Последние новости

Ч. 39 (779), 2 жовтня – 8 жовтня 2014 року
2014-10-06 11:41 slovo

  • Старі «мажори» як нові
  • Заява Конгресу Українських Націоналістів щодо протиправної діяльності ЦВК
  • Камера приречених
  • Російсько-українська війна — війна варварства проти цивілізації
  • Творення світу. Продовження
  • «Учуся ставленню до життя…»
  • “Леонід Кисельов. Над київськими зошитами. Книга про поета”
  • Восени, коли розцвіла Яблонська…
  • Батько української оперети
  • Володимир БЕРСЕНЄВ: “Якщо в державі спрацьовує національна ідея — держава процвітає”
  • Юлія БЕРЕЖКО-КАМІНСЬКА

Юлія БЕРЕЖКО-КАМІНСЬКА
2014-10-06 11:40 slovo

м. Ірпінь

 

Перехрестя

Я живу на цьому роздоріжжі.

Я живу на цьому рубежі.

Тут, де сни вилуплюються віщі

У реальність, взяту на ножі,

 

Тут, де долі сходяться фатальним

Поєдинком, схрещенням підошв,

Тут живу, де відмовляють гальма

Двох епох — упоперек і вздовж;

 

Де вітри замішують потоки,

Де віки виходять на нулі,

Де терпкий охоплює неспокій

Перехрестя неба і землі;

 

Тут, де час збивається із ліку,

Де не знаєш — мертвий чи живий,

Де із ночі, у щілинах стиків

Проростають пагони трави;

 

Тут, де відчай роз’їдає нерви,

І кістки розкришує метал,

Де над прахом розсипає перла

Ніч густа, довершуючи бал…

 

Я живу у цім коловороті,

Де ні стін, ні даху не звести,

І в моїй земній безкрилій плоті

В тиші обертаються світи,

 

І зірки виходять на орбіти,

І звучить симфонія нова,

І промінням випещені й вітром

Зріють зерна, вірячи в жнива;

 

І так само — янголів і бестій,

Та кого куди перенесе?

Моє серце — в точці перехрестя,

За яким — нічого або все!

2425.06.2014

 

***

Жити хочеться.

Несамовито — жити!

Мабуть, як Жанні, коли підкладали хмиз,

І перші іскри летіли увись за вітром,

І вже — ні слів, ні відчаю, ані сліз…

 

Лише оце нестримне бажання бути,

Як сонце є, ріки, і неба мінливий плин.

Горіти? Згорати коханням на повні груди,

Щоб серце вдаряло гучно, як мідний                                                                         дзвін.

 

Як хочеться жити! Дивитися в очі людям,

Приймати листи і чекати гостей                                                                           звіддаля…

Стіною ж вогню закінчується                                                                  словоблуддя,

І гупає важко у Всесвіті м’ячземля.

 

Не знаю доріг в абсурдній оцій коловерті,

Де сила удару відлунюється у світах.

Шукаю життя, та щораз натикаюсь

на смерть, і

Якою ж дорогою вийти із тліну і праху?

 

Нам жити б і жити!

І — їм, хто цього вже не скаже…

Хто все залишив на півслові, хто жив —                                                               не жив…

Та на попелищі, долонями сльози                                                                               розмазавши,

Німіє дівча над тілами своїх батьків.

 

Як хочеться жити!

Так, мабуть, дитина уперше

Хапає повітря, вбираючи долю нову.

Як хочеться жити! Тривати і

не завершитись,

Тримати життя, як натягнуту тятиву,

І пружно, і тонко звучати — не відзвучати —

Симфонію ту підхопили усі світи.

Як хочеться жити, кінцем проростати в                                                            початок,

Дороги нові прокладати,

І ними іти.

28.06.2014

 

 

Надія ПАВЛИШЕНА,

cмт Піщанка Вінницької обл.

 

Ми зможемо

Ми вистоїмо… В нас одна дорога —

Вона нам пролягає крізь віки.

Ця стиснута, згорьована тривога

Дає нам сили далі мужньо йти.

 

Ми зможемо… Для всіх, хто вже не з нами,

Заради тих, хто дивиться нам вслід,

Злютуємось єдиними рядами,

Щоб захистити український рід.

 

Ми віримо, бо правда в нас єдина,

У велич духу, що збудив Майдан:

Розтерзана й воскресла Україна

Постане з попелу, омиється від ран,

 

Своїх синів обніме, як героїв,

Утре сльозу з вдовиної щоки,

І понесе свободу з поля бою,

І стане СЕРЦЕМ СВІТУ, навіки.

14.08.2014

 

 

Анастасія ДМИТРУК

 

Вже ніяк братами — не бути нам

Вже ніяк братами — не бути нам!..

Хай це чує світ, й це — летить Богам!..

Як ваш дух десь згас — жити вільними, —

нам не стати з вами і звідними.

 

Ви себе охрестили “старшими” —

нам, хай кимось вже, та не вашими.

Проти всіх підлот — все ж повстали — ми.

Вас багато, а нездоланні — ми!

 

А ви тиснете, все дурієте,

і від пихилюті не мрієте.

То ви волі вже і не хочете,

та кайдани й нам все пророчите.

 

У вас вдома “мовчання — золото”,

у нас кулями все проколото.

Та “коктейлі” є, й кров горючії!

Що ж ви за “рідня”, геть незрячії?

 

Очі наші ми ледь примружили,

а серця свої, кров напружили, —

й народилися в день сміливими

всі у снайперів під прицілами.

 

Нас кати на коліна ставили —

ми повстали і правду правили!

Хай щури біжать, хай ще й моляться,

та хай краденим, з Богом, вдавляться.

 

У брехні ви,.. а в нас люстрація.

У вас Цар, у нас — Демократія.

Вже ніяк братами — не бути нам!..

Хай це чує світ, й це — летить Богам!

 

Переклав із російської та обробив

на український лад Василь КАЗЮКА

09.07.2014 р.

 

 

Юрій РОГОВИЙ

 

“Моїй Україні”

Україна у кожного своя:

У кого сита, в доларовім раї,

У кого бідна, сіра і чужа,

Кому байдуже, у якому краї.

Україна у кожного своя…

Моєї України лиш немає.

Вона, обдурена в мільйонний раз,

Десь по туреччинах, іспаніях конає.

 

Вона — у наших дітях, у жінках,

Запроданих сьогоднішнім пашею.

В голодних, здичавілих вчителях,

В селянах, заарканених на шлею.

 

Вона рабує мовчки по москвах,

По півночах “ніким не ісходимих”,

Сховалась у розвалених хатах

Від цих пройдох, гетьманчиків цих                                                                     мнимих.

 

Вона — в ще ненаписаних піснях,

В порожніх, неназбираних ще сотах,

Вона в ще неосвячених ножах,

В нероджених залізняках і гонтах.

 

Україна у кожного своя,

Моєї України лиш немає…

Вона, обдурена в мільйонний раз,

Марою по світах ще десь блукає…

 

 

Юлія САВЧЕНКО

 

Я відроджуся!

Ти — Мать, а я, ти знаєш, — Мати!

Не до лиця нам, сестро, воювати…

І я прошу, — скажи, скажи мені —

Чому ти мило посміхаєшся війні?

Чому так радісно заводиш її в хату,

Чи ти забула, сестро, сорок п’ятий?

Іще ж живі її і доньки, і сини —

Діти війни — мов сиві голуби…

Заглянь у їх сумні блакитні очі,

В той погляд їх святий пророчий!

Чому не чуєш ти солдатів Світової?

Лукавиш з ними, точиш нову зброю…

Який в тобі, Росіє, проснувся динозавр,

Що розум вбив і очі зав’язав?

І ти, як та скажена кішка,

Сичиш на Божий світ з імперського                                                                       мішка.

У мене, правда, сили ще бракує,

Та маю Вольний Дух, і він мене врятує!

Я вистою! Я переможу, сестро.

Тобі ж сумну заграють всі оркестри…

Знає історія — я вмію воювати. —

Недаром кажуть: — Я — Козацька Мати!

Мої синочки — дужі, як орли!

Твої ж — агресори — із роду сарани.

Скажу тобі, Росіє, Божу Правду —

Ти котишся в страшне брудне провалля…

І зрозумій:  Не в тому сила,

Щоби брехнею й злістю світ засіять!

…Ти опинилася у світу на узбіччі,

Ти, як пухлина на його обличчі,

Ти честь свою, красу і силу

Брехнею вбила й кров’ю оросила.

Я ж відроджуся! Я розквітну, знай!

Я побудую свій Вкраїнський РАЙ!

Сини мої й онуки — весь Козацький Рід —

Жили, живуть і житимуть у цім краю повік!

Козацька Мати

16.05.2014 р.

 

 

Зоя КУЧЕРЯВА,

м. Київ

 

Небесна музика

 

Пам’яті Небесної Сотні

Музика Івана Пустового

Співає і грає на бандурі

Світлана Мирвода

 

Місяцю ясний,

Золота промінь,

Дай ти їм ласки,

Ніжності повінь.

Місяцю в ночі,

Стежко до раю.

Виплачу очі,

Сил вже немає.

Приспів

Небесна музика луна.

Для вас вона.

Небесна музика луна —

Журби струна.

 

Небесна музика луна.

Співаю я.

Звучить душевна і сумна

Мелодія.

 

Болем озвися,

Світочку білий…

Не нажилися.

Не долюбили.

 

Як ви там, хлопці?

Хто вам поможе?

Я помолюся —

Господи, Боже…

 

 

 

Дайте ковток води

 

Музика Остапа Гавриша

 

Світ прекрасний

і жорстокий.

Світ сліпий

і світ стоокий.

Благородний

і лукавий.

І ганьба йому,

і слава.

 

Землю

Бог оберігає.

Бог єдиний

владу має.

Та як світло

тьму не зборе —

Настає

велике горе.

 

Приспів:

Слово страшне — терор.

Ллється невинна кров.

На полігоні смертей

Плач матерів і дітей.

 

Слово страшне — терор.

Господи, стань за народ.

Іродів не роди!

Дайте ковток води…

 

Коли правда

і довіра,

І любов

панує щира —

на землі

плачу не буде.

Жити вічно

будуть люди.

 

А як в світі

править балом

Темна сила —

сам диявол,

то лихе

в людській подобі

зло несе

всьому народу.

 

 

 

Душа розіп’ята

Душа розіп’ята, мов тіло Ісуса.

Стіка снага, неначе кров з долонь.

За що здригатися від болю мусить?

Тримайся, душе! І не захолонь.

Тримайся, як в легенді, як в молитві.

Ти не помреш у муках на хресті.

Прости, що повела тебе на битву,

І що не вберегла тебе, прости.

Стежина ось у радощі, у спокій…

Ти відречися від страждань чужих.

Не йди на бій. Живи — жива ще поки,

Не йди — там гострять кулі і ножі.

 

Ти змучена. Страждаю за тобою…

І тільки усмішка її,

немов протест:

— Як між хрестом мій вибір і ганьбою,

То вибираю хрест!

 

 

Любомир МИХАЙЛІВ,

просвітянин, член НСПУ,

смт Рожнятів на ІваноФранківщині

 

Уклін вам, воїни!

Уклін вам, воїни АТО,

В журбі схилилась Україна,

Ніде, ніколи і ніхто

Нас не поставить на коліна.

 

Хто сіє бурю, грім пожне,

І хрест одержить на могилі,

Чоло неправди кам’яне

Розіб’ють соколи стокрилі.

 

Вперед! Вперед, де нові дні,

Жде перемоги кожна хата,

Де сонце в кожному вікні,

І молиться за сина мати.

 

 

Олександер ШУГАЙ

 

До ветеранів

Другої світової війни

Не впавши в боях на коліна,

Чи знали, скривавлені, ви,

Що прийде біда не з Берліна, —

Удару чекати з Москви?

 

Чи снилося вам на розпутті

Страшної тієї війни,

Що візьме у Гітлера Путін

Пощерблений меч Сатани?

 

Чи відали в День Перемоги,

Що кривдам немає кінця —

Війни світової тривоги

Постукають знову в серця?

 

Чи знали про це, чи не знали,

Заради нащадків гуртом

Ставайте супроти навали

Живим непохитним щитом!

11. III. 2014 р.

 

 

 

Василь КУЙБІДА,

м. Київ

 

Сектор Д

Згубилися між горами дощі,

Неспокій поваландався за ними.

Давай у ліс до вогнища мерщій,

Що грає язиками вогняними….

 

Торкнуся диму, спогадів торкнусь,

І розпадеться простір на шматочки,

Складаючи мозаїку чомусь,

Подібну до картатої сорочки…

 

Нема стежок. Руйновище. Туман.

У небі чорно крякають ворони.

Будинки де були — росте бур’ян,

Влаштовує вітрисько перегони.

 

Уламки стін стоять у німоті,

І у дерев зігнулися коліна.

Жили отут посправжньому святі,

Душа по них лишилася нетлінна

 

І більш нічого. Плаче ковила,

Яка колись блукала на узбіччі,

А нині до руїни підійшла

І зазирнула їй в холодні вічі.

 

Людині тут вже прихистку нема:

Спустошено поселення старезне.

Коли ж прийде із півночі зима,

То й те, що залишилося, пощезне…

 

 

Були отут городи і сади,

Побіля хат вовтузились ґаздині.

Прийшли московські орди і сліди

У бур’яни сховалися віднині.

 

Блукаю там, де вулиці були

І бачу кров на камені і брилах.

Де українці сім’ями жили —

Залишилася пустка почорніла.

 

Прислухайсь, чуєш моторошний крик:

Це безневинно вбиті так волають

Жінки і діти, сивий чоловік.

Хто їх убивць, народе, покарає?

 

Дай Боже, не стерятися з ума.

Під серцем ссе і болещами тисне.

Хай пропаде зараза ця, чума,

Яка нас етноцидила навмисне.

 

Століттями точила нашу кров,

І землю заселяла байстрюками.

Розплати час Айдарами прийшов

За нашою клятьбою і сльозами.

 

Не затопчи кривавиці сліди:

Тут жертвами упали безборонні…

Валує, перемішуючись, дим

І закриває видива червоні…

 

 

***

Коли й кому судилось вороття

У спорожнілі селища птахами

Опісля і поразок, і звитяг

Під нації моєї прапорами?

 

Торкнувся промінь замкнених повік,

Пощезли усі видиваістоти.

Ми у степах залишимось навік —

Народ, який нікому не збороти!

 

Народоратай, воїн і співець

Не винищать зелені лиходії!

Московську силу звівши нанівець,

Ми на майбутнє справдимо надії.

 

Сьогодні час на бій і молитви:

Нехай здійсниться воля тут найвища.

Москво, ти чуєш? Ми ідем на ви,

Повсталі із руїн і попелища…

 

Пощез кривавий видива потік,

До спогадів мій мозок прив’язавши.

Мовчить Європа, Богочоловік

І сонце усміхаються, як завше.

 

 

Олеся ОМЕЛЬЧЕНКО,

с. Військове Солонянського району Дніпропетровської обл.

 

Людяносте, де ти?

 

Пам’яті всіх полеглих воїнів із Солонянського району та Богдана Завади, який собою затулив побратимів

.

Вселенська моя Україно,

Матінконенько рідненька,

Як тобі важко в руїнах,

Як твоє плаче серденько.

“Синку, синочку, герою,

Не думала я й не гадала,

Що доведеться собою

Тобі закривати маму…”

Ось ти ідеш, усміхнений.

Вітер щасливий співає.

Сяєш юнацькими мріями.

День, наче сад, розквітає.

Нащо війни потвора

Виповзла, як зміюка?

Зрадник лукавий, потворний

Вбиває дітей, онуків.

Ти іще вірив, синку:

Друг схаменеться. Схибив!

…Тільки волошки сині

Вирвав скажений вибух.

Падали хлопці y вічність.

Кров’ю земля вмивалась.

Від Українимами

Діти ішли навіки…

 

— Росіє, зупинись! — Європа просить.

— Росіє, зупинись! — кричить планета.

— Синочка вбили! — матінка голосить.

Повстало людство:

— Людяносте, де ти?!

Світ згуртувався:

— Україна гине!

— Спиніть війну! — наказує нам Всесвіт.

Учора вбили України сина,

Сьогодні — тризни божевільний регіт.

 

 

 

Олександра ТЕЛІЖЕНКО,

м. Черкаси

 

Мова

(звернення до російськомовних)

В стані підлої війни, — ТЕРМІНОВО —

Перейдім на українську,

На державну мову!

 

Всі, хто хоче в цій війні ПЕРЕМОГИ —

Перейдіть на українську,

На державну мову!

 

Ти ж не зайдаокупант, ТИ ЦЕ ЗМОЖЕШ!

Ти ж прекрасно розумієш

Українську мову!

 

Гинуть хлопці на війні, — ТИ Ж НЕ ВОРОГ!

Ну ж, зберися, перейди

На державну мову!

 

Ти ж бо, друже, не лайдак, ти зумієш,

Ти за землю цю святу

Серцем млієш!

 

То ж подумай, зрозумій, — ПРИНЦИПОВО!

Перейди на українську,

На державну мову!

 

 

 

Ганна ГАЙВОРОНСЬКА,

член НСПУ,

м. Кремінна Луганської обл..

 

Луганщино, оспівана з любов’ю

 

Луганщина — світанок України.

Автоцитата

 

Луганщина — смеркання України,

Поранена смертельно… літепла.

Сини твої найкращі в герці гинуть.

Повсюди смерть і дикі танці зла.

Горять міста, степи политі кров’ю,

Пливуть убиті водами Дінця.

Луганщино, оспівана з любов’ю.

Невже у цій війні нема кінця?

Усе зруйноване, попалене, розбите.

Цей чобіт ненависний топче все.

О скільки крівці української пролито!

І скільки душ на хмарах цих несе!

Димлять ліси, жарить пшениця в полі,

Попечена у власних колосках.

Чи вистачить нам сил, терпіння, болю,

Дітей ховати в строях й пелюшках?

А ворог, наче та нечиста сила —

Йому все мало крові й чорноти.

Але, Луганщино, тримайся, моя мила,

Світанком життєрадісним світи!

Луганщина усіх нас поєднала,

Одна земля … і кара за гріхи.

Спасибі, що ти й досі не сконала,

Хоч всі поранені — і люди, і птахи.

І мов заціпило, воюють і воюють,

Стріляють і руйнують залюбки,

І мов на звіра, на Луганщину полюють,

Затяті ненависні бандюки.

Та істину згадай Христову, сину,

Хто прийде із мечем своїм в руці,

Той від меча в землі чужій загине

І смерть печать поставить на лиці.

Луганщина — смеркання України…

Вона ще дихає. Не вбита ще… Жива.

І гімн вкраїнський із завалів лине,

І відростає спалена трава.

Замішана на крові і на поті,

Ти перемогою засяєш для живих.

Я вірую — воскреснеш медом в сотах,

У мирних соняхах і квітах польових.

У лоні материнському Вкраїни.

На сході сонця Ти знов станеш золота.

Світанки вічні… і вони не гинуть,

Як невбієнна Українонька свята.

 

 

 

Надія СВИЩЕВСЬКА,

голова Сарненського РО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка

 

Я вірю, ти вистоїш

Україно, молюся щоденно за тебе,

Горда й незламна голубко моя:

Чорними хмарами вкрилося небо,

Круки чигають, стогне земля.

 

Прокинувся демон страшний двоголовий,

Пащу криваву на схід розпростер.

Вкотре йому зажадалося крові

Наших синів і братів, і сестер.

 

Важко повірити, важко осмислити,

Моя Україно — стражденная мати,

Як би хотілося в диво повірити,

Що мали ми доброго “старшого брата”.

 

Моя Україно! Ти очі розкрила,

Окрали злі люди й в пожежі збудили,

Та ти переможеш, голубонько мила,

Ще вистачить духу, наснаги і сили.

 

Дух той незламний тобі залишили

Дідизапорожці, дідикозаки.

Борися, високо здіймаючи крила,

Я вірю, здолаєш криваві стежки.

 

Сини твої вміють і землю орати,

Світи відкривати далекі й незнані.

Сьогодні встають у війні захищати,

Сила народу — в дружбі, єднанні.

 

Той демон безликий без племені, роду,

Без віри в людину, без віри у Бога.

Накинув брехнею полуду народу,

У пекло цей вбивця торує дорогу.

 

Ти вистоїш, ненько, моя Україно,

Признана в світі, горда і вільна.

Черпаєш снагу з родоводу коріння,

Благословенна і нероздільна.

 

 

 

Володимир БЕРСЕНЄВ: “Якщо в державі спрацьовує національна ідея — держава процвітає”
2014-10-06 11:40 slovo

Ганна ДЕНИСКО,

заслужений журналіст України,

м. Полтава

 

Більше знають про Берсенєва ті, хто слухав його лекції чи радіопередачі на каналі “Культура”, хто читав його книги “Тримаю удар”, “Сім кроків за обрій”, “Метамерія”, “Страхи й жахи (Постійні супутники остеохондрозу шийного відділу хребта)”, “Нелегка хода (Бесіди про біль у тазостегновому суглобі)”, “Дієта для мозку”, “Ліки, які лікують”, “Повільно, але впевнено”… Перелік можна продовжувати, бо вченийневропатолог Володимир Берсенєв — талановитий письменник, член НСПУ, лауреат кількох літературних премій.

А ще більше можуть розповісти про Берсенєва його пацієнти. Одним із них був письменник, лауреат Шевченківської премії Михайло Слабошпицький. І ось тримаю в руках його книжку, яка відкриває цілий материк на ім’я Берсенєв: “Приватна справа дисидента в науці. Вибрані епізоди з біографії Володимира Берсенєва”, Київ, видавництво “Ярославів Вал”, 2013.

А якщо зазирнемо на четверту сторінку обкладинки, то побачимо, що в цьому томику, окрім згаданої, ще одна книжка — Світлани Короненко “Від цього залежить якість життя. Поради лікаря Берсенєва”. Заінтригувала вже сама композиція видання.

Про жанрову дефініцію книжки Михайло Слабошпицький пише так: “…ця книга — поза жанром. Така собі контамінація біографістики, публіцистики, соціології і науковопопулярної літератури. Одне слово, колаж із лікарем Володимиром Берсенєвим у центрі”.

Іскринка того колажу яскраво спалахує на самісінькому початку книги — берсенєвськими рядками мотто: “Я на перше місце серед усіх бід сьогодення поставив би нашестя людей, які зовсім позбулися вміння червоніти. Не має значення — чиновники вони, бізнесмени чи посередники. Вони єдині в абсолютному паралічі таких людських цінностей, як співпереживання, співчуття, любов до ближнього. Це справжня біда”.

На жаль, та біда вразила і багатьох лікарів. Невипадково з’явився вислів: “лікарі увімкнули пилосос”. Це значить, що хворому виписуватимуть нові й нові найдорожчі ліки “своєї” аптеки, без огляду на те, потрібні вони чи ні. Особливо цинічними є такі дії у випадку з онкохворими. Знають, що людина вже ступила на останню дорогу, їй дватри дні до смерті — і “пилососять” родичів ще на 10—15 тисяч гривень (так було з моєю родичкою, Царство Небесне їй, молодій ще матері двох дітей).

На противагу “пилососникам”, життя і діяльність Володимира Андрійовича Берсенєва — лицарське служіння Здоров’ю Людини. За те сили зла і зробили на нього замах, який ледь не коштував йому життя. Було те 27 червня 2011 року. “Увечері до його квартири обманом проникли троє невідомих. Вони стріляли в нього з пістолета, важко поранивши в голову, били непритомного ногами. Вони намагалися інсценізувати розбійний напад із метою пограбування. Тому, полишаючи квартиру Берсенєва, якого, очевидно, вважали мертвим, прихопили із собою мобільник, кілька запонок із коштовним камінням та годинник”, — пише Слабошпицький. І ставить закономірне питання: тих, хто стріляв, швидко знайшли і засудили. А хто замовник?

У Берсенєва тоді була серйозна черепномозкова травма, ушкоджено зір, він витримав кілька важких операцій. І все ж через кілька місяців повернувся до медичної практики.

 

Про лікувальні методи Берсенєва

Сам лікар про них пише так: “Якщо коротко, то суть мого відкриття полягає у можливості нейтралізації захворювання силами “середньої керівної ланки” — периферійної нервової системи. Її складники: нейрони, нервові клітини — досить норовисті, відрізняються від решти матеріалу нашого організму не тільки будовою, а й, так би мовити, характером. Але це вже інше питання. Яким чином приручити, змусити коритися нервові клітини, досить давно відомо. Наприклад, за допомогою голкотерапії, що її довела до досконалості східна медицина. Голка, подразнюючи нервові сплетіння, здатна творити дива, а особливо, якщо ця голка несе в собі мікродозу ліків, то ефект від неї багаторазово зростає.(…) Якщо хочете, це щось подібне до крапельного зрошення”.

Нова технологія метамерного введення лікарських препаратів дозволила поставити на ноги (у буквальному розумінні слова) тисячі пацієнтів із хворобами хребта, травмами, ДЦП… Берсенєв готовий навчити сотні своїх колег цій методиці. Але…

Із гіркотою читаєш про те, як чиновники від медицини, на словах підтримуючи новий напрямок та ще й у критичних ситуаціях самі звертаючись до Берсенєва за порятунком від болю, нічого не робили для того, щоб створити умови для його роботи і розвитку цього напрямку медицини повсюдно в Україні. Ентузіасти знайшли прихисток у стінах Київського інституту ортопедії, і спочатку все ніби було гаразд, тим більше, що фінансування давала Військовопромислова комісія при Раді Міністрів СРСР. Та невдовзі лад було зруйновано… тайфуном заздрості. Під час планової перевірки виявилося, що відділ Берсенєва порушив неписане правило наукової діяльності при соціалізмі: “Не висовуйся!”. Замість запланованих 1700 пацієнтів пролікував 3500! Керівництво Інституту ортопедії вирішило задавити берсенівців.

“Та ще й я, — розповідав Берсенєв, — візьми й бовкни, що з трьохсот операцій на хребті, які зробили ортопеди, необхідність була хіба що в одній, ну, може, в двох. У решті випадків хворому потрібен був не скальпель — потрібне було консервативне лікування…”

 

У книжці “Тримаю удар” Берсенєв розповідає, як удень по нього приїжджає чорна машина і везе лікувати Щербицького, а увечері його у хвіст і гриву шпетять на партзборах і більшістю голосів виключають із партії.

Слабошпицький точними мазками окреслює і те тло, на якому відбувається погром відділу. Триває прихватизація державної власності, формування кланів, наступ корупції, замовні вбивства, що стають нормою, зубожіння мас, люмпенізація інтелігенції, “хамнувориш і злодійкувата шпана на вершинах влади”…

“Єдиний науковий підрозділ на просторах колишнього Союзу, який займався проблемами болю, невдовзі було стерто з лиця Інституту ортопедії, а далі й узагалі ліквідовано”, — так скінчився один із етапів професійного життя видатного лікаря і вченого. 5 листопада 1989 року за розпорядженням заступника міністра охорони здоров’я України Петра Отрощенка відділ Берсенєва викинули на вулицю. Услід за персоналом викидали й пацієнтів…

І розлетілися талановиті дослідникиберсенівці по світах. А він, переживши клінічну смерть, зціпивши зуби, продовжив своє служіння українському народові і людству — цей народжений на острові Сааремаа в Естонії росіянин, який бере участь у фінансувані конкурсу знавців української мови і пропонує Лізі меценатів заснувати конкурс пам’яті Анатолія Єрмака на тему “Що таке національна ідея? Що таке патріотизм?”…

До речі, розділ “Світло з Сааремаа, або Там, де народжуються справжні мужчини” у книзі Слабошпицького — найліричніший, і в тому немає нічого дивного, бо пан Михайло і сам закоханий у цей острів у Балтійському морі, присвятив йому книжку “Гілка ялівцю з Сааремаа”, а тепер — рядки, які заворожують:

“Він родом звідти, де неоглядний обрій гойдається на морських хвилях.

Сааремаа…

Незвичне, як на слов’янський слух, і протяжне, мов довгий подих, слово.

Сааремаа…

Мовби лінива хвиля наповзає на сонний берег…”

 

Приватна справа,

що потрібна мільйонам

“Берсенєвське професійне мистецтво оцінили у Швейцарії. Забезпечили там медичну практику. Зафункціонував Інститут проблем болю, який попервах складався з однієї людини — Володимира Берсенєва — і в Україні. За свої кошти купив помешкання на вулиці Ярославській, що на Подолі, й обладнав там клініку. Перші пацієнти, перші успіхи. І тут уночі клініку пограбували. Винесли з приміщення все, що можна винести і продати…”, — читаєш і захоплюєшся стійкістю, мужністю лікаря, який стільки разів починав усе спочатку, але зумів повернути радість життя без болю тисячам пацієнтів.

Вражають історії уздоровлення маленьких пацієнтів із церебральним паралічем, про які Володимир Берсенєв розповів у книзі “Сім кроків за обрій. Бесіди про причини захворювань мозку дитини, про запобігання їм і лікування”. Деякі з цих клінічних випадків згадують автори рецензованої книги. У розділі “Лікар і пацієнти” Михайло Слабошпицький докладно розповідає й історію хвороби молодого футболіста, який мав би стати однією з найяскравіших зірок українського футболу, але на нього впав жорстокий удар долі. Юнак боровся за місце в основному складі київського “Динамо”, і ось його ставлять на матч у стартовому складі. На ту годину він має застуду, нежить, температуру, та не хоче на це зважати. Далі був матч під холодним дощем. І юнак став його героєм, забив гол. А в роздягальні знепритомнів.

Далі — монолог самого Берсенєва:

“Про хлопця турбувався клуб. Виділяв якісь кошти. Та все це були копійки порівняно з витратами, що раптово накотилися.

Перестали провідувати друзі. На жаль, буває й таке, коли людина потрапляє в біду і треба їй допомагати. А допомагати не всім хочеться. Та й важко спілкуватися з людиною, яка тебе не впізнає і нічого не пам’ятає…

Хлопця могли вивести з сонного стану тільки два чарівних слова: “Динамо” і “Київ”. Вони міцно засіли у підсвідомості, усе ж інше у світі ніби й не існувало для нього.

Важкий випадок. Деякі ліки для метамерного впливу мало кому по кишені за низького рівня заробітків у нашій країні…

Несподіваний рятівний пас прийшов од колеги. До італійського “Мілану” перейшов грати нападник київського “Динамо” Андрій Шевченко. Про успіхи Шеви футбольні вболівальники всього світу чимало чули. Його голи, забиті в чемпіонаті Італії, українські телеканали подають як найсолодшу страву. А як на мене — турбота Шевченка про свого старшого товариша по команді перекриває його рекорди у найпрестижнішій футбольній першості Європи.

Шевченко купує ліки для мого пацієнта, доправляє їх у Київ. Регулярно, без нагадувань… Підопічний Шеви вже на шляху до одужання…”

 

Протибольові кабінети —

вимога часу

Це одна з тих ідей Берсенєва, втілення яких могло б і уздоровити націю, і зменшити втрати суспільства через тимчасову непрацездатність, і бути реальним кроком Творення, а не руйнування в такому розафішованому реформуванні системи охорони здоров’я в Україні.

Кожні дев’ять із десяти людей у нашій країні знають, що таке біль у спині. Остеохондроз став небувало масовим явищем і нечувано помолодшав. У США діють тридцять протибольових центрів, які координують мережу протибольових кабінетів. Берсенєв пропонує почати знизу, з протибольових кабінетів, де працюватиме один лікар і одна медсестра. Значних коштів для цієї програми не потрібно. Берсенєв порахував, що в Україні можна створити до тридцяти тисяч протибольових кабінетів, які працюватимуть за методикою його Інституту проблем болю.

Читаю це і думаю: чи хоч у постмайданній Україні ми здатні запустити хоча б пілотний проект таких кабінетів? Війна, скажете, не до того… Але у війну найбільше й страждають людські хребти, і в той же час війна вимагає від кожного з нас максимальної мобілізації. Геть недоліковані через байдужість до власного здоров’я болячки, геть шкідливі звички! Україні ми потрібні сильними і незламними.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Батько української оперети
2014-10-06 11:39 slovo

Віталій  МАКОГОН

 

Знаменні події в Київському національному академічному театрі оперети цього року: 115річний ювілей композитора, заслуженого діяча мистецтв України Олексія Рябова (1899—1955), засновника сучасної української оперети, автора “кращої музичної вистави” “Сорочинський ярмарок”, а також дата (1966) присвоєння Київському театру музичної комедії назви — “театр оперети”.

Олексій Пантелеймонович Рябов — музикант широкого діапазону. Він автор симфоній, концертів для скрипки з оркестром, музики до балетів і малих оркестрових форм. Його музика завжди була пронизана національним струменем, яскравим мелодизмом, а щодо оперети, то тут він був неповторним новатором музикальної драматургії. Сам скрипальвіртуоз виступав із сольними концертами.

Виставам тих часів бракувало яскравої музичної основи. Театру потрібен був композитор, який би створював якісно нові, сучасні твори. Молодого, талановитого музиканта Олексія Рябова запросили на посаду композитора і диригента театру. Він проявив себе найуспішніше, з головою поринув у творчі пошуки оновлення, збагачення, відкриття незнаних шляхів і виразових можливостей “легкого жанру”. Уже незабаром з’являються його твори, які стали закладанням засад нової української оперети, як утвердження художніх принципів класичного жанру: “Зірка екрана”, “Вихор”, “Сухий закон”, “Оксана”, “Три чверті людини”.  Ім’я композитора набуває популярності, починаючи з тріумфальної прем’єри оперети “Коломбіна”. Прізвище молодого композитора надовго прикрасило афіші Харкова, Москви, Ленінграда… Успіх “Коломбіни” окрилив Олексія, і він без вагань обирає оперету як основний шлях своєї творчості.

Композитор понад 30 років самовіддано служив оперетковому мистецтву, переборюючи постійну критику з боку компартійних чиновників, які вважали оперету чужою для  радянських глядачів. Але чарівна музика композитора брала верх над ідеологічними вказівками. У співпраці з драматургом Леонідом Юхвідом йому вдалося втілити ідею об’єднання класичної європейської оперети й національного музичнодраматичного театру. Так 1939 року відбулася прем’єра нової української оперети “Сорочинський ярмарок”, а за нею новаторська, героїкопатріотична — “Весілля в Малинівці”. У творенні національних оперет Олексію дуже допомагала його дружина Ольга Кропивницька, донька Марка Кропивницького, засновника класичного українського театру. Вона була знавцем фольклору, музично обдарованою людиною.

Розквіт таланту композитора відбувся, коли він 1939 року очолив як головний диригент тоді ще Київський театр музичної комедії.

Слава театру ширилася по всій країні. Композиторські шедеври Олексія Рябова назавжди стали невичерпним джерелом для сміливих знахідок і відкриттів у цьому жанрі мистецтва. У співдружності з колективом народжуються нові спектаклі, зігріті народнопісенними інтонаціями, душевним мелодизмом, українським колоритом і гумором: “Шумить Дніпро”, “Коли помиляються двоє”, “Блакитна фортеця”, “Шельменко денщик”, “Закохана витівниця”, “Чудесний край”, “Червона калина”, “Пошились у дурні”, які успішно розширили репертуар музичних театрів усієї країни.

Київський театр був тоді в авангарді розвитку і становлення жанру української оперети. Чи зберіг ці традиції театр сьогодні? У репертуарі театру наразі переважають оперети західноєвропейського, американського зразка. Поява на сцені довгоочікуваної української оперети “Сорочинський ярмарок”, показ якої відбувся з надзвичайним успіхом, свідчить про те, що глядач хоче бачити на сцені свої, українські твори. Художній керівник театру Богдан Струтинський подарував нам прекрасний спектакль. Чи це стало переломним явищем у репертуарі театру, чи повернеться він обличчям до національної тематики, найперше до тих творів Олексія Рябова, в яких розкривається душа народу? Яскрава музика безсмертна, вона й надалі хвилюватиме й чаруватиме, а лібрето можна завжди піддати змінам і вдосконаленням, це дасть нове життя надзвичайно успішним у минулому творам.

Здобуття театром звання національного, академічного накладає на нього велику відповідальність, воно додасть натхнення із вдосконалення репертуару. Історію Київського театру оперети не можна уявити без яскравих творів Олексія Рябова. Він був справжнім “батьком” цього театру.

Із нагоди 115річчя композитора Київський національний академічний театр оперети має носити ім’я Олексія Рябова. Залишилося надіслати листа з цього приводу від імені колективу театру Кабінету Міністрів України і мерові Києва Віталію Кличку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Восени, коли розцвіла Яблонська…
2014-10-06 11:39 slovo

Розповідь про вісім десятиліть творчості великої української актриси

Василь НЕВОЛОВ,

письменник, театральний критик, професор

 

Листопад далекого 1934го… В одному з провінційних пересувних театрів України відбулося внутрішнє невеличке мистецьке свято — перша прем’єра нового сезону! В епізодичній ролі хлопчика в цій виставі вийшла на сцену шестирічна Галинка, дочка театрального подружжя Яблонських, які тоді працювали в цьому театрі. Ось від цього вечора і розпочався зоряний творчий шлях майбутньої народної артистки України, повного кавалера Ордена Княгині Ольги, лауреата театральної премії “Київ” імені А. М. Бучми і володарки інших нагород, почесних дипломів і грамот — Галини Яблонської.

А у вісім років юна артистка вже виконувала в театрі поряд з іншими сценічними епізодами навіть головну роль. Було це у виставі “Хатина дядечка Тома” за відомою повістю Бічер Стоу.

Був 1936 рік. У далекій Іспанії йшла громадянська війна. Дівчинка, яка тількитільки щасливо розпочала свій шлях у мистецтві, зробила перший свідомий вчинок. Вона віддала усі зароблені нею за вистави гроші (це було чимало — аж п’ятдесят карбованців!) у фонд іспанським дітямжертвам війни.

Пізніше юну артистку теж не оминуло лихоліття війни. Під час фашистської окупації, перебуваючи на Вінниччині у бабусі, вона разом із двома подругами потрапила до числа тих, на кого чекала виснажлива рабська праця в Німеччині, а можливо, і смерть у концтаборі. Після кількох невдалих спроб їм таки вдалося втекти з німецького рабства.

Суворі жорстокі життєві обставини, як і дитячі світлі враження від її малої батьківщини — чарівної Умані та дивовижної Софіївки, сформували душу юної патріотки і майбутньої прекрасної актриси. Усе пережите нею у майбутньому допомогло Галині Яблонській втілити образи багатьох своїх легендарних героїньпатріоток — від Марусі Богуславки до болгарської розвідниці Аделіни Тошевої… А 1944 року Галя ще школяркою знову повертається на сцену і вже ніколи не полишає її. Вона допомагала матері вистояти в ті непрості часи, пережити загибель Галиного любого вітчима, цікавої людини і здібного актора. Саме закінчувала навчання в школі, згодом екстерном подолала науку у знаменитому на весь Союз Дніпропетровському театральному училищі. Яблонська грала захоплено і самовіддано. У пересувному театрі імені Лесі Українки, що в Кам’янціПодільському; МогилівПодільському імені Т. Шевченка, Вінницькому імені М. Садовського, Дніпропетровському пересувному… Вже тоді вона визначилася як актриса переживання, як спадкоємиця школи великої Марії Заньковецької. Основний репертуар театрів складала українська класика — чудова школа для творчого становлення актриси… Наталя в “Лимерівні”, Маруся в “Марусі Богуславці” і багато Софій, Галь, Полін та Юль… А під час однієї з вистав Дніпропетровського пересувного театру, а було це в Кривому Розі, її майстерність відзначили  присутні на спектаклі представники з Києва. Яблонська вразила їх своєю грою, і цей щасливий випадок привів її 1951 року на сцену провідного театру України — академічного театру імені Івана Франка, де вона дебютувала у ролі Галі у драмі Т. Шевченка “Назар Стодоля” у постановці легендарного Амвросія Бучми. Відтоді і розпочала набирати творчої потужності зірка сцени — Галина Яблонська. Розцвітала її краса, вражав неповторний гнучкий, дуже гарного тембру голос, який полонив свого часу і кінорежисера Сергія Герасимова. Також відчувалася сила і твердість її характеру. Саме театр імені Івана Франка огранив цей акторський діамант, надав артистці багатобарвного блиску й шляхетності, впевненої досвідченості і яскравості. У цьому театрі Галина Гілярівна прожила велике і змістовне мистецьке життя, зіграла понад сімдесят провідних ролей, знялася в багатьох франківських фільмахвиставах, які стали документом часу, історією вітчизняного театру і “золотим” фондом зафіксованого сценічного мистецтва. Її запрошував до участі в одному зі своїх фільмів знаменитий Олександр Довженко. Та велика завантаженість актриси у театрі завадила цьому.

Вісімдесят років — це приклад завидного творчого довголіття мисткині і її унікального служіння та вірності своїй улюбленій справі.

Людина запальної вдачі, Галина Яблонська і сьогодні повна нових ідей, задумів. Вона вражає тим невичерпним запасом енергії, яким так щедро наділена від природи. Галина Гілярівна — велика патріотка України, палка захисниця рідної мови і самовіддана просвітниця. І навіть у своїй багатоманітній громадській діяльності лишається завжди відданою мистецтву.

Яблонська очолює Міжнародну лігу “Матері і сестри — молоді України”, керує вже десять років власним авторським Героїчним театром “Пам’ять”, п’ять років поспіль очолює журі Всеукраїнського конкурсу читців імені Тараса Шевченка Українського центру культурних досліджень Міністерства культури України, є головою ДЕКу у низці мистецьких вишів, і “ставить на крило” їх молодих талановитих випускників, а також входить до Експертної ради національної комісії з питань суспільної моралі. Ще багато чого є в “послужному списку” Митця і Громадянина, бо не байдужа вона до всього, а головне її гасло: “А хто ж, як не я”…

Головним напрямом її діяльності є прищеплення любові до рідного слова, до історії держави та її визначних постатей. Це були не лише зіграні ролі й створені неповторні характери, а й відтворені у поставлених нею виставах Олег Ольжич, Олена Теліга, Михайло Бойчук, Василь Капніст, а ще Герої Крут, герої Карпатської України і чимало інших прекрасних імен…

Ось і нині в її творчому “портфелі” знаходиться театралізоване дійствомістерія “Шевченкові імперативи і ми”, як завжди, за її власним сценарієм, присвячене 200річчю українського генія. Воно вже напередодні “оприлюднення”. Цій виставі присвятив увагу радіоканал “Культура” і його очільниця Світлана ГудзьВойтенко, а 14 жовтня о 15 годині — саме на Покрову, в День українського козацтва — у Києві, в Мистецькій вітальні Національної парламентської бібліотеки України, відбудеться презентація цього творчого проекту — динамічного, емоційного, як завжди розрахованого насамперед на молодіжну аудиторію. Проекту, який підводить глядача до осмислення відповідності свідомості сучасного суспільства духові Шевченка. Проекту, зігрітого теплотою, мудрістю і талантом великої актрисигромадянина — Галини Яблонської!

Її осінь — щедра і багата плодами. Квітніть, Галино Гілярівно, ще довгі роки!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

“Леонід Кисельов. Над київськими зошитами. Книга про поета”
2014-10-06 11:38 slovo

(спогади, твори, статті, фото, живий голос автора)” (“Ярославів Вал”, 2014)

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ

Благой вичитав автора за те, що він “недопонимает” прогресивної ролі Петра І. Мовляв, це — великий і прогресивний державний діяч, а тому велика єресь — говорити про нього зневажливим тоном і наводити слова Шевченка (“Це той Первий, що розпинав нашу Україну…”).

Кисельов відповів московському літературному вельможі самопародією “Дм. Благому”:

И Петр, и те голодные, босые

в одном строю к единой цели шли.

За долгую историю России

Были и хорошие цари.

В оригіналі ж у нього було так:

Не Петр, а те голодные, босые

в болоте основали Петроград.

За долгую историю России

ни одного хорошего царя.

Російськомовний київський поет дивився на історію не шовіністичнорадянськими, як це тоді вимагалося, а справді нормальними українськими очима.

Над цим феноменом з подивом замислюються чи не всі автори “Книги про поета”. Тут згадується коло людей Володимира Кисельова, Льониного батька: Віктор Некрасов, Дмитро Затонський, Гелій Снєгірьов, Микола Дубов, Григорій Кіпніс, Юрій Щербак, Анатолій Шевченко. Кисельовстарший приязнився з українськими “шістдесятниками” і всіляко їм протегував у “Литературной газете”, де мав посаду власкора по Україні. Я застав ту особливу атмосферу дому Кисельових, де не тільки частували алкогольними трунками (одне з улюблених слів Володимира Леонтійовича), а й спалахували літературні дискусії і звучали вірші. Кисельовстарший мав добру бібліотеку й феноменальну пам’ять, у якій завжди напоготові були строфи різних поетів світу. В цій атмосфері і ріс Льоня Кисельов — винятково літературоцентрична особистість. У колі батькових друзів він здобув добру освіту, мовби скінчивши не один університет. А ще ж було перечитано й осмислено хтозна скільки літературних шедеврів. Поезії школяра вражають високою літературною культурою. У них рясно культурних алюзій і ремінісценцій, у них вражає віртуозне володіння поетичним ремеслом. Та найголовніше — зрілість таланту в такому юному віці. Ще раз нагадаю: безжальна смерть забрала Леоніда Кисельова в двадцять два роки.

Автори спогадів Юрій Щербак, Вадим Скуратівський, Мирон Петровський, Лесь Герасимчук, Наталія Овчаренко, Людмила Лемешева, Маргарита Жердинівська пояснюють кожен посвоєму раптовий перехід Кисельова на українську мову. Цілком сформований поет, за яким ледь відчутно вгадувалася “школа” Мандельштама, Пастернака, Блока, Цвєтаєвої, Гумільова, Ахматової, несподівано зазвучав українською. І то без будьякого натяку на силуваність чи скованість — у нього дивовижна мовна органіка, багата лексична партитура і стилістична прозорість. Таке справді рідко буває навіть серед тих, хто виріс і сформувався в річищі української мови.

Професор Манітобського університету Ярослав Розумний наголошує: “Загадковим лишається для нас питання, чому молодий поет, до того ж неукраїнського роду, вирішив переключитися з російської на українську мову. Загадково воно тим більше, що цей зворот стався в часи відвертої русифікації України, коли українські мова й культура стали об’єктом принижування навіть своїми, українського роду, чиновникамиреспубліканськими урядовцями та академіками починаючи, а сільськими учителями кінчаючи”.

Лесь Герасимчук нагадує, може, найголовнішу обставину творчої метаморфози Леоніда Кисельова: він — поет із безперечно українською ментальністю. Цей перехід спочатку гальмувався впливом близьких йому людей, які, за словами Герасимчука, висловлювалися приблизно так: “Історія українського духу посідає, безперечно, видатне місце у мозаїці світової культури. Але однаково історія залишається історією, бо дух цей не здатний витримати новітнього тиску машинної та кібернетичної цивілізації. Так сталося з пригніченими мовами у Великобританії, США… Хоча й шкода, проте самісінько подібним чином станеться і в СРСР”.

Звичайно, така перспектива багатьох деморалізувала. Люди дезертирували зі своєї культури й мови, приставали до імперських берегів. А Леонід Кисельов повставав проти такої ролі, він пішов проти течії. Це був його принциповий моральний вибір.

Пояснення цього моменту легко знайти в його російськомовних текстах, де звучить трепетний пієтет перед багатьма українськими реаліями. От хоча б неоднораз цитований чи не кожним, хто писав про Кисельова, вірш:

Я позабуду все обиды.

И вдруг напомнят песню мне

На милом и полузабытом,

На украинском языке

 

И в комнате, где, как батоны,

Чужие лица без конца,

Взорвутся черные бутоны —

Окаменевшие сердца.

Це на сьогодні вже справді хрестоматійні рядки, що їх написав шістнадцятирічний поет:

Я постою у края бездны

И вдруг пойму, сломясь в тоске,

Что все на свете — только песня

На украинском языке.

Ріталій Заславський, безмежно захоплений поезією Кисельова, пише: йому завжди здавалося, що його українські вірші сильніші за його ж російські. Особливо гіпнотизували Заславського рядки з “Рано ще, ой рано”, які він блискуче переклав російською.

Ясна річ, протиставляти українські вірші Кисельова російським недоречно, бо ж і ті, й ті вийшли з однієї творчої системи. Та все ж саме в українських поезіях його є особливий національноетичний пафос, неприховане почуття соціальної відповідальності за цінності цієї історії і цієї землі. Не перестаєш дивуватися: де взялася ця відповідальність у вчорашнього міського школяра у тому віці, коли багато чого з таких речей ще не тільки не усвідомлюється, а й навіть не підозрюється їхнє існування. Про дочасність людського і творчого визрівання Кисельова, про соціальну зіркість і гостроту його поезій — особливо ж українських — говорять академіки Дмитро Затонський і Леонід Новиченко, які відразу ж по смерті написали, що Кисельов — яскраве явище нашої поезії. Це було виразно помітно їм і не тільки їм — тоді, наприкінці шістдесятих, а ще помітніше нині, вже на початку третього тисячоліття, через сорок шість років після того, як поета не стало. Часова дистанція не розмила, а навпаки — увиразнила і вияскравила це явище. Чимало його віршів створюють враження мовби вони написані саме сьогодні — в них звучить те, про що ми нині сперечаємося. Начебто поряд із нами в суперечку втручається Льоня Кисельов. Мовлячи своє слово, він раптом дає нам змогу побачити об’єкт суперечок у новому ракурсі. Ось так кореспондує з нашим часом поетичний текст, написаний кілька десятиліть тому. І це ще раз підтверджує універсалізм поезії.

Автори спогадів і статей — люди з різних країн світу: України, Росії, Ізраїлю, США, Канади, Німеччини, Естонії. В одних авторів Леонід Кисельов був важливою сторінкою їхнього життя, в інших — став незабутньою пригодою душі при читанні його творів. Маємо найнесподіваніші рецепції, оригінальні моменти читацьких сповідей. І цей неприхований автобіографізм багатьох публікацій надає книзі, сказати б, суто інтимної теплоти та безпосередності. Всі ті матеріали анітрохи не дисонують зі спогадами тих, хто приязнився з Кисельовим, і хто розповідає найособистіші моменти його життя.

На моїй пам’яті в Україні немає жодної подібної книжки. Вона абсолютно унікальна. Та, котра може існувати лише в однині. Бо ж нічого і ніколи з усього того, про що тут ідеться, не повториться ні в Києві, ні в Україні, ні на землі.

Коли читаєш про життя поета, то неодмінно шукаєш розгадки цього феномену. Розумієш, що в контексті такого життя все має справді важливе значення. Тому кожен факт, кожну, здавалося б, і не надто істотну, подробицю осмислюєш із різних проекцій. І вже, здається, впритул наближаєшся до розгадки — ще кілька фактів і виведеш формулу цього таланту. Але це — оманлива ілюзія. Натикаєшся на несподіваний парадокс: наближаючись до розгадки таланту, водночас віддаляєшся від нього.

Це — як наближатися до обрію, котрий невтримно манить тебе до себе, дарує ефект наближення, однак втікає від тебе.

Тобі врешті лишається припинити пошуки розгадки літературного дива і втішатися незбагненним чаром поетичного слова.

Ось пише сімнадцятирічний Кисельов у вірші, присвяченому Вікторові Некрасову:

Подол — плохое место для собак.

Плевать трамваям на собачьи лапы.

У них дорога, пассажиры. График.

Они неотвратимы, как судьба.

 

Дождливые подольские дворы,

Изысканные завтраки помоек,

И кажется — от моря и до моря

Дожди, дворы, помойки и пиры.

 

А вечером огромная луна.

И так все время — бегай и надейся,

Что, может быть, останется на рельсах

Не голова, а лапа…

Чи ж не через мінливий образ Києва, що постає в його слові за різних пір року, за різного освітлення, за різних настроїв, і називають Кисельова “найкиївськівшим” поетом.

А ось Кисельов останнього року життя:

Заспівайте, сестро, заспівайте

Про своє кохання безталанне,

Бо в піснях кохання нещасливе —

Нащо і співать, як не журна?

 

В хаті тепло, а надворі зимно,

За вікном засніжене обійстя,

За обійстям всніжена долина,

А за нею — безпритульний світ.

Як ви скоро, сестро, одіснились

 

І пішли у сніг, у біле поле,

А в піснях кохання нещасливе,

Нащо і співать, як не журна.

Заспівайте, сестро, про кохання.

Українська пісня увійшла у поезію Кисельова. Він не стилізувався під неї. Вона стала душею цієї поезії. А ці два чотиривірші — як останній привіт життю, прощання з ним. Написані вони буквально перед смертю. Перший:

Затулити вуха. Заплющити очі.

А втім не варто, бо я вже звик

Щогодини, щодня, щоночі,

Немов білокрів’я, ковтати крик.

І другий — “Осінь”, яку зацитовує чи не кожен, хто пише про Леоніда Кисельова:

Така золота, що нема зупину,

Така буйна — нема вороття.

В останніх коників, що завтра загинуть,

Вчуся ставлення до життя.

Автори спогадів пишуть, що він ішов до трагічного фіналу свого життя з широко розплющеними очима. Він знав усе про свою хворобу і не мав жодних ілюзій, що його пощастить уникнути. У нього була не тільки ніжна, а й мужня душа.

Таким він постає перед нами з цієї книги.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

«Учуся ставленню до життя…»
2014-10-06 11:37 slovo

Благой вичитав автора за те, що він “недопонимает” прогресивної ролі Петра І. Мовляв, це — великий і прогресивний державний діяч, а тому велика єресь — говорити про нього зневажливим тоном і наводити слова Шевченка (“Це той Первий, що розпинав нашу Україну…”).

Кисельов відповів московському літературному вельможі самопародією “Дм. Благому”:

И Петр, и те голодные, босые

в одном строю к единой цели шли.

За долгую историю России

Были и хорошие цари.

В оригіналі ж у нього було так:

Не Петр, а те голодные, босые

в болоте основали Петроград.

За долгую историю России

ни одного хорошего царя.

Російськомовний київський поет дивився на історію не шовіністичнорадянськими, як це тоді вимагалося, а справді нормальними українськими очима.

Над цим феноменом з подивом замислюються чи не всі автори “Книги про поета”. Тут згадується коло людей Володимира Кисельова, Льониного батька: Віктор Некрасов, Дмитро Затонський, Гелій Снєгірьов, Микола Дубов, Григорій Кіпніс, Юрій Щербак, Анатолій Шевченко. Кисельовстарший приязнився з українськими “шістдесятниками” і всіляко їм протегував у “Литературной газете”, де мав посаду власкора по Україні. Я застав ту особливу атмосферу дому Кисельових, де не тільки частували алкогольними трунками (одне з улюблених слів Володимира Леонтійовича), а й спалахували літературні дискусії і звучали вірші. Кисельовстарший мав добру бібліотеку й феноменальну пам’ять, у якій завжди напоготові були строфи різних поетів світу. В цій атмосфері і ріс Льоня Кисельов — винятково літературоцентрична особистість. У колі батькових друзів він здобув добру освіту, мовби скінчивши не один університет. А ще ж було перечитано й осмислено хтозна скільки літературних шедеврів. Поезії школяра вражають високою літературною культурою. У них рясно культурних алюзій і ремінісценцій, у них вражає віртуозне володіння поетичним ремеслом. Та найголовніше — зрілість таланту в такому юному віці. Ще раз нагадаю: безжальна смерть забрала Леоніда Кисельова в двадцять два роки.

Автори спогадів Юрій Щербак, Вадим Скуратівський, Мирон Петровський, Лесь Герасимчук, Наталія Овчаренко, Людмила Лемешева, Маргарита Жердинівська пояснюють кожен посвоєму раптовий перехід Кисельова на українську мову. Цілком сформований поет, за яким ледь відчутно вгадувалася “школа” Мандельштама, Пастернака, Блока, Цвєтаєвої, Гумільова, Ахматової, несподівано зазвучав українською. І то без будьякого натяку на силуваність чи скованість — у нього дивовижна мовна органіка, багата лексична партитура і стилістична прозорість. Таке справді рідко буває навіть серед тих, хто виріс і сформувався в річищі української мови.

Професор Манітобського університету Ярослав Розумний наголошує: “Загадковим лишається для нас питання, чому молодий поет, до того ж неукраїнського роду, вирішив переключитися з російської на українську мову. Загадково воно тим більше, що цей зворот стався в часи відвертої русифікації України, коли українські мова й культура стали об’єктом принижування навіть своїми, українського роду, чиновникамиреспубліканськими урядовцями та академіками починаючи, а сільськими учителями кінчаючи”.

Лесь Герасимчук нагадує, може, найголовнішу обставину творчої метаморфози Леоніда Кисельова: він — поет із безперечно українською ментальністю. Цей перехід спочатку гальмувався впливом близьких йому людей, які, за словами Герасимчука, висловлювалися приблизно так: “Історія українського духу посідає, безперечно, видатне місце у мозаїці світової культури. Але однаково історія залишається історією, бо дух цей не здатний витримати новітнього тиску машинної та кібернетичної цивілізації. Так сталося з пригніченими мовами у Великобританії, США… Хоча й шкода, проте самісінько подібним чином станеться і в СРСР”.

Звичайно, така перспектива багатьох деморалізувала. Люди дезертирували зі своєї культури й мови, приставали до імперських берегів. А Леонід Кисельов повставав проти такої ролі, він пішов проти течії. Це був його принциповий моральний вибір.

Пояснення цього моменту легко знайти в його російськомовних текстах, де звучить трепетний пієтет перед багатьма українськими реаліями. От хоча б неоднораз цитований чи не кожним, хто писав про Кисельова, вірш:

Я позабуду все обиды.

И вдруг напомнят песню мне

На милом и полузабытом,

На украинском языке

 

И в комнате, где, как батоны,

Чужие лица без конца,

Взорвутся черные бутоны —

Окаменевшие сердца.

Це на сьогодні вже справді хрестоматійні рядки, що їх написав шістнадцятирічний поет:

Я постою у края бездны

И вдруг пойму, сломясь в тоске,

Что все на свете — только песня

На украинском языке.

Ріталій Заславський, безмежно захоплений поезією Кисельова, пише: йому завжди здавалося, що його українські вірші сильніші за його ж російські. Особливо гіпнотизували Заславського рядки з “Рано ще, ой рано”, які він блискуче переклав російською.

Ясна річ, протиставляти українські вірші Кисельова російським недоречно, бо ж і ті, й ті вийшли з однієї творчої системи. Та все ж саме в українських поезіях його є особливий національноетичний пафос, неприховане почуття соціальної відповідальності за цінності цієї історії і цієї землі. Не перестаєш дивуватися: де взялася ця відповідальність у вчорашнього міського школяра у тому віці, коли багато чого з таких речей ще не тільки не усвідомлюється, а й навіть не підозрюється їхнє існування. Про дочасність людського і творчого визрівання Кисельова, про соціальну зіркість і гостроту його поезій — особливо ж українських — говорять академіки Дмитро Затонський і Леонід Новиченко, які відразу ж по смерті написали, що Кисельов — яскраве явище нашої поезії. Це було виразно помітно їм і не тільки їм — тоді, наприкінці шістдесятих, а ще помітніше нині, вже на початку третього тисячоліття, через сорок шість років після того, як поета не стало. Часова дистанція не розмила, а навпаки — увиразнила і вияскравила це явище. Чимало його віршів створюють враження мовби вони написані саме сьогодні — в них звучить те, про що ми нині сперечаємося. Начебто поряд із нами в суперечку втручається Льоня Кисельов. Мовлячи своє слово, він раптом дає нам змогу побачити об’єкт суперечок у новому ракурсі. Ось так кореспондує з нашим часом поетичний текст, написаний кілька десятиліть тому. І це ще раз підтверджує універсалізм поезії.

Автори спогадів і статей — люди з різних країн світу: України, Росії, Ізраїлю, США, Канади, Німеччини, Естонії. В одних авторів Леонід Кисельов був важливою сторінкою їхнього життя, в інших — став незабутньою пригодою душі при читанні його творів. Маємо найнесподіваніші рецепції, оригінальні моменти читацьких сповідей. І цей неприхований автобіографізм багатьох публікацій надає книзі, сказати б, суто інтимної теплоти та безпосередності. Всі ті матеріали анітрохи не дисонують зі спогадами тих, хто приязнився з Кисельовим, і хто розповідає найособистіші моменти його життя.

На моїй пам’яті в Україні немає жодної подібної книжки. Вона абсолютно унікальна. Та, котра може існувати лише в однині. Бо ж нічого і ніколи з усього того, про що тут ідеться, не повториться ні в Києві, ні в Україні, ні на землі.

Коли читаєш про життя поета, то неодмінно шукаєш розгадки цього феномену. Розумієш, що в контексті такого життя все має справді важливе значення. Тому кожен факт, кожну, здавалося б, і не надто істотну, подробицю осмислюєш із різних проекцій. І вже, здається, впритул наближаєшся до розгадки — ще кілька фактів і виведеш формулу цього таланту. Але це — оманлива ілюзія. Натикаєшся на несподіваний парадокс: наближаючись до розгадки таланту, водночас віддаляєшся від нього.

Це — як наближатися до обрію, котрий невтримно манить тебе до себе, дарує ефект наближення, однак втікає від тебе.

Тобі врешті лишається припинити пошуки розгадки літературного дива і втішатися незбагненним чаром поетичного слова.

Ось пише сімнадцятирічний Кисельов у вірші, присвяченому Вікторові Некрасову:

Подол — плохое место для собак.

Плевать трамваям на собачьи лапы.

У них дорога, пассажиры. График.

Они неотвратимы, как судьба.

 

Дождливые подольские дворы,

Изысканные завтраки помоек,

И кажется — от моря и до моря

Дожди, дворы, помойки и пиры.

 

А вечером огромная луна.

И так все время — бегай и надейся,

Что, может быть, останется на рельсах

Не голова, а лапа…

Чи ж не через мінливий образ Києва, що постає в його слові за різних пір року, за різного освітлення, за різних настроїв, і називають Кисельова “найкиївськівшим” поетом.

А ось Кисельов останнього року життя:

Заспівайте, сестро, заспівайте

Про своє кохання безталанне,

Бо в піснях кохання нещасливе —

Нащо і співать, як не журна?

 

В хаті тепло, а надворі зимно,

За вікном засніжене обійстя,

За обійстям всніжена долина,

А за нею — безпритульний світ.

Як ви скоро, сестро, одіснились

 

І пішли у сніг, у біле поле,

А в піснях кохання нещасливе,

Нащо і співать, як не журна.

Заспівайте, сестро, про кохання.

Українська пісня увійшла у поезію Кисельова. Він не стилізувався під неї. Вона стала душею цієї поезії. А ці два чотиривірші — як останній привіт життю, прощання з ним. Написані вони буквально перед смертю. Перший:

Затулити вуха. Заплющити очі.

А втім не варто, бо я вже звик

Щогодини, щодня, щоночі,

Немов білокрів’я, ковтати крик.

І другий — “Осінь”, яку зацитовує чи не кожен, хто пише про Леоніда Кисельова:

Така золота, що нема зупину,

Така буйна — нема вороття.

В останніх коників, що завтра загинуть,

Вчуся ставлення до життя.

Автори спогадів пишуть, що він ішов до трагічного фіналу свого життя з широко розплющеними очима. Він знав усе про свою хворобу і не мав жодних ілюзій, що його пощастить уникнути. У нього була не тільки ніжна, а й мужня душа.

Таким він постає перед нами з цієї книги.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Творення світу. Продовження
2014-10-06 11:36 slovo

Віктор ПАЛИНСЬКИЙ,

м. Львів

 

1. Перед початком

…Я не певен, що тривалий шлях від приблизно вирізьблених статуеток з каменю чи кості доби Верхнього палеоліту і аж до безумовних досконалостей геніальної пластики Мікельанджело Буонарроті щось особливо з’ясовує в містиці скульптурного мистецтва, однак таки переконливо демонструє духовну притягальність цього художнього самовираження. Залишаючи авторські “знаки” духу та сліди культурної доби на звивистому шляху історичних подій та діянь. Уводячи в неповторність образу та чистоту матеріального вираження (у ідеальному поєднанні) кожного, хто потрафить побачити та відчути. Хто прийшов. І хто прийде…

…Ці скульптурні творіння наче спостерігають за нами. І супроводжують нас. І в цьому немає ні крихти зумисного пафосу. …Лише захоплення!

 

2. Тиша спонукальна

…Його скульптура нагадує мені ту первинну (?) тишу, що до неї прислухаємося споконвіків. Яка тримає первооснови сущого. Можливо, ця тиша і є тою глиною, з якої створено першу людину та надихнуто її. (Нічого тут не формалізую: він скульптор із тих, хто щоразу йде від первня). Первня.

Камінь. Душа. Камінна душа. Прихисток страждань. Господня дорога. Виділити. Аби не поглинув хаос. І залишити назавше. Любомир Яремчук.

 

3. Зближення з образом

…Мені хочеться виокремити: творчість цього скульптора — складна й багатогранна структура; жива й оживлена система образного мислення й одухотвореного втілення. Втім, одразу ж відчуваю занадту універсальність цього твердження. І через це скажу в інший спосіб: його скульптурна пластика (і станкова, і монументальна) добре “читається”, тобто її можна переглядати, скажімо, у виставковій експозиції чи на пленері багато разів, догоджаючи собі новими естетичними відкриттями; “відчитуючи” окремішні речі, як складові єдиного художнього цілого. Цілого. Скульптуру. Яремчука.

…Ти ніби бачиш процес його роботи: коли твориться наче вибудовується, нагромаджуючи послідовно окремі пласти, що конче підпорядковані виразній художній ідеї. І вже тоді формується сприйняття “моє”, поціновувача. Чогось такого значного як “Деметра”, скажімо. Зближаючись. У процесі. Моє.

 

4. Творення світу

Пластика Л. Яремчука — це просто природне перетікання об’ємів і сенсів. Невловимий тік і зміна форм. Час трансформацій та світлових спалахів. Процес, що в ньому не проґавити та засвідчити — найголовніше завдання. А ще й — зупинити?.. Можливо? Нерідко вдається.

…Перебирання — ще теплих форм, час спонукання первнів натхненної глини. Докластися до цього — священнодійство. І нескінченні можливості. Доторкнутися до… Навіть якщо — ілюзія?..

…Я бачу, як самочинно з’являється скульптурна форма. Як поступово поширюється світло довкола неї. Як вона проступає на перший план. Стає центром творення нового авторського світу. Світу. Так проймає.

Треба мати добрий слух. Бо у цих світах запанувала гармонія. (“Хвиля”, “Степова тиша”, “Феміда”). Світах Любомира Яремчука. Художника в самодостатньому виразі. Без хизувань і нарцисизму.

 

5. До себе

…Дивно, проте монументальна скульптура Л. Яремчука притягує не лише оригінальним метафоричним масштабним узагальненням такого собі борцятитана (Іван Вишенський, Ярослав Мудрий, Петро Сагайдачний, Тарас Шевченко, Іван Франко, Михайло Грушевський, Степан Бандера), а й особистісною добротою та шляхетністю натури, що струменить від неї та підпорядковує собі весь довколишній простір. Не думаю, що це може бути випадковим ефектом, або ж чимось таким, що не аж надто усвідомлюється скульптором… Радше, — природа самого автора, трасформуючись через непересічний талант, спонукально призводить до таких виразних гуманістичних втілень… І ще: особливе відчування автором культових для України постатей своїми сучасниками. Так є! Масштаб особистості.

…Напевне, ще й так: не ховаючись за пам’ятником. Сказати про себе.

 

6. Принагідне відчування

Справжня скульптура, як мегаматеріал, як пластичний метатекст, що в ньому — виболена душа цього художника; являє тут свої позамодерні форми, послуговуючись винятково талантом і природним самоплином безконечності матеріалу. Здавалося б, так запросто: фіксуючись тільки у митцю відомих точках простору і часу… Так відверто. Скульптура. Любомир Яремчук. Спілкування з простором і часом. — “Думи мої”. “Свіча”. “Молитва” І так винятково… І разом з тим, покладаючись на традиції національні.

 

7. Пластика просвітленого суму

Не згадаю кому належить оцей психологічний шкіц (чомусь записалося колись без імені автора), але дуже вже “якраз” мені сьогодні і саме тут: “Позначено екзистенційною настроєвістю просвітленого суму, розташуванням у смутку присмеркового медитативного проминання”. Власне, і Яремчука ваблять стани переходу, межі між насвітденим і прихованим, земним і небесним; хвилює солодкий щем перетікання етнічної вітальності за овиди чи то ирію, чи то християнського раю. …І цьому сприяє особлива, наговорена вже тут, пластика перетікання. І вона вживлена у непоодинокий скульптурний твір Яремчука. Видиться. (“Двоє”, “Він і вона”, “Оберіг” “Скіфська метафора”, “Стіна плачу”). Не задаюсь метою перелічити всі твори…

 

8. Оживити  “річ” (принагідно)

Усе створене існує лише частково, якщо не погоджене з Богом; тобто не пройнялось Духом. Вбачаю у цьому якусь звільнену істину щодо творчості: якщо хочеш вийти на справжнє, погодь з Богом. Легко сказати!?. Напевне, треба не прогаяти свій момент істини. …І зафіксувати.

…Лише Дух зможе оживити твою “річ”. І змусити восторгатися нею. Зовсім не додаю тут штучного настрою. Лише шукаю себе; і тебе… Думаю, це важливо назавше. Погодьтеся. Зі мною. Втім, не кваптеся. Ваша справжня “річ” — лише ваша…

 

9. Недосяжна досконалість

…Приймається як даність: тривка і тривала робота душі скульптора, позначена глибинними переживаннями і напруженоболісним процесом думання. Що в житті цього художника усе має значення й може трасформуватись в метафору. Творчий потенціал авторської свідомості навпрошки взаємодіє із загадковою інтуїтивною сферою та реалізується в його образній системі; врешті, здобуває цілісне концептуальностильове завершення в його творі. Хоча, одверто скажу, таїна оця розгадувана, однак нерозгадана… І ця її нерозгаданість, мабуть, — найпривабливіше. Безконечністю естетичного розкошування. Триванням краси незбагненної. Повсякчас.

 

10. …трохи окремішньо;

але принагідно…

…Така скульптурна пластика — це ніби зазіхати на діяння простору та часу: незмінні маніпуляції не так з обсягами як з просторовочасовими переміщеннями; фіксаціями невидимого, нерідко з такими, що потроху виходять ізпід контролю майстра, самовільно вростаючи в нові приховані світи, вишукуючи свою форму як річка русло; тобто, покладаючись інтуїтивно на весь незбагненний природний ресурс засобів чистої творчості. Не забуваючи і про можливості самого матеріалу і аж ніяк не трактуючи його, як застиглу неживу природу… Дочікуючись миті, коли у процесі злущиться вся зайвина та сяйне першопроменем сама досконалість. Напевне, це станеться не одразу. Але конче. Без вигаданої зумисності. З власної волі митця.

11. Достатньо приватне

Якщо вдамся до майже граничного лаконізму, то біографічнотворча історія Любомира Яремчука виглядатиме приблизно в такий спосіб.

З’явився на світ 15 серпня 1954 року в учительській сім’ї в середмісті Судової Вишні, що на Львівщині.

Навчався та подолав науку у Львівському коледжі імені Труша та згодом — у Львівській академії мистецтв (учителі з фаху Тарас Драган, Дмитро Крвавич).

Учасник виставок в Україні та у світах: сьогодні його скульптурні твори — в приватних колекціях і музейних добірках України, Польщі, Австрії, Голандії, Німеччини, Росії.

Монументальна скульптура Яремчука також присутня в багатьох країнах. Удостоєний звання заслуженого художника України.

Є лауреатом обласної премії “Львівська слава” в галузі образотворчого мистецтва.

Член Національної спілки художників України з 1984 року.

Таки призбиралося. І, звісно, недаремно. Час залишає й такі карби. Не без приємностей! Зроблено та здобуто. У набутих шести десятиліттях.

 

12. Слово наприкінцеве

Основні ознаки стилю Яремчукового: фантастична пластичність, поетичність пізнаваного образу, неперечулений чоловічий ліризм (я назвав би це скульптурне письмо прозорим; завше готовим сприймати світло, долаючи віковічну густину твердих матеріалів. Зрештою, хіба вони тверді?..).

…Десь з моєї підсвідомості за мить змигнуло слово світотворення. Назву його так. Світотворець. Аж ніяк не вагаючись. Справжній.

…Придивіться: його світи переливаються у ваші душі.

Чи це не найвища форма визнання?!.

 

13. P. S.

Робітня Любомира Яремчука розташована у центрі Львова; на одній із найбільш таємничих притінених давніх вуличок. Величенький простір майстерні щільно заставлений скульптурними фігурами та композиціями. До такої міри, що між ними й протиснутися годі. Ледь вчувається “подих каменю”. Навіть немає традиційної зони для відчайдушного богемного відпочинку. Дивне приміщення: робітня — задля роботи без будьяких винятків. Тут мозольно творяться світи дивовижні. Через живий камінь. І Майстер добре знається на цьому. Майстер.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Російсько-українська війна — війна варварства проти цивілізації
2014-10-06 11:35 slovo

Володимир ПІПАШ,

кандидат історичних наук, голова Закарпатського облоб’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, Ужгород

 

Щоб зрозуміти суть питання, почнемо з короткої історії дипломатії.

Перша ж угода, яка визначала міжнародний (між багатьма державами) світопорядок на більшій частині Західної та Центральної Європи — це Вестфальський мир 1648 р., який підбив підсумок жахливій (приміром населення Чехії зменшилося утричі) Тридцятирічній війні. Не всі, але окремі елементи положень миру проіснували півтора століття, аж до наполеонівських війн.

Із 1 листопада 1814 р. до 8 червня 1815 р. у Відні засідав конгрес переможців над Наполеоном. У роботі конгресу взяли участь десятки держав, хоча головну роль відігравали Росія, Велика Британія, Австрія, Пруссія та, хоч як дивно, Франція, що хоч і була переможеною, однак, скориставшись суперечками між головними переможцями, була долучена до “клубу” великих держав.

На конгресі перекроїли (після суперечок) кордони Європи. З метою недопущення їхніх змін і збереження самодержавнофеодальних порядків, недопущення революцій, був ухвалений Заключний акт, який встановлював новий світопорядок — т. зв. Віденська система. Для її гарантування утворена міждержавна організація “Священний союз”, у якому намагалася домінувати найреакційніша тоді держава — “Жандарм Європи” — Російська імперія (цю свою функцію Росія яскраво продемонструвала придушенням революції в Угорщині 1849 р.). Однак за наполяганням царя Олександра І “Священний союз” включав лише християнські держави (звідси і назва), і лише їхні кордони вважалися недоторканними. Причина ж була у тому, що Росія прагнула завоювати землі мусульманської Туреччини.

Утім у війні, розв’язаній нею з цією метою (Кримська війна 1853—1856 рр.), Росія зазнала поразки, позаяк на захист Туреччини виступила низка європейських держав. Тож Віденська система розвалилися, щез “Священний союз” і надалі, аж до 1919 р. утворювалися лише блоки держав, які конкурували між собою. Протиріччя найбільших двох із них — Антанти та Четверного союзу — стало причиною Першої світової війни (1914—1918 р.). За її підсумками 28 червня 1919 р. у Версалі уклали договір, що визначав новий світопорядок, причому вперше — не лише у Європі, а й у світі — Версальська система.

Намагання ініціаторів були дуже благими. Позаяк війна принесла десятки мільйонів жертв, жахливі руйнування, декларативно було заявлено мету — щоб вона стала останньою такою в історії людства. Усі проблемні питання між країнами мали вирішуватися дипломатичними засобами. З цією метою була створена перша світова міжнародна організація — Ліга націй.

Однак із початку 30х років Версальська система почала “тріщати”. З Ліги націй вийшла гітлерівська Німеччина, яку не вдовольняли повоєнні кордони, Японія захопила Маньчжурію, Італія — Ефіопію, Німеччина — Австрію.

Імперіалістичні замахи Німеччини намагалися умиротворити за рахунок Чехословаччини у вересні 1939 р., однак через тиждень після укладання нацистською Німеччиною та більшовицькою Росією (СРСР) договору “МолотоваРіббентропа” про переділ світу (23 серпня 1939 р.), 1 вересня 1939 р. Друга світова почалася. Версальська система разом із Лігою націй пішли у небуття.

Питання післявоєнного устрою, кордонів, створення нової міждержавної організації попередньо розглядалися на конференції “Великої трійки” — керівників СРСР, США та Великої Британії (Й. Сталіна, Ф. Д. Рузвельта та В. Черчилля) у Тегерані 28 листопада—1 грудня 1943 р. Конкретизовано ж було на наступних зустрічах “Трійки” — м. Ялті (4—11 лютого 1945 р), а також м. Потсдамі (17 липня—2 серпня 1945 р., у якій узяли участь Й. Сталін, замість Ф. Рузвельта (незабаром після ялтинської конференції — 12 квітня 1945 р. помер від крововиливу в мозок) президент США Г. Трумен, прем’єрміністри Великої Британії В. Черчилль та К. Еттлі (лейборист, змінив на посаді В. Черчилля, позаяк на парламентських виборах, які відбулися у липні 1945 р., консервативна партія Великої Британії Черчилля зазнала поразки).

У Ялті та Потсдамі не лише було домовлено про межі післявоєнних кордонів, їх недоторканність, а й сформовані основні основоположні засади сучасної (ще начебто чинної) системи міжнародних відносин. Ця система отримала назву ЯлтинськоПотсдамської.

Із метою підтримання миру, безпеки та розвитку співробітництва між державами світу було утворено всесвітню глобальну міждержавну організацію — Організацію Об’єднаних Націй (головні органи ООН: Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Секретаріат, Міжнародний Суд, Економічна і соціальна рада, Рада з опіки). Членизасновники — 51 держава (зокрема й Україна). Нині туди входять 193 державичлени.

Є два чи не найголовніші принципи, на яких ця система будується.

Перший — це права людини.

Вони визначені у “Загальній декларації прав людини”, яку ухвалила Генеральна Асамблея ООН 10 грудня 1948 р., та у подальшому розвинуті у “Заключному акті” Наради з безпеки і співробітництва в Європі (англ. Final Act of the Conference on Security and Cooperation in Europe), підписаному главами 35 держав у Гельсінкі 30 липня—1 серпня 1975 р.

Другий принцип — недоторканність кордонів.

У п. 4 ст. 2 Статуту ООН закріплено положення про заборону використовувати силу або загрозу силою “проти територіальної недоторканності держав”. Декларація про принципи міжнародного права 1970 р. розвиває це положення і встановлює, що “територія держави не повинна бути об’єктом військової окупації, що є результатом застосування сили в порушення положень Статуту ООН. Територія держави не повинна бути об’єктом набуття іншою державою в результаті погрози силою або її застосування. Жодні територіальні придбання, що є результатом погрози силою або її застосування, не повинні визнаватися законними”.

Положення про непорушність кордонів, які склалися після закінчення Другої світової війни у Європі, містяться у Декларації принципів Гельсінкського Заключного акта НБСЄ, про яку зазначалося вище.

Тут варто зазначити, що в Європі були і є сили, які невдоволені повоєнними кордонами, не вважають їх “справедливими” (зокрема, реваншистські у Німеччині, Угорщині тощо). Однак у керівництва 35 держав, що підписали Декларацію, переміг здоровий глузд, інстинкт самозбереження. Тож у ній проголошується: “Державиучасниці розглядають як непорушні всі кордони одна одної, так і кордони всіх держав в Європі, тому вони утримуватимуться зараз і в майбутньому від будьяких посягань на ці кордони. Вони відповідно утримуватимуться також від будьяких вимог або дій, спрямованих на захоплення й узурпацію частини або всієї території будьякої державиучасниці”. Таким чином, 35 державучасниць ОБСЄ юридично визнали лінії проходження кордонів між ними і всіма державами в Європі, взяли зобов’язання не чинити будьяких замахів на ці кордони, відмовилися від будьяких територіальних претензій одна до одної.

Не приніс порушень цих домовленостей і розпад СРСР та СФРЮ. Адже утворення нових держав на території цих федерацій було дотримано у рамках їх (республік СРСР чи СФРЮ) адміністративних кордонів. Стосується це і двох випадків — Придністров’я та Нагірного Карабаху. Адже тут не йшлося про приєднання цих територій (не визнаних міжнародною спільнотою “республік”) до територій інших держав, а проголошення “незалежності”.

Першим прецедентом, коли одна з держав посміла нахабно порушити принцип недоторканності кордонів — це анексія путінською Росією українського Криму та розв’язання нею т. з. “гібридної війни” проти України. Як неодноразово прогнозували оглядачіміжнародники та політики, метою агресії є якщо не цілковите знищення нашої держави, то захоплення території Сходу та Півдня України — до Придністров’я.

Більше того, чи планує Путін зупинитися на Дністрі, — знає лише він. Не виключено, що у нього є наміри “відродження” Росії у межах кордонів СРСР (позаяк таке його розуміння “історичної справедливості”), а за логікою — і наступним поновленням російського диктату над низкою країн Центральної Європи (хто знає: імперіалістичні апетити російського диктатора у перспективі можуть бути ще більшими, адже і до узбережжя Атлантики тоді не так уже й далеко).

Таким чином, політика Путіна чітко свідчить про його прагнення ліквідувати ЯлтинськоПотсдамську систему, переділити світ. Він не зупиняється перед тим, що, як свідчить попередній історичний досвід, — знищення міжнародних систем, які регулюють світопорядок, завжди призводило до великих війн, у ХХ ст. — двох світових.

Нинішні дії Путіна разюче нагадують аналогічні дії Гітлера у 1938—1939 рр., пов’язані з анексією Австрії та Чехословаччини, а реагування багатьох європейських держав на російську агресію — це копіювання політики провідних держав Європи, спрямованої на “умиротворення” Німеччини.

Імперіалістичні наміри Путіна, що мають за мету переділ світу, наразі можуть бути зупинені лише в Україні. Тож, захищаючи свою територію, свою державу, українці захищають усю Європу.

Слід додати, що знищення системи, яка регламентувала світопорядок  останні сім десятиліть, безумовно, означатиме і знищення чи розвал усього, що з нею пов’язане — Організації Об’єднаних Націй, інших міжнародних організацій, системи договорів, зобов’язань, не виключено, що і випрацюваних упродовж століть принципів міжнародного права та й “пристойності” у поведінці у дипломатії. Гадку на останнє наводить до неможливості нахабна, неприкрита, відверта і абсолютно неприйнятна у сучасному світі брехня, яка лунає з уст Путіна, Лаврова, Чуркіна.

Так звані “гуманітарні конвої” теж нехтування міжнародним правом. Утім, як і сама “гібридна війна”, придумана в Росії, — з незаконним переміщенням через кордони суверенної держави зброї, військове вторгнення без оголошення війни на її територію.

Як свідчать факти, військо Путіна і колаборанти у Донбасі не дотримуються найелементарніших, вироблених упродовж століть цивілізаційних норм під час ведення військових дій. Приміром, стосується це відповідного ставлення до “білого прапора”, об’єктів, позначених червоним хрестом, до полонених, до поранених, до цивільного населення, до цивільних, житлових об’єктів. Мародерство, грабунки, катування, розстріли, викрадення людей, що вони практикують, застосування забороненої зброї (касетних снарядів тощо), не кажучи вже про збиття цивільного літака, яке цивілізований світ вважає військовими злочинами.

Позаяк зазначене не відповідає принципам сучасної цивілізації, то його слід найменувати відповідним антонімом — варварством. А враховуючи атидемократичний устрій сучасної путінської Росії, таки можна констатувати: маємо агресію антидемократії проти демократії, варварства проти цивілізованого світу. На передньому фронті цієї війни перебуває Україна (до речі, саме так мовив П. Порошенко під час виступу в американському Конгресі).

А чи усвідомлює це цивілізований світ? Чи розуміє він, що стоїть перед випробовуванням, на порозі величезних потрясінь, небезпек самого свого існування? Чи усвідомить він роль України у збереженні існуючої міжнародної системи, а отже, — і сучасної цивілізації на планеті Земля. Чи стане у ньому сили та сміливості надати своєму передньому фронту — Україні — таку підтримку, яка необхідна для його ж самозбереження?

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Камера приречених
2014-10-06 11:35 slovo

Володимир СЕМИСТЯГА,

голова Луганського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка

 

Її ще йменували камерою смертників. Першу назву дали ЛНРівці, а другу — ув’язнені. Але при цьому загальновизнане правило засвідчувало, що від перестановки назви суть змісту не змінити. Це був великий бетонний гараж (7х5 м) із металевими дверима, які щільно зачинялися. По центру гаража яма, високо вгорі день і ніч горіла електрична лампа, поруч вентиляційний люк із наглухо привареною металевою сіткою. Спали на бетонній підлозі. Вдень нестерпна спека від пекучого літнього донбаського сонця, а вночі собачий холод і тьма підвальних комарів. Вибратися неможливо. Єдина інформація — у невеличку шпаринку  біля дверей можна було бачити автівки, що виїздили та приїздили на подвір’я, було чути приглушені розмови вартових, крики тих, кого били, та якісь розмови під час авторемонтних робіт. Узагалі тюрма КГБ ЛНР — це комплекс споруд місцевого олігарха Кисельова. Складався він із двох частин. Центральний офіс на чотири поверхи з подвір’ям та  окремим внутрішнім “двориком” зі своїм комплексом, що складали єдину систему — гаражні приміщення, кухня, їдальня, окремі санвузли, глибокі бетонні підвали, підземні приміщення, пральня, майстерні, заповнений басейн. Поруч у дворі велична капличка. Усе у квітах і зелені. Внутрішній “садочок” складався із багатолітніх цінних порід дерев, оточених зеленою огорожею. Ну і зрозуміло — усе це було обнесене чотириметровим  цегляним парканом із системою відеокамер, центрального пункту охорони з телесистемою, яка контролювала все, що відбувалося всередині об’єкта та довкола нього. Цей комплекс споруд розташований у самому центрі Луганська. Поруч (кілька хвилин ходу) приміщення урядових установ ЛНР — колишні обласна рада та обласна державна адміністрація. Хто цікавився цими об’єктами, часто був затриманий і давав пояснення: чому і з якою метою тут перебуває.

І ось тут варто говорити не про побачене, а про психологію людського буття та психологію людської душі. Адже не щодня потрапляєш у ситуацію, коли стоїш над прірвою, де потрібно не відкриватися, не зраджувати свого єства, переконань та ідеалів. Особливо коли не знаєш, чи є серед твоїх супротивників і ворогів свої. Чи можуть свої чимось тобі зарадити? Чи зрозуміють твою поведінку? Чи не будуть потім огульно заявляти, що вчинив не так! Та й узагалі — хто тут прокурор і суддя?! Кого потрібно звинувачувати?!

Затриманий оперативною групою КГБ ЛНР, ще під час перевезення до місця дислокації гарячково обдумував, що протиставити закидам цих запроданців, їхнім звинуваченням: сепаратист (і це до мене?), нацик, “бандерлог, пов’язаний із вуйками”, керівник  забороненої урядом ЛНР та ще раніше радянською владою націоналістичної “Просвіти”, терорист, котрий підтримував фінансово, продовольством і матеріальнотехнічним спорядженням українські Збройні сили та добровольчі батальйони, які є злочинними і воюють проти власного народу. Чи варто взагалі вступати в дискусію з приводу звинувачень у маскуванні власних думок українською мовою, підтримці ворожої УГКЦ і неканонічної, на їхню думку, УПЦ КП, ігноруванні указів і розпоряджень уряду ЛНР про заборону діяльності політичних і громадських рухів та організацій, проведенні громадського опитування виборців Луганщини 4 травня 2014 р. щодо єдності держави та оприлюднення результатів в українських і зарубіжних ЗМІ про те, що понад 70 % виступають за єдність України й проти розколу  країни, засуджують сепаратизм тощо? Чого взагалі варті їхні апеляції до власних показників — 99,9 % луганців проголосували за утворення і незалежність ЛНР у складі Російської  Федерації з державною російською мовою і канонічною московською церквою? А їхні сентенції щодо того, де це я бачив, що виборці Луганщини під час їхнього плебісциту 11 травня ц. р. голосували під дулами їхніх автоматів?!

Мова велася і щодо моїх колегпросвітян не тільки луганців, а й по всій Україні: де вони, чим займаються, які наші матеріальні статки, чому контактуємо з ОБСЄ, адже це іноземні шпигуни, скільки вони нам платять тощо. Зрозуміло, що розмовляти з неадекватними особами, зашореними російською пропагандою  та переконаними, що саме вони творці новітньої справедливої сторінки в історії України, неможливо. Спантеличила лише присутність на подвір’ї так званого КГБ ЛНР групи дівчат приблизно 20 років, які чемно віталися (навіть українською мовою), а дехто напівголосно промовляв — “наш історик”. Але визначити, хто ж вони — “молоді просвітяни” чи просто студенти місцевих вишів, які знали мене, було неможливо. Щоправда, дехто з них потім заглядав у камеру подивитися на “нашого історика” і я врешті збагнув, що це ж діти тих “працівників” КГБ, які перебували тут, можливо, зі своїми сім’ями і які були “в курсі справи”. Пізніше ця версія знайшла своє підтвердження.

Ну, а показ ув’язнених дівчаток із лялькою і собакою, про що йшлося раніше, та погрози про те, що з ними зроблять як начебто з прихильниками О. Ляшка, був демонстрацією сили, звичайним залякуванням і погрозою, що ж мене очікує. Ось чому попередній допит і побачене призвело до першого висновку — це не професіонали російських спецслужб, а звичайні найманці та колишні міліціянти низової та середньої ланки. Дехто з них навіть вихвалявся власним родоводом донського козацтва та заслугами своїх пращурів перед російськими імператорами.

Зрозуміло, як і в кожного за таких умов, постали проблеми, що потребували негайного вирішення. Поперше, яким чином і про що розповідати, щоб убезпечити своїх колег?  Подруге, як повідомити товаришам, що мене викрализаарештували  представники незаконних озброєних формувань без свідків? Потретє, що потрібно робити  і як діяти, щоб не скалічили під час допитів і зберегти власне життя? Нарешті потрібно ж було визначити, якою інформацією вони  володіли, що знали про нашу патріотичну діяльність, які канали цієї інформації?

Допомогло певною мірою те, що більшість осіб, присутніх на попередньому допиті, я вже бачив (хоч вони й були в балаклавах), а з деякими свого часу навіть контактував. Це було на території нашого шевченківського університету, під час антиукраїнських мітингів сепаратистів у центральній частині міста, на території наметового містечка сепаратистів перед приміщенням СБУ в обласному центрі, у приміщенні обласного управління міліції і навіть під час патрулювання з собаками міліційних нарядів вулицями й майданами обласного центру. (Одного із їхніх псів називали Red, тобто — червоний). А дехто навіть охороняв свого часу нас — патріотів — від проросійськи налаштованих мітингувальників у складі міліційних підрозділів спеціального призначення. Та й фізичний примус поки що був без крові та понівечення. Усе це ще раз переконувало, що потрібна правдоподібна легенда щодо подальшої поведінки і особливо щодо того, чого вони не знали й не повинні були знати, як для міліціянтів.

Допомогло кілька обставин. Насамперед це порушення оперативною групою сепаратистів власних інструкцій. Вони не тільки провели обшуки у приміщенні “Просвіти” та мого помешкання, а й займалися звичайним пограбуванням: шукали готівку й цінні речі, не гребуючи нічим. Особливо їх цікавили банківські рахунки, доступ до них, пінкоди банківських карток тощо. Оскільки мої банківські картки для виплат (заробітна плата, чорнобильські виплати) були у мене, про що вони не знали, переконав, що потрібно привезти мене на квартиру (думав, що шукають географічні карти з дислокацією своїх угруповань). Привезли — ось тут сусіди побачили  мене та мій озброєний “почет”, їхній автомобіль. Умовив також завезти до мого місця роботи, щоб віддати ключі та вирішити деякі побутові проблеми. Поспілкувався з працівниками центру, які переконалися, що я заарештований сепаратистами і, думаю, негайно сповістять моїм колегам та друзям (телефон, мережа інтернет). До того ж на цей час уже знав — хто виїхав за межі Луганська і куди. На душі стало легше. Зрозумів — можна маніпулювати, “тягти час”, давати свідчення, які неможливо перевірити і які убезпечать моїх друзів.

Щодо  обшуку у моєму помешканні. Побачив, що оперативна група так і не помітила пачку кольорових листівок із закликами боротися проти сепаратистів та дбати про єдність України, а також листівок із закликом до краян “Луганськ — це Україна!”. І це при тому, що зверху на них лежала велика ампула із силікатним клеєм. На тому ж місці вони зберігаються й нині. Але ейфорія швидко зникла, бо звечора мені вже продемонстрували різні листівки, що ми розповсюджували в обласному центрі та на території області. Вилучили їх в офісі “Просвіти”. Гірше того, там же  знайшли великі кольорові фото. Це були групові світлини  “отаманів” — керівників бойових угруповань сепаратистів. На звороті моєю рукою були позначені не тільки їхні псевдо, а й характеристики особливо небезпечних із них. Серед них був і Остап — він же Чорний — керівник КГБ ЛНР та, з його слів, член ради при уряді ЛНР. Ось саме він і приліпив мені листівку на лоба, заявивши, що впіймали щура, який щодня “стукав” на них до Києва.

Невдовзі “Остап” по черзі завів до камери всі три групи озброєних до зубів осіб, зображених на вилучених у мене групових фотознімках. Вишикувавшись у тому ж порядку, що і на світлинах, вони мовчки споглядали, як він “ревів” відбірною лайкою та сипав прокляттями і погрозами. Серед приведених для чергового залякування осіб виділялася жіночка із закоченими до ліктів рукавами уніформи та ножембагнетом на поясі. Почувши у відповідь на запитання, чи пізнаю сфотографованих — “ні”, “Остап” та його подільники продемонстрували на мені елементи рукопашного бою. Після чого начальнику в’язниці “Бізону”, рожевощокому молодику трішечки старшому за 20 років, наказали стежити за мною та нещадно лупцювати, якщо зніму наклеєну на лоба листівку. Це була невеликого формату кольорова самоклейка з чіткою промовистою фразою: “Луганськ — це Україна!” на тлі державного прапора та національних орнаментальних барв. Здавалося, що ускладнень із нею не буде, але невдовзі замучив головний біль, бо клей стягував шкіру, звужуючи кровообіг. Довелося піти на хитрість. Листівку зняв і переклеїв на волосся, що спадало на лоба. У напівтемряві з іншого кінця камери сторожа цього не помітила. Періодично заглядаючи в камеру, бачили листівку. Тому лупцювання вдалося уникнути.

Окремо допити проводили в центральному приміщенні КГБ ЛНР. Закутого в кайданки, посадили під телекамерою (єдиного, як з’ясувалося, кого знімали телекамерою), змушуючи відповідати на заздалегідь заготовлені питання. Допитував слідчий слідчого відділу КГБ ЛНР “Біс” (не донецький, а луганський; справжнє прізвище Олександр Бєсов). Побачене на величезному, через усю кімнату,  столі  вжахнуло. Відразу ж зрозумів, що просвітянська штабквартира розгромлена. Як речові докази ворожої націоналістичної діяльності мені продемонстрували вилучену просвітянську документацію: паперові та електронні архіви, фотоальбоми, книги обліку просвітян, протоколи засідань просвітянського активу, листування, альбоми з візитівками, просвітянські та відомчі нагороди, штампи, печатки, фінансову документацію, елементи оргтехніки, деякі книги, брошури, програми, електронні носії інформації, національну символіку, просвітянські квитки, що не встигли ще вручити, списки активістів із телефонами й адресами тощо. Окремо демонструвалися наші листівки та деякі речі, що не мали стосунку до “Просвіти”, а належали Українськоканадському центру “Відродження” та Шевченківському університету.

Зрозуміло, що цей допит був присвячений тільки діяльності обласного просвітянського об’єднання та його структурних підрозділів. Окремо поставили питання діяльності “Просвіти” в інших областях України, зв’язків з українською діаспорою, ОБСЄ, УПЦ КП, УГКЦ, із колективами Галичини та Західної України. Стосовно фінансової діяльності — були намагання дізнатися, які кошти зібрали для спорудження пам’ятника Т. Шевченку у м. Стаханов, хто і скільки здавав, кількість зібраних і закуплених продуктів і спеціального спорядження для вояків Української армії та добровольчих батальйонів, що брали участь в АТО, місця їхнього базування. Цікавили заходи та мета їхнього проведення просвітянами протягом останнього часу. Були і безглузді запитання, на які аргументовано не можливо було відповідати. Стосувалося це різного кольору просвітянської емблематики в членських квитках, зібраних документальних свідчень штучних більшовицьких Голодоморів 20х, 30х, 40х рр. минулого століття на Луганщині (адже їх не було і все!), коштів, зібраних на спорудження пам’ятника Т. Шевченку в Стаханові українцями Австралії та США тощо.

ЛНРівцям незрозумілими були мотиви та патріотичні почуття закордонних українців, які не походили з ПівденноСхідної України, але матеріально підтримували шевченківські заходи. Ну, а про те, що привласнили зібрані луганцями кошти у рік 200річного ювілею Великого Кобзаря — нічичирк. На моє зауваження операторові про те, що під час допитів використовують нашу оргтехніку, спантеличена відповідь: “Усе повернемо!”..

У суботу 28 червня здивувала незвична атмосфера, що запанувала серед ЛНРівських гебістів. З’ясувалося, що вельми поважні (російські???) “специ” підключають системи цього закладу до мережі Інтернет, супутникового зв’язку, “запускають” систему теленагляду і контролю за навколишньою територією, пульт охорони об’єкта тощо. Тут наші плани втечі з моїм співкамерником полоненим бійцем із батальйону “Айдар” Анатолієм Головченком враз стали примарними. Скільки складали планів втечі, детально обговорювали, як її здійснимо вдень і як — уночі. Узгодили навіть, як захопимо озброєну охорону та застосуємо її зброю. А тут… На жаль, з’ясувалося, він зовсім не знав міста і його околиць, а тому переховуватися без мене не міг. Я ж навпаки — знав кожен закуток міста, але через перенесені інфаркти та хірургічну операцію на серці не міг швидко рухатись та бігти…

Про те, що про моє викрадення відомо, дізналися ми з Анатолієм наступного тижня після мого арешту сепаратистами. До нас у камеру кинули колишнього офіцера СБУ — С., який недолугою російською представився — “Государственная безопасность”. Яка? Чия? Не зрозуміло! Через кілька хвилин відчинили двері й запитали — хто тут полковник та де його автомобіль і документи. З’ясувалося, що С. підполковник СБУ у відставці, зараз очолює Службу безпеки місцевого автопрому. У відповідь на його бахвальство порадили, як поводитися, про що розповідати та що на нього очікує. Він же, уважніше придивившись до мене, заявив, що вранці українські телеканали оприлюднили інформацію про моє викрадення сепаратистами. На душі стало легше: отже, про мене знають, пам’ятають і варто очікувати на звільнення.

Але наступні допити були більш прискіпливими й жорстокими. Їх супроводжував і моральний, і фізичний примус: що буде з сином без батька, який вигляд я матиму скалічений і нікому непотрібний у недолугій державі Україна, через скільки хвилин після застосування до мене спецметодів настане смерть, як добре живеться в сусідній державі, скільки виплачує В. Путін щодня кожному біженцю (по 800 рублів плюс скільки заробиш сам на отриманій роботі?!), що потрібно зробити, аби покинути Україну назавжди, патріотизм в Україні не цінують, а тому він нічого не вартий тощо. Після відмови розмова пішла про інше. З’ясувалося, що у них є оригінал моєї інформації, переданої до військових структур України, яка розкривала багато що не тільки в Луганську, а й по всій території області. Зрозуміло, що здобути й передати таку інформацію одна особа не могла — це фізично неможливо. Ось тут і посипались інші запитання: явки, паролі, адреси, особи, телефони, кому і що передано, яким чином, коли? Як і за допомогою кого пересувався територією ЛНР та України? Хто і де друкував і розповсюджував листівки, вивішував прапори над містом і т. ін. Запитання стосувалися й сім’ї. Де родичі? Де перебуває син і дружина, чим займаються? Які маю зв’язки на території Російської Федерації? З ким із членів ОБСЄ спілкуюся тощо? Зрозуміло, що в хід пішли інші “аргументи”: били руками й ногами, гасили на тілі цигарки, душили. Робили “слоника”. Це коли руки, закуті в кайданки, за спиною, щоб не міг ними рухати, а на голову “одягали” протигаз. Перекривали доступ повітря і розпочиналася задуха. Маючі проблеми з серцем, для мене це було загрозливим. Крім того, після опромінення під час ліквідації аварії на ЧАЕС я не міг ритмічно вдихати і видихати повітря. Зрозуміло, що слідчі цього не знали, а то було б ще гірше. Роблячи вигляд, що іншого виходу, як говорити “правду”, немає, а власна версія про те, що як професійний історик збираю матеріал для майбутнього історичного опису подій на Луганщині не зовсім спрацьовує, погоджуюсь давати деякі свідчення та співпрацювати зі слідством. Про що тут же радісно по телефону доповіли генералу (думаю, що начальнику обласного Управління МВС ЛНР Івакіну) та колегам з ФСБ. Так само поінформували голову адміністрації ЛНР В. Болотова про те, що я “розколовся” і готовий співпрацювати. Про “професіоналізм” гебістів ЛНР свідчить той факт, що все те, що їм я видав нагора, сприйнялося за чисту монету і було списано купу паперів. Про що ще раз повідомили нагору: “Ой, тут так цікаво, така інформація, стільки її, що не встигаємо записувати”. Насправді ж це була відкрита інформація, що була у них на столі, або ж давно видрукувана в місцевій та центральній пресі. До того ж, я знав, хто покинув Луганськ і не міг бути затриманим. Стосовно паролів комп’ютерних систем, щоб отримати інформацію з наших файлів та електронної адреси — вони її так і не отримали. Їм заявив, що на комп’ютерах працює професійний оператор (на громадських засадах), тому коди і шифри у нього. Не дізналися вони нічого суттєвого й іншого. Зрозуміло, що описати все це важко, адже йшла гра, ціною якої було власне життя та життя інших осіб. Про “професіоналізм” гебістів свідчить і той факт, що вони не знали, хто такі шістдесятники. Коли зайшла мова про лауреата Національної премії ім. Т. Шевченка луганського поета В. І. Голобородька, вони не могли второпати, чому він шістдесятник, і довелося пояснювати, хто такі шістдесятники. Цікавив їх і Правий сектор, і кореспонденти демократичних видань, і структура просвітянської мережі тощо. Зрозуміло, що мова спілкування була тільки російська. Але коли я переходив на українську — більше не чіпали і терпляче вислуховували мої монологи. Найбільше їх вразили останні наші рукописні (тільки в одному примірнику) протоколи закритих засідань обласного просвітянського об’єднання, які потрапили до їхніх рук. Адже ми не тільки створили оргкомітет, який очолив боротьбу патріотів з ними — сепаратистами, а й створили оперативну трійку у складі трьох осіб (В. Ф. Семистяга, Д. Г. Тимошевська і Ю. П. Лазарєв), яка розробляла плани нашої діяльності, координувала її, зв’язувалася з Центром (все не можемо розповісти поки що), застосовувала технічні засоби для здобуття цінної інформації тощо. Ось тут, незважаючи на ідеологічні переконання, навіть не наказували, а просили перечитати кілька аркушів нашого тексту українською мовою.

Під час обшуку в моєму хатньому приміщенні оперативна група гебістів ЛНР знайшла і вилучила військовий квиток офіцера запасу. Після здобуття Україною незалежності в ньому ставилися позначки, скріплені гербовими печатками з тризубом. Слідчі були такі зашорені, що ніяк не могли збагнути, чому проставлені українські, а не російські печатки. Адже ж служив у Радянській армії та складав військову присягу в збройних силах СРСР. Прискіпливо допитували і шукали відповідну позначку, чи, бува, не склав присягу на вірність Україні. Не знайшовши відповідного запису, з полегшенням зітхали і вимагали пояснень. Як же так — український патріот, націоналіст, бандерівець, а присягу на вірність Україні не склав. Чи можливе таке? В їхній голові ніяк не вкладалося, що і без присяги можна вірно служити своїй державі та народу України, незважаючи на те — у відставці ти чи в запасі за віком. Як індульгенція  їх тішило лише одне — залишився вірним СРСР…

Дехто з них, зокрема й “Остап”, ніяк не могли збагнути ще одне. Тричі брав участь у ліквідації аварії на ЧАЕС.  Був опромінений, про що у військовому квитку стояв відповідний запис, а живий. На їхню думку, “справжні” чорнобильці давно вимерли, а я чомусь живий. Значить — лжечорнобилець. “Остап”, який працював (і за його словами, вчився у виші на атомника) на одній з АЕС влаштовував примітивні іспити. Їхня суть зводилася до одного — від початку опромінення суб’єкта та до його смерті.  Тобто, що відчуває живий організм. Довелося дещо популярно пояснити та нагадати, що за його логікою, не повинно залишитися серед живих вояків Другої світової. А серед них є не тільки тиловики, а й справжні герої. І навпаки, серед присутніх я чомусь не помітив тих, хто, ризикуючи власним життям, рятував світ від мирного радянського атома. Зрозуміло, що відповіді так і не дочекався…

Але трапилася й інша подія. У ніч з 1 на 2 липня до нашої камери занесли  миску з вечірнім супом. Це було за розкладом десь о 23 годині. Не встигли перекинутися з Анатолієм кількома словами, як знову відчинилися двері і пролунало: “Головченко на вихід без речей”. До ранку не зімкнув очей, але його так і не дочекався. Передумав про все, зокрема й про найгірше. Але об 11 годині наступного дня його повернули до камери. З’ясувалося, що на території гебістів перебувають кореспонденти громадського телебачення Настя Станко та Ілля. Їх затримали, хоча й існували домовленості про їхнє вільне пересування. Вони намагалися побачитися з полоненим бійцем батальйону “Айдар” А. Головченком. І коли ця зустріч відбулася в підвалах КГБ ЛНР, Анатолій повідомив їм про мене. Про те, що нас утримують удвох. Це викликало багато запитань. Адже вже поширилися чутки про мою смерть під час допитів у застінках КГБ ЛНР і про можливість забрати в п’ятницю (4 липня) тіло для поховання. Викликали родичів. Насамперед дружину і сина (з якою метою — зрозуміло). Дякувати Богу, вони збагнули, для чого їх викликають до Луганська, і з Києва не виїхали у розташування місцевих гебістів. Усе це викликало страшенний скандал. На захист моєї честі та репутації виступили найвищі посадовці держави та народні депутати (А. Яценюк, О. Доній, О. Ляшко, І. Веригіна та ін.),  громадські діячі, українська інтелігенція, просвітяни (П. Мовчан, Д. Павличко, Л. Голота, В. Глаголюк, С. Волковецький, В. Клічак, Я. Пітко та ін.), мої колеги та ін. Усім їм  щиро вдячний. Я й не думав, що скільки осіб мене знає та переймається моєю долею. Щоправда, були й такі, як з’ясувалося,  хто зі зловтіхою паплюжив мене та нашу “Просвіту”, або необачно (завчасно) у ЗМІ виклав інформацію про те, чим же я та мої друзі займалися весь час на неконтрольованій українським урядом території Луганщини. Та попри все — інформаційна хвиля спрацювала. Мене більше фізично не катували. А за наполягання Насті та Іллі “Остап” дозволив вивести мене з камери і продемонструвати їм, що я всетаки живий.  За його висловлюванням, я “не воняю”, а значить, не труп, а тому живий, бо ж живі не смердять… Логічно… Пізніше відбулася наша спільна друга зустріч. У приміщенні, де відбувалися допити,  простелили замість ганчірки під дверима український прапор, вилучений із просвітянського офісу. Хто його не помічав — витирав об нього взуття, а ми перескакували. Обабіч лежали вилучені “речові докази” націоналістичної діяльності просвітян Луганщини.

Далі буде.