при зустрічі зі словом чи ілюстрацією й не обминути, а в щасливу хвилю помітити і виділити у виданні головне — його серцевину, зосередити на ньому основну увагу, осмислити в царині знайдених слів розважливого роздуму і, як уже мовилося, відкрити, що душа повелить, відкрити в слові Людину.

Повчальні уроки високої шани до праці над словом, пошуком нового й у власному художньому письмі, і в побратимів по перу, дали нам класики літератури і заповіли сповідувати ці уроки.

Гортаю два великі томи видання “Постаті”, яке за постановою Вченої ради Львівської націо­нальної наукової бібліотеки імені Василя Стефаника НАНУ вийшло в Івано-Франківському видавництві “Місто НВ”. Знакове на книжковому обрії видання поіменоване словом — “Постаті”. Більше шістдесяти імен українців являється мені, читачеві, із цього видання (до 600 сторінок — перший том і 700 сторінок — том другий). Сприймаю два томи багаторічної дослідницької праці як величну думу про людей — інтелектуальний цвіт нації. Ще раз утверджуюся в переконанні, що мені близька стилістика художньо-наукового письма Володимира Качкана, а в новому виданні особливо — молитва-дума іменного епосу про українця у вітчизняному літописанні під двома крильми-розділами — “Ті, що за обрієм” і “Ті, що під сонцем”.

Звернуся хоча б коротко до сповідального слова “Заспів”:

“Ця книга укладалася упродовж багатьох років. А попросилася-упімнулася аж тепер, коли багато хто з визначних Українців відійшов за обрій, а хтось своєю невтомною працею за цей час яскраво засвітився під сонцем…

А наша, нині сущих, мета: відчинити вікна правди й істини, показати новим будівничим нації, що мали й маємо вдосталь таких особистостей, на чиєму духовному інтелектуальному досвіді зводиться Держава”.

Слово “Держава” виписане в першому томі з великої літери, як зразок шани до борців за Державу Україну, а душею книги поруч із заспівом бачу присвяту:

“100-літтю Українського Січового Стрілецтва присвячую”.

Вичитаю тут лише кілька імен особистостей, які вже за обрієм, а в заспіві-слові мовби воскресають до життя: згаслий молодим, у 33 роки, Володимир Барвінський, один із засновників славних товариств “Просвіта”, “Рідна школа”, народних віч, що живуть в Україні величчю майданів, засновник і перший редактор політичного часопису “Діло”, талановитий народознавець, публіцист і письменник, громадський діяч; син Галичини Василь Верховинець, музичний етнограф, диригент і хореограф, співак і педагог у Полтаві й Харкові, трагічно загиблий 1936 року; видатний громадський діяч, адвокат Кирило Трильовський, засновник першого осередку Галицької Січі 5 травня 1900 року в селі Заваллі на Снятинщині. Вітаю цей синівський поклін у думі-роздумі, відданий постатям відомим і невідомим, забутим і репресованим або замовчуваним.

Питаю Володимира Качкана, чи міркує він над тим, аби збагатити свій “урожайний сніп” українського духовно-культурного жнив’я іменами, які органічно вписуються в когорту Великих Українців. Ось Михайло Павлик — чорнороб суспільної ниви в Галичині, “права рука” Франка. Чого варті його архіактуальні філософсько-публіцистичні статті “Про “строїтелів” і “руйнівників”, “Бути, або вдома не бути!” А Лесь Мартович — це ж “пальчик” живий однієї, такої барвистої “Покутської Трійці”?

Дивимось на змальований Василем Касіяном портрет Григорія Сковороди, на його випростану величну поставу, що в пошуках свободи іде як Предтеча української літератури. Права рука міцно тримає посох, який поведе вперед і віщо гласить, що твердим буде поступ, сопілка за поясом, як пісенна українська душа, а філософська заповідь-премудрість виписаного трактату в торбині через плече щодня нагадує: “Узнай себе”.

Спробую в цій сковородинівській мудрості про науку пізнавати себе відповісти на запитання, як збагачує Володимир Качкан “урожайний сніп” світочів новими іменами в своїй творчості. До нашого “снопа” можна додавати все нові й нові імена світочів-провісників, якими така багата і щедра українська нація.

Названо оце, наприклад, ім’я Михайла Павлика і наголошено, що то “права рука” Івана Франка. Зупинюся тут у роздумі на значному франківському образі-символі, високо піднесеному ясновидцем у промові на влаштованому 1898 року в його честь святі-пошані 25-річчя літературної діяльності. Класик, мовлячи про українську літературу, змалював її як величну будову, яку зводять багато зодчих: одні закладають фундамент, другі — піднімають стіни, інші — мостять верховини цієї предивної споруди, і всім робітникам, чи вони внизу, чи високо наверху, — є багато праці, і всім шана од народу, бо вони — будівничі!

Пригорнімося уважно до мудрого образу: Михайло Павлик — “права рука” Івана Франка. Щоб сказати так, треба багато знати про життя і труди цього значного чоловіка ХІХ століття, з науковою глибинністю дослідити його життєвий подвиг.

Предивне завзяття українця-дослідника, будівничого Собору Слова, який прагне постійного пошуку і відкриття нового для України: в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнографії імені Максима Рильського НАНУ захищена кандидатська дисертація “Михайло Павлик і уснопоетична народна творчість”, видано книги “Народні пісні в записах Михайла Павлика”, “Народні пісні в записах Осипа Маковея”; вражають видані українознавчі монографічні серіали “Українське народознавство в іменах” у двох томах, що з грифом Міністерства освіти та науки вивчається на всіх гуманітарного профілю факультетах ВНЗ України та поза їх межами; “Українська журналістика в іменах”, “Хай святиться ім’я твоє. Історія української літератури і культури в персоналіях (XVIII—XX ст.)” у 10-и томах, “Нариси історії Української культури в персоналіях (ХІХ—ХХ ст.)”, що визначило у нашій вітчизняній історико-філологічній науці кардинальний поворот до персоналізації як напряму; два томи серіалу “Віщі знаки думки, серця і руки: Антологія українського автографа”, і, як знаю, підготовлений до видання том третій, де подається життєдіяльність знакових постатей зі світових обширів українства, що вперше робиться у вітчизняному українознавстві…

Називаю низку значних наукових досліджень ученого, а до цього наукового духовного товариства напрошуються десятки назв лірично-романтичних книжок художньої літератури — поезія і проза Володимира Качкана, документально-художні повісті про славних діячів української культури; книги-відкриття життєпису родини Лепких, здійсненого за архівними джерелами, і значного в українознавстві тому — півтисячі листів Богдана Лепкого, тому майже на тисячу сторінок. Хочеться сказати і про сорок літ творчості педагога вищої школи, і його вагомі наукові здобутки в многолітньому завідуванні кафедрою українознавства в Національному медичному університеті (Івано-Франківськ), і про підготовлених більше двадцяти кандидатів і докторів наук, і про самовідданість на ниві журналістики та просвітництва…

Відкривати, відкривати, відкривати… І радіти, що нація за пережиті віки, надто складні для нашої історії, все ж таки створила таке значне духовне багатство, в якому ми маємо що відкривати, і зобов’язані постійно це робити, не покладаючи рук, і з чарівним завзяттям входити все глибинніше у всенародну скарбницю. І тоді вона являтиме знову і знову пречудесно затаєні дива, як і спрямовує духовні сили нації шевченківська “Просвіта” і висвічує в многомовному образі — Будівничий України.

Стоїш серпневої днини біля зібраного на духовному полі нації щедрого “урожайного снопа”, на якому зоріє автограф новизни письменника, педагога, академіка Володимира Качкана, і мовби чуєш крізь віки голос-заповідь Предтечі узнати себе, мов всесильний акорд свободи: “Коли твердо йдеш шляхом, яким почав іти, то, на мою думку, ти щасливий!”