Последние новости

Ч. 32 (772), 14 серпня – 20 серпня 2014 року
2014-08-14 14:37 slovo

  • Те, що відбувається з українською мовою, змушує вжити лише одне слово: «КАТАСТРОФА»
  • Homo non sibi natus, sed patriae Україна — земля Богоматері. Історична топонімія, як джерело історії.
  • Етнографія — наука націєтворча
  • Чи далеко від Проскурова до Сіракуз?
  • Вже ніяк братами — не бути нам
  • Церква Станіслава Довгого в Києві
  • Вовки в овечих шкурах
  • Первовидженння Фрагменти з нової книги Мирослава Дочинця «Синій зошит»
  • Закон про вищу освіту: європейський вибір України
  • Держкіно вже з Головою
  • «З Шевченком у серці вишиваю Україну»
  • На майдані пил спадає…
  • Черговий рейд у зону АТО
  • Бойкотуймо російські товари
  • Чи можна купити щастя?
  • Міст між минулим і майбутнім
  • Кулішів хутір
  • Педагог-просвітянин із Криму
  • Його душа мов пташка на долоні
  • Диво-книги Валентина Таранця
  • Малахів курган — народне імення
  • Підземний світ Батурина

Підземний світ Батурина
2014-08-14 14:35 slovo

Наталія САЄНКО,
завідувач відділу археології Національного історико-культурного заповідника “Гетьманська столиця”

Така доля спіткала й Батурин. Перекази свідчать, що саме через один із підземних ходів 2 листопада 1708 р. в Батуринську фортецю таємно проникли московські вояки. Штурм добре озброєного гарнізону стався лише завдяки зрадницькому удару зсередини.
Батуринські укріплення побудували поляки на початку ХVІІ ст. за традиціями східноєвропейського військового зодчества. Основна його відмінність від західноєвропейського полягала у забезпеченні активної оборони, зокрема швидких і несподіваних вилазок, які підтримувалися фронтальним вогнем. Тому фортеця мала розгалужену мережу підземних сховів, тунелів, потайні лази.
Свідчення про підземні ходи Батурина залишив академік Гільденштедт, який був у Батурині восени 1774 р.: “На рівній височині, на високому крутому лівому березі Сейму лежить стара, оточена неправильним валом фортеця, що з 1687 до 1708 р. була резиденцією гетьмана Мазепи. З того часу, як, за наказом Петра, фортеця ця була зруйнована в 1708 р., вона досі залишається в запустінні. Посеред неї — цегляна церква, також прийшла у ветхість і розвалилася. У цій же фортеці знаходиться вхід у підземні ходи, які мають 1 сажень (2,1336 метра. — Н. С.) завширшки, більше 1 саж. заввишки і 15 завдовжки; в кінці поздовжніх ходів є бічні такої ж довжини. Ходи ці, звані місцевими жителями “льохами”, викопані в глинистому ґрунті й не обкладені каменем; у минулі неспокійні часи вони слугували для зберігання міського майна”.
Іван Іноземцев, який добре знав Батурин і його минуле, свідчив, що 1898 р. в “городку” (на Гончарівці) було видно фундаменти палацу гетьмана І. Мазепи з ознаками підземних ходів.
Під час археологічних досліджень залишків палат І. Мазепи на Гончарівці встановили розміри споруди — 20х14,5 м, а також те, що під нею містився великий чотирикамерний льох зі склепінчастими стінами. Це наштовхує на думку, що саме його бачили очевидці провалів на місці палацу: “Великий провал ґрунту стався на території “городка” у 1896 р. Генерал Бранденбург та археологи, які прибули до Батурина, встановили, що причиною провалу були підземні ходи. У досить глибокому проваллі видно було три підземні ходи, що сходились в одному місці (там, де був сам провал). Кожний з ходів мав вигляд арки і був старанно викладений цеглою. Цегла ця була настільки міцна, що навіть ломом її важко було розбити”.
Як писав 1971 р. на шпальтах районної газети “Радянське село” краєзнавець В. Бондаренко, місцеві мешканці губилися у здогадках, куди ж ці ходи вели. Подейкували, що вели вони в Бахмач, де був будинок І. Мазепи (тут, певно, йдеться про Поросючку, приватний хутір гетьмана поблизу Бахмача). Були сміливці, які намагались пройти підземними ходами. Але йти було небезпечно: нестача повітря доводила до задухи і була загроза обвалів.
Важко сказати, чому саме, але входи і виходи підземних галерей із плином часу виявилися замурованими. Можливо, минула в них потреба чи виникла загроза обвалу. Ось обвали якраз і роблять підземелля видимими. Вони обумовлюються цілком природними чинниками: втрачають міцність ґрунти, гниє дерево укріплень, руйнується цегла стінок, посилюється навантаження на земляну поверхню від транспорту, наземних будов, постійних земляних робіт.
Чутки та легенди про таємні ходи під Батурином ніколи не зникали. А час від часу підземелля самі нагадували про своє існування обвалами. На жаль, відомості про них лишилися тільки в спогадах місцевих мешканців. Узагальнюючи їхні свідчення, можна зробити висновок, що найчастіше провали траплялися біля колишніх в’їздів у місто — Київської і Сосницької брам та в історичному середмісті Батурина. Випадків виявлення підземних ходів на форштадті (передмістях) не було. Споруджені у ХVІІІ ст. ходи були викладені цеглою. Після виявлення провали поспішно засипали.
Під час побудови архітектурно-меморіального комплексу Цитадель Батуринської фортеці у будівельному котловані під церкву Воскресіння Господнього після дощу 2 травня 2008 р. просів ґрунт і з’явилися порожнини від підземного ходу — потерни* ХVІІ ст., орієнтованого на північний захід. Хід був викопаний у лесі — сухій, в’язкій і міцній породі, і не укріплений. На дослідженому відрізку він мав слухове вікно трикутної форми у вершині склепіння.
Під час розкопок на місці провалу виявлено дно ходу на глибині 7,1 м від сучасної поверхні і з’ясовано його ширину — 1,2 м та висоту — 2,05 м. Ймовірна довжина — 45 м (це відстань до краю тераси, де під час встановлення залізобетонних опор бурова установка натрапила на порожнечу в ґрунті). Цей хід — потерна з’єднував підвал наземної споруди з оборонними укріпленнями Цитаделі, можливо, маючи вихід за межі укріплень. Коли хід перестав функціонувати, у нього потрапив культурний шар із фрагментами кахлю і посуду, кістками тварин, кількома металевими предметами ХVІІІ — ХІХ ст.
Часом побудови споруди, що відігравала роль таємного ходу до потерни, дослідники вважають момент перенесення до Батурина гетьманської резиденції (1669 р.). Хід копали з середини дитинця-Цитаделі і ґрунт виносили на майданчик мису.
Після дослідження підземного ходу археологами з ініціативи тодішнього Президента України Віктора Ющенка ухвалили рішення реконструювати цей підземний хід як пам’ятку польсько-гетьманського періоду історії Батурина та пристосувати його до майбутнього екскурсійно-туристичного використання. Цей хід у новозбудованій дерев’яній церкві Воскресіння Господнього, а вихід — у підніжжі схилу тераси. Роботи з відновлення давнього підземного ходу виконувала профільна організація з Донецької області — ТОВ “Донвуглепостачання”. Зрозуміло, що нинішня побудова підземного ходу завдяки сучасному оснащенню велася значно легше, ніж у XVII ст. Нова виробка завдовжки 58 м має виміри 1,3 м завширшки та 2,3 м заввишки. По всій довжині хід укріплений металевими конструкціями та залізобетонною затяжкою. Під час реконструкції підземного ходу шахтарі вибрали близько 528 тонн породи.
Отож відкриття стародавнього підземного ходу на Цитаделі Батуринської фортеці підтверджує не лише факт існування мережі таких тунелів у середньовічному Батурині, а й доводить можливість таємного проникнення через один із ходів московського війська на світанку 2 листопада 1708 р.
Нині таємницями підземного світу Батурина володіють співробітники історико-культурного заповідника “Гетьманська столиця”. Кожен з його музеїв — перлина музейного фонду України.
__________________
Потерна (з франц. роtеrnе “потаємні двері”, ст.-франц. posterne від лат. posterula “чорний хід” – підземний коридор (галерея) для сполучення між фортифікаційними спорудами. Також у словнику Даля: “підземний вихід з фортеці, підлаз, підкоп”.

Малахів курган — народне імення
2014-08-14 14:35 slovo

Володимир ПРОЦЕНКО,
письменник, член НСПУ, заслужений діяч мистецтв України

Севастополь має глибоке історичне українське коріння. Із дня заснування Чорноморського флоту імперські пристави тут використовували закріпачених українців, які ще пам’ятали козацькі вольності й зіграли велику роль у національно-визвольних битвах за самостійну Україну.
Перші політичні протести українців у Севастополі розпочалися за три десятиліття до заснування партії народовольців “Земля і воля”. Напередодні російсько-турецької війни 1828—1829 років царський уряд, не маючи підтримки народів Криму і Кавказу, у багатьох населених пунктах півдня Російської імперії почав насильницький призов до війська. Таким населеним пунктом був і Севастополь. На той час прокотилася хвиля протестів переважно за утиски сімей матросів. У місті заснували “Добру партію”, яка у своїй назві мала винятково український підтекст, пов’язаний із пригнобленням матросів-рекрутів з України та їхніх сімей. Головним приводом послужила військова дворічна облога міста й винищення заколотників протидії режиму. Розпочався голодомор. В оточенні Севастополя брало участь близько 5000 солдатів. Вони годинами тримали в холодній морській воді жінок і дітей, аби викликати масові захворювання, та займалися грабунками їхніх помешкань. Матроси 18-го робочого екіпажу здійснили збройний опір. Надалі збройні виступи почала об’єднувати під свої гасла “Добра партія” і її військова рада. До складу керівництва увійшли Тиміш Іванов, Кіндрат Шкуропелів, Федір Піскар, фельдфебель Петро Щукін, унтер-офіцер Крайненко, слюсар адміралтейства Матвій Соловйов і ремісник Яків Попков. Вони організували охорону від проникнення окупаційних військ і вимагали від керівників міста припинити свавілля. Мешканці міста об’єднувалися в народне ополчення, яке очолив флотський мічман Малахів. А 15 червня 1830 року десятки тисяч громадян за підтримки матросів і солдатів скасували міську владу. Повстанці захопили гармати, роззброїли військові заслони, узяли в полон офіцерів і солдатів облоги, розпочали штурм карантинних установ і здійснили розправу з мучителями. 16 червня офіційним наказом скасували карантин і зняли зовнішнє оточення Севастополя. Військова рада “Доброї партії”, досягши мети, послабила пильність. Представники влади 17 червня розпочали штурм міста військами Сімферопольського гарнізону, Балаклавського грецького батальйону та піхотними частинами 12-ї дивізії, а 19 червня повстання було подавлено. Головним катом повстанців став граф Воронцов. Він закатував 1580 осіб. 626 повстанців були засуджені шляхом побиття палицями до смерті, з них забито 357 матросів флотських екіпажів. Практично ніхто з повстанців не вижив. Із Севастополя до Сибіру заслали понад 6000 українців, а їхніх дітей забрали до батальйонів військових кантоністів, для виховання імперських підданих.
Аби якось виправдати своє звірство, імперські посіпаки приховали справжні причини визвольного народного руху і принизливо прозвали Севастопольське повстання “Чумний бунт”.
За однією з легенд щодо назви Малахового кургану відомо, що 19 червня 1830 року за організацію народного повстання на Корабельній слобідці серед кургану біля палаючої батьківської садиби без суду і слідства був розстріляний флотський мічман Малахів. Слобідчани поховали свого ватажка серед Кургану. Його батько шкіпер Малахів, шанований серед севастопольців і військових, був позбавлений усіх прав і засланий до Сибіру. У пам’ять про народних поборців батька і сина Малахових севастопольці назвали курган Малаховим.

Диво-книги Валентина Таранця
2014-08-14 14:34 slovo

Олекса РІЗНИКІВ,
письменник, лауреат літ. премій ім. П. Тичини, К. Паустовського, Т. Мельничука, С. Олійника, Б. Грінченка.

Тритомник професора Таранця присвячений походженню та історії нашої мови, а через неї і нашого народу.
Уся трилогія носить вибухову контраверсійну назву: “Арії — руги — укри”.
Ось ці книги:
Арії. Слов’яни. Руси: Походження назв Україна і Русь (2004)
Трипільський субстрат: походження давньоєвропейських мов (2009)
Українці: етнос і мова (2013)
Чималий розрив у датах видання книг свідчить про ретельну, копітку працю автора над матеріалом.
Головним є те, що писані вони у часи, коли не стало брудної цензури, яка примушувала писати тільки те, що містила у собі примітивна програма партії. Але ж вона була ворожою українській ідеї, українській потребі.
Тому зараз, коли з’явилася можливість писати Правду, ми нарешті маємо змогу торкатися істини.
Третя частина трилогії нещодавно вийшла у світ. Епіграфом до неї автор узяв слова поета-академіка Бориса Олійника (вслухайтесь!)
Ми тут жили ще до часів потопу.
Наш корінь у земну вростає вісь.
І перше, ніж учити нас, Європо,
на себе ліпше збоку подивись.
Ти нас озвала хутором пихато.
Облиш, твій посміх нам не допече,
бо ми тоді вже побілили хату,
як ти іще не вийшла із печер.
Професор В. Таранець починає третю книжку трилогії такими словами:
“Проблема походження українців розглядається в світлі слов’янського етногенезу, що дає можливість звернутися до витоків давнього українського етносу та його мови.
Нами розглянуто проблему походження українського народу та його мови, які сформувалися в період існування праслов’янських племен та діалектів і, консолідуючись на основі суміжної близькості та близькості віри, привели поступово до утворення нації та літературної мови. Таке розуміння еволюції “українства” підтверджується нашим дослідженням та попередніми результатами вивчення історії українського народу та його мови. До останніх необхідно уналежнити праці провідних учених, з-поміж них це — С.Смаль-Стоцький, Є. Тимченко, І. Огієнко, Ю. Шевельов, Г. Півторак, В. Русанівський, В. Д. Баран”.
Автор залучає тих дослідників, які творили у еміграції і були заборонені комуністами навіть для цитування. А досягнення тих українців у галузі мовознавства великі, яскраві і зараз починають імплементуватися у нашу освіту і науку.
Зрозуміло, що у газеті важко передати всю палітру глибоко наукової розвідки, але хочеться хоча би основні висновки навести читачам.
Як видно із назви трилогії, автор проводить, обґрунтовує і доводить чітку думку — наш народ є спадкоємцем, триванням аріїв, згодом ругів-русів, згодом укрів, звісно з певними відмінами…
“Доля праслов’янського предка в населенні українців складає 45 %—54 %. Звідси виходить, що генетичний код українця існував уже в час… слов’янської прамови і в якійсь невеликій частці (в “ембріоні”) він був уже в період життя носіїв індоєвропейської прамови”.
Саме про це не можна було писати у часи імперії, бо прищеплювалася думка, що українці почалися десь у ст. (!??)
Автор багато уваги приділив племені укрів, укранів, які з Карпат розселилися у VI—XII ст. на річку Укер уздовж лівого берега річки Одер. Він їх зараховує до слов’янського типу “скотарі, воїни” разом із сербами, русами, хорватами, таврами тощо.
Наші предки первинно проживали в Карпатах, звідти мігрували на північ і на схід. Ті, що лишилися в горах, пізніше постали у вигляді бойків, гуцулів та лемків. Укри, розселившись на сході разом із окремими із зазначених племен, зберегли спершу локальне своє наймення в окремих князівствах, а потім поширили його на все державне утворення Україна і на всіх її мешканців.
Німецькі вчені досить глибоко вивчили історію Укермарка. Е. Ніпперт вважає, що укри зайняли VІ ст. місця вздовж ріки Укер. К. Кірш, зокрема, дослідила історію поселень племені укрів за період ХІ—ХІV ст. Своєю чергою В. Таранець детально аналізує топоніми Укермарку (Украненмарку) і Нижньої Лужиці, яких збереглося немало, констатуючи належність їх до давньоукраїнської мови з певними архаїзмами. Дуже показово, що чимало тих топонімів досі існують не лише у Західній, а й Центральній Україні. Ось кілька з поморських топонімів: Strej, Lisove, Kovall, Stara Nyva, Krynica, Horlica, Bukovina та інші.
Назва нижньолужицького поселення Rusi “Руси” свідчить, на думку автора, про те, що словоформа “русь” з’явилася задовго до приходу варягів-русів до Києва.
Показово, що В. Таранець залучає у поле своїх пошуків і Y-ДНК-генеалогію, в яку активно почали заглиблюватися вчені останніми десятиліттями. Ці досліди засвідчують найбільшу спорідненість українців саме з лужицькими сербами (сорбами), що не повинно нас дивувати, бо ці племена досі живуть саме там, де проживали укри, що є зайвим підтвердженням розселення наших предків із тих районів.
“Зародження давньоукраїнського етносу відбувалося у теренах Північно-Східних Карпат у середині 3 тисячоліття до н.е.”.
“Давніший стан давньої української мови має в собі ознаки венедських діалектів, яким говорили полаби, руги-руси, вельми-велети, лужичани, укри, поморяни”.
Валентин Таранець першим вжив надзвичайно вдале поняття “ембріональне зародження” мови, і воно у монографії заграло дуже красиво і повнокровно:
“Таким чином, українська, як і інші мови, має свою історію від часу “ембріонального” зародження до сучасного стану і бере свій початок з часу існування прамови… Є рація говорити, що ця (наша — О. Р.) мова (в окремих її рисах) існувала в “ембріоні” в праслов’янський період, і мають сенс ті результати наукових досліджень, які дозволяють вченим датувати зародження української мови періодом за дві тисячі років і більше до н.е.”.
Хочу доповнити інформацію знайденим у інтернеті цікавим фактом про один з музеїв у Німеччині, саме на території нинішнього Укермарку. Ось що пишуть німці у рекламних запрошеннях:
“Ukranenland” неповторний для Передньої Померанії музей. Тут після археологічних розкопок було реконструйовано у натуральну величину слов’янське село ІХ—Х століть. Відвідувачі на власні очі бачать хати, кузню, ливарну майстерню, побут хліборобів та ремісників. Побачать тодішні кораблі знаменитих слов’янських морехідців, які держали у своїх руках Балтійське море. Тут можна почути древню музику, відвідати борщ і вареники.
Вважаю, що варто включити цей музей у туристичні програми України.
Цей тритомник Валентина Таранця зацікавить і дослідників, і любителів нашої мови.

Його душа мов пташка на долоні
2014-08-14 14:34 slovo

Олекса РІЗНИКІВ,
двічі репресований,
Одеса

Душа Валентина була в тривозі, нерідко — в розпачі. Іноді проривалися зізнання, як-от у вірші “На могилу Максимові Рильському”:
Бо під серцем моїм
єзуїти розклали вогонь.
Або ще відвертіше, як написав він 1967-го:
Як дерево з обдертою корою
стою опівночі я сам перед собою.
Удень ще викаблучуюсь, вибрикую,
Таким собі невизнаним талантом,
А уночі стає до того бридко,
Неначе по руці повзе тарантул.
Чимало віршів у Валентина про душу. Пригадую, колись я опублікував статтю “Душа на долоні” у “Чорноморських новинах”. Була вона про Валентинову книжку “Моя душа — мов пташка на долоні”. Це звідти:
Моя душа — мов пташка на долоні.
Куди літала, душе?.. А вона
Крильми тріпоче — тиха і смутна.
Вся ще не тут, а ген на оболоні.
Поет, як, напевно, кожен із нас, усе життя у важких пошуках спільної мови з душею, та ще коли тобі товкмачать, що душі нема! душі нема!
Може, там його душу янголи допитують, аналізують кожен вірш — як ти писав/писала? Для чого ти це писав/писала? Може, стоїть вона перед апостолом Петром, може, й на його долоні, і всі Морозові рядочки, писані й надруковані, а може, й ненаписані, а притлумлені в підсвідомості, пропливають у її пам’яті. За одні вона радіє, й Петро доброзичливо усміхається. За якісь червоніє. І Петро осудливо киває головою…
Ах, як то важко — зрозуміти,
що ти, як бубон, день у день.
Так дикий розпач дикі міти
на душу ранену кладе.
Що ж, поета доля нелегкою була в усі часи — згадаймо Гарсіа Лорку, Павла Грабовського, Тараса Шевченка, у роки тоталітаризму чотири з половиною сотень українських письменників розстріляно, розіп’ято, замучено у 1933—37 рр. і пізніших роках “вірними ленінцями” — комуністами. Микола Руденко, Іван Світличний, Зеновій Красівський, Іван Сокульський, Олесь Бердник, Василь Стус, Юрій Литвин…
Я сам був двічі репресований, якраз за вірші, за писане, за власну думку й щирі почуття. Валентин репресований не був, але згадаймо Олександра Довженка, Максима Рильського, Павла Тичину, Володимира Сосюру… Як їм жилося? Як часто щоночі чекали приїзду “чорного воронка”, як часто “проробляли” їх на письменницьких чи партійних зборах. І яким треба було бути еквілібристом, канатоходцем, щоб не звалитися в безвість — і творити, простуючи тернистим своїм шляхом. А у Валентина Мороза за весь час від шістдесятих років був ще один дуже серйозний пунктик — однофамілець, таврований як український буржуазний націоналіст, знаменитий на весь світ диси­дент, автор дуже різких статей проти партії, поширюваних у самвидаві й друкованих за кордоном — Валентин Мороз. Тоді, як пам’ятаємо, кожного поета українського тодішня (чи тільки тодішня?) влада підоз­рювала, а то й вважала націоналістом. Тож можна уявити, що творилося в душі Валентина, коли його запитували знайомі й незнайомі: “То це ви — Валентин Мороз?!”. Але поет жив, писав, друкувався, простуючи крізь терни, не покидаючи свого хреста. Він був і мостом до України, і перехожим на тому мосту. Я завжди вважав його найкращим ліриком в Одесі. Та він таким і був — почитайте його останні вірші, в яких реалізувалися його юнацькі інтенції: “О юності сило, о буйная хвиле! //Ти будеш творити. Так серце звеліло…”.
Ще недавно, здається, ходив Одесою, робив передачі на радіо, пронизані любов’ю до простих трудівників Одещини, героїв своїх передач, сидів за столом своїм, нанизуючи слова у рядочки, які йому диктувало то небо, то грішна земля. Спостерігав “очей, облич стрімкий калейдоскоп”, уміючи таки знаходити спільну мову з душею — і дивись: “вже трудиться схвильована душа, зерна одбираючи з полови”. І він встиг видати 17 книжок за свого життя!
Навіть встиг ще прочитати книжку “Валентин Мороз. Життя і творчість” нашого літописця Володимира Гараніна з серії “Література рідного краю”, написану дуже сумлінно та доброзичливо. Тепер ця книжка є в кожній школі області.
…Колись Тарас запитував у неба: “Чи діждемося Вашингтона з новим і праведним законом? А діждемось таки колись!” Згодом, у 20-х роках Павло Тичина вигукував: “Діждеться Вкраїна свого Мойсея!”. Валентин Мороз переводить ці сподівання у категоричну вимогу чи навіть наказ:
Ми мусим народить Мойсея,
Інакше всіх нас жде погибель.
Або прийде чужий Месія,
і одведе назад, в Єгипет.
Нинішній Майдан і є муками народження того омріяного Мойсея.

Педагог-просвітянин із Криму
2014-08-14 14:33 slovo

Віктор ТЕРЛЕЦЬКИЙ,
письменник, голова Шосткинського міського об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка

Навчався в Харківському (1855) та Московському (1856—1859) університетах на юридичному факультеті. До 1863 року давав приватні уроки і викладав у недільних школах, поширенню яких дав почин і великий розмах Платон Васильович Павлов (1823—1895), історик, професор Київського університету (1847—1859), який заснував у жовтні 1859 р. першу недільну школу в Києві на Подолі в приміщенні повітового дворянського училища. Вже тоді Ілля Петрович почав співпрацювати окрім “Московских ведомостей” у журналі “Українська мова”.
З 1860-х років він викладав у гімназіях та училищах Севастополя, Сімферополя, Херсона, Одеси, Єлизаветграда (нині Кіровоград). Був талановитим педагогом, пропагував передові методи навчання і організовував перші з’їзди народних учителів Таврійської губернії. Під час проведення 2-го такого з’їзду в червні 1870 року він щиро і радо вітав у Сімферополі славетного педагога-українця за походженням і духом К. Д. Ушинського. Багато що зближувало його з цією непересічною особистістю.
По-перше, ставлення до української мови. Костянтин Дмитрович ще 1861 року в редагованому ним “Журнале Министерства Народного Просвещения” (№ 5) опублікував статтю “Рідне слово”, взявши епіграфами до неї рядки з творів аж трьох відомих письменників Європи. Зокрема видатного французького поета-пісняра П’єра-Жана Беранже: “Я люблю, щоб росіянин був росіянином і англієць англійцем, і якщо в Прусії треба бути прусаком, то у Франції будьте французами”. Доречно і справедливо додати нам: а в Україні будьте українцями!
Трьома роками згодом Ушинський видає другий свій підручник для початкового навчання “Рідне слово”. Його прикметною особливістю було те, що хоча автор змушений був деякий час жити і працювати в Росії, все ж український елемент в книжці очевидний.
А перебуваючи у педагогічному відрядженні в Європі, Костянтин Дмитрович висловлював занепокоєність станом рідної йому української мови: “А наша багата південно-руська мелодійна, співуча мова, якою розмовляє не 200 тисяч, а 14 мільйонів народу, на якій існує така народна література, якою не може похвалитися жоден з народів, на якій ще недавно співав Шевченко, виганяється зі школи, як яка-небудь чума!” І продовжував: “Згадав тут я наших малоросійських хлопчаків, яких з першого ж дня починають ламати на великоросійський лад і добре б ще на чистий великоросійський, а то на отой огидний жаргон, який утворюється у малоосвічених малоросіян при намаганні розмовляти по-великоросійськи. Така школа і дуже не м’яко нагадає дитині, що вона не дома, і не мудро, що школа з першого ж дня здасться їй букою”. Це писав Ушинський напередо­дні горезвісного Валуєвського обіжника 1863 року, яким намагалися знищити українську мову.
З цими висловлюваннями Деркачов не міг ознайомитися, бо вони були донесені до читачів тільки 1952 року в ХІ томі “Зібрання творів Ушинського”. А ось листи Ушинського під назвою “Поїздка по Швейцарії” міг прочитати на сторінках “ЖМНП” (1862, № 12,1863, № 1, 3, 4, 6). В одному з них Ушинський наголошував: “Мало успіху буде мати та школа, в яку дитина переходить з домівки, як із раю в пекло, і з якої вона біжить додому, як із темного пекла, в якому все темне, чуже і незрозуміле”.
Саме в той час (1861) І. П. Деркачов уклав “Українську граматку”, яка призначалася для українських шкіл Криму та найближчих територій і розповсюджувалася безкоштовно. Він також став автором понад 50 підручників і книг для дітей, своєю невтомною сумлінною працею довівши, що був активним послідовником Ушинського, пропагандистом його ідей. Йому ми зобов’язані знаннями про перебування К. Д. Ушинського в Криму. Спочатку він опублікував спомини “Добрая встреча с К. Ушинским” (“Новороссийский телеграф”, 1871, № 11). А потім у журналі “Русская школа” (1897, № 5\6) надрукував працю “Константин Дмитриевич Ушинский в Симферополе в 1870 году (По личным воспоминаниям)”. Він розповів про зустрічі педагога з викладачами, відвідання ним шкіл у Сімферополі, присутність на іспиті у підготовчому класі учениць, які вступали до навчального закладу. Навіть тяжкохворим Ушинський перебував на іспиті з 9-ї години до 3-ї дня. Викладачка М. Ждановська зізналася, що тільки тепер, після зустрічі з Ушинським, зрозуміла всю силу розумного викладання. Оповів Деркачов, як народні вчителі проводжали Ушинського від Сімферополя за 10 верст у напрямку до Ялти, про відвідання педагогом у Бахчисараї татарського училища-медресе, в якому навчання мови велося за його “Рідним словом”. За цим же підручником Ушинського Деркачов уклав “Керівні замітки”, які побачили світ 1872 року у видавництві Херсонської губернської управи, пропонував у листі до Єлизаветградського товариства правила занять за книжкою педагога. Той лист було вміщено в “Новороссийском телеграфе” (1871, № 114). Згодом уклав “Український буквар за звуковим методом”.
Життя і діяльність Деркачова не залишилися поза увагою літераторів-дослідників. Про нього писали: М. Ф. Арепьев “Илья Петрович Деркачев” (М. 1896),
М. В. Зикеев “Жизнь и литературно-педагогическая деятельность И. П. Деркачева” (1958). Пізніше про нього згадала М. Л. Серветник у статті, вміщеній у збірнику “Педагогічні ідеї К. Д. Ушинського” (К. 1974). Маємо й нині достойно вшанувати цього невтомного діяча на ниві педагогічній, просвітителя і пропагандиста ідей Ушинського, оборонця української мови — і в Криму, і в усіх регіонах нашої незалежної єдиної матері-України.
Та хіба міг подумати Деркачов, що в другому десятилітті ХХІ століття Російська Федерація окупує Крим, і на предковічній українській землі самопроголошені керівники візьмуться за знищення української мови, що заборонять її в єдиній українській школі-гімназії в Сімферополі! Це не тільки жахливий акт загарбання нашої української землі, репресій, як у часи тоталітарного режиму, а й нищення світлої пам’яті К. Д. Ушинського та його послідовника І. П. Деркачова!

Кулішів хутір
2014-08-14 14:33 slovo

В. КИРИЄВСЬКИЙ,
м. Шостка

З’явився він наприкінці ХVІІІ століття на дикому місці біля джерельних озерець у верхів’ї річки Осоти, праворуч дороги з містечка Вороніж на село Макове. З’явився, мабуть, уже після складання “Опису Новгород-Сіверського намісництва 1779—1781 років”, в якому немає будь-яких даних про воронізьких козаків Кулішів та їхній хутір. Проте згодом у “Списках наявних у Малоросійській губернії селищ, із зазначенням, в яких вони містяться повітах і скільки в кожному душ чоловічої статі, що сплачують податки 1799—1801 років”, згадано в Глухівському повіті “хутор Кулешов” з трьома платниками подушного податку. До речі, у цих “Списках” також згадано в Глухівському повіті й “Шостинский Завод” (пороховой) з одним платником податку. Тобто усі інші, з півтисячі тодішніх душ шосткинських чоловіків, були державними утриманцями, солдатами, офіцерами та службовцями, тому й не оподатковувалися. На жаль, у списках не названо прізвище цього першого в історії Шостки платника податку. Не названо й прізвищ платників із Кулішевого хутора. Проте й так зрозуміло, що платниками були усі живі на той час від малого до великого козаки чоловічої статі на прізвище Куліш, а саме — колишній (1773—1781 рр.) курінний отаман Воронізької сотні Яків Іванович Куліш (1753 р. н.) та два його племінники — Олександр (1781 р. н.) (батько письменника П. Куліша) та Роман (1783 р. н.) — сини молодшого брата Якова Івановича Андрія (1759—1791), (діда письменника П. Куліша). Безсумнівно, власником хутора був Яків Іванович Куліш, про це свідчать документи однієї судової справи 1807 року, віднайденої у 1920-х роках у Воронежі краєзнавцем І. С. Абрамовим. За ними виходить, що поруч із хутірською хатою 1807 року були пекарня та ґуральня. Яків Іванович утримував на хуторі ще й двох наймитів. Хоча Яків Іванович й підписувався в цих документах як “дворянин, сотенний атаман”, проте, мабуть, не мав відповідної дворянської грамоти, яка б звільняла його від сплати податку. Відомо, що рідні брати Яків та Андрій Івановичі були нащадками військового товариша Михайла Кулішенка. Вони “вели жизнь благородную, сходственную с дворянской” і претендували в середині 1780-х років на звання потомствених дворян. Доказових документів виявилося недостатньо, тож чин сотенного отамана так і залишився пожиттєво за Яковом Івановичем, а Андрій Іванович 1791 року “без чина умре” рядовим козаком.
На початку ХІХ століття біля Кулішевого хутора з’явилося ще два нові хутори Свиридонів та Пешевців. Вони, як бачимо з карти Чернігівської губернії 1820 року розташовувалися на тій самій маківській дорозі, але дещо ближче до Вороніжа, ніж хутір Куліша (“Калиша”). Свиридонін хутір належав Свиридону Васильовичу Мезжелову (Мозжелову, Мазжелову) — унтер-цейхвартеру (завскладу) Шостенського порохового заводу в 1815—1818 рр.
Наприкінці 1830-х біля хутора унтер-цейхвартера Свиридона Васильовича Мезжелова виник хутір Миколи Семеновича Гукова, відставного, з 1834 року, штабс-капітана. Він відзначився у війні з турками 1829 року під Силістрією, за що отримав орден Св. Володимира IV ст., а 1844 року став дворянином. Штабс-капітан мав п’ятьох дітей — чотирьох синів і дочку. Отже, на хуторі Гукова зростала кількість мешканців, а Кулішів хутір, після смерті 8 січня 1847 року батька П. Куліша Олександра Андрійовича, обезлюднів. Землі навколо нього 1856 року розпродав Глухівський суд задля погашення боргів П. Куліша за видання своїх книжок “Украина” та “Михайло Чарнышенко”. Тому й не маємо ніяких даних про Кулішів хутір та його мешканців у “Списке населенных мест по сведениям 1859 года”. Сусідній Свиридонів хутір значиться в “Списке” як за прізвищем старого власника Мезжелова, так і нового співвласника Гукова. Вказано, що в Гуковому хуторі було 2 двори, де проживало 25 осіб чоловічої статі та 21 — жіночої. Один із дворів, вірогідно, належав Мезжелову, а другий — Гукову. Потім усе стало гуківським: і навколишні землі, і хутірські хати на них. Тож в “Списке населенных мест Черниговской губернии, имеющих не менее 10 жителей по данным 1892 года” значиться тільки одна назва хутора “Гуковъ”, у якому вже нараховувалося три двори, але кількість мешканців зменшилася вчетверо до 11 осіб (7 чол., 4 жін.). Імовірно, штабс-капітан Гуков уже помер, а діти його роз’їхалися по Російській імперії.
На дореволюційній триверстовій карті Чернігівської губернії, складеній на основі топографічної зйомки кінця 1880-х років, позначені чотири хутори посеред звивистої дороги з містечка Вороніжа не село Макове. Крайній із них на сході, у бік села Макове, є колишнім Кулішовим хутором. Він позначений малим контуром двору з двома будівлями, мабуть, пекарнею та ґуральнею. Найбільший із чотирьох хуторів, з довгим подвір’ям та будинком, є Гуковим. Між Гуковим та Кулішовим хуторами зображено на карті хутір з невеликим подвір’ям, а ліворуч (західніше) бачимо хутір з зовсім малим двором. Він стояв на місці забутого всіма Пешевціва хутора, позначеного на карті Чернігівської губернії 1820 року. За переказом, в останньому четвертому хуторці мешкали до революції люди на прізвище Князі, а в іншому, третьому, — на прізвище Лисиці. Старожили кажуть, що посеред Гукової садиби стояв гарний, “ніби царський, дворець” 2-поверховий дерев’яний будинок, за яким був сад із фунтівками, сахарками, антонівками. Щоліта в хутір приїжджала відпочивати велика родина Гуків, поки одного дня її не вирізала бандитська шайка. Справді, як дізнаємося з журналу “Вера и разум” за 1907 рік, “15-го августа сего года на Гуковомъ хуторѣ, Черниговской губ., Глуховскаго у., убили братьевъ генераловъ В H. и Я. H. Гуковыхъ, сына генерала студ. H. В. Гукова и родственника ихъ Б. Ф. Рыбицкаго. Люди мирно сидѣли въ бесѣдкѣ сада за ужиномъ, не думая и не ожидая, что надъ ними нависла уже страшная кровавая смерть. Врывается шайка разбойниковъ и звѣрски, ножами и кинжалами убиваетъ несчастныхъ жертвъ, — приводит затемъ въ сознаніе упавшую въ обморокъ дочь генерала В. H.Гукова — H. В. Бутлеръ и тащитъ ее въ домъ, гдѣ принуждаетъ ее и бывшую въ домъ невѣстку генерала, жену студента H. В. Гукова, звѣрски издѣваясь надъ ними, показать, гдѣ хранится оружіе, деньги, драгоцѣнныя вещи. Забравши все, разбойники бросаются въ домъ арендатора хутора г. Бондаренко, но онъ, какъ и всѣ другіе, проживавшіе на хуторѣ, въ ужасѣ бѣжали уже, спасаясь отъ неминуемой смерти; тогда разбойники возвращаются въ бесѣдку и надъ теплыми еще трупами убитыхъ ими правятъ тризну, пируя оставшимся ужиномъ и нисколько за себя не опасаясь… Зрозуміло, після такої трагедії нащадки штабс-капитана Гукова перестали відвідувати дідівський хутір, який по революції відійшов під комуну “Свет”. По війні сусідню садибу хутора Кулішів, позначену одиноким печищем під старезними липами, розорали гуківські комуноколгоспники під родюче бурякове поле.

Міст між минулим і майбутнім
2014-08-14 14:32 slovo

Недавно минуло тридцять років відтоді, як був створений крає­знавчий музей у Тростянці, що на Сумщині. Звичайно, подія для міста та району неординарна. Проте тоді такі музеї створювалися по всій країні. Оскільки до історії ставилися переважно не як до науки, а як до засобу пропаганди, — такою була і мета крає­знавчих музеїв. Змінювалися часи, змінювалися методи пропаганди, але на початку ХХІ століття Тростянецький музей, який функціонував на громадських засадах, опинився на межі занепаду.
Ситуацію вдалося змінити лише у грудні 2006 року. Саме тоді заклад реорганізували у Тростянецький районний крає­знавчий музей, а очолив його відомий на Сумщині краєзнавець Микола Мельник. Приміщення було у занедбаному стані, а виділених владою коштів катастрофічно не вистачало на ремонт. Збереглося лише близько двохсот експонатів. Отож роботу довелося починати практично з нуля. Допомогли місцеві меценати, а експозицію наповнили завдяки небайдужим мешканцям міста та району і колекціонерам. Створення експозиції тривало понад два роки. Нині у восьми залах музею зібрано більше п’яти тисяч різноманітних експонатів.
Постійна виставкова панорама музею розпочинається з експозицій, присвячених унікальній природі краю з екзотичним рослинним світом. Подорож у глибоке минуле — від епохи палеоліту, поселень скіфів-землеробів та племен ранніх слов’ян до городищ за часів новгород-сіверського князівства та ординської доби — яскраво ілюструє колекція археологічних знахідок на території сучасної Тростянеччини: фрагменти зброї, знарядь праці, прикраси та залишки побутової і культової кераміки.
У музеї широко представлені історичні віхи розвитку краю, його трагічні та героїчні сторінки трьох із половиною століть, починаючи з часів хвилі переселенців із Правобережної України та Росії у середині ХVІІ століття і до наших днів.
“Музей постійно продовжує пошукову роботу, відкриваючи нові сторінки історії краю та збагачуючи діючі експозиції, провадить значну освітню виставкову роботу, демонструючи творчість місцевих майстрів-аматорів, і завжди готовий привітати у своїх стінах відвідувачів, розширити коло своїх друзів”, — розповідає Микола Мельник. Найбільше серед експонатів Микола Степанович цінує ікону другої половини ХVІІ століття, доби так званого козацького бароко, на якій зображено коронацію Святої Богородиці. І річ не тільки в тому, що витвору мистецтва понад три з половиною століття, а в унікальності самого сюжету.
За останні шість років музей відвідало близько 40 тисяч гостей: лише за минулий рік понад вісім тисяч. Уже налагоджено тісні стосунки з туристичними агенціями Сумської, Харківської, Полтавської та Дніпропетровської областей. Проте відомий музей і далеко за межами України: тут були відвідувачі зі США, Канади, Аргентини, Австралії, Англії, Єгипту, Ізраїлю, всіх країн колишнього Радянського Союзу — загалом із понад тридцяти держав. А книга відгуків нараховує більше двох тисяч записів.
“Надзвичайно все сподобалося. Чудові експонати. Шкода, що було мало часу. Дуже хочеться ще повернутися, аби детальніше переглянути експозицію”, — писав Альбіно з Італії. А гість з Аргентини Андрес зазначив: “Все тут мені здається надзвичайним. Не можу не дивуватися і не захоплюватися вашою історією”.
Звичайно, у музею безліч проблем. Головна з них — брак приміщень. У восьми кімнатах неможливо виставити всі експонати і ідеї про проведення різноманітних виставок нерідко не вдається втілити у життя. До музею кілька разів надходили пропозиції щодо проведення на його базі престижних науково-практичних конференцій. Проте тут просто ніде здійснювати такі заходи. Для співробітників музею відведена лише маленька кімнатка. Нереально здійснювати серйозну наукову роботу. Це проблема не лише Тростянця. Скажімо, у сусідньому районі — в Охтирському краєзнавчому музеї теж зібрано унікальну колекцію. Але для її експозиції тут виділено лише три кімнати.
Чи прийде нарешті час, коли держава приділятиме увагу унікальним мостам між минулим і майбутнім, якими є музеї? Чи й надалі ця робота залишатиметься лише справою окремих ентузіастів? Можливо, відповідь на це запитання знають у Міністерстві культури України.

Сторінку підготував
Едуард ОВЧАРЕНКО

Чи можна купити щастя?
2014-08-14 14:22 slovo

Засновник нової київської антрепризи, режисер-постановник Анфіса Коленко закінчила режисерський факультет Київського національного університету театру, кіно й телебачення ім. Карпенка-Карого, є викладачем цього ж університету. До своїх вистав пані Анфіса залучає окрім професійних акторів також студентів театрального вишу столиці. У своїх постановках режисер вирішила звернутися саме до творчої спадщини італійських драматургів, оскільки сценічність їхніх п’єс відрізняє гострота побудови сюжету, інтриги, калейдоскоп почуттів і неочікуваних поворотів долі, де крізь призму буденних проблем у вирі життєвих перипетій люди прагнуть знайти та вберегти своє право на щастя.
У філософській комедії “Жінка на мільйон” актуальні картини життя, ототожнення зі сьогоденням, відтворені з такою достовірністю, що мимоволі згадуються слова Антона Чехова: “Нехай на сцені буде все так просто і так складно водночас — як у житті”. Саме такий принцип реалістичного сценічного життя, проживання та цілковитої віри у правду сповідує режисер зі своєю акторською трупою, серед її учасників “старожил” сцени в особі харизматичного Анатолія Григоровича Борисенка, сузір’я молодих обдарованих акторів міста Києва (Артем Атаманюк, Олександр Ломко, Ліана Акопян, Максим Канюка, Іван Кононенко, Аліна Мандираджи та Влад Писаренко, який, до речі, є лауреатом “Київської пекторалі—2013”), а також актриса Тетяна Кумеда з досвідом роботи на театральних сценах не тільки України, а й Португалії.
“Щасливий горбань” — друге звернення режисера й акторів до італійської драматургії нео­реалізму. Ексцентрична комедія тепер поповнила репертуар малої сцени Національного палацу мистецтв “Україна”. Манера гри стала своєрідним випробуванням для акторів, оскільки як і театр абсурду, вимагає цілковитої віри в ті обставини, які доводиться переживати на сцені. Адже органічне й емоційне відтворення калейдоскопу подій на сцені, наче вони відбуваються у реальному житті, — завдання чи не найскладніше.
“Головне для мене як для режисера — налагодити контакт, діалог із глядачем, долучити його до життя на сцені, спонукати до аналізу вчинків героїв. Тобто наша вистава — це активна взаємодія актора та глядача, розмова із гумором, іронією, деколи драматизмом, але завжди позитивна. Справді, багато наших прихильників говорять про те, що створені нами вистави надовго припадають до смаку, пробуджують фантазію та змушують домислювати про подальше життя героїв після того, як згасне світло у залі. Для мене найліпший комплімент у тому, коли після вистави телефонують і говорять, що донині не вщухає палке обговорення побаченого на сцені та закладених у виставах ідей у стосунках між подружжями, колегами, друзями. Такі суперечки є свідченням того, що вистави живуть, адже кожен знаходить у них щось “своє”, — зазначила режисер-постановник.
Актор Анатолій Борисенко свої ролі ніби не грає, а проживає на сцені. “Мої герої в обох виставах (“Жінка на мільйон” Аттіліо Самуелі та “Щасливий горбань” Джервазіо Савастано) — це люди, які вже багато чого досягли у своєму житті, але їх об’єднує бажання повернути молодість.
Звичайно, вистави лише недавно народилися. Режисер та актори, аналізують зроблене та обіцяють до кожної наступної постановки вкраплювати цікаві імпровізаційні моменти акторської гри. Вони тонко відчувають настрій залу та взаємодіють із ним на емоційному та енергетичному рівнях.
Хоча в розпалі сезон відпусток, але творче життя колективу триває: підготовка до нового театрального сезону вже розпочалася.

Бойкотуймо російські товари
2014-08-14 14:22 slovo

Всеукраїнська громадянська кампанія “Бойкотуй російське!”, що розпочалася у серпні минулого року, набула небувалого розмаху після початку російської агресії проти нашої держави. До активістів руху “Відсіч”, який ініціював її, вже долучилися ВО “Свобода”, десятки патріотичних партій і громадських організацій, тисячі волонтерів. “Купувати російське — це фінансувати ворога, який убиває українців!”, — написав на своїй сторінці у Facebook лідер Радикальної партії Олег Ляшко.

Сергій ГОРИЦВІТ

Скрізь з’явилися білборди, плакати й наліпки зі зображенням озброєних зубастих матрьошок та штрих-кодом “46”, яким позначені російські товари. А голова Полтавської обласної організації Віктор Бугайчук розпорядився запровадити спеціальне помітне маркування товарів російського походження позначкою “Товари з Російської Федерації” та розміщувати їх на окремих полицях. Схожі рішення ухвалили також Івано-Франківська облрада, Львівська, Тернопільська та Черкаська міськради. Група львів’ян демонстративно вилила у каналізацію десять пляшок російської горілки. А одеські дотепники влаштували на Дерибасівській флеш-моб під лозунгом “Купив “Снікерс” — убив солдата АТО”, адже у нас продаються винятково російські “Снікерси”, хоч кращі за них виготовляють і в Європі. Загалом уже понад 40 % українців бойкотують товари країни-агресора.
Останнім часом російські виробники стали маскувати штрих-коди на своїх виробах, прагнучи обдурити українців. Тепер, навіть якщо штрих-код починається на “482”, покупець повинен уважно вивчити інші написи на упаковці й переконатися у його відповідності країні-виробнику товару.
Нині кияни та мешканці інших міст масово відмовляються користуватися послугами таких російських банків як “Альфа-Банк”, “ВТБ”, “Ощадбанк Росії” та інших. У результаті за перше півріччя 2014 року прибутки цих банків в Україні скоротилися в декілька разів. Із закликами не фінансувати окупантів активісти постійно пікетують російські АЗС компаній “ТНК”, “Лукойл” та “Formula”. А одесити, кияни й львів’яни тепер постійно бойкотують російські фільми.
Наприкінці березня спікер ВРУ Олександр Турчинов закликав увесь світ бойкотувати російські товари. За його словами, “якщо світ хоче допомогти Україні, є дієвий спосіб — замінювати російські товари українськими”. Першими відгукнулися на це звернення мешканці Латвії, Литви, Естонії, Польщі, Молдови та Грузії.