RSS-канал «Слово Просвiти»

Доступ к архиву новостей RSS-канала возможен только после подписки.

Как подписчик, вы получите в своё распоряжение бесплатный веб-агрегатор новостей доступный с любого компьютера в котором сможете просматривать и группировать каналы на свой вкус. А, так же, указывать какие из каналов вы захотите читать на вебе, а какие получать по электронной почте.

   

Подписаться на другой RSS-канал, зная только его адрес или адрес сайта.

Код формы подписки на этот канал для вашего сайта:

Форма для любого другого канала

Последние новости

Ч. 29 (873), 21—27 липня 2016
2016-07-21 16:45 slovo

«Хресна хода» за мир чи спецоперація ФСБ?
2016-07-21 16:38 slovo

Анатолій КОВАЛЬЧУК,

м. Бориспіль

 

За кражу, за войну, за кров,

Щоб братню кров пролити, просять

І потім в дар тобі приносять

З пожару вкрадений покров!!

Т. Шевченко

Останнім часом однією з найбільш обговорюваних тем у ЗМІ стала так звана “хресна хода” за мир, а насправді хода двох колон людей, що прямують до Києва зі сходу й заходу України. Її організували служителі УПЦ МП. А за ними, як завжди, стирчать вуха ФСБ. Чому московські попихачі назвали свою акцію саме хресною ходою? Чи не є це аморальна спроба порівняти рух кількох натовпів (серед яких багато проплачених осіб), який скоріше нагадує політичну акцію, із страдницьким шляхом Спасителя від місця неправедного суду і смертних катувань до місця страти. Знесилений нічними допитами, важко побитий, голодний і спраглий, Ісус ще й змушений був нести на собі важкий дерев’яний хрест, на якому його розп’яли на Голготі.

Звісно, називати “хресною ходою” піший рух ситих, веселих людей — це звичайнісіньке блюзнірство. Бадьоро крокувати, виблискуючи золотими хрестами й хрестиками, що лежать на тлустих животах — це зовсім не те саме, що нести на собі важкий, майже 70-кілограмовий дерев’яний хрест, як це випало зробити Спасителю. Для багатьох попів, які вже десятки років живуть у розкошах, пересуваються тільки у дорогих іномарках, піші прогулянки підуть на користь. Це допоможе подивитися зблизька, чим і як живе нині український народ. Які його статки, потреби, віра й мораль. Цікаво знати: хто є взірцем доброчесності, вартим наслідування, для тих великих грішників і боговідступників, які називають себе християнами і духовними пастирями? Переконаний: тільки не ті особистості, яких шанують українці — не Ісус, не апостоли, не Григорій Сковорода, не Тарас Шевченко.

Більшість найвищих церковних сановників живуть подвійним життям, чернеча ряса для них — робочий одяг (як халат і рукавиці для слюсаря), бо насправді служать вони не Богові, а мамоні. Проживають у дорогих квартирах і палацах, мають численну прислугу та охоронців. Носять не тільки золоті хрести, але й годинники і перстені, мають броньовані мерседеси, особисті яхти й літаки. А в той самий час багато простих людей — їхніх парафіян — ледве виживають у нинішній скрутний час. Це про тодішніх і нинішніх лжехристиян і псевдопастирів, що не знають Бога, зневажають народ, не переймаються людськими бідами, та ще й затемнюють розум, писав Тарас Шевченко:

Суєслови, лицеміри,

Господом прокляті.

Ви любите на братові

Шкуру, а не душу!

Учасники “хресної ходи” несуть портрети останнього московського царя, на грудях і рукавах у них “георгієвскіє лєнти”. Але яке все це має відношення до України? Адже ієрархи УПЦ МП та їхні московські ляльководи-куратори добре знають, що Микола ІІ був слабким правителем. Життям власним, дружини, чотирьох дочок, сина і мільйонів підданих заплатив він за своє невігластво. Скінчив земний шлях у темному підвалі від куль підлих убивць. Через те, що тупо, наївно вірив у особливий шлях Московії та месіанство її народу. “Боголюбивого”, за його переконанням, а насправді, як показали реальні події, аморального, агресивного, загарбницького, осатанілого у своїй жорстокості. Цар проводив політику національного і соціального гноблення нашого й багатьох інших народів. Навмисне гальмував освітній і культурний розвиток українців. Не визнавав за нашим народом права на вільний вияв національної самобутності. Через те, що всупереч духові часу силкувався зберегти традиційний московсько-ординський абсолютизм, не проводив демократичних реформ, допустив вибух революції 1905 р., вверг країну у дві війни — проти Японії 1904 р., Німеччини та Австро-Угорщини 1914 р., які бездарно програв. Обидві, до речі, були спрямовані на розширення меж “рускава міра”.

Виникає також запитання: чому “хресної ходи” за мир не проводять у Московії тамтешні попи, здавна відомі у світі своїм “дуже великим” миролюбством?! Величезна користь була б для сусідньої держави і мільйонів споєних владою та олігархами “дарагіх расєян” усіх національностей — може б, під впливом своїх пастирів раптом духовно прозріють? І проймуться почуттям сорому за свою країну, яка з вини біснуватих правителів стала нині не тільки ізгоєм цивілізованого світу, а й найбільшою загрозою миру на планеті, вирушать з різних кінців імперії до столиці. З вимогами до авантюрних кремлівських щурів негайно припинити кровопролитну, руйнівну війну в Україні, перестати вбивати тисячі мирних людей на Донбасі й у далекій Сирії. І, звісно ж, не посилати в чужі країни власних озброєних “соотєчествєнніков”, які теж тисячами гинуть і стають каліками задля задоволення шизофренічних амбіцій плюгавих фюрерів, міжнародний суд над якими за злочини проти людства і людяності рано чи пізно, але неодмінно відбудеться.

Звісно, московське “православіє” ніколи не підніме своїх парафіян на мирний протест проти антинародної політики кремлівського режиму, бо є його опорою і складовою частиною. Свідчення цього — багатовікова церковна підтримка політики всіх царів, генеральних секретарів і президентів, вірне служіння всім державним ідеологіям шовіністичної Московії — монархічно-абсолютистській, комуністично-атеїстичній і нинішній псевдодемократичній.

За таких обставин в України залишається тільки один-єдиний правильний шлях цивілізаційного розвитку: швидке й рішуче, максимальне віддалення від Московщини і всього, що нас з нею, на жаль, досі пов’язує, передусім у духовній сфері — мови, культури (насправді — ерзацкультури), тлумачення історії. Щоб стати повноцінною європейською державою, мусимо створити істинно Українську національну церкву з духовним та адміністративним центром у Києві.

Зупинімо провокацію!
2016-07-21 16:38 slovo

Звернення ЦП ВУТ «Просвіта»

Голові Верховної Ради України

А. В. ПАРУБІЮ

Президенту України

П. О. ПОРОШЕНКУ

Прем’єр-міністру України

В. Б. ГРОЙСМАНУ

 

Шановні Андрію Володимировичу,

Петре Олексійовичу,

Володимире Борисовичу!

 

Двадцять п’яті роковини свого незалежного державницького поступу Україна зустрічає в стані неоголошеної війни путінської Росії проти всього українського. Ця війна цивілізаційна і є логічною ланкою низки антиукраїнських дій північного сусіда, мета якого — не допустити усамостійнення української нації та привласнення наших духовних і матеріальних цінностей, перетворення українців на слухняне знаряддя “русского міра”.

Одним із засобів цієї політики є так звана “хресна хода”, організована УПЦ МП нібито — заради миру і спокою в державі. Насправді ж “хода” організована, проплачена та інформаційно забезпечена Путіним, який підтримував, генерував всі антимайдани і розв’язав війну проти українського народу.

“Ходу” очолює, як відомо, УПЦ МП — філія російських спецслужб в Україні. Не секрет, що колони, які рухаються на Київ, охороняють молодики у формі “російських козаків”, а “віряни-паломники” розмахують сепаратистською символікою, несуть портрети російських імператорів. Упізнали там навіть бойовиків так званих “ЛНР” і “ДНР”. Всім зрозуміло, що акція спрямована на розкол суспільства, масові заворушення та кровопролиття: можливі сутички та жертви. Українці негативно сприймають цей театр абсурду.

Державні силові структури України самовпевнено заспокоюють розбурхане суспільство, заявляючи, що в них усе під контролем. Але хто гарантує, що в столиці не станеться кровопролиття? Існує чимало сценаріїв, на які розраховує Москва і які не дозволяють утримувати ситуацію під контролем! Власне на це й розрахований хрестовий похід на столицю України.

Враховуючи небезпеку, яку становлять промосковські релігійні фанатики та співробітники ФСБ, вимагаємо від української влади зробити все можливе, щоб зірвати путінський план дестабілізації українського суспільства.

Проявіть свою рішучість і виваженість. Адже саме Ви несете персональну відповідальність за долю нації та держави. Ось чому ми чекаємо негайної адекватної відповіді на “рейди” ненависників України.

Слава Україні!

Центральне правління ВУТ “Просвіта”

імені Тараса Шевченка

Вартість ковтка свободи
2016-07-21 16:34 slovo

Віктор ГРАБОВСЬКИЙ

Енергія державотворення відроджується не в урядових кабінетах, а в нурті народовладдя, притаманного нашим людям. Адже кілька століть ішли українці до Революції гідності! Попри всі нещастя й голодомори… Хоча насправді жодні ворожі навали, як і найстрашніші стихійні лиха, не спромоглися відібрати в української нації стільки життєдайних сил, скільки випила їх найкровожерливіша потвора “всіх часів і народів”. Це незаперечний факт. Але ж і оте всесвітнє зло прагнуть будь-що-будь перевершити теперішні московські кровопивці, спланувавши не лише повторне загарбання України, а й новітнє глобальне відтворення сфашизованої “імперії зла”. Тож хіба хтось насправді сумнівається, що цей мерзенний злочин дасть непередбачувані наслідки і для самої РФ?! Адже здавна відомо: що посієш, те й пожнеш.

Проте вистачає нам і внутрішніх ворогів, жалюгідних колаборантів, які наче й не відають, що СРСР майже два роки (з вересня 1939 по червень 1941 рр.)

всіляко (ідейно й матеріально!) підтримував агресію Гітлера — себто брутальне розв’язання Другої світової війни. Тож постійно торочать якщо не про “злочини” дивізії СС “Галичина”, то про “Волинську трагедію”, що нібито лежать цілковито на совісті українських націоналістів. Але скільки правди в тих звинуваченнях? Які можуть бути закиди і тій самій ОУН, якщо вона не прислужувала гітлеризмові?! Та затяті зловорожі сили закидають українцям не лише ксенофобію чи юдофобію, а й усілякі можливі й неможливі фобії! Хоча саме в Україні, серед її миролюбного народу, не одне століття спокійно проживає кілька десятків різних національностей.

Нам не вельми відомо, чому Володимир Мономах заборонив євреям мешкати на києво-руських теренах, у цьому питанні обізнаніші фахівці, але, хоч як це парадоксально, до середньовічного повелителя Русі — жодних нарікань. Зате Батькові Хмелю, який розгромив корчмарську мафію, що, споюючи народ, пила з нього хрищену кров, її нащадками оголошено нещадну війну! Як і Симонові Петлюрі, котрий і найвідданіших побратимів, що лютої зими 1917—1918 років намагалися зодягнути героїчних його козаків, розстрілював за (!!!) самовільне захоплення царських пакгаузів. То що вже казати про підступно спровоковані більшовицькою агентурою “єврейські погроми” на Київщині та Поділлі?! Досить погортати життєписні матеріали тов. Троцького. До речі, чому б їх не видати сьогодні масовим накладом?! Вельми повчальний документальний матеріал.

Ось такечки підійшли ми і до так званої “волинської різні”… Але ж хіба наші “брати поляки” (за Тарасом Шевченком) мешкають компактно тільки на Волині? Хлібодайним Житомирщині, Вінниччині та Хмельниччині належать ще рясніші лаври українського добросусідства. Чому ж там не чути було про жодну “різню поляків”?! Хоча ОУН мала свої осідки не тільки на Волині, Поділлі й Поліссі, а й на Подніпрянщині, Донеччині та Луганщині, з Кубанню включно. За певного політичного бажання зовсім не складно було вкинути “іскру родової помсти” в раптово знедолені громади! Але ж не сталося. Бо й не могло статися.

Справді, хіба хтось у Європі пам’ятає про власні борги?!

Нам уже доводилося привертати увагу громадськості до цієї проблеми у ЗМІ, проте надто значна інерція колишньої пропаганди… Зопалу її не зупинити. Потрібні чіткі, узгоджені зусилля не тільки патріотичних партій, але й усього суспільства, інакше ми так і залишимося для переважної частини поляків їхніми ворогами. Адже в тім то й річ: Волинь в ту смертоносну пору перебувала в межах Польщі! Розумє, дрогє паньство? То била Польска!!! Тож московським енкаведистам, а їхні агенти, як тепер відомо, перебували і в УПА, і в кожному підрозділі Армії Крайової, досить легко було скоординувати відповідну криваву акцію… Зрештою, хіба не з такою метою здійснювався Москвою і знаний Ковпаківський рейд “од Путивля до Карпат”?! І хіба не тому загинув од руки енкаведиста комісар Ковпака Руднєв, який намагався знайти порозуміння з очільниками УПА й перешкодити підлим кривавим провокаціям?!

Цього не знає лише той, хто не хоче знати.

Але цала (ціла) правда, як мовлять поляки, все ж таки полягає в тому, що на заселених поляками українських теренах не було місця жодній етнічній ворожнечі. Звичайно, важко в це повірити нашим войовничим братам, але що правда — те не гріх. Тим паче, що костели й садиби поляків руйнував не стільки тутешній люд, скільки та ж таки “більшовицька влада”. Зате — просимо уваги! — на споконвічних етнічних землях українців, які входили в ту пору до складу Польщі, зловорожі настрої підігрівалися націоналістичними політиканами досить успішно. Недарма ж вони такі гарячі й дотепер?!

Ось тут і “заритий собака” підступної облуди.

Україна саме тому й не спромоглася досі розставити всі факти на належне їм у вселюдській історії місце, що нікому було їх розставляти. Київський музей національної пам’яті насправді щойно лише легалізується… Проте задокументовані факти вельми красномовні: скрізь, де мешкали в Україні поляки, їм не завдано не тільки якоїсь етичної кривди, а й жодних матеріальних збитків. На противагу тій самій “операції Вісла”, котра немилосердно викорчувала “на кресах” етнічну — лемківську! — гілку. Проте спалених українських каплиць та церков у ПНР долічуємося й дотепер… Але хіба хтось перелічить невинно убитих і закатованих?! Атож-атож: нікому та й ніколи цим нині займатися.

То навіщо полякам робити ворогами українців?! Не дойчів, націоналізм яких завдав стільки страждань польському народові, а саме українців?! Адже не українці в не такі вже й давні часи загарбували та плюндрували люд і терени поляків — усе відбувалося навпаки! І навіть наші діти знають про це не гірше від нас… Комусь дуже потрібний надто зловорожий розвиток подій? Проте хіба не через це настільки жорстоко розпалює Москва вигадану нею ж таки “громадянську війну” в Україні, щоб, як і століття тому, переодягати в українців найманців, аби й далі кривавими провокаціями розділяти народи?!

Воістину, доки не розділиш — не запануєш…

Саме тому єврей, який очолює український уряд, аж ніяк не влаштовує Кремль. Отож і найпідліших провокацій з його боку слід очікувати не тільки талановитому менеджеру панові Гройсману, а й усьому нашому занадто вже страдницькому суспільству. Адже хіба українців не привчають — поступово! — до переконання, що патріоти — найбільша загроза державному ладові? Хіба нас не змушують повірити, що саме добробатівці здатні на вбивство не лише писаки, якого вже й не згадували зовсім україножерські ЗМІ? Бо вони, мовляв, ні на що більше й не здатні… Але ж хіба не з Москви почули ми того нещасного ранку про “вбивство київського журналіста”?! До речі, так само, як і про “Правий сектор”… Атож-атож… Як тут не дивуватися?! Виявляється, саме Путін був поінформований про брудну провокацію найперший!

Що й казати, Кремль наловчився промивати не тільки мізки. Адже саме на “промиванні кров’ю” всесвітньої історії і спеціалізуються його політики.

Та нарешті підійшла черга й до наших націоналістів. Ще б пак, їх уже більше, ніж лібералів! Але в даному випадку будемо категоричні: лише тоді, коли бачитимемо єдину Спілку націоналістів, либонь, якоюсь (більшою чи меншою) мірою зможемо їй довіряти. Не раніше! Так уже “історично склалося” в нашій країні, що, крім ОУН, яка виникла саме завдяки україножерській політиці тодішньої Польської Речі Посполитої, у нас, українців, ніколи не було жодного націоналістичного угруповання. Розпочинаючи з прісносущого Кирило-Мефодіївського братства і закінчуючи Спілкою визволення України. Перше творилося в кабінетах “ІІІ отдєлєнія” царської Росії, що на сторінках “ЛУ”кільканадцять років тому документально довів шевченківський лавреат, відомий письменник європейського рівня Юрій Мушкетик, а останнє (СВУ) — агентурою НКВС. Про нього теж вистачає задокументованих свідчень (див. “Зошити з червоної пітьми” Никанора Грабовського, нещодавно видані “Просвітою”).

Зрештою, хіба можна довіряти “націоналістам” зі взірцевою московською говіркою?! І хіба не відомо й дітям, що справжній патріот (націоналіст) не тільки той, хто багато говорить про свою любов до Батьківщини, а саме той, хто сумлінно вивчає історію України та її мову?! Сумлінно — себто за покликом серця й совісті, а не для того, щоб очолити міністерство чи партію.

Без мови немає нації! — слушно заявили свого часу просвітяни, засвідчивши тим самим державотворчу суть обраного гасла. Тому й потверджуємо: на східних рубежах України Герої виборюють в озлобленого шовіністичного агресора не урядові чи партійні “списки”, а саме українську мову та нескалічену історію рідного краю. І саме тому й прославляємо якнайщиріше російськомовних подвижників усіх без винятку добробатів, як і решту патріотичних воїнів ЗСУ, що вони знають за що воюють. На противагу багатьом українським генералам та політикам.

Та з нашої пісні слова не викинеш. І за кожен хибний крок, а тим більше — за зловмисну брехню — доведеться відповідати. Не так перед Гаазьким трибуналом, як перед народом.

Але не може бути жодних сумнівів: як би не складалася Доля України, Революція гідності назавше залишиться визначальною віхою ХХІ століття. Нація чітко визначила завдяки СІЧ-Майдану свої засадничі державотворчі орієнтири, і вже ніщо не зіб’є волю народу на манівці. Звичайно, то був лишень один ковток національної Свободи. Але ж усім, не тільки полякам і росіянам,(чомусь?) там, незважаючи на смертельну загрозу, хотілося спілкуватися саме українською! Отож істинно визвольна, ідеологічна вартість Революції гідності — хочеться сподіватися — не піддасться жодній, ані духовній, ані моральній, девальвації.

На тому стояла і стоятиме наша честь та гідність.

Слава Україні! Слава її Героям!

Нацконфліктам у Перемишлі — не місце!
2016-07-21 16:33 slovo

Ігор ГАЛУЩАК,

м. Львів

Президент міста Перемишля Роберт Хома відповів на лист мера Львова Андрія Садового стосовно нещодавнього конфлікту між поляками та українцями у Перемишлі. Він запевнив, що влада Перемишля зробить усе, аби подібні інциденти більше не повторилися.

Нагадаємо, що 2 липня в Перемишлі, що на південному сході Польщі мало відбутися свято Івана Купала, яке місцева українська громада проводить багато років поспіль. На цей регіональний захід ніхто б не звернув уваги, якби не місцеві польські націоналісти, які напали на українську церковну ходу, що збирається тут з 1930-х років і йде містом на кладовище, де поховані українські воїни.

“Впродовж 14 років на посаді президента міста Перемишля особливу увагу я приділяв спів­праці між нашим та українськими органами місцевого самоврядування. Як і Ви, я вважаю, що наші контакти мали дуже добрі результати та сприяли кращому розумінню між нашими народами. Нічого в цьому сенсі не змінилося, тож я переконаний, що в майбутньому також нічого не зміниться, а події, що відбулися нещодавно у Перемишлі, не матимуть негативного впливу на нашу співпрацю”, — зокрема йдеться у листі.

Відтак очільник Перемишля запевнив львів’ян, що громада та місцева влада цього братнього для Львова міста зробить усе для того, аби подібні ситуації більше не траплялися, а також висловив сподівання, що й чимала українська громада Перемишля успішно долучиться до діалогу.

«Єдина країна» чи «единая страна»: мовне питання в умовах військової агресії Росії
2016-07-21 16:32 slovo

Олеся ТОМЕНКО

Війна з Росією загострила чимало питань політичних, економічних, територіальних, ідеологічних, культурних, зокрема мовних. І на ці питання Україна повинна дати однозначні відповіді. Адже загравання та прогинання перед ворогом, відсутність чіткої національної політики, половинчастість домовленостей призвели до окупації частини території України та щоденних втрат наших військових у зоні АТО.

Сьогодні дуже важливо сформулювати принцип національної ідеології. Без чіткої доктрини побудови національної держави Україна приречена на поразку. Коли ми говоримо про Євросоюз як об’єднану територію багатьох європейських держав, ми забуваємо при цьому, що кожна країна обстоює свою національну самоідентифікацію: поляки залишаються поляками, французи — французами, іспанці — іспанцями, каталонці — каталонцями. І першим ідентифікатором завжди виступає мова. Обов’язковою умовою для отримання роботи чи громадянства в країнах Євросоюзу є володіння мовою, підтверджене відповідним сертифікатом після складання іспиту.

В Україні ж сьогодні поширені, за визначенням перекладача, видавця Вадима Карпенка, “мислевіруси”. Їх чимало: “КАКАЯ РАЗНИЦА?”, “И ТАК ПОЙМУТ”, “ЄДИНА КРАЇНА — ЕДИНАЯ СТРАНА”, “РОСІЙСЬКОМОВНІ ПАТРІОТИ”. Це гасла, які містять подвійність. Нам вперто вкладають у голови ідеологему про те, що неважливо, якою мовою ми спілкуємося — на всіх рівнях: серед держслужбовців, диспетчерських служб, у комунальних і приватних підприємствах, медичних закладах, закладах освіти чи в Кабінеті Міністрів. Мислевірус “какая разница?” передбачає зверхність російської мови і ніколи не є аргументом для тих зашорених голів, що, коли “нема різниці”, то можна спокійно вживати мову українську. Для багатьох така логіка стає несподіваним відкриттям. Хочете перевірити, як стовідсотково працює цей мислевірус? Проїдьте у міському транспорті, де кондуктор просить “аплатіть за праєзд” і зауважте йому, що ми в комунальному транспорті столиці України. І будьте готові, що 90 % пасажирів автобуса чи тролейбуса підтримають кондуктора, а ви будете зі своєю українською мовою “білою вороною” в столиці держави України.

Мислевірус “Єдина країна — единая страна” був запущений у перші дні вторгнення окупантів на територію Донеччини та Луганщини. Прагнення очільників України об᾽єднати країну в час окупації доцільне. Якщо врахувати той факт, що потужна кампанія “русского міра”, розгорнута більш ніж у 45 країнах світу, а її фінансування не поступається фінансуванню армії загарбника. Це зброя масового ураження через культурний і мовний пласт: безкоштовні російськомовні газети, телебачення й кіно, гастролі й концерти, протягування російської мови як другої іноземної або другої державної. І таке засилля російського продукту дало свої результати. Це гасло втратило актуальність і має бути замінене на інше, скажімо, “єдина соборна Україна”, адже не може бути єдність двома мовами. Проте зараз воно набуває ще масовішого засилля: якщо раніше на станціях метро лише де-не-де рясніли такі плакати, то днями помітила на станції “Університет” суцільний потік плакатів “Єдінострани” вздовж лінії найдовшого ескалатора метро.

Лише п᾽ята частина телепередач на українському телебаченні — українськомовна. І це число поступово зменшується. Про це йдеться в результатах моніторингу, який провели активісти громадського руху “Відсіч” у рамках кампанії “Бойкот російського кіно”. Згідно з їхніми даними, якщо на початку червня 2015 частка української мови на ТБ становила близько 28 %, то тепер вона зменшилася до 23 %. Тобто за 5 місяців ця частка зменшилася на 5 %: українська мова зникає з телеефіру зі швидкістю 1 % на місяць. Ці дані підтверджує і Національна рада з питань телебачення і радіомовлення. І це відбувається попри те, що частка фільмів і передач українського виробництва зросла із 33 до 51 %, а російського виробництва — скоротилася із 29 до 19 %. Проте цифри цифрами, а що за ними стоїть? Адже так зване “українське виробництво” ще не означає український культурний продукт. Актори чи режисери можуть бути українськими, але чомусь продукт виходить абсолютно російський. Ні оку, ні вухові нема за що зачепитися: актори шпетять російською, натура та антураж — ну геть не українські (що “Хазяйка”, що “Відьма”, що “Центральна лікарня”).

Україна не змогла за часи незалежності створити і втілити у життя потужну культурну і мовну стратегію розвитку держави. Лише зараз українські актори і мистці починають говорити про заповнення ефіру українським продуктом. Петиція на сайті Президента про заборону показу фільмів і телесеріалів російського виробництва за кілька днів набрала кілька тисяч підписів. Лише зараз створюються умови для розвитку українського кіновиробництва та виробництва програм для українського телебачення. Хоча закон існує вже майже рік, проте механізму його виконання і контро­лю за його дотриманням немає. До сьогодні шоу-програми з двома ведучими — українськомовним та російськомовним — працювали на створення образу України, де єдність пропагувалася через сумнівні подвійні стандарти. Нарешті з᾽явилася ініціатива віце-прем᾽єр-міністра України, переважно під тиском громадськості, про розробку нового закону про мову з урахуванням сьогоднішнього упослідженого стану мови титульної нації України. Хоча закон Ківалова-Колесніченка, який передбачав де-юре розширення функціонування мов національних меншин, а де-факто звуження сфери функціонування мови української, так досі і не скасований. А це пряма загроза українській мові.

Спекуляції навколо так званої двомовності — питання не сьогоднішнє. Ще у 80-х роках минулого століття Іван Дзюба вів дискусію на сторінках газети “Вечірній Київ”. Його публіцистичні виступи “Дискутувати про мову чи розвивати її?” викликали великий резонанс і серед інтелігенції, і серед простих громадян. Аналіз опублікованих листів та виступів говорить про те, що з часу дискусії аргументи проти української мови не змінилися ні на йоту. Так, наче іржею в᾽їлися в мізки російськомовних громадян гасла: мовне питання — це питання ворожнечі, це питання не на часі, можна обирати мову навчання, насильна українізація, утискання прав та переслідування, російську і так всі розуміють, то навіщо вчити українську, надати статус другої державної російській мові (але не для того, щоб вивчити українську мову, а для того, щоб залишитися одномовним, тобто російськомовним), той, хто порушує мовне питання, одразу стає націоналістом. І тому Іван Дзюба не лише відводить мові функцію комунікації, а поглиблює її до “розуміння рідної мови як носія всієї історичної спадщини народу, всього його духовного досвіду, його світогляду, його способу мислити і відчувати” . За цих 25—30 років кардинальних рішень, які б остаточно поставили всі крапки над “і” та не давали більше приводу до спекуляції мовним питанням, не прийнято. Ми й далі “дискутуємо”, хоча політична воля можновладців якраз мала б дати шанс українській мові. І в цьому можна було б скористатися досвідом європейців: іспит з державної мови (а також культури, літератури, історії, подекуди і архітектури) дає можливість обіймати державні посади і приймати справді державні рішення. І запровадження такого іспиту — нагальне питання. Можливо, якби ця система працювала раніше, ми б мали інших політиків, інших прем᾽єрів і президентів, і доля країни склалася б по-іншому. А що стосується чиновників, які нехтують нормою Конституції щодо державної мови, то такого “не було навіть за Януковича, щоб чиновники дозволяли собі публічно виступати російською”, — зазначає в одному із інтерв᾽ю Радіо Свобода Тарас Марусик.

Власне, у цьому визначенні мови як носія світогляду і криється одна з відповідей, чому подібні дискусії досі актуальні в Україні. З одного боку, в людини, яка знає історію, мову, культуру, літературу, звичаї, мислить категоріями та символами, закладеними генетично, не виникає питання про природність функціонування української мови в Україні. А закиди щодо функціонування української мови виникають у людей певного “світоглядного” типу. Означимо його як “совковий”. Адже радянська система чітко вихолостила знання правдивої української історії, культури, мову звела на суржик, письменники Розстріляного відродження та шістдесятники були викинуті за межі загальної освіти, замість українського кіно, мали кіно радянське. 25 років знадобилося Україні, щоб зростити конкурентоспроможних українських співаків, яких і досі глушить російська попса. На потужних приватних FМ-станціях донедавна було лише 5 % українськомовного пісенного продукту. Нарешті маємо закон, який розширює квоти для українського продукту. Так, лише 6 липня 2016 р. Президент Петро Порошенко підписав закон, який встановлює 35-відсоткові квоти для українськомовних пісень в ефірі українських телерадіоорганізацій.

“Згідно із Законом, телерадіоорганізації при здійсненні радіомовлення повинні забезпечувати частку пісень державною мовою в обсязі не менше 35 % загального обсягу пісень, поширених протягом доби, а також не менше 35 % загального обсягу пісень, поширених у кожному проміжку часу між 7:00 та 14:00 і між 15:00 та 22:00”, — йдеться у поясненні прес-служби АП.

“З дня набрання чинності цим Законом мінімальна частка ведення передач державною мовою має становити протягом першого року — не менше 50 %, протягом другого — не менше 55 %, протягом третього — не менше 60 %”, — додають на сайті АП.

Метою Закону є забезпечення у загальному обсязі мовлення кожної телерадіоорганізації не менше 50 % національного аудіовізуального продукту.

Обсяг частки пісень державною мовою та іноземними мовами, які є офіційними мовами Європейського Союзу, визначається в ліцензії на мовлення телерадіо­організації. Закон набирає чинності через чотири місяці з дня його опублікування. Тож ще майже 4 місяці будемо жити в межах російськомовного продукту.

За даними соціологічного опитування, 91 % молоді вважають себе українцями, вдома рідною говорить лише 51 %, а з ровесниками українською спілкуються 43%. У цьому і криється конфлікт особистісний, який переростає у конфлікт соціальний, а згодом і в державний. Окрім цього, комплекс меншовартості, нав᾽язаний українцям через приниження української мови ще з ХІХ століття, теж дає свої результати.

Мислевірус “російськомовні патріоти” начебто творить міф про те, що в Україні немає міжнаціонального розбрату і ми поважаємо всі нації. Але чому до сьогодні “українськомовні патріоти” одразу перетворюються на націоналістів і бандерівців (історія підтверджує це прикладами воїнів УПА та захисниками Майдану). Навіть російськомовні герої серіалів чи фільмів виглядають вищими та розумнішими, ніж українці. Останнім відводиться роль пришелепкуватих і дурнуватих.

Дивує питання, чому на ЗНО іспит з історії України не є обов᾽язковим за сьогоднішніх реалій війни України з Росією? Чому цей іспит можна замінити математикою чи біологією? Більшість студентів не може відповісти на запитання: звідки походить українська мова, і наскільки давнє її коріння? Ми не можемо протиставити себе російському агресору навіть простою відповіддю на це запитання. Тому Путін так чітко означає позицію Кремля: для них не важливі кордони й держави, для них важливо захистити “русскоязычное население”. І тому в такого “населения” легко відібрати частину території, що й сталося з Кримом та Донецьком і Луганськом. Власне двомовність і стала однією з причин війни. Якби Україна ще зі здобуттям незалежності визначилася з мовним питанням, сьогоднішні події навряд чи були б можливими. Приклади прибалтійських та інших європейських держав можуть бути взяті за основу.

Також викликає питання порушення закону про освіту, де мовою викладання у державних навчальних закладах чітко визначена мова державна. Проте і в школах, і у вищих навчальних закладах викладачі досі або питають, якою мовою викладати предмет, або, навіть не питаючи, читають свої курси російською мовою, знаючи, що не нестимуть відповідальності за порушення закону.

Мова — найпотужніший чинник консолідації нації та захист від зовнішньої агресії.

Що турбує читачів
2016-07-21 16:23 slovo

Надія КИР’ЯН

 

Наш тижневик отримує багато листів-відгуків на публікації в “СП”, з нами діляться бідами й радостями, висловлюють різноманітні пропозиції, часом зовсім протилежні: просвітянка Теофанія Калитовська зі Львова, наш постійний читач, пропонує передплатникам передавати наш часопис друзям, у школи, бібліотеки тощо, бо багато хто й не знає, що є така газета, а де­хто вважає, що те, що дістається даром, не цінується. Одні пишуть і підтримують звернення до різних інстанцій, а інші кажуть, що це нічого не дає, оскільки гуманітарна політика держави якщо й змінюється, то дуже повільно. Однак усі зауважують, що в Україні триває тотальна агресивна русифікація, і шукають шляхів, як на це впливати. Дуже багато відгуків на тему рідної мови, багатьох схвилювала стаття Костянтина Сушка “Вже й п’яті півні проспівали”.

А Івано-Франківське МО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка пропонує зробити 9 березня, день народження Шевченка, державним національним святом і вихідним днем.

На підтримку Звернення до Президента України “Проголосити 2016—2025 роки Десятиріччям повернення Україні української мови” надіслали підписи жителі с. Вербівка і м. Кам’янка Кам’янського району Черкаської області (18 підписів), продовжують надсилати підписи під пропозицією, аби Президент поряд з Указом “Про оголошення 2016 року Роком англійської мови в Україні” видав подібний указ про оголошення Року української мови.

Р. Я. Потока з міста Зміїв Харківської області схвалює, що в Полтаві нарешті постав величний пам’ятник гетьманові Івану Мазепі, і це є сигналом до демонтажу встановленого царською Росією 1811 року пам’ятника на честь так званої “перемоги” під Полтавою, бо його існування принижує честь і гідність українців.

Постійно нам пише Валентина Коваленко, підтримує всіх авторів публікацій “Українська альтернатива діє”. Розповідає, що були на святі у київській ЗОШ № 128,

де вчиться онук, якого змалечку привчали до української мови. А тепер він став російськомовним. Це тому, вважає Валентина Іллівна, що ні в дитячому садочку (українськомовному), ні в цій школі вчителі на перервах (учні також) не спілкуються українською.

Завдяки своїм дітям пані Валентина з чоловіком побували в Польщі, лікувалися на Волині і тішилися патріотизмом поляків та волинян, які шанують власну історію та культуру. На жаль, вдома, у Києві, такого не побачили, тут ще панує пресловуте “двуязичіє”. Також Валентина Іллівна з родиною та друзями написали звернення до Президента з пропозицією створити на Майдані, де пролито немало крові героїв, які боролися за незалежність України, Меморіальний комплекс з українськими героями та символікою і щоб брали участь у розробці цього проекту українські митці разом з істориками, а в Будинку профспілок — відкрити не кафе, а Музей історії Української державності. Що ж, пропозиції слушні, сподіватимемося, що влада до них дослухається.

Дуже важливу тему порушили Галина Кравченко та Віктор Кобзар — про реагування держслужбовців на скарги мешканців. Віктор Кобзар надіслав до редакції цілу купу “відписок”, які йому надіслали з різних міністерських кабінетів — слів багато, а жодна проблема не вирішується. Про це пише і Галина Кравченко з Дніпра у дописі “Де блукає скарга?” — проблему її сестри, інваліда Другої світової війни не допомогла вирішити жодна інстанція, куди вона зверталася протягом 5 років, натомість одержує типові відписки. Читачка наводить такий приклад. Коли вона запитала авторів чергової відписки: “Навіщо ж ви “спустілі” звернення в Дніпроводоканал, якщо він не займається вирішенням таких проблем?”, одержала відповідь: “Надо же было куда-то направить! Чтоб дело закрыть”. Тобто службовці існують не для того, щоб вирішувати проблеми, а щоб перекладати папірці з місця на місце та позбуватися їх, “спускаючи” кому попало, аби не валялися на очах.

Зокрема про це йдеться і в “СП” (ч. 28

за 2016 р.) статті доктора фізико-математичних наук, професора, академіка АН вищої школи України Валерія Швеця. Він пише, що за роки незалежності державний апарат зріс до 370 тисяч осіб (у радянські часи було 60 тисяч). Але у радянські часи держава контролювала все, пояснює автор, — сільське господарство, промисловість, торгівлю, інформаційний простір — на те вона й тоталітарна держава. “Але чому, ні за що не відповідаючи, державний апарат за роки незалежності у рази зріс? Відповідь проста — у рази зросла кормова база для чиновників”.

Деякі листи читачів дуже злі, з нещадною критикою усієї влади зверху донизу, дістається, зокрема, й нашій редакції, а дехто вже кинувся цю владу захищати (щоб не обрали ще гіршої). Справді, за 25 років незалежності нароблено дуже багато помилок, рівень життя переважної більшості на межі виживання (або й за межею), а головне — страшенний, неприпустимий розрив між рівнем життя одних і інших: хтось (ідеться про суддів), виявляється, не може повноцінно судити, бо не може протримати сім’ю на 6 тисяч гривень на місяць, а хтось повинен виконувати нелегку роботу за 2 тисячі або задовольнятися 1 тисячею пенсії, пропрацювавши на державу 50 і більше років. А ще ж є у декого платня 50, 100, 250 і 500 тисяч на місяць. У світі вважається нормальною розрив між найменшою і найбільшою платнею у 5—6 разів (а не в 50, 100 і більше, як у нас). Тобто ми розуміємо, що “злі” читачі також праві.

А що робити? Думаю, що робити треба всім, хто що може. І запити до вищих інстанцій, приватні й колективні (крапля камінь точить), і серйозно ставитися до виборів (місцевих і всеукраїнських), де кожен голос важливий, змінювати щось на місцевому рівні, у своєму колективі. Федір Пилипенко з Вінниці, Раб Божий Михаїл з Києва пропонують свої молитви за Україну до Бога. Молімося кожен своїми словами і від душі, це теж дуже важливо, як і власні вчинки. Юрій Павлюк, учитель з смт Маневичі Волинської області закликає депутатів коаліції не робити поспішних висновків, працювати разом, змінювати державу на краще, а всіх — мати витримку. Зміни починаються зі зміни свідомості кожного, вони є, звичайно, нам хотілося б, щоб їх було більше і йшли вони скоріше. Як пише Галина Кравченко: “В житті правда завжди торжествує, тільки життя часто не вистачає”. Але це вже інше питання. Будьмо оптимістами!

Прикриваючись Богом, нівечать людські душі
2016-07-21 16:22 slovo

Петро ПЕТРЕНКО,

ветеран журналістики, пенсіонер

 

Одержав тижневик “СП” (ч. 22 за 2016 р.). Як на мене, всі опубліковані в цьому числі матеріали цікаві, інформативні, повчальні для свідомого українця.

Особливу увагу звернув на публікацію Світлани Тертичної “Як батюшки рідну землю плюндрували”. Я людина віруюча, хоч народився, виховувався, вчився і в середній, і у вищій радянській школі, а там один із основних предметів — “науковий атеїзм”. Мій дідусь ще з дитинства стверджував, що Творець існує, що бачить наші гріхи і намагається знищити сатанинське вчення про відсутність Бога. Але піонерські, комсомольські збіговиська зробили свою темну справу: ні, я не став атеїстом і в складних життєвих перипетіях звертаюся до Творця з молитвою усунути якісь житейські негаразди, а їх і у повоєнний час і надалі існувало безліч у дитини, батько якої загинув на фронті.

І лише в інституті один із професорів дав почитати мені “Новий Завіт”. Спочатку подумав, що то провокація, та подальші наші спілкування прояснили сутність його вчинку. Я став задумуватися глибше над людським існуванням, його залежністю від Вищої сили.

Я хоч і вірянин, але не фанатик. Ми з дружиною на пенсії. Вона майже щодня відвідує церковні служби. Я теж ходжу на сповідь. Правда, не розумію, що дає цей формальний ритуал. Батюшка навіть не слухає, про що я теревеню. Церква ця, як і більшість у Маріуполі, Московського патріархату. Далеченько від нас існує невеличка церква Київського патріархату. Я слабую на ноги, тому відвідую найближчий храм.

Що спостерігаю в церкві? Переважно відвідують її пенсіонери. Мета: вимолити у Бога здоров’я, мирського благополуччя, моляться за дітей, внуків, за померлих рідних і близьких. Усі парафіяни (і росіяни, і генетичні українці) моляться за московського Кирила, за мир і спокій. Та в приватній розмові вважають, що тільки росіяни — справжні православні і приєднання до “Матушки-Руси” — це воля Господня. Думаю, що подібне ставлення до України та українців пропагують у більшості церков, що існують під началом Кирила. А він прибічник і креатура російського президента. Досі церква купує свічки в Донецькій єпархії, а гроші йдуть невідомо куди.

Коли Маріуполь окупували проросійські найманці і загарбали великий чотириповерховий будинок міськвиконкому, наш батюшка благословив деяких надактивних мирян іти хресною ходою до будинку міськвиконкому і молитися за перемогу “борцов за Православие”. Він досі править службу і не вважає, що згрішив проти українського народу. Цей священик закінчив Московську духовну академію. Звісно, його совість належить московському духовному повелителю. А будинок терористи спалили.

Ще до Революції гідності інший священик проповідував тут з амвону, що “украинский язык неугоден Богу”. До речі, він генетичний українець. На жаль, таких манкуртів чимало не тільки серед світського люду, а й серед батюшок. А скільки нашого люду у ворожій Росії! Невже їм байдуже, що творять росіяни на їхній батьківській землі?

Мені доводилося бувати у Микільському монастирі, що недалеко від Волновахи. Саме був передвиборний час Януковича. Настоятелька монастиря, не приховуючись, агітувала монахинь голосувати за Януковича. А до цього тут керував монастирем священик, якого згадує Світлана Тертична, Зосіма. Його боготворили і боготворять досі миряни Донеччини. А він у своєму заповіті закликає православних вірян до об’єднання з “русскими братьями”. Він проклинав наших найкращих патріотів, борців за незалежність від колоніального російського гніту Тараса Шевченка, Степана Бандеру, Івана Мазепу. Також закликав не спілкуватися українською гріховною мовою. Отак зайди, прикриваючись іменем Бога, нівечать людські душі, плодять перевертнів, у яких обмаль сірої речовини в голові.

Мені пішов восьмий десяток. Я впевнений, що Творець Всесвіту і людини на Землі не допустить знищення нашого українського роду. Протягом нашої історії були періоди, коли здавалося, що Україна зникає, а вона знову встає на ноги і заявляє про своє правомірне існування. Не допустить Господь, щоб такий талановитий, життєрадісний український народ зник із планети Земля.

У Маріуполі у моєму вузькому оточенні я не бачу однодумців. Місто насичене проросійськими поглядами. Дехто дуже агресивно заявляє, що “хохлов надо выселить в Западную Украину”. Немов через таких, як я, і проливається кров людська. Інші намагаються пристосуватися до нових умов, але в душі є прибічниками Путіна.

 

Декомунізація і «Картографія»
2016-07-21 16:22 slovo

Гарій МАКАРЕНКО,

м. Житомир

 

Міста, села, майдани, вулиці, провулки позбавляються, згідно із Законом про декомунізацію, своїх назв, нав’язаних тоталітаризмом. Про ці зміни повинні знати не тільки мешканці України, а й туристи, мешканці зарубіжних країн. Усі ці зміни відобразять у навчальних, туристичних мапах, на мапі України, які видають за кордоном. Цим мають опікуватися наші дипломати. А географи України повинні інформувати своїх зарубіжних колег. Щоб не вийшло, що в Україні змінені вказівники, таблички, оновлені мапи, а за кордоном мапа Європи, де міститься і Україна, залишаться старі назви. Або латинською російські назви: Odessa, Dnepr. Потрібно — Odesa, Dnipro. За радянських часів мапи великих міст швидше були схемами, а не топографічними мапами, які вважалися секретними. Хоч насправді на топографічних мапах із грифом “Секретно” нічого таємного не було. Бо там не відображалися аеропорти, військові містечка. На секретних топографічних мапах стояв гриф “Совершенно секретно”. Інколи іноземні туристи привозили з собою мапи наших міст зарубіжного виробництва, щоб не заблукати у наших великих містах. Бо за допомогою глобальної навігаційної системи (GPS) через геодезичні супутники кожен охочий має можливість побачити в будь-якій точці Землі всі наземні споруди. Навіть найсекретніші військові. Або маєтки олігархів за величезними парканами. На щастя, в Україні видавництво “Картографія” видає атласи, навчальні, туристичні мапи областей, великих міст. І вони відповідають сучасним вимогам. Але всі старі мапи, атласи, що перебувають у навчальних закладах, продаються у книгарнях, необхідно вилучити. І вже відредаговані повинні надійти до навчальних закладів, у продаж . Та на це потрібні величезні кошти. В учбових закладах неможливо навчати по мапах з комуністичними назвами. На мою думку, Верховна Рада, Кабінет Міністрів мають виділити на це кошти. Не можуть книжкові магазини, кіоски просто так викинути мапи, атласи. Адже вони закупили цей товар для реалізації. Та й підприємству “Картографія” навряд чи вистачить коштів, щоб швидко оновити всі навчальні, туристичні мапи. А є ще й мапи для військових, куди теж потрібно внести зміни. Щоб не вийшло, що Закон про декомунізацію діє, а атласи і мапи з назвами, нав’язаними комуністичним режимом.

Якщо внесення змін у паспорт про нові назви може зачекати, то вчитися по мапах зі старими назвами не патріотично.

Не творімо гібридної мови!!!
2016-07-21 16:21 slovo

Лариса МОРОЗ,

доктор філологічних наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ

У популярному телесеріалі “Бібліотекарі” брехливий і користолюбний оповідач казок “висмоктує” зі слухачів життєву енергію. Часом мені видається, що наше телебачення переповнене такими діячами (про свої недобрі “таланти” вони й самі часто-густо не підозрюють). Із двома особливостями: по-перше, у нас звучать тексти найрізноманітніших жанрів і, по-друге, реальні мовці чинять оте злочинство здебільшого несвідомо. Причини останнього різні: незнання мови (неписьменний “перекладач” у голові людини, яка мислить російською, хоч і намагається говорити українською), неуважність тощо.

Долучуся до обурення колег (тих, що у різних виданнях виступають на мовну тему) з того приводу, що з телеекрана “українською” мовою говорять лише недолугі вітальки, смердючки й ін. Та ще — у гуморесках “95 кварталу” кругленькі чоловічки з-під Полтави. Щоправда, у тих гуморесках добряче глузують і з російськомовних мешканців інших областей, з яких найдурніші — дівчата-харків’янки, що вже й сміху не викликають. Загалом, творцям тих текстів варто поцікавитися елементарною інформацією про ту людину, ім’я якої так патетично згадують в авторському коментарі, — щоб не уподібнюватися тим до вищезгаданих харків’янок, — адже всерйоз, наприклад, повідомляють, що Полтавщина надихнула Лесю Українку на… створення шедевра… “Лісова пісня”. Виникає багато пекучих запитань біля телевізора. От іще одне: американські й інші закордонні фільми дублюємо українською (чудово — хоча й не завжди якісно, чудовий сам факт дубляжу), — а свої власні знімаємо російською. ЧОМУ?! Далі. Прекрасна українська мова звучить у рекламі певної фірми на підтримку Олімпіади-2016: “Земле, моя всеплодющая мати…” Але замість імені автора чудових віршів — Івана Франка — звучить: Самсунг… Панове, наражаєтеся на звинувачення у плагіаті!

Тож слушно зауважив академік Іван Дзюба, що недостатньо домагатися української мови, адже важливо: ЩО говориться.

Та все ж пригляньмося: ЯКОЮ є українська мова чи, точніше, НІБИ українська мова багатьох, які щиро вважають, що говорять справді українською…

Прикладів — безліч! Переважно — з ТБ, дещо навіть з Українського радіо (хоча загалом там ситуація значно краща, і водночас, навчаючи слухачів української мови, самі говорять так, що…). Що насторожує, — з уст, сказати б, мовців-професіоналів: журналістів, телеведучих, із написів чи звукових текстів дубляжу фільмів. Особливо багато — з реклами. Тобто, все, що може й МУСИТЬ піддаватися РЕДАГУВАННЮ, щоб не засмічувати ефір.

Почати б із орфоепії. “Фекання” вже неможливо витримувати: “буф”, “бачиф”, “фплиф”, “фпаф”, “афтіфка”, навіть …“Киїф”! Ще й “е” додають, для впевненішого звучання: “думаф-е”, “пішоф-е” тощо. Забуто, що в нас, окрім прийменника “в”, існують іще “у” і “до”. Тож маємо казати “у Верховній Раді”, “у студії”, “до школи” замість “ви Верховні Раді”, “ве студії”, “фи школі”.

А лексичні проблеми!

Забуто частку “чи”, скрізь — лише “або”. Уже й монолог Гамлета скоро доведеться перекладати так: “Бути АБО не бути…” Забуто кличну форму, — одну з “родзинок” нашої мови. Забуто й заохочувальну дієслівну форму — “думаймо”, “працюймо”, “співаймо”, скрізь звучить лише “давай!”. Забуто, що сполучник “та” не завжди з’єднує, часом і розділяє чи й протиставляє. Неправильно відмінюють числівники: “близько шестиста”, “восьмиста”, а має бути: “шестиСОТ”, “восьмиСОТ”. Не знають, що екологія — це наука про екосистему, тож вона не може бути “поганою”. Не знають, що слово “ярмарок” в українській мові чоловічого роду, а “нежить” — жіночого, на відміну від російської. Не знають, що “ті”, “які” й ін. при відмінюванні мають форму “тих”, “тими”, “яких”, “якими” (як “жовті” — “жовтих”). Не знають, що слово “вдача” означає характер, натуру (“добре бачу твою ледачу вдачу” — читаємо у байці). Безнадійно плутають слова: вщеНт (зруйнований) і вщеРть (наповнений), барви й фарби, відображати й відбивати, зліт і злет, наряд і вбрання, громадський і громадянський, приЗводити (до негативних наслідків) і приводити, апелювати й аргументувати, попасти (худобу!) і потрапити чи опинитися, рибалка (людина) і риболовля (процес); особливо часто змішують поняття “нагода” і “пригода”, тоді як їх легко розрізняти, нагадавши вираз “маю нагоду стати в пригоді”…

Далі наведу низку прикладів словосполучень без вказівки на “джерела”, і лише зрідка даючи певні пояснення (без них часом доволі важко щось зрозуміти).

“Зажила дурної слави” (поганої), “втратила свідомість” (знепритомніла), “почалися скорочення” (тобто перейми, бо йдеться про пологи), “ризиковано театру пустувати” (стояти порожнім), “на господарюючих висотах” (господствующих), “неприємного суспільства Люсії” (общества — товариства), “відкривайте двері” (відчиняйте), “закрив очі” (заплющив, бо закривають очі покійникові), “його положення” (положения — становища), “наносить удар”, “завидна наречена”, “біглий президент” (утікач!), “поїхали” (у значенні “їдьмо”), “повпливало” (з рос. “повлияло”), “візьми себе в руки”, “родини лишиться” (насправді “втратити родину”), “одружився на красуні”, “встановити істину”, “доглядати за шкірою”, “попробувати” (це — про їжу), “не придерешся”, “той, хто замешкавСЯ” (мешкати, українською, означає жити у певному приміщенні, і воно ніколи не має закінчення “ся”), “скитання”, “норовили випити”, “не всі розподіляють мої смаки”, “довелося віддуватися самому”, “наряджання ялинки”, “гадалка нагадала”, “позбавляє ВІД симптомів”, “в що тобі обходяться твої обіцянки”, “носить характер” (українець усе ж МАЄ характер, бо це ж не капелюх), “понесли відповідальність”, “вихованиця”, “видалилися удвох для бесіди”… Трапляється й цілком анекдотичне: “гоніння ЗА євреями”, “в стані очманілості” (очевидно, “невменяемости”).

Посміятися б, але тут уже не до сміху! Якщо може член Конституційної комісії (я не повірила своїм вухам) на якесь запитання відповісти: “відчасти так” (мабуть, “отчасти”), стає страшно за Конституцію, де кожне слово має надто велике значення… Дай, Боже, не “втратити свідомість” усім нам, у прямому значенні цих слів….

Жахлива мовна неохайність уже стала нормою… “Через СВОЮ непоказну зовнішність його часто дражнили”, “вулиця Грушевська”, “музей ІМЕНІ Уляни Кравченко”, “будівлю привести до порядку” (навести лад у будівлі!). Беручись випускати різні видання, не думають, як висловити думку — і у російськомовних текстах виникають “переклади”: “феномен суток” (це з В. Стуса “Феномен доби”), “ротная пустота” (“ротова порожнина”)…

Це лише невелика частина моїх записів. Але все це звучить чи опиняється в полі зору практично щодня. Відтак “влазить” у пам’ять, особливо юної незагартованої людини. Залишається у (під)свідомості — адже ніби все правильно, адже говорять ніби українською мовою і ніби освічені люди.

Усе наведене виявляє не так РОЗдвоєння (мовну шизофренію, про яку чимало з тривогою пишуть), як ЗДВОЄННЯ, тобто спотворення української мови внаслідок перейняття її російськими чи ще якимись формами. Це ніби мовний СНІД, ураження генетичне. ГІБРИДИЗАЦІЯ!!! За нею — неминуча МУТАЦІЯ. Мова-мутант не може бути життєздатною, отже, дуже швидко помирає. Тож нашим недругам і стріляти не доведеться… “Самі себе звоювали”?

Життєво необхідно — невідкладно! — щось робити! Ухвалити ЗАКОН чи хоча б ПОСТАНОВУ УРЯДУ про недопущення до ефіру (чи телепередавальних засобів) текстів, які не пройшли мовної перевірки й редагування. (Про мову деяких видань — і їх стає дедалі більше — має відбутися окрема розмова). І не випускати на телеекран тих “професіоналів”, що не володіють українською мовою (хоча часто-густо вважають, ніби володіють).

НЕВПОРЯДКОВАНА, ХАОТИЧНА МОВА — таке й життя.

ЗБЕРЕЖЕМО МОВУ — ЗБЕРЕЖЕМО СЕБЕ.

Проводовому радіомовленню бути!
2016-07-21 16:20 slovo

Р. ПОТОКА,

м. Зміїв Харківської обл.

 

Сніжна хуртовина, яка кружляла над Харківщиною, наробила багато бід, а в Зміївському районі мережа проводового радіомовлення була знищена вщент. Ще й досі в райцентрі валяються дротяні “бублики”. Це вже вдруге за його історію радіо повністю замовчало — уперше в роки Другої світової війни.

Цьому лихові, мабуть, зрадів Рінат Ахметов, власник “Укртелекому”, і місцева “п’ята колона”. Вперше через те, що радіомовлення дає невеликий прибуток до його мільярдних статків, і мережу можна не відновлювати, а друга тому, що нарешті перестало доходити правдиве українське слово до районної громади. Районна рада у нас в опозиції до всього українського, зробила вигляд, що письмовий запит до неї не дійшов.

У лютому з приводу Міжнародного дня радіо виступав київський чиновник новоствореного Міністерства інформації, де він на всю Україну повідомив, що проводового радіомовлення ніде в світі немає і що воно дуже дорого коштує. І тут я згадав, як новоявлені “пророки” на зорі відновлення незалежності України віщували, що машинобудування в Україні неможливе через застарілий станочний парк і технології — в результаті машинобудування знищили. Потім такі ж “пророки” говорили, що ядерна зброя нам не по кишені і в нас немає спеціалістів з її обслуговування — у результаті роззброєння на нас напала Росія. Пригадав довоєнний Донбас, де знищили проводове радіомовлення й туди не доходила українськомовна преса, а телеканалами заволоділи олігархи антиукраїнської закваски. Це дешево обійшлося Україні? Немає ніде такого в світі? То хоч у чомусь ми були б перші, а так то за рівнем смертності, то за розповсюдженням СНІДу. Краще б ті мільярди, що йдуть на війну з Росією, вклали у розвиток українського інформаційного простору, який допомагає об’єднувати українське суспільство.

Що ж нам робити?

Треба негайно звільняти від управління інформацією “п’яту колону”. Впевнений, що повалену в Слов’янську телевежу досі не відновили. Міністерству інформації вже рік, а наші воїни в окопах Донбасу не чують і не бачать України.

А проводове радіомовлення треба відновити по всій Україні, доки воно ще не розкрадене і є кадри. Зараз владні повноваження передають місцевим органам. Ось де стане в нагоді надійне радіомовлення, яке може працювати за відсутності електричного струму, переходячи на резервне живлення. Знову зможуть виходити місцеві радіогазети, які інформуватимуть громаду про події в районі та області. Користування радіоточкою дуже зручне (у багатьох на кухні завжди увімкнений приймач), необтяжливе для бюджету сім’ї, а якщо Рінат Ахметов доведе, що для нього це збитково, то нехай держава йому доплачує, щоб потім не платити чужинцям (не тільки грошима, а й людською кров’ю).

У столиці відкрили перший пам’ятник солдатові-добровольцю
2016-07-15 12:55 slovo

10 липня 2016 року на Троєщині відкрили перший у Києві пам’ятник солдатові-добровольцю. Розташована скульптура на проспекті

В. Маяковського. Її створили та встановили за ініціативою і за сприяння депутата Київської міської ради від Всеукраїнського об’єднання “Свобода” Петра Кузика.

Із нагоди відкриття пам’ятника в столиці відбувся урочистий мітинг і концерт гуртів “Тінь Сонця” і “Гайдамаки”. Участь у події взяли ветерани російсько-української війни, родини загиблих героїв-добровольців, місцеві мешканці, депутати Київради та представники міської адміністрації, народні депутати України свободівці Андрій Іллєнко та Юрій Левченко, а також лідер ВО “Свобода” Олег Тягнибок.

Виступаючи на відкритті пам’ятника, очільник націоналістичного об’єднання зазначив: “Для нас усіх велика честь бути присутніми на цій величній події, де ми вшановуємо тих, хто нас із вами захистив і захищає. Те, що тут постав цей пам’ятник, — не наше з вами спільне досягнення, а наш обов’язок. Обов’язок перед героями, які, не шкодуючи свого життя, йшли на фронт боронити нашу незалежність і боротися за територіальну цілісність. Це обов’язок перед їхніми матерями, батьками, сестрами, перед їхніми дітками. Це обов’язок перед усією Україною. Адже ми живемо у страшний час, коли московська агресія намагається знищити нашу державу.

Зараз загиблих уже так багато, що ми не можемо назвати всіх прізвищ. Однак маємо про них пам’ятати, про тисячі українців, які полягли в цій московсько-українській війні та які оберігають наш спокій”.

Депутат Київради, свободівець Петро Кузик наголосив: “Цей проект був для нас дуже емоційний. Перший пам’ятник добровольцю у столиці — зібраний образ із сотні фотографій військовослужбовців. Над ним працювали молоді скульптори Б. Козаченко та Д. Ровеншин. Його встановлення — це мінімум, що ми можемо зробити для тих, хто віддав життя на фронті”.

Прес-служба Всеукраїнського об’єднання “Свобода”

Окремі пропозиції з приводу нагальних гуманітарних проблем
2016-07-15 12:53 slovo

Павло МОВЧАН,

Георгій ФІЛІПЧУК

Всеукраїнський форум “Українська альтернатива”, Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Т. Шевченка зазначають, що головною метою національної освіти є зростання якості людського капіталу для забезпечення інноваційного, високотехнологічного розвитку України, її конкурентоспроможності та безпеки, самореалізації особистості. Країни, що досягли успіхів у реалізації цілей сталого розвитку (економіка, соціальна політика, екологія), здійснили це завдяки освіті. Саме тому серед 17 пріоритетів розвитку світу до 2030 року, визначених ООН, освіта перебуває на 4-му місці (відповідно до цілей розвитку ООН після 2015 р.).

Україні, зважаючи на глобальні реалії та національні інтереси, необхідно:

— визнати освіту найголовнішим пріоритетом у реалізації Стратегії сталого розвитку “Україна—2020” (62 реформи і програми), зараховуючи її до “вектора розвитку” та до десятки першочергових завдань модернізації країни, відповідно до Указу Президента (№ 5/2015 від 12 січня 2015р.);

— збільшити фінансування освіти, спрямувавши на її потреби не менше 6 % ВВП (прогноз ВВП на 2017 р. — 2 трлн

584 млрд грн), уможлививши входження України до 50 найкращих країн світу 2020 року (за показниками якості освіти РІSA);

— стимулювати на законодавчому рівні соціальну відповідальність держави, бізнесу, неурядових інституцій, їхню фінансову кооперацію щодо підтримки освіти, підготовки й перепідготовки висококваліфікованих фахівців;

— розробити і впровадити національну концепцію “освіти впродовж життя”, що відповідає сучасним цивілізаційним стандартам освітньої політики;

— гарантувати якісну професійну підготовку педагогів, які матимуть належну підтримку держави й позитивну мотивацію до праці. Виконати законодавчу норму щодо оплати вчительської праці згідно з даними державою гарантіями педагогічним, науково-педагогічним працівникам;

— визнати пріоритетну роль дошкільної освіти, створивши належні умови для її здобуття та фізичного, психічного, розумового розвитку дітей. Сприяти збереженню та удосконаленню мережі дошкільних установ, значно збільшивши показники охоплення дітей суспільним вихованням (лише 56 % від загальної кількості дітей від 1 до 6 років);

— забезпечити рівні права на здобуття дошкільної освіти як первинної складової системи безперервної освіти. Дошкільна освіта має стати доступною і безоплатною;

— якісна освіта, як суспільне благо і основне право людини, має характеризуватися 3-ма основними принципами: 1) якісне викладання (високоякісна педагогічна освіта, кваліфіковані фахівці, безперервне удосконалення професійних компетентностей, належні зарплата й умови праці педагогів); 2) якісні інструменти (змістовно й дидактично доброт­ні нав­чальні плани, програми, підручники, сучасні навчальні матеріали та ресурси, інформаційно-комп’ютерні технології);

3) якісне соціосередовище (безпечні, комфортні, культуровідповідні умови, які забезпечують якість навчання і виховання);

— здійснити швидкі й ефективні заходи, зважаючи на катастрофічну ситуацію з навчально-методичним і науково-експериментальним забезпеченням освітнього процесу, для зміцнення навчально-матеріальної бази дошкільних і позашкільних установ, шкіл, університетів та ін. освітніх закладів. Такий негативний стан — одна з причин низької якості вітчизняної освіти (за результатами Рейтингу ефективності національних систем освіти 2014 року Україна не ввійшла до 40 найкращих країн світу в галузі освіти… Натомість Польща посіла 10-те місце, Росія — 13, Чехія — 19, Угорщина — 22, Словаччина — 27, Болгарія — 30, Румунія — 31);

— забезпечити, відповідно до європейських стандартів, безкоштовну вищу освіту в державних ВНЗ України;

— здобуття обов’язкової середньої та професійної освіти, а на найближчу перспективу і вищої, має бути безкоштовною (для дітей, студентів та їхніх батьків), рівнодоступною;

— не допустити руйнації професійно-технічної освіти, оскільки, передавши відповідальність місцевим органам влади і громадському самоуправлінню без належного фінансового та ресурсного забезпечення, унеможливлюється загальнодержавне бачення кореляції ринків праці й освіти в Україні, адаптація її згідно з вимогами ринку, потребами людини, народу, націо­нальної економіки і соціальної політики;

— зупинити ліквідацію позашкільних навчальних закладів, що суперечить основним засадам державної політики (ст. 9 Закону України “Про позашкільну освіту”);

— зупинити тенденцію на зменшення держзамовлення у ВНЗ, не ігнорувати досвід провідних освітніх систем і практик;

— забезпечити виконання Закону “Про наукову і науково-технічну діяльність”, передусім у частині фінансування науки (1,7 % ВВП) відповідно до статті 34. (За останні 5 років дії цього Закону (1991 р.) цей показник ніколи реально не перевищував 0,47 %. У Європі він складає 3 %, в Ізраїлі, Швеції — 4 %, США — 4,5 %, Японії — 7 %. Нині видатки української держави на науку становлять близько 0,2 %);

— радикально змінити державну політику щодо впровадження наукових ідей та винаходів (слід нагадати, що Україна продукує щорічно 10—15 тис. винаходів та ідей, посідаючи 5-те місце в світі після США, ЄС, Індії, Росії, а українська космічна галузь запустила в космос більше апаратів, ніж NASA);

— необхідно збільшити фінансування науки до 2,5—3 % від ВВП та оптимізувати використання коштів, захистити інтелектуальну власність, стимулювати інноваційну діяльність, підвищити престиж і соціальний статус ученого, зупинити міграцію (в таких катастрофічних масштабах!) інтелектуального потенціалу нації;

— не допустити науково-технічної контрреволюції, наступу можновладців та політичного олігархату проти науки, яка завжди використовувалася в Україні для ідеологічного обслуговування. Слід виходити з того, що наука потрібна передусім народу, без якої держава стає напівколоніальною. Витіснення науки з державних пріоритетів, падіння її престижу як привабливого виду життєдіяльності, особливо для талановитої молоді, стало причиною економічних і соціальних негараздів, розвалу наукових шкіл, унеможливило оновлення наукового персоналу;

— влада зобов’язана визначити, особливо в ці важкі й доленосні для України часи, шляхом активного державно-громадянського діалогу, враховуючи національні інтереси, опираючись на вітчизняну наукову думку, найважливіші стратегічні завдання для української нації, які мають стати основою для її безпеки і розвитку;

— освіта всіх рівнів за змістом і формою має бути національною, оскільки у світі безнаціональним є лише безкультур’я. Виховання з раннього віку і впродовж життя любові, поваги до України, батьків, народних традицій і звичаїв, державної мови, власної історії, національної культури, рідної природи, духовних символів і цінностей українського народу — найважливіше стратегічне завдання освітньої політики;

— скасувати Закон України “Про засади державної мовної політики” (“закон Ка-Ка”), який проігнорував норми Конституції України (ст. 10), рішення Конституційного Суду 1999 р. про статус державної української мови. Мова освіти всупереч національним інтересам та Конституції України стала визначатися статтею 20 згадуваного вище антиукраїнського “закону”, який руйнує державну, політичну, духовну єдність, національну ідентичність;

— нинішня ситуація зобов’язує якісно удосконалити концепції історичної літературної та мистецької освіти, реалізовуючи їхній значний націє-державотворчий і людиноцентричний потенціал. Проте в той час, коли світовий і європейський досвід характеризується запровадженням освітньої моделі “культурного ранця” (література, музика, живопис, театр, кінематограф, національна спадщина), культура і мистецтво стають методологією освіти, відомча бюрократія вкотре намагається мінімізувати на всіх рівнях її гуманітарну складову, зменшуючи години на вивчення української мови та літератури, національної культури, історії України, вилучаючи, насамперед з початкової школи, музику та образотворче мистецтво як обов’язкові предмети, збіднюючи зміст художньої освіти в педагогічних вишах;

— наука, освіта, система національного виховання, формуючи громадянина і патріота, інтелектуальну і духовну особистість, мають ефективно протидіяти згубній зовнішній гуманітарній, ідеологічній, інформаційній інтервенції, впливу чужих нашому народу “цінностей” Росії, зокрема через ЗМІ, книгу, церкву, історію, національну культуру;

— найближчим часом вдосконалити політику української книги (наукової, художньої, суспільно-політичної, публіцистичної), а також навчальних підручників, друк яких для 4—7 класів 2015—2016 н. р. був провалений. Донедавна 80 % книжок на українському ринку імпортувалися, 3/4 — із Росії. В Україні на одну людину 2015 року надрукувано лише 0,5 книжки. Міністерства культури, освіти та науки мусять виробити достатньо ефективну стратегію співпраці щодо нарощування можливостей і впливу державної програми “Українська книга” для національно-патріотичного і громадянського виховання, інтелектуального розвитку молоді;

— забезпечити, відповідно до державної програми, переклад українською найкращих зразків світової літератури для її безперервного і ґрунтовного вивчення в середній та вищій школі;

— створити розгалужену мережу сучасних бібліотек з інформаційним доступом до світових джерел наукової та культурної спадщини;

— забезпечити ефективне впровадження Стратегії національно-патріотичного виховання української молоді, в основі якої — українська національна ідея, принцип людино-україноцентризму, громадянськість і відданість своєму народу і Батьківщині;

— освіта мусить виконувати високий благородний чин — навертати народ на шлях націєкультурності, щоб не втратити імперативи Правди, національної Пам’яті, Гідності й Самоповаги до власного “Я”;

— для освіти, а отже, для держави і суспільства, надважливо, щоб замість розрізненості й непізнаності справжніх національних цінностей вибудовувалося якісно нове науково-освітнє, культурно-історичне, світоглядно-ціннісне явище українського гуманізму, інтелектуалізму, естетизму, громадянського патріотизму;

— філософія національної освіти передовсім потребує ріднокультурного ґрунту, а тому її реформа й надалі залишатиметься “реформою” без душі і тіла, якщо в змісті не будуть представлені надбання тих видатних українських науковців, митців, просвітників, громадських, духовних і політичних діячів, які на материзні і поза її межами вірою і правдою, талантом і серцем творили велич національної та світової культури, оберігали ідею української державності;

— громадянське виховання є вартісним лише за умов опертя на історичну пам’ять українського народу, національну ідею, державну, національну, особисту гідність, впроваджуючи українознавчі цінності згідно з духовним, культурним, господарським, інтелектуальним, природним потенціалом і стратегічною перспективою українства;

— необхідно удосконалити й посилити вивчення державної української мови в школах, де навчаються діти національних меншин, активно використовувати систему поглибленого вивчення ними української мови та літератури, зокрема за рахунок російської мови, яку як другу іноземну вивчають нині у 23—25 % шкіл України. Хибною практикою є і те, що в національних ВНЗ 57—60 % іноземних студентів навчаються російською мовою і лише кожний шостий — державною українською. Звуження українського мовно-культурного простору в системі вищої школи, русифікація навчального процесу університетів, які наділені статусом “Національний” особливо приватних вишів, відірваність освіти національних меншин від україно­знавства — рудимент бездержавності, денаціоналізаційності, колоніальної вторинності, компрадорства, що гальмує поступ до єдності політичної нації, а також кволості державної освітньої політики;

Всеукраїнський форум “Українська альтернатива” та Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Т. Шевченка вважають, що національна освіта і наука в Стратегії сталого розвитку “Україна—2020” мають бути серед найважливіших суспільних пріоритетів, які творитимуть якісний людський потенціал, освіченість і вихованість української нації, забезпечуючи: державі — соборність і незалежність, народу — єдність, суспільству — справедливість, політиці — моральність, церкві — помісність, владі — відповідальність, вихованню — патріотичність, культурі — духовність, історії — правдивість, людині — громадянськість, мові — державність і пошанованість, традиції — народність, світогляду — українськість, поступу — європейськість, безпеці — євроатлантичність, світу — олюдненість, провідникам — незрадливість, навчителям — вдячність, просвітникам і педагогам — мудрість, українському духу — високість і невгасимість.

Його Всесвятості ВАРФОЛОМІЮ, Архиєпископу Константинополя і Нового Риму, Вселенському Патріархові щодо надання автокефалії Православній Церкві в Україні
2016-07-15 12:51 slovo

Ваша Всесвятосте!

Українська інтелігенція, політичні та громадські діячі, об’єднані на базі громадсько-політичної платформи “Українська альтернатива” (9 політичних партій, 12 громадських організацій), висловлюють Вашій Святості глибоку вдячність за Ваші труди на ниві укріплення всеправославної єдності. Ситуація певної культурної й психологічної ізоляції, в якій останні століття жили Помісні Православні Церкви, глибоко ненормальна та суперечить засадам православної еклезіології та каноніки. Подолати ці небезпечні тенденції у православному церковному житті покликана соборна воля та соборний розум Вселенського православ’я. А саме — Святий і Великий Собор Православної Церкви, за успішне проведення якого ми всі підносили наші молитви. Ми вдячні Вам, Ваша Святосте, за непохитність у проведенні Великого Собору і за надію, яку Ви подарували багатьом православним віруючим, які з болем сприймали негаразди й розділення Вселенського православ’я.

Звертаємося до Вас, Глави Святої Константинопольської Православної Церкви та Вселенського Патріарха, зі щирим проханням використати всі наявні у Вас канонічні повноваження для подолання існуючого в Україні церковного розділення православних віруючих Української Православної Церкви Київського Патріархату, Української Автокефальної Православної Церкви та тих єпархій Московського патріархату, які знаходяться на території України й об’єднані загальною назвою Українська Православна Церква.

Понад сім сторіч Київська митрополія входила у юрисдикцію материнської для нас Константинопольської Православної Церкви. Відтак українські православні віруючі очікують саме від Вашої Святості невідкладної роботи із нормалізації канонічного статусу Православної Церкви в Україні. Адже Московська патріархія, яка неканонічним способом самоутвердилася на українських теренах, фактично перетворилася, особливо після початку збройної агресії проти України з боку Російської Федерації, на ідеологічний інститут агресора.

Ми завжди пам’ятали й пам’ятаємо, що Православна Церква в Україні є дочкою Великої Церкви Константинополя. А тому, із вдячністю згадуючи усі вже здійснені зусилля Вселенського Патріархату з уврачування церковного розділення в Україні, щиро сподіваємося, що молитвами і трудами Вашої Всесвятості на українській землі невдовзі буде відновлена церковна єдність, а давня Київська православна митрополія, отримавши Ваш Томос про автокефалію Православної Церкви в Україні, посяде належне їй місце у диптиху Помісних Православних Церков.

 

З глибокою синівською шаною та проханням молитов

 

Від імені “Української альтернативи”:

Микола ГОЛОМША,

Павло МОВЧАН,

Олександр САГАН,

Євген ШЕВЧЕНКО

Фінансовий лохотрон
2016-07-15 12:49 slovo

Валерій ШВЕЦЬ,

доктор фіз.мат. наук, професор, академік Академії наук вищої школи України

Більшість своїх висновків про навколишній світ ми робимо на основі порівнянь. Порівнюємо і впорядковуємо, розташовуючи об’єкти порівняння у певній послідовності. Є перше місце, друге тощо. В основі порівняння дійсні числа — це єдині об’єкти математики, щодо яких можна сказати, яке з них більше. Як бути щодо такої характеристики країни, як ефективність її державного апарату? За роки незалежності цей апарат у нас виріс і має тенденцію до подальшого зростання. Зараз він досягає десь 370 тисяч осіб. За радянських часів він був на рівні 60 тисяч осіб. Але у радянські часи держава контролювала все: сільське господарство — що сіяти, де, коли і як збирати; скільки виготовити пар взуття різних категорій і як їх розподілити серед населення та за якою ціною; що купувати за кордоном і що продавати; що читати і дивитися в кіно і по телебаченню; що вважати добром і що вважати злом тощо. Держава визначала стратегічну, хоча й примарну, мету існування країни та її громадян. Словом, на те вона і тоталітарна держава, щоб контролювати все.

А яка держава у незалежної України? Напевно, поки що не тоталітарна, хоча неодмінно такою стане при збереженні нинішніх темпів бюрократизації. Держава тепер не контролює нічого: ні сільське господарство, ні промисловість, ні митницю — остання стала ефективним механізмом нищення власного товаровиробника на догоду приватним інтересам самих митників, ні дотримання законів у судах — останні стали ефективним механізмом нищення суспільної моралі на догоду приватним інтересам суддів; ні внутрішню торгівлю, ні зовнішню. Нарешті виявилося, що держава не здатна контролювати навіть власні кордони, не говорячи вже про власний інформаційний простір. Зараз держава нібито очолює боротьбу з корупцією, хоча сама є її основним джерелом. Але чому, ні за що не відповідаючи, державний апарат за роки незалежності у рази зріс? Відповідь проста — у рази зросла кормова база для чиновників. Радянський Союз нагадував військовий табір. Кількість озброєння у ньому від тридцятих років дорівнювала кількості озброєння у всьому навколишньому світі. Так було майже завжди. Вийшовши з ордивійська, націленого на завоювання світу, Московія так і залишилася ордою. Спадкоємцем Московії став Радянський Союз, який змінив лише назву, нічого не змінивши по суті. Кормова база у військовому таборі дуже обмежена, а порядки суворі. На виробництві танків і автоматів Калашникова на державних підприємствах особливо не розбагатієш. Товарів широкого вжитку виробляли мало, і вони були низької якості. Імпорт якісних товарів був обмеженим, і з нього, власне, й почалася деградація державного апарату новітньої імперії. В умовах ринкової економіки ситуація зовсім інша. Це як напівпустеля, де майже немає води, і квітуча оаза, де води більше, ніж вдосталь.

Якісна картина того, що відбувається, більшменш зрозуміла. Вона однакова на всьому пострадянському просторі, але нам потрібні числа для порівняння. Не шукайте ці числа у газетах і телевізійних репортажах. Вони, швидше за все, введуть Вас в оману. Зайдіть краще у найближче відділення солідного банку і з’ясуйте величину банківського відсотка на депозити. Виявиться, що цей відсоток для гривневих депозитів на рівні 17 %—20 %. Чим надійніший банк, тим цей відсоток менший. У ризикованих банках він може складати сьогодні і 27 %. Здавалося б, добре. Ви відкрили депозит на 1000 гривень, а через рік у Вас буде вже, наприклад, 1200 гривень на рахунку. Як формується цей відсоток? Для того, щоб не збанкрутувати, банк має видати комусь Ваші гроші у кредит під більший відсоток, наприклад, під 30 % річних. Через рік із цих 30 % він 20 % поверне Вам, а 10 % залишить собі як прибуток. Для того, щоб взятий кредит вчасно повернути і ще отримати прибуток від використання позичених грошей, потрібно вкласти кредит у справу, що дає, наприклад, 40 % прибутку річно. Тоді 30 % повертається банку, а 10 % лишається як прибуток тому, хто взяв кредит. Але хто візьме у банку кредит під 30 % річних? Чи існує такий законний бізнес, що дає прибутку 40 % річно? Відповідь, за рідким винятком, негативна. Якби банки існували лише за рахунок таких кредитів, то вони швидко б збанкрутували, всі без винятку. Отже, банки існують, переважно, не за рахунок гривневих кредитів. Тоді за рахунок чого? Моя відповідь — за рахунок інфляції. Якщо банківський відсоток на депозити 17 % (цілком приватний ПриватБанк або з переважним державним капіталом Укргазбанк), то рівень інфляції має бути вищим, наприклад, 25 %. Для того, щоб розрахуватись із власником депозиту і ще отримати прибуток, банк має зберегти покладені на депозит гроші від інфляції купивши на них, наприклад, американські долари. Тоді, через рік, долари можна знову трансформувати у гривні. Їх буде вже 1250 грн, 1170 грн повернути власнику депозиту, а 80 грн залишити собі як прибуток. А звідки банк знає рівень інфляції? А він його не знає. Якщо він помиляється з його оцінкою, то це завершується для нього великими збитками, а можливо, і банкрутством. Насправді картина ще складніша, оскільки дешевшають внаслідок інфляції не лише гривні, а й долари, хоча і в дуже різних пропорціях. Перший висновок: реальна вартість гривневих депозитів не зростає з часом, а лише зменшується. Проте все одно гривні доцільно тримати на депозитах, оскільки їх знецінення внаслідок інфляції банк частково компенсує. Другий висновок: рівень інфляції, тобто знецінення гривні, завжди більший за банківський відсоток за депозитами в солідних банках.

Цікава поведінка банків при понаднормовому зменшенні їх фінансових ресурсів за рахунок різних видів діяльності. Звичайно, вони звертаються до Національного банку за рефінансуванням. Отримавши відповідну позику у гривнях, вони миттєво обмінюють гривні на іноземну валюту на міжбанківській валютній біржі. Через збільшення тиску на національну валюту її курс падає, і банки, знову конвертуючи іноземну валюту в гривні, отримують прибуток, легко повертаючи борги у гривнях. Особливо вдалою ця операція виявилася при останньому безпрецедентному падінні гривні втричі за короткий термін. А скільки може заробити той, хто натискає кнопку неминучого різкого падіння національної валюти, обираючи момент для цього натискання? У світі фінансів також існують фундаментальні закони збереження. Якщо хтось раптом збагатився, то хтось раптом збіднів на ту ж саму суму. Хто збіднів? Це ми з вами. Хто збагатився? Чомусь ніхто не запитує про це уголос.

Який стосунок банківський відсоток має до ефективності державного апарату? Безпосередній. Джерелом знецінення грошей у державі — інфляції завжди є сама держава. В умовах ринкової економіки у держави є лише один механізм покриття всіх своїх збитків через власну неефективність — це друкування грошей. Держава не вміє розрахувати і контролювати свої видатки або не бажає це робити. Між бажаним і дійсним виникає прірва. Цю прірву держава перекриває у найпростіший і найнебезпечніший спосіб — друкуванням грошей не забезпечених новими товарами і послугами. Банки при цьому грають роль термометра, що вказує на підвищену температуру внаслідок хвороби, але не є джерелом самої хвороби. У чому небезпека інфляції? У неможливості кредитування реального сектора економіки. 5 % — це гарний прибуток для нього. Для його нормального функціонування і розвитку вартість кредитів має не перевищувати 2 %—3 % річно. У нас же вона 20 %—30 %.

Отже, банківський відсоток для національної валюти — це температура хворого. Яка ця температура у різних країнах світу, якщо орієнтуватися на провідні банки і національні валюти? В Росії це приблизно 10 %, у Польщі на рівні 1,2 %, у Великій Британії 0,75 %—1,5 %, у Швейцарії — 0,5 %—1,3 % (у найсолідніших банках він від’ємний), у Німеччині 0,05 %—0,3 %, нарешті, в Україні 16 %—22,5 %. Відчуваєте, як Україна виокремлюється на тлі інших країн світу? Виокремлюється також і Росія, але навіть на її тлі ми маємо дуже невтішний вигляд. На жаль, найгірші справи зараз у Білорусі, де інфляція за темпами нагадує інфляцію в Україні на початку дев’яностих.

У фінансовому житті України є ще одна неприємна обставина. Майже щороку ми маємо від’ємний платіжний баланс. Тобто щороку країна вивозить іноземної валюти більше, ніж отримує за рахунок експорту і кредитів. Звідки береться надлишок валюти, що вивозиться? Думаю, що за рахунок наших заробітчан, мільйони яких жебрають по світу. Вони заробляють для своїх родин мінімальні статки в іноземній валюті та переправляють її в Україну, минаючи банківську систему. Тобто з країни вивозиться практично вся валюта. Виникає запитання: тоді для чого нам потрібні валютні кредити міжнародних фінансових установ? Моя відповідь така. Гривні, нагромаджені в Україні, за кордон не вивезеш. Спочатку їх потрібно перетворити на євро чи долари. Купити іноземну валюту за гривні можна лише всередині країни. Важливим постачальником такої валюти є держава. Саме вона, збільшуючи державний борг України, ввозить у країну євро і долари. Далі, в той чи той спосіб, ця валюта потрапляє у приватні руки і вивозиться за кордон уже як приватний капітал. Слід зазначити, що частина вивезеної валюти повертається назад у країну як товари широкого вжитку. Це ніби відступні для громадян країни за згоду на її тотальне пограбування й руйнацію. Скільки коштів перебуває на закордонних рахунках наших багатіїв? Виходячи зі структури платіжного балансу України, до зовнішнього державного боргу України слід додати всі кошти, зароблені нашими заробітчанами і привезені в Україну, та більшу частину коштів, отриманих від експорту нашої продукції. Добре відома лише перша складова цієї суми — зовнішній борг і гарантований державою зовнішній борг — 1 трильйон 122 мільярди гривень. Мабуть, це число слід помножити на три або чотири для отримання загального результату. Цих коштів цілком вистачило б для модернізації країни: створення сучасної інфраструктури, побудови нових підприємств на основі сучасних технологій, розбудови української культури і науки, як її важливої складової, без яких неможливе національне відродження. Я весь час чую, що отримання чергового траншу МВФ — це якийсь сигнал міжнародним інвесторам для їх активізації в Україні. Жодний солідний інвестор у нашу країну за теперішніх умов не прийде. Ніхто не привезе в нашу країну гроші, дивлячись на те, як активно ми їх вивозимо за найменшої нагоди. Черговий транш МВФ — це подачка нашій еліті за її лояльність до Заходу. Чи є наша еліта при цьому лояльною до українського народу? Тут велике запитання. Дерибан країни триває. Все, що можна, продають за кордон, а виручені кошти переважно там і залишаються. Невидно жодних ознак модернізації країни. З підприємств, що залишились у спадок від Радянського Союзу, вичавлюють рештки їх потенціалу. Нових підприємств не будують, старі практично не модернізують. І для політиків, і для олігархів горизонт їхніх прагнень не перевищує кількох років. Усе вже поділене, крім землі. Це, мабуть, буде останньою дією великого дерибану України.

Перед Україною нині багато загроз. Про одну з них йдеться у цій статті. Міцна фінансова система потрібна сучасній державі не менше, ніж боєздатна армія. Нам потрібна перемога у російськоукраїнській війні. Згадаймо, що вся фінансова потуга США була консолідована напередодні Першої світової війни у потужний кулак. Розуміючи неминучість війни та участі в ній США, фінансові кола цієї країни разом з іншими зацікавленими структурами 1913 року створили Федеральну резервну систему — найбільшу фінансову потугу світу тоді і тепер. Це допомогло їм виграти Першу світову війну разом із союзними державами. Це дозволило їм здійснити індустріалізацію в Радянському Союзі — своєму майбутньому союзнику. Це дозволило їм уже одноосібно виграти Другу світову війну і стати найбільшою фінансовою, економічною, науковою і політичною потугою світу. Саме ця світова потуга є нині гарантом нашого державного існування і джерелом наших надій.

Високий банківський відсоток за депозитами — це свідчення злочинної безпорадності у державному будівництві. Висока інфляція заважає нормальному розвитку банківського сектору України, без якого подальший економічний поступ неможливий. У нас є єдиний шлях до порятунку — це побудова національної української держави, де найвищі посади в державі призначатимуться для свідомого служіння інтересам нації, а не власній кишені за рахунок нації. З фінансового лохотрону Україна має перетворитися на будівельний майданчик модерної української нації. Припинення безпрецедентного вивезення валюти за кордон у рази зменшить постійний колосальний тиск на національну валюту, сприятиме стабілізації її курсу і стане фінансовим підґрунтям для модернізації країни. Це завдання настільки ж важливе, як і розбудова української армії в умовах нинішньої російськоукраїнської війни.

Творцям неграмотних казок
2016-07-15 12:47 slovo

Про фільм «Берестечко. Битва за Україну»

о. Юрій МИЦИК,

д. і. н., проф., заслужений діяч науки і техніки, Київ

 

Нещодавно вийшов фільм про Берестецьку битву 1651 року (автор ідеї Петро Опанасюк, режисер Андрій Смусь, оповідач Валентин Дем’янів (він основний у цьому колективі)). Автори пропонують нібито нове бачення битви, гостро дорікають попереднім історикам за “вигадки, підтасовки фактів”. Мовляв, історію України як мінімум ХVІ—ХVІІ ст. начебто злісно викривляли та замовчували вороги України, вона ставала “заштампованою”, а історики нібито не хочуть знати нічого нового і сліпо йдуть за фальсифікаторами. Отже, Берестецька битва, як твердять автори, не була поразкою козаків, бо на другому її етапі (Мізоч) козаки розгромили ворога; Хмельницький нібито був не героєм України і гетьманом, а зрадником і “посильним” при козацькому штабі; Україна була не колонією Польщі в ті часи, а незалежною державою; акції Косинського, Наливайка, Трясила, Остряниці були не козацькими повстаннями, а лише якимись магнатськими бунтами. Тут же звинувачення в тому, що “заштампований виклад” історії України виник внаслідок дій її ворогів, які нібито нищили історичні джерела, і називають імена перших фальсифікаторів (Освєнцім, Пасторій, Коялович). Що ж, Пасторій і Коялович справді писали на замовлення короля, але Освєнцім був тільки переписувачем джерел (завдяки цьому вони збереглися). А як бути з іншими польськими хроністами, які критично чи навіть вороже ставилися до Яна Казимира (скажімо з Грондським)? Як бути з італійцем Віміною, німцем Далераком, шведом Маєром, фризом Вердумом, анонімними авторами німецької хроніки “Театр Європи”, донесеннями московських послів і багатьма іншими? Як врешті бути з Павлом Халебським, сином православного антиіохійського патріарха Макарія, який жив у сирійському місті Халебі (Алеппо) на території ворожої Речі Посполитій Османської імперії, або з кримськотатарським літописцем Мехмедом Гаджі Сенаєм? А як бути з українськими літописами (нагадаю основні: Самовидця, Грабянки, Величка, Дворецького, Софоновича, Львівський літопис і т. д.). Невже й вони писалися на замовлення єзуїтів та магнатів? А український фольклор з його циклом козацьких пісень? Невже він творився під диктовку єзуїтів та магнатів? Врешті і сьогодні існують мільйони сторінок архівних документів. Можна підробити чи сфальсифікувати кілька рукописів, але десятки тисяч?! І навіщо? Щоб сховати від прийдешніх поколінь битву під Мізочем, яку вигадав інженербудівельник Валентин Дем’янів?

Чимало писалося про козацькі визвольні повстання кінця ХVІ—першої половини ХVІІ ст., не кажучи про Національновизвольну війну 1648—1658 рр. Тільки українська історіографія має сотні робіт на цю тему, серед яких вирізняються постаті таких видатних авторів як В. Антонович, М. Костомаров, М. Грушевський, І. Крип’якевич, Т. Мацьків, Я. Дашкевич та інші. Невже творці фільму не читали їхніх праць? А якщо читали, то де вичитали те, що викладають у фільмі та своїх висновках? Якщо ж із чимось незгодні, то, будь ласка, напишіть про це в журналах, книжках. Важко цього вимагати хіба що від режисера фільму А. Смуся. Для режисера А. Смуся, як кіношника, історія — лише одяг для його фантазій, поєднання історії з художнім вимислом. Як казав Олександр Дюма: “Історія — це гвіздок, на який я чіпляю свою картину”. Але Дюма дотримувався загальноісторичної канви і розумів, що історія і художня література — різні речі. Тут же постійно підкреслюють, що фільм ґрунтується на фактах, усе викладене — істина.

Але за бажання можна фантазувати про будьяку подію чи епоху світової історії! Скажете — маячня. А я скажу, що до таких висновків мене привели власні “логіка та системний аналіз”, аналіз таких історичних “джерел”, як сни, дуже й дуже глибокі дослідження, а хто не вірить — той не розуміє сучасних тенденцій в історичній науці, замовчує те, що було насправді, сліпо йде за фальсифікаторами і взагалі не патріот. Скажімо, Друга світова війна була відносно нещодавно, ще живі люди, які її пам’ятають, і тому такий кунштюк з її історією складно провернути. А коли візьмемо козацькі часи, а ще краще часи дулібів чи взагалі доісторичні, то там уже можна розгулятися на повну, без особливого ризику бути схопленим за руку.

Отже, Берестецька битва та козацькі часи. Про боротьбу українського народу проти іноземних загарбників свідчать тисячі джерел. Причому джерел, які походять з різних таборів, із держав, яким не було сенсу замовчувати Берестецьку битву, бо вони ворогували з Польщею і були протестантськими (вже й не говоримо про православні, мусульманські чи буддійські держави), отже у них не було єзуїтів. Велику увагу автори фільму приділяють переможній битві під Мізочем (нібито другий етап Берестецької битви) та засідці під Зеленим Дубом. За останні кілька років я видав 4 томи джерел з історії Національновизвольної війни українського народу 1648—1658 рр., зокрема том 2, присвячений Берестецькій битві, і у виданих мною документах немає жодної згадки про Мізоч. Може, мені не пощастило з архівними пошуками. Беру фундаментальні видання джерел за останні 100 років. Жодної згадки! Теоретично можна припустити, що під Мізочем була якась сутичка (таких були сотні, якщо не тисячі, в різних місцях України), але ні про яку значну битву під Мізочем не може бути й мови! Якщо й робиться висновок про БИТВУ, а не дрібну сутичку, тоді треба це підкріпити свідченнями джерел. Бажано б розкопати могили під Мізочем (якщо вони є) і довести, що вони козацькі і що датовані вони липнем 1651 р., тоді принаймні можна твердити, що там був якийсь бій. А якщо бахнути в дзвони, не подивившись у святці, то можна тільки зганьбитися. Тим історія і відрізняється від наукової фантастики, що всі твердження мусять базуватися на міцному джерельному фундаменті, які можна будькому перевірити. А так ляпнути щось “от ветра главы”, то це вже буде навіть не наукова фантастика, а побрехеньки, гідні барона Мюнхгаузена.

Елементарна неосвіченість авторів вилазить чи не на кожному кроці. От твердять, що Хмельницький в юності навчався у єзуїтів (в єзуїтському колегіумі) і роблять висновок, що звідти Хмельницький набрався хитрощів і став польським резидентом (шпигуном), ще й видав Яну Казимиру план дій козаків у битві. Справді, єзуїти сприяли окатоличенню частини української молоді (наприклад, Ярема Вишневецький), але ж не всієї! Католицьку освіту здобували і православні митрополити, і єпископи (для прикладу, Феофан Прокопович), за зразком єзуїтського колегіуму св. Петро Могила сформував КиєвоМогилянську академію, та хіба вони відступили від православ’я? Той же Хмельницький нещадно викорінював єзуїтів в Україні. То це свідчить про його схильність до католицизму? А звідки автори взяли, що Хмельницький не був захоплений кримським ханом у полон, а був шпигуном і втік не кудинебудь, а в Московію? А звідки взяли, що він не керував козацьким військом у переможних битвах на Жовтих Водах, під Корсунем, Збаражем? Що не був гетьманом? Можна ставити йому в провину деякі помилки у проведенні військових дій 1648 року чи в соціальній політиці (а в якого історичного діяча нема помилок?), але не вважати його гетьманом, ігнорувати його роль у перемогах українського війська, звинувачувати в шпигунстві, це просто паплюження славного імені гетьмана, який відродив Українську державу (а цього, між іншим, не вдалося зробити його попередникам — гетьманам Сагайдачному, Кішці, Голубу, Павлюку та іншим).

Навіть школярам відомо, що брацлавський полковник Данило Нечай загинув під час бою під Красним 20 лютого 1651 р. Як же він міг брати участь у Берестецькій битві, яка мала місце через півроку, наприкінці червня в першій половині липня 1651 р.? Може, встав із могили? Це дійсно “відкриття”, якого досі не знала світова наука! Таких “перлів” у фільмі вистачає.

Полковника Івана Богуна шанували навіть польські шовіністи (Сєнкевич). В українській історіографії до нього ставилися з особливим пієтетом. Тому некоректно дорікати українським історикам за те, що вони нібито принижують козацького полковника. Богун відігравав велику роль у Національновизвольній війні, але ж не претендував на лаври гетьмана. Він став ним вимушено після полону Хмельницького ханом, і то не зразу (після Джеджелія), і тількино вивів козаків з оточення під Берестечком, а Хмельницький видостався з неволі, одразу передав йому булаву. Хотілося б більше знати про Богуна, але, на жаль, мало інформації з джерел. Все ж краще дотримуватися скупих свідчень, ніж розлогих фантазувань. Так само як бюст Богуна, який у фільмі подається як справжня подоба образу козацького полковника. Але ж ми не знаємо жодного прижиттєвого зображення Богуна! А звідки взято, що небіж Богуна Опанас взагалі існував, та ще й брав участь у битві?

Іван Сірко. Я понад 30 років вивчав його біографію, видав його документи, знайшов десятки матеріалів про нього, написав і видав статті і монографію про кошового отамана… Дуже хотілося б знати про перший етап його життя. Але джерела мовчать. Сірко з’являється в джерелах 1654 року. Мені навіть вдалося знайти згадку про антитатарські дії Сірка під час Жванецької битви 1653 р., але ранніх свідчень не знайдено. Чому автори вирішили, що Сірко брав участь у Берестецькій битві, та ще й був одним із трьох керівників повстанської армії? Знову “системний аналіз” замість фактів?

У фільмі Волинь (при всій нашій повазі до цього регіону України!) показали як пуп землі української, і тому, за словами Дем’яніва, не тільки Річ Посполита, а й уся Європа хотіла її знищити. Насправді ж скринька відкривається дуже просто. Через Волинь лежав шлях із Польщі в Київ і в гетьманську столицю — Чигирин. Тому Ян Казимир йшов із військом на Волинь, щоб оволодіти Наддніпрянщиною, звідки формувалися основні козацькі полки, де було серце тодішніх визвольних змагань. Вона, як і Поділля, була на лінії тогочасного польськоукраїнського фронту чи лінії протистояння, тому й зазнавала великих спустошень.

Великий коронний гетьман Микола Потоцький не загинув внаслідок вигаданої Мізоцької битви, а помер своєю смертю після укладення Білоцерківського договору (вересень 1651 р.) у листопаді 1651 р. Не був поранений і Лянцкоронський. Король Ян Казимир взагалі тоді не був під Мізочем. Після Берестецької битви він просунувся до Крем’янця, де став 16 липня і зіткнувся з непокорою посполитого рушення, яке відмовилося переслідувати повстанців, тому рушив не на північний схід під Мізоч, а на захід у Броди (став там 18 липня), а потім у Варшаву. Так що він і не міг брати участі у цій вигаданій битві ще й з такої причини. І не було ніяких переговорів у Збаражі, де король начебто дав Богуну слово не вступати в Україну. І від престолу цей король відрікся не внаслідок Берестецької битви 1651 р., а… аж 1668 року, тобто через 17(!) років, і відрікся зовсім з інших причин.

Дивує авторська арифметика, яку інакше як “рихметикою” не назвеш. За їхніми підрахунками, Річ Посполита втратила майже всю 150тисячну армію, бо після битви серед живих лишилося тільки 22 тисячі. Не аналізуватимемо ці колосальні й неправдоподібні втрати. А як же тоді бути з тяжким Білоцерківським договором 1651 р., врешті, зі злощасною Переяславською радою 1654 р.? Якби така блискуча перемога була, то не було б і цих вимушених договорів. Чомусь автори у підтасовці фактів замовчують величезну кількість польського війська, особливо в піхоті, зате виставляють на перший план німців, швейцарців і …галичан. Наймані німці справді були на польській службі (були вони й у повстанському війську), але з ініціативи Речі Посполитої, а не масонів чи єзуїтів (до речі, на якій підставі автори вважають, що масони були ініціаторами “хрестового походу” проти українців, та ще у ХVІІ ст.; забувають, що єзуїти були ворогами масонства). Даних про швейцарців немає в джерелах, хоча теоретично вони могли там бути, хоча і не в такій кількості. А от звідки автори взяли, що галичани виступали на боці польського війська? Справді, польська шляхта, яка жила в Галичині, і частина сполонізованої української шляхти Галичини брали участь в каральному поході, так само, як поляки інших регіонів України (зокрема й Волині!), як і частина тамтешньої української сполонізованої шляхти, теж брали участь у каральних акціях. Чому ж така “честь” галичанам? Чисельність ординців оцінюють автори у 17 000, хоча вона коливалась у межах 100 000. А з чого взято, що 300 героївповстанців були характерниками і що до них долучилися 180 добровольців?

Дивні й термінологія, й визначення авторів. Єзуїти — це “середньовічне КГБ (?!)”. Тут же і якась “ясна зброя”, і “рахманизрадники”, і дивні пояснення, хто такі магнати і характерники, від чого виникає ще більше запитань до авторів. А головне, що деякі положення, на кшталт “Праваструктура Польових рівнів, які об’єднані Отцями Кіл Ірійних, Отцями Господніми, світлими і ясними Небожителями”, “Рахманська система — організація ясних духовних чоловіків” тощо, дають підстави говорити про показне православне християнство авторів, які насправді ратують за “православ’я” язичницьке.

Взагалі чомусь багато людей вважають себе істориками та ще Істориками з великої літери. Чомусь, коли заболить зуб, то поспішають до лікаря, і не просто лікаря, а до стоматолога. Тим більше не йдуть до інженерабудівельника. А от за писання історії беруться навіть недоучкишколярі. Кількість “істориків” такого штибу зашкалює. Деякі з них видають свої опуси великими накладами і мають з цього прибуток. В Україні “відзначилися” такі собі Шилов, Канигін, Бебик (кандидатуру останнього навіть висували на здобуття Шевченківської премії!)… До цієї когорти долучаються й творці фільму про Берестецьку битву. Причому їхнє невігластво компенсується надзвичайною агресивністю, нападками на справжніх істориків, звинуваченням їх у непатріотизмі. Але як писав ще Іван Франко: “твій патріотизм — празнична одежина”, а мій патріотизм — робота невдержима. Навіть в підрадянських умовах такі історики, як Крип’якевич, Дашкевич, Шевченко, Ковальський, Апанович, Брайчевський, Дзира і ряд інших, невтомно працювали, боролися з ворогами України на цьому полі, піднімали рівень української історичної науки. За це їм доводилося страждати від репресій та арештів (Дашкевич), їх карали вигнанням з роботи і відлученням від науки (Апанович, Брайчевський, Дзира), вони зазнавали на собі компартійних “чисток”, “проробок” та цькувань (Крип’якевич, Возняк та ін.).

Біда від цих неграмотних казок та їхніх творців велика. Справа не в тому, що вони стягують кошти, які могли б піти на видання справді важливих книжок та зйомок фільмів (в Інституті української археографії НАНУ чекають уже 10 років коштів на видання гетьманські документи ХVІ — п. п. ХVІІ ст., чергові чотири томи “Архіву Коша Нової Запорозької Січі”, “Літопису УПА. Нова серія” та інші видання), не в тому, що писання відповідей на ці опуси віднімає дорогоцінний час дослідників, час, який би міг піти на написання статей і монографій. Головне, що вони дискредитують українську науку, дають привід для паплюження її і приниження України московськими пропагандистами. І це в часи московської агресії проти незалежної Української держави!

Чи видатна кава?
2016-07-15 12:46 slovo

Марина КОЛОМІЙЧЕНКО,

м. Ніжин

 

Я вам кажу, що цей поет був геній.

Ви кажете, що ви пили з ним каву.

Я вам кажу, що то не є суттєве,

чи ви йому на очі потрапляли.

Ви кажете: — Історію цікаву

я розкажу. — Як ви пили з ним каву?!

Вам більш нічого не було цікаво?

Тебе ні з ким не треба пити, каво.

Ліна Костенко

 

Ніжин завжди славився своєю історією, та ще більше — цікавими особистостями, життя чи діяльність яких пов’язані з цим містом. І справді, згадаймо навчання Гоголя у Гімназії вищих наук, дитинство Корольова чи подвижництво Заньковецької. Звичайно, шанування, пам’ять про цих людей — справа нащадків. Та ось нещодавно в Ніжині з’явилася афіша, яка запрошувала на “Урочистий концерт з нагоди 125річчя з дня народження відомої балерини Ольги Хохлової”. Потому в драматичному театрі відбувся концерт, відкриття меморіальної дошки Ольги Хохлової та навіть вулиці з її ім’ям. Передувала цим подіям презентація книжки, а точніше сказати — брошури “Ольга Хохлова: всесвітньо відома ніжинка — маловідома на Батьківщині”. Скрізь на офіційних сайтах міста можна було читати замітки з текстом такого змісту: “Відома у всьому світі балерина має безпосередній стосунок до нашого міста. Народившись та будучи охрещеною у Ніжині, славнозвісна землячка навіки викарбувала його назву на сторінках всесвітньої історії мистецтва” (http://www.mynizhyn.com/). Або ж: “Ніжин не перестає захоплювати своїми талантами… Тож практично кожна вуличка Ніжина дихає старовиною та береже в собі історію легендарної особистості, одна з таких — відома балерина Ольга Хохлова” (http://nezhatin.com.ua).

Одним словом, річницю від дня народження Ольги Хохлової, уродженки Ніжина, танцівниці кордебалету Сергія Дягілєва, першої офіційної дружини Пабло Пікассо ніжинці відзначили з помпезністю, якій здивувався б світ…

Знайомство Пабло Пікассо з Ольгою Хохловою відбулося 1917 року, коли Сергій Дягілєв запросив його, як сценографа та художника по костюмах, для балету “Парад”. Як же трапилося, що художник захопився артисткою кордебалету, яка за переконанням Дягілєва “не хапала зірок з неба, проте виглядала зі сцени доволі привабливо”? Можливо, саме певна ординарність, прозаїчність Ольги здавалася Пікассо екзотикою. Біографи Пікассо вважають, що важливу роль у цьому захопленні відіграло те, що Ольга була руською. А в ті роки Пікассо, як революціонера в живописі, цікавило усе руське. Він уважно стежив у газетах за революційними подіями в Росії. Напевно, для нього усе це надавало балерині особливого романтичнореволюційного флеру.

Що ж приваблювало Хохлову у стосунках з Пікассо? Біограф художника Анрі Жідель (Henry Gidel) висловлює таке припущення: “Ольга — танцівниця другого плану, якій Дягілєв ніколи не пропонував провідних ролей. Пікассо, вже широковідомий, на її думку, був вигідною партією. Вона розраховувала, що зможе змусити його відмовитися від богеми і недбалого ставлення до одягу. Ще не бачивши його будинку в Монружі, вона здогадувалася, що там панує безлад. Зрештою, поруч із Пікассо вона зможе вести світське життя в Парижі”.

Пабло Пікассо та Ольга Хохлова зіграли весілля 1918 року в православному соборі в Парижі, запросивши і Дягілєва, і Кокто, й Аполлінера.

Ставши Ольгою Пікассо, Хохлова більше не з’являлася на сцені, вирішивши цілком присвятити себе художнику. Проте турботу про чоловіка вона розуміла трохи своєрідно. Насамперед Ольга зажадала, аби Пікассо відмовився від кубізму і малював “нормальні” картини. Зокрема, щоб її портрети він писав у класичній манері. Вона майже не була знайома ні з його колишніми роботами, ні з артистичним авангардом. Кубізм Пабло жахнув її! “Я хочу впізнавати своє обличчя”, — втовкмачувала вона чоловікові. Художник підкорився.

Інший біограф і відомий британський арткритик Джон Річардсон також вважає, що Ользі вдалося “вплинути” на художню манеру Пікассо. Окрім того, після одруження Хохлова наполягла на тому, щоб чоловік продав свою знакову картину того періоду “Авіньйонські дівиці”, на якій зобразив барселонських путан з вулиці Авіньйон. Пабло, пише Річардсон, довелося розлучитися з полотном. Він продав його за сміховинну суму в 25 тисяч франків.

Молодята жили “на широку ногу” в апартаментах на вулиці Боесі. На вимогу Ольги Пікассо припинив відносини з богемними друзями, з’являвся на раутах у циліндрі і в смокінгу, носив золотий кишеньковий годинник. Наслідуючи свого друга Ігоря Стравінського, Пабло перетворився на справжнього денді. Щоправда, він завжди ставився з іронією до свого світського життя. Беручи участь у цьому маскараді, метр потішався над самим собою.

1921 року Ольга народила сина Поля. На той час у сімейних стосунках утворилася перша тріщина. Пізніше художник назве роки, що він провів з Ольгою, “найгіршим періодом” свого життя. Однак Пабло не хотів розлучення — адже, одружуючись з Ольгою, він необачно уклав шлюбний контракт, згідно з яким у разі розлучення вона отримувала половину його майна. Звичайно, художник побоювався втратити й половину своїх картин, які в цьому випадку дісталися б колишній дружині.

1927 рік став початком кінця стосунків Пікассо і Хохлової: втомлений від безпідставних ревнощів дружини художник, немов вирішивши виправдати її підозри, завів роман із сімнадцятирічною француженкою МаріТерез Вальтер. А на зміну витонченим портретам дружини прийшли сюрреалістичні полотна, на яких художник зображував Ольгу то старою, то конем.

1935 року Ольга з сином покинула чоловіка, але до самої своєї смерті вони так офіційно і не розлучилися. Вона залишалася мадам Пікассо. Двадцять років потому, 1955 року, вона померла від раку в повній самоті в лікарні міста Канни. Ще через 20 років від цирозу печінки, викликаного наркотиками й алкоголем, у страшних муках помер син Пікассо та Ольги — Поль.

Художник написав серію портретів Ольги, найвідоміший з яких знаходиться в паризькому Музеї Пікассо. 2007 року один з портретів пішов з молотка на аукціоні Christie’s за 18,5 млн доларів. Це не так уже й дорого, якщо згадати, що портрет коханки Пікассо Дори Маар був проданий за $ 95,2 млн.

Короткий огляд фактологічного матеріалу біографії художника, звичайно, не вимальовує повної картини його стосунків з Ольгою Хохловою, проте й він дозволяє зрозуміти, що ця жінка скоріше негативно вплинула на становлення художника, як чи не найгеніальнішого кубіста світу. То чи варто возвеличувати її постать, аби тільки долучитися до генія? Хіба що хтось через Ольгу зацікавиться творчістю Пікассо, яким пишаються його земляки іспанці.

Чи можемо ми говорити про Ольгу Хохлову, як про видатну балерину?! Всесвітньовідому лише як дружину Пабло Пікассо. Світ посміється з нас. А меморіальна дошка закарбовує не ім’я цієї світської дамочки, а скоріше — наше провінційноміщанське “хохломанство”…

Книги — захисникам Вітчизни!
2016-07-15 12:45 slovo

Іван ПАХОЛЬЧУК,

голова осередку Уманського НУС Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка

 

Закінчилася благодійна акція “Подаруй книгу захисникові України” в Уманському національному університеті садівництва, ініціаторами та організаторами якої виступив місцевий осередок ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка та Уманський центральний волонтерський штаб “Разом” в особі його активного члена Лариси Фицик.

Небайдужі до долі захисників України викладачі й студенти зібрали більше трьох сотень книг на різні смаки й уподобання, які відправлять у гарячі точки військового протистояння, у військові шпиталі. Відтак воїни Вітчизни матимуть можливість краще пізнати минуле рідного народу, заглибившись в історичні праці М. Грушевського, Д. Дорошенка, І. Крип’якевича, Н. ПолонськоїВасиленко, О. Субтельного, Д. Яворницького та інших дослідників. Реалізації цього прагнення також посприяють художньоісторичні романи й повісті П. Куліша, Ю. Мушкетика, Р. Іваничука. Складні та часом суперечливі політичні перебіги сьогодення допоможе з’ясувати публіцистика Є. Сверстюка, Ю. Щербака, В. Шовкошитного. Знайдуть своїх шанувальників твори пригодницького, детективного і любовного жанрів. Спраглі поетичного слова потамують свою жагу не тільки творами Великого Тараса, а й гідними його заповітів поезіями сучасників, зокрема й авторів, якими є викладачі та колишні студенти нашого навчального закладу — І. Чучмій та Г. Шевченко. Значним доробком вітчизняних і зарубіжних авторів представлена й тематика, покликана розвивати християнські філософськосвітоглядні орієнтири та національні й загальнолюдські цінності особистості.

Єдине, чого немає серед подарунків просвітян, — це творів, які зумовлюють жорстокість, насильство та пропаганду, відсутність яких і відрізняє незалежну проєвропейську Україну від путінськогундяєвської Росії у ставленні до інших народів.

Проведена без найменшого адміністративного впливу патріотична альтруїстична акція стала дієвим засобом самореалізації та самоідентифікації для колективу університету. В позитиві цих координат найбільшої вдячності варті факультет плодівництва, екології і захисту рослин та особисто декан Сергій Щетина, кафедра соціальногуманітарних і правових дисциплін, зокрема — доцент Валентин Доморослий та завідувач кабінету Лариса Редько.

Відтак назва Уманського центрального волонтерського штабу “Разом” не декларативно, а конкретною справою об’єднала волонтерів, викладацькостудентську спільноту та захисників України у спільному прагненні звільнити нашу українську землю від російського окупанта та його зомбованих збанкрутілими ідеями “русского міра” доморощених поплічників.

Разом переможемо!

Куди мені принести квіти батькові?
2016-07-15 12:40 slovo

Тамара ПІНЧУК,

Ніжин

 

Як зворушила мене публікація Валентини Стрілько до 100-річчя Бориспільської “Просвіти”. Вона згадує й мого батька Дмитра Несторовича Пінчука.

Про себе. Я, Тамара Дмитрівна Пінчук (кандидат педагогічних наук, доцент), 50 років пропрацювала в Ніжинському державному університеті ім. Миколи Гоголя на кафедрі педагогіки. Батькова біо­графія позначилася і на мені. До комсомолу відразу не взяли. Професору Г. С. Костюку “влетіло” за те, що рекомендував мене до аспірантури. Роботу свою я любила, нею насолоджувалася.

Уже багато років мене тривожить болюче питання: де похований мій батько, Дмитро Несторович Пінчук, розстріляний у Борисполі в квітні 1938 року після місячного сидіння в застінках КДБ?

Де ті невідомі ями, в яких Сталін таємно ховав свої злочини? Скільки таких невідомих могил по всій Україні, в яких лежать репресовані свої ж громадяни? Про це вже багато сказано, але ж душа болить. Моя мама повторювала: коли б усі репресовані лягли на кордоні — від Чорного до Балтійського моря — не проліз би жоден загарбник.

Перша половина 38-го року в Борисполі була дуже багатою на арешти. Після травня, здається, уже не брали. План виконали! Мама радила батькові поїхати в Харків (там у неї жила сестра і два брати), щоб пересидіти цей смерч. Батько сказав: “Я нікуди не поїду. Я нікому нічого поганого не зробив”. Він не знав, що йому залишилося жити лише один місяць.

Із сумом роздумуючи над цим питанням, я звернулася кілька років тому в бориспільську газету “Трудова слава” з пропозицією активістам, зокрема бориспільцям, знайти місце поховання розстріляних земляків.

Упевнена, розстріляні бориспільці лежать не в Биківні, бо там було досить киян. Уже після війни знайомий міліціо­нер розповів мамі про те, що бориспільців возили в бік Переяслава. Отак, може, десь за найближчим селом і повикидали їх у ями. Я запропонувала допомогу в пошуці. Не фізичну — мені 88 років, а грошову. В газету ніхто не звернувся. Правильно, бо тільки поодинокі вісімдесятилітні діти розстріляних ще трохи пам’ятають своїх батьків і гнітючі, жахливі обставини тих років.

Нашу сім’ю багато років гризло питання: за що було розстріляно нашого батька, чоловіка й сина? Батько був природженим митцем: мав красивий голос, любив співати, грав на бандурі. Гастролював по Україні з Харківською капелою кобзарів. Сам робив бандури. Тільки струни купував готові.

Я й досі пам’ятаю, з маминих слів, що верхнє деко бандури робилося з ялинової дошки. А кілочки для струн треба було випиляти з добре вивареної кістки. Залізні пілочки батько сам виготовляв у батьковій (дідовій) кузні. Його остання бандура й досі мені в очах. Яка була краса! У батька був не тільки чудовий голос, а й золоті руки. Отож ми думали, що саме за концертну діяльність постраждав мій батько. Може, за пісні — щирі українські. Мама нам із сестрою наспівувала їх: “Ой, гаю-гаю, зелен — розмаю…”, “Летить галка через балку”, “Стелися, барвінку”, “Із-за гори кам’яної” та інші. Це були пісні народні й пісні видатних українських композиторів. Це були 20-ті роки…

Але ми помилилися. Виявилося, що мій батько був членом націоналістичної контрреволюційної повстанської організації. Ці відомості я взяла із справи № 16479, яку мені люб’язно надав Київський обласний комітет державної безпеки України на моє прохання. Це дуже солідний фоліант, у якому вміщено долі п’ятьох бориспільців: Безбородька, Пінчука, Кошмана, Новосільського і Клещенка. Це вже була справжня організація. Зліпили…

У цьому фоліанті почерк однієї людини — слідчого. Одні й ті самі запитання та однакові відповіді в усіх заарештованих. Протоколи допиту — під копірку! Куці й поспішні ордери на арешт, часом без дати й підпису. Єдине, чого не було в цьому фоліанті, — це доказів провини арештованих. Жодного доказу! От тільки голова Бориспільської сільради підписав куценькі характеристики на кожного з них. І на Пінчука, якого й не знав, бо не жив у Борисполі, а давно працював на Чорнобильщині. Всі ці люди з куркульських сімей, писав голова, соціально небезпечні, “что и удостоверяется”. І все! І розстріляли чотирьох. Клещенка на 10 років заслали в Красноярський край.

Мій дід, батьків батько, майже неписьменний колгоспний коваль, у заяві до Берії (складеній моєю мамою-вчителькою) просив переглянути справу і звільнити сина, бо він ні в чому не винен. На лист мого діда була реакція, хоча нашій сім’ї ніхто нічого не повідомляв. До справи була підшита довідка від 15 червня 1939 року: “У зв’язку з тим, що мотивів для перегляду заяви немає, переглядати справу вважаємо недоцільним”. Та й що ж там уже було переглядати, коли

Д. Н. Пінчук тринадцять місяців тому, ще 29 квітня 1938 року о 23-ій годині був розстріляний!

Господи, який моторошний цинізм, яка суцільна брехня!

У заарештованих зізнан­ня фізично вибивали — про це знає весь світ. Мама лише раз устигла одержати від батька нижню білизну — там була кров.

1954 року Клещенко після шістнадцятилітньої висилки просить генерального прокурора дозволу повернутися додому. В одному з листів прокуророві він писав: “Уступаючи фізичним методам слідства, що тоді застосовувались, і надіючись на те, що на суді будуть викриті необґрунтовані і безглузді звинувачення, я змушений був “давати свідчення”, тобто визнавати себе завербованим у контрреволюційну організацію”.

Свого часу, мабуть, сподівались на справедливий суд і ті четверо розстріляних. І мільйони інших. Не судилося…

А тепер коротко про те, як мій батько був куркулем. У період активного розкуркулювання прийшов до мого діда сільський активіст Лисовець і звелів вибиратись із хати: “Ми вас розкуркулюємо”.

З хати все повикидали. Замкнули й кузню. Не минуло й року, як приходить до діда той же Лисовець і пропонує йому купити його ж хату. Дід купив! А вже згодом, щоб діда менше терзали, він разом із кузнею вступив у бориспільський колгосп “Серп і молот”. Йому машиною привозили у двір зароб­лене на трудодні. Я пам’ятаю, у нашій коморі завжди були мішки з зерном, борошном і повні липівки гречаної крупи.

Описавши перипетії нашої сім’ї, я не відкрила Америки. І не збиралася. Просто не дають спокою долі тих наших розумних, красивих людей, які ні за що пішли в землю. Зокрема й мій батько. Куди їм тепер принести квіти? Просто болить душа.

На війні як на війні
2016-07-15 12:39 slovo

Павло ДОНЕЦЬ,

учасник АТО

 

“Вічний рух” Паганіні

У свої 80 він і сьогодні ледь не щодня долає старим великом-розвалюшкою з дюжину верст. До сусіднього села й назад, на цвинтар до сина, якого вбили торік. Рідше не можна: назбиралося в діда Толька на пам’ятничок і оградку, тож треба організувати все, домовитися, щоб поставили як слід, красиво…

Він не хотів брати грошей, які я вклав йому в долоню, як прощалися. За кількадень зробив чималий крюк, щоб завезти до нас на позиції старого баяна. “Сину вже не потрібно, та й мені теж…” Самотній сільський інтелігент, вчитель музики, що якимось дивом виживає зараз на жалюгідну пенсію. Після тривалого умовляння прив’язав-таки на розхитаний багажник ящичок із крупами, тушонкою й рибними консервами, які ми з хлопцями наекономили йому зі своєї пайки. Та й тут — гордий полтавець, якого ще в дитинстві занесло на Донбас, виправдовувався: мовляв, це не собі, — а треба ще годувати козу, пса й кішку з кошенятами, які чекають вдома.

Іншим разом завіз Павлович “самовчителя”. Звісно, що я ніколи не опаную “Вічний рух” Паганіні, котрий лише за ніч розучив колись його талановитий син. Але соромно перед стареньким, щось мене змушує щовільної години ганяти гами чи вивчати дитячі акорди. Бо бачу, що він не для годиться питає щоразу при зустрічі: “Ну, які вже успіхи?” А я ж обіцяв йому до дембеля “скласти іспит” — заграти хоч щось на дві руки…

І ще одне знаю вже точно, — стоїмо ми тут не дарма. Хоча б заради одного цього українськомовного дідка я “чекатиму на свою кулю” тут. А ще — заради молодшого за Павловича його тезки з іншого сусіднього села, колишнього афганця, котрий не боїться тут, біля самісінького фронту, їздити на “Ниві” з номером “ПТН — ПНХ” і червоно-чорним прапорцем на торпеді. Зі своїми сусідами-українцями він возить харчі нашим хлопцям на передову, передає тепловізори й іншу техніку від столичних волонтерів. Тому коли читаю в Інтернеті, що, мовляв, відгородімося від того Донбасу, нащо проливати кров за “тих сепарів”, рука нервово хапається за… цигарку. Нехай вони приїдуть сюди! Я познайомлю їх із Павловичем, із Толіком і його друзями. Може, хоч тоді в них щось ворухнеться у серці, і вони зрозуміють: Донбас — наша земля, тут живуть наші люди. І їх не можна зрадити.

 

Де буде складніше

Заїхали в гості сусіди-айдарівці. З бувалого в бувальцях джипа вийшло п’ятеро: троє бороданів, хлопчина з оселедцем і дядько з густою русявою чуприною. Стали в коло, пішла балачка, вітерець напнув нам за спинами сиве тютюнове вітрило. Один із бороданів світить величезними виразними синьо-зеленими очима. Питаю: “Певно, до війни ви були гуманітарієм — геть не схожі на того, хто з касти воїнів. Швидше — з касти жерців”. Овва! В самісіньке яблучко!

— …Так, я священик, — спершу зашарівся, а по деякій паузі відповів він.

Розговорилися ближче. Його ім’я — Вахтанг, батько грузин, а мама — українка. Служить в УПЦ МП, має парафію в одному з невеличких храмів Харкова.

— Так, моїх колег тут рідко зустрінеш… — перехопив мій здивований погляд співрозмовник.

Вахтанг служив в “Айдарі” ще 2014-го, а зараз “просто приїхав провідати своїх друзів”.

— Слава Богу, під час моїх чергувань не сталося нічого ТАКОГО, що заборонено робити священику, — випередив моє запитання Вахтанг.

З його розповіді, “неправильність” цього “москальського попа” не лише в тому, що він пішов до добробату (і аж ніяк не капеланом). Владика не раз відправляв Вахтанга за демократичні погляди “на заслання” до найбідніших парафій. І тамтешні бабусі, котрі, як удавка, тримають за горло священика ледь не в кожній церкві, нашіптували йому: “Отче, робіть усе, як ми вам скажемо, і у вас все буде гаразд — і копієчка назбирається, й усе інше”. А як ні, підлякували закарлючки-сивіли, будемо скаржитися на вас владиці. “Та я тому й тут, серед вас, бо інші бабусі, такі як ви, вже наскаржилися на мене”, — сміявся Вахтанг у відповідь.

Він вважає, що саме через таких бабусь, котрі свого часу голосували звісно за кого, ми й маємо нині криваву колотнечу на сході…

Гомоніли й про те, як досягти в Україні миру. І як би цьому прислужилося об’єднання наших церков в одну. Але обидва визнали, що досягти злиття КП й МП, а також інших, мабуть, буде ще складніше, ніж перемогти в цій клятій

війні…