RSS-канал «Слово Просвiти»

Доступ к архиву новостей RSS-канала возможен только после подписки.

Как подписчик, вы получите в своё распоряжение бесплатный веб-агрегатор новостей доступный с любого компьютера в котором сможете просматривать и группировать каналы на свой вкус. А, так же, указывать какие из каналов вы захотите читать на вебе, а какие получать по электронной почте.

   

Подписаться на другой RSS-канал, зная только его адрес или адрес сайта.

Код формы подписки на этот канал для вашего сайта:

Форма для любого другого канала

Последние новости

Ч. 38 (882), 22-28 вересня 2016
2016-09-22 14:49 slovo

  • Лариса НІЦОЙ: “Або — Вас, або — Ви!»
  • До уваги небайдужих — КОНФЕРЕНЦІЯ
  • Зелене на сірому тлі
  • “Народний дім» в історії боротьби за український Олександрівськ (1917—1918 рр.)
  • Для загального добра
  • Віра СОЛОВЙОВА: “У кожної людини і в справи є своя місія”
  • Форум видавців: час дорослішати
  • Пам’яті Романа Іваничука
  • «Немає  в мене такого, що би я не хотів зробити для України»
  • Михайло Грушевський  зустрів свій 50-річний ювілей у Москві
  • “Життя на -ив”, або “Самостiйне добування кисню” Володимира Базилевського
  • Держава української словесності втратила свого Патріарха
  • Анатолій Гнатюк: “Держава це мова, культура, духовність”

Анатолій Гнатюк: “Держава це мова, культура, духовність”
2016-09-22 14:45 slovo

“Анатолій Гнатюк цікавий у кожній виставі, бо він — яскравий артист, майстерно імпровізує у будь-якій ролі і навіть маленький епізод може зробити як постріл шампанського. І це прекрасно, і це запам’ятовується. Глядачі його дуже люблять. Цю любов він завоював своїм неабияким талантом і щоденною, наполегливою працею”, — писав Богдан Ступка.

А народний артист України Анатолій Хостікоєв так сказав про свого колегу по сцені: “Анатолій Гнатюк миттєво стає улюбленцем аудиторії. Адже випромінює таку сильну енергетику, має такий акторський шарм, що притягує до себе глядачів. Це рідкісна якість для актора. Для нас, артистів, дуже важливо відчувати себе потрібним глядачам. У Анатолія це є сповна і завжди — в кожній виставі, в кожній ролі. І тому я певен, що він — справжній народний артист у розумінні любові народної”.

Ми зустрілися з паном Анатолієм і попросили його розповісти про свою творчість.

— З чого почалося Ваше знайомство з театром?

— Змалку я брав активну участь у всіх концертах, що відбувалися у нашому сільському клубі. Коли навчався у першому класі, то виконував пісню “Ой чий то кінь стоїть”, але забув слова. Тоді була перша акторська імпровізація в моєму житті.

Справжнє знайомство з театром відбулося тоді, коли був дев’ятикласником. Саме в цей час у нашому селі з’явився драматичний гурток. Ставили комедію “Фараони”, у якій я грав роль Омелька. Приємно було чути оплески і сміх глядачів. Я тоді зрозумів, як, втілюючи театральні образи на сцені, можна робити добрі й хороші речі.

Через рік наша родина переїхала з Хмельниччини до Києва. Я відразу почав шукати драматичний гурток. І пошуки привели до Центрального будинку піонерів (нині Київський палац дітей та юнацтва). Навчання у драматичній студії стало хорошою школою. Я з першого разу вступив на навчання до вишу, нині це Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого.

За все, що я сьогодні вмію, вдячний своєму викладачеві, народній артистці України Валентині Зимній. Також чимало цінних навичок дав викладач вокалу Олександр Михайлов.

Як доля привела Вас до театру імені Івана Франка?

— Я мріяв грати у цьому театрі, з яким були пов’язані видатні українські актори Амворосій Бучма, Наталія Ужвій, Нонна Копержинська, Мар’ян Крушельницький. До того ж творчий колектив наприкінці 70-х очолив Сергій Данченко, і театр переживав справжнє відродження.

А потрапити на уславлену сцену допоміг випадок. Я закінчував театральний інститут. Режисер Ігор Афанасьєв ставив у нас дипломну виставу “Купальські бувалиці”, в якій я грав головну роль Тиміша. На спектакль І. Афанасьєв запросив художнього керівника театру ім. І. Франка Сергія Данченка та директора Володимира Гнатенка. Мою роботу помітили і запропонували працювати у цьому легендарному колективі.

Перша роль — Кума у “Конотопській відьмі”. Тут теж допоміг випадок. До цього її грав Богдан Бенюк, але йому треба було їхати на зйомки. Мені запропонували втілити цей образ на сцені. На підготовку залишалося обмаль часу, я дуже хвилювався. Судячи з реакції глядачів роль вдалася, я її виконував кілька років.

За тридцять років служіння в театрі зіграв близько шістдесяти ролей. Мені дорогі образи Голохвастого у виставі “За двома зайцями” та образ Шельменка з вистави “Шельменко-денщик”, якого граю вже сімнадцятий рік. Нещодавно з цією виставою ми виступали у зоні АТО.

Рік тому відбулася прем’єра вистави “Великі комбінатори” за романом “Дванадцять стільців”, в якій я виконую роль Остапа Бендера. Це людина-оптиміст, розуміючи всю складність життя, він не здається за будь-яких обставин. Це людина мрії, яка робить все, аби втілити її в життя. На перший погляд, образи Голохвостова, Шельменка і Бендера різні, але саме почуття оптимізму об’єднує їх.

Як і в кожного актора, у мене є мрії. Хотів би зіграти Квазімодо з “Собору Паризької богоматері”, втілити деяких інших персонажів.

— Ви не залишаєтеся осторонь трагічних подій, що відбуваються на сході нашої держави…

— Директор театру Михайло Захаревич і художній керівник Станіслав Мойсеєв багато роблять для організації виступів акторів театру в зоні АТО і військових шпиталях. Відгукуються на всі наші ініціативи, виділяють транспорт, апаратуру. Разом з іншими артистами я об’їздив багато шпиталів у Києві, Ірпені, Дніпрі, у деяких довелося побувати кілька разів. Виступали і на полігонах. Торік концертна бригада театру побувала у Краматорську, Артемівську, Слов’янську. Доводилося бути за 12 кілометрів від лінії фронту.

Потрібно було з перших днів незалежності частіше їздити на схід України. Везти туди українське слово, музику, пісні, танці. Це повинна була б бути державна програма. Тоді, можливо б, не сталося цього лиха.

— Що потрібно зробити, аби українська мова та українська культура нарешті посіли в Україні належне їм місце?

— Маю певну надію на допомогу закону про квотування українськомовної музики на радіо. Дехто говорить, що це примус. Якщо власнику телеканалу чи радіостанції байдуже до України, він ставить в ефір Алегрову, Распутіну. Але триває війна і його потрібно змусити працювати на користь української держави. Погляньмо на інші країни. Англія та Франція підносять своїх зірок, Росія вкладає великі гроші в мистецтво, зокрема в кіно, звільняє його виробників від сплати податків. Там підтримують своїх митців, то чому ж цього не зробити в Україні.

За що ми сьогодні воюємо? За те, щоб була українська держава. А держава — це мова, культура, духовність. Десь можна агітувати і переконувати, а десь потрібно змусити, треба пам’ятати, що ми живемо на своїй землі і ні в кого нічого не відбираємо.

Сподіваюсь, що за нами йде покоління, яке не повторить наших помилок. Вони любитимуть свою державу, нікому не дозволять себе принижувати. Вони врешті витравлять комплекс меншовартості, що нам віками вбивали в голови.

Пригадується недавнє минуле. На знімальних майданчиках створювали особливі умови для російських акторів і “неособливі” для наших. Їхні отримували шалені гонорари навіть за епізодичні ролі, а наші — копійки, і ми терпіли. А треба було згуртуватися акторській братії і виробити чітку лінію, аби не ставати дешевою робочою силою для сусідів. Апаратура, приміщення — все наше. З Росії приїздили режисер, продюсер, актори, яким давали головні ролі, а на епізоди та масовки допускали вже й нас. На жаль, ми не були об’єднані, от цим і скористалися. Вірю, що така ситуація більше ніколи не повториться.

— Крім театру у Вашому житті також є естрада, кіно, телебачення. Чого вдалося досягти у цих напрямках творчості?

— Кожен артист має реалізуватися максимально. Я брав участь у зйомках багатьох серіалів: “Пані удача”, “Єфросинія”, “Брат за брата”, “Сьогодні й завжди”, “Дев’ять життів Нестора Махна”, “Танго нашої любові” та інших. Зіграв головну роль у художньому фільмі “Троянський Спас”. На естраду вперше потрапив 1996 року, коли брат Микола запросив разом заспівати пісню “Ой, смереко”. Це стало для мене поштовхом, почав шукати свої пісні. І зараз багато гастролюю з концертами.

— Вже понад десять років Ви ведучий передачі “Лото забава”. Розкажіть про участь у цьому проекті.

— Я вдячний “Лото забаві”. Адже багато людей дивляться цю програму. Для мене це велика школа. Щонеділі прямий ефір, 70 % імпровізації. Якщо працюєш з багатомільйонною аудиторією, то потрібно мати гарний вигляд, вміти до ладу висловитись, пожартувати. Дякуючи “Лото забава”, мене почали запрошувати ведучим і на інші відповідальні заходи.

— Хто найближчі для Вас люди?

— Мама Анастасія Тарасівна працювала вчителькою початкових класів, у липні їй виповнилося 89 років. Батька Василя Харитоновича вже 12 років немає з нами. Він завжди був душею компанії, любив життя і людей.

Із дружиною Оленою ми разом уже 29 років, а до цього ще зустрічалися чотири роки. Кілька разів збиралися одружуватися, але щоразу чомусь сварилися. Сьогодні Олена мені багато радить, підказує, вболіває за мене.

Син Богдан закінчив Київський національний педагогічний університет ім. М. Драгоманова. Навчається в аспірантурі, пише книжки. За його п’єсами у Київському драматичному театрі “Браво” поставили вистави “Душа в засніженій фаті” та “Кафе “Республіка”. Я граю у цих спектаклях. А почалося все з того, що Богдан показав художньому керівнику театру Любові Титаренко свою першу п’єсу. Твір сподобався, і вона взялася за його постановку. Любов Вікторівна запропонувала мені зіграти роль Міністра. Вистава вийшла досить цікава і актуальна. Через рік син запропонував театру свій новий драматичний твір. Коли він ще писав цю п’єсу, то вже уявляв мене в образі голови політичної партії. Вистава “Кафе “Республіка” — розповідь про сучасне політичне життя в Україні. У виставі грають цікаві самобутні актори Любов Титаренко, Сергій Калантай, Георгій Поволоцький.

— Як проводите свій вільний час?

— Люблю працювати на землі. Маємо під Києвом невелику дачу і я дуже люблю там щось робити. Змайстрував ліжко, стіл, лавки, пораюся на городі і по господарству. Наробишся, тіло ломить, але щасливий, — справді підзаряджений.

 

Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО

Фото автора

Держава української словесності втратила свого Патріарха
2016-09-22 14:44 slovo

17 вересня 2016 року у Львові на 88-му році життя відійшов у засвіти славетний український письменник Роман Іванович Іваничук, один із засновників Товариства української мови, організаторів Всеукраїнського товариства “Просвіта» імені Тараса Шевченка, депутат Верховної Ради України першого скликання, заслужений працівник культури України, Герой України.

Вчительський син Роман Іваничук народився 27 травня 1929 року в селі Трач Косівського повіту (нині Косівський район Івано-Франківської області). Навчався в Коломийській гімназії, яку закінчив 1947 року, вже перейменовану радянською владою на Коломийську СШ № 1. Однак це не стерло з пам’яті її випускників знання про подвиги своїх попередників — вояків Легіону УСС та УГА, та про відчайдухів-ровесників і старших братів, бійців УПА. З ними Романа Іваничука поєднували кревні зв’язки: дядько, Михайло Іваничук, належав до усусусів, воював в УГА, а його старший брат, упівець Євген Іваничук, був засуджений як український націоналіст і на довгі роки відлучений від родини і рідної землі.

Не оминули переслідування й Романа Іваничука. Студента-філолога Львівського університету виключили з вишу “за антирадянську діяльність». Відслуживши 3 роки в Радянській армії (в Азербайджані), 1953 року поновився у Львівському університеті. Отримавши диплом, працював учителем української мови і літератури з 1957 року в селищі Щирець Львівської області, там завершив роботу над першою збіркою новел “Прут несе кригу» (1958). З 1961 року Роман Іваничук жив у Львові, а від 1963 року доля надовго поєднала його з колективом редакції та авторами журналу “Жовтень» (нині — журнал “Дзвін», Львів). Виходові в світ роману “Мальви» (1968) передували кілька збірок новел та роман “Край битого шляху», але саме цей твір історичної тематики часів Хмельниччини приніс воістину всесвітню славу. Навіть компартійна влада, яка жорстко критикувала роман “Мальви», зважала на широкий резонанс, здобутий автором. Роман Іваничук чи не першим означив яничарів як віровідступників, що зрадили своє національне коріння. Прозаїк, політик і громадський діяч ще не раз повернеться до цього визначення, навіть перевидасть роман “Мальви» під назвою “Яничари», застерігаючи українців від зради і відступництва, які ведуть до втрати держави і зникнення народу.

Із “Мальвами» Роман Іваничук здобуває всеукраїнського читача: кожна нова збірка новел, кожен наступний роман («Черлене вино» (1977), “Манускрипт з вулиці Руської (1979), “Вода з каменю» (1982) в центрі уваги літературної критики і книголюбів.

1984 року виходить вершинний твір Романа Іваничука “Четвертий вимір». Саме за цей роман про Миколу Гулака, одного з кирило-мефодіївських братчиків, та за “львівський роман» “Вода з каменю» про юність Маркіяна Шашкевича Роман Іваничук відзначений Державною премією України імені Т. Шевченка 1985 року.

Україноцентричні літературні герої Романа Іваничука впливали і впливають на самоідентифікацію українців. Не буде перебільшенням сказати, що в часи перебудови до активної участі в національно-визвольному русі вони прийшли завдяки і разом зі своїм улюбленим письменником, а влітку 1988 року влилися в ряди Львівської філії Товариства рідної мови, яку очолив Роман Іваничук. Навесні 1990 року його обирають народним депутатом УРСР. Роман Іванович був у “Народній Раді», брав участь у підготовці й проголошенні Декларації про Державний суверенітет України 16 липня 1990 року і Акту про незалежність України 24 серпня 1991 року.

Саме в той час Роман Іваничук виходить з ініціативою реорганізації Товариства української мови в сьогочасну “Просвіту» як правонаступницю “Громади» та Матері Просвіти, найстарішої всеукраїнської громадської культурно-просвітницької організації, знищеної більшовицькою окупацією.

Український філолог від Бога, письменник-дослідник історичного минулого своєї батьківщини, громадський діяч-державник, він розумів значення “Просвіти», яка об’єднала всі краї і землі в боротьбі за власну культуру, історію, духовність і рідну мову як чинники і могутні підвалини національної держави.

Роман Іваничук принципово ставився до просвітницької і просвітянської роботи, застерігав просвітян від небезпеки відходу “на маргінеси», активно впливав на діяльність Львівського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта» ім. Тараса Шевченка та всеукраїнського Товариства. Він назавжди залишиться почесним головою львівської “Просвіти», одним із засновників відродженого Товариства.

Наша втрата незагойна: внесок Романа Іваничука у відродження та встановлення незалежної України, утвердження її суверенітету, значний внесок у духовне відродження Української держави, плідна літературна і громадська діяльність вагомі і назавжди увійдуть в національну культурну і літературну спадщину України.

Роман Іванович неоднораз говорив, що двадцять романів, ним написаних, стали стінами собору, ним спорудженого во славу рідного народу і держави. І це воістину так, бо романні книги “Орда», “Євангеліє від Томи», “Ренегат», “Вогненні стовпи», “Хресна проща», “Торговиця» та інші є тими дзвонами, які будили народ, виводили його на майдани і площі, обстоювали гідність і честь українця. “Якби я був молодшим, я б нині був на сході України», — сказав в одному з останніх інтерв’ю цей справжній Гетьман Українського Слова, людина честі, вічний трудівник, якому вклоняємося за його сумління та бездоганне служіння Українському народу, його мові, літературі, історії, культурі.

Свій автобіографічний роман Іваничук назвав “Благослови, душе моя, Господа…» В ці осінні дні, коли наші очі щиро плачуть за земним нашим побратимом Романом Івановичем Іваничуком, якого відспівали у храмі св. Трійці і поховали 19 вересня на Личаківському кладовищі, наші серця об’єднуються в молитві до Господа: благослови Його Душу, Господи, на вічну всенародну пам’ять і любов. Він заслужив.

Від імені всіх просвітян України і світу —

Центральне правління ВУТ “Просвіта» імені Т. Шевченка,

19.ІХ.2016 р.

“Життя на -ив”, або “Самостiйне добування кисню” Володимира Базилевського
2016-09-22 14:43 slovo

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,

Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ

 

Суб’єкт лірики у новій збірці Володимира Базилевського “Повітря резервацій” (2011—2012 р.). — К.: Літ. Україна, 2016. — 260 с. наділений гострим баченням навколишньої дійсності, тонким світовідчуттям, яке передчуває гуманітарну кризу, але також і здатністю зіставляти події теперішнього з тим, що відбувалося сотні чи тисячі років тому. Філософські параметри мислення ліричного героя наближені до неокласицистичної традиції, яка емансипована від життєвої конкретики проминального і утривалена й “великому часі” культури.

У художньому світі В. Базилевського наявне поєднання неоромантичного та неокласицистичного бачення дійсності. Перше дає можливість бути не просто стороннім спостерігачем або фланером, а й активним співтворцем реальності, яка бачиться в ідеальних категоріях. І тому будь-який вияв несправедливості, людської дріб’язковості та жорстокості переживається настільки гостро. Водночас неокласицистичний спосіб світосприйняття підказує, що все вже колись було, що за дві тисячі років людина аж так суттєво й не змінилася: завжди були раби і диктатори, завжди державній системі не вистачало часу на окрему людину, завжди у світі була несправедливість і глупота. Нічого нового під сонцем уже не буде. Потрібно лише постійно шукати осердя світу, аби не загубитися у симулякрах.

О монолiтний сплав чуття i мислi

того мистецтва, що не напоказ.

Ти самостiйне добування кисню

коли в повiтрi вуглекислий газ.

Погляд такого суб’єкта лірики врівноважений “міркуваннями тисячоліть”, тобто численними філософськими працями, художніми творами, які написали розумні люди, розмірковуючи над природою зла в людині, над причинами соціальної несправедливості, над неможливістю досягнути блага або неможливістю його максимально об’єктивного розподілу поміж усіма громадянами. Світ несправедливий — і це аксіома. Проте поет у кожну нову культурно-історичну епоху прагне задаватися питанням про те, у чому коріння зла й несправедливості саме в його часі, тут і тепер. Як допомогти людині подолати те, що відмежовує від щастя? Поезія В. Базилевського філософічна, стоїчна, наділена естетичною досконалістю та складними людиноцентричними питаннями, у шуканні відповідей на які народжується людина. Народжується передусім в екзистенціалістському розумінні, бо, за Сартром, людина не з’являється у цьому світі людиною як уже готовий продукт. Вона або формує з себе людину в результаті опору дійсності, або програє у цьому змаганні з часом.

У короля поетiв слава

сумнівна вельми, як i роль.

Така слiпа його держава —

він сам не вiрить, що король.

 

Болять душевнi рани й шрами,

якщо й король, то швидше Лiр.

Його — не без гротеску — драми

не дописав, не встиг Шекспiр.

<…>

А щоб не перетяв артерiю,

не ошелешив тим бомонд,

його величностi мiзерiю

бабла вдiля пенсiйний фонд.

                   “Король поетів”

В.Базилевський у “Повітрі резервацій” не тікає від свого часу, не ховається за цитатами мудреців у вежі зі слонової кістки. Його поезія проходить через різні больові точки навколишнього життя. Йому болить, власне, свій час, саме його дійсність, український світ, у якому знову щось іде не так. І цей біль у книжці виразний, загострений. Така поетична позиція свідчить про емоційну щирість і психологічну глибину суб’єкта лірики. У збірці маємо і “сюжетні вірші”, у яких психологічну загостреність увиразнено ще сильніше. Біль — чи не перманентний стан душі суб’єкта лірики В. Базилевського; біль свідчить про те, що перед читачем — жива матерія, жива людська енергія, яка прагне змін і готова підказати, як їх досягнути. Повітря резервацій — доволі точний і, по суті, страшний, катастрофічний образ із нашої історичної реальності. На різних етапах становлення української державності доводилося перебувати в умовах резервації, коли все українське витісняли на маргінес, позбавляючи права належного голосу та поваги. Проте часом саме з такого резерваційного повітря і доводилося видобувати “озон”, тобто надчисте повітря, яке з’являється в момент грози.

У представленій збірці перебування української людини в сучасному часі знову уподібнюється до резервації. Український світ постає жертвою політичної нещирості, непорядності, симулякровості. На останньому понятті хотів би зупинитися докладніше. Той, кому болить час, хто, чудово знаючись на історії та світовій культурі, розуміє, що сьогодні ситуація зайшла в глухий кут, не може жити у вимірах симулякрів. Псевдореальність — те, від чого тікає суб’єкт лірики В. Базилевського. Насправді не йдеться про якусь надреальність, а лише про потребу світу, в якому людські та природні енергії перебувають у гармонійній єдності, де немає фальшувань, де закони світу передусім побудовані на принципах етики, де наявна повага до свого і де агресор-чужинець ніколи не керуватиме.

Втрача глядач бажання жити:

ляка й вiдштовхує екран.

Яриги, збоченцi, бандити,

то душогуб, то наркоман.

 

Телеведучих лексикон:

повії, рейдери, мажори.

Ще — западись вони! — офшори,

епохи кримiнальний тон.

Реальність у цій книжці мислиться як світ досконалої гармонії та єдності матерії та енергії. І лише людина, якщо вона втрачає самість і утверджує в собі лише персону, за Юнгом, привносить у цей світ трагедію. Для суб’єкта лірики трагедія означає наявність у побудові суспільства або держави викривлених засновків, коли щось у комунікації або взаємодії між людьми випущено, поламано, сфальшовано. Щось надзвичайно важливе і достоту просте. Ідеться про рівень поваги до історії та культури, про потребу збереження культурної пам’яті, про важливість відчуття братерства сердець і просто дружнього плеча в скрутну хвилину. Вистояти в умовах катаклізмів можливо не поодинці, а разом. Біль суб’єкта лірики так і не матиме свого впливу на читачів, якщо в їхній свідомості під впливом поетичних смислів не відбудуться певні зрушення. Представлений поетичний світ наділений важливими буттєвими смислами, у яких акумульований і власний життєвий досвід, і досвід інших поколінь, які пройшли через розум і душу ліричного героя. Поезія В. Базилевського “спокійно кричить”, аби своєю сугестією змінити хід речей, змінити статус простої людини в дійсності ХХІ століття. А отже, такі мотиви лірики дають підстави говорити про збірку “Повітря резервацій” як антропоцентричну, як своєрідний художній антропологічний проект, спрямований на зміну навколишньої дійсності.

Мистецтво вмерти поступилось мiсцем

мистецтву жити, та лишень тому,

що знає за собою перевагу

твоєї волi, витримки твоєї,

якi в протистояннi роковому

плоть замогли — болящу i слабку.

Крім того, у збірці наявний гуманістичний вимір, реалізований передусім у потребі замислитися над проблемами людини і людства в ХХІ столітті, беручи до уваги попередні здобутки і прорахунки цивілізації. Гуманізм пов’язаний із потребою суб’єкта лірики повернути у філософські рефлексії саму людину як чинник соціального світоустрою. Часто у розмовах про кризу, про різні гуманітарні катастрофи і проблеми сьогоденні ми випускаємо той аспект, що всі найскладніші проблеми мають прості розв’язання. Найскладніша людина — проста. І сучасна поезія, яка говорить про атрибути світу, нечасто чомусь звертає увагу на саму людину, ніби боячись зазирнути в очі людському єству. Простіше і психологічно комфортніше говорити про людину через її замінники, через симулякри та ерзаци. І значно складніше сказати про те, якою насправді постає людина нашого часу, з чого виникає її біль і які її сподівання. Втеча від суб’єктивності в поезії не завжди рятує. Поезія має право бути гіперсуб’єктивною, якщо за цим — не штучна поза чи маска автора або його ліричного “Я”, а потреба відверто поговорити з читачем. І часом без оприявнення власного болю важко розпочати відверту розмову, щиру бесіду, спрямовану на пошук відповідей. Поезія, наділена потужною авторською енергетикою, здатна сугестивно впливати на читача, викликаючи емоції. А вже емоції — перший крок до потреби осмислити щось у собі і навколо себе. Не завжди у людині спрацьовують раціональні важелі, а от емоційний контакт встановити подеколи легше. І В. Базилевський прагне саме такої розмови, в якій ані читач, ані суб’єкт лірики не тікатимуть від складних проблем нашого часу. Найболючіші і найгостріші питання мають бути проговорені. Лише у такому разі людина здатна піднятися над собою, над

власним часом і подивитися на себе ніби збоку. “Повітря резервацій” — поетична книжка, яка допомагає читачам поставити передусім для себе життєво важливі запитання і спробувати разом із суб’єктом лірики дошукатися відповідей. У такому діалозі, напевно, й народжується людина. Людина відповідальна. Людина смілива. Людина, наділена патріотичними почуваннями, які виринають із глибин її психологічного єства.

Плуганиться люд по глину,

всихає сирiтський голос.

Глина вола — поглину!

Рветься життя, як волос,

рветься, як волос

Поет має здатність загостреного відчуття дійсності. І саме поет володіє і надзвичайною сміливістю загострити суспільну увагу на тому, що зазвичай лишається непроговореним. Із часом через таку втечу від нагальних проблем ситуація ще більше загострюється. Витіснені страхи, образи, больові відчуття, непорозуміння, конфлікти ніколи не зникають: ані на індивідуальному, ані на суспільному, колективному рівні. Нічого у нашому світі не розчиняється без сліду. “Повітря резервацій” — своєрідний компас, який допомагає загубленій людині відшукати себе і своє місце у світі, хоч би що про це казали інші, ті, хто втратили себе і стали рабами, хоч би що про це казали медіа, які формують перед людиною викривлену дійсність.

Така льодовизна, такі холодини,

що в кригу вмерзає абориген.

І марно мiж людом мiсцевим людини

шукає удень з лiхтарем Діоген.

<…>

В астральних садах — свої холодини

з лiтаючим смiттям низинних нетям.

І марно шука мiж посланцiв людини

небесного крою Небесний Адам.

 

Або ж:

З провалля ночi висмикне мотив

безсоння й тягне, як чумацьку мажу,

життя на ив: надрив-розрив-обрив,

ycix болiнь, ycix румовищ тяжу.

<…>

Бляшаний мiсяць, як iмператив,

вмерзають мощi яблунь в синiй присмерк.

І зачинають ще один мотив

тиск черепний з артерiальним тиском.

А ще у новій книжці В. Базилевського є напрочуд чудові й філософськи углиблені вірші, які вражають з формально-естетичного боку, як, наприклад:

На обрії печальнiм

лiт промайнулих дим.

І ближнiй стає дальнiм,

 

і нечуже чужим.

 

Врiзаюся у натовп

бавовною волось.

А дим, а дим, як натяк

на те, що не збулось.

 

Змiстились круто дати,

погасли імена.

 

І мотто спростувати

не може й ця весна.

Така поезія наділена гармонійною взаємодією форми і змісту, як і притаманно мистецтву. Тут неповторні новаторські образи, цікаві авторські знахідки, аналогії, паралелі, зіставлення. Усе це спрямовано на те, аби “прокинути” читачів, ввімкнути їх у справжню реальність, де чимало проблем, але де так багато прекрасного. Тільки важливо навчитися бачити це світло у житті. І суб’єкт лірики В. Базилевського допомагає нам зачудуватися світом і водночас знайти себе у світі українському, який жодним чином не має бути маргіналізований і спрощений. Людина не може бути “людиною нізвідки”. Ідентичність не може бути сформована на порожньому ґрунті. Сьогодні український світ знову переживає “кризи”, його реальність викривлено і зменшено. А В. Базилевський показує український світ, наділений безкінечною кількістю граней, які вияскравлюють час і людину в часі. Українську людину.

 

Михайло Грушевський зустрів свій 50-річний ювілей у Москві
2016-09-22 14:41 slovo

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО

 

У нинішні дні відзначення 150-річчя Михайла Грушевського доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Володимир Мельниченко нагадує, що свій півстолітній ювілей він зустрів у Москві в іпостасі політичного засланця.

 

“Я оснувався в Москві, Арбат 55…”

Пістолітній ювілей Михайла Сергійовича1 випав на сьомий день з часу його прибуття 11 вересня 1916 р. (за старим стилем) в Москву з Казані та на п’ятий день після поселення 13 вересня на Арбаті (до цього Грушевський з дружиною Марією Сильвестрівною і донькою Катериною (Кулюнею) жили в готелі “Лоскутний” на вулиці Тверській). Саме цього дня Грушевський повідомив у листі до Сергія Єфремова, що нарешті “оснувався в Москві Арбат 55 кв. 8…”

Звичайно, Михайло Сергійович, який писав Єфремову, що переїзд із Казані і поселення в Москві “дуже багато забрали і часу і енергії”, навіть і не думав про будь-яку підготовку до свого ювілею. Було безліч інших невідкладних турбот. Уже наступного після приїзду в Москву дня Грушевський пішов до канцелярії градоначальства, щоб, за його висловом, “віддати себе в руки місцевої поліції”. Там його довгенько марудили й, урешті-решт, веліли, коли знайде помешкання, сповістити адресу, бо лише тоді стане зрозумілим, у кого саме він буде “під наглядом”. Утім, хоча Грушевський і виконав цю настанову, документ про те, що його взято “під гласний надзор поліції” він підписав аж 10 листопада… У перші московські дні  Михайла Сергійовича передусім турбувало, “где иметь кров над головою и — буквально — кусок хлеба на столе”…  У “Споминах” він зафіксував, що сім’я його “годувалась дуже лихо тоді”…

Хоч би як там було, Грушевський не прохопився жодним словом про свій московський ювілей. Скромність? Напевне. Але головна причина, мені здається, в іншому. Крім уже згаданого, в цей час погано почувалася Марія Сильвестрівна, і вже захворіла донька Кулюня. Главі сім’ї було не до свого п’ятдесятиріччя. Хвороби рідних жінок запам’яталися Грушевському найбільше, про них він і згадував найчастіше.

На мій погляд, у психіці й характері Михайла Сергійовича назавжди залишився трагічний карб іще з тих часів, коли в квітні-травні 1882 р. сім’ю Грушевських спіткало велике горе: померло троє (!) дітей — найменша сестричка Марія — від скарлатини — і два молодших брати, — Федір і Захарій — від дифтерії. Грушевський признавався, що тінь сього нещастя не зійшла з нього вже потім ніколи. Можна уявити його розпач, коли з’явилася підозра на дифтерію у Кулюні,  та хвилювання за життя доньки, коли виявилося, що вона захворіла на скарлатину…

Втім, заглиблюючись у душевний стан Грушевського в Москві, не слід забувати про його тверду життєву настанову на жертовну працю в ім’я України за будь-яких обставин. У цьому немає ні перебільшення, ні патетики.  Відправивши в середині грудня 1916 р. своїх жінок додому у Київ, Михайло Сергійович буквально занурився в роботу: “Зіставшись сам, я ще з більшою енергією віддавсь науковій та організаційній роботі… Я працював дома зранку, потім коло десяти годин виходив до архівів і бібліотеки, з’їдав десь пізніш немудрий обід і потім працював дома — оскільки не було якогось засідання”2. Ішлося про щоденну, різноманітну, напружену наукову й громадську працю. Грушевський завершив VIII том “Історії України-Руси” (“…В Москві докінчив історію війни 1649 р. і, довівши огляд до весни 1650 року, видрукував у Москві…”). Він продовжував роботу над багатотомною “Всесвітньою історією в короткім огляді” (“Почав друк також своєї “Всесвітньої історії”, котрої І ч. вийшла в Петербурзі в р. 1916”). Активно працював у російськомовному журналі “Украинская жизнь” (“Брав участь у редакції “Украинской жизни”)3 та в часописі “Промінь” (“Промінь” був єдиним українським органом”)4Багато сил віддав Грушевський згуртуванню московських українців, організації видавництва, різних товариств (“Я став у центрі московського українського життя”).

Мені довелося написати фундаментальну книгу, щоб розповісти, як багато встиг зробити Грушевський за півроку перебування в Москві5.

 

“Українці мусять стати нацією”

Отже, про свій ювілей Грушевський не згадував, але насправді вченого-засланця достойно привітали. Передусім, зазначу, що в Москву  прибула депутація українського студентства з вітальною адресою з нагоди “50-річчя його життя, такого діяльного й плідного для української справи”. Сам Грушевський якось свідчив: в адресі говорилося, що “молодіж дивиться на мене як на провідника українського визвольного руху…”.

Проте найзначніші привітання пролунали в українських часописах і збереглися в історії. Скажімо, львівський часопис “Розвага” вмістив прецікаву вступну статтю публіциста Дмитра Гаркуші “Професор Михайло Грушевський”, у якій, зокрема, зазначалося: “Його ім’я відоме тепер не тільки між широкими верствами українського громадянства, а й між іншими народами. На його авторитет покликуються не тільки українці, а й учені інших народів, коли говорять про українську справу”. Спостережливий автор одним із перших влучно зауважив, що під керівництвом Грушевського Наукове товариство імені Шевченка у Львові “видає такі поважні твори, які можуть рівнятися з творами чужоземних Академій Наук і без яких не можна обійтися в науковій роботі”, а багатотомну “Історію України-Руси” Гаркуша назвав “вершиною наукової діяльності” Грушевського.

На думку автора, саме Грушевський “служить зв’язком поміж розрізненими частинами української землі”, і цей висновок фактично зафіксував його як загальнонаціонального продовжувача справи Шевченка, котрий, за словами Михайла Сергійовича, “з’єднав в одно тіло розшматовані частини української землі, українського народу”. У змістовній статті Гаркуші підкреслювалися зусилля Грушевського, спрямовані на те, щоб витягнути рідний народ із поневолення і привести до самостійності: “Його бажання зводяться саме до одного: “Українці мусять стати нацією, коли не хочуть зостатися паріями серед народностей”.

Глибоку й розумну статтю написав Дмитро Гаркуша!

Передовиця про ювіляра з’явилася і в часописі “Вільне слово”, що виходив у Німеччині. В ній також наголошувалося, що Грушевський підняв Наукове товариство імені Шевченка на рівень Академії наук: “Рівночасно з тим проф. Грушевський став виховувати зі своїх студентів людей науки й коли ми сьогодні можемо похвалитися гарними вченими, передовсім істориками, в тому виключно заслуга Грушевського”. Часопис розповідав про громадську діяльність Грушевського, захист ним української мови в австрійській і російській Україні:

“І не тільки в тому напрямі видні сліди його роботи, а загалом і на інших полях нашого національного життя; всюди стоїть у нього перед очима ціла Україна, без огляду на політичні кордони, всюди чується голос: затирайте ті ріжниці, які витворило наше життя, будьмо всі одним народом, будьмо всі українцями, — а не галичанами, полтавцями, слобожанами, буковинцями, кубанцями й т. д. …Ось у тому чи не найбільша заслуга, чи не найбільше значіннє проф. Грушевського”.

 

“Найвидатніший з сучасних діячів”

Навіть лише ці дві публікації свідчать, як об’єктивно й високо цінували Грушевського сучасники. Проте справді глибокий і різнобічний аналіз вкладу Грушевського в українську справу містився найперше у дванадцятому числі журналу “Украинская жизнь” за 1916 р., який вийшов у Москві й був спеціально присвячений “п’ятдесятиріччю життя найвидатнішого з сучасних діячів — М. С. Грушевського”, та ще у віденському тижневику “Вістник Союза визволення України” (3 грудня 1916 р.).

Велика редакційна стаття у “Вістнику Союзу визволення України” називалася “Професор Михайло Грушевський. (З приводу 50-ліття уродин)”. Крім того, в ньому було вміщено: ювілейну передовицю; статтю літературознавця і публіциста Володимира Дорошенка “Історія України проф. М. Грушевського”; матеріали про діяльність Наукового товариства імені Шевченка у Львові та Українського наукового товариства в Києві, керованих Грушевським.

Відповідно в “Украинской жизни” в Москві були надруковані статті: історика і публіциста Олександра Білоусенка (Лотоцького) “На громадському посту. М. С. Грушевський як громадський діяч”; історика і публіциста Миколи Василенка “Професор М. С. Грушевський як історик”; історика і літературознавця Сергія Єфремова “На сторожі національної гідності. До характеристики публіцистичної діяльності проф. М. С. Грушевського”. Аналізуючи цю статтю, відомий грушевськознавець Любомир Винар зауважив, що “Сергій Єфремов, який не належав до приятелів Грушевського, об’єктивно насвітлив характер і значення його публіцистичної творчости”. Втім, доречно зауважити, що на час написання статті “На сторожі національної гідності” у Єфремова з Грушевським були приятельські стосунки і плідне листування. Це вже десять років потому, Єфремов, переглядаючи листи Грушевського до нього, записав у щоденнику: “Дуже дружні, іноді аж зворушливі листи — повні, правда, всяких дорученнів. Аж не віриться якось, щоб ми могли так листуватися. Як міняються часи і ми разом з ними”.

Усі факти й оцінки, що містяться у згаданих публікаціях, через сто років, особливо в ювілейні дні мають для нас неабиякий інтерес. Тому перечитаємо статті з “Украинской жизни” та з “Вістника Союза визволення України”, які  зафіксували, чого досяг на той час ювіляр за своє діяльне та плідне життя, намалювали  його громадсько-політичний і науковий портрет.

За основу візьмемо ґрунтовніші публікації з “Украинской жизни”, долучаючи до них думки й матеріали з віденського “Вістника”.

У статті Лотоцького “На громадському посту”, що відкривала ювілейні публікації про Грушевського, коротко розповідалася біографія Грушевського та наголошувалося громадське значення його наукової діяльності:

“Для нас, украинцев, ученая его деятельность имеет еще и крупное общественное значение. Она составляет слишком заметный этап в истории украинского самосознания. Идейные основы украинского национального движения в результате его деятельности получили твердую научную почву и расширились новыми, более широкими горизонтами”.

“Вістник” характеризував Грушевського таким чином:

“…Се великий трудівник, невичерпана сила, невсипуща праця, незрівнянний організатор наукової праці, властивий організатор “Наукового тов. ім. Шевченка” у Львові й основник “Українського наукового товариства” у Київі та їх душа аж до самого вибуху війни, се ініціятор галицько-українського приватного шкільництва, один з головних проповідників і поборників справи українського університету у Львові”.

Лотоцький виокремлював заслуги Грушевського у відстоюванні корінних інтересів Галичини, наголошував на його ключовій ролі у створенні “Літературно-наукового вістника”, високо оцінював літературні та публіцистичні виступи у пресі. “Ясность и широта политических взглядов, яркий публицистический талант М. С. заставили самым внимательным образом относиться к его статьям, которые производили сильное впечатление на общество, как голос объективного и глубокого политика. В этой независимости и высоком авторитете М. С. и следует искать главную причину крайней ненависти к нему со стороны его противников”. Ішлося про польські й російські реакційні кола та про галицьких діячів-партикуляристів, які не сприймали висунуту Грушевським ідею соборності України. У віденському “Вістнику” також підкреслювалося, що з кінця XIX століття ім’я Грушевського стало символом українського відродження та викликало таку ж саму ненависть ворогів українського руху з боку російських чорносотенців.

 

“Грушевський показав, що ми великий народ”

Перегляньмо тепер ювілейну статтю Миколи Василенка “Проф. М. С. Грушевський як історик” та не менш ґрунтовну публікацію Володимира Дорошенка “Історія України проф. М. Грушевського”. Василенко висновував, що вчений Грушевський переважає над публіцистом. У цьому його сила як трибуна і громадського діяча. Своє розуміння українства та його завдання він побудував на наукових, історичних підвалинах, то ж розруйнувати їх важко, незважаючи на всі намагання. Дорошенко наголошував на тому, що поряд із багатотомною історією рідного краю Грушевський підготував “Очерк истории украинского народа”, виданий 1904 р. російською мовою, популярну історію “Про старі часи на Україні” (1907) та “Ілюстровану історію України” (1912). Проте головною заслугою історика Грушевського стало створення цілісної “Історії України-Руси”. Процитую Миколу Василенка:

“Когда проф. М. С. Грушевский начал писать свою “Историю Украины-Руси”, среди специалистов существовало убеждение, что по состоянию знаний такой истории написать нельзя. Своим трудом М. С. Грушевский блестяще опроверг этот предрассудок. В этом отношении он в украинской историографии сыграл роль, подобную С. М. Соловьеву в историографии русской… Помимо научного, труд проф. Грушевского имеет еще и большое национальное значение. Возрождение всех славянских народностей начиналось или укреплялось с появлением на народном языке их научной истории. Такой истории не было у украинского народа до появления “Истории” проф. Грушевского. Появление ее — факт большой важности в жизни этого народа”.

За оцінкою Володимира Дорошенка, “Історія України-Руси” — “се перша у своїм роді й одинока в нас праця — правдивий колодязь нашого історичного самопізнання, праця, що дивує кожного розмірами вложеного в неї труду й знання. Вона становить просто епоху в нашій науці й нашім національнім розвитку. Нею вивів нас Грушевський — се сміло можемо сказати — в люде, показав і нам і чужинцям, що ми великий народ з великою й багатою минувшиною, а зовсім не якась прищіпка до москалів або поляків”.

Блискучі оцінки, що з часом не втратили свого значення!

Справді, відомі сучасники Грушевського переконливо показали, що вони точно визначили найважливіші — безцінні його заслуги перед українським народом.

Микола Василенко, між іншим, відзначив, що наукову досконалість “Історії України-Руси” було зустрінуто в певних колах зі злобою, яка швидко мине, а велика національна й наукова справа надовго збереже своє значення. Та насправді даремно було сподіватися, що злоба мине швидко, у багатьох, особливо в Росії, вона нуртує й досі. Зате велика національна й наукова справа Грушевського надовго зберегла своє значення. Нині, як і сто літ тому, актуально звучать слова Володимира Дорошенка про те, що своєю працею Грушевський “підніс нашу самосвідомість і дав… могутню підойму для нашого національного поступу”.

 

“Як міняються часи і ми разом з ними”

Нарешті, коротка виписка зі статті “На сторожі національної гідності” Сергія Єфремова, який віддавав перевагу публіцистичній діяльності Грушевського:

“Самый стиль его, медленный и несколько тяжеловатый в научных работах, резко меняется в публицистике, приобретая гибкость, блеск и разнообразие. Прибавьте к этому украинскую ориентацию последнего… научно разработанную и исторически обоснованную, — и вы будете иметь полное объяснение того влияния, которым пользуется М. С. Грушевский среди украинского общества, и той ненависти, которую возбуждает самое имя его во вражеском стане. Человек хронологически иного поколения, он сделался вождем нашего времени, представителем всего живого, что бьет ключом жизни в современном украинстве…”

Десять років потому, 14 квітня 1926 р., Сергій Єфремов, який на той час конфліктував із Михайлом Грушевським, роздратовано записав у своєму щоденнику: “І цей чоловік претендує на ролю проводиря громадського, і таким таки і справді був. Подлая нація! — сказав би Є. X. Чикаленко, — і сказав би резонно, бо коли проводирі такі, то що вже про загал говорити”.

Продовжу цитувати Єфремова з 1916 р.:

“Как ни громадна заслуга ученого историка, впервые истинным светом осветившего наше прошлое, но не меньшей является и заслуга гражданина, озаряющего настоящее на путях к будущему. Бывают даже моменты, когда, быть может, более почетно делать историю, а не писать ее”.

Тепер знову наведу пізніший щоденниковий запис Єфремова від 16 серпня 1927 р.: “Читаю. Скінчив Грушевського і, здається, зрозумів причину безмежної нудоти, яка охоплює, коли читаєш його праці: фактів навергано силу-силенну, а серед них жодної Аріадниної нитки, що помогла б орієнтуватися в цьому лабіринті сирового матеріалу. До того ж розволіклість, пережовування десятками разів (буквально!) одного і того самого. А над того нестерпуче самохвальний, претензійний тон. А в результаті праця, безперечно цінна деякими сторонами — твір для небагатьох. Прочитають її одиниці, яким вона, власне, й не дає нічого нового. Масовий читач її просто не подужає, не вчитає. А коли б усі ті роздебендювання та повторювання скоротити разів так уп’ятеро — добра б книжка вийшла, і не для самих спеціялістів”. Ще раз здивуємося з Єфремовим: “Як міняються часи і ми разом з ними”6.

Певно, що в складних стосунках великих українців, скажімо, Михайла Грушевського з Володимиром Винниченком, Володимиром Вернадським, Симоном Петлюрою, звичайні й земні незгоди й негаразди, “взаємні образи і непорозуміння” (Єфремов), ділові й особисті конфлікти переплелися з різним осмисленням ними шляхів і методів досягнення державної незалежності України та власного місця в цьому історичному процесі. А, може, в цьому розбраті було щось від української ментальності взагалі?

Велику шкоду бувало завдавала цілій нації особиста неприязнь між великими українцями, а нині — між високопоставленими. Скільки розбіжностей і суперечностей, зіткнень і обмов спостерігаємо ми нині навіть у публічному просторі серед власть імущих! Але постаті стократ дрібніші… Як міняються часи…

Втім, незмінно-правильною залишається за всіх часів сентенція про те, що за обопільної згоди навіть малі справи нарощують успіх, а при незгоді й великі справи розвалюються.

Михайло Грушевський часто-густо жив і працював у незгодах і неприязні зі своїми великими сучасниками. Добре відомо, що він і помилявся. “Чи ж я не маю права й помилитися?” — це його слова. Проте Грушевський із тих, які мають історичне право не лише підтримати нас у боротьбі за незалежність України, а й висловити свій вистражданий докір із минулого про сучасний національний розбрат. Адже сказано в Книзі Еклезіястовій, “краще слухати докір розумного, ніж слухати пісні безумних”.

Можливо, це головний урок історичної присутності Грушевського в сучасній Україні.

І ще про одне. На час п’ятдесятирічного ювілею над царським засланцем тяжіло відчуття, за його словами, “повного розгрому життя”, що посилювалося частими хворобами любих жінок, тривалим перебуванням у стані людського приниження й усіляких обмежень. Чого варте лише одне признання: “Позавидуешь мертвецам, покидающим вовремя это место мучений”. (Грушевський і не підозрював, що найтяжче чекає його в радянські часи…). Проте розгром власного життя Грушевський ніколи не ставив вище національних інтересів: Все это не так важно в общей сумме разгрома украинской национальной жизни…”.

Так він розумів найголовніше, що виплеснув зі свого серця Тарас Шевченко:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!

Так от, Грушевський із тих небагатьох українців, які мають право сьогодні запитати кожного і всіх про це катарсисне  зізнання поета: “Чи палить нас отся свята, повна пожертвування любов до України, якій дав вираз Шевченко у знаних словах…”

 

Честь і слава Михайлу Грушевському!

Повертаємося до Сергія Єфремова, який справедливо відзначав, що загальною рисою публіцистики, а я додам — всієї діяльності Михайла Грушевського, була глибока переконаність в історичній правоті української справи, в досягненні та здійсненні основних завдань українського руху. Ця глибока переконаність і впевненість великого українця знайшли своє історичне втілення в утворенні незалежної України на межі двох століть і тисячоліть.

Насамкінець важливо наголосити, що високі, виважені й щирі оцінки сучасників, яких був удостоєний п’ятдесятирічний Михайло Грушевський, мають безперечну перевагу перед пізнішими судженнями, що були дуже різними, розбіжними, суперечливими. З цього приводу відомий грушевськознавець Любомир Винар справедливо зауважив: “Проте лише невігласи можуть заперечувати державницьку дію голови Центральної Ради, яка допровадила до реалізації державного суверенітету української нації. Це не значить, що в діяльності Грушевського не було помилок, але їх треба об’єктивно висвітлити в контексті сучасних джерел, а не з точки зору різних ідеологій, симпатій або партійних настанов пізніших років”.

У ювілейному числі “Украинская жизнь” зазначала:

“Чи й треба пояснювати, що надруковані статті про М. С. Грушевського з оглядом і оцінкою його різнобічної діяльності є лише скромним і далеко не достатнім виразом тієї вдячності, яку відчуває кожний свідомий українець у ставленні до прекрасного історика України. В інших більш щасливих умовах увага українського суспільства і преси до М. С. Грушевського набула б, звичайно, значніших розмірів і форм…”

Історично нові, щасливіші умови настали через сто літ. За масштабами й формами увага суспільства й преси, всіх засобів масової інформації  до Михайла Грушевського в ювілейний рік незмірно виросла й урізноманітнилась. Але чи не втратили ми у щирості та глибині вдячності своєму національному генію?

Звісно, що автори публікацій у 1916 р. не могли схарактеризувати Грушевського як очільника держави. Та ми знаємо про його величезну роль в цій іпостасі, й неминуче виникає ще одне вкрай важливе питання: чи суголосні моральні камертони наших власть імущих і Михайла Грушевського у побудові нової, незалежної України? Риторичне питання…

Буде правильно, якщо на завершення скажемо разом із авторами “Вісника Союзу визволення України”:

“Честь і слава ювілятови! Нехай же Михайло  Грушевський живе нам, живе Україні на многая і многая літа! Нехай його трудом зростає українська культура та слава рідного народу!”

Через сто років кожен із нас може додати до цих слів і щось своє.

 

 

__________________________

1 У своїх “Споминах” Михайло Сергійович  писав: “…Вночі під 17 вересня 1866 р. …прийшов я на світ…”

2  Грушевський М. Спомини // Київ, 1989, № 8. С. 105, 121.

3 Виходив у Москві з 1912 р. до 1917 р. За словами його організатора і керівника Симона Петлюри з листа до Михайла Грушевського восени 1911 р., це був “журнал, присвячений українським справам в мові російській”. Грушевський співпрацював із журналом з першого до останнього номеру. Редактор “Украинской жизни” Олександр Саліковський писав, що “Михайло Сергійович, можна сказати, злився з журналом, перетворившись із співробітника у звичному розумінні слова, в дійового члена редакції…”

4 Виходив у Москві наприкінці 1916—на початку 1917 рр. Редактор — Володимир Винниченко. Грушевський писав: “Телефонним порозумінням мене з Винниченком велась організація журналу від засідання до засідання…”

5 Мельниченко В. Михайло Грушевський  у Москві. К.: Либідь, 2016.

6  Про стосунки Михайла Грушевського та Сергія Єфремова див.: Гирич І. М. Грушевський і С. Єфремов на тлі  суспільно-політичного життя кінця ХІХ—20-их років ХХ століття // Український історик, 1996, № 1—4. С. 142—187.

 

«Немає в мене такого, що би я не хотів зробити для України»
2016-09-22 14:35 slovo

 

«У нашій родині не було таких, хто би хоч на міліметр поступився»

Рівно рік тому ми записували Романа Іваничука у Львові, в його робочому кабінеті, й тоді здавалося, що у нього вистачить сил і задумів ще на багато-багато років. Навесні 2015-го письменник представив триптих “Словом і вогнем», у якому згадував своє дитинство, вчителів та розмірковував про другий український Майдан. По тому традиційно обіцяв, що все — більше ні рядка.

«Я ж завжди кажу, що пишу останню книжку, — пояснював Іваничук, — а потім минає час і беруся за нову, бо ж я не можу не працювати. Хочу написати про тексти, які на мене впливали, і взагалі про те, що таке бібліотека в житті людини». Врешті, навесні цей задум втілився у книзі Іваничука “Серед повені книг», виданій “Пірамідою», а згодом “Срібне слово» надрукувало його найновішу повість “Голоси з-над вод Генісарета», в якій він спробував осмислити події на сході України.

За своє довге письменницьке життя Роман Іваничук видав близько шістдесяти книжок, двадцять із яких — історичні романи, присвячені білим плямам в українській історії — від часів Київської Руси до Євромайдану. Натомість білих плям у творчості й житті самого Іваничука майже не лишилося: маємо кілька документальних фільмів про письменника, видані щоденники, збірку інтерв’ю, спогади про дитинство, колег і наставників, роботу в парламенті, а кілька років тому з’явився ще й десятитомник з його головними романами.

Роман Іваничук називав себе дуже педантичною людиною, і цей педантизм і самовідданість проявлялися не лише в побутових деталях, а й у життєвій долі письменника: ні в його власних спогадах, ні у свідченнях колег не знайшлося підтвердження тому, щоб він десь схибив, поступився чи пішов на компроміс.

Це інтерв’ю — спроба дізнатися, як можна було стати відомим історичним романістом у радянські часи, коли історія, а тим паче українська, трактувалася в зручний владі спосіб, а за будь-який успіх слід було заплатити непомірно високу ціну. Іваничук не боявся говорити про творчі компроміси, але не погодився, що йому колись хоч би раз довелося піти на компроміси з совістю.

За характером я така людина, яка хоче бути в першому ряду. І я у ньому як письменник опинився. Коли мені закидають, що Іваничук трохи славолюбний, я відповідаю: Я вирощував кукурудзу і жито на своєму лану. І коли жито гарно родило, то я хвалився сусідам. А тепер я не жито сію, а пишу книжки і теж цим хочу похвалитися, бо я вмію це робити». Але я не є хвальком і не спіймав Бога за бороду.

Письменницька робота така, що, якщо її робити лівою рукою або заради слави чи грошей, то ліпше відразу поламати перо. За незалежності, якої я чекав і за яку готовий був життя віддати, я не дістав майже нічого за свою роботу.

За тої проклятої радянської влади я мав дуже добрі гонорари, бо нам усім платили однаково — і тим, хто писав про комуністичну партію, і тим, хто писав щось справжнє. Якщо цензура пропускала, то бухгалтерія вже працювала на тебе. Я діставав тоді поважні гроші. Добре, що мене обирали депутатом і тепер я маю підвищену пенсію. Але якби її не було, я лишився б безгрішним, але праці своєї ніколи б не покинув.

У дитинстві я був пестунчиком, бо ж найменшим — четвертим. Від мами я успадкував те, що можна отримати лише від матері, — любов. До самої смерті я все їй розказував: у кого закохався, які мої невдачі й успіхи в письменницькій роботі, з ким товаришував. Я приїжджав до неї в Коломию, вона сідала поруч і говорила: Я слухаю», — і часто до півночі, а то й до світанку я їй про все розповідав.

З батьком таких сповідей не було. Він помер, коли я ще служив в армії. Батько дуже гризся тим, що мене виключили з університету, брат сидить, сестра не вийшла заміж (хоч вона мала великий успіх у кавалерів, але жоден не залишився живим — усі хлопці загинули в лісах).

Батько був величезним для мене авторитетом — на рівні з Богом. Він був прекрасним учителем, завжди перебував на видноті, до нього всі з’їжджалися по пораду. Серед його гостей були священики, академіки. Приміром, академік Старчук — його товариш зі шкільних років. Я чув, як вони сперечалися — академік із сільським учителем, — й іноді сільський учитель вигравав у суперечці. Я би не понаписував стільки книжок, якби в дитинстві не слухав ті розмови.

Я ніколи не був радянською людиною. Я не вірив у комуністичну ідеологію, бо так мене виховав батько. Якби я був старший, то, як і мій брат Євген, теж би пішов в УПА. Тоді всі вступали або в повстанську армію, або в дивізію “Галичина». Але моя сім’я була проти “Галичини» і того, щоб українці йшли під німецькі герби.

Батько нам говорив, що ми маємо підтримувати УПА, хоча він увесь час повторював, що то безнадійна боротьба. Брат же з товаришами йому відповідали: “Ми загинемо, але те, за що ми боремося, не загине ніколи. І хтось мусить за те боротися». Коли брат з карабіном ішов з дому, батько йому дорікнув: “Ти погубив свою сім’ю». Брат тоді відповів запитанням: “А чого ж ти, тату, так мене виховав?»

У восьмому класі мене заарештували замість брата, і я відсидів два місяці у коломийській тюрмі. То безглуздя, бо ж я ще був малий. Але у нашій родині не було таких, хто би хоч на міліметр поступилися.

У мене був лише один шлюб, бо я вважаю, що шлюб буває тільки церковний. З моєю першою дружиною Софією ми прожили гарне життя, вона була дуже інтелігентною людиною. А головне — коли мені було тяжко як молодому письменнику, вона була завжди поруч і ніколи не казала мені: “Чого ти вчепився за ту літературу і забув про сім’ю?» Софія несподівано відійшла…

У нашому товаристві, в якому і Дмитро Герасимчук, і Роман Кудлик, і Богдан Антків, і Богдан Козак, і Юрій Брилинський, була і Ніна Бічуя. Ніхто навіть ніколи не зважав на те, що вона жінка — просто товаришка. Залишившись сам, я відчув страшну самотність. І діти, і все в хаті було пов’язане з моєю дружиною, і я не знав, як це подолати. І тоді моя донька, яка вже сама мала дорослих дітей, прийшла до мене і сказала: “Ви так гарно дружили з Ніною, чому би вам не одружитися?» І я сказав: “Дякую, доню».

За якийсь час я запропонував Ніні руку і серце. А вона відповіла: “Ні! Бо будуть усі говорити, що я нарешті дочекалася». Ніна тягнула п’ять років, а потім щось таке сталося, що вона прийшла до мене у Криворівні й сказала (може, то під чаром тих криворівненських вечорів, гір і священика Івана Рибарука?), що готова взяти зі мною шлюб. Ми пішли до отця Івана і попросили нас повінчати. Й ось нещодавно святкували з Ніною п’ять років шлюбу і п’ятдесят років товаришування.

 

«Окрім півправди в текстах, інших компромісів у моєму житті не було»

Я почав писати, відколи навчився тримати в руках перо. Так інші хлопці малюють на стінах, а потім стають художниками. Я ж ще дитиною почав складати віршики. Мене ніхто у цьому не підтримував, але ніхто й не забороняв. Це була моя внутрішня потреба, і вже десь у старших класах я почав писати прозу.

Усі ті ранні речі я зберігаю. Вони такі наївні і дитячі, я сам милуюся, як я мислив, коли був дитиною. Але потім прийшла зрілість і я вступив до університету, з якого на другому курсі був відрахований через “антирадянську поведінку».

Я був протестантом проти цензурних і комсомольських правил, які панували в університеті. Мене відрахували після вбивства Ярослава Галана, а в той час усі, кого виключали з університету, скоріше чи пізніше опинялися за ґратами. Після смерті Сталіна їх відновили, але в тюрмі всі відсиділи.

Мені стелилася така ж дорога, тим паче, що брат мій сидів у тюрмі як воїн УПА, тому я вирішив добровільно зголоситися до армії. Але в Радянському Союзі від КҐБ ніхто не міг утекти. В армію мене взяли — на Кавказ, але за мною пішов “хвіст», який доповів, хто я.

Через кілька тижнів моєї служби мене розбудив уночі днювальний і повів поза територію частини — в особняк каґебіста Пінчука. Він мене мордував три роки — до ліквідації Берії. Хотів з мене зробити сексота. І потім, чи я читав книжку, чи грав увечері з кимось у шахи, лейтенант Пінчук завжди стояв за моєю спиною і, коли інші відверталися, говорив: “Придешь завтра в девять часов». А я не приходив.

І тільки раз я прийшов, коли в нашому полку пропала шинель. Почалося слідство, викликали і мене, але не до чергового, а в КҐБ. І там виявилося, що ніякої шинелі не було, але “ты пришел, ты уже здесь». І тоді мені сказали, що вони не дадуть мені вчитися в університеті, що я буду щасливий, коли мені тюремники дозволять винести парашу з камери.

Я їм показав свої селянські руки і сказав, що зможу заробити собі на хліб. Мені сказали, що й того не буде. І тоді я не втримався і відповів: “Іди ти нахер!». Я думав, що він мене вб’є, але я пам’ятав одне правило: коли дворянина у царські часи кріпак облаяв або побив, він переставав бути дворянином, якщо поскаржився на того кріпака. Тож якби каґебешник признався, він би вже не був на тій посаді.

Це сталося незадовго до смерті Сталіна, і згодом ми передислокувалися з Азербайджану до Грузії. Там було багато малярійних комарів, через що я на два тижні опинився в санчастині. Й ось одного дня головний лікар сказав мені на вухо: “Берия — предатель Советского Союза». За кілька днів мій Пінчук викликав мене і попросив написати, що я з ними ніколи жодного зв’язку не мав. Я відмовився щось писати, бо я якраз нічого з ними і не мав.

Мене демобілізували і за допомогою мого однокласника й одногрупника Дмитра Павличка я поновився в університеті. Натоді Дмитро вже був поетом, таким голосним, красивим, мав поставлений голос… Я йому якось сказав: “Дмитре, якби ти читав телефонну книжку, всі б плакали» (сміється).

Ректором університету тоді вже був Євген Лазаренко — єдиний патріот України в історії університету тих часів. Павличко привів мене до Лазаренка і сказав: “Прийміть його, то буде великий письменник».

Я ще в той час не друкувався, але в армії писав — не тільки вірші, а й повісті. Одну з них 1950 року я надіслав в “Літературну Україну», в якій тоді була рубрика “Кабінет молодого автора». Я знав, що є цензура, але мої погляди на радянську дійсність у тому тексті пробивалися. Рукопис повернувся до мене з такою запискою: “Автор володіє письмом. У нього цікаве образне мислення, але написав цю річ бандерівець».

Прочитавши той відгук, я негайно його порвав, бо зрозумів, що, якщо його хтось прочитає, я пропав. Донині не знаю, хто його написав. Може, той автор набивався до мене в друзі, плескав мене по плечу? Я би хотів знати, хто він. А може, той рецензент уже помер?

Коли я почав прогресувати як “молодий і талановитий» (так тоді називали багатьох із нашої ґенерації), у мене в Києві з’явилося багато друзів — Анатолій Погрібний, Анатолій Шевченко, Євген Гуцало, Валерій Шевчук, Михайло Слабошпицький, Микола Жулинський… Я підозрював, що у нашому товаристві міг бути той, хто раніше хотів мене вбити.

Так, були ті, хто виходили наперед і говорили правду прямо. Та потім вони йшли в тюрму. Але були й ті, кого я називаю валленродами. Вони проникали в систему і розкладали її зсередини. Нам це вдавалося робити дуже добре. Не гірше, ніж тим дисидентам, які героїчно виступали проти системи. То була спільна атака на комунізм.

 

«Не люблю, коли мене представляють як автора “Мальв», бо маю кращі романи»

Моє захоплення літературою почалося з поезії. Вірші мені не вдавалися: постійно заважало шукання рими, і я через те сердився. Але я був начитаний у прозі — Стефаник, Черемшина, Франко, Керницький, якого я дуже любив і навіть видав посмертно його збірку.

Я почав писати прозу, мабуть, найбільше під впливом Черемшини, бо він мене зачаровував такою кучерявою гуцульською мовою. В армії, де, хоч як дивно, була велика бібліотека, я захопився літературою Сходу: Нізамі, Мірза Ахундов, Шота Руставелі, персидські поети. Я тоді прочитав увесь Коран, але не зрозумів його. Хоча там є речі, які запам’ятовуються на все життя. Я їх використовував у “Мальвах».

На мене також дуже вплинув Коцюбинський — аж до того, що я його злякався. В мене є така гарна новела “Рододендри», але мені почали говорити, що то моє Intermezzo. А це не є добре, бо ти не можеш бути двійником навіть таких великих авторів, як Коцюбинський, чи Франко, чи Шевченко, бо це є смерть. Ми мали великого поета Федьковича, який потрапив під вплив Шевченка і перестав бути собою.

Новела стала першим моїм прозовим жанром. Але вона, як і вірш, страшенно обмежує письменника: сказав, відбулося, вистрелило — все! А характер, психологію новеліст може і не встигнути зловити. Так я пішов в оповідання, а написавши повість “Край битого шляху», зрозумів, що буду писати романи.

«Мальви» були вилучені з літературного обігу на вісімнадцять років. Мене друкували, але не можна було в якійсь критичній статті згадати, що Іваничук написав такий твір. Був випадок, коли через згадування “Мальв» ліквідували цілий наклад журналу.

Це тяжко було пережити. Але як славолюбна людина я знав, що моє ім’я завдяки тому романові відоме всьому українському світові. Я був в Америці, Канаді, Австралії — і скрізь мені говорили про “Мальви». А мені більше нічого не треба було. Як сказав Володимир Яворівський, “Мальви» потрапили в десятку.

Тоді почалася відверта русифікація, а я написав роман про яничарство. І лише через десять років після мене Чингіз Айтматов видав роман “Буранный полустанок», в якому засудив манкуртів. Але я не люблю, коли мене представляють як автора “Мальв», бо я маю кращі, по-мистецькому тонші романи.

Я майже ніколи не починаю нової речі, доки не погортаю Біблію і твори Франка. Біблія мені важлива в такі моменти не тому, що я хочу помолитися, бо молюся я завжди своїми словами, а як текст. У Франка ж було таке широке бачення, що читання його творів завжди може мене на щось наштовхнути.

А потім приходить час панічного страху перед папером. Я постійно знаходжу причини, чому нині я ще за цей текст не візьмуся, бо ж мені то треба зробити, то, то… Але потім, врешті, страх треба подолати і написати перший рядок. І його закреслити. Написати ще один рядок — і закреслити. Так знову і знову, а потім увесь папір зім’яти і викинути. І почати писати зовсім інакше.

Схеми тексту наперед я не продумую. Герої починають діяти самі, а я їм підпорядковуюся. І коли вже якийсь персонаж проявив свій характер, то далі ти або маєш його слухатися, або ж викидати. І тоді відчуваєш, як відкриваються шлюзи пам’яті й таланту, якщо можна так сказати, бо ж хтось бачить лінію, чує музику, а я — слово.

І ось я починаю вже писати одну сторінку, другу — більше трьох на день я собі не дозволяю, бо то може перейти у воду. Я ніколи не був алкоголіком, але добре знаю, що, коли вип’єш більше, ніж тобі належиться, ти захочеш ще. І то вже буде тобі на шкоду, бо на другий день ти будеш хворий. Так і в писанні.

Для мене стиль значно важливіший за сюжет. Взагалі художня проза — це передовсім стиль. Коли немає стилю, в тексті може бути граматично досконала мова, але читачеві від неї захочеться завити, як вовкові на місяць, бо ж там не буде якихось шукань, свіжості, інакшості.

Свій стиль виробили Стефаник, Коцюбинський, Керницький, Вінграновський, Бічуя… Всі хвалять мою мову. Так, я нею добре володію. Але чи є в мене власний авторський стиль? Як є він, наприклад, у Галини Пагутяк: вона щось накрутить, накрутить, а звідти пробивається стиль неповторний, властивий тільки їй. І ось у Ніни в її історичних новелах одразу відчувається стиль: у неї таке прозоре письмо, як осіння вода, у ньому немає абсолютно нічого зайвого.

Щоб зрозуміти мене як письменника, слід прочитати перш за все мої гуцульські новели. Там ніхто мене не перевершив і не перевершить, бо я наполовину гуцул, наполовину покутянин, а ще інтелігент і досить начитана людина. Все воно десь відклалося в мені.

 

«Немає в мене такого, що би я не хотів зробити для України: чи написати, чи віддати гроші, чи навіть життя…»

Політика ніколи не була для мене сродною працею. Як народний депутат я чесно виконував свої обов’язки, їздив скрізь, більшу частину свого службового часу проводив на Донбасі, бо знав, що на Галичині мені немає чого робити. Але політиком я себе ніколи не вважав. Який з мене політик? Я ж не юрист і не економіст.

Коли закінчилася моя каденція, я тихенько звідти пішов. Всі ще дивувалися: як можна залишити депутатство? Є он хлопці, які двадцять років сидять у Верховній Раді, але не стало з них ні політиків, ні письменників.

За свою землю людина повинна бути готова померти. Коли до вас вривається у квартиру злодій, то ви не будете заохочувати його: “Бери, що хочеш». Якби я був молодий, я був би нині на сході. І брат мій був би там. Патріотизм — це важливо, бо на цій землі зарита твоя пуповина.

Я як делегат ООН пробув в Америці три місяці і вже знав, що, як вернуся додому, нікуди більше не поїду. Хоча поїхав ще в Австралію, бо таки любив подорожувати.

Коли вбили Гію Гонгадзе, я сказав братові, що народ вийде на майдани. І так само я відчував, що українці вийдуть і вдруге, навіть називав рік і місяць.

Я — оптиміст і знаю, що за Україною велике майбутнє. Я того не побачу, бо в загробне життя не вірю. Але ж не можна жити сто п’ятдесят років. Хоча достатньо було б прожити ще хоча б два десятиліття, щоб побачити, як Україна стане сильною державою.

Нашу країну чекає довгий час біди. І так буде, доки Росія не видохне. Ми виховуємося в цій біді. Як це болісно, але як це і велично! Я віддаю зі своєї пенсії щомісяця на армію тисячу гривень, інакше я не засну, коли цього не зроблю.

На Майдан теж давав гроші. У лютому, коли втік бандит Янукович, я всю свою депутатську пенсію відправив на Майдан (це була Павличкова ідея) і лишився на місяць без грошей. Немає в мене такого, що би я не хотів зробити для України: чи написати, чи віддати гроші, чи навіть життя, якщо би воно було для цього потрібне.

***

Мені зараз іде вісімдесят сьомий рік. Я ніколи не думав, що буду так довго жити. Я ніколи не ходив до лікарів. То все гуцульська кров, яку я успадкував від мами, і кулеша, бринза, мед, на яких я виростав.

Ще три роки тому віку свого не відчував, а тепер ось прийшло якесь ослаблення. Я почав втомлюватися, зір послабився, запаморочення бувають, коли ходжу вулицею.

Якось я провідував мого сердечного товариша Романа Кудлика і запитав його, як він чується. На що Роман відповів: “Добре, аби не було гірше. Але вірус мене один мучить — “СКС» називається».Що за “СКС»?» — питаю. “Старість, курва, старість», — розшифрував Кудлик (сміється).

І ось я тепер чую, як той вірус добирається і до мене. Я собі з того не роблю проблем, бо знаю, що ніхто вічно не живе. Хоч мені життя подобається, і я не хотів би ще йти. Але якби я не мав роботи, то я би вже давно пішов.

Я чую в собі нині згасання — не лише фізичне, а й творче. Ось, наприклад, спіткнувся я зараз на Андрієві Первозванному. Я раптом подумав, що Україну благословив один з апостолів Ісуса Христа! Але про це ніхто не написав роману! І я би хотів його написати, але вже не зможу.

Моє справжнє досягнення полягає в тому, що у своїх романах я будив історичну пам’ять народу чи нагадував про неї. Я написав двадцять історичних романів і думав, хто би їх видав усі разом. Довго не було видавця, тому я був навіть у такій безнадії.

Може бути, що після смерті оживають мертві, але я себе до таких не зараховую. Це одиниці, а решту час поглинає. Сумно від того, що от при житті ти був популярний, а після смерті все стихає. Так сталося і з Гончаром, і з Дімаровим, і зі мною так станеться. Я до того готовий. Хоча я про це вже не дізнаюся.

11 вересня 2015 року, Львів

Тетяна ТЕРЕН, Олександр ХОМЕНКО (фото), спеціально для УП.Культура

 

Повна версія інтерв’ю вийде в третій частині проекту «RECвізити. Антологія письменницьких голосів» Видавництва «Старого Лева» на початку 2017 року.

 

Пам’яті Романа Іваничука
2016-09-22 14:34 slovo

 

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ

 

Мені з пам’яті випливають сотні ситуацій із усміхненим Романом Іваничуком, який картинно розповідає дотепні анекдоти, шаржує зарозумілих дурнів, доводячи до абсурду, переповідає графоманські творива. Іваничук — це незмінні веселощі, містифікації, відданість у дружбі і ніжна вразлива душа, захована за щит рятівної іронії.

Папа львівський — так прозвали його друзі, і він охоче прийняв те прозвисько, відгукуючись на нього. Хто не знав його зблизька, міг би подумати, що за Іваничука пише хтось інший. Бо коли йому — і стільки! — писати?! Не цурався жодної нагоди почаркуватися з друзями. Міг і поваландатися з ними по місту, “поводити козу» або просто поточити ляси. Але мало хто знав, що вранці-рано, ще коли вчорашнє товариство додивлялося сни або вимріювало похмілля, Іваничук уже сидів за письмовим столом і своїм характерним почерком, у якому літери мовби прийшли з готичної епохи, вимережував сторінки чергового історичного роману. Ніщо не могло порушити цього ранкового сценарію. Недаремно Роман називав себе “австріякою».

Кілька десятиліть він пробув завідувачем відділу прози львівського журналу “Жовтень» (нині “Дзвін»). У нього — десятки літературних хрещеників — тих, кого він відкрив і першим опублікував. Без декого з них просто не уявити нашу літературу

А він сам створив цілу бібліотеку. Від ранніх збірок оповідань, у яких Іваничук взорувався на стилістику Михайла Коцюбинського, й аж до останніх романів та книжок спогадів, де він — сам собі літературна школа й епоха. Виняткова творча продуктивність у нашому письменстві. Він неоднораз повторював: про нього не скажуть, що він не реалізувався сповна. Завдяки своїй організованості й посидючості встигав писати все, що задумувалося. Навіть коли був депутатом Верховної Ради, встиг написати один із найкращих своїх романів “Орда».

До речі, про його Верховну Раду. Він — чи не єдиний з усіх депутатів одмовився балотуватись до неї повторно. Сказав, що поступається місцем молодшим і професійнішим у цій ролі. І цілковито зосередився на літературній роботі. Ми взнали й “пізнього» Іваничука, який відійшов од далекої історії й написав і про УПА, й про наші дні, дав зразки нових жанрових контамінацій, із пожадливістю взявся до есеїстики й доповнив мемуарні сторінки своєї біографії.

Звичайно, в нього були свої “вершини й низини». Коли людина пише так багато, їй просто невсилки перебувати на постійному творчому злеті. В час виснаження й емоційного вигорання з’являються в неї і твори, котрі для когось були б навіть великим досягненням, а для нього стають творчою поразкою.

Іваничук — це завперш “Мальви», піддані нещадному ідеологічному остракізмові, вилучені з бібліотек і замовчувані впродовж десятиліть. Це “Журавлиний крик», що також був репресований і чи не півтора десятиліття чекав свого виходу в світ. Це “Черлене вино» й “Манускрипт з вулиці Руської». Це “Місто» й “Вода з каменю». Це “Четвертий вимір» і “Шрами на скалі»…

Це зовсім неповний реєстр його найголовніших творів. Це — тільки “ранній» Іваничук та Іваничук періоду до незалежності України, який він зустрів визнаним метром нашої літератури. А далі, як уже мовилося, була ще ціла злива різножанрових книжок, котрі також уже належать історії національного письменства. Він став тим творчим феноменом, який важко повторити. Бо для цього треба всього-на-всього вродитися Іваничуком.

Важко буде зживатися з думкою, що Романа тепер немає серед живих. Що він більше не скаже своєї традиційної фрази: “Ну, оце вже мій останній роман — я написав усе, що мав написати. Більше вже не писатиму…» Це в нього звучало рефреном після появи кожного твору, але ми знали, що в думках йому вже народжується новий роман. І той, новий роман, приходив до читача під акомпонемент авторової фрази: “Ну, оце вже мій останній…»

Тепер — це жорстока правда.

Роман Іваничук написав останній свій роман.

Прощай, дорогий Романе.

Ніхто не замінить нам Тебе.

Ти один був такий.

Ти залишаєшся саме таким у наших душах.

Форум видавців: час дорослішати
2016-09-22 14:33 slovo

Галина ПАГУТЯК

 

Я бачила майже всі львівські Форуми видавців, була учасником багатьох, і кожного разу чекала з нетерпінням, а раптом буде той справжній Форум, з чітко продуманою стратегією, ідеологією, філософією, бо неможливо, щоб така важлива подія в культурі не мала своєї філософії, не контролювалась суспільством. Велика кількість мислячих і талановитих людей мусить урешті діяти спільно, і це не завадить бізнесу. Невже, думала я, серед видавців і письменників може не бути патріотів українського книговидання, та ще у Львові. Отож я чекала, що Форум видавців стане могутнім важелем проти деукраїнізації культурного простору, а не мавпуванням європейських книжкових ярмарків, що врешті, в час війни припиниться отой підлітковий епатаж і розштовхування ліктями одне одного. Війна дисциплінує, але вона й виявляє найгірші та найкращі риси людей. Так і є. На Форумі присутні і ті, хто залишив рідні домівки, і ті, хто закликає відгородитись від Донбасу стіною, а Крим взагалі віддати Росії. І ті, хто полишив писати, щоб зайнятись волонтерством чи воювати за Україну, і ті, хто творить на віллах за кордоном і обростає у себе вдома корупційно-медійними зв’язками. Але, більше, мабуть, байдужих і егоцентричних, що насолоджуються несправжнім декораційним Львовом. Їх Форум влаштовуватиме завжди, хай його навіть спонсоруватимуть російські олігархи.

Ще можна пробачити “загублені” заявки, зверхнє ставлення до авторів, непрофесійність організаторів, бо це все легко виправити, хоч воно було всі роки. Тут кожен може виявити особисту принциповість. Але в такі складні часи відсутність будь-якої світоглядної позиції завдає великої шкоди українському суспільству.

Немає україноцентричності, книжкового патріотизму, а є комплекс меншовартості. Я не чула, щоб хтось рвався на Нью-Йоркську групу, всіх цікавить Бегбедер та інші іноземні письменники. Набагато корисніше було б послухати не авторів бестселерів, а закордонних видавців: щось би залишилося на майбутнє. Я зненавиділа Форум за те холуйство, з яким приймають кожного, хто не з України, особливо коли приймали як королеву Александру Марініну, наскільки це було дешево і провінційно. Чи істерики довкола Пауло Коельо з ламанням парканів читачами-гопниками і даруванням вишиванок. На Форумі основне підписати контракти, а не роздавати автографи і продавати книги. Незаможні українці обирають тепер електронні книги і не готові викласти понад сотню гривень на роман-одноденку. Більшість так званих сучасних бестселерів на 99 відсотків — одноденки.

Але я не про це, хоч і про це також. Форум повинен орієнтуватися не на масового читача, який любить “95 квартал” і Донцову, а на тих читачів, які забезпечать майбутнє якісній українській книзі.

Комплекс меншовартості породив презумпцію другосортності української книги і недовіру до неї. Акцент роблять на перекладах зарубіжних авторів, ігноруючи рідну літературу, яка вижила в нестерпних колоніальних умовах. Відсутня професійна літературна критика, що теж породжує недовіру до критики майбутньої. Ідея, що треба створити масову літературу, а тоді вже думати про елітарну, призвела до знецінення літератури взагалі. І це все відбивається на Форумі видавців, який мимоволі диктує моду на авторів, що їх активно і просто непристойно піарять ті видавництва, бо мають на це гроші, тобто комерційно успішні. Щоб створити репутацію, автору потрібно кілька років, а то й десятки. Бідний читач приголомшений вереском то про “перший роман за триста років в українській літературі”, то про “кандидата на Нобеля”, то про “секс-символ української літератури”, то про “розкомплексованість” жінок-авторів, а корки на Форумі за автографами створили врешті гнилу трясовину. На все це дивляться молоді автори і вірять, що треба пройти через піар, компроміси, скандали, цирк, аби їх помітили. Але суспільство потребує іншого. Як мені пояснила сьогодні жінка з діаспори, люди за 50 чудово знають, хто чого насправді вартий. Але читач не має віку, ні першого, ні третього, коли йдеться про вимоги до книги. Якісну книгу у нас як правило видають невеликі видавництва, але в боротьбі за державні гранти вони не отримують нічого. Я бачу, як стійко тримається Урбіно, заповнюючи нішу польськими перекладами, як з вінницької Тези почалося відродження літератури для підлітків, як чудово видають харків’яни літературу з історії культури, як одержимо створює Приватну колекцію Василь Габор, і скільки інтелектуальної літератури видає в-во Олега Жупанського. Але вони здебільшого вже не подають книг на конкурс Форуму, бо розчаровані в ньому та журі, яке, звісно, не читає тих усіх книжок, тільки водить носом за вітром.

Одне слово, територія Форуму скорочується в культурному просторі як шагренева шкіра і ставить перед вибором: або зникати поступово, або стати стимулом для розвою української літератури, насамперед художньої, де слід нарешті дотримуватися принципу ієрархії, а не пустити все на самоплив. Принцип пріоритету високої української поезії і прози “Своє найкраще” оздоровить культурний простір і допоможе перемогти у війні за незалежність, позбавить колоніальної плісняви. Форум повинен воювати, а не торгувати. Вимагати, а не просити. Щоб нарешті з голови стати на ноги. Бо післямайданне, травмоване війною суспільство ніколи йому не пробачить балагану й інфантильності. А це станеться тоді, коли віп-персоною Форуму стане чи Валерій Шевчук, чи Василь Голобородько, чи та ж Нью-Йоркська група, а не чужий модний письменник. Що їм віддадуть належне ще за життя. Це потрібно найперше молоді, а вже потім усім українцям, які хочуть, щоб в Україні нарешті була Україна, а не сумна пустеля.

Віра СОЛОВЙОВА: “У кожної людини і в справи є своя місія”
2016-09-22 14:32 slovo

І знову у Львові — Форум видавців. Двадцять третій. Це — і свято, і робота. Свято зустрічі з книгою і з людьми, які нею опікуються, які цікавляться нею. Старших — більше, молоді менше. Залежить ще й від того, чи це четвер, чи, наприклад, вихідні — субота і неділя. “Маємо пишатися, що це — у Львові”, — сказала на прес-конференції Форуму президент ГО “Форум видавців” Олександра Коваль. Та й справді, цей книжковий ярмарок — інтелектуальна акція, яка щороку приваблює дедалі більше  видавців — 193 видавництва цього року.

Про це та інше розмовляємо із засновником і директором видавництва “КЛІО” Вірою Соловйовою.

— Пані Віро, що відбулося в рамках реалізації ідей Форуму від 2008 року, коли ми з Вами познайомилися і розмовляли на ювілейному, тоді — XV-му Форумі видавців? Є зростання? Яким Ви його бачите?

— Я не бачу росту. Бачу, що є потреба в книжках для наших читачів. Але організаторів інколи ще треба шукати, якщо йдеться про належне проведення Форуму.

Ось ми, наприклад, узяли участь в організації заходів, прибуло сім письменників. Але дві презентації, які мав організувати Форум, не відбулися: мої автори “поцілували клямку” тих наукових заходів, де мали відбутися зустрічі, і повернулися до Києва ні з чим. І я несу за це відповідальність.

— А які теми там мали превалювати?

— Про ситуацію в Криму і на Донбасі. Я авторам сказала, і вони підготувалися до тих форматів. Але, на жаль, ні в установах, ні на місці — ніхто цього не знав. Було дуже неприємно. Приїхала людина з Криму (власне, меценат тієї книжки), а ввечері змушена була поїхати назад. Прислав есемеску: “Що це було?”

Шкода, що ці проекти, які нині на часі (Крим, Донбас), не поціновані на Форумі. А наперед чомусь виходить видання про каналізацію Львова. І знову мене запитують: а що це було?

Я звикла, щоб мене чули, бо коли беруся за справу, то завжди йду до кінця. Прикро, що довірилася організаторам Форуму. Мій капітал — спілкування з моїми авторами, їхній кредит для мене як до видавця. З позитиву — вітаю ту програму, що — “Третій вік” — як “Благодійну акцію для літніх людей”. Приємно, що людям ідуть назустріч.

— А чому Ви вибрали перший поверх для свого видавництва отут, в Палаці мистецтв?

— По-перше, сюди приходить більше людей. По-друге, сюди легше носити книги. Врешті, люди звикли до нашого стенда. Наша мета — щоб з’явилися люди, які шукають нас і сьогодні, й на перспективу.

— На які видання “КЛІО” найбільший попит?

— На книжки про історію Тетяни Таїрової-Яковлевої, Юрія Мицика, Євгена Сверстюка.

— А які новітні загальноукраїнські видання Вам вдалося сотворити?

— Двотомник про Першу світову війну, який вдалося підготувати до 100-річчя Першої світової; про Крим 1940—2015 років; праці Євгена Сверстюка.

Я не боюся складнощів. Для мене нема в цьому проблеми. Треба включатися  в роботу і шукати шляхів для виходу книжки. На початку праці в “КЛІО” думала, що ще 10—20 книг — і життя не марно прожито. А вже, дякувати Богу, видали 45. Чоловік і онуки допомагають.

— Які книги нині затребувані?

— Ігоря Качуровського, Валерія Шевчука. Я бачила, як очі в молодих іскрилися, коли вони слухали Валерія Шевчука. Це — наша перспектива. Хотілося б, щоб були зміни, але їх передусім мусимо робити ми. Нині, хай важко, але суспільство переходить на українську мову. Сподіваємось, що згодом стан покращиться. Я онукові дала російськомовну книгу, то він аж заплакав, що не буде читати, бо не знає російської.

“Всі мої друзі є авторами”, — сказав мені історик із Луцька. А я йому сказала, що всі ці автори і мої друзі. Це якась наша каста людей, які мусять робити українську справу, бути націоцентричними.

Я колись питала про це Євгена Сверстюка. Він сказав, що таких людей ніколи не було багато. Тих, що готові “горіти”. А свідомих, сказав він, десь до 50 %. Серед молоді багато свідомих. Старші ще тяжко ідуть до себе.

— Бо ще не встигли декомунізуватися?

— Напевно. Це не просто.

— Які “вищі сили” Вам допомагають у творчості і долі?

— У кожної людини є своя місія. І як став на той шлях, — є підмога. Але є й виклики. Як сказав мені один автор: нарешті я зробив свою справу і можу померти. Він розповідав таке. В Умані є художник. Прийшов якось до нього домовлятися про персональну виставку. Приносить йому з 1970-х років один п’яничка підбірку фото з Першої світової. А він якраз розбирав хату. Розсипається ящик, який він ніс, і там — фото. Художник відбирає у нього ці фото, пішов ще й до РАГСу, щоб дізнатися, хто з тієї хати походить. Таким способом Федір Прилуцький, лікар, водночас — художник, чотири роки “стукався” до влади. Але нікому нічого не треба… Тоді він самотужки видав буклет, зробив виставку — і все одно ніхто нею не зацікавився. Це — “Велика війна 1914—1918 років. Україна. Мовою документів і свідчень”. Півтора року шукали кошти для другої книги. Недавно дзвонить племінник: 15 березня 2015 року розкопав архів УПА. І — в перспективі — мушу мати ще один проект. Отже, я тому пану сказала: “А тепер до мене ідуть такі проекти, що я не маю права вмерти”. Євген Слабченко, “Дипломатична історія України”. Мусили видати. А ще перед тим були “Спогади” Наталі Полонської-Василенко, рукопис якої знайшли на смітнику в Мюнхені. З написом: “Я 50 років намагалась видати ті спогади, але ж не вдалося. Буду вдячна, якщо хтось це зробить”. І ці спогади я видала 2010 року.

— Нагадаю, що того ж 2008-го, Ви, пані Віро, вважали, що “таким, як у Львові, Форум не може бути ніде”. Нині Ви також так вважаєте?

— Так, хотілося б так думати, аби події на Форумі визначали українським подихом у всьому. На нас, як відомо, наступає київський “Арсенал”. І це теж добре. Але у Львові мені звичніше, рідніше. Тут я шукаю моральних авторитетів. Не знаю, що робитиму, як втрачу таку можливість. Сьогоднішні події показують, що нація має гідних людей, які нас захищають, зокрема волонтерів.

Спілкувався Богдан ЗАЛІЗНЯК

Для загального добра
2016-09-22 14:31 slovo

Для загального добра

Наталка ПОКЛАД

Безперечно, цей світ тримається на ентузіастах, на подвижниках, на одержимих. Вони свідомо забувають про власний комфорт, спокій, інтерес, а беруться за справу, важливу й потрібну загалові, — впрягаються, каже наш народ, у плуга — і щедро-безоглядно віддають усі свої зусилля, душу й час нелегкій праці. З цього приводу можна згадати рядки безсмертного Івана Франка з його “Каменярів”: “І знали ми, що слави нам не буде, ні пам’яті в людей за сей кривавий труд…” І додати слова Івана Світличного: “Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?”

Як зазначає сам Микола Владзімірський — журналіст, громадський діяч — 29 березня 2000 року в одному із севастопольських Інтернет-кафе з 18.00 до 20.30 на хостинг було завантажено 6,2 Мб інформації, з якої й розпочалось існування інформаційно-політичного просвітницького сайту “Українське життя в Севастополі”. Відтоді обсяг збільшився тисячократно, сайт переріс у портал і набув у Мережі великої популярности; десятки тисяч користувачів щодоби отримують із нього необхідну і корисну базову інформацію, адже їм пропонується чимала електронна бібліотека добірної фахової літератури, а добродій Микола залучає до своєї збірки справді все найкраще, найвартісніше з різних сфер української культури.

Сьогодні до порталу “Українське життя в Севастополі” входить уже понад 20 сайтів, які постійно оновлюються. За словами пана Миколи, деякі з них виникли “на знак протесту”, зокрема сайт афоризмів, сайт українського гумору “Смішного!”, бо в Мережі не існувало достойних збірок, а з 13 липня 2002 року — і сайт для дітей та батьків “Весела Абетка”: коли в Криму почали вивчати у школах українську мову, виявилось, що бракує українських абеток. Рятуючи ситуацію, Микола Владзімірський став їх вишукувати — хоча б кілька, вручну сканувати й роздавати по школах та садочках. А потім виникла ідея сайту, і наповнення його не забарилось. Нині зібрано понад 120 різних абеток (наші автори невтомні!): музична, весела, смачна, пташина, рослинного й тваринного світу, іграшкова, абетка для хлопчиків і дівчаток, абетка з квітів, кримська абетка, абетка виховання, абетка гарних слів, мандрівна, абетка з історії України, козацька абетка, акровіршована, навіть абетка Інтернет-безпеки та Інтернет-етики для дітей і підлітків та багато-багато інших (справді на всі смаки!). Тож дбайливим мамам і татам, бабусям і дідусям, творчим і небайдужим освітянам дуже зручно у межах одного сайту віднаходити все необхідне для занять із малятами.

Є у “Веселій Абетці” дуже цікавий і великий за обсягом розділ “Читанка” з творами для дітей, батьків, педагогів, науковців тощо, де представлене ціле сузір’я українських письменників — і сучасних, і класиків, і кожен бажаючий має нагоду й можливість не тільки відкрити для себе космос української літератури, а й ближче познайомитися з окремими авторами та їхньою творчістю. Тут, зокрема, Олександр Виженко і його “Історія запорозьких козаків для веселих дітлахів” у піснях, думах, легендах, приказках, прислів’ях, бувальщинах та небилицях, розказана старими січовиками Данилом Кахикалом та Іваном Базікалом хлопчикові Власу Зерну під час їхнього подорожування шляхами козацької слави; тут Дмитро Чередниченко і його “Сині черевички”, а також Олеся Мамчич та її книга “А на нас упав ананас”; двісті віршів для дітей про маму під назвою “Моїй матусі”, упорядкoвані Галиною Кирпою; казки та оповідання для дітей білоруських письменників у перекладах Данила Кононенка; “Міфи давньої Греції”, переказані Катериною Гловацькою; “Богатирі стародавньої України” Олександри Копач і багато-багато іншого.

А ще відвідувачі сайту можуть прочитати вірші, вислови відомих майстрів пера про рідну українську мову, погортати фольклорно-поетичний словник, образні порівняння, словник російсько-українських фразеологізмів, “Крилаті вислови”, “Мовні перлинки” тощо. А скільки див-таємниць розкривається в окремих рубриках: “Цікаво знати”, “Народознавство”, “Історія”, “Географія”, “Флора”, “Фауна”!

Надзвичайно актуальною є рубрика “Культурна людина”, де сконцентровані мудрі поради-підказки, як-от: “Кодекс вартостей сучасного українського виховання”; “Учням про культуру поведінки”; “Як стати розумним?”; “Геній у кожному з нас”; “Перевірте свою увагу і спостережливість”; “Не сидіть спокійно, будьте непосидою”; “Талант жартувати” і багато інших.

Є в “Читанці” дуже цікавий “Куточок для батьків”. Мудрі педагоги-науковці, психологи розповідають про козацьку й традиційну педагогіку, дають поради, як підтримати першокласника, як стати кращим батьком, як мамам виховувати хлопчиків, і ще багато важливого. А також акцентують увагу дорослих на небезпеках, зокрема, як впливає на дітей телевізор і мобільний телефон, яка користь і шкода від комп’ютерних розваг, хто така дитина-комп’ютероман, як говорити з дитиною про куріння, про лайку, як привчити її до спорту — і взагалі, як стати щасливим у цьому непростому світі тощо.

І подивують, і розважать відвідувачів підбірки прислів’їв, приказок, загадок з однойменних розділів сайту, адже в них — досвід багатьох поколінь нашого народу в усьому його розмаїтті. А скільки насолоди дасть чималий казковий фонд (український і народів світу), — а окрасою цього розділу є відеоказки від Сашка Лірника.

На допомогу батькам і педагогам є на сайті усмішки, скоромовки, лічилки, ігри, зокрема останніх зібрано понад 50. Захоплює гра-oнлайн “Розумійко-буквиця”, зроблена севастопольцями, також флеш-гра, яка допомагає швидко засвоїти мапу України.

Одна з найулюбленіших автором збірка “Хочеш — вір, а ні — то перевір” нараховує понад 2500 цікавих фактів для дітей та дорослих. Ось приклад:

“До недавнього часу арахіс використовували як вибухівку. Банан — це трава. Існує 400 сортів цієї рослини. Слон — єдина тварина, що не вміє підстрибувати. Яблуко краще, ніж кава, допомагає прокинутись уранці…”

Абсолютно усвідомлюю, яка це гігантська, кропітка і системна праця — віднайти потрібні матеріали, упорядкувати і розмістити їх, відповісти на листи відвідувачів, прокоментувати інформацію… Ця праця скромного й невтомного добродія Владзімірського заслуговує на нашу щиру подяку, і не тільки. Звісно, все це мала б робити держава. Але коли не робить — то виходимо із ситуації ось так…

Потрібність і якість сайту засвідчують численні відгуки читачів на сайті (їх понад 500), а також підтримка цієї сторінки користувачами Facebook (майже 12 000 уподобань). Стосовно діалогу “відвідувач сайту — автор сайту”, то, як на мене, він яскраво демонструє всі плюси й мінуси цієї справи і, власне, є кардіограмою інтересів та проблем нашого суспільства.

А ще дописувачі просять контактів з уподобаними авторами, лають за твори, які не сподобались або справді є недосконалими, пропонують свою творчість, підказують теми, звертають увагу на помилки чи неточності, рекламують свою діяльність, починають політичні дискусії.

Як мовиться, радити чи критикувати завжди легше.

Але підказати треба. Отож: не все, написане авторами, — геніальне, навіть якщо й дуже актуальне. І не завжди це має визначати читач. Микола Іванович старається подати якомога більше з того, що вважає цікавим і корисним. Реакція читачів на якість інформації не бариться і буває часом досить гострою (треба сказати, що не раз — і справедливою), навіть коли це стосується продукції наших знаних і навіть титулованих письменників…

Іноді текстам потрібен редактор.

Щоб не “виражати” думки, а таки “висловлювати”. І щоб доречно були розставлені всі коми та інші розділові знаки й суворо дотримано безкомпромісних правил граматики. Також, на жаль, не завжди зазначається джерело використаної інформації.

Та беззаперечно одне: сайт потужно працює, сайт збирає нас в одну велику родину — під небом української духовности й культури, відкриває нам — нас. І, як дороговказ (випадково чи ні), на ньому вміщено вислів-застереження Михайла Драгоманова: “Кожна людина, яка пішла з України, кожна копійка, потрачена не на українську справу, кожне слово, сказане не по-українськи, є розтрата з української скарбниці, розтрата, яка при нинішніх умовах не повернеться нізвідки”. Тож “Весела Абетка” й поповнює — невтомно й послідовно — українську скарбницю духовности. Щоб ми знали свою землю та її мову, свій рід, його історію, місію і вагу в світовій цивілізації. Щоб ми знали, яким величезним і світлим багатством, створеним попередніми поколіннями, володіємо. А знаючи все це, ми його любитимемо щиро і всім серцем, гордитимемось ним — і ніколи, хай Бог боронить! — його не зрадимо.

Ч. 37 (881), 15—21 вересня 2016
2016-09-15 13:45 slovo

Сквер на честь символу українського кіно
2016-09-15 13:32 slovo

У лютому вулицю Серафимовича у столиці України перейменували на честь видатного українського актора, сценариста, режисера Івана Миколайчука. А напередодні Дня українського кіно напроти будинку, де останні 16 років свого життя мешкав славетний кіномитець, урочисто відкрили сквер, названий на його честь. Також заклали камінь на місці, де спорудять пам’ятник Івану Миколайчуку.

Вулицю не просто перейменували, а за сприяння депутата Київської міської ради Віталія Рослякова капітально відремонтували дорогу, тротуари, обладнали пішохідні переходи. Сквер обладнали напроти житлових будинків по вулиці Івана Миколайчука №№3—7.

“Іван Миколайчук — великий геній світового кінематографа, який своїм творчим спадком ідентифікував Україну як кінематографічну країну перед усім світом. Це справді видатна постать. На мистецькому прикладі та напрацюваннях Івана Миколайчука необхідно будувати навчання майбутніх сценаристів, режисерів, акторів. Адже це особистість надзвичайного і багатогранного таланту, через його кіно, через сценарії, через його кадри, через його очі особливо сприймається чарівний світ кінематографа”, — наголосив під час відкриття скверу міністр культури України Євген Нищук.

“Я дуже вдячна і мерії міста, і Міністерству культури України за те, що ви влаштували сьогодні свято біля будинку, де Іван жив. Це для мене неймовірна подія. Я настільки збентежена і радію, тому що Іван визнаний символ українського кіно. Він був істинним патріотом України”, — поділилася своїми враженнями Марія Миколайчук.

“Ми переконані, що в столиці має бути більше зеленого публічного простору. Крім цього топоніміка столиці повинна відображати діяльність митців, які зробили вагомий внесок в українську культуру. Іван Миколайчук — обличчя і душа українського поетичного кіно”, — відзначила директор Департаменту культури КМДА Діана Попова.

Вітаємо!
2016-09-15 13:31 slovo

Нас радують і надихають наші мужні, наполегливі, патріотичні паралімпійці, які можуть послужити зразком у подоланні труднощів і життєвих негараздів. Після п’ятого дня змагань вони залишаються на третьому місці у загальнокомандному медальному заліку, завоювавши 61 медаль (22 золотих, 19 срібних і 20 бронзових). Попереду лише Китай (49-40-28) та Великобританія (28-16-19).

У команді 172 спортсмени, які показують найкращі досягнення в найрізноманітніших видах спорту. Золото маємо і у плаванні, і в легкій атлетиці, і в настільному тенісі, і в академічній греблі…

Подивували світ наші спортсмени-плавці, виборовши одночасно усі три медалі у комплексному запливі на 200 метрів (категорія SM10). Того разу український прапор майорів над усім п’єдесталом пошани — це рідкісний випадок у спортивних змаганнях. Золоту медаль здобув Денис Дубров, показавши результат 2:06.87. Цим результатом український спортсмен встановив світовий та особистий рекорди; друге місце та срібну медаль здобув Максим Кріпак із результатом 2:08.10; Дмитро Ванзенко фінішував третім, його результат – 2:10.48.

Параолімпіада мотивує людей з різними вадами, допомагає їм не просто виживати, а жити гідно, іноді навіть рятує життя. Так бельгійська чемпіонка ігор 2012 року і срібний призер олімпіади в Ріо Маріка Вервут після перемоги навіть відмовилася від евтаназії, на яку вже підготувала відповідні документи.

А нашим спортсменам бажаємо й надалі так тримати!

Як бути з Донбасом? Невже “відрізати”, якщо не виходить завершити війну?
2016-09-15 13:30 slovo

Петро АНТОНЕНКО

 

Понад два роки тому, коли на Донбасі спалахнув сепаратизм, а потім війна, ідея “відрізати” Донбас від України не мала багато прихильників. Звичайно, лунали й такі думки, що, мовляв, Донбас — це п’ята колона в державі, це регіон кримінальної економіки, вкрай зрусифікований, власне — російський плацдарм в Україні. Тому краще “не мучитися”, а відділити Донбас, відділитися від нього, нехай заражений сепаратизмом регіон живе, як хоче, — або сам, у самозваних “народних республіках”, Донецькій і Луганській, або взагалі приєднується до Росії.

На противагу цим думкам сильніше лунали інші. Про те, що це безпрецедентно в нашій новій історії — віддавати території, що на цьому процес не зупиниться, можемо втратити інші території країни.

Час іде, війна триває третій рік. І ця велика частина Донбасу — майже половина за територією і дві третини за населенням — абсолютно не підконтрольна Українській державі, тобто фактично поза нею. За що ж гинули й нині гинуть на Донбасі українці, наші військові? І мирні люди теж. А ще ж і понад півтора мільйона біженців. Тож цілком закономірно знову лунають голоси за “відрізання” Донбасу.

Резонансну пропозицію зробила недавно депутат парламенту, голова Комітету Верховної Ради з питань свободи слова та інформаційної політики Вікторія Сюмар. Вона запропонувала провести всеукраїнський референдум щодо визначення долі Криму і Донбасу. Уже постановка питання про референдум допускає можливість і такого його вердикту, як погодитися з втратою Криму й добровільно відокремити від України Донбас.

Але це йде врозріз з офіційною позицією нашої держави: і Крим, і частина Донбасу окуповані Російською Федерацією, Україна ніколи не погодиться на це й вимагає повернення цих територій.

Пропозиція референдуму викликала збурення в медіапросторі. Політичний аналітик Олександр Солонько у статті в “Українській правді” безапеляційно заявляє (виділення його): “Спочатку держава має відновити свій суверенітет, а потім уже розробляти механізм можливого прямого волевиявлення”.

Звичайно, якщо “відновити свій суверенітет”, тобто повернути зараз втрачені території, — то нащо тоді якісь референдуми. Та “відновити” все ніяк не виходить, і це вже третій рік.

Відтак і далі лунають пропозиції остаточно відділити від України Крим і Донбас. І вберегти від сепаратистської чуми всю велику Україну.

Ця начебто логічна думка продиктована нашим безсиллям і безнадією, що все вирішиться нормальним шляхом — і повернемо території, і припиниться війна. А ще такі пропозиції породжені усталеною, на жаль, ось уже третє десятиліття філософією нашого суспільства з двох лих обирати менше. Що апробоване на численних виборіадах.

Тож спробуймо зрозуміти причини ідеї про “відокремлення”. Головна причина — війна, що триває, і загибель людей.

Трохи історії. Не заглиблюватимемося в початок цієї війни. Це окрема і велика тема — як саме ми втрачали Крим і Донбас. Рано чи пізно все це стане відомим. Поговорімо про останню, але дуже затягнуту й не завершену до сьогодні фазу трагедії — війну після “перемир’я”.

Що було до цього — лише пунктирно. Захоплення сепаратистами і російським спецназом Донецька і Луганська. Так звані “референдуми” про відділення від України, створення “народних республік”. Повна ліквідація влади Української держави на цій території.

І закономірна реакція нашої держави — придушення антидержавного заколоту. На жаль, це не вдалося. Як тільки наша армія пішла у наступ улітку 2014 року, Росія кинула на непідконтрольну нам територію своїх військових і разом із місцевими “ополченцями”сепаратистами завдала тяжких поразок нашій армії (Іловайськ).

Наскільки нашу армію розвалили “папєрєднікі”, а наскільки виявилася нездарність нової влади, зокрема військового керівництва, а то й пряма зрада — це теж колись з’ясується. Поки що констатуємо факти: вже після кількох днів справжньої війни, на початок вересня, воюючі сторони сіли за стіл переговорів. У столиці Білорусі Мінську. Так народилися перші Мінські угоди, підписані 5 вересня 2014 року. Щоправда, на дивному рівні: з боку України — пенсіонером Кучмою з незрозумілим статусом і повноваженнями, з боку Росії — другорядною, хоч і офіційною особою, а також представниками ОБСЄ. Це Організація безпеки та співробітництва в Європі, за задумом — потужна міжнародна миротворча структура, утворена ще за рішенням знаменитої Європейської наради з безпеки та співробітництва в Хельсінкі 1975 року. ОБСЄ і зараз “миротворить” від імені Європи на Донбасі. Підписали угоду і лідери сепаратистів, хоч їх і не визнавали суб’єктами переговорів, тобто вважали (і справедливо) маріонетками.

Про Мінські угоди говорять уже понад 2 роки, хоч не всі їх читали. Наведемо лише пункт № 1 угоди, головний при всіх переговорах: “1. Забезпечити негайне двостороннє припинення застосування зброї”.

Припинити вогонь, бойові дії! Негайно. Таке правило будьякого перемир’я. А вже потім — вести переговори аж до укладення повного миру, припинення війни. Власне, шляхи до цього миру і були окреслені в наступних пунктах угоди.

Через 15 днів учасники переговорів у Мінську підписали “Меморандум” від 20 вересня. Першим пунктом у ньому дублюється пункт № 1 Мінської угоди. Ось він: “1. Припинення застосування зброї вважається загальним”. Наступні 9 пунктів присвячені одному: конкретизують деталі цього припинення бойових дій.

Здавалось би, все! Жодного пострілу!

Та війна тривала… П’ять місяців поспіль. Нарешті на найвищому рівні відбувся Мінськ2. Три президенти — Франції, України, Росії, канцлер Німеччини, глави чотирьох держав, зокрема найбільших у Європі Німеччини і Франції. Після тяжких, майже цілодобових переговорів глави держав 12 лютого 2015 року підписали Мінську Декларацію, якою повністю підтверджено чинність Мінської угоди від 5 вересня 2014 року.

Глави держав постановили: негайно припинити війну! А далі — мирне врегулювання, ліквідація одної з гарячих точок Європи.

Усе? Мир, жодних пострілів? Однак ідуть наступні півтора року війни…

Щодня на лінії фронту в Донбасі всі ці півтора року, як і попередні півроку, — обстріли з гармат, мінометів, стрілецької зброї. Щодня гинуть наші військові. Чому вони гинуть? Чому щодня обстріли? Це запитання — до світу, до Європи. Адже Мінську Декларацію, крім України (жертви агресії), крім Росії (агресора), підписали Німеччина і Франція. Запитання до глав цих великих держав: ваш підпис чогось вартий?

А тепер — запитання до української влади. Вона всі ці 2 роки вустами своїх “речників АТО” повідомляла: “Сьогодні загинули 2 наші військові, поранено 5”. Щодня лунали інші цифри. Їх тарабанили по телевізору мільйонам українців уже спокійно, як зведення з обмолоту зернових чи статистику про наявність худоби та птиці. А йдеться ж про живих людей, наших українців, молодих солдатів. Якщо деньдва не було загиблих, то наступного дня повідомляли про кілька смертей. За бажання можна порахувати цю смертну статистику, скажімо, засівши в Інтернеті. Але (нехай вибачать за таку приблизність) очевидно, що за 2 роки війни, за понад 700 днів обстрілів на Донбасі — в період “миру і перемир’я”! — загинуло понад півтисячі наших військових. І кілька тисяч отримали поранення, переважно важкі.

Поранення є і смертельні, коли помирають через деньдва після поранення, а інколи й через багато місяців. Та чи повідомляють нам згодом, що хтось із цих поранених через деньдва помер від ран? Чи нас і далі тримають в облуді й омані, як і загалом у цій переповненій брехнею війні?

…Навряд чи втішило невелике затишшя (“режим тиші”) на початку вересня. Хіба вже пролунав останній постріл цієї війни? На Донбасі знову гинуть наші воїни. А ті молоді сини України, які вже загинули за ці два роки дивного “перемир’я”?

Не можна віддавати нашу землю. Але неприпустимо, щоб і далі тривали обстріли й гинули люди. Виходить, ми — між двома “не можна”, знову між двома видами зла? Як бути?

Ситуація з «Інтером»: комунікаційноконтентний прецедент
2016-09-15 13:29 slovo

Микола ГОЛОМША

 

Певний час тому шведська громадськість була приголомшена потоками відвертої брехні, яка заполонила соціальні медіа країни. З різних боків сипалися попередження (а то й безпосередні погрози шведським громадянам), що в разі вступу країни до НАТО (а в країні велась із цього приводу широка дискусія) на території Швеції розмістять секретні ядерні боєзапаси, рішення Альянсу ухвалюватимуть без відома національного уряду, натівські солдати ґвалтуватимуть шведок безкарно тощо.

Шведська влада змушена була провести спеціальне розслідування щодо виникнення чуток, але зрештою нічого і не дослідила. Зате дослідили експерти європейських та американської розвідок, які з’ясували, що джерелом походження цієї брехливої інформації є режим путінської Росії.

Це не перша спеціальна комунікаційноконтентна операція Кремля на території інших суверенних держав. Для путінської Росії така практика постійна, адже, за твердженням аналітиків, діяльність на міжнародному рівні та проведення вигідної їй політики Росія розглядає передусім як комплексну систему спеціальних інформаційнопсихологічних операцій.

Ось нещодавно відбувся переполох у США. Там визнали, що путінські “спеціалісти” добилися значних успіхів у реалізації масштабного таємного плану зі зриву виборів президента США, які мають відбутися у листопаді цього року. Про це детально пише The Washington Post. А основна мета такого плану полягає у формуванні в американському суспільстві та політичних інститутах недовіри до всіх аспектів виборчої кампанії та діяльності влади.

Така діяльність путінських політтехнологів, зокрема, у Європі стала настільки динамічною і загрозливою, що ЄС і НАТО пішли на безпрецедентний, з огляду на минулі два десятиріччя, крок — створили спеціальні підрозділи з виявлення та спростування дезінформації з путінської Росії.

Для України комунікаційноконтентні агресії Кремля не новина. Фактично з першого дня незалежності ми піддавалися масованим атакам в інформаційному просторі з боку колишнього “брата”. Ба, навіть, більше. За мовчазної згоди українських високопосадовців та за потурання київських і регіональних апологетів Кремля “червона Росія” протягом усього періоду незалежності тотально домінувала в інформпросторі нашої держави. Власне, це одна з ключових технологічноресурсних причин швидкої окупації Криму й активної підтримки частиною мешканців Донецької та Луганської областей збройної агресії путінців на Донбасі.

Виступаючи на відкритті чергової сесії ВР України, Андрій Парубій заявив, що Кремль створив і фінансує в нашій країні інформаційну мережу, яка спрямовує свою діяльність на дестабілізацію держави і суспільства. Після двох із половиною років ведення бойових дій на Донбасі проти путінських загарбників такі заяви є цинічною констатацією за фактичної бездіяльності законодавчого органу. А саме парламент мав би творити законодавство, яке б виключало такі реалії.

Хіба є новиною потужність пропутінського медійного пула в Україні? Чи ми не знаємо, що за ЗМІ працюють на Росію? Чи є таємницею прізвища власників таких медіа?

А тепер давайте подивимося, чи розробила і ухвалила наша Верховна Рада законодавчу базу, яка б унеможливила діяльність таких ЗМІ в Україні? Чи ухвалені закони, які дозволяють обмежити чи припинити їхню діяльність, яка визнана (за відповідними критеріями) антиукраїнською? Чи вироблені механізми, які б дозволяли нашим спецслужбам вживати необхідних заходів на упередження антидержавних дій в інформаційній сфері? На жаль, усі питання риторичні.

Ситуація з телеканалом “Інтер” якнайкраще підтверджує сказане вище. 25 років незалежності країни “Інтер” проводить відверту прорадянську і пропутінську політику. Весь цей час на керівних посадах телеканалу або в пов’язаних із ним виготовленням спільних продуктів компаніях сидять московські менеджери, які всі вказівки (як і левову частку контенту) отримують з “білокам’яної” і їй же звітують.

Коли наразі виникла примарна загроза розслідування прокремлівської діяльності працівників телеканалу (що безпосередньо пов’язані були із структурами терористичних угруповань на Сході України) та, зокрема, компанії “Національні інформаційні системи”, яка виробляла для “Інтера” новини, практично моментально розіграли спецоперацію публічної нейтралізації російської агентури з підпалом приміщень будинку, де розташовувалися “НІС”.

Ця передусім комунікаційноконтентна операція, сценарно продумана і виважена, з вдало підібраним ансамблем виконавців (часто без відома їх самих), моментальним тотальним поширенням картинки, коментарів і заяв “виникла” якраз в дні саміту G20 у китайському Ханчжоу. “Совпаденіє”?

Те, що влада виявилася неготовою до ситуації з підпалом компанії “НІС”, пряме свідчення того, що вона не готова до таких ситуацій апріорі, бо не вважає ключові медійні структури критичною інфраструктурою національної безпеки в умовах гібридного миру. Чого тут більше — нерозуміння чи недолугості, покаже час. А це означає, що в державі низький рівень аналітичнопрогнозної діяльності (яку б мали вести на рівні РНБОУ), відсутність координаційних центрів із питань комунікаційноконтентної безпеки, нерозуміння необхідності моделювання управлінських рішень національнобезпекового сегменту тощо. Окремі ситуаційні центри, якими пишаються деякі керівники, такі проблеми, на жаль, вже не вирішують — їхній функціонал у минулому.

Повертаючись до ситуації з телеканалом “Інтер”, ще раз наголошу: ми маємо справу з глобальним гібридним тероризмом. Прикро, що ця істина, яка вже отримала своє підтвердження у науковому товаристві, не знаходить розуміння на рівні перших осіб держави.

Микола КУЛЬЧИНСЬКИЙ: «Українське суспільство не переможе ніхто, якщо воно буде єдиним»
2016-09-15 13:28 slovo

Дисидентшістдесятник, колишній політв’язень, народний депутат України кількох скликань, голова Полтавського обласного товариства “Просвіта” Микола Кульчинський із нагоди 25річчя Незалежності взяв участь у спецпроекті журналу “Фокус” та телеканалу “СТБ” “Дисиденти”. Проект розповідає про поборників незалежності у часи комуністичного режиму та переслідування інакодумців у імперії зла — СРСР. Микола Кульчинський поділився спогадами і враженнями про совдепівське минуле та думками про сьогодення.

Мені рокувалось бути дисидентом. Ким я ще міг стати, якщо мій тато провів десять років на Воркуті за зв’язки з українським підпіллям? Якщо в нас удома висіли рушники, ікони в рушниках і портрет Шевченка? Я формувався як українська людина, і рано чи пізно це мало прийти у суперечність із дійсністю.

Я з дитинства читав “Кобзар” і мріяв приїхати у Полтаву, в якій зараз живу, і підірвати вибухівкою пам’ятник Петру І, бо Шевченко писав: “Це той Первий, що розпинав нашу Україну”.

Я усвідомив себе українцем, а не радянською людиною десь під час навчання. Вчився у Дніпропетровському технікумі автоматики й телемеханіки. У Дніпрі тоді панувала російська мова й російський шовінізм. Тобі в очі могли сказати: “Что ты разговариваешь на этом бычьем языке?” Мої українськомовні однокурсники боялися такого тиску і переходили на російську. А я не перейшов, хоча мене тричі били. Неможливо було витримувати це довго, і після першого курсу я повернувся додому.

Я читав “Розстріляне Відродження” Лавріненка про звірства російської окупації в Україні, слухав класичну музику — Баха, Бетховена. Усе це мене дуже хвилювало і породжувало протести навколишній дійсності. Мені хотілося перебороти її. Як героям романів Бальзака кортіло приїхати в Париж і змінити світ, так і мені хотілося зробити це в Києві.

Ви слухали колинебудь “Апасіонату” Бетховена? Вона сповнена такої пристрасті, такої високої печалі та радості, такого натхнення, що під впливом цієї музики тобі нічого не страшно, ти можеш подолати всі перепони і підкорити собі світ. Такі відчуття завжди мають бути у молоді, якщо тільки вона внутрішньо не стара.

В армії я застав час окупації Чехословаччини російськими військами. Я не кажу радянськими, бо це евфемізм, який придумали комуністи. Це все війська Російської імперії. Я служив на командному пункті станції наведення ракет, і ми бачили на екранах, як просуваються російські танки і відбувається ця операція. Моє серце краялося від жалю до чехів і наповнювалося гнівом щодо окупантів. Цей гнів і жаль до поневолених народів, зокрема й мого рідного народу, завжди був зі мною. Це сформувало мою свідомість.

Після армії я шукав зв’язків із такими, як я. Мій брат жив у Києві та був там у середовищі дисидентів, від нього отримував заборонену літературу. Одного разу пішов до пам’ятника Шевченку у Дніпропетровську, бо знав, що там сходилися українські патріоти. Там познайомився з дніпропетровськими дисидентами — з родиною Кузьменків, письменником Віктором Савченком, поетом Іваном Сокульським.

Це був 1969 рік, і десь за шість місяців я налагодив зв’язки з дисидентами. Спочатку розповсюджував самвидав, а потім Сокульський написав листа від творчої молоді Дніпропетровська. У ньому йшлося про порушення прав людини з боку обласного партійного керівництва. Я взяв цього листа й почав його роздруковувати і розповсюджувати. Друкував день і ніч. Брав у телефонному довіднику адреси і розсилав примірники чи залишав на лавочках, вокзалах, станціях.

Видно, за мною встановили стеження. І коли я вирішив переховати друкарську машинку, вони простежили, у кого її сховав. Забрали тих людей, і вони вказали на мене. Я давно розумів, що рано чи пізно мене заарештують, але не думав, що це станеться так скоро.

Мені дали два з половиною роки. Я ні в чому не покаявся і не визнавав себе винним на суді. Мене судили за антирадянську діяльність і розповсюдження документів із наклепницьким змістом на радянську дійсність.

Я був у таборі для кримінальних злочинців. Це зовсім не те, що табори для політв’язнів. Оперуповноважені по зоні домовлялися там із засудженими та знущалися з когось. Там був класовий поділ, і найнижчою кастою були недоторканні. Це, як би делікатно мовити, зонівські дівчата — зґвалтовані чоловіки. Вони сиділи за окремим столом. Там, на зоні, я познайомився з однією людиною, з баптистом, і от він якось сів за стіл із недоторканними. Ніхто йому нічого за це не зробив, і він запропонував і мені також сісти до них. Але я не наважився. Було дуже страшно.

Пам’ятаю, як нас водили колоною на працю на кабельний завод. Батьки та дружини засуджених часто приїздили туди, ставали понад дорогою, щоб побачити свого чоловіка чи сина. Мої мама з татом також приїхали. Я їх побачив і кричу їм: “Тату! Мамо!”, а мене ззаду б’ють у спину та по ногах: “Что ты на украинском?” І всі навколо регочуть. Отака падлюча ненависть.

Ще пам’ятаю, як пішов до лікаря, бо погано почувався. Оперуповноважений тоді був у відпустці. Ми з лікарем поговорили, і він запропонував мені стати санітаром. Я погодився, і ми з ним ходили у приміщення, куди саджають людей за порушення. Людина там спить на бетоні, їй не дають ковдру. На вечерю — лише вода, а вранці — чай із цукром і тюлька. Ми робили там перев’язки двом хлопцям, які викарбували собі на лобах наколки “Раб КПСС”. Їм їх вирізали з м’ясом на чолі. Мене дуже вразила ця історія. Потім опер повернувся з відпустки, і мене знову повернули на кабельний завод.

Через якийсь час мене перевели на Дніпропетровську зону та посадили в “одиночку”. Сподівалися, що схилять до співпраці, до виступу на радіо, покаянної статті. Носили мені сигарети. Можете собі уявити “Мальборо” в ті часи? Думали, що куплять. Але ні.

Начальник тієї зони, хоч як дивно, мені співчував. І як я вже звільнявся і за мною приїхала мама, дав пораду: бути поруч із матір’ю і не відходити від неї ні на крок. Я здогадався, що готується провокація. І справді, на вокзалі двоє хлопців дуже сильно били жінку. Точніше, робили вигляд, ніби били. Я хотів її захистити, але мама взяла мене за руку. Якщо б я підійшов, мене б звинуватили знову.

Після ув’язнення я працював на будівництві і приносив хлопцям самвидав. Жив, так би мовити, у внутрішній еміграції. Більше арештів не було, але 1975 року в мене вдома був обшук, а потім ще кілька провокацій. Наприклад, на роботі до мене прийшов чоловік ніби зіграти в шахи, а сам почав лаяти комуняк. Я йому кажу: “Ви або грайте, або не заважайте мені працювати”. Потім виявилося, що це був кадебешний стукач.

Зараз Україна — демократична держава. Дисидентство неможливе в ній за визначенням. Більше того, в нас зараз відверто цькують президента та уряд. Я вважаю, що такого не повинно бути, тим більше під час війни. Українське суспільство не переможе ніхто, якщо воно буде єдиним. І саме на це мають працювати ЗМІ.

Що таке дисидентство? Це прагнення захистити основоположні права людини. Система української державності не спрямована на порушення цих прав. Так, ці порушення можуть бути, але далеко не в таких масштабах, як тоді.

У Шевченка є поема “Княжна”. Там ідеться про людину, яка все пережила — і підлість, і зраду, і насильство, і падіння. Але мораль поеми така, що все одно не можна втрачати віри. Так і з українцями.

Україна рухається повільно й тяжко, але є маса ознак великого поступу. Те, що є зараз, не зрівняти з тим, що було. Так, людьми маніпулюють, їх купують за гречку. Але ми ще тільки на шляху будівництва української держави, і головне — не звернути з нього.

Я читав у Гюго, що після Великої французької революції в парламенті були шахраї, які крали стільки, що могли купувати собі цілі острови в океані. Так відбувається завжди й у всіх країнах. Це закон. Але треба йти далі. Треба дивитися в інший бік — на Небесну Сотню, на воїнів АТО, на волонтерів. Є громада людей, що люблять Україну всім серцем.

Шановна Редакціє!
2016-09-15 13:27 slovo

Звертаюся до Вас, бо Ви чи не найбільше піклуєтеся українською мовою, щоб подякувати тим, що привітали мене з присудженням на День Незалежності Ордена Ярослава Мудрого IV ступеня, але які, на жаль, не знали, що я відмовився від нагородження на знак протесту проти жорстокого зросійщення.

 

Ігор КАЛИНЕЦЬ

Крайню хату палять першою
2016-09-15 13:25 slovo

 

Анатолій КОВАЛЬОВ

 

Останні події в Криму, скупчення російської техніки й активізація ворожих сил насторожують. Інтенсивно здійснюють підривну діяльність у середині нашої держави. Під маркою громадських організацій створюють бандитські формування. Це не стихійні явища, вони керовані агентами Росії.

Для цього використовують осіб, які мають антиукраїнські погляди та громадян із кримінальним минулим, із них формують групи, загони, навчають, озброюють. Мабуть, у кожному районі, у всіх областях України вже є такі групи. Зараз їх використовують для “віджиму” майна та в рейдерських навалах, в організації провокаційних мітингів, інших чорних заходах. А потім, виконуючи ворожі команди, здійснюватимуть розбій, диверсії та мародерство. Ми вже бачили як аналогічні угруповання діяли, зокрема в селі Лісовому та м. Тальному.

Відсутність ефективної протидії, а то і безпосереднє потурання внутрішнім ворогам з боку правоохоронних органів і спад активності громадськості може погано закінчитися. Я не закликаю до каральних дій, до тотальної “зачистки”, закликаю до розумної та організованої тактики.

Як показали події двох останніх років на Тальнівщині, сподіватися можна лише на громадських активістів і небайдужих людей, на патріотів.

Сьогодні визріває думка про необхідність у кожному населеному пункті організувати громадські загони захисту населення, питної води, продуктів харчування, об’єктів життєзабезпечення. Навчати методів цивільного захисту.

Максимально потрібно все попередити, щоб потім зло не усувати з великими втратами. Закликаю до активності. Відсидіти нікому не вдасться. Навіть тим, хто думає, що його хата скраю.

Писанки правнучки Івана Франка в Коломиї
2016-09-15 13:22 slovo

 

Оксана ЯСІНСЬКА

 

Збірка Коломийського музею писанкового розпису нещодавно поповнилася колекцією писанок правнучки Івана Франка Галі Ключко з Торонто.

36 писанок розписано на перепелиних яйцях традиційними для різних регіонів України композиціями. Власне, ці мініатюрні писанки найунікальніші у творчому доробку мисткині. Загалом її роботи завжди впізнавані й вирізняються чіткістю ліній і цікавими композиціями.

Галина Ключко завжди з гордістю наголошує, що вона українка, і знає та любить українське мистецтво. У вересні правнучці Франка виповнюється 65 років. Тож своєрідним вітанням і пошаною таланту й незламності її духу стане невеличка виставка подарованої колекції писанок у музеї.

Патріотичні перехлюпи
2016-09-15 13:21 slovo

Антоніна МАТВІЄНКО

 

Майже в кожній газетній публікації на мовну тему вражає неприпустиме порівняння того ж змісту: за більшовицької влади, навіть за часів Валуєва, стан української мови був значно кращим, ніж тепер. Як ось: “…русифікація вітчизняного суспільного життя досягла такого високого рівня, якого не було навіть у роки тоталітаризму комуністичного режиму” (“СП”, ч. 13 за 2016); чи: “нинішня мовна політика — це осучаснений валуєвський указ” (“СП”, ч. 15 за 2016). Хто в ті часи не жив, то, може, такому й повірить. Адже ці твердження належать поважним за освітою та віком авторам. А хто був очевидцем того, що діялося, здивується та обуриться такою вигадкою, бо добре пам’ятає, як тоді у містах одна за одною змінювали свій статус школи з українською на російську; як у вишах усі предмети викладали російською мовою; як вивчення української мови в школах було необов’язковим, а вчителям-русистам збільшували зарплату; як усі громадські заходи, конференції проводили російською мовою; як у редакціях з авторських текстів вилучали питомі слова, не однозвучні з російськими; як у великих містах користування українською мовою в російському середовищі викликало підозру, бо це було не загальноприйнято… Пригадується, в одному збірнику, виданому спільно українськими і російськими мовознавцями, були напучення вчителям-мовникам: учити дітей, що “все лучшее связано с русским языком”. Перекручувати дійсність радянського минулого, аби підсилити своє твердження про вкрай поганий нинішній стан нашої мови, нечесно і несерйозно.

Про справжній стан української мови в радянській Україні тому, хто не знає, можна довідатися з праці відомого ученого-літературознавця і громадського діяча І. М. Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, написаної у 60-х роках минулого століття в часи розправи влади над шістдесятниками (далі цитуємо за виданням 1998 р.). У ній висвітлено русифікаторську політику партії взагалі і пояснено, за яких обставин, якими механізмами її здійснювали в Україні в ділянці мови. Після деякого періоду українізації в 30-х роках партія повернула мовну політику в інший бік. У містах почав стверджуватися дух вищості російської культури та російської мови і зневаги до мови української. “Останнім часом, — пише автор, — русифікація невблаганно наповзає вже на менші містечка, сільські районні центри тощо — з намноженням там начальства й чиновництва, яке, звісно, говорить або старається говорити по-російському і, таким чином, змушує до того підлеглих” (с. 136). Такому стану сприяли занепад народних звичаїв, мистецтва і заміна їх безликою халтурою культурницьких десантників, російськомовні газети, кіно, радіо тощо. В таких умовах виробляється мова ні українська, ні російська, а якесь бридке вариво, так званий “суржик”. “Нині здається все робиться для того, щоб “преимущество русской культуры” було реальністю в Україні. В той же час виявляється дивовижна і жалюгідна, ніде в світі не бачена безпорадність усякий раз, коли треба підтримати українську книжку, українську культуру, українське слово” (с. 137).

Цікаво відзначити, що навіть у царській Росії, крім “валуєвих”, були також інші, високоосвічені люди, що мали свій погляд на значення рідної мови для народу. Так, у записці Імператорської Академії Наук “Об отмене стеснения малорусского печатного слова” було сказано: “Нельзя не признать, что пренебрежительное отношение к родной речи влечет за собой отрицательное отношение к семье и к родной среде, а это не может не отразиться самым печальным образом на нравственном складе населения Малороссии” (с. 146). Таке розуміння мовного питання було притаманне відомим авторитетам (К. Паустовський, А. Луначарський), поділяли його й комуністи на початку радянської влади. ХІІ з’їзд РКП(б) (1923 р.), зокрема, постановив: необхідно, щоб “были изданы специальные законы, обеспечивающие употребление родного языка во всех государственных организациях и всех учреждениях, законы, преследующие и карающие со всей революционной суровостью всех нарушителей национальных прав” (с. 147). Отаку постанову треба видати тепер, у нашій незалежній Україні, забезпечивши її виконання і пояснюючи людям через ЗМІ та в інший спосіб — навіщо це потрібно. Аби попереджувати банальне питання: “Какая разница каким языком?” А ще банальну репліку: “А хто забороняє говорити українською мовою?” Єдина правильна відповідь: “Нерівність, що склалася в житті фактично… фактичне другорядне становище української мови (як і культури) — ось що є справді нездоланною силою, що диктує, примушує українця, зокрема й українську масу взагалі, говорити по-російському, відмовлятися від своєї рідної мови (с. 151).

Ця нерівність мов і культур склалася ще до революції внаслідок колоніального становища України. У праці вказано, як виявлялася в Україні русифікація в різних сферах життя. Російською мовою вели офіційні зносини, профспілкове та інше громадсько-культурне життя, вища і середньо-технічна освіта, шкільництво, дитячі заклади, культурно-освітні осередки тощо. Цитуємо: “В містах України 1958 р. в українських школах навчався тільки 21 % дітей (1926 р. — 97 %). Навіть у столиці України Києві того самого 1958 р. тільки 22000 учнів було в українських школах і 61000 — в російських” (ст. 153). У великих містах українських шкіл були одиниці. Це був такий скандальний факт, що статистика, яка відображала співвідношення тих і тих шкіл, була державною таємницею. А нині — 90 % шкіл українськомовні.

Мовне питання — складова частина політики вищого керівництва держави. Про національну мову дбають керівники усіх держав. Наша влада, на жаль, не надає мовному питанню належного значення. Президент якось на ходу артикулював ст. 10 Конституції, яка проголошує, що єдиною державною мовою в Україні є українська. На цьому його причетність до теми вичерпалась. Немає зобов’язального розпорядження, контрольних органів, не встановлено відповідальності за порушення закону, не включено знання державної мови до умов різних конкурсів, прийому до роботи чи до вишу тощо. Зате на високі посади у владні структури призначають російськомовних громадян. Серед них, між іншим, в Адміністрації Президента — донедавна був такий собі Б. Ложкін, обласканий і нагороджений за добру роботу кремлівськими високопосадовцями. Це йому завдячує передплата в Україні великої частини російської преси.

Щодо нинішньої русифікації, більше гаданої, ніж реальної, то в ній, як переконані мовні патріоти, винні російськомовні громадяни, які нібито тільки удають із себе патріотів, а насправді є п’ятою колоною. Пущено в хід навіть психологічне застереження проти користування російської мови, бо вона (ця мова) веде нібито до примітивізації мислення, руйнує інтелект. У такому ж дусі інші припущення та емоції. Усі такі рятівники української мови створюють опозицію щодо національно свідомих громадян.

Останнім часом публікації на цю тему стають надто войовничими. Рішучі борці за мову ще раніше у своїх палких заявах брязкали зброєю (“УС”, № 19, 2014 та ін.). А порівняно недавно прозвучало одкровення, що війна буде-таки, вона потрібна. “Нам треба готуватися до війни в Києві…” (“ШП”, №5, 2015). У який же спосіб її здійснюватимуть? Може, так, як чинили муравйовські війська з українцями 1918 року?

Війна всередині України — солодка мрія Путіна. Інший варіант “стратегічного” мислення велить: боротись треба не з путінським режимом, а з сусіднім народом (“ШП”, №13, 2016). Це, поки що, “найвище” досягнення “стратегічної” думки. Чи це боротьба зброєю “на ураження”? Чи невизнання і знищення здобутків сусідньої культури — важко сказати. Мабуть, останнє. Автора відповідної публікації короблять прізвища російських письменників у назвах вулиць Києва. Чому разом з декомунізацією не здійснили дерусифікації? Не вилучили всього, що пов’язане з Росією? Бо навіть збірка ліричних віршів така ж небезпечна, як автомат Калашникова (“ШП”, №16, 2016). Чи це буде Тютчев, чи Ахматова. Усе це, як вважають “справжні” українці — “скверна” (за їхньою термінологією). Тотальне вилучення з бібліотек і книгарень російських книжок — це тільки демонстративний акт, який не дасть позитивного ефекту. А от в очах цивілізованого світу і для власної культури Україна зазнає деякого збитку. Треба вилучати тільки те, що шкодить формуванню націоналістичної ідеології. Ще комусь заманеться підірвати пам’ятник Пушкіну в однойменному парку в Києві.

Сподіваємося, що до серйозних зіткнень не дійде. Це — тільки махання кулаками. Може, наша влада побачить нарешті серйозну прогалину в своїй безпековій політиці — руйнування суспільства зсередини — і запровадить законодавство, за яким українська мова стане затребувана на кожному кроці. Адже, наприклад, у Франції чути тільки французьку мову, хоч там живе половина арабів, а в Німеччині, — де надто багато турків, — тільки німецьку.

Привид Ківалова-Колесніченка досі давить на гарячі голови “правильних” українців, хоч ніде реалізації їхнього закону не помічено. Він, як зловісний фантом, ненастанно їх переслідує і спонукає їх випускати пару на шпальтах газет. Вони не хочуть помічати того, що відбулося в незалежній Україні, не звертають уваги на те, що кількість українськомовних збільшилася (за даними соціології), школи — переважно з українською мовою викладання, так само й виші, навіть технічні факультети (університети: Київський ім. Т. Шевченка, “Політехніка”), піднявся рівень книговидавництва українською мовою. Грандіозною подією 2016 р. був книжковий форум в “Арсеналі” у Києві, де 150 видавництв представляли свої видання. Відроджуються народні традиції, з’явилося багато пісенних гуртів, скаутських організацій і т. ін. — усе це показники поширення українськомовності. Немає ні найменшої підстави пророкувати близький апокаліпсис, що знищить нашу мову разом із державою. Надто очевидний контраст її стану до і після здобуття незалежності.