RSS-канал «Слово Просвiти»

Доступ к архиву новостей RSS-канала возможен только после подписки.

Как подписчик, вы получите в своё распоряжение бесплатный веб-агрегатор новостей доступный с любого компьютера в котором сможете просматривать и группировать каналы на свой вкус. А, так же, указывать какие из каналов вы захотите читать на вебе, а какие получать по электронной почте.

   

Подписаться на другой RSS-канал, зная только его адрес или адрес сайта.

Код формы подписки на этот канал для вашего сайта:

Форма для любого другого канала

Последние новости

Ч. 5 (849), 4 лютого – 10 лютого 2016
2016-02-04 15:43 slovo

Розстріл у прямому ефірі
2016-02-04 15:36 slovo

Галина ПАГУТЯК,
м. Львів

Увечері 18 лютого 2014 року я йшла кілька зупинок порожньою вулицею з глухими парканами, повертаючись з блокування військової частини на Стрийській. Мені вже було все одно, чи стежать за мною, чи ні. Водій маршрутки зупинився сам. Такого ніколи ще не було. Я влізла у переповнений автобус у своїй пропахлій димом з безлічі спалених на барикадах дров шубі, намагаючись не дивитись на людей. Я не хотіла, щоб хтось бачив мої очі. Поруч якийсь студент пояснював дівчині щось про комп’ютер. Ці люди ще не знали, що на Майдані розстрілюють людей і це демонструють у прямому ефірі.
Забули? “Скільки можна піаритись на Небесній сотні?” “Набридли ваші плачі”, “Там не все так просто було”. І так далі. Це означає, що частина українського суспільства витіснила зі свідомості травматичну реальність і замінила її кіношною картинкою. Їй не стукає в серце попіл Клааса, її цікавить, чи буде безвізовий режим із жаданою Європою. Що ж, Європа теж це бачила, як розстрілюють синів незрозумілого народу, який навіть не має власної мови. Їй важко розділити людей, що розмовляють мовою того народу, який на них напав і відібрав частину територій. Як вона може ідентифікувати українців? Отож-бо. Тому так легко їй вселити думку, що це не війна між двома державами, а громадянський конфлікт. Щось таке, як під час розпаду Югославії. Менш небезпечне, бо не в центрі Європи. Краще поганий мир, ніж війна, — вважають ці добрі люди, гостинно приймаючи у себе мільйони сирійських біженців, дотримуючись Конвенції про біженців, і при цьому нехтуючи Будапештським меморандумом.
Чимало всього сталось за два роки, які минули від розстрілів на Майдані. Оператори і журналісти, які це коментували, де вони зараз? Освоюють європейський підхід до висвітлення подій, намагаються бути толерантними і політкоректними? Я тоді вже відчула гнилизну Громадського телебачення, яке запрошувало до себе всілякий непотріб і дозволяло йому обливати брудом сотні тисяч людей, які боролись не за міфічні європейські цінності, яких не повинно бути, бо є цінності загальнолюдські, є 10 Заповідей. Вони боролись за власну гідність.
Народ, який народжує героїв, має майбутнє. Люди, які йшли з фанерними щитами проти снайперів, не безумці. Вони віддали своє життя, щоб інші могли жити, віддали перевагу честі перед безчестям. І вони не можуть уже себе захистити перед майбутніми поколіннями й істориками, перед вандалами, які знищують їхні могили. Провина за те, що українське суспільство впадає у нездоровий сон і зневіру, — це провина влади і ЗМІ, які не очистилися тією святою кров’ю, сприймаючи трагічні події як блокбастер з замінником крові, гримом та фальшивими патронами. І вони хочуть, щоб ми всі так сприймали і Майдан, і війну. Бо ніщо так не призводить до деградації суспільства, як переконування у тому, що все це було марно. А там можна перейти до ліквідації свідків злочинів, знайти нового Табачника, який перепише укотре нашу історію. Насіння розчарування сипнули відразу, навіть не чекаючи 40 днів, коли дозволили вбивцям втекти, а інших не те що не посадили, а й залишили при владі. Той військовий, який погрожував нам на Стрийській і пустив на натовп бронетранспортер, зараз отримав підвищення. Отак замкнулося коло. Правда, напівправда, брехня. Я не знаю, як це у вас, але тепер кожен фільм про війну я сприймаю як документальне кіно. Так само історичні драми. Я не можу позбутись відчуття дежавю, коли читаю книги з історії стародавніх цивілізацій. Я заново переживаю Крути, розстріл на Майдані, Іловайськ і донецький аеропорт, і окупацію, і геноцид у різних куточках планети. Це боляче, але я з цим буду жити далі.
Музей “Фабрика Шиндлера” у Кракові. Картина з гетто: старенька, що сидить, звісивши ноги з ліжка в тісному закутку, втупившись у підлогу. Підвал, де ховалися люди від бомбардувань: нари, вкриті ганчір’ям, запорошені банки з консервацією, останні.
Це не лише Краків. Це Чечня, це — Донбас, це — Сирія. Незнищене зло буде повертатись знову. Нам потрібно про це знати і, зціпивши зуби, відстоювати свою правду, а не чужі версії.

Січень 30, 2016
Сторінка у Фейсбуці

Літопис великого подвигу
2016-02-04 15:35 slovo

Едуард ОВЧАРЕНКО

У Національному музеї історії України у Другій світовій війні віднедавна почала працювати виставка “Аеропорт… Пекельна смуга”, що присвячена одній із найтрагічніших сторінок новітньої української історії. Експозиція створена до Дня пам’яті останніх захисників Донецького аеропорту. Це перша спроба музейними засобами розповісти про епопею героїчної оборони.
Тут ведеться оповідь про долі 53 відважних захисників, які брали участь у боях упродовж усіх 242 днів героїчної оборони. А найкритичніші миттєвості боїв відображають фото Сергія Лойка, єдиного представника іноземних ЗМІ, який перебував у Донецькому аеропорту. Загалом же представлено понад 400 артефактів — світлини, документи, особисті речі, військове спорядження.
Серед експонатів виставки можна побачити речі та бойовий автомобіль Героя України, старшого лейтенанта Івана Зубкова (позивний “Краб”) — заступника командира роти 90-го окремого аеромобільного батальйону 81-ї окремої аеромобільної бригади Збройних сил України.
Іван був активним учасником Революції гідності 1913—1914 років. У липні 2014 року добровольцем вирушив на захист територіальної цілісності України. 1 листопада прибув на місце дислокації батальйону в місто Костянтинівка Донецької області. Для виконання поставлених завдань виїжджав до Опитного, Пісок, Водяного, Авдіївки.
З 18 січня 2015 року брав безпосередню участь у проведенні штурмових дій у районі аеропорту. Уміло керував боєм, у найскладніший момент викликав вогонь артилерії на себе. 19 січня був поранений, проте залишився в новому терміналі разом зі своїми бійцями. Прикриваючи відхід підрозділу, загинув унаслідок підриву бойовиками другого поверху нового терміналу. Востаннє виходив на зв’язок 20 січня і повідомив, що лежить під завалами. У квітні ідентифікований за експертизою ДНК.
Указом Президента України від 9 червня 2015 року удостоєний звання Героя України (посмертно). А 30 грудня 90-му окремому аеромобільному батальйону 81-ї окремої аеромобільної бригади присвоєно ім’я Героя України, старшого лейтенанта Івана Зубкова.
Поруч із речами І. Зубкова повідомлення про загибель сержанта Анатолія Буйлука (позивний “Веселун”) — навідника БМП 90-го окремого аеромобільного батальйону 81-ї окремої аеромобільної бригади Збройних сил України від 8 квітня 2015 року.
Анатолій був призваний 23 серпня 2014 року. Після навчання на полігоні відправлений у зону бойових дій на сході України. Боронив Піски та Водяне. Зник безвісти 20 січня 2015 року під час бою з російськими збройними формуваннями в районі аеропорту Донецька. Ідентифікований за експертизою ДНК.
Указом Президента України від 4 червня 2015 року нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно).
Далі — лист дружини молодшого сержанта Анатолія Чупилка (позивний “Свобода”) до заступника командира взводу 90-го окремого аеромобільного батальйону 81-ї окремої аеромобільної бригади Збройних сил України від 24 лютого 2015 року.
Анатолій був активним учасником Революції гідності, очолював одну із сотень самооборони Майдану. З початку бойових дій на сході України — волонтер. 21 липня 2014 року мобілізований. З 20 листопада перебував у зоні бойових дій у Донецькій області, зокрема, в Донецькому аеропорту. Востаннє виходив на зв’язок 20 січня. Коли дружина зателефонувала йому наступного дня, то почула російською мовою звістку про розстріл чоловіка. За офіційною версією Анатолій вважався зниклим безвісти 20 січня 2015 року, а пізніше — заручником незаконних бандформувань. Ідентифікований за експертизою ДНК. Похований у квітні минулого року.
Указом Президента України від 23 травня 2015 року був нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно).
На щастя, частині українських воїнів вдалося вирватися живими з того вогненного пекла. Солдат Артемій Коваленко (позивний “Бостон”) був санінструктором 90го окремого аеромобільного батальйону 95ї окремої аеромобільної бригади Збройних сил України.
Мобілізований 22 серпня 2014 року. Наприкінці листопада направлений до міста Костянтинівка, згодом до медпункту в селищі Піски. Надавав медичну допомогу бійцям бригади. 7 грудня був поранений разом з Євгеном Закалюжним на злітній смузі Донецького аеропорту під час обстрілу противника. Після тривалого лікування повернувся до зони бойових дій на сході України. Демобілізований у вересні 2015 року. На виставці можна побачити прострелений рюкзак Артемія Коваленка.
А солдат Євген Закалюжний (позивний “Князь”) був навідником 90-го окремого батальйону 95-ї окремої бригади Збройних сил України. На початку бойових дій на сході України двічі подавав заявку до військкомату. Не отримавши повістки, у липні 2014 року пішов воювати у складі батальйону МВС “Чернігів”. Захищав Рубіжне, Сєверодонецьк, Лисичанськ Луганської області. А в цей час додому надійшла повістка про мобілізацію. Потрапив до 90-го окремого аеромобільного батальйону в місто Костянтинівка Донецької області. У ніч проти 7 грудня виїхав на позицію проти Донецького аеропорту. Під час руху злітною смугою транспортний засіб, в якому перебував Євген, обстріляли бойовики. Надійшла команда залишити машину. Євген Закалюжний разом з Артемієм Коваленком вистрибнули з машини і опинилися на злітній смузі між двома терміналами.
Протягом п’яти годин бійці повзли до нового терміналу під обстрілом противника. Євгену прострелили руку і стопу, два пальці ноги згодом ампутували. Після тривалого лікування воїн повернувся до зони бойових дій на сході України. Демобілізований у вересні 2015 року.
Серед експонатів виставки подяка Є. Закалюжному за сумлінне виконання бойових обов’язків та мужність при виконанні бойових завдань у зоні АТО.

Незабутні Крути
2016-02-04 15:34 slovo

Члени ВУТ “Просвіта” імені Т. Шевченка, Спілки офіцерів України, ОУН(Д), НРУ, КУНу, УНСО, Української партії, які входять до об’єднання “Українська Патріотична Альтернатива”, взяли активну участь у заходах з ушанування пам’яті Героїв Крут, що відбувалися на місці історичних подій — біля Меморіального комплексу “Герої Крут” на станції Крути Чернігівської області та біля пам’ятника Героям-крутянцям на Аскольдовій могилі в Києві.

Георгій ЛУК’ЯНЧУК

* * *
Заходи, присвячені Дню Соборності України та вшануванню героїзму українського юнацтва — Героїв Крут відбулися у Чернігові. Зокрема урочисті збори та концерт в обласному філармонійному центрі фестивалів та концертних програм.
29 січня на станції Крути біля Монумента Героям-крутянцям відбулося урочисте Богослужіння, очолюване владикою Чернігівським і Ніжинським УПЦ КП Євстратієм (Зорею) у співслужінні отців із патріотичних конфесій, зокрема настоятеля парафії св. Володимира і Ольги УГКЦ м. Ніжина, ієрея отця Романа Пушки та інших і мітинг за участю активістів ВУТ “Просвіта”, КУНу, РУХу, “Свободи” та Союзу Українок.
Увечері вулицями Чернігова пройшла смолоскипна хода “Крути, Крути, нам вас не забути!” А у Чернігівському літературно-меморіальному музеї-заповіднику М. Коцюбинського відбулася виставка творів, присвячена звитязі Героїв Крут.

Станіслав ЖУРАВЕЛЬ,
член ради “Просвіти”, історик-українознавець, м. Чернігів

* * *
Вечір пам’яті героїв Крут, організований Українським інститутом національної пам’яті, видавництвом “Смолоскип” та безкоштовними курсами вивчення української мови, відбувся в Київському міському будинку вчителя, де в буремні часи працювала Центральна Рада.
Не було розлогих академічних промов і тривалих виступів. Зате були щирі роздуми про наше минуле і сьогодення, про людські долі і “обірвані ниточки роду”. Їх розпочав історик Павло Подобєд, а продовжили Дмитро Лазуткін, Сергій Пантюк, Зоряна Паламарчук, Павло Коробчук і Олег Коцарев. Вони виконали чудову поезію, а заслужена артистка України Світлана Мирвода і бард Руслан Іщенко доповнили її співом.
Виступи відповідали проголошеному гаслу: “Коли ми пам’ятаємо — ми перемагаємо”.
Цікавий і емоційний екскурс маловідомими сторінками історії зробив історик, громадський діяч, автор і ведучий “Останньої барикади” О. Доній.

Олег БОГДАНОВИЧ

* * *
В Одесі на честь Героїв Крут представники патріотичних організацій “Свободи”, “Правого сектора”, “Самооборони Одеси” та громадянського корпусу “Азов” пройшли маршем у центрі міста. Учасники скандували патріотичні гасла, били в барабани, палили факели.
Біля пам’ятника Дюку відбувся молебень пам’яті Героїв Крут та АТО.
Цього ж дня на вулиці Пастера біля будинку, в якому жили відомі громадсько-політичні діячі Іван Липа і його син Юрій Липа, відбувся мітинг, присвячений Дню пам’яті Героїв Крут. У ньому взяли участь представники мерії, облдержадміністрації, громадськості, духовенства, студенти училища мистецтв і культури, учасники АТО. Єпископ Одеський і Балтський УПЦ КП Владика Марк, виступаючи перед присутніми, сказав: “Сьогодні ми живемо в епоху історії, яку започаткували мученики Крут. Ми віримо, що їхня смерть не була даремною. Вони стали янголами. Тому що віддали своє життя заради правди, а де правда, там Бог. Вони віддали життя за свій народ, за віру, за свою Церкву, своїх батька і матір, за свою мову. Будьмо сьогодні гідними українцями, не зганьбімо пам’ять мучеників Крут і тих українців, які віддають своє життя на сході нашої Батьківщини”.

Сергій ГОРИЦВІТ

Володимир ОГРИЗКО: «Невже Європа хоче повернутися у XIX століття?»
2016-02-04 15:32 slovo

Володимир Станіславович Огризко народився 1 квітня 1956 року в Києві. Закінчив Київський державний університет ім. Т. Шевченка, спеціаліст із міжнародних відносин. Кандидат історичних наук. Працював дипломатом у ФРН, Австрії. У 1999—2004 рр. — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Австрійській Республіці та постійний представник України при міжнародних організаціях у Відні. З лютого 2005-го до середини грудня 2007-го — перший заступник міністра закордонних справ України. З 18 грудня 2007 р. до 3 березня 2009 р. — міністр закордонних справ України за поданням Президента Віктора Ющенка. На посаді, зокрема, займався питаннями правової регламентації перебування Чорноморського флоту Росії в Україні і переведенням у практичну площину виведення флоту. Активно підтримував Грузію під час агресії Росії 2008 року. Нагороджений грузинським орденом Честі.

— Війна на Донбасі. Перша війна на нашій землі за чверть століття незалежності. Війна з сепаратистами і їхніми покровителями — російськими агресорами. Навіть під час перемир’я постійно тривають бойові дії, гинуть і отримують поранення люди. Припинення бойових дій — це перший пункт Мінських угод, підписаних у вересні 2014-го і продовжених у лютому 2015-го. Тоді що це за Мінські угоди, коли не виконується перший, надважливий пункт? Як до таких угод і такого “перемир’я” має ставитися Україна, як ставляться і мали б ставитися до цього Європа і світ?
— Мінські угоди складено так, що їх, на жаль, неможливо виконати. Текст дає можливість кожній стороні трактувати їх на свій розсуд. Рік, що минув від їхнього “народження”, засвідчив, що вони, як кажуть дипломати, “не полетять”. Чому вони саме такі — розбиратимуться, мабуть, історики. Теоретично можна було б уявити, що ситуація розвиватиметься за позитивним сценарієм. Але цього нема. Чому? Бо виконання будь-якої угоди передбачає добросовісне ставлення до неї з боку її учасників. Чи маємо ми його і чи це можливо? На мою думку, ні, бо Росія не для того створює проблеми, щоб їх вирішувати справедливо. Вона їх створює для того, щоб через свою участь у їхньому “врегулюванні” впливати на іншу сторону. Цей висновок підтверджується десятиліттями так званих “врегулювань” у Придністров’ї, Нагірному Карабасі, Абхазії чи Південній Осетії. Отже, там, де є Росія, врегулювання немає. Чому тоді Донбас має бути винятком?
Візьму на себе сміливість стверджувати, що, погоджуючись на Мінські домовленості, Росія і не думала їх виконувати. Це, власне, було підтверджено вже в перші години і триває донині, а мала на меті тримати в напрузі не лише Україну, а й Захід, який учергове повірив, що з російським агресором можна про щось домовитися.
У цій ситуації для мене незрозуміло лише питання, чому на Заході досі не хочуть уторопати, що єдина мова, яку розуміє Росія, це мова сили.
— Уявімо, що сепаратисти Бургундії оголосили б про утворення власної держави і вихід зі складу Франції, і те саме зробили б сепаратисти Баварії щодо виходу з Німеччини. Більше того: вчинили б збройний заколот із цією метою та ще й із залученням іноземних військ. Як до цього чи навіть таких намірів поставилися б Франція і Німеччина, влада цих держав? Чи такі наміри, тим більше дії, важко уявити?
— Мені справді важко уявити такий розвиток подій. Але ми були свідками інших дій влади у західних столицях після низки терористичних актів. Уже через кілька годин після нападу терористів у Парижі по всій Франції оголосили надзвичайний стан. Французька влада оголосила їм війну на знищення. Це приклад для наслідування. При цьому французька демократія та її інститути жодним чином не постраждали.
Я був у Брюсселі, коли рівень терористичної загрози там досяг майже максимальної позначки. На вулицях, біля адмінбудинків, посольств, штаб-квартир міжнародних організацій з’явилися війська. І це нормально сприймали.
У нас триває справжня війна, а ми боремося за мир. А може, треба брати приклад із західних демократій і знищувати терористів?
— Ще позаторік, із початком війни, ВР України офіційно постановила визнати Російську Федерацію агресором щодо України. Але чи змогла українська влада за більш як півтора року війни на Донбасі переконливо довести світові і своїм громадянам участь Росії, її військових у цій війні?
— За фахом я дипломат, а не військовий, тому мені складно коментувати суто військові аспекти. Але як учасник багатьох переговорів із росіянами точно знаю, що будьякі докази для них непереконливі. Вони легко і цинічно оголошують їх сфальсифікованими. Важливо інше: наші партнери на Заході дуже добре знають, що Росія реально бере участь у війні проти України і живою силою, і військовою технікою. Було б добре, якби провідні західні політики зробили з цього правильні висновки. А їхні військові, будьте певні, їм про все вже давно доповіли.
— Які стосунки має підтримувати держава, яка офіційно визнала іншу державу агресором, із цим самим агресором?
— На мою думку, жодних. Але ми живемо в гібридний час гібридних рішень. Тому маємо, що маємо.
— Здається, вперше за 70 років повоєнної історії Європи одна держава анексувала частину території іншої — йдеться про захоплення Росією Криму. Бо не можна вважати справжнім той “референдум” у Криму про проголошення його “незалежності”, а потім приєднання до Росії. Є приклади відривання від держав частини територій і проголошення тут квазідержав — Придністров’я, Абхазія, Південна Осетія, але Росія не наважилася приєднати їх офіційно до себе. А тут — приєднання (якщо не де-юре, то де-факто) частини України до Росії. Як світ (насамперед Європа) може так мляво реагувати на цю анексію, що, до того ж, є небезпечним прецедентом для Європи?
— Анексія Криму поставила питання руба: бути чи не бути післявоєнному мирному порядку? Відступити — означало б для Заходу визнати, що світ повернувся у ХІХ століття. Введені проти Росії санкції засвідчили, що Захід не погоджується з таким розвитком подій. Росія визначена тепер як головна загроза для США і НАТО. Почалося переосмислення їхньої політики щодо Москви. Територія Криму, як і раніше, визнається українською територією, а дії Росії — незаконними. Мета Росії  зрозуміла: розколоти єдність ЄС і НАТО, бо боротися з будь-якою країною поодинці легше, ніж з усіма разом. Особливо маючи серед “дохідливих” аргументів ядерний шантаж і гібридну війну.
На жаль, Кремлю за останні роки вдалося створити в Європі потужну п’яту колону у вигляді корумпованих політиків, чиновників, експертів, бізнесменів, журналістів і навіть окремих політичних сил. Вони активно лобіюють інтереси Росії, використовують будь-які помилки тамтешньої влади для дискредитації самої ідеї європейської єдності. І не безрезультатно. У Європі з’явився великий прошарок “євроскептиків”, які, часто, навіть не розуміючи прихованих намірів Кремля, об’єктивно танцюють під його дудку. Це та багато інших чинників (бюрократія, довгі процедури узгоджень і ухвалення рішень, різноплановість інтересів тощо) роблять європейську політику неповороткою і загальмованою. Але попри це її позиція щодо агресивної політики Росії є чіткою. Європа не може погодиться з нею, бо тоді проект ЄС/НАТО можна буде вважати закритим. Хочеться вірити, що за цим розумінням будуть і рішучіші кроки.
А щодо України питання полягає лише в тому, чи не зіпсуємо ми своїм невмінням або небажанням рухатися швидше до європейської мети імідж нової України в очах тих самих європейців.
— Чи актуальна зараз тема і проблема справедливого розподілу активів колишнього СРСР, зокрема майна Союзу за кордоном? На продовження теми: одним із найбільш кричущих фактів несправедливості називають пропажу вкладів громадян колишнього СРСР у банках. Як це могло статися? Висувають різні версії. І чи закрита ця тема? Може, громадянам уже не варто сподіватися на повернення цих коштів ні Росією як правонаступницею СРСР, ні нашою Українською державою?
— Правонаступниками СРСР, згідно з міжнародним правом, є всі країни, які утворилися після його розпаду. Хоча єдиною правонаступницею чомусь помилково вважають саме Росію. Усі пострадянські країни мають право на свою частку активів і пасивів колишнього СРСР, такою часткою для України є 16,37 %. Інша річ, що всі пострадянські держави відмовилися від претензій на свої частки в активах, водночас передавши Росії зобов’язання розрахуватися за їхні частки боргів (так званий “нульовий варіант”). Єдиною країною, яка не пішла цим шляхом, була Україна. Чому? Бо Росія не захотіла надати нам інформацію про реальний стан боргів та активів колишнього СРСР, а за розрахунками наших економістів сума активів СРСР значно перевищувала суму боргів. Отже, погодившись на цей “0”, ми б втрачали частину своїх грошей.
Росія справді виплатила (правда, без нашої згоди) боргову частину України і вважає тему закритою. Україна так не вважає. Але ми чомусь досі не переводимо цю позицію у площину судового позову. Мабуть, не вистачає політичної волі. Це стосується і заощаджень українських громадян в Ощадбанку колишнього СРСР, які Росія в них фактично вкрала.
— Багато держав надають серйозну і постійну підтримку своїй закордонній діаспорі. Росія не тільки її підтримує, а загалом під цим приводом провадить велику програму своєї ідеологічної експансії по світу, щедро фінансовану. Нормальну підтримку своїй діаспорі надають, наприклад, Польща, Вірменія, Казахстан — останній ще й здійснює велику програму повернення казахів, розсіяних по світах, на історичну батьківщину. Що робить у цьому плані Українська держава — щодо контактів з українською багатомільйонною діаспорою, її підтримки? Що і як тут треба робити?
— Не можу зараз говорити від імені держави, бо не перебуваю на державній службі. Але те, що діаспора є потужним чинником для формування позитивного іміджу держави за кордоном, не викликає жодних сумнівів. На мою думку, позитивні приклади роботи з діаспорою в нас уже були за часів президентства В. Ющенка. Саме тоді були відпрацьовані доволі ефективні форми підтримки наших діаспорян. Тому вигадувати велосипед не потрібно. Слід лише мати для цього бажання і виділяти на цю роботу хоч якісь (до речі, зовсім не астрономічні, як показала практика) кошти.
Серед нашого дипкорпусу за кордоном є чимало високопрофесійних співробітників, які здатні ефективно виконувати таку роботу.
— Новій українській владі скоро буде два роки. Але в економіці, схоже, відбувається лише жонглювання поняттям “реформи”, які насправді виявляються в подальшому наступі на життєвий рівень мільйонів простих людей. Що в економіці треба робити інакше? Як посилити соціальний захист людей?
— Не коментуватиму специфічних для мене тем економічних реформ — це краще зроблять фахівці. Але скажу одне: програма реформ до деталей прописана в Угоді про асоціацію між Україною та ЄС. Варто лише почати виконувати свої зобов’язання. Тільки робити це чесно, а не для “галочки”: з трибун говорити одне, а в житті — інше. Наша проблема не в реформах, бо вони справді потрібні, а в небажанні навіть начебто нової влади здійснювати їх чесно, прозоро і швидко. Багато хто, розуміючи, що стара система корупційного збагачення добігає кінця, намагаються протягти її життя бодай ще хоч трошки, щоб і на цих останніх її етапах “не забути про себе, коханих”.
Триває звичайна боротьба нового зі старим, а її результат залежатиме великою мірою від активності суспільства, його згоди або незгоди й далі терпіти всі “принади” старої системи.
“Борітеся — поборете!” — ці слова нашого Пророка мають стати визначальними для кожного з нас.
— Який стан гуманітарної сфери України? Що треба робити негайно і невідкладно в царині культури, освіти?
— Стан гуманітарної сфери в Україні сумний. Знайти в газетному кіоску в столиці України бодай 2—3 газети українською мовою практично неможливо: полиці завалені російськомовною жовтою пресою. Слухаєш радіо — те саме: переважно російськомовні або двомовні (“єдіная страна!”) передачі. Про телебачення годі говорити, хоч, слава Богу, прибрали найбільш одіозний російський телемотлох. А подивіться на те, що читають українці? Точніше, що їм підсовують для читання? І це при тому, що дві третини громадян України — етнічні українці! Скажіть, чому не поважають їхніх прав?! На жаль, питань більше, ніж відповідей. А результат матимемо тоді, коли обиратимемо ту владу, яку нам не нав’язують (обирати з двох лих менше), а яку самі формуватимемо, яку контролюватимемо і яку каратимемо, якщо вона відриватиметься від людей. Усе насправді залежить від нас, громадян.

Спілкувався
Петро АНТОНЕНКО

Тендітна мужність Оксани РАДУШИНСЬКОЇ
2016-02-04 15:30 slovo

Світлана ПАТРА,
журналіст Імідж-центру Університету “Україна”

Оксана РАДУШИНСЬКА — письменниця, журналістка, громадський діяч, а також — магістрантка Інституту філології та масових комунікацій Університету “Україна” (Київ). Останні два роки свого життя вона присвятила волонтерській діяльності.

…Чарівної осінньої днини на теренах Хмельниччини, у Старокостянтинові, народилася дівчинка. Була веселою, жвавою дитиною. Та у три роки життя для маленької Оксанки розділилося на “до” та “після”. За добу дівчинка стала інвалідом. Проте батьки довго не могли довідатися, у чому причина. Врешті-решт, батьки привезли Оксану до одного з київських медичних інститутів, де літня професорка, оглянувши дівчинку, сказала: “Этот ребёнок — не жилец. До пяти лет проживет, максимум…” Але мама і тато не змирилися з вироком. Вони зробили все, щоб їхня донечка змогла не просто існувати, а жити повноцінним життям. Оксана закінчила школу, отримала вищу освіту, стала журналісткою, письменницею, володаркою численних премій і нагород творчих конкурсів…
Україна здобула незалежність. Таку омріяну, бажану, виплекану в праці, жертвах сотень поколінь українців… Як і всі молоді держави, Україна розвивалася: були успіхи й невдачі… Та на 23-му році Незалежності нашої держави у високих кремлівських кабінетах вирішили: “Эта страна — не жилец. Год-два ей остался, максимум…” Але українці не змирилися з вироком. Воїни, волонтери, митці, звичайні люди змусили кремлівських посіпак якщо не відступити, то хоча б зупинитися. І серед цих героїв неоголошеної війни Росії проти України і вона — Оксана РАДУШИНСЬКА, яку ми покликали до розмови.
— Оксано, розкажіть, будь ласка, як розпочалася Ваша волонтерська діяльність?
— Дуже чітко пам’ятаю 1 березня 2014 року. Тоді Росія де-факто розпочала війну. Було дуже страшно… Старокостянтинів — військове містечко, серед моїх знайомих і родичів чимало військових, отож про жалюгідний стан української армії я знала достатньо, аби усвідомлювати рівень небезпеки у випадку відвертих військових дій. Як журналіст районного радіо, почала готувати репортаж про ситуацію в гарнізоні. На тлі потужної на той час в Україні риторики у стилі “фсьопропало” вразила витримка заступника командира по роботі з особовим складом авіаційної бригади підполковника Миколи Старушика, який відповів: “Ми з усім упораємося. Скажіть вашим слухачам, нехай не бояться. Ми — на чатах!” А потім були черги біля військкоматів, мобілізовані, добровольці… Я робила репортажі, писала пости в соціальній мережі і… розуміла, що цього вкрай мало. Але що я, людина у візку, яка ніколи не тримала в руках зброю, вмію робити? Писати? Так, пишу. Організовувати і проводити концерти?.. Кому вони тепер потрібні? Просилася з концертом у Чонгар — тоді це була “найгарячіша” точка. У відповідь покрутили пальцем біля скроні і категорично відмовили… Відтак уже у квітні на Вербну неділю на летовищі авіаційної бригади на Старокостянтинівщині відбувся перший благодійний концерт для військовослужбовців. Запросила до участі в ньому знайомих співаків, домовилася з владою, аби виділили автобус і пальне, щоб завезти-відвезти артистів із Хмельницького. І відверто тішилася тим, що змогла стати у пригоді, зробила свій внесок у літопис новітньої української історії. Тоді думалося, що все от-от закінчиться.
— У чому полягає Ваша волонтерська робота?
— Найголовніше — культурна підтримка військовослужбовців. Ми веземо пісню, музику, гумор, поетичне слово туди, де люди цілодобово перебувають у стані емоційного і фізичного навантаження: у шпиталі, у військові частини, на полігони України, в зону АТО. Саме такий різновид волонтерської діяльності надзвичайно затребуваний серед вояків. Авжеж, потрібно розуміти, які пісні варто співати для поранених чи армійців, котрі тільки прийшли з бою, або незабаром — знову в бій. Потрібно виважувати кожне слово, аби воно несло розраду. Після кожного концерту бійці хочуть сфотографуватися, подякувати, обійнятися чи просто глянути в очі. Інколи такі мовчазні погляди красномовніші за будь-які слова, вони запам’ятовуються, вростають у душу.
Окрім мистецької складової, переймалися і хлібом насущним, відвозячи військовим в АТО гуманітарний вантаж. За 2015 рік наша волонтерська спільнота зібрала і переправила на фронт близько 20 тонн “гуманітарки” — від туалетного паперу до пічок-буржуйок і подушок, а ще продукти харчування, одяг, медикаменти, питна вода, консервація. Організовувала концерти зі збору коштів на купівлю карематів, спальників, бронежилетів (на початку війни з ними було дуже сутужно), а також медичного устаткування для шпиталю, різноманітні акції, спрямовані на фінансову підтримку армійців. Тепер опікуємося родинами учасників АТО, особливо родинами тих земляків, котрі загинули на війні.
Усвідомила, що чим більше робиш, тим більше потрібно робити, — бо на тебе чекають, тобі довіряють, ти знаєш, як це робити, а тому не маєш права відійти в бік. Щодо кількості концертів від квітня 2014го і дотепер — більше двох сотень. Із них у зоні АТО — близько 30-ти.
— Із якими труднощами Ви  зіткнулися під час волонтерської діяльності? Як Ви долали ці труднощі?
— Кожен, хто взяв на свої плечі ношу волонтерства саме у площині допомоги українській армії, щоденно стикається з труднощами. На моральному рівні — банальне людське нерозуміння, коли мене називали злодійкою чи сумнівалися у тому, що зібрані гроші підуть на потреби вояків. Але то було спочатку. Надалі всі пересвідчилися в чесності намірів і дій. Тим більше, що ми про все звітуємо, усім, хто допомагає, дякуємо, не присвоюючи собі чужих заслуг-грошей-товарів. Великою проблемою ставав пошук транспорту для поїздок в АТО. Особисто телефонувала до різних перевізників — від офіційних до нелегальних, до власників пасажирських і вантажних “спринтерів”, шукаючи патріотів для волонтерської поїздки. Хтось відмовлявся, хтось “викручувався” з різними відмовками, а були й такі, що казали: “Платіть — поїду!”. Інколи, після десятої-двадцятої відмови, просто починала плакати… На щастя, є свідомі люди, котрим не доводилося пояснювати банальну правду. З часом до нас долучилися партнери-транспортники, готові возити нас в АТО і загалом — до військових по Україні.
— Оксано, Ви — голова громадської організації “Творча сотня “Рух до перемоги”. Розкажіть про це.
— Після переходу з іпостасі керівника неофіційної волонтерської організації до офіційно зареєстрованої ГО принципово нічого не змінилося. Я організовувала волонтерські заходи, домовлялася з різними установами й організаціями, координувала дії, писала офіційні листи-клопотання і надалі це роблю. Ось лише в листах до різних інстанцій, окрім мого підпису, стоїть ще й печатка громадської організації. Маю трохи більше повноважень, та й більше відповідальності.
— Із Вами завжди поруч Ваші янголи-охоронці — мама і тато. Розкажіть про Ніну Василівну та Петра Онуфрійовича…
— Вони — пенсіонери дієві й прогресивні! Вони — завжди поруч зі мною: на літературних імпрезах, фестивалях, конкурсах, під час виступів, навчання, у госпіталях із концертами для бійців і поїздках у зону АТО. Якби не мама і тато, то не досягла б того, що тепер є складовою моєї біографії, не побувала б там, де змогла побувати, адже батьки стали моїми руками і ногами.
— Чи легко їм супроводжувати Вас під час поїздок?
— Якщо молодим людям фізично важко перебувати в дорозі упродовж 17—20 годин то нелегко й пенсіонерам. Але це їхній свідомий вибір. Більше того, батьки не просто супроводжують мене, вони активні волонтери нашої спільноти. Тато як професійний фотограф здійснює фотозйомку наших заходів, а між поїздками проводить зустрічі з працівниками підприємств, навчальних закладів, із керівниками різних установ, залучаючи їх до формування гуманітарного вантажу, збору продуктів і речей, котрі щомісяця завозимо в АТО.
Від початку російської агресії я прагнула поїхати до вояків у бік Криму, потім на схід. Саме тоді вдома відбулася дуже серйозна розмова: обговорювали всі небезпеки, труднощі, відповідальність і людське нерозуміння, котре спровокує такий мій (наш) вчинок. У цей час у кімнаті працював телевізор, випуск новин — як тло до нашої розмови. Показали сюжет про юнака, котрий пішов добровольцем на війну. Його мама пішла за сином у той же добровольчий батальйон. А за ними — і його вітчим. Отак усі троє й воюють на сході… Наша історія схожа — відтоді й “воюємо” на волонтерській ниві.
— Які люди зустрічаються на Ваших волонтерських шляхах?
— Від самого початку моєї артистично-волонтерської діяльності звернулася з пропозицією про співпрацю до людей, із якими багато років знайома, працюємо і дружимо разом. Це 42 Гарнізонний Будинок офіцерів. Його директор Сергій Чеплаков координує наші дії, маневруючи між військовими реаліями й ініціативами волонтерського об’єднання. Усебічне сприяння отримую від старокостянтинівського міського управління соціального захисту населення, а начальник управління Наталія Шабельник регулярно долучається до волонтерських акцій, сама їх ініціює. Конструктивно співпрацюємо з організацією воїнів АТО м. Старокостянтинова, з хмельницьким об’єднанням українок “Яворина”, Старокостянтинівським гарнізоном. Плануючи поїздки в зону АТО, співпрацюю з Генеральним Штабом ЗСУ і також маю всебічну підтримку наших волонтерських ініціатив. Не залишається осторонь обласне управління культури, філармонія. Особливістю Творчої сотні “Рух до перемоги” є те, що ми веземо бійцям не лише речі, а й концертні програми.
За два роки діяльності у складі артистичних команд побували різні співаки та музиканти. Хтось не зміг продовжувати рух у зв’язку з професійними чи сімейними обставинами, для когось навантаження виявилося завеликим… Не бачу у цьому катастрофи, адже в кожного своя дорога і своя місія у цьому житті. Проте щиро вдячна людям, разом із якими ми тепер рухаємося в одному напрямку — у напрямку перемоги. Серед волонтерів Творчої сотні артисти європейського, всеукраїнського рівнів, аматори, котрі підходять до участі в наших концертах зовсім не по-аматорськи. Це відома скрипалька Майя Онищук, оперний співак Степан Дробіт, лауреат інструментальних конкурсів баяніст Олександр Якубов, яскрава співачка Марія Мазур, чоловічий вокальний ансамбль “Mikst”, бард Ігор Білий, автор і виконавець Юрій Старчевод із Києва, гітарист і співак Юрій Вилавський, капітан ЗСУ співак Олександр Петрук, репер Руслан Ковальчук, співачка Ірина Качан — дружина підполковника, капітана І льотної ескадрильї, співак Сергій Скоп. До участі долучаються співочі школярі: Артем Харченко, Олена Лиманська, Марія Голюк. А ще серед волонтерів нашої сотні — настоятель храму Святої Трійці УПЦ КП отець Степан Капустинський, звукооператор Сергій Грищук, фотограф Леся Храбровська. Цей список не остаточний, ми готові до співпраці та конструктиву. Врешті, не дарма наше об’єднання називається “сотнею” — учасників має бути не менше ста!
— Зараз волонтерська діяльність приносить користь Україні?
— Про це варто запитувати у тих хлопців, котрі чекають нашого приїзду в окопах, у бліндажах, у палатках по всій лінії розмежування. Їхня відповідь однозначна. Я ж своєю волонтерською діяльністю “заробила” місце у сепарських розстрільних списках як посібник карателів. Чим відверто пишаюся (сміється).
Пригадую одну з перших своїх поїздок  до Маріуполя. Після концерту на території міжнародного аеропорту, де базувалися військовослужбовці різних родів військ, капелан отець Ігор, розповівши про те, що він пережив-перебачив на передовій, відверто запитав: “А нащо це потрібно Вам?”. Я відповіла: “Якби не сиділа у візку, стояла б поруч із Вами з автоматом у руках. Оскільки це для мене неможливо — роблю, що можу”. На диво, відтоді ніхто більше не цікавився, а навіщо мені волонтерство і тим більше — фізично та емоційно виснажливі поїздки на схід. Тільки часто носять на руках. Буквально. Часто стають переді мною на коліно, аби поцілувати руку.

Він повертався додому
2016-02-04 15:28 slovo

В’ячеслав АНТИПОВИЧ,
м. Львів

Він повертався додому. Рейс у Європу затягнувся на місяць. Спочатку з України — на Польщу, звідти до Німеччини, Голландії. Мала бути ще й Іспанія, але в останній момент в офісі щось переінакшили. Наказ був завантажитися в Білорусі і через Росію — додому.
Найбільше боявся Німеччини. Їхав туди вперше, а від колег чув, як доскіпливо ставиться транспортна поліція до перевізників не з Євросоюзу. Тотальний контроль на німецьких дорогах гарантував порядок, абсолютний орднунг. Та й не тільки на німецьких. Його колега мав колись необережність о п’ятій ранку викинути баночку з-під кока-коли через вікно автомобіля (звичка, звісно, препаскудна, і на наших дорогах її одними щитами з подякою за чисте узбіччя не подолати). Це було в якомусь тихому бельгійському містечку. Містечко — одна вулиця, на якій ні душі. Тож коли через п’ятнадцять кілометрів його наздогнала поліція, спочатку навіть не зрозумів, чого від нього хочуть. Аж доки полісмен не показав злощасну баночку. Обійшлося це в 150 євро. Наука на майбутнє. І не тільки йому.
Навчений досвідом колеги, він ніде на європейських дорогах волосинки не зронив. Але коли стояв дві доби під німецьким містечком, бачив, як захмелілі німці розходилися з барів, горлаючи пісні, і на очах у двірників, котрі вже прибирали вулиці, били порожні пляшки об тротуар. Поліція мовчки спостерігала і не втручалася. Це було під час якогось свята — чи то міста, чи то пива, але однак викликало подив і образу: і Німеччина живе за подвійними стандартами? Якщо закон один, то чому він не діє для всіх? Несправедливо…
Уперше несправедливість він відчув на власній шкурі ще на строковій службі. Потрапив у Афганістан. Жахіття війни витримував стійко. Чекав. І коли дослужувати залишилося якийсь місяць, з ним сталося те, що лишило слід у душі на решту життя.
Їх відібрали десять чоловік. Кожен, як і він, уже рахував лічені дні до “дембеля”. Пам’ятає, як ротний понуро мовчав, доки особіст сухо, короткими різкими фразами пояснював завдання: неподалік духи підбили машину з “вантажем 200”. Тож завдання їхньої групи — забрати вантаж. Пам’ятає, як особіст казав, що хлопці не повинні помирати двічі і що завдання важливо виконати будь-якою ціною, інакше трибунал.
Він слухав, і серце стискалося: уявляв, якби він був там, в ущелині, мертвий, у труні, і ніхто не зміг би його забрати, і рідні ніколи не змогли б поплакати на його могилі. Будь-якою ціною — ця думка засіла в голові й уже не покидала його.
Але щось було тут не так, як завжди. Годину-дві тому він чув стрілянину. Зазвичай у таких випадках їхню роту охорони і супроводу піднімали за бойовою тривогою, доки все не стихне. А тут — нічого. Усі роблять свої справи — як у спокійний день. Ротний, який завжди перед завданням підходив і оглядав кожного бійця з ніг до голови, міг пожартувати, поплескати по плечу, бо ж разом, як-не-як, півтора року, — стоїть такий мовчазний… І цей майор-особіст — звідки він? Ні, не наш, не з нашої частини.
Щось не так — шкребла мізки думка. Його призначено старшим групи. Тож мав право запитати: “А розвідка? Що каже розвідка?” На що особіст різко кинув: “Є наказ, усе вже перевірено — духів там немає”.
Потім вони їхали. Одним БТРом, і позаду — особіст у КамАЗі.
Розтрощену вантажівку з трунами вони побачили за поворотом перед ущелиною. Дав команду зупинитись. І тут втрутився майор: наказав негайно підганяти КамАЗ і вантажити труни.
Хотів заперечити, бо ж хлопці ще не оглянули місцевість, та особіст був непохитний.
Разом із земляком Миколою першими підійшли до понівеченої вантажівки. Одну з трун вибухом відкинуло метрів на сім. Вирішили почати з неї. І коли перекинули труну в нормальне положення, з посіченої осколками стінки посипався сіруватий порошок.
— Юрку, це наркота! — слова товариша приголомшили.
На мить він немов закам’янів. А потім — вибух! Озирнувся — горів їхній КамАЗ. Особіст валявся на землі і корчився від болю.
— Це з гранатомета! — крикнув Микола. — Юрку, що робити?
— Відходимо, — вичавив із себе.
Думки стали якісь повільні, ніби запліталися одна за одну. — “Будь-якою ціною”, “Хлопці не повинні помирати двічі”, “За невиконання…”, “…Наркота!”
Потому пролунав вибух, і дзвін, дзвін, ніби дзвони з церков усього світу злилися в один всепоглинаючий гул.
Усе, що він бачив потім, було в червоно-рожевій пелені — чи то від контузії, чи то від крові, що заливала голову з посіченого чола, з носа, з вух.
Пам’ятає, як Микола волік його до БТРа. Як лежав на купі своїх товаришів — хто ще був живий, ворушився під ним.
Пробував посунутися, але тіло вже не слухалося, від втрати крові огортала якась апатія. Їх кидало з боку на бік. Тіла перемішувалися і спліталися перебитими руками й ногами.
Уже в госпіталі Микола сказав йому, що не зміг затягти до БТРа лише одного — Василя з Вінниці: його облило соляркою з пробитого бака КамАЗа, і він увесь палав.
— А особіст? — раптом згадав він. — Що з ним?
Микола на мить затнувся і раптом тихо, над вухо:
— Юрку, забудь, тобі ще скажуть.
Коли вже зміг ходити, викликали в штаб. Перед ним сидів уже їхній особіст. Думав, зараз за невиконаня наказу дисбат або розстріл. Та ба — ні. Особіст прискіпливо дивився в очі, мовчав, курив. Потім врешті зронив:
— Додому хочеш?
— Хочу.
— То їдь. А все, що бачив, забудь. Ти зрозумів мене? Забудь до кінця життя. Давай, іди.
І звідтоді він часто думав про те, що в екстремальній ситуації людина здатна витримати і біль, і страх — вони стають переборні. Але зрада, підступність, обман — те непереборне, і воно отруює життя, не дає повноцінно радіти йому.
…Білорусь пройшов на одному диханні. Гарні дороги. Чисті стоянки. Доглянуті поля. Понад дорогою тваринницькі ферми — на тисячі голів. Згадав, як у його рідному селі розкрадали ферму: уночі приїжджав скотовоз, а на ранок оголошували, що бугаї або коні розламали загорожу і втекли. Сторож казав, що заснув і нічого не чув. Але його чомусь з роботи не звільняли. Мабуть, білоруси таки менше крали, ніж наші великі й дрібні начальники та їхня свита.
Єдине, що дивувало в Білорусі, — це те, що люди на вулицях, коли їх про щось запитаєш, відразу перелякано крутять головами навсебіч, чи за ними не стежать, а тоді вже й відповідають заїжджому чоловікові.
…У Підмосков’ї розвантажили швидко. Бував тут уже не раз. Хотілося натиснути на газ і за день долетіти до України, але він пам’ятав: Росія — це своя специфіка. І ім’я цій специфіці — провокація. Що в політиці, що на дорогах.
Ось їде перед тобою п’ятірка (“Жигулі”), не їде, а повзе зі швидкістю 40-50 км при дозволеній удвічі більшій. Але обігнати не можна: знак і суцільна лінія розмітки. Позаду вже назбиралося з десяток автівок. У когось здають нерви — іде на обгін. А гаішники причаїлися за автобусною зупинкою. “Попався хлопака”, — подумав Юрій. А та п’ятірка курсує тут регулярно, бо запам’ятав номери і вишиті подушки під заднім склом. Рік тому він обігнав її, і володарі смугастих паличок здерли з нього удвічі більше, ніж у них заведено для москалів.
Пробував дискутувати, але хвацький лейтенант сказав, як відрубав: “Ти хохол, потому і платіш больше”. (Тоді вони називали нас ще хохлами, а не укропами.) Хотілося сказати: ви бидло, ви не вмієте ні господарювати, ні тримати свій дім належно. Та тільки мовчки зціпив зуби. Подумав: і так ви всі вимрете. Он у вас є ізби, де вікна позабивані навхрест дошками, на подвір’ї бур’яни по вуха, городи не саджені, а господарі сидять на перехнябленому ґанку і ждуть, доки їм принесуть пенсію чи допомогу, щоб лишити її у найближчому генделику. Наберуть дешевого “пойла” і дудлять, доки гроші скінчаться. А потім знов на ґанку сидять.
Де у нас в Україні є такі двори? Так, є покинуті, де ніхто не живе, але щоб жити із забитими навхрест вікнами…
Згадав, як поламався у якомусь селі під Нижнім Новгородом. По вулиці всі ізби обдерті, перехняблені, городи недоглянуті, гнилі штахети розмежовують цю убогість. А один дім пристойний, хоча й дерев’яний: пофарбовані віконниці, ворота нові. На подвір’ї порядок, дерева в саду підрізані, город вабить око рівними рядочками… Вирішив, що такий господар завжди матиме чим допомогти. Зайшов. Виявилося — українці. Чоловік і жінка. Були на заробітках у Сибіру. Хотіли повертатися в Україну, та не ризикнули, бо самі з Луганщини, а там нині чортзна-що твориться. Сподіваються, що осіли в чужому краю тимчасово. А там як Бог дасть.
І отак воно по всій Росії: де гарна, доглянута господа в селі, — там українці живуть.
Попереду замаячив прикордонний перехід. Ще трішки — і зможе зателефонувати рідним, наговоритися досхочу. Скінчиться напруга їзди, оформлення документів, планування графіка. Радісний пройшов усі контролі: прикордонників, екологію, радіологію, і коли вже остаточно оформлявся у митника на виїзд із Росії, сприйняв спокійно, як належне, вказівку підійти до транспортного відділу. Подумаєш, транспортний контроль! Він же з Європи! Тахокарти, графік відпочинків — усе в порядку за цілий місяць.
У будці транспортного контролю сидів старий капітан. Такий самий старий і пожмаканий був його мундир. Погони звисали зі старечих плечей, і здавалося, зараз відпадуть на стіл, де разом з купою лушпиння від насіння лежав пошарпаний кашкет. Навіть хижий російський двоголовий орел на ньому у такій обстановці викликав то сміх, то жалість. “Теж мені служака!” — подумав Юрій.
— Ну что, хохол, будєм провєрять, — проскрипів капітан і висунув шухляду столу.
Так вони роблять, коли беруть хабара, адже знають, що по всій Росії ніхто не дотримується режиму їзди і відпочинку. Усі дають і всі беруть.
— Я з Європи, — мовив тихо, але твердо.
— Ну і что, ти же знаєш, всьо равно што-нібудь да найдьом.
— Прошу, перевіряйте, — Юрій поклав на стіл усі свої тахокарти за місяць.
— Ти чьо, дурачком прікідиваєшся? — капітан свердлив його поглядом. — Я же всьоравно найду.
— Шукайте, ваше право.
Капітан засунув шухляду, плюнув в урну біля столу, послинив пальці і взяв до рук пачку тахокарт. Подивився верхню, витяг навмання одну із середини і знову став свердлити водія поглядом.
— І гдє вас такіх бєрут? Ми к вам со всєй душой, вот ви єздітє у нас, а нашім работи нє хватаєт.
— Я в Росії не завантажувався. Я з Європи, ще раз кажу вам.
— Ладно, хохол. Гдє вас такіх нєсговорчівих бєрут? Забірай свойо і уй…уй!
На цих словах капітан кинув пачку тахокарт на купу лушпиння, але не розрахував, і вся пачка разом з лушпою злетіла на підлогу. Капітан не звернув на це жодної уваги, відсунув шухляду і взявся далі плюхати насіння.
— Підніміть і складіть, як було, — тихо промовив Юрій, відчуваючи, як наливаються очі і починає сіпатися колись поранена рука.
— Сам подимєш, — буркнув капітан, не повертаючи голови.
— Ні, ти піднімеш і складеш, як було! — руки вже стиснулися в кулаки.
Україна, родина, шлагбаум за сто метрів — усе раптом стало таким далеким… Це бидло москальське хоче хабара і ще й ображає його гідність! А чи не забагато образ у цьому житті? Та ще й від кого — від цього замухришки?
Капітан підвівся з крісла, натягнув кашкет і спробував розправити сутулі плечі.
— Пошол вон отсюда! — крикнув голосно, але крик був подібний до каркання, і з цими словами штовхнув водія до дверей.
Далі все відбувалося, немов у німому кіно. Юрко мовчки вхопив капітана за комір мундира і не пам’ятає, скільки разів приліпив мордою до столу. Лише коли у того з писка рясно заюшила кров, відпустив і спокійно сказав:
— Піднімай.
…Його тримали в СІЗО два тижні. Що довелося пережити там — окрема історія. І знову втрутився Бог. Бо чиєю ж милістю слідчий, що вів його справу, виявився в минулому теж афганцем і був знайомий з його ротним командиром?
Коли вони прощалися по закритті справи, колишній ротний сказав:
— Твое счастье, Юрий, что старый пердун ставит деньги выше принципов. Иначе ты бы никогда не увидел дома. А про Россию забудь — у тебя депортация.
— Невелика втрата. Я ж тут був проїздом з Європи.
Він міцно потиснув руку колишньому командирові:
— Приїжджай до мене в село. У мене така риболовля!
А перед очима вже пливли рідна хата, сад з вишнями і яблунями, луки біля річки.
Він повертався додому.

2014 рік

Мовосвіт композитора Миколи Лисенка
2016-02-04 15:24 slovo

Ірина ФАРІОН,
доктор філології, м. Львів

Продовження.
Поч. у ч. 3,4 за 2016 р.

II. Лінгвістичні знання і мовна діяльність композитора
Нещодавно, 2004 року, видано 550 листів Миколи Лисенка, 200 з яких опубліковано вперше — і вперше видання побачило світ без текстових вилучень ідеологічного характеру, як це було у попередньо виданих листах 1964 року [6; 7]. Листи-2004 дають можливість через мову “почути самого Миколу Віталійовича” [7, с. 7], через його правдиву фонетику, виписану в неусталеному правописі (через це і зберігаємо правопис композитора); багату і своєрідну лексику, щойно кодифіковану в основних словниках за редакцією Б. Грінченка та        Є. Желехівського і С. Недільського; пружний і природний синтаксис, що тільки починав розгонисто входити до наукових текстів, і соковитий словотвір, з якого, на жаль, не все ввійшло до теперішньої літературної мови.

Правописно-граматична практика
Листи охоплюють 1867—1912 роки: саме час активних правописних дискусій між Галичиною та Великою Україною та в середині кожної з частин України. Композитор відображає не лише послідовну практику фонетичного правопису, запровадженого передусім П. Кулішем, а відтак М. Драгомановим, але й у листі до останнього, свого приятеля, дуже колоритно, з гумором, задіюючи музичну термінологію, відтворює запеклість атмосфери творення мовної конституції: “Болячка наша — правопис, знов був ув останнє счинив чималу бучу. Котилася піна, блищали й світили очі, а що вже лемент pic crescendo, що я був думав вже почути grand jeu des tous les registres vocales (музичні терміни: найголосніше); знаєте, як-от у фісгармонії по-вподобі притиснеш коліньми таку пружину, котра попуска у діло всеньки регістри. Що то за еффект! Оттак нестотно було й тутечки. Одже присок та жар довелось мені гасити чорт-батька-зна якою музикою…” [7, с. 117].
Проте композитор не зупиняється на відтворенні самої запеклої атмосфери, а висловлює власні вмотивовані судження щодо проблеми української фонетико-правописної системи: “Далебі, мені видається, що гросмейстер наш од филології [йдеться про П. Житецького — І. Ф.] каже й пропонує добру, корисну й вгідну правопись. Нема в їй тьми-тем тих ъ і чорт-батька-зна яких й; е j, і ще є важна увага й ознака вокалізму українського, мьякучі й не мьякучі суголосні, котрі й одзначати рає він ’ над суголосою: ніс (носъ), н’іс (несъ); лій (св.:чное сало), пол’ій (вода, виступ, сверху льда); тік (токъ), у т’ік (уб.:жалъ), дебел’і, б’ілі, с’віато, іас’ніти, с’віjский й инче. В очах не рябіє, і дуже лехко призвичаїтись. Чи воно не цікаве Вам?” [7, с. 117].
У цьому характерному філологічному дописові композитора йдеться про підтримку слушної потреби відобразити на письмі м’якість передньоязикових зубних приголосних [д], [т], [з], [с], [ц], [л], [н], після яких уживали звук [і] вторинного походження з давнього [е] та ятя (?) ([і], дифтонг [іе]) поряд зі звуком [і] іншого походження — з давнього, етимологічного [о]: ніч — ночі, але л’іс — л.?су. На жаль, після довгих правописно-політичних битв ця слушна норма розрізнення вимови приголосних перед [і] різного походження, що підтверджено також південно-східними говорами [1, с. 231], через букву ї (сїм — семи, нїс — нести) була знівельована виданням “Словаря української мови” (1907—1909 рр.) за редакцією Б. Грінченка і водночас закріплена у Галичині етапним “Малорусько-німецьким словарем” (1886 р.) Є. Желехівського та С. Недільського і збережена на Західній Україні до 1939 року. Промовисто засвідчена вона і в композитора у написанні слова ніс як нис: “Вільно було мугикати хіба самотньому собі під нис [ніс]…” [7, с. 264]. Цю вимову ми і досі чуємо у наших діялектах.
Цікаво, що правильність цієї норми диференційної вимови передньоязикових зубних приголосних перед звуком [і] різного історичного походження (графічно як і та ї) була підтверджена в “Курсі сучасної української літературної мови” за редакцією Л. Булаховського [5, с. 182], але не закріплена ні правописом 1928 року, ні понад то асиміляційним із російською мовою правописом 1933 року. Так благі наміри, зокрема Б. Грінченка та І. Нечуя-Левицького, у розвиткові спільної літературної мови Галичини та Великої України призвели до знищення однієї з засадничих фонетичних ознак нашої мови, яку так добре відчував своїм винятковим музикальним слухом композитор Лисенко.
Серед інших акцентів, зроблених митцем, що також пов’язані з вище зазначеним історичним фонетичним явищем передання [і] різного походження, — позначення м’якої асиміляційної вимови зубних приголосних [д], [т], [з], [дз], [с], [ц] перед напівпом’якшеними губними: с’віато, с’віjский. Графічно на ту пору після цих приголосних прихильники фонетичного принципу правопису, з огляду на вимову, здебільшого писали м’який знак, зокрема в Галичині: сьвято, сьвіт (у словникові Є. Желехівського). Як бачимо, митець шукає правильних і точних способів передання цієї характерної асиміляційної м’якости, що в теперішньому правописі не має ні графічного, ні діяктричного вияву — хіба транскрипційний як уподібнювальна палаталізація передньоязикових приголосних у відповідних звукосполуках.
Своє ставлення до фонетичного правопису Лисенко відверто висловлює у листі до Івана Франка від 26 вересня 1899 року, де обговорює з письменником видання перекладних творів П. Куліша: “А для чого ж ви не хочете ужити Кулішевого правопису, звичайно, не такого, який трапляється часом у його останніх творах, де й він фонетіку і етимольогію ужива мішма й здається навіть подекуди” [7, с. 296].
Пропонуємо систематизацію основних правописно-граматичних рис від Миколи Лисенка, які, звісно, що не мали послідовного і системного характеру (ми це побачимо з цитування винятково в авторському варіянті), проте вони відображають властиву композиторові вимову, правописні та граматичні тенденції того часу з фонетичним принципом в основі і дуже рідко — з етимологічним принципом, як це спостережено, наприклад, подекуди у написанні сполучника и, чужомовних власних імен з початковим И (Иван, Ирина) та інших апелятивних запозичень.
У графічно-фонетичній практиці композитора визначаємо такі основні ознаки (у дужках сторінка покликань у позиції 7):
транскрибування груп передньоязикових приголосних (або повна чи часткова їхня фонетизація): поміч вам дастця (с. 78), догадаєсься (с. 81), здаєцця (с. 292), начихаєсься (с. 295), робитьця (с. 300);
асиміляційне пом’якшення груп передньоязикових зубних приголосних: пісьні (с. 120), україньці (с. 121);
звукове передання групи шиплячих шч, сч — щ: шчезне (с. 121), шчоденною, шчо (с. 137), крашче (с. 295), счинив (с. 117);
асиміляція за глухістю у групі гк: полехшала (с. 312);
передання йотації на початку слова та після голосного через е, і, ё (як у кулішівці), іо: працюе, записуе, перекладае (с. 175), щасної окасіі, любоі справи (с. 116), моім (с. 178), знаіомим, іого (с. 116); коломиёк, ёго, ёму (с. 116), тётя (с. 307);
фонетичне передання йотації через йі: йідної (с. 266), йійі (с. 276), йіх (с. 235), украйінської (с. 136);
передання йотації при збігові голосних у словах чужомовного походження (на місці зазвичай латинського іa), а також у єдиному випадкові через ьа та апостроф: матеріяльною (с. 123), провінціяльних (с. 236), спеціяльній (с. 297), азіятизм (с. 297), спеціяльний (с. 384), матерьялів (с. 235); матер’яли, вар’янти (с. 385) — цікаво, що останні два приклади зафіксовані лише 1904 року, коли апостроф, завдяки словникові Є. Желехівського від 1886 року (правда, лише після префіксів), поволі входив до практики;
написання хв, х на місці ф (за правописом О. Павловського 1818 р. і з огляду на характерну фонетичну ознаку південно-східних говорів): хвормою (с. 83), арихметики (с. 116), прохвесора (с. 137), Хведір (с. 169), Сохвійко (с. 16), Михайло Хведоровичу (с. 213);
написання початкового и, що засвідчує його фонемний статус, на відміну від російської та польської мов (зауважимо, що композитор розширює вживання початкового и за межі 99 слів, поданих у Словникові Б. Грінченка, додаючи до них запозичені власні назви та латинізми, з огляду на написання початкового и за етимологічним правописом, де цей звук вимовлявся як і на зразок Ирина): иншим робом (с. 78), инколи (с. 117, 124), ино (с. 120), инчій (с. 121), инак (с. 137), индича (с. 236); испитами, исторична посада (с. 266), Ив. Франко (с. 267), Ив. Сем. Нечуя-Левицького (с. 286), Ирена (Орися) (с. 378); и мова, и виклад твору (с. 273), идея (с. 274), интересів (с. 311), интерпретувати (с. 383) — на жаль, цю питому ознаку, всупереч фіксуванню у Словникові за редакцією Б. Грінченка, через незакріплення її у правописах ХХ століття ми також втратили;
написання м’якого та твердого знака на місці апострофа (після префіксів та в інших позиціях), як це зафіксовано у “Граматиці малорійського наріччя” О. Павловського та Словникові за редакцією Б. Грінченка: сімью (с. 118), безмовья, памьять (с. 119), імья (с. 236), фортепьяновим (с. 207), пьятім (с. 212), памьятника (с. 274) обовъязуеться (с. 42); відъїздить (с. 116), зьів би (с. 136), зъізді (с. 272), объїздив (с. 290), зъість (с. 296); лише у двох випадках з апострофом: з’їла (с. 206), сім’ю (с. 214) чи взагалі без позначення роздільної вимови: безязикому (с. 295), що може бути технічним недоглядом, а також рідкісне історичне написання і на місці апострофа: любовію (с. 119);
використання давнього, до 1619 року, звукосполучення кг на місці теперішньої букви ґ, як це зафіксовано у “Граматиці малорійського наріччя” О. Павловського: Кгалаган (с. 179), прокгавити (с. 387), орикгиналу (с. 310), редакгуєма (с. 205);
м’яке л у чужомовних словах (як у схваленій нормі НТШ у Львові 1904 р., які композитор уживає ще до цієї ухвали): клясичних перекладів (с. 236), мельодій (с. 238), психольогічний (с. 267), фонетіку і етимольогію (с. 296), деклямацію (с. 387), 1-ої кляси (с. 378) та ін., що підтверджує практику вживання м’якої вимови л у чужомовних словах на Великій Україні, а відтак підтвердження цього фонетичного принципу першим соборним правописом 1928 року та політичне вилучення цієї норми радянським, асиміляційно-зросійщеним правописом 1933 року.
Морфолого-синтаксична практика композитора відображає дві основні тенденції: питоме південно-східне діялектне вживання форм (за винятком дієслівних перфектних форм минулого часу) і зрідка відображення інтерферентних явищ у категоріях роду, числа та в синтаксичному керуванні:
закінчення -е іменників множини з суфіксом -ин: люде (с. 116, 212), львівчане (с. 83), кияне (с. 174), що характерно зазвичай для південно-східного та північного наріччя [8, с. 34, 36, 143; 1, с. 205];
закінчення -и іменників жіночого роду III відміни у родовому відмінкові однини (без обмежень щодо кінцевого -сть, -рть та інших окремих іменників на зразок кров, як це було у правописі 1928 року): української народовости (с. 42), снаги й умілости (с. 116), широкої публічности (с. 387), з новости (с. 120), помочи (с. 266), одповіди (с. 283), до осени (с.27) і зрідка поширення на іншу відмінкову форму: і не заважає в цілости віднестись з повним узнанєм (с. 382) — на жаль, цю наскрізну і всетериторіяльну морфологічну ознаку нашої мови знищено асиміляційним правописом 1933 року і натомість маємо асиміляційне закінчення -і;
відмінна від сучасної форма роду та числа, що виникла, очевидно, внаслідок міжмовної інтерференції: видаєму часопись (часопис), правопись (правопис) (с. 119), мебелі (меблів) (с. 291), як і синтаксичне керування: дякуєте мене (замість мені) (с. 271), дякувати Вас (замість вам) (с. 377, 382), вибачте мене (замість мені) (с. 384);
відмінювання прикметникового походження топоніма Київ без історичного чергування і–е, і–о: у Київі (с. 297), з Київа (с. 295), до Кийова (с. 290) — останнє наслідок польськомовної інтерференції;
дієслівні особові форми а) теперішнього часу: виїздю, хожу (с. 119), ходе, робе (с. 214), що є ознаками середньонаддніпрянського говору [8, с. 11]; б) минулого часу: малисьмо (с. 176), нагадали-сьте (с. 206 ДО КОГО ЛИСТ), дарували-сьте (с. 207), писалисте (с. 271), чулисьте мою (с. 386), бисте цікавилися (с. 386), що сте реклямуєте (с. 383) — це дієслівні форми минулого часу з залишками давнього перфекта, що були характерні для всіх теренів України [8, с. 61, 74, 149; 1, с. 211], а тепер вони властиві винятково для галицько-буковинської групи говорів, що свідчить про неспинний обмін та взаємовплив південно-східного та південно-західного наріччя через мовлення тодішньої інтелектуальної еліти. Характерно, що ці форми композитор уживає у листах до галицьких українців В. Шухевича, О. Франко, М. Менцинського, В. Лукича;
вживання активних дієприкметників теперішнього часу: шануючий вас (с. 159), маючий співати (с. 172), сприяючі відозви (с. 172), утискаючий побір (с. 176), ласкаво пропонуючий (с. 205), слідуючий сезон (с. 312), щиро вас люблячий і шануючий (с. 284); дієприкметників минулого часу: зацікавивша вістка (с. 264), редакгуєма вами (с. 205).

Далі буде.

Література
1. Бевзенко С. П. Українська діалектологія. — К., 1980. — 245 с.
2. Ґайда Роман, Пляцко Роман. Пулюй Іван (1845–1918). Визначні діячі НТШ. Життєписно-бібліографічний нарис / Відп. ред. Олег Купчинський. — Львів, 1998. — 284 с.
3. Гринченко Б. Предисловіе // Словарь української мови / Упорядк., з дод. власн. матеріялу Борис Грінченко. — К., 1907–1909. — Т. I. — К., 1958. — С. IХ–ХХХII.
4. Корній Л. П. Микола Лисенко як творець української національної моделі романтичного стилю // Микола Лисенко, його діяльність і стильові параметри творчості. — Режим доступу: http://knmau.com.ua/chasopys/15_NBUV/docs/02_Korniy.pdf
5. Курс сучасної української літературної мови за ред. Л. А. Булаховського: у 2-х т. — Т. 1. — К., 1951.
6. Лисенко М. В. Листи / Упорядк., примітки та коментарі О. Лисенка. — К., 1964. — 533 с.
7. Лисенко М. В. Листи / Авт.-упоряд. Р. М. Скорульська. — К., 2004. — 680 с.
8. Матвіяс І. Г. Українська мова і її говори. — К., 1990. — 163 с.
9. Микола Лисенко у спогадах сучасників: у 2 т. / Редкол.: А. П. Лащенко та ін. — К., 2003. — Т. I. — 342 с.
10. Поліщук Тетяна. Микола Лисенко — Гетьман української музики. — Режим доступу: http://storinka-m.kiev.ua/article.php?id=576
11. Таранченко О. Г. Микола Лисенко у роботі над оперним лібрето: особливості творчого процесу // Микола Лисенко, його діяльність і стильові параметри творчості. — Режим доступу: http://knmau.com.ua/chasopys/15_NBUV/docs/02_Taranchenko.pdf

«Не цураймося, признаваймося, бо багато нас є…»
2016-02-04 15:21 slovo

Олексій ШЕВЧЕНКО,
голова Сумського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка

Якось у Сумський Центр допомоги АТО, що у приміщенні “Просвіти”, зайшов чоловік у військовій формі. Розповів, що сам з Охтирщини, шукає людину, яка врятувала йому життя. “А чому Ви шукаєте тут?” — запитав я. Обличчя гостя стало серйозним і він розповів, як “удруге народився”.
Якось групу розвідників, у якій був і він, помітили сепаратисти. Йому довелося прикривати відхід. Серед ворогів великі втрати і вони дуже злі. Відступати пізно. Єдине, що можна було зробити, — змінити позицію і причаїтись, але російські найманці почали педантично прочісувати місцевість. От уже чути, як хтось неподалік підкрадається, він уже близько. Розвідник затамував подих і міцніше стиснув автомат, це трохи заспокоїло. Гарячково чекав, що буде далі? Ось і ворог майже за кілька кроків пройшов повз нього…
“Як сталося, що Вас не помітили? — здивовано запитав я. “Я був у маскувальному халаті — “кікіморі”, — відповів розвідник.
Ми допомогли знайти його рятівниць. Це волонтери, які працюють у приміщенні ЗОШ № 3: Дарина Зєнченко, Марія Кучменко та Ніна Сніжко з сином. Зустріч з рятівниками була хвилююча і незабутня. А для невтомних жінок-трудівниць відчути себе потрібними — справжнє щастя. Якщо першу “кікімору” виготовляли місяць, то тепер за день.
Центр допомоги АТО у “Просвіті” створили разом із першими залпами на сході, з ініціативи народного депутата України Олега Медуниці. Спочатку за справу взявся активіст Андрій Букін. Те, що приносили для воїнів, він відвозив на фронт. Йому допомагали й інші, зокрема Влад Міщенко. Згуртувалася хороша команда волонтерів. Зараз Андрій — доброволець на передовій. Тепер його справу продовжують керівник Центру Ольга Якубовська, волонтери Тетяна Шалободинська, Дарина Балаценко, Наталія Чікунова та інші. Роботи багато. Сюди приносять гроші, продукти, теплий одяг, білизну, шкарпетки, каремати, рукавиці, сокири, бензопили, буржуйки та багато іншого, дуже потрібного на фронті.
Дівчата ніколи не сидять склавши руки. Вони кроять і шиють спідню білизну, виготовляють бурки, плетуть теплі шкарпетки. На передову відправили понад 100 пар. Багато хто працює вдома, серед них і активна просвітянка Галина Касацька.
Юрій Синько, наприклад, ремонтує техніку, дістає запчастини до автівок, якими їздять в АТО. Валентина Сахно, Тетяна Рябоконь, Маргарита Орлова та інші створили “Кулінарну сотню”. Нерідко “вояки” цієї сотні влаштовують справжнє свято для наших захисників. Готують і возять на передову не лише борщі, супи, каші, набори для швидкого приготування їжі, сушку, а й пироги, вареники, кекси, салати, кров’янку та сало, перемелене з часником.
Воїни Сумського артилерійського полку подарували волонтерам державний прапор зі словами вдячності та особистими підписами на ньому. Цей прапор нині у приміщенні “Просвіти”.
Загалом у Сумах кілька волонтерських центрів допомоги АТО і всі вони роблять значний внесок у нашу українську перемогу. Чим більше тих, хто бажає допомогти, тим швидше буде перемога. “Не цураймося, признаваймося, бо багато нас є…”.

Єдність — шлях до перемог!
2016-02-04 15:20 slovo

Віталій ЛАДА,
заступник голови Сумського ОО “Просвіти”

До Дня Соборності України у Бібліотеці Академії банківських справ відбувся круглий стіл, присвячений цій важливій даті, ініційований та організований українськими патріотичними громадськими організаціями за підтримки СОДА.
Учасники — відомий в Україні та за кордоном історик та краєзнавець Г. М. Іванущенко; доценти В. М. Власенко, В. О. Артюх та О. В. Вовк; кандидат історичних наук Г. І. Коргод; професор І. П. Мозговий; директор Державного архіву Сумської області Ю. О. Олійник; народний депутат України В. О. Медуниця; учасник АТО С. М. Бєсєдін; голова Сумського ОО “Просвіти” О. Г. Шевченко; голова СОО “Меморіал” імені Василя Стуса С. П. Ревякіна; голова ВГО “Молодий Народний Рух України” А. П. Рибалко та інші.
Відкрив зібрання голова Конгресу української інтелігенції          В. П. Казбан. Він наголосив на важливості та символічності цього свята. Згадав  сум’ян, які 1990 року насмілилися організувати делегацію для першого відзначення Дня Соборності України в Києві. Організували поїздку О. Г. Шевченко, О. І. Піскун та Л. В. Шевченко. Активними членами делегації були: В. П. Казбан, Н. О. Шеремет із доньками, В. О. Артюх, М. Г. Нестеренко, С. М. Дубровська, О. Т. Садовський та інші. Також ті, кого вже сьогодні немає серед нас: Н. В. Кондратюк, В. Ю. Баштовий, О. С. Крамаренко. Згадаймо цих патріотів, які стояли біля витоків державності України.
Сумська делегація налічувала близько 60 осіб і стояла у Києві в Ланцюзі Злуки, який об’єднав тоді три мільйони чоловік з усієї України. Сум’яни були біля Політехнічного університету. Там їх побачив В’ячеслав Чорновіл і радісно вигукнув: “Ось майбутнє України! Схід і захід разом!”.
Г. І. Коргод нагадала присутнім історію цього Свята возз’єднання українських земель 1918 року, історичну ситуацію та атмосферу піднесення, яка тоді панувала.
В. М. Власенко презентував фотографії та розповіді про наших земляків-державотворців, які в ті буремні роки організовували та брали активну участь у відзначенні днів Соборності. Серед них Василь Филинович — свого часу військовий комендант Сум, організатор відзначення Акту Злуки УНР і ЗУНР у січні 1939 року в Карпатській Україні; професор агрономії, майбутній міністр закордонних справ Кость Мацієвич; Іван Мірний — юрист, генеральний писар УНР; Павло Зайцев — визначний шевченкознавець; Степан Дідов та Віктор Пустогвар — офіцери армії УНР, випускники Сумської Олександрівської гімназії та інші.
С. М. Бєсєдін та С. П. Ревякіна наголосили на важливості інформаційного чинника у царині формування української єдності. Адже саме через поразку в інформаційній війні маємо справжню війну і без інформаційної перемоги нинішню війну не виграти.
Згадали цікавий приклад єдності українців у сьогоденні. Коли прийшов до влади В. Ф. Янукович, а українське почали дедалі більше утискати, О. Г. Шевченко розробив Проект Ради українських патріотичних осередків і запропонував українській громаді об’єднатися навколо неї. Систематично збиралися у “Просвіті”, узгоджували дії та плани. Якщо на початку цього проекту на державні та інші свята біля пам’ятника Т. Г. Шевченка збиралося кілька десятків людей, то незабаром — кілька сотень. Більше людей стало і на мітингах і пікетуваннях. Після Революції гідності згадану структуру переформатували у ГО “Майдан”. Це показало, що у знакові моменти українці можуть об’єднуватися і сьогодні. Єдність — єдиний шлях до українських перемог!

Хай збуваються дитячі мрії
2016-02-04 15:19 slovo

Людмила РОМЕН,
м. Суми

У видавництві “Мрія” побачив світ збірник кращих літературних творів школярів Сумщини за 2015 рік “Роде наш красний”. Сюди увійшли твори 103 авторів — юних літераторів Сум та області — переможців сумського міського, обласного та Всеукраїнського літературних конкурсів “Я гордий тим, що українець зроду”, який започаткувало та багато років проводить ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка. Загалом уже видано 7 книжок з дитячими творами.

Обкладинка оформлена витинанками юних майстрів декоративного мистецтва Альони Свириденко (викладач В. М. Коздровська) та Анастасії Шипті (викладач О. А. Москаленко).
Видання книжки стало можливим завдяки фінансовій підтримці Управління молоді та спорту СОДА (керівник Д. С. Лантушенко), а також голови Сумської обласної організації профспілки працівників лісового господарства М. М. Шпаковича, народних депутатів України О. Л. Сугоняки та О. В. Медуниці. Благодійником виступив і директор видавництва “Мрія” В. В. Лобов, надрукувавши книгу за мінімальною ціною.
Збірник — це лише підсумки величезної підготовчої роботи ентузіастів. Неможливо переоцінити важливість організаційної роботи з районами департаменту освіти і науки СОДА (директор О. І. Попова), співпрацю з учителями та учнями методиста Інформаційно-методичного центру управління освіти та науки Сумської міської ради В. В. Закорко. Роботи вичитувало та оцінювало кваліфіковане журі — вчителі сумських шкіл, просвітяни: Л. М. Костенко, Л. В. Костенко, Н. В. Рогова, А. В. Головко, І. І. Коломієць, Т. М. Ольштинська та інші.
Загальне керівництво проектом було за Сумським ОО “Просвіти” (голова О. Г. Шевченко). Але найбільше зусиль та праці вже 10 років поспіль докладає член обласного правління нашого товариства, поетеса, член НСПУ, голова журі обласного конкурсу та редакційної колегії, упорядник Людмила Ромен (Шевченко).
Найбільше юних обдаровань з Сум, Охтирського, Буринського, Білопільського та Тростянецького районів.
У книжці представлені різні поетичні та прозові жанри: лірика, акровірші, колискові, коломийки, етюди, гумор, новели, казки, оповідання і навіть п’єса.
Дуже цікаві твори Євгенії Родінки, Дарини Удовиченко, Ксенії Могильної, Єлизавети Нехаєнко, Анастасії Ващенко, Марії Пугач, Каміли Швачич, Софії Кулеш, Юлії Тюєвої, Анастасії Киричок та ін.
Діти пишуть про природу, дружбу, перше кохання, торкаються тем боротьби добра і зла, роздумують над моральними принципами. Більшість творів — на патріотичну тематику. Діти подають своє бачення неоголошеної війни на сході. Навіть найменші пишуть на серйозні теми.
Зворушує новела “Подарунок” Дар’ї Карпенко, в якій розповідається про маленьку дівчинку, що на руїнах після обстрілу знайшла ведмедика з відірваною лапкою і подарувала його дяді у камуфляжі, якого сприйняла за захисника. Дитина попросила вояка віддати іграшку ворогам, бо, на її думку, це може зробити їх добрішими — і війна закінчиться. Але цей чоловік і був ворогом. Його дуже вразив вчинок дівчинки. Він зняв із себе шинель і накинув їй на плечі, пообіцявши, що обов’язково виконає її прохання…
Дитячі мрії… Хай вони збуваються якнайшвидше.

Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників
2016-01-28 15:51 slovo

У День соборності — 22 січня 2016 року у виставкових залах Центрального будинку художника НСХУ відкрилася VII всеукраїнська виставка мистецтва історичного жанру “Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників”, присвячена Революції гідності та Вітчизняній війні 2014—2016 років.
Спеціально до цієї виставки готували свої нові твори  ветерани — видатні майстри Василь Забашта, Олександр Ворона, Галина Севрук, Володимир Прядка, Віра Баринова-Кулеба, Феодосій Гуменюк, митці середнього покоління і ще зовсім юні студенти Київської та Харківської академій мистецтв, що вже глибоко переймаються долею свого народу, на високому професійному рівні передають сюжети з давнини і сучасності, що їх схвилювали. Особливо це стосується монументальних дипломних робіт.
Також в експозицію ввійшли твори Валентина Задорожного, Миколи Стороженка та Олександра Івахненка, котрі левову частку своєї творчості присвятили історичній тематиці.
Активні учасники Революції гідності Марина Соченко, Василь Корчинський, Устим Федько, Катерина Ткаченко в художніх образах передають недавні події, назавжди закарбовані в їхній пам’яті, вже записані в нашу історію.
Тут виставлено і перші великі полотна, присвячені тотальній війні, кривавій бійні, підло розв’язаній Москвою на знищення нашої держави, твори, що увічнюють пам’ять героїв Небесної сотні та воїнів-захисників Вітчизни, для яких ця війна є Вітчизняною. Такою її зображають митці.
У день відкриття виставки Марину Соченко нагородили медаллю “За жертовність і любов до України”. І цілком заслужено. Марина постійно була на Майдані, створюючи портрети активістів, навіть у найтяжчі дні — у дні розстрілу. Створила 60 портретів учасників Революції гідності, продовжує працювати над портретами героїв війни на Донбасі.
Уперше на виставці, задуманій для відродження історичної картини, відведено місце великому розділу плаката, жанрові, що найбільш гостро, оперативно і водночас узагальнено передає трагічну й героїчну суть сьогодення. Оглянувши всю експозицію виставки, кожен глядач поступово занурюється у найдавнішу історію, стає свідком подій, якими жили наші предки, наші герої. Близько трьохсот творів митців з усіх регіонів України відтворюють найважливіші та найзнаковіші події і постаті всієї нашої історії.
На відкритті виставки мистецтвознавець Дмитро Степовик назвав українську мистецьку школу однією з найкращих у світі. “Тут дух Христа, Майдану, Стуса і нової епохи”, — підтримав його один із гостей, вражений мистецьким рівнем цього загальноукраїнського вернісажу.

Крути 29 січня 1918 р. — символ героїзму українського юнацтва
2016-01-28 15:50 slovo

Володимир ЧОРНОМОР,
український письменник, заслужений діяч мистецтв України

Крути 29 січня 1918 р. — символ героїзму та відданості нашого юнацтва і символ національної трагедії. День великого чину визвольних змагань і патріотичного запалу молоді та водночас день непрощенного безчиння провідників нації, очі яких булі затемнені тінню двоголового орла, а з другого боку засліплені та загіпнотизовані соціалістичною утопією, вірою у шляхетність російської демократії, яка начебто зніме налигач з української нації.

Чи була трагедія Крутів невідворотною? Спроби Миколи Міхновського та Симона Петлюри згромадити українську військову потугу зійшли нанівець через нерозважливість Центральної Ради та її Генерального Секретаріату. Якби ще в травні 1917 року, коли принаймні 1,5 млн українців, вояків російської армії, можна було поставити під жовто-блакитні стяги, не проґавили цієї нагоди, а дослухалися до прибічників ідеї українського війська, то наша історія повернула б в інше річище. Наприкінці березня—на початку квітня 1917 р. М. Міхновський створив військове товариство, яке мало гуртувати вояків, військових урядовців української народності. Водночас у Києві засновується Український Військовий Організаційний Комітет, до якого увійшов М. Міхновський. Постають українські полки в Умані, Житомирі, Сімферополі, Ростові-на-Дону, Саратові, Москві… 18 квітня Український Військовий комітет завершив формування українського ім. Богдана Хмельницького полку (3754 вояки). Командування Київської військової округи злякалося такого вияву українства, змінило командира полку, полк направили на фронт; на виїзді з Києва його обстріляли російські частини (16 убито, 30 поранено), старшин обеззброїли, особовий склад інтернували, пограбували зброю та амуніцію. Було пролито першу українську кров. Перший Всеукраїнський військовий з’їзд (18—21 травня 1917 р.) мав намір закласти фундамент для національної армії. Соціалісти, які переважали у Центральній Раді, були проти творення національної армії та незалежної Української держави. В. Винниченко: “Україні не треба творити своєї армії… Їй треба будувати нове життя в спільній державі Росії”. Це лідер Української соціал-демократичної робітничої партії, заступник голови Центральної Ради. Коли наприкінці червня 1917 р. у Києві організувався Другий український полк, Центральна Рада не підтримала його, полк роззброїли.
У листопаді 1917 р. Ленін підписав декларацію прав народів Росії, яка проголошувала рівність, справедливість, право на самовизначення. Та більшовики не думали про незалежність України. Лідер київських більшовиків П’ятаков: “І думки не може бути про якусь там Україну, бо все це вигадки націоналістів” 17 грудня Раднарком Росії надіслав до Києва ультиматум: Центральна Рада має діяти за вказівками Раднаркому. Якщо Раднарком не отримає відповіді від Центральної Ради за 48 годин, вважатиме Раду у стані війни проти радянської влади в Росії і в Україні. От коли у провідників ЦР розвіялись ілюзії щодо справжніх намірів Червоної Росії. Майже рік було змарновано. 25 грудня московська армія почала наступ на Україну. В її складі українські групи під проводом Єгорова, Березіна, Кудринського, Муравйова. Українізовані полки під впливом більшовицької агітації або переходили на бік ворога, або заявляли про свій нейтралітет. А Генеральний Секретар військових справ Микола Порш спішно демобілізував регулярні військові частини, зокрема й 60-тисячний Український корпус та інші українські об’єднання. Реальною силою залишився гайдамацький Кіш Слобідської України під командою Симона Петлюри (600 вояків), загони Вільного козацтва у Києві та на Звенигородщині, Перша військова школа ім. Богдана Хмельницького та окремі нечисленні підрозділи. Муравйов 27 січня 1918 р. після бою з першою військовою школою здобув Бахмач — тут усі більшовицькі армійські групи з’єдналися для штурму Києва. Загроза більшовицької навали підштовхнула Центральну Раду на рішучий крок. Четвертим Універсалом вона закликала народ до оборони Української незалежності. Тільки боронити УНР було нікому: війська Центральна Рада не надбала, а найчисленнішу частину українського суспільства — селян до себе не прихилила через нечітку земельну політику. А більшовики несли гасло: “Земля селянам”. Універсал повторював уже відому схему військової політики: “розпустити армію, завести народну міліцію”. Закомплексованість Центральної Ради та уряду УНР у цьому питанні незбагненна і сягала, за визначенням відомого історика, тихого божевілля. Коли майже під брамою столиці стояли банди Муравйова, київські більшовики закликали трудящих до збройного повалення Центральної Ради.
Наступного дня, коли розгорілася Крутянська битва, більшовики вже укріпилися на заводі “Арсенал”, захопили значну частину міста і намагалися оточити Центральну Раду. Повстанців поборювали загони Вільного козацтва, Січових стрільців, полки ім. Богдана Хмельницького і Михайла Грушевського, моряки Чорноморського куреня. Гайдамацький кіш С. Петлюри, що пильнував доступ до Києва і мав підсилити оборонні позиції супроти Муравйова в Крутах, змушений був повернутися до столиці. Гайдамаки приступом взяли “Арсенал”, але це сталося вже 4 лютого.
А 29 січня 1918 р. в історію українських визвольних змагань вогненними літерами вписано слово “КРУТИ”. Найбільше значення Крутів у тому, що вони стерли залишки рабства у наших душах. Є. Маланюк у книзі “Крути — народини нового українця” писав: “Дата Крут становить початок нашої визвольної революції, а не формальні дати… Без Крут навіть такий акт, як 22 січня, був би документом без підпису. Кривавий підпис під цим… зобов’язанням поставили діти…, первоцвіт нації…, припечатавши той підпис важкою печаттю скипілої… молодої крові, першої крові, пролитої в нашій українській війні”. Січовик Ігор Лоський, учасник крутянського бою, відзначає, що українській молоді того часу був притаманний чистий, нічим не скаламучений національний ідеалізм, який надихав крутянців. “І не вина цієї молоді, що її порив реальної користі не приніс”. Тут герой Крут занадто песимістичний. Користь була, бо крутянці на 2 дні затримали червону навалу. Завдяки їхній жертовності делегація УНР встигла підписати Брестський мир, Україна заявила про себе як незалежна держава.
Бій під Крутами — трагедія на сторінках української історії і перемога духу, яких мало в історії людства. Свідомо, а може, і не свідомо крутянці довели, що боротьба за свободу і незалежність України ніколи не припиниться. Цією думкою жили воїни Студентської сотні Січових стрільців, кадетів першої Української юнацької школи ім. Б. Хмельницького, студенти і гімназисти, які билися під Крутами.
Читаючи про подвиг юних героїв, думаєш: невже вони не хотіли жити так, як живуть інші? Невже вони не хотіли вчитися, щоб служити своїй державі, тільки що проголошеній? Очевидно, крутянці відчували щось більше, щось вище, те непересічне, чого не мали сил збагнути і осмислити їхні товариші, які не пішли разом із ними. Вони відчули поклик віків. Призначення виконати велику місію, яка мала зелектризувати цілу націю на боротьбу з ворогами і отверезити її провід. Вони знали, що Крути — це перша після Полтави війна з Москвою. Вони знали, що за ними немає жодних українських армій, що вони не здобудуть перемогу над ворогом. Але відчували, що для поневоленого століттями народу потрібна така смерть, щоб сколихнути совість, душу і серце людей, які мали усвідомити, хто несе волю, а хто поневолення.
Греки мають Термопіли, іспанці — Альказар. Чи можна їх рівняти до Крутів? У них смерть вишколеного вояка, зрілої людини, яка йшла на бій за наказом. У нас — смерть юнака, що ледве вмів тримати рушницю, який умирав добровільно і свідомо, щоб рятувати честь нації, першим поставити перепону російському більшовизмові.
На початку 20х років минулого століття студентство започаткувало всенародний культ Героїв Крут. У Крутянському чині воно вбачало не трагедію кількох сотень юнацьких життів, а акт відновлення нації у змаганні за незалежність. Крути стали джерелом натхнення у поході до волі. Культ Героїв Крут — це щоденний героїзм, щоденне бажання знаннями, серцем і душею бути будівничим своєї держави. Крутянці започаткували новітній період української збройної боротьби, а їх нащадки мають боротися за утвердження української державності і незалежності.
Про Героїв Крут багато написано, їм присвячують поетичні і прозові твори, окремі статті в пресі, книги. На полі бою в Крутах 2006 року відкрито пам’ятник-комплекс, куди увійшли музей, каплиця та курган із червоною колоною, увінчаною тризубом. Навколо кургану встановлено 300 гранітних монолітів та висаджено каштановий гай. У Києві на Аскольдовій могилі встановлено хрести, біля яких відправляють панахиди.
Найвеличніший пам’ятник юним лицарям, які своєю кров’ю скропили волю України, — це розбудова незалежної, соборної Української держави.

Народний депутат підписав відкритий лист до міської влади з вимогою провести декомунізацію в Запоріжжі згідно з законом — до 21 лютого
2016-01-28 15:48 slovo

14 січня у стінах Запорізького національного університету за участю провідних фахівців, науковців і політиків відбувся круглий стіл із питань реалізації процесу декомунізації в регіоні.
Під час засідання обговорили результати роботи експертної групи з питань декомунізації при Запорізькій міськраді.
Народний депутат України Ігор Артюшенко взяв безпосередню участь у заході. Парламентар звернув особливу увагу на появу значної загрози — можливі перейменування комуністичних назв на такі, що пов’язані з історією панування Російської імперії на півдні України.
Також під час проведення круглого столу учасники звернули увагу на те, що 21 лютого спливає термін, протягом якого, згідно з законом, голови місцевих рад мають ухвалити рішення про демонтаж і перейменування об’єктів, які стосуються тоталітарного комуністичного режиму.
Разом із тим, міські голови, які свідомо не виконали закон у зазначений термін, можуть бути покарані згідно з чинним Кримінальним кодексом України.
Тож у результаті засідання створили ініціативну групу “21 лютого” і підготували відкритого листа до представників місцевої влади з низкою вимог щодо реалізації процесу декомунізації.
Народний депутат Ігор Артюшенко підтримав ініціативу та став першим підписантом відкритого листа. Також документ підписали Герой АТО, “кіборг” і депутат міської ради від “Солідарності” В’ячеслав Зайцев, директор Департаменту культури, туризму, національностей та релігій ЗОДА В’ячеслав Мороко, голова Самооборони Майдану Запоріжжя Дмитро Харьков, кандидат історичних наук Юрій Щур, а також представники організацій “Євромолодь”, “Просвіта” імені Тараса Шевченка, Цивільний корпус “Азов” та інших громадських структур.
Серед вимог підписанти окреслили безумовне виконання вимог Закону України “Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки”, завершення демонтажу всіх комуністичних символів у Запорізькій області та недопущення під гаслом боротьби з комуністичними символами насадження ідеалів “русского міра” через відновлення назв населених пунктів і вулиць часів імперської доби.
“Ми активно спостерігатимемо за діями чиновників і виборних голів, на яких покладені повноваження щодо процесу декомунізації — і зробимо все, щоб притягнути до карної відповідальності всіх, хто саботує виконання норм Закону!
У разі, якщо до 21 лютого 2016 року сільські, селищні, міські ради або сільські, селищні, міські голови населених пунктів не здійснять окреслені законом дії, відповідні дії здійснюються розпорядженням голови відповідної обласної державної адміністрації (або особи, яка відповідно до законодавства здійснює його повноваження). Але ми, виходячи з нашої активної громадської позиції, у разі невиконання цього закону представниками органів місцевої влади у зазначений термін, будемо вимушені повідомити правоохоронні органи про порушення законодавства і разом із тим добиватимемося, щоб винні посадові особи були покарані”, — йдеться у документі.

Наш кор.

Україна єдина
2016-01-28 15:47 slovo

Едуард ОВЧАРЕНКО

Саме ці два слова пройшли червоною ниткою через увесь літературно-мистецький вечір, що був організований Всеукраїнським товариством “Просвіта” імені Тараса Шевченка і відбувся в Київському міському будинку учителя у День Соборності України.

З вітальним словом до учасників свята звернувся голова Координаційної ради Національних творчих спілок України Євген Шевченко. “Україна понад 1000 років збирала свої землі. А сьогодні політики знову говорять про федералізацію. Ми не повинні допустити, щоб Україну знову шматували. Ми зобов’язані зробити все, аби з нашого середовища до влади прийшли розумні українці з розумними ідеями”, — наголосив у своєму виступі пан Євген.
На святковий вечір завітали майстри мистецтв із різних куточків України, аби ще раз довести, що сьогодні попри все наша держава єдина як ніколи. Тема любові до рідної землі об’єднала пісні “Козацька слава”, “УПА”, “Українці, єднаймося”, які прозвучали у майстерному виконанні Хорової капели Чортківського гуманітарно-педагогічного коледжу імені Олександра Барвінського, що на Тернопільщині. А директор коледжу, кандидат педагогічних наук Роман Пахолок, продекламував вірш “Українська конфесія”, в якому стверджується думка, що нам ніхто не допоможе навести лад у рідній хаті, якщо ми цього не зробимо самі, а конфесія у нас має бути одна — Україна.
Невеликими поетичними виставами можна вважати пісні “Молитва за Україну” та “Вийди, Грицю, на вулицю”, які подарували гості з Дніпропетровщини — учасники зразкового ансамблю української пісні “Барвінок” Криворізької дитячої музичної школи № 7. А юні співачки з Полтавщини — дуети “Зоряночка” (Анна Вельбой і Августина Мадяр) та “Мальви” (Наталія Гринь і Олександра Корчак) Гребінківської дитячої музичної школи показали, як на Слобожанщині шанують українську пісню та українське слово. Глядачам дуже сподобалися виконані ними пісні “Україна — це ти, Україна — це я”, “Котики”, “Три поради”, “Мамо, вечір догора”. Чимало оплесків на свою адресу отримав відомий український бард Ігор Якубовський. Багатьом припали до душі пісенні твори “Українська віра”, “До собору”, “Йде військо українське Києвом”, “Глобус України”. Високий професіоналізм продемонстрував і ведучий Національного радіо Дмитро Хоркін, який не лише оголошував учасників концерту, а й майстерно декламував українську поезію.
Та найбільше вдячних оплесків отримали хорова група Заслуженого народного ансамблю пісні і танцю України “Дарничанка” Центру художньої і технічної творчості “Печерськ” під керівництвом заслуженого працівника культури України Петра Андрійчука (до речі, пан Петро режисер-постановник концерту) та народний хор “Княжа вольниця” Білгородського селищного будинку культури Києво-Святошинського району за пісні “Сурми кличуть в бій”, “Народе мій”, “Реве та стогне Дніпр широкий”, “Хай живе вільна Україна”, “Ріднеє поле”. Тепло були зустрінуті й рядки вірша “В день соборності та злуки”, який продекламувала учениця Київської спеціалізованої школи № 234 Євгенія Папета.
Усі учасники концерту заспівали пісню “Єднаймося, люба родино” на музику Віталія Газінського та слова Михайла Каменюка. Після цього відповідальний секретар ВУТ “Просвіта” Микола Нестерчук вручив грамоти “Просвіти”. А завершилося свято єднання Гімном України, який разом виконали учасники концерту та глядачі.

За конструктивний діалог влади з народом про захист державного статусу української мови
2016-01-28 15:46 slovo

Ми, нижчепідписані члени громадських організацій Волині, вважаємо за необхідне долучити свої голоси під “Відкритим листом” Президентові України Петрові Порошенку “Врятуймо мову — майбутнє нації”.
За плечима багатьох із нас немало літ, але на зорі народження державної незалежності ми всі були сповнені молодою силою і духом свободи, активно розбудовували Народний рух, “Просвіту” імені Тараса Шевченка, інші національно-патріотичні структури.
Особливо активних зусиль докладали в організації курсів із вивчення української мови для держслужбовців, викладачів середніх і вищих навчальних закладів, працівників медичних і культурно-освітніх установ тощо. Тоді простежувалася масова готовність власним прикладом сприяти повносилому функціонуванню державної мови згідно з її статусом. Власне, по проголошенні Незалежності фактично ніхто — аж до відвертих супротивників — не сумнівався, що владні органи всіх рівнів послуговуватимуться винятково державною мовою і сприятимуть утвердженню її як необхідної умови роботи всіх офіційних інституцій згори донизу. Спостерігався навіть певний переполох серед чиновників, що українською досконало не володіли, і вони, боячись утратити роботу, взялися за відповідні підручники. Усе суспільство новоствореної держави орієнтувалося на світову державну мовну практику, і бракувало тільки відповідної твердої акцентуації від вищих ешелонів влади. Однак натомість пішло зволікання під застереженням “Не на часі!”, з’явилися хитромудрі обґрунтування “делікатності” проблеми, потреби підходити до неї “виважено і системно”. Але в тім і біда, що хоч якихось значних порухів у тих підходах зроблено так і не було. Тож на цьому благодатному ґрунті нерішучості укоренилася зі своїм отруйним цвітом психологія “сепара”. Надмірна обережність призвела до того, що наше небо стає дедалі більше окупованим, ефір переповнюють російськомовні тексти, на книжкових прилавках — гори чужомовної продукції, із Києва розвозять по всіх просторах одіозні “Вєсті”… Втім, фактів росіянізації — тьма, і вони загальновідомі.
Так, у нас прийнято поважати всі мови світу, і російська тут ще й своєрідний виняток, бо має виокремлений законодавчий захист. Але навіщо вона нам у ролі окупанта, у ролі агресивної сусідки, що послідовнонахабно витісняє господиню з її дому і, чи не найуспішніше, — із владних коридорів? З яким же болем доводиться пересвідчуватися у своєрідному сепаратизмі щодо державності мови навіть у діях Міністерства внутрішніх (!) справ. Останнім часом по всіх каналах ЗМІ ідуть репортажі про оновлення силової структури, і новобранці-поліціянти переважно дають інтерв’ю державною мовою… не своєї держави. Вочевидь, знання української для охоронців правопорядку в Україні серед їх обов’язків не прописано, і за тим — виразний неукраїнський і далеко неєвропейський орієнтир. То яка ж держава будується у свідомості кожного українця? Чи потрібна вона українському народові без державного статусу української мови де-факто? І не треба знову і знову вдаватися до підміни понять, підкреслюючи, що в нас багато російськомовних захисників територіальної цілісності держави, що слід зважати на їхні інтереси. Бо хіба ж вони не захищають, як справжні українські патріоти, і державність української мови, і чинну Конституцію? Адже своєю нинішньою позицією підтверджують, що наразі їхні мовні права достатньо гарантовані, що їм Україна дорога такою, як вона постала 1991 року.
Отож, на жаль, украй незрозуміло, чому у відповідь на стривоженість багатьох наших співвітчизників і широкої громадськості загроженим станом одного з головних державотворчих чинників з боку Президента та Уряду і досі немає відповідних ініціатив. Чи не настав час для зустрічі представників найвищої влади з провідними науковцями — гуманітаріями, юристами, письменниками, культурологами задля окреслення конкретних серйозних кроків у захисті прав державної мови як надважливої гарантії національної безпеки.

Людмила СТРІЛЬЧУК,
голова Волинської крайової організації ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, доктор історичних наук, професор;
Члени ради ВУТ “Просвіта”:
Олеся КОВАЛЬЧУК,
заслужений учитель України;
Василь ГЕЙ,
заслужений працівник культури,
письменник;
Василь ШВАБ’ЮК,
доктор фізико-математичних наук,
професор, засл. працівник науки;

Ніна ФУРДИЛО,
голова ОО ВУЖТ ім. О. Теліги, провідний спеціаліст обласного Навчально-методичного центру;
Алла ОПЕЙДА,
заслужена артистка України;
Данило ПОШТАРУК,
директор Волинського обласного лялькового театру, засл. працівник культури;
Анатолій ЛЕСИК,
голова секретаріату Волинського обласного відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів;
Андрій БОНДАРЧУК,
голова Братства імені апостола Андрія Первозванного, почесний громадянин Волині, депутат І скликання ВР України, журналіст

Керівництву Форуму «Українська альтернатива»
2016-01-28 15:45 slovo

Ми, представники громадськості Тернопільщини — об’єднання громадських організацій “Українська Народна Рада”, підтримуємо спрямування, підсумкові документи і відкриті листи Президентові України Петрові Порошенку Форуму “Українська альтернатива”, що відбувся 15 грудня 2015 р. в Київському міському будинку вчителя.
Разом із тим, звертаємо увагу очільників Форуму на необхідність розширення дії розділу III ухвали щодо відповідальності за порушення законів, що регулюють питання застосування державної мови в Україні, а саме закону про рекламу, “За ігнорування, зневагу державної мови”. Наголосити на відповідальності підприємців торговельних закладів, зокрема громадського харчування, розважальних закладів та всіх офіційних виступів. Для влади: наголосити на використанні “Концепції державної мови” (2010 р.).
Добре було б для громадян України (особливо сходу, півдня і центру) масово роздрукувати і розповсюдити “Мовні обов’язки громадян України” (були надруковані в “Слові Просвіти”).

Тернопільська обласна організація
“Українська народна рада”

В. Сколук, С. Боцій, В. Величко,
А. Клим, Д. Чернець, П. Атаманчук,
О. Жулковська, В. Колінець, І. Авраменко, І. Гарасим, О. Березюк, Р. Косюк, В. Косюк, О. Варакута, М. Чорний,
В. Чайковський, І. Чорна, В. Чубастий,  І. Олещук, колишній політв’язень,
М. Пендзей, ветеран праці, О. Березюк, Б. Луцишин, Р. Хмурич, С. Парило

Мова має значення!
2016-01-28 15:43 slovo

Вікторія СОЛОДКА,
м. Київ

Останніми роками українцям довелося зіткнутися з низкою складних випробувань, зокрема й вторгненням іншої держави на нашу територію. Багато людей запитували, наскільки це явище було спрогнозованим і чи можна було запобігти тому, що сталося. Однією із причин аналітики вважають незахищений український інформаційний простір, у який уже давно відбулося вторгнення чужого ідеологічно забарвленого потоку інформації.
У зв’язку зі стрімким науково-технічним розвитком наш час стає добою домінування інформації. Кожна країна створює власне інформаційне поле, формує свій інформаційний простір. У словнику журналіста інформаційний простір тлумачать як “сукупність інформаційних потоків як національного, так і закордонного походження”1. Залежно від території розповсюдження інформаційного продукту розрізняють національний (який переважно збігається з лінією кордону держави) і міжнародний інформаційний простір. Проте доволі часто у національний простір втручаються інформатори з інших країн, не залишаючи місця для його самобутнього розвитку. Відтак, український інформаційний простір не може стати національним, власне українським, доки триває широкомасштабне засилля російськомовного контенту. На українському телевізійному ринку величезну нішу займають російські серіали, фільми, не кажучи вже про книжковий ринок. Крім того, телевізійні канали та друковані видання, перебуваючи у власності приватних осіб, часто є адептами неукраїнських (або й антиукраїнських) цінностей. Росія вторглася в український інформаційний простір не лише безпосередньо, постачаючи власну продукцію українському споживачеві насаперед через телевізійні, книжкові та музичні продукти “масового” вжитку, а й опосередковано, шляхом представлення де-факто російського продукту в українському форматі. Причому реалізація цих медіа й інших російськомовних “культурних” продуктів зазвичай потужніша, а національному продукту на ринку практично не залишається місця.
Таке внутрішнє втручання добре ілюструє надужиток російської мови, який призвів практично до витіснення української мови з власного інформаційного поля. Крім того, український інформаційний простір має ту специфіку, що на прикордонних територіях практично не регулюється українською владою. Згідно з картою інформаційного суверенітету України, третина населення отримує інформацію з джерел, не легалізованих в Україні. І це стосується не лише Криму, а й, наприклад, Закарпаття, Буковини, Харкова2, Чернігова.

Співвідношення українськомовних і російськомовних джерел у медіа-просторі
Не менше вражає співвідношення української та російської мов у джерелах, що формують інформаційний простір України. Ні для кого не секрет, що співвідношення між російською та українською мовами в ЗМІ, книжковій продукції, в інших медіа-джерелах давно тяжіє до домінування першої. Згідно з даними Укрінформу (за словами директора департаменту інформаційної політики МЗС України Євгена Перебийноса), кількість російськомовних газет в Україні перевищує 1176, тоді як у Росії нині — жодної. Така ж ситуація із радіомовленням: у РФ існує одна радіопередача українською мовою, тоді як у нашій державі близько 74 % російськомовного радіоконтенту3. Щодо частки російської та української мови на телебаченні, то на листопад 2006-го цей показник становив 48,2 % українськомовних і 51,8 % російськомовних (згідно з результатами соціологічної групи, яка проаналізувала фільми, серіали, телепрограми, що виходили у прайм-тайм на шести загальнонаціональних телеканалах)4. Інша експертна група взяла до уваги також рейтингові телеканали супутникового телебачення, серед яких і міжнародні версії російських телеканалів, таких як НТВ-мир, Первый Международный, РТР-Планета. Було з’ясовано, що за таким співвідношенням частка російськомовних програм у праймтаймі українського національного ефіру складає 61,4 %, українськомовних — 38,6 %5. За неофіційними моніторингами ця частка сягає понад 87 %. Причому найрейтинговіші програми, шоу, серіали навіть українського виробництва зазвичай російськомовні. Своєю чергою, українська мова переважає в ефірі більшості менш рейтингових обласних телерадіокомпаній (за винятком східних і південних регіонів: на Донеччині — 32,2 %, Луганщині — 30 %, Одещині — 28,6 %) та на Першому національному (за даними Держтелерадіо, 2005 року відсоток української мови на державних телерадіоорганізаціях дорівнював 87,7 %, російської — 11,6 %). Домінує українське мовлення на державних радіостанціях, тоді як FM-радіостанції найчастіше пускають в ефір російськомовний продукт.
У липні 2015 року рух “Простір свободи” оприлюднив комплексний огляд “Становище української мови” соціологічних досліджень і моніторингів, зокрема соціологічної групи “Рейтинг”, де було проаналізовано мовну ситуацію в Україні у різних сферах життя з початку 2014 року до середини 2015 року6. В огляді проаналізовано мовну ситуацію в регіонах, мовну політику у сфері освіти та суспільного життя, зокрема на території так званих ДНР та ЛНР, окупованого Криму. У книговиданні та друкованих ЗМІ зафіксовано негативну тенденцію щодо поширення української мови у цій галузі. Наклад виданих українською мовою книг становив 55 % від загальної кількості, наклад газет — 29,5 %, журналів — 9,9 %. Ця організація також публікувала результати моніторингів і даних Книжкової палати з 2011 року. Цікаво, що 2011 року сумарний наклад книг українською мовою становив 56 %, газет — 30 %, журналів — 10 %. Не тішить ситуація телевізійного та радіопростору. Частка російськомовних ефірів у прайм-таймі невпинно виявила тенденцію до зростання. Аналізуючи ефіри рейтингових 8 каналів у період із 18 до 22 у будні та з 12 до 16 години у вихідні українською в цей час звучало близько 30 % телемовлення, російською — 44 %, зросла кількість і двомовних ефірів — до 26 %. Щодо радіомовлення провели аналіз сумарного ефірного мовлення на п’яти найпопулярніших радіостанціях у проміжок із 16 до 20 години в будні. З’ясувалося, що з 1200 ефірних хвилин 271 хвилину звучать українські пісні та програми, 364 хвилини — двомовні, 311 — програми й пісні тільки російською мовою. При цьому, окремо дослідили мовне співвідношення пісень, що звучали в аналізований час. Виявилося, що із сумарної кількості 184 пісень на 5 радіостанціях українською звучало 9 із них, 74 російською мовою, 101 — іншими мовами, і це при нещодавно збільшеній квоті (до 75 %) на українське музичне наповнення.
Вартим уваги є питання простору Інтернету, який найменше піддається контролю держави. 2008 року за даними Телекритики сегмент українськомовних блогів, соціальних мереж становив 7-8 %, з 10 найвідвідуваніших сайтів 2 українських і 5 російських7. Нині сегмент зростає приблизно пропорційно до збільшення кількості джерел.
Мовне питання болюче для українського суспільства, оскільки окупація території починається з окупації свідомості. Рудиментарна радянська традиція послуговуватися російською не отримала потужного спротиву серед українців, зокрема у східній і південно-східній частині країни. Причин цього явища може бути безліч: від тривалого мовно-національного гніту до зомбування суспільства ідеями “русскава міра”. Чому українська інформаційна політика не зуміла вчасно захистити громадян анексованого Криму та окупованих Донецької та Луганської областей? Протягом кількох століть українську мову намагалися заборонити циркулярами, указами та постановами, і парадоксально, що на етапі незалежності українці “здають” мовні позиції добровільно. Цілком імовірно, що однією із причин є слабкість національної інформаційної безпеки.
Навіть після Революції гідності, російської агресії спостерігається негативна тенденція у сфері ЗМІ та книгодрукування щодо вжитку державної мови. Чому? Можливо, питання також у мовній політиці держави? Дуже багато громадян впевнені у тому, що мова — це лише засіб комунікації, втім, не всі замислюються про те, що вона може слугувати і потужним засобом маніпуляції свідомістю. Коли на мовному питанні спекулюють люди із серйозними фінансовими інтересами, так звані “олігархічні клани”, то кожному індивіду, що прагне жити в своїй країні, варто подумати про мову, якою він говорить. Адже як відомо із сумного досвіду нашої країни, коли впускаєш ворога в своє інформаційне середовище, готуйся до того, що він прийде “визволяти” тебе від “утискання прав” неукраїнськомовних. Те, що маємо на Донбасі нині, — це й значною мірою наслідок недостатньої захищеності українського інформаційного поля в мовній сфері.

Законодавче врегулювання мовної політики в інформаційному просторі
Постає запитання, чи регулюється ця проблема законодавством України. Усі питання, пов’язані із використанням державної мови регулюються законом “Про засади державної мовної політики”8. У статті 5, пункт 1 читаємо: “Державна мовна політика України базується на визнанні і всебічному розвитку української мови як державної і гарантуванні вільного розвитку регіональних мов або мов меншин, інших мов, а також права мовного самовизначення і мовних уподобань кожної людини”. Мовна політика згідно з чинним законодавством є дуже толерантною до мов національних меншин і такою, що не применшує значення державної мови, проте на практиці виявляється, що найбільш “пригнобленою” для нас є російська мова, оскільки кількість джерел інших мов меншин не перевищує кількох відсотків. У статті 6, пункті 2 цього закону наявна така теза: “Держава сприяє використанню державної мови в засобах масової інформації, науці, культурі, інших сферах”. Проте з огляду на статистику можемо ствердити, що це сприяння наявне тільки на папері.
Отже, якщо державна політика не сприяє формуванню захищеного інформаційного простору, тягар лягає на плечі громадськості. Яким чином ми можемо захистити медійний простір нашої країни?
Цікаві тези щодо напрямів розвитку інформаційного простору України були висловлені під час круглого столу, присвяченого медійному аспекту інформаційної безпеки України (стіл був організований консалтинговою компанією pro.mova, проектом “Телекритика” та міжнародним фондом “Відродження”). Однією із тез була ідея розвитку блогосфери, оскільки вона набуває широкої популярності останніми роками як джерело, звідки можна дістати незаангажовану інформацію. У джерелі йдеться про те, що блоги зазвичай можуть слугувати додатком для інших традиційних медіа, проте все ж вони більш захищені від так званих інформаційних війн (хіба у коментарях). Таким чином, у зв’язку з неможливістю завоювати домінантні позиції на телевізійних ресурсах і практично повною відсутністю незалежних медіа-джерел, можна робити ставку на розвиток якісного державного інтернет-продукту, який би мав попит серед користувачів9. Зрозуміло, державною мовою. Деякі дослідники висловлюють думку, що формування інформаційного суверенітету держави полягає не тільки в контенті та мові його подання, а й у розвитку власної технічної бази, так званого електронного “щита” та формуванні власної інтернетної інфраструктури, медіа-структури ЗМІ, розвитку власної системи пропаганди10.
Для ефективного розвитку українських медіа важливе звільнення від російської залежності, а це може бути досягнуто входженням у міжнародний медіа-простір за рахунок розвитку сайтів з орієнтацією також на іноземного користувача. Нині досить мало, скажімо, інтернет-видань мають можливість перекладу джерела англійською чи іншою мовою. Тож задля збереження територіального суверенітету, національної безпеки необхідно піклуватися про чинники, які впливають на безпечний і незалежний розвиток національного інформаційного простору та формують інформаційний суверенітет, зокрема це стосується мовного питання у медіапросторі. Наразі мовна ситуація у медіа залишається складною з точки зору національної інформаційної безпеки. За відсутності ефективної законодавчої бази необхідне залучення громадськості до критичної оцінки інформаційного простору і небезпек, пов’язаних із ним. Тому міркуймо швидше, бо історія циклічна, змінюються лише актори й декорації.
__________________
1Словник журналіста: Терміни, мас-медіа, постаті [За заг. ред.       Ю. М. Бідзілі]. — Ужгород, ВАТ “Видавництво “Закарпаття”, 2007. — С. 45.
2 Інтернет становить загрозу для інформаційної безпеки України // Телекритика [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.telekritika.ua/bezpeka/print/41481 (дата звернення: 03.11.2015). — Назва з екрана.
3 Укрінформ. Мультимедійна платформа іномовлення України [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.ukrinform.ua/rubric-society/1630996-mzs_rosiyskomovnih_zmi_ta_shkil_v_ukraiini_bilshe_nig_ukraiinomovnih_v_rf_1916879.html (дата звернення: 03.11.2015). — Назва з екрана.
4 Мовний баланс України // Uabooks.Info [Електронний ресурс]. — Режим доступу http://uabooks.info/ua/book_market/analytics/?pid=2386 (дата звернення: 03.11.2015). — Назва з екрана.
5 Там само.
6 Мовний баланс України // Uabooks.Info [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://uabooks.info/ua/book_market/analytics/?pid=2386 (дата звернення: 03.11.2015). — Назва з екрана.
7 Інтернет становить загрозу для інформаційної безпеки України // Телекритика [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.telekritika.ua/bezpeka/print/41481 (дата звернення: 03.11.2015). — Назва з екрана.
8 Закон України “Про засади державної мовної політики” [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/5029-17 (дата звернення: 03.11.2015). —  Назва з екрана.
9 Як захистити “ахіллесову п’яту” української блогосфери, або Знову про перспективи української мови // Українська блогосфера [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://blogosphere.com.ua/2010/12/28/ua-prospectives/ (дата звернення: 03.11.2015). — Назва з екрана.
10 Проблеми нормативно-правового забезпечення інформаційного суверенітету в Україні: аналітична записка; Національний інститут стратегічних досліджень [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/articles/1466/. — Назва з екрана.

Поштова площа — брама у свавілля
2016-01-28 15:40 slovo

Михайло ДЕГТЯРЬОВ,
мистецтвознавець, дійсний член Нью-Йоркської академії наук

Нещодавно з-під пера відомого київського краєзнавця М. В. Кальницького вийшла чергова книжка “Поштова площа — ворота Подолу” (видавництво “Варто”, К., 2015). Видання становить великий інтерес для поціновувачів київської старовини, оскільки містить безліч маловідомих фактів та ілюстрацій з історії забудови дніпровської набережної і Поштової площі. Разом із цим, вона спонукає до тяжких роздумів про долю історичного Подолу й Поштової площі.
Упродовж багатовікової історії Києва ця місцевість була своєрідними “в’їзними воротами” до прадавнього торгово-ремісничого Подолу, який у старовинних документах частенько називався “місто Києво-Поділ”. Замки литовських і польських феодалів, а потім і резиденції московських воєвод і царських генерал-губернаторів, будувалися на київських пагорбах; занепадали і руйнувалися під час воєн і в періоди міжвладдя. А на Подолі у зв’язку з наявністю річкової транспортної артерії з гаванню і причалами, а головне, завдяки ентузіазму міського торгово-ремісничого населення, бурхливе життя не припинялося, які б біди чи лихоліття не засягали: війни, пожежі, повені, епідемії.
Історична спадщина Подолу, його пам’ятники архітектури, історії, археології ілюструють фактично усі найзначніші етапи розвитку Києва: від епохи Київської Русі й до нині. Ще 1987 року за ініціативою українських учених-гуманітаріїв та згідно з урядовою постановою був створений Державний історико-архітектурний заповідник “Стародавній Київ”, що підпорядкував велику частину Подолу і частину Верхнього міста (київський Дитинець, Покровський жіночий монастир та ін.). Тут заборонялося будь-яке нове масштабне будівництво, не пов’язане з реставрацією пам’ятників архітектури, прокладанням і ремонтом інженерних мереж і т. ін. Винятки з цього правила могли допускатися лише за рішенням Верховної Ради, але неодмінно — за умови проведення конкурсу на кращий проект і залучення громадськості до його обговорення. У заповіднику заборонялося знесення пам’ятників або їх реконструкція — тобто добудова, надбудова та інші дії, що спотворюють автентичний вигляд. Відзначимо, що земля в заповіднику набула статусу території історико-культурного призначення, яка, будучи національним надбанням, не підлягає приватизації.
За ринкових стосунків, що настали в суспільстві, несистемна хаотична урбанізація історичного центру Києва набрала надвеликих обертів. Наразі і в заповідному Подолі з середини 1990-х років зафіксовані випадки нового будівництва з грубим порушенням містобудівного і пам’яткоохоронного законодавства. У нашому корумпованому суспільстві, де колишня радянська номенклатура зріднилася з криміналітетом, на догоду егоїстичним інтересам товстосумів, то тут, то там почали зводити великогабаритні об’єкти, що значно перевищують історичну забудову, спотворюючи її, або ж декоруються настирними кітчевими псевдоісторичними формами. У середовищі освічених людей і у нас, і в Європі щодо них вживається вираз “розкішна гидота”.
Поштова площа найдовше залишалася незайманим куточком заповідника, але й тут із початку 2000-х років, коли міська влада почала продавати земельні ділянки під новобудови, загинуло кілька цінних пам’ятників архітектури.
Доречно бодай у загальних рисах згадати про “подвиги” сучасних геростратів, скоєних на Поштовій площі і поблизу неї! Це і зведення в охоронній зоні одного з найстаріших у Європі фунікулерів (фактично упритул із ним) громіздкого готелю “Рів’єра”, такого, що перекрив візуальну вісь між Андріївською церквою на горі і церквою Різдва Христового на площі. Це і руйнування дизель-моторної станції при колишньому млині Л. Бродського (вул. Набережно-Хрещатицька, 1-А) для спорудження тут велетенського, урівень старовинного елеватора, готельного будинку, що спотворив краєвиди літописних київських пагорбів з боку лівобережжя, а з іншого боку — красу панорами Подолу для тих туристів, що забажали б прокататися на знаменитому фунікулері. До відома, автором дизель-моторної станції є видатний український архітектор О. М. Вербицький.
Можна згадати і про знищення особняка відомого київського зодчого М. М. Казанського, який містився на терасі, біля підніжжя Володимирської гірки. Зараз тут зводиться безглузда багатоповерхівка, що перекрила вид на величний монумент Св. кн. Володимира. Новобудова спровокувала інтенсивні зсувні процеси ґрунтів під пам’ятником.
Безумовно, в контексті сказаного не можна не згадати про знесення чотирьох невисоких пам’ятників муніципального водоканалу (по два з кожного боку колони Магдебурзького права), які чудово гармоніювали із прибережним ландшафтом, вирішених у формах середньовічної фортифікаційної архітектури. Киянам через ЗМІ настирливо нав’язували думку, що місту набагато вигідніше побудувати багатоповерхові готельні будівлі, хоча, згідно із законом, це охоронна зона історичного ландшафту (“Комплекс київських гір”). І майже одразу, на Набережному шосе, 4, у вогні нічної пожежі загинув прекрасний зразок житлової дерев’яної забудови Києва — двоповерховий будиночок із багатим різьбленням порталу і карнизів. Усі ці злочини скоювалися в нічний час або у святкові дні, щоби було менше свідків і “непотрібних” розмов. Мабуть, не випадково в офіційних документах останнього часу, що стосуються питань забудови Поштової площі, вже неможливо відшукати згадку, що вона є складовою частиною заповідної території.
Нестримна вакханалія будівельного беззаконня щодо Поштової площі стала найбільш наочною восени 2012 року, коли нібито у зв’язку із запланованою реконструкцією транспортної розв’язки (що справді необхідно робити), але без затвердженого проекту і коментарів з боку державних органів з охорони історичного середовища практично під усією площею авральними методами почалося риття глибокого котловану. У ЗМІ стали просочуватися відомості, що в цій прибережній, зсувонебезпечній зоні планується спорудження двоповерхового підземного торговельно-розважального центру. І ця інформація, судячи з публікацій того часу, не могла не викликати подиву в небайдужої громадськості.
Головна причина, з якої історичний центр Києва, незважаючи на складність рельєфу, зритий підземеллями, які загрожують зсувами і руйнуваннями, зрозуміла. Відомо, що підземні приміщення оподатковуються меншою мірою, ніж надземні, завдяки чому хазяї підземель цілком обґрунтовано розраховують на успішніше збагачення, ніж у їхніх надземних конкурентів. І, ясна річ, подібними пільгами при кожній владі обдаровуються найдостойніші “любі друзі”. Але ситуація, що склалася на Поштовій площі, набула надзвичайного стану! Завезена сюди у великій кількості важка будівельна техніка з ранку і до пізньої ночі рила і довбала землю на площі, порушуючи охоронні зони пам’ятників архітектури: Поштового будиночка епохи класицизму, модерної будівлі колишнього трамвайного управління, пам’ятника радянського періоду — будівлі річкового вокзалу. У Поштовому будиночку з’явилися глибокі тріщини в стінах і на склепіннях, у зв’язку з чим був закритий музей “Історії київського самоврядування” (“Магдебурзького права”), що функціонував тут із 1999 року. Експонати такої актуальної для сьогодення музейної виставки були вивезені і складовані. Кримінального розслідування з приводу того, що сталось, не було. Міська влада обмежилася обіцянкою відреставрувати старовинну будівлю і відновити в ній музей. Але, на жаль, за три роки проблема не розв’язана: будівля не відреставрована, доля музею невідома!
Оскільки рівень площі був значно піднятий, Поштовий будиночок виявився в ямі. І тепер туристи, підходячи до пам’ятника, що дав назву самій площі, здивовано споглядатимуть лише верхню частину фасадів і карниз, що вінчає будівлю. І чи не станеться з цим острівцем історії те, що і з іншими пам’ятниками на площі, — його раптове “святково-пожежне” зникнення?
Також усіляко замовчується міра збитку, завданого варварською “реконструкцією” розташованій у центрі площі церкві Різдва Христового (побудована в 1810—14 рр., зруйнована 1936 р., відтворена у 2002—2004 рр.). Тріщини з’явилися біля основи церкви, перед її входом і над арочними віконними отворами. Незрозуміле і майбутнє будівлі колишнього річкового вокзалу, яка згубила своє первинне призначення і опинилася у приватній власності. Вона може втратити автентичний вигляд через жадання нинішнього хазяїна збільшити поверховість цієї красивої будівлі, та позбутися ще існуючого образу корабля, що причалив до берега Дніпра.
Розрекламовані заходи з благоустрою площі, урочисте відкриття якої було приурочене до святкування Дня Конституції 2015 року, полягало переважно в розміщенні  діжок із рослинами та відкритті сучасного “фонтану” — напевно, щоб не дати до кінця усвідомити весь негатив того, що відбувається.
Проте головний біль інвесторам і забудовникам Поштової площі, думаю, принесла несподівана сенсаційна подія. Якось широко прозвучала інформація про те, що під час земляних робіт якісь сумлінні робітники наштовхнулися на артефакти періоду Київської Русі і не стали цього приховувати. До місця знахідки прибув мер міста        В. Кличко і негайно зробив обнадійливу заяву про необхідність облаштування експозиції (підземного музею) “цінних для вітчизняної історії археологічних знахідок”. Це робить честь меру нашого міста. Проте головна проблема — у фінансуванні подібного проекту. Вирішити її можна так, як це було не раз у культурних країнах Європи, а саме — за кошти суміжника, фірми, що будує тут торговельно-розважальний центр.
Хочеться сподіватися, що задеклароване ставлення міської влади до проблеми, що виникла, не виявиться лише черговою піар-акцією. Треба сказати, що в усій цій історії у смішному становищі опинилися археологи, які зобов’язані були заздалегідь зробити дослідження тієї ділянки історичної місцевості, де був запланований котлован. Судячи з преси, вони спочатку обурювалися, що їм не дозволили це зробити, а потім нібито самоусунулися, заявивши, що оскільки, на їхню думку, в давнину тут було русло притоки Дніпра — річки Почайни, то немає сенсу шукати тут що-небудь цікаве.
Наведені факти будівельного розбою і вандалізму на Подолі, Поштовій площі є свідченням катастрофічного, лавиноподібного процесу, що посилюється. Що робити? Як змінити хід подій? Уряд України останніми роками ратифікував низку міжнародних угод (хартій, конвенцій) про необхідність збереження нашої національної культурної спадщини — невід’ємної, неповторної частини загальносвітової культурної скарбниці. Але якщо в цивілізованих країнах Європи (до числа яких ми збираємося вступити), закони з охорони культурної спадщини працюють, а їхні порушники частенько потрапляють за ґрати, то у нас не було жодного випадку, щоб винного покарали, незалежно від масштабу злочину. І це при тому, що наше пам’яткоохоронне законодавство формально не менш суворе, аніж на Заході.
Так, приміром, у статті 66-й нашої Конституції чітко зазначено, що винні у збитку, завданому об’єкту культурної спадщини, повинні понести адекватне покарання і, за можливості, відшкодувати збитки. Проте особисто мені невідомий жоден подібний прецедент!
Наївно було б думати, що в нашій, пронизаній корупцією державі, у сфері архітектури і будівництва, де циркулюють потужні фінансові потоки, не склалися мафіозні стосунки, де учасники будівельного комплексу, завдяки негласній круговій поруці, багатіють прямо пропорційно збиткам, що завдаються культурній спадщині. Це інвестори, які жадібно прагнуть видряпати “золоті метри” в центрі Києва, це  чиновники державних структур з охорони історичного середовища, що одержують хабарі від інвесторів за дозволи (бо за заборони хабарів не дають); це архітектори, що не нехтують замовленнями на проектування свідомо антизаконних новобудов; при цьому вони частенько обіймають посади чиновників у держорганах; це, звичайно, і виконавці — забудовники. Деякі амбітні архітектори здатні розчавити будь-який історичний ансамбль заради зведення власного “шедевра”. Але невже після Революції гідності серед стількох людей, що довели свою порядність, не буде двох чесних, порядних фахівців (прокурора і судді), щоб розставити всі крапки над “і”?
Досить було б на прикладі двох-трьох скандальних випадків довести справу до логічного завершення, щоб ситуація змінилася на краще.
Ще — про вищезгадану книгу. Разом із достоїнствами цього видання, на жаль, усі події, що відбувалися на Поштовій площі, зокрема і під час нинішньої варварської її “реконструкції”, представлені як єдиний природний і неминучий урбаністичний процес. Це є, на мій погляд, не просто помилкова думка, а вкрай небезпечне твердження. Так би мовити, “лукавство”. Бо містобудівний вандалізм на Поштовій площі — це у повному розумінні слова її трагедія, ганебне явище сьогодення!

Мовосвіт композитора Миколи Лисенка
2016-01-28 15:37 slovo

Ірина ФАРІОН,
доктор філології,
м. Львів

Продовження.
Поч. у ч. 3 за 2016 р.

Зрілість. Апотеозом і тріюмфом українськости стала Лисенкова перша національна українська опера “Різдвяна ніч” (1874 р., лібрето М. Старицького), що вперше йшла на сцені оперного театру в Києві переважно у виконанні аматорів. Дбали у цій опері про кожну етнографічну та фольклорну дрібницю, проте нам важливо відстежити композиторове ставлення до слова: “…деякі словесні новотвори, “неологізми” тії, раяно Старицькому викинути, бо тоді ще цензура, своя-таки, до нових словотворів була сувора, а про чужу критику вже й не казати… Її треба було стерегтися дуже!” [9, с. 89].
Звісно, не обійшлось і без кон’юнктурного дьогтю. На котромусь зі спектаклів підійшли до Лисенка в антракті члени дирекції київського відділу ІРМО, один із яких запитав: “І охота отсе вам, Миколо Віталійовичу, вовтузитись із тією “хахлаччиною”. Вона ж вам не дасть ані слави, ані хліба. Облиште!… Вам Бог дав талант не на те, щоб його отак марнувати”. Лисенко, низько вклонившись, відповів: “Спасибі вам велике за вашу пораду! Але, вибачайте, — “теплий кожух, та не на мене шитий”. Я дякую Богові за його велику милість до мене і заприсягаюсь той талант, що його послав мені Господь, присвятити тільки своїй рідній Україні і служити їй до кінця мого віку!…”. Після тих слів Лисенка підхопили на руки і з вигуками “Слава” почали носити по сцені… [9, с. 193]. На хвилі неймовірного успіху “Різдвяної ночі” зародилась ідея опери “Тарас Бульба”….
Того ж року Лисенко, щоб вдосконалити музичну освіту (зокрема оркестрування) вирушив навчатися до Петербурга, де отримав пропозицію капельмайстра у приватній опері з перспективою переходу на імператорську сцену, яку, звісно, не прийняв. У середовищі так званої “могучєй кучкі” Лисенко безнадійно змагався за народну українську музику — росіяни ніяк не хотіли визнавати її за самостійну й окрему: “У всякім разі виходило й тут, що музична Україна — хіба тільки менша сестра Великоросії…”, — зауважила Олена Пчілка [9, с. 93].
Гнаний нерозумінням, тугою і любов’ю до своєї землі, Лисенко 1878 року повернувся в Україну, де доля готувала ще одну тяжку драму: розрив взаємин із дружиною Ольгою О’Коннор — виконавицею головних арій у його операх. Торкаємось тієї теми винятково з огляду на хибні припущення про начебто їхню ідейну несумісність як причину розриву. Як згадує Олена Пчілка, Ольга була українка, полтавка, правда, вона у свої переконання не вкладала стільки фанатизму, як Лисенко. Про поважні речі Ольга не звикла розмовляти українською, переходила на російську, що сповна було характерно для еліти того часу: “Ми всі, люди нашого покоління, навіть глибоко переконані українці і українки 60-их років, віддавали данину такій російщині, та чи тільки ми, люди того покоління? Чи не існує та хиба до якої міри ще й у наших українців та українок покоління пізнішого, ба навіть останніх часів? Се наслідок давнього поневолення нашої освіти й культури іншою, поневолення спершу примусового, а потім начебто вже й добровільного…. Російська мова ставала звичкою, а звички теж тяжко позбутися — навіть тоді, коли вже й тямиш добре, що вона лиха” [9, с. 98]. Дружина Лисенка згадувала, як її нянька, стара селянка з полтавської Миколаївки, навчала її: “Не кажіть, Олю, “горобець”, бо то по-мужицькому, а кажіть — “горобей”. Отак крізь мову і проста баба має свій ідеал панства… [9, с. 98].
Цікаво, що друга цивільна дружина композитора також Ольга — професійна піяністка польсько-українського роду — була особливим прикладом українськомовного виховання їхніх дітей, про що пише сам Микола Лисенко, ледве оговтавшись після її раптової смерти при пологах у 1900 році: “…моя втрата надзвичайна, бо вона мені була ще найщирішим товаришом й порадницею ві всіх моїх суспільних заходах и справах, підсобницею моїх найкращих простувань. И виховання дітей в національному напрямі — всім я їй був зобовязаний…” [7, с. 301]. Як згадує Олена Пчілка, навіть діти громадівців у родині спілкувалися російською мовою — таким сильним був тиск чужомовного шкільного навчання і середовища: “Тоді як сім’я Ольги Антонівни була в числі всього скількох родин, що досягли українізації своїх дітей, по можливості глибшої….Треба було великої напосідливости, щоб сім’я вийшла українською” [7, с. 100]. Подиву гідно, що в листі до свого останнього кохання Інни Андріанопольської 1908 року він висловлює дуже цікаву думку про національне вістря своєї цивільної дружини і матері його сімох дітей Ольги Липської: “…я готов думать, что она обязана этому своим полупольским происхождением, где идейность в женщине вообще и сознательно-национальные идеи особенно сильны” [7, с. 434].
Дбав про виховання дітей, і не тільки своїх, і Микола Віталійович. Він вперше у межах діяльности “Літературно-артистичного товариства” запровадив дитячі Шевченківські вечори та прилюдні українські урочистості для дітей: діти готували реферати про Шевченка, читали його вірші, співали народних пісень, брали участь у виставах. Композитор зібрав дитячий хор, якому сам акомпанував на фортепіяні: “І як же сяяло його обличчя, коли малі виконавці ставали лавами по обидва боки рояля і співали дзвінко та гармонічно “Як умру, то поховайте” [9, с. 243].
На одному з таких святкувань сталася характерна пригода, що дуже засмутила Маестра. Діти сиділи за столом із солодощами, всі розмовляли українською, аж поки, як згадує Олена Пчілка, якась “мамаша” не привела російськомовне дитя. Почувши російську розмову, діти по той бік столу теж почали говорити по-російському, “щоб не стіснять” інших, чи хто їх зна чого”. Так і всі перейшли на російську. Зайшов до їдальні Лисенко. Олена Пчілка відразу сказала: “Послухайте, як змінилася дитяча розмова!..”. Лисенко своїм звичаєм покивав головою і промовив стиха: “Ах, нещасна “Малоросія”! Довічна безсловесна раба!” — і вийшов геть [9, с. 107]. Праці для дітей не покинув, створив три неперевершені дитячі опери: “Коза-Дереза”, “Пан Коцький”, “Зима і Весна”. І такої ж праці для дітей вимагав від інших, зокрема від Олени Пчілки. Позитивно відгукуючись про її книжку “Думки-мережанки”, радив “такій талановитій Добродійці з пізнанням мови писати, перекладати і творити задля дітського читання, бо наші батьки про все дбають-гадають, крім своїх власних дітей. Се й єсть справжня зрада” [7, с. 168].
Як згадує Лисенкова небога Людмила Старицька-Черняхівська, “Ніколи ніхто з нас не чув від нього російського слова і ніхто ніколи з нашої молоді й не зважувався відповідати йому російською мовою” [9, с. 233]. Понад то, Лисенко у гострій формі робив зауваження, якщо хтось, принаймні з його оточення, використовував мову винародовлення його нації, про що блискуче свідчить лист (1887 р.) до дружини Івана Франка Ольги: “…не годиться Франковій жінці по-московському до мене й до кожного народовця писати. Це єсть вплив “тлетворной российской цивилизаціи”, котра рознароджує (денаціоналізує) усе, що неросійське. Скажете: “Не знаю мови!”. Не маєте права не знати, живучи в Галичі” [7, с. 179]. Водночас Лисенко подивляв те, що галичани мало друкують питомих творів у “Зорі”, попри таку сприятливу можливість і набагато складніші політичні обставини утисків українського слова на Великій Україні: “…не забудьте, — пише він до В. Лукича, — що у вас нема галичан, для яких мова українсько-руська не була б своя рідна, питима, а у нас в інтелігенції один на 100.000 зна свою (і вважа її за свою мову сяк-так). Так кому ж би й писати і постачати літературні праці, як не галичанам? У нас Москва приборкала, з’їла, перевернула українця, одбила од родини, і ті одиниці з мільйонів все ж таки пишуть, а у вас всі при прапорі і не дають зиску. Горенько!” [7, с. 206—207]. Водночас єдність галичан і великоукраїнців — провідна тема у роздумах М. Лисенка, зокрема у листах до В. Лукича, трактування їх як “кревних” братів і заклик до співпраці: “Нема, добродію, живого зв’язку між українцями й галичанами, нема ще його, дуже він слабкий. Може, час зладить й зміцнить цей зв’язок, а то сама маленька горстка людей й тямить важність цього зв’язку і підпира його” [7, с. 205].
У побуті російську мову він використовував лише у хвилини гніву. Казав, що ця мова найпридатніша до лайки “і що коли він саме звертається до кого російською мовою, то це надає лайці образи” [9, с. 247]. Кипучий темперамент митця та глибинне несприйняття пригнічення українського слова у набагато ширшому контексті проступає з його листа Михайлові Драгоманову від 15 листопада 1878 року, де він зауважує, що політичний тиск з боку “старшого брата” призвів до руйнування “останнього добра дідівської слави — слова”. Проте найстрашніше, що цей “старший брат” завше мав підмогу з боку “своїх ренегатів-чиновників”, та ще й до цього “заборона українського розумового життя по всіх сферах дійства не вивергала з інтелігенції украйінської навіть докору, ремства малого: немов так тому треба було статися, бо в тім один уряд має піклуватися. Читаєш ті сумні стрічки, — аж у ліжку підкида злість, безсила лютість, розбужує усе те (у мене принаймні) якусь пекучу помсту, — примів би, — зьів би був усю негідь, — зневагу, неславу родини” [7, 136]. Водночас композитор слушно дорікає Драгоманову, що той не підтримав шкільного статуту, де було б закріплено основну роль української мови “у школах полудневої Росії” начебто на тій підставі, що на те мало було книжок до вивчення української мови…[7, с. 136].
М. Лисенко висловлював правдиві і гострі міркування щодо так званої ліберальної російської інтелігенції в українському питанні, не маючи щодо цього, на відміну від більшости його земляків, зокрема й особливо М. Драгоманова, жодних сподівань чи ілюзій: “…доки земляки наші усякі, а петербурські занадто, нятимуть віри в ліберальні вождєлєнія російських мужів, котрі ніби б то переняті охотою підтримати наш рух самопізнавчий, котрі наче б то радіють, що ми прочнулись…[…]. Усім йім одно бажання позливати до йідної помийниці струмочки, щоб і не дзюркотіли. Ще до ляхів і до лядського руху вони зугарно відносяться, а щодо наського, то все це зашкурне заласся петербурських лібералів не збільше від щоденних балачок про двірські новини. Я йім, отім мужам всеросійського лібералізму, і на горіль манісеньку не йму віри” [7, с. 265].
В одному з листів до свого друга Б. Познанського від 19 лютого 1887 року композитор, навпаки, наголошує на дуже відрадному мовно-суспільному явищі: що більше заборон запроваджує уряд на українську мову, то більше творів цією мовою надходить до цензурного комітету. Про це, “у припадку жорсткої щирості”, як іронічно зауважує Лисенко, сповідається В. Науменкові один із членів цензурного комітету: “..в той […] час, коли ми порішили з українським письменством цілком покінчити, ми […] завалені масою творів на укр[аїнській] мові і наукових, і літер[атурних], і драмат[ичних], і навіть учебників. Де ця настирливість якась уперта береться у їх, коли однаково чекаємо на заборону. Мало того наших, ще […] і русини галицькі раз-у-раз шлють із Стрия і Відня, Буковини й інших місць свої твори, навіть учебники, просячи дозволення” [7, с. 175].
Після послаблень цензури щодо українського слова 1880 року композитор працює над оперою “Тарас Бульба”. Понад 10 років лежить опера у шухляді, поміж тим директор Імператорської московської опери Альтані, співак і режисер Барцал просять цю оперу, щоб поставити її на імператорській сцені, “але Лисенко вагається і не може подолати запопадного почуття до своєї мови, яку для Імператорської сцени треба було заступити російською” [9, с. 38]. Врешті приїздить до Києва П. Чайковський і просить показати свого “Тараса…”. Висловлює захоплення і пропонує негайно їхати до Петербурга, чого, звісно, Лисенко не робить. Вже по смерти Чайковського таку саму пропозицію композиторові робить М. Римський-Корсаков, але він знову не їде: “…мабуть, його лякала думка, що його дороге дитя буде подане публіці не рідною мовою, а можливо, властива істинно геніяльним людям скромність робила його нерішучим” [9, с. 38]. Як слушно підсумував у своїх спогадах М. Старицький, сила його переконань і глибокий патріотизм виводять Лисенка у шереги героїв людського Духу [9, с. 39].
Олена Пчілка також подає спогади про цю знакову подію, описуючи один пам’ятний вечір, коли Лисенка почали схиляти до російського перекладу І. Новицький та редактор “Київської старовини” В. Науменко. Їхні типові аргументи на користь необхідної “жертви” задля впливу опери на широкий загал і з найкращих сцен викликали різку реакцію композитора: він, стукнувши рукою по столі, вигукнув: “Я зрадником не був і не буду ніколи!”, — і вийшов геть. Олена Пчілка слушно запитує: чи поставили б цю оперу у Москві чи Петербурзі, якби вона стала російськомовна? За неї відповідають промовисті записи у щоденнику М. Римського-Корсакова від того часу, як він був у Києві: “В Кієвє мнє прішлось увідєтся с моімі бившимі учєнікамі: Рибом і композітором Лисєнко. У послєднєго я єл варєнікі і слушал отривкі із єго “Тараса Бульби”. Нє понравілось…, то єсть “Тарас Бульба”, а нє варєнікі” [9, с. 104–105].
Після 1894 року, за спостереженням Миколи Лисенка, цензура “стала скажена і люта, як ніколи доси. Дійшло вже до того, що забороняють звичайні збірники битових пісень, щоби ні звука по-українському. Вони стремлять до повної заглади [знищення, нівелювання — І. Ф.] слова, звука, що тільки тхне українським. Поки що ще є дорога скаржіння через усі градації до царя… але чи поможе це проти невхильної політики?” [7, с. 238]. Разом із тим композитор підкреслює підступний і підлий характер російської цензури: не пускати до друку талановиті твори, а все, що гірше, друкувати на глум самої публіки: “…бачте, мовляв, чим хахли пробавляються!…”, “На українському спізнанню літературному, духовому, художньо-артистичному цензурні чиновники відкрили спеціяльне поле “спасенія отечества” для чинів, субсидій, орденів безапеляціонно чинять які зможуть кривди, утиски…” [7, с. 267, 177].
Під час святкування 35-тилітнього ювілею творчої діяльності Маестра у 1903 році стався дуже характерний у соціолінгвальному плані епізод. Ювілей уряджено від “Літературно-артистичного товариства” на чолі з росіянином В. Ніколаєвим, який зовсім не розумів української мови і попросив членів товариства-українців відстежити, щоб в адресах на честь ювіляра часом не було допущено “чого-небудь протицензурного” [9, с. 58]. Тяжка роль цензорів випала на Олену Пчілку та І. Стешенка, які по змозі з дозволу авторів привітань дещо поскорочували для виголошення. Одначе знайшовся “поборник” української мови, який зачув у привітаннях загрозливі для московської імперії речі і відразу ж звернувся до присутнього поліційного урядовця з промовистим уточненням своєї особи: “Що це ви дозволяєте таке читать?! Там у адресах були неможливі речі! …А я сам малорос і дуже добре розумію малоруську мову… В одному віршованому привітанні були цілком недопустимі речі! Ви повинні зараз піти за лаштунки й забрать те привітання. Коли ж ви сього не зробите, то я доложу його превосходительству” [9, с. 59]. Під час обшуку за лаштунками у час урочистого концерту поліційний урядовець так і не знайшов крамольного адреса…
Серед особливих творінь Миколи Лисенка — приватна Музично-драматична школа, заснована ним у Києві 1 вересня 1904 року (на кошти, подаровані йому під час 35-річного ювілею), з якої згодом виріс теперішній Київський національний університет кіна, театру та телебачення імені І. Карпенка-Карого. У листі до Михайла Грушевського він просив його добре відредагувати українськомовний статут школи: “…при школі враз з російською драмою і деклямацією я конче хочу завести й украйінську деклямацію для охочих студіювати в рідній мові” [7, с. 387]. Працюючи і творячи поряд із корифеями українського театру, він особливого значення надавав його націєтворчому призначенню: “Піддержуйте якомога спектаклі українські, прищеплюйте до цього смак серед товариства: ніщо в світі так не будить самосвідомости і не прихиляє так ревно до свого” [7, с. 159].
Лисенко, як відомо, провадив дуже активну громадську роботу і радо вітав створення нових організацій, серед яких і заснування у Києві 1907 року Українського наукового товариства на чолі з         М. Грушевським. Товариство мало на меті організацію української наукової праці та популяризацію її українською мовою. Тільки завдяки рішучій промові М. Лисенка після характерних для залежних і провінційних українців тривалих мовних дискусій і вагань “Записки” товариства постановили видавати лише українською, а не російською та українською мовами: “До якої пори Україна буде якоюсь “недорікою”? Пора вже їй заговорити в своєму науковому часописі своєю, цілковито українською мовою, а не якоюсь половинчастою! Менше буде передплатників? Більше ворожнечі до часопису? Дарма! Зате достойно поведений часопис швидко утворить йому більше прихильників і більше поваги, навіть з руки ворогів і т. д.” [9, с. 126].

Далі буде.

Література
1. Бевзенко С. П. Українська діалектологія. — К., 1980. — 245 с.
2. Ґайда Роман, Пляцко Роман. Пулюй Іван (1845–1918). Визначні діячі НТШ. Життєписно-бібліографічний нарис / Відп. ред. Олег Купчинський. — Львів, 1998. — 284 с.
3. Гринченко Б. Предисловіе // Словарь української мови / Упорядк., з дод. власн. матеріялу Борис Грінченко. — К., 1907–1909. — Т. I. — К., 1958. — С. IХ–ХХХII.
4. Корній Л. П. Микола Лисенко як творець української національної моделі романтичного стилю // Микола Лисенко, його діяльність і стильові параметри творчості. — Режим доступу: http://knmau.com.ua/chasopys/15_NBUV/docs/02_Korniy.pdf
5. Курс сучасної української літературної мови за ред. Л. А. Булаховського: у 2-х т. — Т. 1. — К., 1951.
6. Лисенко М. В. Листи / Упорядк., примітки та коментарі О. Лисенка. — К., 1964. — 533 с.
7. Лисенко М. В. Листи / Авт.-упоряд. Р. М. Скорульська. — К., 2004. — 680 с.
8. Матвіяс І. Г. Українська мова і її говори. — К., 1990. — 163 с.
9. Микола Лисенко у спогадах сучасників: у 2 т. / Редкол.: А. П. Лащенко та ін. — К., 2003. — Т. I. — 342 с.
10. Поліщук Тетяна. Микола Лисенко — Гетьман української музики. — Режим доступу: http://storinka-m.kiev.ua/article.php?id=576
11. Таранченко О. Г. Микола Лисенко у роботі над оперним лібрето: особливості творчого процесу // Микола Лисенко, його діяльність і стильові параметри творчості. — Режим доступу: http://knmau.com.ua/chasopys/15_NBUV/docs/02_Taranchenko.pdf