Новости: Результаты онлайн опроса: "Донорство крови"

Последние новости

Ч. 26 (818), 2—8 липня 2015
2015-07-02 16:07 slovo

На захист конституційних прав
2015-07-02 16:02 slovo

Георгій ЛУК’ЯНЧУК

 

Напередодні Дня Конституції активісти НРУ, КУНу, Української партії разом із громадськими та політичними організаціями, що входять до громадського об’єднання “Українська патріотична альтернатива” (УПА), провели традиційну щорічну акцію протесту проти порушення прав українських громадян владними інституціями, починаючи з Президента України — гаранта Конституції та прав громадян, у ній закріплених. Серед основних вимог протестувальників були: введення воєнного стану на окупованих Росією територіях України та припинення ганебних для нашої держави Мінських домовленостей, проведення реформи децентралізації в інтересах пересічних громадян, а не владної номенклатури та олігархії, дотримання рівності всіх громадян при виборах до місцевих органів влади, дотримання національних інтересів при проведенні кадрової політики, втілення ідей та гасел Революції гідності в реальну політику держави та її владних інституцій. Нагадали Президенту й іншим очільникам держави у Верховній Раді та Кабміні про невиконання ними їхніх передвиборних обіцянок, завдячуючи котрим вони прийшли до влади та керують нині державою. Звернення-вимогу до гаранта Конституції передали в Адміністрацію Президента України.

Декомунізація? Назавжди!
2015-07-02 16:02 slovo

Чотири закони, які оприлюднені пресою 20 травня і названі “законами про декомунізацію”, зобов’язують органи місцевого самоврядування потужно попрацювати, аби з українських міст, районів, сіл, вулиць, площ, провулків тощо назавжди зникла радянська символіка, комуністичні назви, пам’ятники, меморіальні дошки діячам, що організовували Голодомор, комуністичні репресії, переслідували українців за патріотичні переконання.

Мають бути перейменовані два обласні центри — Дніпропетровськ і Кіровоград.

Україна, яка внаслідок репресій, депортацій та організованого тоталітарним режимом геноциду втратила мільйони громадян, мала б наслідувати європейський досвід: після падіння комуністичних режимів у Німеччині, Чехії, Словаччині, Польщі, Угорщині, в Литві, Латвії, Естонії засудили комуністичний і нацистський тоталітарні режими як злочинні та заборонили публічне використання їхньої символіки.

Однак не без участі проросійських пропагандистів, Україною ширяться й примножуються ЗМІ всілякі міфи, чутки, страхи. Не прочитавши декомунізаційні закони, ці громадяни беруться їх оцінювати та обговорювати.

Редакція “Слова Просвіти” від часів свого заснування серед інших постійно звертається до тем, які висвітлюють злочини, вчинені комуністичним режимом, розповідають про жертв цих злочинів і їхні страждання, про визнання ОУН та УПА, про те, що знання правдивої української історії, моральна оцінка й засудження злочинів, вчинених тоталітарним режимом, мають величезне значення і для старших, і для молодих поколінь. Отже, декомунізація — це наша просвітянська, просвітницька тема. Важливо, щоб вона відбулася назавжди!

26 червня редакція “СП” організувала й провела круглий стіл на тему “Декомунізація України і участь у ній неурядових установ, громадських організацій, творчих спілок і науковців”. В обговоренні теми взяли участь відомі письменники, науковці, журналісти, вчені, дисиденти. Висловлені думки настільки актуальні, що ми вирішили не обмежуватися їхнім переказом, а надати повні тексти виступів у цьому й наступному числах газети.

 

Інгульськ чи місто Богун?

Дмитро ПАВЛИЧКО, Герой України, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка:

— Прикро відзначати, що в найвищих колах нашої державної влади, яка нарешті, слава Богу, ухвалила рішення ліквідувати в Україні окупаційні символи — назви міст і вулиць та інших об’єктів, нема спеціально уповноваженого органу, що повинен подбати за виконання цієї історичної постанови. Невідомо, коли операція має бути закінчена, хто має почуватися відповідальним за неї.

Президент пропонує справу ліквідації окупаційної топоніміки в Україні передати в руки народу, тобто мешканцям міст і вулиць та місцевій владі. Демократично! Але така демократія в перейменувальній операції, особливо, коли йдеться про обласні та районні центри, обмежує певною мірою права національно свідомих громадян України, людей, що їм не байдуже, як буде називатися незабаром, наприклад, Кіровоград і Дніпропетровськ. Ми вдячні головному редакторові газети “Слово Просвіти” Любові Голоті за те, що зібрала письменників для обговорення питання, яким чином мають вони посприяти процесові оздоровлення нашої пам’яті, покаліченої промосковськими назвами наших міст і сіл, вулиць і площ, взагалі тих закутин нашої землі, де йшли колись бої не за радянську, а за незалежну Україну. Думаємо, що НСПУ та НАНУ не можуть перебувати осторонь цієї довгожданої хвилини, коли вся українська земля житиме в своїх різноманітних, численних, але національним духом об’єднаних іменах.

Добре було б, якби Президент, Прем’єр-Міністр і Голова парламенту України звернули увагу на те, що серед освічених, свободолюбивих громадян є ще в нас немало совків, московських плебеїв, які заворушилися і пробують, посилаючись на фінансову кризу, на війну та на призвичаєння жити й не думати, де й навіщо живеш, відкласти на потім ліквідацію окупаційної термінології, яка їм не заважає, не мучить їх, бо вони раби.

Письменникам належить дослухатися до голосів народу в справі надання рідних, українських назв містам — обласним і районним центрам, які змушені були жити, наче в кайданах, в іменах сталінських поплічників і катів. Свого часу я написав вірш-звернення до мешканців Кіровограда з проханням перейменувати своє місто в місто братів Тобілевичів. Не наполягав на цьому, але підказував, що перейменування — це справа патріотичного духу. Але, як тільки я прочитав лист Володимира Караташа, багаторічного політв’язня комуно-московських тюрем і концтаборів, до Президента України Петра Порошенка, де великий мученик за визволення України пропонує назвати Кіровоград містом Івана Богуна, а мешканців області кіровоградської — богунівцями, я дописав свій вірш. Збагнув, що кращого імені для Кіровоградської області й для Кіровограда ніхто не придумає. Володимира Караташа, безперечно, напоумив такою ідеєю Тарас Шевченко. В “Гайдамаках” прочитав вельмишановний Караташ те, що й ми читали не раз, але тільки він і саме тепер звернув увагу на такі надзвичайно важливі для теперішнього нашого часу рядки.

Згадайте праведних гетьманів:

Де їх могили? Де лежить

Останок славного Богдана?

Де Остряницина стоїть

Хоч би убогая могила?

Де Наливайкова? Нема!

Живого й мертвого спалили.

Де той Богун, де та зима?

Інгул щозиму замерзає —

Богун не встане загатить

Шляхетським трупом…

Це Тарас Шевченко закликає нас не лише згадати, а й поклонитися геніальному наказному гетьманові війська запорозь­кого, і запросити його бути духовним охоронцем козацької землі над річкою Інгул, бути живим прапором нашої державності, свободи і справедливості.

Знаємо, місцева влада в місті над Інгулом не відхилила категорично нової назви для своєї землі, про яку йшлося на науковій конференції нещодавно в Кіровограді. Мудрі люди знайшли в давніх документах, що колись на території Кіровограда було поселення Інгульськ. Вони ж і порадили, що добре було б повернутися до цієї назви, як до першого історичного імені цього золотого, степового, українського земельного простору.

Та чи треба нам називати тюркським словом та ще й у неоковирній для української мови російській формі із закінченням “інськ” чудове місто і багатющу область із козацькою героїчною минувшиною. Інгул, Стамбул, караул, саксаул, Барнаул — це гніздов’я тюркської лексики, в якому козацькій українській землі дуже тісно. Чому тюрки чи татари, які поселилися колись над степовою нашою річкою і назвали її Інгулом, матимуть першість в історії міста та області, які поставали до життя як українські, козацькі території? Якщо ми вже збагнули, що Кіровоград і Єлисаветград — це одне і те ж російське, пригноб­лююче українську землю місто, то чи ж не є ідея Володимира Караташа назвати Кіровоград містом Богуна, Богуном, Богуноградом, а всьому народові цих земель дати святе наймення — богунівці, найкращою пропозицією, за якою стоїть постать вічно живої людини з нашої визвольної історії, із нашої тяжкої, але здобутої героїчної на полях крові великої, європейської майбутності?

Іван Богун — найчесніша постать воїна, борця за українську ідею; він завжди виступав проти союзу козацької України з королівською Польщею і з царською Московією. Його могили нема, він уже мертвий був спалений ворогом — так само, як були спалені останки всіх праведних наших гетьманів, а також останки видатних воїнів УПА на чолі з Романом Шухевичем.

Знаю, якщо Кіровоградська область стане богунівською, а столиця області назветься Богуном чи Богуноградом, її центральноукраїнське значення підніметься дуже високо. Світова українська громадськість захоче побачити людей, що не впали духом, домоглися імені одного з найвидатніших учасників боротьби за свободу в Європі. Вся Україна від Львова і Берестечка до берега Дінця й до Азова шануватиме Богунівську область, приїжджатиме до міста Богуна й будуватиме його, адже нема такого місця на нашій землі, над яким не зблискувала шабля цього воїна, перекидувана з правої руки в ліву, а з лівої — в праву. А під Новгород-Сіверським його плоть була спалена, але пам’ять про нього в нашому народі житиме вічно. В наше життя увійдуть захоплюючі характеристики Івана Богуна, які йому, як благородному, незламному ворогові давали польські його сучасники та історики. Тетяна Яковлева, російський історик, написала про нього: “Це був відважний воїн і політик, безкомпромісний у своїй відданості ідеї служіння Україні”. А великий польський письменник, лауреат Нобелівської премії, Генрік Сєнкевич у своєму антиукраїнському романі “Вогнем і мечем” прославив Івана Богуна як велику людину, що зневажає смерть і живе любов’ю до свого народу.

* * *

Юрій МУШКЕТИК, Герой України, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка:

— Пропоную ще низку історичних і культурних імен, які ми могли б рекомендувати для перейменувань на всеукраїнському чи обласному рівнях. Опублікуємо їх у газеті, а інші долучаться. Бо часом люди не знають, як назвати вулицю, яка підлягає перейменуванню.

Мене свого часу запрошували багато разів у київську комісію з найменувань. Вона почала активно працювати, потім комусь не сподобалася її робота, на тому й закінчилося.

Мої конкретні пропозиції: серед гетьманів України найдостойніші, гідні того, щоб їхніми іменами називали вулиці — Іван Виговський, Павло Полуботок, Петро Дорошенко, Данило Бартковський, Тарас Трясило; хотілося б увіковічити українських художників — Івана Труша, Сергія Васильківського, Опанаса Сластіона; письменників — Миколу Лукаша, Григорія Кочура, Бориса Антоненка-Давидовича; релігійних діячів, зокрема Івана Огієнка та ін.

 

* * *

Олександр БАКУМЕНКО, секретар НСПУ:

— У НСПУ ми ведемо реєстр письменників, іменами яких варто називати вулиці. Коли створюємо комісію зі спадщини, направляємо листи на батьківщину автора, щоб там назвали його ім’ям якийсь об’єкт, зробили меморіальну дошку.

Цього року виповнюється 85 років Євгену Поповичу, 75 років Юрію Завгородньому, Валентині Малишко. У зв’язку з перейменуваннями треба це врахувати. Обласні організації НСПУ мають скласти списки, внести свої пропозиції щодо перейменувань по конкретних населених пунктах, ми їх підтримаємо. У районах багато вулиць Горького, Чехова, хоч там є свої відомі імена, насамперед українські класики. У нас є така програма.

Ми звернулися до голови Київської міськради Віталія Кличка, щоб перейменувати в Києві вулицю Щербакова на Валерія Марченка, він там мешкав.

 

* * *

Валентина КОЗАК, письменниця:

— Я запропонувала у селі Безрадичі (на хуторі Тарасівці), де бував світлої пам’яті Василь Лісовий, назвати вулицю його іменем (замість Жовтневої). Варто подбати про те, щоб назвати вулицю іменем Анатолія Погрібного в його рідному районі на Чернігівщині.

 

* * *

Вадим ПЕПА, письменник:

— На київській Куренівці було козацьке поселення. Саме там треба назвати вулиці історичними козацькими найменуваннями.

Треба говорити не тільки про декомунізацію, а й про деімперіалізацію.

 

Державі назва — Україна!

Микола ДМИТРЕНКО, доктор філологічних наук, професор, завідувач відділу фольклористики Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАНУ, головний редактор часопису “Народознавство”, член НСПУ:

— Держава без ідеології — колонія. Колоніальний статус України зберігається, адже правителі України оголосили, що будують Європейську Україну, а не Українську державу. Виходячи з-під залежності й тиску агресивного північного сусіда — Росії, Україна впадає в іншу крайність — залежність від Європи і США. Свого часу багатовекторність економіки сповідував президент України Леонід Кучма, балансував між Сходом і Заходом, що в народі викликало згадку про бика, який ішов по льоду, розчахнувся — хто що бере? При цьому хтось із гурту називав якийсь орган, частину тіла бика, а заводій намагався розсмішити кожного, торкаючись різних частин його тіла, називаючи обране: “Це в тебе вухо?” (торкався носа, бороди, ліктя, коліна тощо), на що у відповідь мало звучати підтвердження: “Вухо!”. Якщо ж опитуваний засміявся, то вибував із гри. До честі Леоніда Кучми, його книга із знаковою принциповою назвою “Україна не Росія” відіграла свою позитивну роль у сучасній українській історії. Заявивши про те, що українська ідея не спрацювала, Леонідові Кучмі усе ж вистачило глузду не впровадити другу державну мову й не надати особливого статусу мові найбільшої національної меншини в Україні — хай навіть на певній обмеженій території.

Саме тому гасло “Єдина країна!” не повинно мати продовження “Единая страна!”, бо це свідчить не лише про убогість ерудиції правителів, а й про угодництво та ренегатство, приниження національної гідності й комплекс меншовартості, що його маємо рішуче позбуватися.

Державна ідеологія має підпорядкувати всі процеси соціально-економічного та культурного розвитку українській націо­нальній ідеї і не лити воду на глобалізаційні процеси нівеляції національного у питаннях мови, фольклору, матеріальної традиційної культури, професійної мистецької творчості. Але державної ідеології в Україні немає, бо немає на владному Олімпі державотворців, а є лише посадовці, що проголосили себе виконавцями ролей камікадзе, слугами МВФ, будівничими європейської України тощо.

У цьому контексті вирішення проблеми декомунізації символів радянської тоталітарної системи залишається практично справою малореальною. Національна свідомість громадян України досить низька. Малоросійщина, хохляцтво, атавізми совкового мислення надзвичайно поширені. Це без врахування агресивної п’ятої колони, з якою на державному рівні, як видно з телебачення, ніхто не бореться, бо власники каналів — олігархи, яким потрібні мільйони і мільярди, а не державницька (та ще й українська!) ідея.

Відтак перейменування населених пунктів (великих і малих міст, сіл), вулиць не залежить від кошторису. Міф про велику витрату державних коштів на цю справу треба розвінчати. По-перше, ніхто цих витратних коштів досі не підрахував і суми не назвав; по-друге, державно-олігархічні структури на чолі з Національним банком України і, зрозуміло, не без відома Президента і Прем’єра (хай навіть не відхрещуються і не відмолюються), нинішнього року заробили десятки мільярдів на валютному ринку — злочині проти українського народу. А якщо взяти до уваги й те, що ні пенсії, ні зарплати в час гіперінфляції не індексуються, а також те, що мільярдні суми дотацій Криму і Донбасу з державного бюджету не виплачують, то маємо колосальну статтю доходу. Але чийого? Кому йдуть ті мільярди? Скільки їх? Пожирає війна? Знову ж — які суми? Хто це контролює? Хто за це відповідає — камікадзе? Чи потрібен нам такий театр абсурду і такі ролі?..

А висновок напрошується такий: держава найближчим часом не витрачатиме коштів на декомунізацію. Бо це, бачте, складна й тривала та ще й дорога справа. І за умов війни це не першочергове завдання… Старше та й велика частина середнього покоління, мовляв, не готові кардинально змінювати назви, можна завдати людям прикрощів, болю, пов’язаного з пам’яттю про батьків (читай — рабів радянської системи).

Отже, перейменування міст, сіл, вулиць, інших об’єктів із радянсько-комуністичним душком має лягти на плечі ентузіастів, національно свідомих українців, патріотів України і патріотів рідного краю. Чи готові вони чинити опір на місцях державним саботажним структурам, войовниче налаштованим представникам учорашнього совкового світогляду, п’ятої колони, “кривописким” малоросам і збайдужілим хатокрайнім хохлякам? Чи вистачить сили не тільки на те, щоб перейменувати Дніпропетровськ на Дніпро, Дніпровськ чи Козацьк, Кіровоград на Богунівськ, Інгульськ чи Степоград, а й на те, щоб перейменувати менші населені пункти, вулиці? Адже є в Україні й досі міста Котовськ і Щорськ, вулиці Леніна, Рози Люксембург, Клари Цеткін, Чапаєва… І то не аргумент, що хтось із них, мовляв, не був у тому чи тому українському місті чи селі, то чому зберігати ці назви. Адже ми називаємо вулиці іменами видатних діячів науки і культури світу, які також тут не були — таких, як Шекспір, Моцарт, Драйзер і т. ін.

Щодо перейменувань варто дослухатися до багатовікової народної традиції. Топоси, як правило, називали за особливостями місцевості, ландшафту. Виокремлювали назви населених пунктів від гідронімів (переважно річок, озер, джерел: Ужгород, Прип’ять, Озеряни, Добра, Подібна); від характерних для краю рослин (лісів, дерев, кущів, квітів: Дубова, Дубовик, Грабовець, Березівка, Сосниця, Соснівка, Вільхівка, Яблунівка, Грушів і т. ін.), інших об’єктів фіксованого простору — степу, лісу, поля, гір, урочищ (Степове, Лісове, Тернопіль, Підгірне, Долина, Грузьке, Кременець, Кам’янське); від власних імен, знакових історичних подій чи постатей, статусних ознак (Адамівка, Дмитрівка, Дмитренки, Богданівка, Северинівка, Мазепинці, Миколаїв, Іванівка, Василівка, Олександрівка, Гнатівка, Воєводинці, Війтівці, Громадське, Княж­двір, Зятківці та ін.); від назв роду занять, ремесел і промислів (Ковалівка, Чумацьке, Гончарівка, Бондарі, Бджільна); від назв диких і свійських тварин, птахів, комах (Лисичанськ, Борсуки, Вовчанськ, Вівче, Гусятин, Соболівка, Орлівка, Воробіївка, Мишарівка, Комарівка); від назв окремих предметів, станів чи характеристик (Суми, Веселівка, Привітне, Четвертинівка, Куп’янськ); від поєднання двох або кількох рис чи ознак (Липова Долина, Кривий Ріг, Криві Коліна, Веселі Боковеньки, Мала Виска, Кам’янець-Подільський, Переяслав-Хмельницький, Нижня Кропивна, Верхній Березів) тощо.

Як бачимо, народний арсенал найменувань багатий і різноманітний. Це щодо назв населених пунктів. А вулиці, майдани, кутки, містки (та й ставки або частини довжини струмків, річок) переважно мали назви від імен, прізвищ та прізвиськ: Розгонова річка, Дрипів місток, Саранова вулиця, Протасів Яр, Ярославів Яр.

Історична пам’ять, родова пам’ять, шана видатним краянам мають бути наріжними каменями в мудрому перейменуванні й нових назвах українських міст, сіл, вулиць. Тут потрібний системний підхід: створити державний реєстр назв для перейменування з новими пропозиціями.

 

Позбуваймося тоталітарного спадку в топонімній системі України

Святослав ВЕРБИЧ, старший науковий співробітник Інституту української мови НАНУ, кандидат філологічних наук, секретар Української ономастичної комісії:

— Кожна цивілізована держава дбає про свій культуромовний простір, зберігаючи його національну самобутність. Для цього вона створює відповідні інституції, покликані забезпечувати стабільність цього простору, змінюючи те, що було їй нав’язане силоміць. Україна тривалий час не мала своєї держави, впродовж століть перебуваючи під чужою владою, яка провадила свою колоніальну політику, спрямовану на

нівелювання національної ідентичності. Одним із прикладів такого втручання є штучна зміна національного топонімікону — назв міст, містечок, сіл, вулиць, площ тощо, який формувався протягом століть і був завжди історично зумовлений. Найбільших трансформацій український топонімний простір зазнав у період радянської доби в Україні. Адміністративно-командна система, що панувала в Радянському Союзі, прагнула всі ділянки суспільного життя підпорядкувати своєму тотальному контролю, втручаючись навіть у царину власних назв. Стосовно назв поселень, а також менших об’єктів у межах населених пунктів — вулиць, площ це проявлялося в їхній зміні на свій “особливий” радянський лад. Так, протягом 20—60-х

рр. XX ст. було проведено кілька кампаній зі зміни назв населених пунктів. Зміні з ідеологічних мотивів підлягали навіть назви, що мали давню, часто кількасотлітню, історію. Перейменувань зазнавали ойконіми, пов’язані з українською національною історією, церковними традиціями,

а також ті, що виникли на ґрунті несхіднослов’янських мов — німецької, польської, румунської, кримськотатарської та ін. За свідченням джерел, з 1.01.1941 до 1.09.1946 р. було перейменовано понад 2 тис. поселень, а в перші повоєнні роки в тодішній УРСР змінено назви близько 4000 поселень.

Нові назви населених пунктів, які виникали за розпорядженнями радянських державних органів, мали на меті перекреслити минуле нашого народу та сформувати привабливий образ нового теперішнього ладу й світлого майбутнього. На думку радянських функціонерів, нові ойконіми, надані на честь революційних свят, партійних чи військових (здебільшого російських) діячів, повинні були прославити новий суспільний устрій, комуністичні ідеї, увіковічнити імена конкретних осіб. Значних змін українська ойконімія зазнала внаслідок Указу Президії Верховної Ради УРСР від 7.09.1946 р. про збереження історичних та уточнення й упорядкування вже наявних назв поселень. Усупереч задекларованому збереженню історичних назв населених пунктів, дія цієї постанови якраз позначилася значною мірою на давніх назвах поселень, які вже мали свою історію. Такі назви були замінені на новотвори, що не опиралися на жодну місцеву традицію, наприклад: с. Жовтневе Кам’янець-Подільського р-ну (колишнє Мукша), с. Гвардійське того ж р-ну й обл. (колишнє Фельштин), с. Мирне Біляївського р-ну (колишнє Фрейденталь), с. Нове Життя Новогеоргіївського р-ну Кіровоградської обл. (колишнє Ляхове), с. Перемога Козятинського р-ну Він­ницької обл. (колишнє Вуйна) (Українська РСР. Адміністративно-територіальний поділ на 1 вересня 1946 року. Видання перше. — К., 1947. — С. 894, 902, 925, 929, 935) та ін. Це суперечило віковічній традиції творення назв поселень, виникнення яких було завжди історично зумовлене: ойконіми акумулювали в собі унікальні відомості про мову, культуру, історію, побут, заняття людей, які жили на певній території. На поч. 90-х рр. після проголошення незалежності України відбулася зміна державного ладу, а отже, й ідео­логічної політики тоталітарного СРСР. У зв’язку з цим окремим населеним пунктам почали повертати їхні давні назви. На жаль, ці зміни не були послідовними через слабку політичну волю центральних і регіональних органів влади. Наслідок несистемної діяльності державних структур очевидний — і сьогодні на географічній мапі України чимало штучних, політично заангажованих назв поселень, не кажучи вже про топонімний простір українських міст, містечок, селищ. Серед ойконімів-радянізмів, що представлені вже в незалежній Україні, домінують назви Жовтневе (станом на 1 січня 2012 р. — 90 ойконімів у різних регіонах України; Україна: адміністративно-територіальний устрій (станом на 1 січня 2012 р.) / Верховна Рада України; заг. ред. В.О. Зайчука. — К., 2012. — С. 476). До високочастотних ідеологічних ойконімів належать також Кірове, Комінтерн, Комсомольське, Комуна, Комунарівка й ін. Серед назв- покручів того періоду окрему групу становлять ойконіми, що виникли внаслідок української транслітерації російських назв на зразок Восточне, Восход, Западне, Октябрь, Октябрське, Первомайськ, Первомайське, Побєда, Побєдне, Совєтське, Совєтський (дані на початок 2012 р.), які деформують історично-культурний ландшафт населених пунктів України. Таких суржикізованих форм треба позбуватися й вилучати їх із офіційних довідників. У зв’язку з цим проблема дерадянізації і дерусифікації суспільно-культурного життя в Україні й досі актуальна, оскільки відновлення історичних назв поселень чи повернення їм питомої націо­нальної самобутності у сьогоднішній, здавалося б, демократичній Україні відбувається незадовільними темпами. Заідеологізований ойконімікон попередньої епохи повільно змінюється на історично зумовлений — швидше в західних і центральних регіонах України, що викликано, очевидно, вищим рівнем національної свідомості і місцевої громадськості, і чиновницького апарату. Проте й тут чимало ще назв-ідеологем, які потребують перейменування. Так, наприклад, у Калинівському р-ні Вінницької області (дані на 2012 р.) це села Дружелюбівка (колишнє Курава), Дружне (до 1964 р. — Овечаче), Червона Трибунівка (колишнє Забара), Комунарівка (до 1964 р. — Гулівці); у Крижопільському р-ні с. Радянське (до 1923 р. — Княже), у Немирівському р-ні с. Марксове (колишнє Монастирське) та ін.; на Тернопільщині: с. Гвардійське Теребовлянського р- ну (колишнє Гниловоди), с. Жовтневе Тернопільського р-ну (колишнє Чернелів-Мазовецький), с. Мирове Шумського р-ну (колишнє Голибіси), с. Світле Монастириського р-ну (колишнє Вадова) та ін. Щоправда, багатьом поселенням уже повернуто їхні історичні назви, наприклад у Тернопільській обл.: с. Босири Чортківського р-ну (до 2009 р. Вересневе), с. Кобиловолоки Теребовлянського р-ну (до 2009 р. Жовтневе), с. Бзовищ Зборівського р-ну (до 2009 р. Комунарка) (Україна: адміністративно-територіальний устрій (станом на 1 січня 2012 р.) / Верховна Рада України; заг. ред. В. О. Зайчука. — К., 2012, С. 33, 34, 37, 319, 321, 323, 325, 326). З викладеного випливає нагальна потреба завершити вже розпочате в справі відновлення для сіл, селищ, міст їхніх колишніх назв, адже вони є пам’ятками історії і культури народу. Під час такої роботи потрібно враховувати дослідження фахівців, які глибоко вивчають місцеву історію, щоб уникнути докорів від громадськості щодо тенденційності в перейменуванні ойконімів і впорядкуванні місцевого топонімного ландшафту в історично різноетнічних регіонах. Зазначимо, що в справі повернення заідеологізованим тоталітарною радянською системою топонімам їхніх історичних назв принципову конструктивну позицію займають Інститут української мови НАНУ й Українська ономастична комісія при Відділенні літератури, мови та мистецтвознавства НАН України, які координують ономастичні дослідження й науково-практичну діяльність наукових інститутів, вищих навчальних закладів у межах України й готові надавати консультативну допомогу для ухвалення органами державної влади та місцевого самоврядування рішень, дотичних до сфери практичної ономастики. Однією з таких рекомендацій може бути пропозиція для Верховної Ради України — підготувати (після очищення українського топонімопростору від радянських ідеологем і суржикізованих, українсько- російських, форм) нове видання довідника з адміністративно-територіального устрою України, у якому зафіксувати повернуті назви. Щодо назв менших топооб’єктів у межах міст, містечок, селищ, позначених радянською ідеологією, то в нинішніх обставинах незалежної Української Держави, коли громадськість добре поінформована про численні факти антинародної діяльності СРСР та його вождів, а офіційна українська влада проголосила курс на декомунізацію та деідеологізацію суспільства, наявність у низці українських міст і містечок південно-східного, й нейтрального регіонів України таких урбанонімів, як вулиця 60-річчя Жовтня, ХХV з’їзду КПРС, площа Ленінського Комсомолу та ін. не сприяє нормальному функціонуванню цього сегмента українського онімного простору на національному соціально-історичному підґрунті. З огляду на це фахівці й національно свідома громадськість повинні домагатися від місцевих чиновників перейменувати такі внутрішньоміські об’єкти, повернувши їм колишні назви, або ж надати нові, але вже без ідеологічних конотацій.

 

Все починається

зі столиці

Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук, професор, зав­кафедри КНУКІМ:

— Коротко про три моменти сьогоднішньої дискусії.

Не може не викликати серйозного занепокоєння гуманітарна політика державної адміністрації столиці. Якщо в когось і були великі надії на те, що така політика, нарешті, стане україноцентричною, патріотичною, прозорою, то вони вже давно розвіялися реальними справами “ударівської команди”. Погляньмо, що відбувається з перейменуванням вулиць столиці. За нібито відкритим процесом широкого громадського обговорення киян міські чиновники “продавлюють” через свої підконтрольні сайти імена, які не стверджують українську культуру, мову, національну пам’ять, а вперто обходять їх. Тут вам і намагання увічнити на карті Києва радянських діячів (на кшталт Згурського), і вдруге ствердити футболіста Лобановського (на додачу до вже існуючого стадіону його імені прагнуть назвати ще й проспект Червонозоряний), і “розтиражовані” думки киян про доцільність вулиць зарубіжних діячів — Чінгіза Айтматова та Бориса Нємцова, і перейменування Московського мосту в невідомого нікому російського проектанта).

Нічого не маючи проти цих шановних імен, хотілося б запитати в мера Києва, посили якого на підтримку саме цих кандидатур найчастіше виставляються його помічниками в мережу: а чому ж ігноруються думки киян, громадських, наукових і культурологічних інституцій, які упродовж десятиліть вимагають від влади увічнити пам’ять тих діячів всеукраїнського і всепланетарного масштабу, хто воістину поклав життя на олтар виборення незалежної України — української за духом і суттю? Мій особистий, поки що безуспішний, більш ніж 15-річний досвід боротьби за вулицю Івана Огієнка (замість Мельникова) в цьому переконує, що саме такими пропозиціями міська влада уперто ігнорує. Посудіть самі: офіційних, а не моїх особистих, звернень було кілька. Останнє — персонально на ім’я В. Кличка (з доважком усіх документів у ретроспективі). Незважаючи на те, що лист був рекомендованим, відповідь на нього так і не надійшла. От вам і реалізація лозунгу “почую кожного”.

Чи можна чекати від нинішніх очільників влади реалізації зусиль на збереження нашої національної ідентичності, коли вона, ця пам’ять, для них є зовсім чужою, коли вони самі не обізнані з нашою історією, і не беруть у помічники тих людей, які ці прогалини освіти й виховання могли б поповнити. Свіжий кричущий приклад такої необізнаності — подяка-грамота заступника мера П. Пантєлєва колективу газети “Вєсті”, що від початку свідомо обрала антиукраїнську спрямованість своїх публікацій, “за об’єктивність, мобільність та вміння бачити в звичайних речах незвичайне”. Таке невігласне “одкровення” просто зірвало недавно Інтернет.

З огляду на вищевисловлене — дві пропозиції.

Перша. Провід “Просвіти” має негайно зустрітися з головою Києва з метою донесення думок тієї частини киян, до яких уперто не хоче прислухатися міська влада. Друга. “Просвіта”, Національна спілка письменників має наполягати на делегуванні до міської комісії з питань перейменувань своїх представників. Бо є підстави вважати, що ця комісія “працює” келійно, “тролячи” Інтернет тими “пропозиціями” киян, які не сприяють ствердженню ідеалів Революції гідності.

Окремо — про ситуацію з декомунізацією у глибинці. Там відверто чинять спротив місцеві чинуші-малороси та верхівка сільської інтелігенції. Людей залякують випробуваним уже аргументом, який не раз успішно використовували комуністи-соціалісти, — “на це треба грошей”. Бо чим іще можна залякати пересічного, зневіреного трудівника-селянина, як не грошима, яких тепер бракує: тут, мовляв, скоро не буде що їсти, а вони знову затіяли перейменування, яка різниця, як називатиметься вулиця чи село, був би хліб, ковбаса. Через такий аргумент, для прикладу, відклали в довгий ящик це питання в моєму рідному селі Данина на Чернігівщині.

Пропозиція: “Просвіта” мала б оперативно розробити та розіслати до місцевих осередків своєрідну інструкцію, у якій чітко, покроково, розписати процедуру оформлення документів на перейменування. Тут же подати авторитетні коментарі юристів про те, що за це ніхто не буде стягувати “з кожного двору по 27 гривень”. Також варто в такій інструкції прокоментувати фахівцям запитання, які ставлять селяни. На кшталт такого: а якщо я захочу продати свій пай, то чи не пошкодить перейменування вулиці це зробити? Місцеві чинуші на це бездоказово й абсурдно відповідають: зашкодить.

Така інструкція виявилася б ефективною. Скажімо, завдяки поширюваним на початку 20-х

років просвітянами доступно й

переконливо написаних листівках щодо відродження автокефальної церкви у колишньому Ніжинському повіті більшість сільських парафій, не вагаючись, перейшли з Московської церкви до своєї, української.

І насамкінець — про ситуацію довкола назви Кіровоград. З величезною цікавістю прочитав у “Слові Просвіти” і почув сьогодні аргументацію шановного Дмитра Васильовича Павличка про доцільність перейменування цього міста в Богунськ. Проте маю одне але. Нині цю кампанію починати запізно, вона виявиться неефективною. Упродовж останніх 20 років влада, яка хоч і змінювалася в цій області, але вперто й наполегливо просовувала одну-єдину назву, пов’язану з ім’ям російської імператриці Єлизавети, вдало завуалювавши її під святу Єлисавету. Місцева ж патріотична, але амбітна і не поступлива, інтелігенція розколола громаду своїми неузгодженими пропозиціями на дрібні хутірці: тут був і Винниченкоград, і Тобілевичі, і Золотопіль і ще з десяток назв. Кожен мав свої аргументи, і кожен проявляв нетерпимість до думки іншого. Спрацювала наша давня українська хвороба, виражена в цій приказці: “Якщо не по-моєму, то такої України мені не треба”.

Ціною величезних зусиль місцева “Просвіта” на чолі з мудрим, сміливим і одержимим ідеєю українського відродження головою Ратушняком зуміла схилити громадську думку до назви Інгульск. За рейтингом симпатій городян ця назва поки що друга після Єлисаветрада. Тому, шановний Дмитре Васильовичу, давайте не будемо заважати ствердженню цієї назви. Спроба лиш тепер “закинути” ідею з Богуном може спричинити до того, що проукраїнські голоси, як це не раз бувало в наших голосуваннях, розпорошаться, а опоненти українського в Україні увічнять направдиву імперську назву цього славного міста.

Гроп Майдану
2015-07-02 16:00 slovo

Микола ЦИМБАЛЮК

Перше слово заголовка — скорочена назва від “Громадський простір…”, однієї із трьох номінацій Міжнародного конкурсу на концепцію оновленого громадського простору центра Києва з меморіалізацією подій Революції гідності “Територія Гідності”. Воно якнайточніше передає той глум над священною пам’яттю подій і людських жертв, принесених в ім’я найвищих цінностей людини і держави — свободи і справедливості. Таке відчуття було не лише в мене, коли нещодавно, 16 червня ц. р., дізнався імена переможців широко розрекламованого Київською міськдержадміністрацією “Міжнародного відкритого конкурсу”. Привідкрити завісу над таємницями мадридського двору допомогла пресконференція в агентстві “Укрінформ”.

Організатором конкурсу виступила Київська міськдержадміністрація. Міський голова, відомий боксер Володимир Кличко з самого початку наголосив на нових принципових засадах організації та проведення конкурсу, які мусять відповідати значимості подій Революції гідності і вимогам київської громади.

З 1 грудня 2014 року до 28 лютого 2015 року тривав етап проектування. У підсумку до організаторів конкурсу надійшло 149 робіт за чотирма номінаціями, з яких журі обрало переможців.

Доречно кілька слів сказати про склад високого журі. До нього увійшли Карл Фінгерхут (голова), швейцарський архітектор, письменник, урбаніст; Василь Рожко, начальник управління музейної справи та нормативнометодичного забезпечення переміщення культурних цінностей Мінкультури України; Сергій Целовальник, недавній севастополець, головний архітектор Києва (людина, як критикував його один із депутатів фракції УДАР, яка мала б насамперед захищати історичні й архітектурні пам’ятки, а він фактично дозволяє їх нищити); Петро Маркман, віцепрезидент Національної спілки архітекторів України; Ігор Кульчицький, представник ГО “Родина Героїв Небесної Сотні”; Микола Вересень, журналіст, телеведучий, громадський і політичний діяч (І номінація); Олександр Зінченко, науковець, історик, радник голови Українського інституту національної пам’яті (ІІ, ІV номінації); Лесь Подерв’янський, український художник, автор сатиричних п’єс (ІІІ номінація).

За словами київського голови Віталія Кличка, тільки після складання кошторису робіт стане зрозуміло, що зможе Київ самостійно реалізувати з ідей авторівпереможців, а для яких потрібно залучати кошти з Державного бюджету. Бюджет і терміни реалізації проектівпереможців конкурсу “Територія гідності” будуть представлені найближчим часом.

Отже, конкурс оголосили ще торік. Він став відповіддю на потужний сплеск громадської активності, спрямованої на оновлення всіх соціальних відносин після Революції гідності. За час революційних подій 2013—2014 рр. “Майдан” став означати не лише конкретну площу в центрі Києва, а й місце, де створюється політичне суспільство та народжуються нові соціальні ініціативи. На початку червня відбулося засідання журі конкурсу. За його підсумками визначені переможці в усіх номінаціях. Урочисте оголошення відбулося за участю Київського міського голови Віталія Кличка та головного архітектора Києва Сергія Целовальника.

У першій номінації, яка стосується громадського простору Майдану та центральної частини Києва, журі високо оцінило, як воно стверджує, прості рішення — реорганізацію руху на Хрещатику (велосипедні доріжки, виділена смуга для громадського транспорту, зменшення кількості автомобільних смуг), створення додаткових наземних пішохідних переходів (хоча поряд — підземний), розширення тротуарів, щедре озеленення тощо. “На думку членів журі, — констатували організатори, — вдалими виявилися ті проекти, які були націлені на створення “спільного простору” для всіх учасників руху, адже саме це точно відповідає завданню у цій номінації. Першу премію у цій номінації отримали китайські автори з Тайваню. Другу премію — київські автори Юрій Бородкін та Юрій Неграшевич. Третю премію поділили між собою два проекти зі США і України (Львів).

У другій номінації, присвяченій збереженню пам’яті про події Революції гідності та Героїв Небесної Сотні, було найскладніше завдання. Тут подали найбільшу кількість проектів, які емоційно відтворюють не тільки пережитий біль і втрати, а й прагнення до свободи і нового життя. Журі насамперед відзначило ті роботи авторів, яким нібито вдалося “без особливо яскравого монументалізму та надмірної емоційності використати оригінальні виразні засоби — різні типи мощення вулиць і Майдану, мультимедійні інсталяції, знову ж таки — озеленення та інше. Перша премія у цій номінації присуджена авторському колективу з Італії. Друга — киянам, третя — американцям.

У третій номінації стояло завдання переосмислити будівлю Українського дому та розробити проект його використання як міжнародного культурного центру. Будівля Українського дому (колишній музей Лєніна). Хоч і побудована порівняно недавно, є пам’яткою історикоархітектурної спадщини, за задумом журі, мусить “заповнити” саме ідеологічну порожнечу простору колишнього музею новим змістом. Першу премію у цій номінації отримали київські автори. Другу — китайці (Пекін) і третю — знову ж таки кияни.

Одна з найважливіших номінацій, четверта, — “Багатофункціональний музейний комплекс “Музей Майдану/Музей свободи”, розглядала як місце для такого музею ділянку на Алеї Героїв Небесної Сотні, верхня частина колишньої вул. Інститутської. Журі чомусь вирішило не присуджувати першу та другу премії у цій номінації, мовляв, проекти потребують доопрацювання разом з робочою групою Музею Майдану/Музею Свободи. Третю премію поділили між собою два проекти. Перший автор з Ірландії (Дублін), другий із Росії (Москва).

Під час оголошення результатів довготривалого і з великими сподіваннями на результати конкурсу багато хто одразу звернув увагу на переможців, всі — іноземці. Але це була видима частина конкурсного айсберга.

Склад журі теж досить дивний. Туди не ввійшли представники творчих спілок, наприклад, із Національної спілки художників, Національної спілки письменників, Товариства “Просвіта” та ін. Не представлена і широка громадськість. Складається враження, наче й не було Майдану і сотні тисяч, мільйони українців не виходили на майдани Києва і міст України за свободу, проти прогнилої системи кримінальних і державних злочинцівкорупціонерів і просто злодіїв. У журі немає авторитетних фахівців у галузі скульптури та архітектури, журналістів, зрештою, представників Майдану. Тобто тих учасників, хто події революції навіки закарбував у своїй пам’яті, пропустивши їх через свою душу. Зрештою, для кого найсвятішим і найзрозумілішим є Майдан: для українців, для кого він став найдорожчою частиною їхнього життя, чи іноземцям, людям іншої культури і приблизного уявлення того, що відбувалося в ментально і політично чужій для них країні?

Великою несподіванкою стало повідомлення, що подані проекти відомих київських художникамонументаліста Анатолія Гайдамаки і скульптора Анатолія Куща зняті, не допущені до конкурсу. Їх звинуватили у тому, що вони в ЗМІ, ще до оголошення конкурсу, розповіли про свої напрацювання. Хоча це аж ніяк не могло вплинути на його проведення, та й інформація про їхні плани з’явилася задовго до самого оголошення конкурсу.

Другий цікавий і найголовніший момент конкурсу — преміальний фонд. Як зазначається у відкритому листі учасників пресконференції в Укрінформі, надісланому п. Целовальнику, “за розміром преміальний фонд дуже щедрий як для бідної країни”. Як правило, конкурси, адресовані широкому колу потенційних учасників, мають невеликий преміальний фонд (перше місце не більше 1000 амер. дол.). Не преміальний фонд, а важливість теми і участь у конкурсі є визначальним у мотивах конкурсантів. У цьому ж випадку преміальний фонд явно завищений: перші 4 премії по 10 000 євро; 4 других — по 7500 євро; 4 третіх — по 5000 євро. Загальна сума — 90 000 євро. Що тут скажеш, розкішно для країни, яка стоїть на порозі дефолту, по шию в боргах, а для потреб Української армії, що воює на Сході з російським агресором, волонтери збирають по 5 грн!

Це дало підстави учасникам пресконференції припустити, що цей конкурс з організаційного і фінансового боку — банальний “чорний” заробіток, а не пошук ідей, які б гідно відобразили художньомистецькими і архітектурномонументальними засобами Революцію гідності. Якби конкурс був оголошений національним, то основна маса авторівучасників, які представили свої роботи, не розраховували б на отримання грошових винагород, а працювали б за покликом серця. Тільки цілком бездушні могли б сподіватися на заробіток на крові і стражданнях своїх Героїв.

Не менш дивними є умови і термін проведення конкурсу. Анатолій Гайдамака, який виходив переможцем кількох справді міжнародних конкурсів, навів приклад. Коли в НьюЙорку оголосили конкурс на Меморіал пам’яті жертв Голодомору, то його умови були видрукувані на одній сторінці. А нинішні організатори в особі департаменту містобудування та архітектури КМДА видали двотомний фоліант до сотні сторінок. Отже, не всі потенційні учасники змогли вивчити творіння коридорів київської міської влади. Може, тому із поданих 478 заявок до фінішу через 9 місяців прийшло лише 149 учасників. А майже річний термін конкурсу, стверджують фахівці, потрібен був організаторам конкурсу для того, щоб “полагодити” з потенційними переможцями неафішовані фінансовопреміальні питання. З досвіду таких заходів відомо, що для проведення будьякого конкурсу цілком достатньо одного тижня і однієї сторінки тексту умов.

Багато виникає запитань щодо формалізму проведення конкурсу. За формальними ознаками 41 робота українських авторів була відхилена, точніше, усунута від участі в конкурсі. А це майже третина учасників. Наприклад, одного з авторів викинули лише за те, що супровідний текст на його проекті був лише українською мовою і не продубльований англійською! Водночас один іноземний проект теж був одномовний — тільки англійською. Отже, формальний підхід грає в одні ворота, де пахнуть гроші. Він не може допомогти у вирішенні головних питань, заради чого і було оголошено цей конкурс — створення яскравих художніх творів — символів найгероїчнішої і найтрагічнішої сторінки національної історії України.

Тож учасники пресконференції закликали нинішню київську владу врахувати важливість подій для всього українського народу, що відбулися на Майдані в 2013—2014 рр. під час Революції гідності. Треба повернутися до умов і результатів проведення Міжнародного конкурсу, “щоб не перетворити велику і святу тему на “мишачу метушню”, в якій простежується слід аморальних оборудок із практики ганебних часів злочинної влади клептоманівянуковичів.

Мовні та инші факти з життя сучасної України
2015-07-02 15:58 slovo

Спочатку кілька висловлювань про роль мови в житті нації.

Давні римляни казали: “Чия мова — того й влада”.

“Коли ти не розмовляєш мовою тієї країни, в якій живеш, ти або завойовник, або гість, або не маєш розуму” (Шарль Бернар, французький філософ).

“Мова — це дім мого буття” (Мартин Гайдеґґер).

“Будь-які українські бажання, що минають мову, збудовані на піску” (Михайло Грушевський).

Олександр ПОНОМАРІВ,

доктор філологічних наук, заступник голови Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка

 

Таких висловів можна наводити багато, але всі їх об’єднує гасло, що його бачимо на першій сторінці нашої газети “Слово Просвіти”: “Без мови немає нації!”. Коли в Україні в жовтні 1989 року ухвалили Закон про державність української мови, наша мова почала відроджуватися на всіх теренах держави — де швидшими, де повільнішими темпами. Під час і після Помаранчевої революції українську мову дедалі частіше можна було чути не лише в селах, а й у великих і особливо в малих містах.

Новий спалах відродження української мови після януковичівської ночі спричинила Революція гідности. На Майдані розмовляли різними мовами, але переважала українська. Зі сцени лунала тільки українська мова, бо вона єднала посланців з усіх областей України. Здавалося б, що після великожертовної перемоги учасників Революції гідности над антиукраїнською бандою нова влада поміж инших важливих завдань почне повертати українській мові відібрані в неї за доби панування Московської імперії царських, більшовицьких і післябільшовицьких часів права. Та не так сталося, як гадалося. Київ з новою владою зазнав такого мовного зросійщення, якого не було навіть у радянський період.

Обраний у першому турі Президент уперше в незалежній Україні вставляв у свою промову до народу російські фрагменти. У цьому було стільки ж глузду, як і в російськомовному плазуванні львів’ян напередодні захоплення Криму “зеленими чоловічками”. Адже коли в одній із нещодавніх радіопередач учительку з Краматорська запитали, як вона ставиться до того, що з Києва до мешканців Донеччини й Луганщини починають розмовляти по-російському, вона відповіла: “Негативно, бо в наших краях української мови не розуміють лише ті бандити, яких надсилає Путін руйнувати наші міста й села”. Це підтверджує й один з останніх телемостів між волинським Луцьком та донецьким Краматорськом, під час якого не лише волиняни, а й донеччани розмовляли доброю українською мовою. У Криму не тільки українці, а й татари, особливо молоді, досконало володіють українською мовою. То до кого ж звертався мовою сусідньої держави наш Президент?

Великої шкоди завдає післямайданне гасло “Єдина країна — Единая страна”, оскільки воно привчає мешканців України до думки, нібито в нас двомовність майже на державному рівні. Безграмотні історики й політологи створили, а ще безграмотніші журналісти підхопили й поширюють міт про багатонаціональність України. Насправді в Україні корінними народами є українці, кримські татари, майже винищені караїми й кримчаки та частково ґаґаузи (бо більшість їх мешкає на території Молдови). Отже, Україна на більшості своїх теренів є країною моноетнічною. Дві третини російськомовних мешканців не росіяни, а зросійщені українці. Коли російськомовні патріоти (такі, звичайно, є, але якщо ти справжній патріот, то можеш навчитися української мови й використовувати її в публічному спілкуванні) висловлюють щось про становище в країні, вони не вимагають, аби для них переходили на російську мову.

У радянські роки в основному обивателі казали: “Какая разница, на каком языке говорить?” Тепер цей “перл” злітає з вуст багатьох людей, починаючи з Президента. Нещодавно в санаторії “Дениші” на Житомирщині одна з відповідальних працівниць, коли я сказав, щоб вона розмовляла зі мною українською мовою, відповіла: “А наш Президент говорит, что нет разницы, на каком языке разговаривать”. Далі та пані додала, що не знає української мови. Хотілося б, аби шановний пан Президент не лише заявляв, що єдиною державною мовою в Україні була, є й буде українська, а й пояснював, у чому полягає ця державність.

Відомо, як дбають про свою мову французи. У Франції є навіть зневажлива премія “Англійський попихач”, яку дають тим діячам, що в публічних виступах замість французької мови використовують англійську. Чому б нам не запровадити премію “Московський попихач” і вручити її голові Національного банку Валерії Гонтаревій, міністрові внутрішніх справ Арсенові Авакову, народним депутатам Антонові Геращенку, Сергієві Висоцькому, президентському радникові Юрієві Бірюкову та ще багатьом депутатам, їхнім радникам і порадникам не тільки з так званого опозиційного блоку, а й з блоків П. Порошенка та А. Яценюка? За теперішньої ситуації запрошені на високі посади в Україні иноземці не бачать підстав для опанування української мови. Хіба можна без обурення спостерігати, як на спільних військових навчаннях представник Сполучених Штатів Америки говорить по-українському, а представник Національної гвардії України вживає мову країни-агресора?

Замість міліції в Україні запроваджують поліцію, і деякі її очільники так само розмовляють російською мовою (не грузини, не литовці, а саме українці ). За російським зразком використовують незграбне слово поліцейський, хоч за лексико-морфологічними законами української мови має бути прикметник поліційний (поліційний нагляд, поліційна дільниця) та іменник поліціянт. Як може утверджуватися українська мова в державі, де при голосуванні 20 травня цього року “Закон про державну службу”, що зобов’язував усіх державних службовців володіти й користуватися українською мовою, не підтримало багато народних депутатів. Серед них мої колишні студенти Ірина Геращенко та Микола Княжицький, за яких мені соромно. Не голосувала за цей закон і активістка руху “Чесно” Вікторія Сюмар. Соромно мені й за свого колишнього студента Сергія Квіта, який, перебуваючи на посаді міністра освіти й науки, знищує засади українськости у вишах своїми розпорядженнями, зокрема переведенням з обов’язкового на факультативне вивчення української мови на негуманітарних факультетах.

Маю ще багато запитань до нинішньої влади.

Чому на сайті Музею архітектури та побуту в Пирогові майже всі заходи, які там проводять, подано російською мовою?

Чому в тому Музеї, як і в усьому Києві (поза всяким сумнівом, і по цілій Україні), екскурсії проводять російською мовою? На завваги екскурсоводи досить агресивно відповідають: “Какая разница?”

Чому в очільниках Радіокомпанії України досі ходить друг яскраво вираженої антиукраїнської регіоналки Олени Бондаренко Роман Чайковський?

Чому майже всі новопризначені обласні й міські голови (яких на московський штиб чомусь називають мерами й губернаторами, хоч ми не маємо губерній) ніколи не розмовляють українською мовою?

Навіщо влаштовувати прилюдні обговорення Закону про декомунізацію замість того, щоб виконувати його? На тих обговореннях часом виступають люди з “аргументами” на взірець “це наша історія” (хоч після кривавого розгрому Української Народної Республіки в Україні почалася аж ніяк не наша історія, що тривала до розпаду “союзу непорушного”); “це потребує великих коштів” (не таких уже й великих, як показує досвід попередніх перейменувань); “потрібно переписати всі документи, навіть свідоцтва про народження” (так лякала людей одна кандидатка філософських наук на телеканалі Київ). Навіщо ж усе переписувати?

Коли за вказівкою московського попа Кіріла частину вулиці Івана Мазепи перейменували на Лаврську, то зробили це без будь-якого обговорення. Києву дуже бракує міського голови рівня Івана Салія, який ще у вересні 1992 року своїм розпорядженням повернув нашому місту історичні назви вулиць Трьохсвятительська, Банкова, Лютеранська, Терещенківська, Спаська замість Героїв революції, Орджонікідзе, Енгельса тощо. До речі, Іван Салій, на відміну від Віталія Кличка, ще до всіх Майданів завжди звертався до киян українською мовою.

Чому різні психологи, політологи, соціологи, юристи, медики розмовляють на радіо й телебаченні російською мовою?

Чому маркування виробів українського походження відбувається російською мовою? Наприклад, харківське товариство з обмеженою відповідальністю “Фітодоктор” випускає різні креми. На тюбиках великими літерами написано: “Крем детский гигиенический Чебурашка с экстрактом ромашки и подорожника”. На зворотному боці тюбика дрібненькими літерами читаємо ті самі характеристики ще раз російською, далі українською, однією з тюркських мов, литовською та иншими мовами. Фірма “Люстдорф” у місті Іллінцях на Вінниччині випускає “вершки ультрапастеризовані Бурьонка”. В аеропорту Бориспіль є написи, навіть не дубльовані українською мовою: Заказ микроавтобусов. Бронирование номеров. Рейсы по Украине. Счастливого пути! тощо.

Чому в Києві з’являється дедалі більше написів на кшталт “Вареничная Катюша”, “Шоколадница”, кафе “Анюта”, пироговая “Николай” і под. Начебто хтось дає вказівку виконувати настанови московського цекіста Михайла Суслова, який у 1965 році картав першого секретаря ЦК Компартії України Петра Шелеста за те, що “всі вивіски й вітрини в Україні українською мовою”.

Чому на підконтрольних Україні теренах Донеччини й Луганщини досі майже ввесь інформаційний простір у руках проти­українських сил, а українське мовлення майже відсутнє? Як збирається виправляти ситуацію Міністерство інформаційної політики і взагалі, що воно робить?

Хотілося б не тільки почути відповіді на поставлені запитання, а й домогтися усунення підстав для виникнення таких запитань.

Президентові України Петру Порошенку
2015-07-02 15:57 slovo

Національна спілка пись­менників України з тривогою звертає Вашу увагу на те, що за рік правління країною нинішня влада майже нічого не зробила для усунення з гуманітарної сфери керівництва старої команди В. Януковича.

На своїх посадах досі працюють ректори вищих навчальних закладів, директори департаментів і управлінь від Києва до районних центрів, чиновники Держтелерадіо, які відповідають за книговидання та інші ділянки культури, директори театрів, у повному складі зберігся Шевченківський комітет. Більшість музеїв досі зберігають радянські експозиції, усього 4,8 відсотка українських пісень звучить в ефірі на українському радіо і телебаченні, в Україні і досі виходять в ефір “Русское радио”, “Шансон”, “Ностальгия” та інші, які виховують у слухачів ностальгію за Радянським Союзом і прив’язують Україну до російського світу. Незважаючи на війну з Росією, в Україні продовжують виходити російські газети “Правда”, “Комсомольская правда”, “Московский комсомолец”, “Труд”, “Известия”. Вже набила оскому газета “Вести”, яку щодня безкоштовно роздають у Київському метрополітені. Ця газета, що фінансується російськими спецслужбами, дестабілізує ситуацію в Україні. За рік війни російські ЗМІ в Україні, яких за великі хабарі захищають українські державні службовці, деморалізували суспільство і домоглися того, що військкомати не можуть мобілізувати на війну нових призовників. Чи слід цьому всьому дивуватися, якщо Вашими радниками з гуманітарної політики залишаються колишні кадри В. Януковича?

Навіть в умовах війни Російська Федерація змогла нав’язати Україні шкідливу для нашого суспільства формулу “Єдина країна-Единая страна”, яка захищає російський світ і ослаблює формування культурної нації. Відсутність контролю за дотриманням Конституції України, де записано, що Конституція має пряму дію, призводить до того, що стаття 10 Основного Закону України нечинна, а діє принизливий українофобський закон Ківалова-Колесніченка.

Революція гідності відбулася тому, що люди захотіли змін у суспільстві, і серцевиною змін у всіх країнах завжди була гуманітарна політика. Вимагаємо провести люстрацію керівництва гуманітарної сфери та позбавити ліцензій російські видання й електронні ЗМІ для припинення повзучої деморалізації країни в умовах війни з Росією.

 

Секретаріат Національної спілки письменників України

Потрібен закон про державну мову
2015-07-02 15:56 slovo

Василь ШПІЦЕР,

Львів

“В Україні була, є і завжди буде лише одна державна мова — українська”. Приємно чути такі слова від Президента України. Віриться у його щирість і любов до українства. Не можна не віддати йому належне і за ухвалені Верховною Радою та затверджені Президентом закони про декомунізацію, котрі засуджують комуністичний режим, дають дозвіл на відкриття архівів радянських спецслужб, визнають УПА й інші організації борцями за незалежність України. Хоча щодо мови, то попри гарні слова бачимо, що продовжує діяти антиукраїнський закон “Про засади державної мовної політики”, міністри і депутати замість державної мови часто вживають російську (зважили хоча б на те, що сьогодні це мова підлого, жорстокого, смертельного ворога України, і не забивали б нею інформаційний простір), телебачення перенасичене російською російськомовною кінопродукцією, музичні теле і радіоканали “женуть” російську попсу, відповіді на вуличних опитуваннях та коментарі спеціалістів зазвичай теж російськомовні. То ж чи діє конституційна норма про державний статус української мови, чи припиниться неприкрите зросійщення нашого суспільства, чи стане Верховна Рада УКРАЇНИ українськомовною, чи знайдуть, нарешті, українськомовного міністра внутрішніх справ?

Росіяни — ексмосковити — не можуть почуватися повноцінною нацією, допоки існує Україна і найголовніший виразник нашого народу — українська мова. Їхні аргументи щодо давньоруського походження і тисячолітньої історії Росії розсипаються на дрібний пил навіть при поверховому дослідженні більшменш незаангажованими ученими. Тому вже майже чотириста років угрофінський гібрид (недарма москалята придумали й гібридну війну), що претендує не лише на слов’янськоруське походження, а й на ролю Третього Риму, робить усе для того, щоб погубити нашу мову, а значить, і українську націю. Ось лише деякі з відомих указів про нищення української мови.

Російський цар Михайло Романов ще 1627 року наказав зібрати і спалити усі книги українського друку. Після Переяслава цар Олексій наказав спалити всі примірники надрукованого в Україні “Учительського Євангелія”. 1693 року Московський патріарх написав лист до КиєвоПечерської лаври про заборону будьяких книг українською мовою. Цар Петро І примусив скоротити число студентів КиєвоМогилянської академії з 2000 до 161, а кращим науковопросвітницьким силам звелів перебратися з Києва до Москви. Далі послідував його наказ: “В КиевоПечерской и Черниговской типографиях вновь книг никаких не печатать… старые книги справливать прежде печати, дабы… особливого наречия в оных не было”. Петро ІІ зобов’язав переписати з української мови на російську всі державні постанови і розпорядження. Імператриця Анна Іванівна запровадила російську мову в діловодстві на території України і заборонила навчання в школах українською мовою. Катерина ІІ заборонила викладати українською мовою в КиєвоМогилянській академії, наказала по всіх церквах імперії правити службу божу російською мовою.

1863 року з’явився валуєвський циркуляр про заборону видання підручників, літератури та книг релігійного змісту українською мовою, якої “не было, нет и быть не может”. Згодом Олександр ІІ видав Емський указ про заборону ввозити до Росії будьякі книжки і брошури, написані “малоросійським наріччям”, друкувати оригінальні твори та переклади українською мовою, влаштовувати сценічні вистави, друкувати українські тексти до нот і виконувати українськомовні музичні твори. Також вказувалося про зобов’язання прийняти як загальне правило, щоб в Україні призначалися вчителі московити, а українців спроваджувати на учительську роботу в Росію. На відкритті пам’ятника Івану Котляревському 1903 року заборонили промови українською мовою. Хвалений деким “реформатор”, російський націоналшовініст, прем’єрміністр Столипін 1910 року наказав закрити всі українські культурні товариства, видавництва, заборонив читати лекції українською мовою, створювати будьякі неросійські клуби. Заборонили навіть відзначати 100літній ювілей Тараса Шевченка.

Оцю страхітливу, аморальну, богопротивну боротьбу проти української, Богом даної нашому народові мови, продовжили російські комунобільшовики та їхні прихвосні інших національностей, серед них і малоросиукраїнці. Після завоювання Української Народної Республіки промосковські шовіністи почали запеклу боротьбу проти відродження української мови й українських традицій. Голова більшовицького українського уряду болгарин Раковський вороже ставився до української мови й українську націю називав “вигадкою інтелігентів”, зокрема він заявив: “Признання української мови як урядової могло би означати панування української буржуазії та куркульства”. Були проведені арешти українських науковців і духовенства і замінено їх російськомовними діячами, до війни знищили й арештували 80 % української інтелігенції, зникло безвісти майже три сотні українських письменників. Ліквідовано українські школи, середні спеціальні та вищі навчальні заклади та факультети, закрито газети й видавництва поза межами України — на Кубані, в Сибіру, на Далекому Сході та інших землях, заселених переважно українцями.

Потім запровадили обов’язкове вивчення в школах російської мови. Щодо вивчення української в російськомовних школах, то це віддавалося на вибір батьків (останніх наполегливо переконували, що українська мова неперспективна і тому недоцільно перевантажувати дітей вивченням зайвих предметів). 1958 року Верховна Рада УРСР ухвалила постанову про перехід частини українських шкіл на російську мову викладання. Хто протестував проти неприкритого зросійщення, був заарештований і засуджений (Богдан та Михайло Горині, О. Заливаха, В. Мороз, М. Осадчий, А. Шевчук, А. Здоровий та ін.).

Насилля проти української мови тривало: 1970 рік — наказ Міністерства освіти СРСР про написання і захист дисертацій лише російською мовою, масовий перехід на викладання російською мовою у вищих навчальних закладах; 1971 рік — зміна статуту КПРС, де російську мову записано мовою партії, і відтепер усі наради, збори, конференції, партійні і громадські заходи ведуться винятково російською мовою; 1978 рік — Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР “Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках” (т. зв. “Брежнєвський циркуляр”), “рекомендувалося” ширше впроваджувати російську мову в дошкільні заклади (як наслідок — українські дитячі садки практично зникли), провадити російською мовою позакласну й позашкільну роботу; 1983 рік — Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР “Про додаткові заходи з поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік” (так званий “Андроповський указ”); 1984 рік — наказ Міністерства культури СРСР про переведення діловодства в усіх музеях Радянського Союзу на російську мову, початок в УРСР виплат підвищеної на 15 % зарплатні вчителям російської мови (порівняно з учителями української мови).

Навіть оця невеличка частина антиукраїнських репресій, що подана вище, вимагає відновлення справедливості якщо не “вражою злою кров’ю”, то хоча б демократичним шляхом, ухвалюючи відповідні закони, які змогли б нівелювати все те насаджене нашому народові московське паскудство. Однак коли в часи перебудови Товариство української мови ім. Т. Шевченка разом з іншими патріотичними громадськими організаціями почало домагатися повернути українській мові насильно забрані у неї права, значна частина інородців, а з ними і перевертніукраїнці запротестували, бо цим, мовляв, порушуються права російськомовних громадян України.

Того, що робилося триста років супроти української мови, вони якось не помічали, а тут раптом стали великими “борцями” за права людини. До речі, коли у 90х роках новообрана демократична влада Львова почала наводити порядок у школах, ті ж “борці” звинуватили нас, що ми закриваємо російськомовні класи. Хоча до того якось ніхто не говорив про комунобільшовицьку нерівність, коли в українських класах навчалося по 45 учнів, а в російських (наповнених до того ж дітьми байдужих українців) — по 20—22 учні. Таким чином, усе антиукраїнське підтримувалося владою, комуноприслужниками, п’ятою та шостою колонами або попросту замовчувалося, а найменші спроби українців захистити себе викликали негайний супротив. Були й такі, котрі говорили, висловлюючись погалицьки: “Так сі стало. Най вже так буде”. Таких, до речі, бачимо та чуємо й сьогодні, хоч би і на львівському телебаченні.

А нам би треба брати приклад з євреїв: майже дві тисячі років їхня Богом дана давньоєврейська мова іврит не була розмовною у цього народу, залишаючись лише мовою богослужіння. Та коли відродилася держава Ізраїль, іврит став державною мовою і зараз нею розмовляють вісім мільйонів чоловік. Відродження івриту стало невід’ємною складовою розбудови Ізраїлю та утвердження сіонізму (єврейський націоналізм). До цього долучилися багато ентузіастів, серед яких виділявся Еліезер БенЄгуда. Коли у нього народився син, він попросив дружину розмовляти з ним тільки івритом, щоб той став першим у новій історії, для кого іврит буде рідною мовою. БенЄгуда писав: “Якщо можна відновити мову, якою перестали говорити, і зробити її розмовною, такою, що виражає все, що хоче сказати хоча б одна людина, то безумовно таку мову можна зробити розмовною мовою і для всього суспільства”. Завершу цей абзац сумним жартом: коли ми не діждалися “Вашингтона з новим і праведним законом”, то може “діждемосьтаки колись” українського БенЄгуду, який відродить українську мову і зробить її насправді державною.

Усе ж надзвичайно активний цілеспрямований пресинг ТУМ ім. Т. Шевченка примусив українську комуністичну владу у жовтні 1989 року ухвалити Закон “Про мови в Українській РСР”. Просвітяни тоді критикували деякі положення цього закону, хоча, якщо подивитися на сьогоднішню мовну ситуацію, то він був зовсім непоганий:

Стаття 2. Відповідно до Конституції державною мовою Української Радянської Соціалістичної Республіки є українська мова. Українська РСР забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя.

Стаття 6. Службові особи державних, партійних, громадських органів, установ і організацій повинні володіти українською і російською мовами, а в разі необхідності — і іншою національною мовою в обсязі, необхідному для виконання службових обов’язків.

Стаття 9. Організація виконання Закону Української РСР про мови в Українській РСР покладається на Раду Міністрів Української РСР. Контроль за виконанням цього Закону покладається на Ради народних депутатів Української РСР.

Стаття 11. В Українській РСР мовою роботи, діловодства і документації, а також взаємовідносин державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій є українська мова.

Стаття 15. Мовою з’їздів, сесій, конференцій, пленумів, засідань, зборів, нарад, інших зібрань державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій в Українській РСР є українська мова.

Стаття 17. В Українській РСР у всіх сферах обслуговування громадян вживається українська або інша мова, прийнятна для сторін.

Стаття 26. В Українській РСР виховання в дитячих дошкільних установах, в тому числі в дитячих будинках, ведеться українською мовою.

Стаття 27. В Українській РСР навчальна і виховна робота в загальноосвітніх школах ведеться українською мовою. Вивчення в усіх загальноосвітніх школах української і російської мов є обов’язковим.

Стаття 28. В Українській РСР навчальна і виховна робота в професійнотехнічних училищах, середніх спеціальних і вищих навчальних закладах ведеться українською мовою.

Стаття 33. В Українській РСР мовою офіційних засобів масової інформації є українська мова.

Стаття 35. Тексти офіційних оголошень, повідомлень, плакатів, афіш, реклами і т. ін. виконуються українською мовою. Поряд з текстом, викладеним українською мовою, може бути вміщено його переклад іншою мовою.

Важливою у цьому законі є стаття 9, яка зобов’язує Раду Міністрів Української РСР (в незалежній Україні — Кабінет Міністрів) організувати виконання Закону про мови, а контроль за виконанням цього Закону покладає на Раду народних депутатів Української РСР (в незалежній Україні — на Верховну Раду).

Як бачимо, українська мова тут визнана державною, і закон вимагає застосовувати її абсолютно у всіх сферах життєдіяльності: діловодстві, з’їздах, сесіях, сфері обслуговування, дошкільних установах, школах, спеціальних навчальних закладах, ЗМІ, рекламі. Щоправда, стаття 3 закону про мови говорить: “В роботі державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій, розташованих у місцях проживання більшості громадян інших національностей (міста, райони, сільські і селищні Ради, сільські населені пункти, їх сукупність), можуть використовуватись поряд з українською і їхні національні мови”. Прошу звернути увагу — не замість української, а поряд з українською мовою і проживаючих не більше 10 % (як у нині чинному законі), а понад половину.

Реально місць “проживання більшості громадян інших національностей” в Україні не так уже й багато. За даними перепису 2001 року, навіть у великих містах південного сходу України проживає більшість українців: Луганськ — 58 % (росіян — 39 %), Херсон — 76 % (20), Миколаїв — 73 % (23), Запоріжжя — 70 % (25), Одеса — 62 % (29), Харків — 63 % (33), Дніпропетровськ — 73 % (24). А що вже говорити про Київ — 82 % (13) чи Львів — 88 % (9)? Лише у Донецьку маємо мінімальну перевагу росіян — 48 % супроти 47 % українців. Щодо Криму, то тут у містах проживає більшість росіян, але й немало українців: у Сімферополі — 21,26 % (кримських татар 7 %), у Судаку — 19,4 % (9,8), у Ялті 27,6 %, у Севастополі 22,38 %.

Тому впровадження державної української мови не повинно було б викликати жодних проблем. До того ж Україна незабаром стала незалежною, і державність української мови була затверджена у Конституції України:

Стаття 10. Державною мовою в Україні є українська мова.

Стаття 11. Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

Стаття 12. Україна дбає про задоволення національнокультурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави.

У Конституції чітко вказано, що держава зобов’язана сприяти насамперед розвиткові української нації (нарешті, після багатосотлітнього гноблення, здавалося, з’явився промінчик надії), а також корінних народів (кримських татар, караїмів, кримчаків) і національних меншин України, найчисельнішими із них є росіяни, євреї, білоруси, молдавани, болгари, поляки, угорці, румуни, роми та інші (всього понад 100 націй). Очевидно, найменше мовного захисту потребують росіяни, поляки, угорці, румуни, бо у них є повноцінні держави, де ці мови панують і немає загрози їхнього зникнення.

Здавалось би, нарешті, коли Україна стала незалежною, будуть відмінені всі злочинні укази проти української мови і для повної історичної гармонії будуть видані укази проти поширення російської мови на території нашої держави. Однак цього не сталося, навпаки, кількість шкіл з українською мовою навчання, особливо на південносхідних теренах, показує, що Закон про мови не виконувався, навіть протилежно — за часи Незалежності відбулося очевидне засилля російської мови. Малочисельні народи, мова яких може зникнути, чомусь не подавали голосу на свій захист, зате російські шовіністи та їхні українські хохлуї кинулися в непримиренний бій за подальше нищення українського слова.

Свідомо чи ні, але ворогам української мови підіграли наші народні депутати — націоналдемократи, — які не тільки не зобов’язували Кабінет Міністрів виконувати статтю 9 Закону про мови, але й не виконували її самі (тобто, не контролювали). Поки круті кучмівські хлопаки розкрадали народне майно, то нашим патріотам віддали гуманітарну сферу, де вони “зуміли” угробити все, що стосується української мови, культури, кінематографа, книговидавництва, радіо, телебачення. Депутатиукраїнофіли не вимагали (зокрема через суд і прокуратуру) виконувати статтю 15 закону: “Мовою з’їздів, сесій, конференцій, пленумів, засідань, зборів, нарад, інших зібрань державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій в Українській РСР є українська мова”, а дозволяли українофобській потолочі виступати з трибуни ВРУ російською мовою. Не домагалися виконати статтю 32: “З метою широкого ознайомлення громадян республіки з досягненнями культури інших народів СРСР, а також світової культури Українська РСР забезпечує переклади українською мовою… і видання художньої, політичної, наукової і іншої літератури, а також переклади українською мовою і публічну демонстрацію фільмів та інших аудіовізуальних творів. Українська РСР забезпечує розвиток українськомовного кіно і театрального мистецтва” та статтю 33: “В Українській РСР мовою офіційних засобів масової інформації є українська мова”. Вони відмовлялися від таких високих і відповідальних посад як перший віцепрем’єрміністр України і там зручно вмощувалися далекі від ідеї побудови держави Україна товариші, як генеральний директор Національної телекомпанії України і там працювали сумнівно чи українолюбні бенкендорфи, арфуші, пантелеймонови, аласанії.

Саме бездіяльність наших обранців, їхня безпорадність, безвідповідальність надихнули мерзенних московських наймитів повернути старі часи антиукраїнства і запровадити злочинний закон “Про засади державної мовної політики”, який значно гірший аніж той, що діяв, коли ми були московською колонією. Всупереч вимогам Конституції цей закон істотно розширює використання регіональних мов, якщо кількість носіїв цих мов перевершує 10 % від населення. Фактично вводиться двомовність, а враховуючи наслідки вікової русифікації, другою мовою, як правило, буде не караїмська, грецька чи циганська, а саме російська. Щодо південносхідної України, то там, безумовно, пануватиме єдина, російська мова.

Навіть позиція “Так сі стало. Най вже так буде” за тим законом уже не діє, а гряде подальше зросійщення українського народу. В освіту повертається норма про вибір мови за бажанням батьків. Діловодство може вестися неукраїнською мовою, посадовцям необов’язкове знання української і т. ін. Враховуючи менталітет затурканого (мабуть, сьогодні правильно буде говорити “закацапленого”) кількасотлітнім рабством українця, можна з певністю прогнозувати, що якраз отих 10 % інородців будуть впроваджувати російську мову, а українці покірно це “ковтатимуть”.

Адже за національним складом на 2001 рік в Україні проживало: українців — 77,8 %, росіян — 17,3 %, поляків — 0,3 %, євреїв — 0,2 %, німців — 0,1 %, інших — менше 0,1 %. А що маємо у Верховній Раді України? Євреї — 43 %, росіяни — 34 %, українці — 22 %, інші — 1 %. Отак малороссовок обирає своїх представників до найвищого державного органу. Хтось може сказати, що ці дані недостовірні. Тоді погляньмо на себе з іншого боку.

В Одесі, де проживає більшість українців (62 %), першим демократичним міським головою був обраний Леонід Чернега — достойний чоловік, добрий фахівець, із яким я мав приємність спілкуватися у часи свого головування у Львові. Далі ж одеситиукраїнці чомусь обирали собі на посаду мера таких “єдинокровних братів”: Едуарда Гурвіца, за правління котрого було встановлено пам’ятник “вторій”, що “доконала” нашу Україну; комуніста Миколу Білоблоцького; злочинця, який переховувався від українського правосуддя в Росії, Руслана Боделана; знову Е. Гурвіца; потім активного українофоба, який, за словами Юрія Андруховича, “космополітичне місто перетворює на російське захолустя”, Олексія Костусєва.

Те ж можна сказати й про Харків, у якому нараховується 63 % українців: Кушнарьов, Шумілкін, Добкін, Кернес. На останніх виборах міського голови Харкова перші два місця посіли такі “українці”, як Кернес та Аваков.

У столиці мешкає 82 % українців, які тупо поміняли професійного будівельника, розумну, працьовиту людину, українця Олександра Омельченка на паяца Черновецького, причому останнього обирали двічі, поки він врештірешт не наплював на них і виїхав собі кудись за кордон. Кияни “облизалися” й обрали В. Кличка, який хрестить свою племіннцю у церкві Московського патріархату, церкві, котра благословляє промосковську бидлоту воювати проти України і вбивати наших дітей, церкві, керівник котрої не захотів у Верховній Раді вшанувати наших полеглих воїнів вставанням.

Я розумію і поважаю тих людей, які бережуть материнську мову, зокрема російську. Але не розумію, чому інші національні меншини, які вже чверть століття мешкають у державі Україна, де українська мова є державною, так тримаються російської мови, а не вивчають українську. Що, дотепер сидить в їхніх головах імперське твердження, що українська мова непрестижна і нею розмовляють лише люди нижчого ґатунку? І це після того зла, що російська імперія вчинила проти нацменшин. Насамперед маю на увазі кримських татар, поляків, євреїв. Проста людська порядність і доброта мали б спонукати їх спокутувати свою вину і допомогти нашому народові відродитися після багатовікової антиукраїнської тиранії, до якої докладалася не лише Росія, а й представники інших народів.

Навіть жорстока війна, яку розпочала Росія проти України, нічого не змінила. Навпаки, під гаслом “Єдина країна — Единая страна” російською заговорили більше, вже й декотрі міністри, грубо порушуючи Основний Закон, вживають на службі російську мову. Не бажають переходити на рідну предківську мову відомі люди (не лише спортсмени, але й визначні політики) з українськими прізвищами, що закінчуються на “…енко”, “…ук”, “…юк”, деркачі, півні та інші птиці й звірі, назв яких немає у російській мові, а “кукурікають” мовою ворога, загарбника, російського імпершовініста. Здається, єдиний народний депутат Сергій Висоцький заявив, що не буде більше послуговуватися мовою ворога України. Хочеться в цьому плані сказати добре слово про таких людей, як Віталій Портников, Вахтанг Кіпіані, Мустафа Наєм, Юрій Макаров, Андрій Цаплієнко.

Неприємно було слухати, коли недавній претендент у мери столиці, українськомовний Микола Катеринчук на передачі у Шустера раз за разом перескакував на російську (чомусь жодного українського слова не видушив із себе у цей вечір депутат, у жилах якого, безумовно, тече українська кров, Андрій Сенченко чи киянин Олексій Мочанов). До речі, хочу нагадати Шевелісу Шустерісу, що коли він почав працювати в Україні, то пообіцяв через два місяці вивчити українську мову і вести нею свої передачі. Минуло вже десять років, і людина, яка володіє литовською, російською, англійською, французькою, італійською, івритом, німецькою, ніяк не почне говорити українською. Що, пане Шустере, теж вважаєте нашу мову простацькою та бидляцькою, чи вам ФСБ заборонила переходити на українську? А не соромно їсти український хліб і разом із тим зневажати нашу мову? У того ж Савіка раптом категорично російськомовним став вінничанин Олексій Кучеренко, який є українцем (чи таки хохол?) і досконало володіє рідною мовою… Дивина та й годі! А Шустер уже навіть до Луцька посилає російськомовну журналістку, яка вчила волиняків ординської мови. Що, не могли підшукати для цього журналістки серед українськомовних?

Можна додати до цього списку й погребищенського малороса, теж уродженця Вінниччини, Олега Рибачука, котрий, проваливши роботу на посаді віцепрем’єрміністра України з питань європейської інтеграції, чим явно не додав балів президентові В. Ющенку, в часи Януковича з розумним виглядом надавав коментарі з різних питань політичного життя. От і він 8 червня 2015 року на каналі UBR у розмові з ведучим, узбеком Іскандером Хісамовим (знову ж таки: не змогли підшукати українськомовного журналіста?) так “штокав” і “ какав”, що довелося вимкнути телевізор, бо гидко було слухати. Аж проситься сказати про таких українців словами Івана Франка: “Ти, брате, любиш Русь як хліб і кусень сала”. Бративінничани, та беріть приклад зі свого земляка Володимира Гройсмана, який послуговується винятково державною мовою, а не перескакує порабськи тудисюди.

Багатовікова імперська антиукраїнська політика породила в українському народі велику кількість зазомбованих малоросів, україноненависників, продажних промосковських рабів, від яких нереально очікувати повернення до своїх пракоренів. Ці перевертні ніколи не зрозуміють, що зречення від материнського слова — не тільки великий гріх, а й викликає глибоку зневагу в усіх, хто шанує свою націю, свою історію, свою культуру (Бо хто матір забуває,// Того Бог карає,// Того діти цураються,// В хату не пускають — Т. Шевченко). А для росіян вони назавжди залишаться хохлами, маланцями, бульбашами, чурками…

Тому для належного виконання статті 10 Конституції потрібен закон “Про державну мову”, де мають бути вказані сфери безумовного і виняткового використання української мови. Серед них — діловодство, навчання у вищих навчальних закладах, технікумах та училищах, мова сесій рад усіх рівнів, мова державних чиновників. Абсолютно всі ЗМІ повинні подавати новини, вести політичні передачі, спортивні коментарі та розважальні програми державною мовою. Це ж стосується кінопродукції, реклами, наочної агітації та інших галузей. Має бути заборонено осквернення української мови суржикомовними “вєрками”, придуркуватими “вітальками” та їм подібним, щедро оплачуваним ворогами українства, дебіламималоросами. Телебачення і радіомовлення повинно 77,8 % часу вести передачі українською мовою, 17,3 % — російською і одну годину щоденно виділяти для однієї зі ста національностей, що проживають в Україні. А люди нехай собі розмовляють як їм заманеться, і це буде справедливо, а не поімперськи — як чинила царська та більшовицька Росія.

Зараз підготовка закону “Про державну мову” має стати найголовнішим завданням “Просвіти”. Необхідно сюди залучити націнальнопатріотичні громадські організації, партії, голів коаліційних фракцій, міністрів культури і освіти та домагатися прийняття такого закону ВР України. Впевнений у підтримці такої ініціативи і з боку Президента України, і з боку голови ВР України.

Палаюча ватра
2015-07-02 15:55 slovo

Надія КИР’ЯН

Серед районних “Просвіт” ІваноФранківщини одна з найкращих — це Тлумацьке райоб’єднання. Нещодавно просвітяни упорядкували і видали книжку “Палаюча ватра”, у якій ґрунтовна історія 35 сільських осередків та трьох навчальних закладів Тлумача. У книжці багато світлин, які ілюструють роботу просвітян від 1930х років до сьогодні.

Голова Тлумацького районного об’єднання “Просвіти”, ініціатор і редактор видання, методист відділу освіти Галина Василівна Дзьоба розповіла про успіхи та проблеми відновленої “Просвіти”.

— У нас, у Тлумацькому районі, почалося відродження Товариства, спочатку Товариства української мови ім. Тараса Шевченка — 1989 року, а в червні 1990го відбулася установча конференція, на якій головою “Просвіти” обрали Михайла Вишневського, учителя української мови і літератури Тлумацької ЗОШ, нині він — голова районної ради. Із 1992 року, коли Михайло Васильович пішов працювати в райраду, на конференції обрали мене, відтоді я голова “Просвіти”. Працюю методистом методкабінету у районному відділі освіти. Нині у нашому районі 43 первинні осередки, майже в кожному селі. Ініціатори створення “Просвіт” — зазвичай учителі, але залучаємо лікарів, бібліотекарів, сільських голів, священиків. У 1990х роках на звітновиборній конференції створили кредитну спілку “Надія”. Вона потужна, є колективним членом “Просвіти” і дуже нам допомагає, виділяє кошти на деякі наші заходи.

Ми постійно проводимо конкурс читців “Молодої Просвіти”, у якому бере участь понад сто просвітян. Купуємо дітям подарунки, допомагаємо влаштовувати виставки. Співпрацюємо з відділом освіти і відділом культури, проводимо спільні заходи. Співпрацювали із Центральною “Просвітою”, Парламентською бібліотекою, звідти нам передали багато книжок для шкіл.

Один із головних напрямів роботи — моральнодуховне виховання школярів і дорослих. 2011 року підписали Меморандум співпраці з усіма церквами, священиками всіх конфесій. Маємо з ними спільні заходи на рівні села, міста, викладання основ християнської етики. Найбільшу увагу звертаємо на молоде покоління.

Із 2014 року працюємо на підтримку учасників АТО. Провели багато заходів: ярмарки, де продаємо вироби, виготовлені власноруч. 2014 року передали на АТО понад 200 тисяч гривень. 2015 року з нагоди річниці народження Володимира Івасюка у рамках співпраці з Надвірнянською “Просвітою”, долучилися до проекту “Івасюк повертається”. По району провели акцію “Повертайтеся живими”, яка присвячена учасникам АТО, зібрали понад 65 тисяч гривень. Діти були волонтерами, ходили від хати до хати. Заключний концерт пам’яті Івасюка в річницю Революції гідності присвятили воїнам АТО і Небесній сотні.

Ініціаторами цікавих справ є Бортницький осередок, гарно працюють Гостівський (голова — Галина Гук), Братишівський — (голова — Петро Боднарчук, краєзнавець, педагог). З його ініціативи створено музей всесвітньо відомого скульптора Григорія Крука, засновано в районі премію його імені. У Вікнянах є кімнатамузей Марійки Підгірянки (письменниця там працювала). З ініціативи просвітян створено краєзнавчий музей у Кутищі, в Делеві та ін. Дуже гарний осередок “Просвіти” в Долині, долинські просвітяни відроджують традиції, були учасники Великодніх дзвонів у “Просвіті”, представляли гаївки. Співпрацюємо з обласною “Просвітою”, члени правління обласної “Просвіти” приїздили до нас читати лекції на різну тематику, зокрема Петро Арсенич, Степан Волковецький, Михайлина Боднар, Євген Романишин. Обласна “Просвіта” допомагає в методичному плані.

Продуктивно співпрацюємо з райрадою, райдержадміністрацією. Взаєморозуміння з владою повне.

Разом із Галиною Дзьобою та Михайлиною Боднар вирушаємо до просвітян села Бортники, про яких у книжці подано ґрунтовну довідку, і які нині ініціюють корисні й цікаві справи.

Історична довідка повідомляє, що село Бортники відоме з 1437 року. На початку ХІХ століття у Бортниках почали створювати товариства “Луг”, “Каменяр”, “Рідна школа”, “Просвіта”. Ці товариства несли в народ національну ідею, патріотичний дух. Перші згадки про існування читальні “Просвіти” в селі належать до 1892 року, однак офіційні джерела свідчать про її заснування 1910 року. Робота “Просвіти” аналогічна до інших осередків: поширення української літератури, газет, заснування аматорських хорових, танцювальних колективів, драмгуртка, відзначення ювілейних дат визначних діячів, робота з молоддю тощо. Стримувала розвиток організації польська влада. А з приходом у вересні 1939 року на західноукраїнські землі більшовицької влади “Просвіту” у Бортниках закрили.

Із часу відродження Товариства 1988 року до 1997го місцевий осередок очолювала Параска Карп’як, з 1997го — Галина Слободян, а в останній період, коли Галину Миколаївну обрали головою сільської ради, просвітянами села керує вчителька української мови та літератури, збирачка та виконавиця колискових пісень Оксана Трак.

У Бортниках нині близько 1100 мешканців, є дитячий садок, гарна сучасна школа, де навчається понад 120 школярів. Просвітяни пишаються, що мають Народний дім, де розташовано сільський музей на шість кімнат і нещодавно відкрили залу “Просвіти”. Про історію відкриття зали, що для місцевих просвітян стало знаковою подією, розповіла Галина Слободян.

— До створення зали “Просвіти” тут відбувалися богослужіння грекокатолицької церкви. У нас традиційно дві конфесії — Українська Православна Автокефальна і Українська ГрекоКатолицька. За часів радянської влади тут був агітпункт. Коли у 1990х збудували Грекокатолицьку церкву, приміщення стояло пусткою. Тоді за пропозицією священика, разом із учителями, сільською владою ми вирішили влаштувати тут залу “Просвіти”. Допоміг у цьому сільський підприємець Мирослав Слободян. За його кошти зробили ремонт, закупили деякі речі. Зала “Просвіти” нині стала центром культурного життя. Тут часто відбуваються різні релігійні, громадські заходи, народні свята, ювілеї письменників, учителі проводять уроки історії, виховні заходи. Ця зала — перша сільська в області. До нас сюди часто приїздять гості.

Ми займаємося не тільки культурнопросвітницькою роботою, а й господарською: проводимо різні толоки, збираємо гроші на АТО. Ядром “Просвіти” є сільська влада, священики, вчителі, директори школи, музею, Народного дому, підприємці. Чим більше знаходимо меценатів, тим краще живе “Просвіта”. У нашій бібліотеці є сучасне обладнання — комп’ютер, інтернет.

Кількість школярів потроху збільшується. Роботи в селі практично немає, люди виживають за рахунок того, що тримають городи, худобу. Кожне село має свій менталітет. У нас духовність на високому рівні. Є жіночий фольклорний колектив “Берегиня”, драматичний гурток. Утримуємо прекрасну споруду Народного дому. Минулого року виграли проект із місцевого самоврядування, за рахунок цього поставили у НД нові вікна.

Наше село оточене лісами, через село не проходить траса. В цьому й незручність, але й перевага — чистий екологічний куточок. У селі п’ять ставків, підприємці їх орендують, є два магазини — за рахунок цього наповнюється сільський бюджет. Живемо дуже скромно, хотілося б краще, однак виживаємо, допомагаємо один одному. Якщо хтось захворіє, гроші на лікування збираємо всім селом.

Розповідь голови сільської ради доповнює голова Бортницького осередку “Просвіти” Оксана Трак, яка наголосила на роботі зі збереження традицій і звичаїв рідного села та залучення до справ молодого покоління.

— Наприклад, коли “Молода Просвіта” проводила народне свято, вони запросили жінку, яка “вже сплела молодій 72й вінок”. Від неї вчилися цього обряду. Провели зі школярами “фольклорну експедицію”, записали від жінок колискові пісні та упорядкували й видали збірничок. Проводимо краєзнавчу роботу, розшукуємо відомості про людей, які зробили значний внесок у розвиток населеного пункту. Наприклад, священик Тихович побудував дорогу до села. Разом із нинішнім священиком ми зібрали людей і упорядкували його занедбану могилу.

До Великодніх свят у сільському музеї оглянули писанки з усіх регіонів, техніку їхнього виготовлення, директор музею розповів історію церковного дзвону, який мешканці приховали в радянські часи. Організували похід до музею Голейка, священика з Гостова, який підпільно охрестив багато дітей у навколишніх селах у часи, коли це було заборонено. Саме тоді приїхала його дочка, монахиня, яка розповіла, що в їхній сім’ї було п’ятеро дітей і всі грали на музичних інструментах, влаштовували концерти. Ми наголосили дітям, що вони мають сьогодні багато можливостей, але їхній час краде телевізор та інтернет замість творчого розвитку. Я запланувала робити з дітьми лялькимотанки, знаю напам’ять обряд вінкоплетіння, колись відтворювала це на сцені. У музеї проводили уроки про родовід. Плануємо зробити куточок музичних інструментів, зокрема, давніх. У нас лишився єдиний чоловік, що грає на цимбалах. Дітей треба спрямовувати, щоб вони цікавилися власними коренями. Цим успішно займається “Молода Просвіта”, якою керує дев’ятикласниця Оксана Олексин. Ми співпрацюємо, проводимо акцію “Подаруй дитині книжку” тощо.

А такий Народний краєзнавчий музей, як у Бортниках, без перебільшення, єдиний в Україні. Про це розповідає його директор Іван Карп’як.

— Цей музей не тільки села Бортничі, а всього нашого краю, нашої області. Створено його 22 травня 1992 року. Спочатку було дві кімнати, нині маємо шість кімнат, близько 5 000 експонатів. Екскурсії проводять наші старшокласники. У музеї експонати з археології, матеріали від Київської Руси до сучасної України, книжки, журнали й газети 1920—1930х років, документи Другої світової війни, про боротьбу ОУН—УПА, Української Галицької Армії, про Помаранчеву революцію та Революцію гідності; розповіді про видатних земляків, письменників, мистецькі колективи області; старовинний одяг, взуття, жіночі прикраси, вишиванки, вишиті рушники з різних місцевостей усієї України, витинанки, різьба по дереву, гобелени, гроші, які ходили в нашому краї, куделя, ковальський міх тощо. Є кімната духовності, де матеріали релігійних свят, історія двох наших церков, кімната культури і традицій та ін.

Маємо зв’язок із Академією наук України, листуємося із 22 друзями зза кордону — з Європи, Австралії, Америки, листувалися із захисниками Брестської фортеці. Музей у всеукраїнському конкурсі посів друге місце. Нашими матеріалами послуговуються автори дисертацій, письменники.

У цій розповіді висвітлено невеличку частину роботи просвітян Тлумацького району, зокрема села Бортники. А таких осередків нині 43. Про них — у книжці “Палаюча ватра” (понад 600 сторінок), яку підготували просвітяни Іван Попадинець, Галина Дзьоба, Василь Ганчак, Оксана Шкварок, Михайло Дземан, Валерій Іванків, Богдан Шкварок. Видання здійснено за благодійного сприяння Кредитної спілки “Надія”, у роботі взяли участь усі первинні осередки району.

Методологічні проблеми сучасної української фольклористики
2015-07-02 15:54 slovo

Дмитренко Микола. Українська фольклористика:

проблеми методології. Монографія. — Київ, 2014. — 364 с.

Наталія БОБРОВНИЦЬКА,

аспірантка відділу фольклористики ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАНУ

 

За сучасних обставин, коли наша країна прагне стати частиною європейської спільноти, особливої актуальності набувають питання народності, нації, глибокого усвідомлення власної гідності, цінності та перспектив розвитку України. Першочерговим завданням нашого народу є збереження власної традиційної культури, і нематеріальної, і матеріальної, досягнення освітніх і наукових висот, а не лише засвоєння певних “модних” віянь і тенденцій. Для реалізації цих завдань ми просто зобов’язані пам’ятати, хто ми та де наше коріння. А воно у фольк­лорній творчості, що й досі живе, динамічно функціонує та розвивається у свідомості кожного з нас. Саме тому серед гуманітарних наук фольклористика є однією з дуже актуальних за предметом свого вивчення — фольклору як “визначального складника традиційної культури, носія мови й світогляду…”.

За час свого розвитку від моменту становлення як науки (перша половина—середина ХІХ ст.) до сьогодні (періоду інтенсифікації, як вважають сучасні дослідники) фольклористика має багато здобутків і в галузі історії науки, і теорії. Особливо актуальними науковими проблемами сьогодення є методологічні: перегляд поглядів на основні терміни та поняття, природу фольклору, його специфіку, форми реалізації в сьогоденні. Саме цьому присвячено монографію доктора філологічних наук, професора, завідувача відділу фольклористики ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАНУ Миколи Костянтиновича Дмитренка “Українська фольк­лористика: проблеми методології”, що побачила світ наприкінці 2014 року.

Книга складається зі вступу, шести розділів, висновків, списку використаної літератури та джерел, іменного покажчика.

У перших чотирьох розділах “Фольклор як універсальна система”, “Фольклор: категорія жанру”, “Фольклор та ідеал”, “Фольклор і менталітет” автор не лише порушив низку гострих теоретичних питань, а й висловив власну оцінку щодо багатьох наукових позицій сучасної фольклористики.

Крім методологічних поглядів дослідника на теоретично важливі проблеми, до книги внесено розділи й більш практичного, на нашу думку, характеру, які відображають сучасний стан розвитку історії фольклористики: “Наукові проекти з фольклористики” та “Фольклористична критика”.

Уже у вступі М. К. Дмитренко актуалізує проблему методології, доводить її важливість у дослідженнях фольклористичної науки, а також відзначає здобутки сучасних учених у межах порушених питань.

Перший розділ найбільший не лише за обсягом викладу матеріалу, а й за кількістю порушених проблем. Автор докладно розкриває історію введення в обіг та визначення фундаментального поняття — “фольклор”, наводить низку синонімічних понять, що застосовуються з часів романтизму і до сьогодні на позначення певного явища в українській науці. Розглядаючи позиції вітчизняних та іноземних науковців із цього питання, дослідник дуже критично аналізує кожну з них і констатує, що досі сучасники так і не запропонували власної дефініції “фольклору”, хоч і широко розбирали визначення поняття у вузькому та широкому розумінні попередниками. Крім проблеми атрибутики, у розділі наведено специфічні ознаки та функції фольклору, серед яких певні дослідники основними називають одні, а другі — зовсім інші. М. К. Дмитренко не зупиняється лише на дискусіях щодо терміна. Ретельно вивчивши та проаналізувавши великий пласт наукової літератури, спираючись на погляди таких класиків фольклористичної науки, як О. Потебня, І. Франко, науковець подає власну дефініцію “фольклору” (с. 64—65), яку він виділив окремим підрозділом. Тут же названо й основні функції та ознаки фольклору.

У другому розділі йдеться про категорію жанру. Автор підкреслив, що вона “як об’єкт дослідження в останні десятиліття втрачає позиції” (с. 66). М. К. Дмитренко доводить, що “жанр” як одне з основоположних понять та категорія для розподілу усього масиву фольклорних творів не може бути вилучена з наукового вжитку. Автор подає різні її дефініції, виділяючи загальні характеристики категорії та наголошуючи, що “для глибшого розкриття специфіки фольклорного жанру необхідно окреслювати повніше коло ознак” (с. 76).

Третій розділ стосується таких понять, як ідеал, ідеалізація та висвітлюється їхня фольклорна специфіка (ідеал особистісний та суспільний; ідеал у різних жанрах фольклору: піснях, думах, казках тощо), адже загально ці поняття більше пов’язані з філософією, етикою та естетикою.

Ще одним розділом, присвяченим категорії, тісно пов’язаній з філософією, психологією та етнографією, є “Фольклор та менталітет”. У ньому дослідник з’ясовує значення терміна “ментальність” і наводить різні протилежні та суперечливі погляди на це поняття. Розкриває основні риси ментальності українців, які так чи так відображені у творчості народу.

Наступний розділ присвячений сучасним науковим проектам з фольклористики: “Історії української фольклористики: В 2-х томах”, “Українські народні думи: В 5-ти томах”, “Українська фольклористична енциклопедія: В 2-х томах”. М. К. Дмитренко як керівник названих проектів ґрунтовно описав, актуалізував та обґрунтував необхідність кожного з них, подав зразки того, як саме будуть подані матеріали у працях. Це ще раз засвідчує інтенсифікацію у сучасній фольклористичній науці та розкриває перспективи розвитку, доводить, що фольклор як основний її об’єкт є живим, динамічним явищем, що змінюється і потребує постійної уваги. Особливо важливо це зрозуміти тим, хто вважає фольклор явищем “застарілим”, “напівмертвим”, а фольклористику — наукою, що досліджує щось віджиле і старе.

В останньому розділі “Фольклористична критика” маємо змогу ознайомитися з великою кількістю рецензій М. К. Дмитренка як експерта, офіційного опонента на рукописи монографій, дисертацій на здобуття наукових ступенів доктора, кандидата наук, авторефератів дисертацій і відгуків керівника. Хоч на початку останнього розділу і вказано, що не всі схвалювали публікацію таких матеріалів (перша така спроба була ще 2001 року у книзі “Українська фольклористика: історія, теорія, практика”), проте вважаємо за необхідне наголосити на протилежному. Такі критичні огляди, рецензії особливо можуть прислужитися молодим науковцям, дисертантам, які, ознайомившись з ними, краще зможуть скоригувати власні дослідження, уникнути багатьох типових помилок, а також збагатити власні наукові доробки, що сприятиме розвитку фольклористичної науки.

Отже, монографія Миколи Дмитренка, що стосується проблем методології, — це сучасна, досить критична, глибоко наукова праця, яка доводить високий рівень розвитку фольклористики як науки та порушує багато гострих питань, свідчить про титанічну працю автора і, думаємо, знайде багато позитивних відгуків у дослідників, а ще більшій кількості допитливих стане у пригоді.

Таємниця білої космеї
2015-07-02 15:53 slovo

Віра ТОРОВАТОВА,

завідувачка Коломийської міської бібліотеки №3 для дітей імені

Тараса Мельничука, просвітянка

Творчість Василя Рябого з Коломиї розвивається від книжки до книжки. Він автор понад тисячі сонетів, оберемків стансів, тріолетів, хоку, ронделів, рубаїв, верлібрів, зокрема, паліндромів, що зустрічаємо також у його новій збірці віршів “Біла космея” (“Євшан-зілля”, Київ, 2014).

Космея — восьмипелюсткова біла, лілова чи фіолетова квітка на високій ніжці, схожа на велику ромашку. Цього забутого слова нема в словниках, воно означає з грецької “космос”. У народі космею називають сонечком, тарільчиком… Уявно на її тремтливих пелюстках поет пише історію своєї душі, яка тонко сприймає світ, переживає драми, тягнеться до світла. Його ліричний герой веде розмову про рідне слово:

Моя мова не тільки солов’їна.

Моя мова не тільки калинова.

Моя мова ще й тополина і вербова.

Ще й вишнева,

мальвина, соняшникова.

 

Моя мова чебрецева,

мова материнчина,

м’ятина, барвінкова.

І щастя, що є солов’їна калина

і калинові солов’ї — Україна.

 

Лише не згадуй всує її ім’я,

щоб не змарнославити

чисте звучання,

не зруйнувати радість слуху

осяяння древа мисленого:

тьма мов і одна,

і єдина Вітчизна Духа.

Тому в світоглядній концепції автора “Ще потрібний // співає день погідний // з одкровень літа, //з квітів, росяних німбів…//Ще потрібні //душі споріднені, //дощовий дим, //налиті яблука, //джерельна крапля води”. Поет не відривається від землі, щоб літати в небі. Він говорить в умовному першому розділі “Тернова асиметрія” “хто грішний, хто святий”, його думка, шукаючи причини зла, чує як “наскочила коса на камінь”, бо “обставини диктують так”.

Поет осмислює складний час зіткнення добра і зла:

Живеш на сум або на сміх.

І за усе чекає плата.

Та не лякає це усіх

дітей безбожних Герострата.

І кожен хам немов не хам,

взірець добра, сумління, честі.

Лише палає вічно храм

во славу лютого безсмертя.

Отож у світі, де “все таке серйозне й ні. // все таке загадкове й ні,” існують, за авторським поетично-філософським пізнанням, закони протистояння, витіснення, минання, міри речей, відносності спокою тощо. Привертає увагу образ багатолихості: “Недобрий поклявся // робити добро. // Та пам’ять свою загубив.//Не робить добра.// А як зробить, // то краще би не робив”. Характерний вірш “Туга за ідеальністю”:

сталося:

лікарю потрібний лікар

сталося:

вчителю потрібний вчитель

сталося:

судді потрібний суддя

(за що сварити Бога?)

Звісно, буття вражає неідеальністю. Навіть у стані задоволення, коли може поранити щастя. Але поет вірить у диво, в гармонію душі на “На гілці тиші”, як називається другий умовний розділ збірки.

Ч. 25 (817), 25 червня — 1 липня 2015
2015-06-26 16:40 slovo

Зберегти українську державність і національну ідентичність
2015-06-26 16:38 slovo

Відкритий лист Президентові України Петру Порошенку

Шановний

Петре Олексійовичу!

 

17 червня 2015 року відбулося засідання сесії Головної ради Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, на порядку денному якої обговорили проблеми інформаційно-культурного простору і національної безпеки України.

Провідні вчені, політики, громадські діячі України, які складають основу Головної ради, підтвердили висновки Націо­нального інституту стратегічних досліджень, що визначальними та націє­зберігаючими у державному будівництві та зміцненні незалежності має бути україноцентрична гуманітарна політика.

На жаль, у цій надважливій сфері після Майдану змінилася хіба що риторика та її інтенсивність. Про що свідчать, зокрема, багатотисячні наклади газети “Вести”, “Известия”, “Комсомольская правда в Украине” і десятки інших нових антиукраїнських інформаційних джерел, які виходять із однієї формули, яка була закинута нам із сусідньої північної держави: “Єдина країна — Единая страна”. Неподільною Україна може бути лише з єдиною державною мовою.

Українська держава за існуючої двомовності ніколи не буде незалежною. Саме на двомовність, а фактично російську одномовність розраховує Путін. Без вирішення фундаментальних гуманітарних питань, зокрема, питання мови, культури, історії, які формують національну ідентичність, ми, як народ і держава, не відбудемося!

Надзвичайну тривогу в суспільстві викликає кадрова політика: адже з порушенням ст. 10 Конституції України призначаються державні чиновники найвищого рівня, які не володіють державною мовою. У такому випадку, це свідчення того, що “державність” української мови в Українській державі є декларативною.

Без вирішення фундаментального мовного питання, без продуманої і зваженої кадрової політики ми матимемо державу, збудовану на піску.

Під час обговорення також визнано, що інформаційно-частотний ресурс повинен стати фундаментом для проведення власної державної політики, а стандарти тут вічні: боронити свою землю, державу, берегти традиції, культуру, мову, національну пам’ять. При зміні Конституції України рекомендовано записати: інформаційно-частотний ресурс визнати базовим як є надра, повітря, земля. Вони належать народу. Ось саме на засадах цього має будуватися національна інформаційна політика. Час і ситуація вимагають від нас усіх беззаперечного виконання українських законів і дотримання Конституції України і захисту її цілісності. Це те, за що гинули патріоти на Майдані, а нині — на війні.

Ми усвідомлюємо, що мета Путіна — знищення України як держави, як суб’єкта міжнародного права. Нинішні проблеми і криза, яка призвела до втрати частини української території, через відсутність належної україноцентричної гуманітарної політики у сфері освіти, мовно-культурній та інформаційній сферах.

Агресія Росії стане неможливою, якщо Україна буде єдиною у цивілізаційному просторі на власному національному фундаменті. Збереження національної ідентичності, а значить, і української державності робить нас сильними і незнищенними.

Якщо дії Президента України і надалі будуть послідовними в обстоюванні національних інтересів у гуманітарній сфері, зміцненні української державності, то національно-патріотичні сили України будуть консолідовано підтримувати політику Президента України.

На засіданні Головної ради також порушувалися проблеми “русского міра”. Сьогодні вся Європа обсаджена центрами “русского міра”. Їх нині понад 150 тільки у Європі. Це центри, де можна дешево купити російську літературу, провести дозвілля, де працюють постійно діючі курси російської мови і культури. Ми можемо лише протиставити цьому свій “український світ” із відповідною інфраструктурою і програмою.

Також відзначалося, що відсутність контролю влади за дотриманням Конституції України, наприклад, ст. 8 Основного Закону, де записано, що Конституція має пряму дію, призводить до того, що ст. 10 Конституції України не чинна, а діє принизливий українофобський закон Ківалова—Колесніченка.

Із метою виправлення загальнополітичної ситуації в Україні Головна рада Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка просить Вас, пане Президенте України, терміново призначити зустріч із Вами для обговорення порушених проблем.

 

За дорученням Головної ради Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені

Т. Шевченка Павло МОВЧАН, голова Товариства, народний депутат України I—VI скликань

Стратегія Москви — асиміляція
2015-06-26 16:37 slovo

Микола ЦИМБАЛЮК

Кілька днів тому ЗМІ оприлюднили відкрите звернення архієпископа Сімферопольського і Кримського УПЦ КП Климента до міжнародних організацій, лідерів країн, які підписали Будапештський меморандум і українських очільників влади щодо захисту прав і свобод українців Криму. Відповідної реакції міжнародної спільноти і нашої влади досі нема. Але його відлунням став круглий стіл в агентстві “УКРІНФОРМ”, організований громадськими організаціями, що представляють інтереси кримських українців. Крім них до вироблення конкретних шляхів і механізму захисту українського Криму від дискримінації російських окупантів долучилися відомі експерти з питань міжнародного права і прав людини.

Учасники, наводячи численні факти, констатували, що дії російських окупантів на тимчасово окупованій території призвели до цинічного, грубого та масштабного порушення прав людини і громадян України. Зокрема Андрій Іванець, координатор Таврійської гуманітарної платформи, звернув увагу на те, що всупереч тиражованій Москвою і місцевими колаборантами маніпуляції, українська громада Криму є другою за розмірами в Криму. Чверть населення Криму — етнічні українці. На превеликий жаль, ситуація на півострові для українців складна. Торік, наприкінці лютого, коли Росія ще тількино розпочала анексію, кримська громадськість подавала один за одним тривожні сигнали SOS київській владі і міжнародному співтовариству. Доводили, що насувається величезна небезпека миру і стабільності не лише в Україні. Моніторингова місія ОБСЄ в Криму також зробила висновок, що внаслідок окупації Криму найбільш загроженими тут опинилися кримські татари і українці.

— Весь перебіг подій, які ми спостерігаємо, — говорив А. Іванець, — повністю підтверджують ці звернення і заяви. Нині ж ситуація ще більше погіршується.

Для того, щоб розуміти, що можна зробити для виправлення ситуації, або хоча б добитися пом’якшення життя українців у Криму, треба подивитися, що вони мали до його анексії Росією, що мають нині і яка мета окупаційної політики.

Учасники круглого столу констатували, що навіть за совєтських часів етнічні кримчаниукраїнці, яких нараховувалося на початку 1990х майже півмільйона, не мали повноцінної культурницької інфраструктури. Київ був далекий від їхніх духовних інтересів і підтримання національної ідентичності. На 1991 р. у Криму не було жодної української школи, жодної громадської організації.

За часи незалежності системної роботи з українцями в Криму з підтримання її ідентичності і розвитку, з її консолідації на державному рівні також не проводилося. Щоправда, було створено 7 шкіл протягом 1991 року, близько 400 українськомовних класів. Відбулася самоорганізація в громадські організації, політичні партії. Але, незважаючи на це, внаслідок багатьох обставин вони були менш впливовими. Навіть татари, які чисельно менші за українську громаду, добилися більших результатів у злютуванні своїх лав і виборюванні національних інтересів. Як і в будьякій справі, велику роль грає фінансове забезпечення. Українці Криму за всіх президентів, навіть, здавалося б, національно свідомого В. Ющенка, були кинуті напризволяще. Кримські татари отримували фінансову і гуманітарну підтримку з боку Туреччини, як єдиновірці — ще й мусульманського світу.

Отже, українці опинилися в парадоксальній ситуації. Вони нібито формально належали до титульної нації, але дефакто не мали механізмів реалізації своїх культурноосвітніх потреб унаслідок свого вкрай обмеженого представництва у владі. Відповідно і вплив на вироблення механізмів надання цієї допомоги був також обмежений. Тим не менше певні тенденції були помітні. Однак анексія Росією Криму поставила хрест на розвитку і захисті національних пріоритетів. Окупанти закрили навіть ті кілька шкіл, що були, українськомовні класи через утиски, погрози і взагалі жорстку політику чисельно зменшилися, припинили існування українськомовні газети в Криму. Про рівень свободи слова, свободи зібрань яскраво засвідчило відзначення 9 березня — день вшанування пам’яті національного пророка Шевченка. Організаторів цього заходу арештували.

“У чому мета політики московських окупантів?” — запитували учасники круглого столу. Експерти відповідали: це не нагнітання окупаційної істерії, а стара системна, цілеспрямована людиноненависницька політика Російської Федерації. На окупованій території вона проводить політику на зміну етнічної свідомості, на асиміляції українців. Знищення їхньої культурної самобутності, культурного простору, грубий тиск на активістів, інформаційнопсихологічний тиск, що виявляється на різних рівнях суспільнопобутового життя — це все ланки одного “русскоміровского” ланцюга.

Росія як авторитарна держава керується паралельноімперським мисленням. У своїй промові в Криму 18 березня ц. р. Путін чітко і вкотре повторив, що, мовляв, українці й росіяни — один народ. Ці московські сигнали йдуть не з 2009 року, як дехто вважає. Вся російськоукраїнська історія взаємин — це тотальне нищення національного “Я” українців, відкидання суб’єктності українського народу. Все це чітко простежується нині в Криму. Показовою є заява одного із так званих кримських очільників, Дмитра Полонського, сина багатолітнього власкора Українського радіо, який заявив, що “українців у Криму нема”(!?)

— За весь період існування АРК у складі незалежної України, — констатував Юрій Смілянський, експерт Майдану закордонних справ, — київську владу не дуже цікавила національна ідентифікація кримчан, і українців, і росіян, кримських татар. Її не цікавило формування громадян Криму як громадян України. У повному розумінні цієї категорії. Владі потрібні вони були як слухняний бездумний і безголосий електорат, “голосуючі особини”, які б спокійно поводилися і чекали тої подачки, яку влада кине Криму.

Що робить окупант? Те саме. Просто їхня машина терору дозволяє роз’єднувати людей і вершити свою чорну справу. Сьогодні політика російського окупанта загалом і в Криму зокрема спрямована на те, щоб будького, хто не позбавлений власної і національної гідності, не заляканий, був витіснений з її території. Якщо чинитиме будьякий опір, навіть у думках, своєю позицією, — то буде знищений. По тій моделі, яка формується в Криму, населення в кількості 22,5 млн там не треба. Максимум — 1 млн. Там потрібна лише військова база, яка успішно формується вже сьогодні. А національність Москвою розглядається як здатність до самоорганізації і спротиву.

Дуже сумно, відзначив експерт (його підтримали інші колеги), що уповноважений із прав людини тільки говорить про “необхідність конкретизації критеріїв порушень прав людини в Криму” . І це через 16 місяців після початку російської окупації півострова! Сумно, що органи української влади також займаються лише збором інформації, а не якиминебудь конкретними діями. Це замість розробки ґрунтовної, детально розробленої концепції захисту прав кримських українців і впровадження її в життя. Міжнародні експерти зафіксували на території Криму 21(!) порушене право, якими володіють громадянин. А в цей час радник президента Горбулін в одній із газет в черговий раз готує суспільну думку щодо окупованих територій взагалі і Криму зокрема: мовляв, не треба нічого робити, років через 50 він повернеться сам…

За результатами роботи круглого столу учасники підготували звернення до органів влади України та міжнародної громадськості щодо захисту українців Криму від дискримінаційних дій російських окупантів.

Фарсовибори фарсодемократії
2015-06-26 16:35 slovo

Петро АНТОНЕНКО

На виборах до ВР України від мажоритарних округів Чернігівщини завжди в парламент проходили колоритні постаті. Варто згадати хоча б Миколу Рудьковського чи Олега Ляшка. Нинішні позачергові вибори по округу № 205, а це більша частина обласного центру, схоже, принесуть світовий рекорд.

У публікації “Виборчі ігри в часи війни” (“СП”, ч. 24 за 2015 р.) порушили питання про те, чи не зайвою розкішшю є витрати державного бюджету в час війни на позачергові вибори? Їхній кошторис — 3 мільйони гривень. І лише дещиця цієї суми повернеться в бюджет.

Цього разу приємно помилився: у бюджет повернеться аж близько чверті цих витрат. Річ у тім, що вже станом на 17 червня ЦВК зареєструвала по округу… 63 кандидати. Тож якщо їх буде 250, витрати на вибори окупляться, а то й буде прибуток для бюджету. Оскільки реєстрація завершується 30 червня, все можливо.

Погляньмо уважніше на довжелезний список кандидатів. Інтереси двохсот тисяч виборців округу, мешканців міста, хочуть представляти 38 кандидатів, які взагалі не мешкають у Чернігові. Географія — від Галичини до Донбасу. В адресах кандидатів — Львів, Одеса, Дніпропетровськ, райцентри і села(!) Одещини, Київщини, Вінниччини, Донеччини, Львівщини, Чернігівщини, а ще ціла когорта киян.

Серед зареєстрованих — 19 безробітних! Звичайно, приємно, що наш безробітний може внести понад 12 тисяч гривень кандидатської застави, але, очевидно, й таким людям не завадять депутатська зарплата і “чайові”.

Ви гадаєте, писати й ухвалювати закони, за якими житиме вся Україна, так складно? Нічого подібного. У депутати рвуться 8 кандидатів, за плечима яких освіта лише в ПТУ, профтехосвіта, як і сказано в постанові ЦВК. Є кандидати з освітою ПТУ, котрі обіймають посади “директора” такоїто структури, є навпаки — люди з солідними дипломами ходять у безробітних.

Що спонукає претендувати на мандат депутата парламенту держави? Мабуть же, висока суспільна мотивація. І то лише злі язики торочать про якісь інші мотивації, щоб за ці “мотивації” бути клоном (чи клоуном), підсадною качкою грошовитих і “владовитих” кандидатів.

Якщо ж серйозно, то не лише змагання брудних грошей і грубого адміністративного, владного ресурсу двох найбільш “розкручених” кандидатів роблять ці вибори фарсом демократії. А й ось таке “балотування”. Апелювати до честі й совісті “балотантів”, котрі продають своє ім’я, марно: честь і совість у декого давно вимірюються кольором і кількістю купюр.

Усе це — доведені до абсурду брудні виборчі технології. Нареєструвати кандидатів, щоб від кожного мати представника у виборчих комісіях, бо важливіше, не як голосують виборці, а хто і як рахує їхні голоси. То хтось таємничий обписує перші поверхи будинків (гарно відремонтовані магазини, офіси, ательє) “агітаційними” написами. Причому штаби основних кандидатів вказують пальцем один на одного: мовляв, то не ми, то провокація конкурента. А то ось днями активісти змусили міліцію затримати автомобіль із так званими “газетами”, що роздавали в центрі міста. В цій газеті розповідається, що один із кандидатів — аферист, їсть людське м’ясо і взагалі син Путіна. Інший кандидат марно хвалиться кількома своїми дітьми, бо з цими дітьми йому колись “допоміг” його основний суперник на виборах. І таке інше…

Правоохоронці чомусь ухиляються від ситуацій, де тхне політикою… Хоча якраз варто було б втрутитися, бодай задля торжества закону.

Війна за українську мову триває!
2015-06-26 16:34 slovo

Георгій ЛУК’ЯНЧУК

 

Низка громадських організацій, серед яких “Не будь байдужим”, Просвітницький центр національного відродження імені Євгена Чикаленка, ВУТ “Просвіта”, а також активісти “Української партії”, КУНу та НРУ 18 червня провели пікетування Конституційного Суду України з приводу зволікання з початком розгляду цим органом справи за конституційним поданням 57 народних депутатів України щодо неконституційності Закону України “Про засади державної мовної політики” (закону КолесніченкаКівалова). Не включаючи питання про розгляд цієї справи, яка мала б завершитися 8 січня 2015 року, до порядку денного пленарного засідання КСУ, його голова Ю. Баулін порушує Закон України “Про Конституційний Суд України” та “Регламент Конституційного Суду України”.

Пікетувальники, які попередньо надіслали відповідне звернення до голови КСУ Ю. Бауліна, вимагали невідкладно призначити день розгляду справи за конституційним поданням 57 народних депутатів України по суті, та відставки самого голови Конституційного Суду, який сьогодні успішно продовжує справу колишнього депутатарегіонала, а тепер уже громадянина РФ — Колесніченка! Також у численних інтерв’ю Юрій Гнаткевич, Тарас Марусик, Оксана Левкова та Олексій Курінний звернули увагу представників преси на продовження вже й після Революції гідності процесів повзучого “зросійщення” українського інформаційного простору та побутового середовища.

Провладний «політбомонд» і національна еліта — синоніми чи антоніми?
2015-06-26 16:31 slovo

Три запитання-коментарі політологу В. Фесенку замість відкритого листа

Віталій АБЛІЦОВ

Для початку коротко про те, чому автор обрав об’єктом своєї уваги саме В. Фесенка. Напевне, тому, що названого політолога можна віднести до середньостатистичних представників досить численного навколовладного гурту тих, хто претендує репрезентувати київський “політбомонд”. Адресатом міг бути й хтось інший, наприклад, колега В. Фесенка — К. Бондаренко: та ж біографія, та ж манера суспільної поведінки (“не в останніх, але й не в перших”), ті ж учителі й натхненники…

Нині у вітчизняній публіцистиці склалася суперкритична ситуація (поза своїм бажанням вимушений згадати різке й категоричне І. Франкове “У нас нема літератури!” — цим далеким від оптимізму висновком класик відкрив свою “Першу передмову до перекладу “Фауста” Й.В. Гете (1882).

Мимоволі виникає низка запитань: “Що робити? Де вихід з тупикової ситуації? Чому ми такі?”

Поштовхом же до написання цих рядків стала подія, яка минула, не зачепивши ні на мить суспільної цікавості, але у В. Фесенка виник до неї інтерес і саме у цьому його перевага перед іншими. Названий політолог (хочеться вірити, що єдиний) відгукнувся на “ювілей” перебування на посаді глави Адміністрації Президента України Б. Ложкіна.

Тож, зрозуміло, чому авторський погляд вихопив із маси політологів та експертів саме В. Фесенка — типового представника столичного політбомонду.

Що таке один рік, коли навіть життя людське — ніщо у масштабі Всесвіту!

Виходить, що посадовець — не пересічний український громадянин, і минулий рік для нього був особливим, якщо “професійний політичний консультант”, як називає себе В. Фесенко, не обійшов його мовчанкою.

Щось знайоме вже було у нашій історії…

Так, так! Пам’ятаєте вислів призабутого сьогодні народного депутата, котрий, іронічно виголосивши з парламентської трибуни: “Леонід Кучма працює президентом в адміністрації Дмитра Табачника”, поставив фінальну крапку у своїй політичній кар’єрі. А сказане було не таким уже й далеким від істини.

Можливо, В. Фесенко прагнув толерантно нагадати громадськості про долю одного з попередників нинішнього глави адміністрації, що тепер десь відпочиває на заморських просторах — Д. Табачника? Колись його підлабузники шанобливо називали “наш Талейран” (французький дипломат (1754—1838), адже Дмитро Володимирович завдяки своїм інтригам та безпринципності тримався у високому міністерському кріслі за трьох президентів)?

Мабуть, досить ворожити на бобах чи кавовій гущі. Тож чому автора цієї статті так зачепила буденна річ — земляк привітав земляка з, так би мовити, родинною датою. Буває…

Є припущення, що В. Фесенко ось так, у своєрідний спосіб засвідчив свою повагу до Б. Ложкіна. Бо лише в останніх абзацах двосторінкового послання до глави президентської адміністрації мова політолога стала більшменш конкретною (а все сказане перед цим нагадувало метушливу гру слів: мовляв, за рік громадськість так і не зрозуміла, чому саме на Б. Ложкіна впала “шапка Мономаха”; у чому “секрет” топменеджерського таланту вчорашнього медіамагната (Б. Ложкін таким і був!); врешті, що мав на увазі В. Фесенко, коли перераховував критичні зауваження на адресу Президента України і недвозначно зауважив, що ті критичні стріли стосуються й глави адміністрації — людини без будьякого досвіду роботи в управлінській системі на високодержавному рівні?

 

Запитання 1

Упевнений, що В. Фесенку добре відомий видатний європейський політолог, французький філософ, письменник БертранАнрі Леві, котрий не так давно відвідав Україну (в Одесі глядачі побачили спектакль за його авторства “Готель Європа”. Вистава присвячена подіям столітньої давності — І Світовій війні, але червоною ниткою в ній проходить тема українського Майдану, боротьба нашого народу за право жити у вільній європейській країні). В одному з інтерв’ю в Україні Б.А. Леві зауважив, що жоден європеєць не загинув, тримаючи в руках прапор Об’єднаної Європи. Це його вразило до глибини душі. Також письменника занепокоїло те, що Європа ще не усвідомлює, що відбувається в Україні, забувши Мюнхенські зради 30х років ХХ століття, котрі дозволили А. Гітлеру розв’язати ІІ Світову війну. В. Путін іде тим же шляхом — що ж незрозумілого?

Приїзд Б.А. Леві вітчизняні ЗМІ фактично проігнорували. А клубів чи відповідних залів, де могли б збиратися за круглим столом київські аналітики, в столиці просто немає. Тож вітчизняним політологам залишалося єдине — мовчки спостерігати.

І не тому, що їм не цікавий видатний парижанин, а тому, що працівники інформаційної сфери в Україні не є впливовою частиною громадянського суспільства, а повністю контролюються олігархами — реальними повноправними власниками медіапростору (телеканал “Интер” С. Льовочкін і Д. Фірташ), “1+1” (І. Коломойський), “5 канал” (П. Порошенко)… Рештою володіють мільярдери й мільйонери Р. Ахметов, В. Пінчук, В. Рабінович та іже з ними. В областях і районах свої Ахметови й Пінчуки…

У цивілізованому світі зміст і настрій суспільного життя визначає діалог між владою й народом. Схема української політики набагато “простіша”: олігархічна влада з’ясовує стосунки з олігархами, що з різних причин не потрапили до уряду чи парламенту. Народу в цім перманентнім (вічнім!) протистоянні місця немає, бо 1991 року Незалежність одержав не народ України, а олігархи з українською пропискою та їхні московські “колеги і натхненники”. Результатами і студентської революції на граніті 1990 року, і Помаранчевої революції листопада 2004—січня 2005 років, і Революції гідності 2014—2015 років скористалися передусім ті ж олігархи та їхні численні васали.

Означена проблема не може бути всебічно проаналізована у газетній публікації. Це зрозуміло. Тому повертаємося до проблем національної політології та масмедіа преса (газети, журнали, книги), радіо, телебачення, інтернет, кінематограф, звуко й відеозаписи, відеотекст, телетекст, рекламні щити та панелі, відеоцентри, телевізійні, телефонні, комп’ютерні та інші лінії зв’язку).

Тож запитуємо В. Фесенка:

— Чому за майже чверть століття вітчизняні політологи, аналітики, експерти жодного разу не продемонстрували своє (власне, а не замовлене володарями мішків із доларами) бачення подій в Україні?

Окрім худеньких сірих брошурок, стриманих публікацій у друкованих ЗМІ, частих телерадіовиступів у нас немає нічого. Солідні томи українськомовних політологічних досліджень — рідкісне явище в Україні. А про узагальнення 24річного важливого історичного відрізку історії й мови нема!

Відповідь проста: олігархічна влада не зацікавлена в осмисленні сучасної ситуації в Україні. Бо досі не настала доба будівництва, а триває розподіл національних багатств, передусім землі та потужних підприємств. Тож панам не до холопів!

Тому наші телеефір та радіо, друковані ЗМІ (російськомовні) вщент наповнені московськими матеріалами про ностальгію за “комуністичним раєм — СССР”, пропагандою “русского міра” та “доблесної російської армії — переможниці Афганістану, Чечні, а в майбутньому всього світу”, нахабною антиукраїнською агітацією, агресивними закликами стерти з політичної мапи світу Незалежну Україну, якої ніколи “не було, немає й бути не може”.

Те, що переживаємо сьогодні, — не новина для Європи. Згадаймо італійські “червоні бригади”, боротьбу іспанських басків, протистояння Ірландії з офіційним Лондоном. А Париж 1968 року, коли бруківка літала у повітрі…

Життя на планеті Земля повне несподіванок.

Але треба прагнути зрозуміти їх, осмислити, щоб виробити адекватну тактику й стратегію захисту.

Б.А. Леві своїм приїздом в Україну нагадав нам про це.

Посправжньому я відкрив цього паризького інтелектуала 1991 року, коли спеціальний випуск журналу “ПаріМатч” видрукував статтю й інтерв’ю з політологом. Назва публікації була несподіваною: “БернарАнрі Леві зводить рахунки з французькими інтелектуалами”. Ішлося про есе “Непрості долі свободи” й серію телефільмів з однойменною назвою. Відомий паризький філософ і письменник не вважав себе верховним суддею (вітчизняним політологам це притаманно — виносити досудові вироки й чіпляти відповідні ярлики всім і вся. А що? Все ж дозволено! Охлократія! Уряд, і той обираємо на вулиці… Натовпом… А потім лікті кусаємо, бо “найпрогресивніший” міністр освіти скорочує шкільні програми з історії, генеральний прокурор виявився не тим, міністр культури не готовий до рутинної адміністративної роботи… У пожежному варіанті почали міняти “шило на мило”…).

Б.А. Леві у своїх публікаціях насамперед мав на меті прискіпливий аналіз і прагнення зрозуміти долі й пошуки провідних французьких мислителів минулого й сучасності Ф. Моріака, А. Камю, Л. Арагона, П. Сартра, А. Мальро та інших. Хотів пояснити собі й співвітчизникам сахання французьких інтелектуалів від “лівих” до “правих”, від “маоїстів” до “голлістів”…

Найважливішим для нього було знайти істину!

Зрозуміло, у нас це робити дуже важко, адже вітчизняне ТБ живе згідно з іншими правилами і хоч як його називати (замість того, щоб фахово реформувати), оновлюючих змін не відбудеться, бо: очільник його — дилетантпрожектист (й узагалі у Києві вважають, що інформаційну галузь здатні очолювати всі, кому не ліньки, особливо ж куми та давні приятелі по бізнесу); тому й незаконно переслідують телеканали, в програмах яких звучить критика влади; на екрані найчастіше бачимо головних героїв — депутатів Верховної Ради і для декого з них стало нормою, маючи лише середню освіту (а таких немало у нинішньому складі парламенту), говорити про все й будьколи. А особливо робити швидкі необґрунтовані висновки й істерично вимагати негайно покарати “ворогів”.

Як не згадати грибоєдовське: “А судді хто?”

Як може очолювати Національну раду з питань телебачення й радіомовлення Ю. Артеменко, який закрив останню українськомовну молодіжну газету у Запоріжжі? Саме за бездіяльності Ю. Артеменка загальноукраїнський телекомунікаційний провайдер “Волякабель” ігнорує чинне законодавство й владні розпорядження: без обмежень поширює програми російських телеканалів. Із пропонованих пакетів телеканалів дві третини якщо не відверто антиукраїнські, то пропагандисти ідеї “русского міра” й московського великодержавного шовінізму.

Разом із тим “дружна команда” Ю. Артеменка ігнорує заклики громадськості якщо не позбавити ліцензії, то добитися суттєвих змін програмної політики “Интера”, заснованого московським ОРТ і зв’язки з яким у київських москвичів не пориваються. Може, причина цього у тому, що й сам Ю. Артеменко, а особливо його найближче оточення, спілкуються винятково російською мовою (що зробиш: “привык и никак не отвыкну”. А може, це через те, що, як недавно заявила одна кримчанка: “У русских челюсть иначе устроена. Поэтому мы не можем говорить поукраински”).

Поки “на горі” будуть подібні артеменки, змін ніяких не буде: ні у владі, ні в суспільстві.

Незнання української мови — не ігнорування націоналістичних вимог, а свідчення низького інтелектуального рівня державного службовця.

Отут би й сказати своє вагоме слово політологаманалітикам. Але вони мовчать, бо і на телебаченні, і в радіостудіях їм відведена лише скромна роль запрошених, а не авторитетних експертівпросвітителів (а це означає, що можуть запросити, а можуть і проігнорувати; або запросити й не надати слова). Бо програмову політику на ТБ і радіо визначають не представники глядацької аудиторії (тобто суспільство — народ), а господарі інформаційного простору держави — добре відомі всьому загалу олігархи.

Сподіваюся, що те, що відбувається у вітчизняному інформаційному просторі, болить В. Фесенку і багатьом його колегам. Тому й дивляться вони з надією на Б. Ложкіна, котрий ще донедавна був медіамагнатом й має, очевидно, достатній досвід, щоб радикально змінити ситуацію (детальніше про це у третьому розділі публікації).

 

Запитання 2

Загальновідомо, що розвиток громадянського суспільства в Україні гальмується багатьма об’єктивними обставинами. До них сьогодні додалася агресія Росії проти України.

Перша причина нашої суспільної пасивності — тривале колоніальне (чи напівколоніальне — від 1945 року УРСР, як країнафундатор ООН, юридично була незалежною державою) становище України в Російській імперії, а від 1920 року в СРСР (РРСФР у ході громадянської війни, розв’язаної більшовиками, інкорпорувала (насильно приєднала, а точніше скажемо — загарбала) Україну. Тому говорити про активність вітчизняних інтелектуалів до 1991 року сенсу немає (окрім дисидентів, зрозуміло).

І поки ми співали “монолітним” хором “Союз нерушимый республик свободных навеки сплотила великая Русь…” (слава Богу, вік виявився коротким!), цивілізований світ рухався вперед. Провідники індустріально розвинених країн ще сто років тому почали використовувати у політичному житті політологічні дослідження з метою зменшення розриву між світом ідей і світом практичної політики.

Йдеться про організацію так званих “мозкових центрів” — незалежних інститутів, метою яких стало вивчення реальної дійсності й застосування одержаних знань у галузі політики й державного управління.

Подібні центри виникли в Україні переважно два десятки років тому. А наприклад, США вступили у ХХІ століття, маючи понад 1200 “мозкових центрів” (Москві теж ніколи було “зупинитися й оглянутися” — з 73 років СРСР лише 21 рік проіснував більшменш мирно. То Корея, то В’єтнам, то Куба, то Єгипет із Сирією, то Афганістан, то африканські простори і всюди треба було надати “інтернаціональну допомогу”. Потім на черзі “внутрішні вороги”: спочатку Чечня, Молдова, Грузія, тепер Україна…)

Прийшов час, і в Україні, мов гриби після дощу (передусім доларового), виникли аналітичні центри. Згадані вище В. Фесенко й К. Бондаренко — вихідці з названих інституцій (перший — голова правління Центру прикладних політичних досліджень “Пента”, а другий — очолює Фонд “Українська політика”. Зауважимо, що дані можуть застаріти, оскільки ситуація у вітчизняному політологічному житті часто змінюється).

Причин цього безліч.

Передусім багато залежить від політичної кон’юнктури в Україні та світі.

У 2010—2011 роках К. Бондаренко вирішив перекваліфікуватися в політикапрофесіонала — став заступником голови партії “Сильна Україна”, образно кажучи, напівмільярдера С. Тигіпка. Співпраця тривала недовго і вже 2011 року К. Бондаренко створив Інститут української політики, зрозуміло ж, очоливши його (цікаво політолог пояснив свою недавню близькість до Партії регіонів: “Я співпрацював з донецькими, а не з Януковичем” (?!)

Прізвища наших героїв можна поставити поряд із багатьма нинішніми політиками, і не лише України, а й Росії (той же В. Фесенко охоче дає інтерв’ю російським телерадіоканалам). І не тільки поряд із політиками, а й дослідницькими центрами та їхніми кредиторами. Наприклад, з Інститутом Горшеніна (рекомендує себе як “незалежний неприбутковий” аналітичнодослідницький центр) — видавець громадськополітичного вебресурсу “Лівий берег” (власник В. Омельченко — директор згаданого вище Інституту). Тут же “засвітилася” нині модна масмедійна “зірка” К. Василенко (С. Кошкіна).

Сучасна Україна — не виняток: талант без “зелених” — не талант.

Мережі, мов павучі сітки, міняють “окрас” слідом за постійними змінами влад, а отже, відбуваються відповідні переорієнтації, змінюють один одного далекі й близькі “роботодавці”.

Словом, бути в Україні політологом — ой нелегка доля! Але й не трагічна. Недавній директор Національного інституту стратегічних досліджень при Президентові України А. Єрмолаєв не став безробітним — його тут же підхопив С. Льовочкін (партія “Нова Україна” — рідне за ідеологією дитя “Партії регіонів”) і удостоїв знедоленого безробітного посади керівника експертноаналітичної групи з “оригінальною” назвою — “Нова Україна”.

Як кажуть, світ не без грошовитих людей.

Російський бюджет щедріший за український, і московські олігархи більше виділяють коштів для інформаційних досліджень (у цьому випадку йдеться про інформаційну війну, яку Кремль почав вести проти України задовго до проголошення Незалежності 1991 року. Ця війна — невід’ємна складова нинішньої гібридної війни. Наслідки нашої неготовності до адекватної відповіді тепер бачимо на власні очі в Криму та Донбасі).

Виникає природне запитання: якщо політологія й аналітика необхідні для створення системи безпеки України, чому досі розрізнені мікроцентри й групи не об’єднані, наприклад, навколо Національного інституту стратегічних досліджень чи іншого координаційного центру?

Де наші політклуби для вітчизняних інтелектуалів (не подібні до паризьких, але хоча б чинні на київському організаційному рівні), де можна було б обмінятися думками, домовитися про співпрацю, прогнозувати розвиток майбутніх подій, готувати спільні проекти, врешті — гідно прийняти шановного зарубіжного гостяколегу тощо?

Політики, аналітики, експерти, науковці, члени творчих спілок України — словом, національна еліта, інтелектуали традиційно для нас роз’єднані, бо служать не Україні, а егоїстамолігархам.

Скільки корисних ідей народжується й тут же вмирає.

Революція гідності відкрила світові Майдан. Актуальну ідею про інституювання масової громадськополітичної організації (не партії, а всеукраїнського громадського руху) під вказаною назвою влада не підтримала.

Чому політологианалітики зайняли позицію сторонніх спостерігачів? Не було наказукоманди від олігархів? Її ніколи не буде, бо бізнес — поняття космополітичне. Воно ігнорує кордони, навіть фронти, як спостерігаємо в Донбасі.

Запитання 3

Нарешті дійшли до головного — варіанта версії відповіді на запитання “Чому В. Фесенко привітав Б. Ложкіна з ювілеєм?”

Зауважу, що автор — прихильник територіального патріотизму; визначення цього поняття належить В. Липинському (1882—1931), котрий вважав, що українці — всі ті, хто, незалежно від етнічного походження, віри й соціального статусу, бореться за Україну, її вільне, заможне майбутнє, утверджує її гідне місце у світовому співтоваристві народів.

Переживаємо архіскладні часи — минулий рік (від літа до літа) для всіх нас справді був не просто особливим, а історичним — незалежна Україна нарешті стає українською. І воюють за її свободу й українськомовні, й російськомовні бійці. Навіть немало прикладів, коли на фронті зустрічаються недавні, як їм здавалося, ідеологічні опоненти: майданівці й антимайданівці. Бо вони зрозуміли — вище всього на світі БАТЬКІВЩИНА.

Але є ще інший, не менш важливіший фронт — інформаційного протистояння. Гібридна війна — це боротьба, зокрема, за верховенство певного світогляду, певних цінностей і духовності.

Ми й тут, як завжди, запізнилися. Знову кумівство, поділ на “своїх” і “чужих” за партійною належністю, цинічне ігнорування чинного законодавства.

У сучасному світі склалися дві основні системи організації й функціонування телебачення й ЗМІ: на приватному принципі і на суспільному. В Європі переважає суспільноправове ТБ, оскільки її народи відстоюють національну й культурну ідентичність.

Так сталося, що в Україні лідерство у своєму розвитку захопило комерційне телебачення (згадаймо часи приватизаціїприхватизації й зрозуміємо, що іншого шляху, можливо, й не було. А точніше, перший Президент Л. Кравчук неадекватно оцінив ситуацію й вчасно не прореагував на зміни). І лише сучасне запізніле розуміння, що вітчизняне ТБ й радіо, друковані ЗМІ, особливо книгодрук, потрапили у полон вітчизняних і зарубіжних олігархів, дає шанс виправити становище.

Може, цю мету й переслідує Президент П. Порошенко, призначивши главою своєї адміністрації вчорашнього медіамагната Б. Ложкіна, якому не треба повторювати відомий анекдот на тему “Як стати мільйонером?”

Віддамо йому належне: можливо, юний харків’янин увійде до хронік минулого століття, коли писатиметься історія вітчизняного олігархізму: адже ідея заробляти гроші, видаючи газету з програмою телепередач, принесла йому суттєвий успіх.

За десяток років Б. Ложкін став майже мільярдером, власником мегаімперії.

Чому б йому не спробувати перемогти інформаційний хаос, у якому живе Україна? Була б політична воля та підтримка Президента.

Але програма радикальних реформ інформаційної галузі буде успішною лише за умови, якщо в її розробці й реалізації обов’язково братиме участь журналістське середовище (не чиновницькоофіційне чи посткомсомольське, а творче, патріотичне). Йдеться не про поспішливі короткотривалі зміни, а про проект, повномасштабна реалізація якого розтягнеться на кілька років.

Початком його повинно стати негайне створення Національної ради з питань ЗМІ, як це є у більшості європейських країн (хай журналістська громадськість, а некомпетентна влада та продажні суди розв’язують проблеми розвитку вітчизняного інформаційного простору). Другий крок — знову ж таки — негайне розформування зайвих сьогодні структур: Державного комітету радіомовлення й телебачення, а тим більше чужорідного витвору Міністерства інформації, а також усіляких комісій, рад та служб (департамент поліграфії й книгодруку може бути переданим до відповідного міністерства, наприклад, промисловості чи економіки тощо).

Національна спілка журналістів України буде тільки тоді творчоорганізуючим середовищем, коли захищатиме права журналістів, сприятиме їхній творчій діяльності (потрібна Всеукраїнська профспілка працівників ЗМІ й відкриття в НСЖУ безоплатної юридичної служби (за рахунок членських внесків).

У вже ухвалений “Закон про суспільне телебачення і радіомовлення” (назви все змінються, а “віз і нині там”), яким нав’язується штучне об’єднання телебачення й радіо (абсолютно різних за технологією й організацією творчого процесу), належить внести зміни — відмінити всі статті, якими передбачається названа “реорганізація”, що завдасть національному радіо непоправної шкоди, а то й просто знищить його (згадаймо злочинну ліквідацію “проводової радіомережі” як конкурента “Укртелекому”; Броварського центру поширення програм Українського радіо тощо).

Подібна реорганізація не потребує особливих додаткових фінансових затрат (тим більше, що кошти з’являться, як тільки будуть розформовані різні віджилі свій вік рудиментарні державні структури. І не лише кошти, а й приміщення). Джерела фінансування суспільного телебачення й радіо, а також кількох новостворених загальнонаціональних газет і журналів відкриються, якщо, наприклад, ввести на розвиток вітчизняних ЗМІ податок для власників (за ліцензування, використання потужного потенціалу державного концерну РРТ — оператора зв’язку) приватних телерадіоканалів, і також друкованих видань, особливо фінансованих нині зза кордону чи підтримуваних в інші способи (тим більше, що рекламні прибутки на приватних телерадіоканалах досягли мільярдних розмірів. І не дивно: в Україні рекламний ринок переміг інформаційний — у цивілізованому світі все навпаки).

Нинішня ситуація складна, але не безнадійна.

Інформаційний простір України повинен працювати на зміцнення нашої Незалежності, а не бути невичерпним джерелом прибутків олігархів, політичним гарантом їхньої присутності на владному олімпі.

Якщо це мав на увазі політолог В. Фесенко, вітаючи Б. Ложкіна з ювілеєм, то його порив треба вітати. Хіба не так?

Кіровоград і Єлисаветград — це одне й те саме. А що натомість?
2015-06-26 16:29 slovo

Світлана ОРЕЛ,

Кіровоград

Питання перейменування нашого обласного центру стоїть давно і гостро. Не раз у жорстких дискусіях сходились апологети так званої (бо у цих степах ще до заснування фортеці святої Єлисавети були козацькі поселення, слободи) першоназви міста Єлисаветград та прихильники нової української назви. Запал і одних, і інших урівноважували представники лівих партій і ветеранських організацій, які відстоювали незмінність назви Кіровоград.

Прихильників такого стану речей і досі залишається чимало: про це свідчать опитування, які провели серед своїх читачів деякі місцеві видання. Ясна річ, їх не можна назвати соціологічними чи хоча б якоюсь мірою представницькими, але тих, хто вважає, що перейменування не на часі, зокрема і через економічні труднощі, досить багато. Та ухвалення Законів про декомунізацію поставило питання руба: слід знайти прийнятну для міста назву.

Щоб виробити ціннісні підходи у визначенні найприйнятніших варіантів назв, які потім можна було б винести на референдумопитування мешканців міста, була скликана всеукраїнська науковопрактична конференція. Ініціювали її проведення обласна організація Всеукраїнського товриства “Просвіта” та громадська організація “Спільна дія” під егідою Українського інституту національної пам’яті, Інституту української археографії та джерелознавства імені Михайло Грушевського НАНУ, Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка. Підтримала проведення конференції та долучилася до її організації і Кіровоградська міська рада.

Слід відразу зазначити, що конференція викликала неочікувано великий інтерес і серед активної громади міста, і серед науковців і громадських діячів інших регіонів України. До Кіровограда завітали науковці з Києва, Одеси, Запоріжжя, Дніпропетровська, Тернополя, Ніжина, Артемівська. Серед них і досить відомі: Володимир В’ятрович, Тарас Чухліб, Володимир Панченко, Володимир Петрук, Анатолій Пивовар.

Під час роботи конференції працювали дві секції: “Упорядкування топонімічного ландшафту в контексті процесів декомунізації” та “Історикоетнологічні, географічні й соціокультурні аспекти процесів перейменування”.

Із багатьох цікавих і змістовних виступів (матеріали конференції будуть видані окремою книгою) хочеться виділити кілька основоположних моментів. Ми дивуємося, що злочини влади на Майдані чи факти масштабної корупції не засуджені, їм досі не дано належної правової оцінки. Очевидно, це наслідок того, що історичні злочини Російської імперії в Україні не засуджені остаточно (Володимир В’ятрович). Фортеця була побудована на захоплених в українського народу землях (Тарас Чухліб). Полонені бойовики ДНР впевнені, що вони прийшли звільняти “русскіх, і що Єкатєрінослав і Єлісавєтград — русскіє города” (Олег Репан, кандидат історичних наук, учасник АТО). ГУЛАГ, Соловки — це продовження Маніфесту Комуністичної партії, декомунізація пердбачає повернення людині почуття власника, зміни системи стосунків держави і людини, відхід від уніфікації, повернення національної пам’яті, декомунізауція — це неминуче дерусифікація, Кіровоград і Єлисаветград — це одне й те саме (Володимир Панченко).

А що взамін, що можна запропонувати громаді міста, як альтернативу? Не повторюючи з десяток варіантів, які звучали раніше, слід зауважити, що конференція свою увагу значною мірою зосередила на періоді козацької доби, її особливостях на теренах нашого краю. Узагальнене враження таке: після розпаду СРСР і зникнення заборон на роботу з архівними документами, перед нами виразніше постав найближчий шар історії — будівництво фортеці, заснування міста, розвиток його в часи Російської імперії. Ця сторінка більшменш осмислена і досліджена, відходить тепер на другий план, наближаючи до нас козацьку добу. І хоча звучали застереження, що її не варто ідеалізувати і що ми шукаємо нову назву не лише для міста, а й для області (Анатолій Пивовар, кандидат історичних наук), на багатьох справило враження, що на деяких західноєвропейських мапах давніх часів поселення на територіях, де зараз перебуває наше місто, позначене як Інгулгород (Віктор Брехуненко, доктор історичних наук).

У сучасній інтерпретації — Інгульськ. Звучала, правда, і ще одна пропозиція, висловлена нашим земляком, ветераном УПА Володимиром Караташем і підтримана відомим поетом Дмитром Павличком, яка стосується козацтва — Богун. Але вона не отримала ширшої підтримки.

Чомусь на маргінесах конференції опинилася доповідь кандидата історичних наук Володимира Петрука, який єдиний запропонував загалові заглянути у глибший шар нашого минулого — часи скіфіворачів, коли наші степи були ареною світової історії. Варіанти назв, які стосуються цього періоду, так само мають бути обговорені, проаналізовані і донесені до масової свідомості мешканців краю.

І хоча, як зауважив ректор Кіровоградського педагогічного університету Олег Семенюк, навряд чи можна знайти таку назву, яка б влаштувала усіх, хочеться вірити, що до дня Свободи і Гідності наше місто матиме нову українську назву.

 

У Кіровоградській міській раді відбулася Всеукраїнська науковопрактична конференція “Перейменувальні процеси в топоніміці як ціннісний вибір українського суспільства”

У ній узяли участь представники міської та обласної влади, депутати різних рівнів, представники громадськості та провідні науковці з Кіровограда, Києва, Дніпропетровська, Одеси, Запоріжжя, Тернополя та інших міст України.

Науковці під час конференції напрацювали критерії до зміни географічних назв, пов’язаних із комуністичним та імперським минулим. Про роботу конференції та її напрацювання вони говорили під час пресконференції для журналістів.

“Вибір стратегії заміни радянської символіки насправді є цивілізаційним вибором. Для України це вибір між поверненням до європейського дому і подальшим перебуванням на московській орбіті”, — зазначив Володимир В’ятрович, кандидат історичних наук, директор Українського інституту національної пам’яті.

За словами Олександра Ратушняка, кандидата педагогічних наук, старшого викладача кафедри української літератури Кіровоградського державного педуніверситету імені Володимира Винниченка, вибір назв для населених пунктів має відбуватися за критеріями, які засвідчують історичну самобутність, самодостатність і європейськість нації і держави, а саме: 1) деколонізація (заміна всіх топонімів, накинутих Україні ззовні); 2) україноцентричність (засвідчення давності і спадкоємності української історії); 3) краєцентризм (зануреність в історію конкретної території або прив’язка до місцевих географічних об’єктів); 4) унікальність (неповторюваність у назвах інших міст, формування чітких і неповторних образів, пов’язаних із містом); 5) толерантність (відсутність наруги над національними почуттями більшості населення); 6) неперсоналізованість (топоніми, пов’язані з історичними особами є найуразливішими).

На думку науковців, оптимальною назвою для Кіровограда, враховуючи вищеперераховані критерії, видається топонім Інгульськ. Віктор Брехуненко, доктор історичних наук, професор, завідувач відділу актової археографії Інституту української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАНУ вважає, що назва міста за назвою річки, на якій воно стоїть — типова світова й українська практика (м. Ромни — р. Ромен, м. Бердянськ — р. Берда, м. Іннсбрук — р. Інн тощо). Окрім того, назва Інгульськ закорінює історію міста в козацькі часи, перегукується з адміністративнотериторіальною одиницею Вольностей Війська Запорозького Низового — Інгульською паланкою, розташованою південніше на пограниччі сучасних Кіровоградської, Дніпропетровської та Миколаївської, областей. Цікаво, що європейських мапах 1750—1770х рр. фортеця Святої Єлисавети позначена як Інгулгород. І ще один аргумент — перейменування Кіровограда на Інгульськ перегукується з вибором Дніпропетровською міською топонімічною комісією гідроніму Дніпро для перейменуванні Дніпропетровська.

Науковці чітко висловили свою позицію щодо перейменування Кіровограда на Єлисаветград. “Такі заклики рівнозначні заяві, що Центральна Україна — це не наша земля, а російська”, — зазначив Тарас Чухліб, доктор історичних наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту історії України НАНУ. На думку науковця, замінити російські радянські топоніми на російські імперські означає: а) визнати, що нам комфортно бути поневоленими Росією; вкорінити в Україні та поза її межами враження про тимчасовість Української держави; засвідчити Росії, що українці психологічно продовжують перебувати на її орбіті, чим підкріпити сподівання Москви поглинути Україну, а отже, й наснажити на подальшу війну.

За словами Олега Репана, кандидата історичних наук, доцента кафедри історії України Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара, перейменування Кіровограда на Єлисаветград неприйнятне, бо:

1. Уславлюючи російську царицю Єлизавету, засвідчуватиме, що сучасні українці схвалюють поневолення України Росією у минулому.

2. Вкорінюватиме у свідомості не тільки населення міста, а й усіх українців почуття меншовартості, власної ущербності, нездатності до самостійного державного життя, а отже, суперечать національним інтересам України.

3. Формуватиме ідеологічне підґрунтя для російських претензій володіти Україною, морально обеззброюватиме перед російською агресією.

4. Викличе глибоке несприйняття серед мешканців міста, адже більша частина їх довела під час Революції гідності, а згодом після початку російської агресії свій патріотизм і європейськість.

5. Спровокує протести по усій Україні та політичну й міжрегіональну напругу.

6. Стане наругою над пам’яттю мешканців міста та області, які віддали своє життя за незалежність України проти агресії Росії у війні 2014—2015 рр.

Учасники конференції звернулися до депутатів ВР України та закликали їх на законодавчому рівні унеможливити реанімацію російських імперських назв на теренах України, внісши відповідні зміни до законодавства України. Окрім того, науковці направили звернення до депутатів Кіровоградської міської ради.

Співорганізатори конференції:

Український інститут національної пам’яті;

Інститут української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського НАНУ;

Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка; Кіровоградська міська рада;

Громадська організація “Спільна дія”;

Кіровоградське обласне товариство ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка.

Стан демократії в Україні
2015-06-26 16:28 slovo

Георгій ЛУК’ЯНЧУК

Стан розвитку демократичних процесів у нашій державі представили днями в Українському кризовому медіацентрі. Аналітичну доповідь “Демократія участі в Україні. Стан реалізації державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства” презентували Голова Правління громадського об’єднання “За демократію через право” Марина Ставнійчук, незалежний медіаексперт Лариса Мудрак і директор Центру досліджень проблем громадянського суспільства Віталій Кулик.

Для нинішнього стану України характерним став випереджальний розвиток громадянського суспільства щодо рівня розвитку державних інституцій. Після Революції гідності хвилю громадської активності не підхопили державці, які прийшли до влади після повалення режиму Януковича. Відповідно в умовах зниження довіри до владних інституцій для громадянського суспільства не залишилося іншого вибору, як самостійно напрацьовувати та реалізовувати пропозиції щодо реформування країни, давати нагальну відсіч зовнішній агресії, робити боєздатною національну армію, що почала відроджуватися майже з нуля, боротися з корупцією, що роз’їдає державний механізм і судові інстанції.

Громадський рух партнерства та взаємної допомоги, що яскраво проявився на Євромайдані, заклав нові основи розвитку громадянського суспільства, а також підвалини нової української демократії. Він породжує нові форми інститутів громадянського суспільства в Україні. Йдеться про нове покоління української молоді та її динамічні мережі груп активістів, які вирішують нагальні для суспільства посталі проблеми без довготривалої неефективної чиновницької рутини державних інституцій. Для громадянського суспільства України, яке має європейську харизму, стала реальністю висока інформаційність. Для нього характерні розвиток і поширення Інтернету та соціальних мереж, захист прав людини та свободи слова, поширення медіаграмотності від малої дитини до літньої людини, завершення створення системи суспільного мовлення, запровадження якісного цифрового мовлення, захист дітей від потенційно шкідливих інформаційних програм.

Відомий громадськополітичний діяч Микола Маломуж, що взяв участь в обговоренні Аналітичної доповіді, що стала альтернативою щорічній доповіді Президента України, звернув увагу на таке. Після Революції гідності в Україні продовжує працювати на всіх рівнях номенклатура з родовою ознакою тоталітаризму, що стало результатом відсутності широкої, а не показової люстрації! Влада хоче реформувати стару систему держуправління, в той час як суспільство вимагає після Майдану заміни старої системи управління на нову демократичну. Чинна влада й надалі використовує дискредитований реальною практикою, контрпродуктивний і малопрофесійний так званий “квотний” принцип формування органів державного управління, що призводить до гальмування темпів розвитку країни, завдає величезних збитків економіці країни та знижує імідж країни на зовнішній арені. Потрібне серйозне реформування державних інституцій через децентралізацію влади, як того вимагає сучасне, післяреволюційне громадянське суспільство в Україні.

P. S. Діалог щодо реального стану розвитку громадянського суспільства експерти обіцяють продовжити найближчим часом на запланованих круглих столах.

Не виживати, а жити й діяти!
2015-06-26 16:26 slovo

17 червня в Києві відбулася сесія Головної ради ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка. У ній узяли участь члени Центрального правління, голови обласних об’єднань, представники творчої інтелігенції, науковці, письменники, громадські діячі. Вони обговорили проблеми інформаційно-культурного простору і національної безпеки України, форми і методи просвітянської роботи та їх осучаснення, найголовніші завдання у зв’язку із ситуацією в країні, запропонували проект Платформи національно-патріотичного виховання як головного чинника захисту, розвитку української державності й нації, утвердження національної ідеї та ухвалили Звернення до Президента України Петра Порошенка з проханням про зустріч із представниками “Просвіти” для обговорення нагальних проблем.

Пропонуємо читачам нашого тижневика найцікавіші думки та пропозиції, які прозвучали на сесії Головної ради.

Павло МОВЧАН, голова ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, оголосив порядок денний і представив новообраних голів — Запорізького ОО “Просвіти” Ігоря Артюшенка, народного депутата України та Волинського ОО Людмилу Стрільчук, доктора історичних наук, професора.

Присутні вшанували хвилиною мовчання Почесного голову Запорізької “Просвіти” Тараса Шевченка, який відійшов у вічність.

Павло Мовчан розповів, що закінчився конкурс “Простір Гідності” на кращий проект увіковічення “Майдану Гідності” і висловив думку, що, на жаль, оголошені Київською міською радою підсумки можна назвати сумнівними. Проекти переможців скоріше сприятимуть тому, щоб розмити національну пам’ять про цю подію. Серед переможців — митці з Тайваню, Італії, Росії, Ірландії. Одного з найкреативніших українських митців Анатолія Гайдамаку з найцікавішим проектом, який обговорювали на правлінні “Просвіти”, проводили прес-конференцію, круглий стіл, сприяли поширенню інформації, не допустили до участі в конкурсі.

— Сьогодні важлива не лише зовнішня лінія фронту, — сказав Павло Мовчан. — Внутрішній фронт так само загрозливий — корупція, яка роз’їдає державу. На її тлі ми звикаємо до щоденних втрат наших найкращих патріотів-воїнів, починаємо їх механічно рахувати. А кожна людина — неповторний світ.

Ми не можемо бути байдужими до того, що робиться у владі. Президент виголошує правильні речі про державність української мови, але на ділі нічого для цього не робиться. 20 травня у ВР відбулося голосування про обов’язкове володіння державними службовцями державною мовою. Закон “провалили”, зокрема блоки Порошенка, Яценюка, “Самопоміч”. У попередньому числі “СП” Ірина Фаріон охарактеризувала тенденції, які нині панують у Верховній Раді.

Ми скликали Головну раду, бо мусимо реагувати на події, які відбуваються, бути часткою загальнонаціонального руху спротиву до тих негативних подій, що відбуваються в державі.

Зараз державними службовцями стали ті, які ще місяць тому переховувалися в Росії. Високі чиновники в інформаційній сфері дозволяють собі заявляти: “Украинский язык — это неформат, надо его забывать”, української культури як такої не існує тощо. Хіба такі протистоятимуть “русскому міру”, обстоюватимуть наше історичне право на свою державу, мову, історію, культуру? Якщо ми, просвітяни, не будемо втручатися, захищати проукраїнську позицію, невідомо, чим це може закінчитися.

У нашій “Платформі націо­нального виховання”, яку маємо нині ухвалити, на першому місці патріотизм як запорука державності і реалізації націо­нальної ідеї. Ми повинні її опублікувати, передати у відповідні структури і домагатися виконання — від міністра освіти Квіта, прем’єра Яценюка, Президента Порошенка.

Центральне правління має намір звернутися до всіх високопосадовців з вимогою виконувати 10 статтю Конституції.

Немає іншої держави, де можна було б, не знаючи державної мови, обіймати такі високі посади. Це абсурд, який досі залишається в нашій країні.

Нині ухвалили закон про декомунізацію, просвітянам України треба брати найактивнішу участь у його реалізації, долучатися до роботи комісій з перейменувань.

Святослав ВАСИЛЬЧУК, голова Житомирського ОО “Просвіти”, повідомив, що житомиряни активно обстоюють гуманітарні питання. Відновили пам’ятний знак ОУН-УПА на Житомирщині. Подали звернення до всіх керівників міст, районів про зміну назв вулиць, бо в області і досі переважають радянські назви.

“Я ініціював зібрання національно-патріотичних сил, ми почали тиснути на владу. За рік досягли певних успіхів. Наприклад, вулицю Московську перейменували на вулицю Небесної Сотні, вулицю Котовського на вулицю Степана Бандери та ін. З нашого подання створили гуманітарну раду при голові облдержадміністрації. Через ту раду ми діємо.

Домагаємося від влади у Народицькому районі, в с. Базар, де відбувалися відомі історичні події, створити центр патріотичного виховання молоді.

Об’єднавши усі патріотичні сили, обговорюємо нагальні питання, подаємо звернення до обласної, міської влади, керівників усіх районів і міст, щоб закон про декомунізацію, інші патріотичні ідеї втілювати в життя.

Анатолій КОЛОДНИЙ, заступник директора Інституту філософії НАНУ, проаналізував складну ситуацію щодо створення єдиної Помісної Церкви в Україні. Чи об’єднаються православні церкви МП та КП, чи потрібно це робити? Адже Онуфрій, глава УПЦ МП, жодного разу не засудив сепаратистів, Путіна. На думку науковця, краще, якщо триватиме процес переходу вірян із Московського патріархату до Київського.

Треба вивчати ситуацію у всіх конфесіях і працювати в плані українізації.

Микола КУЛЬЧИНСЬКИЙ, голова Полтавського ОО “Просвіти”, запропонував осмислити деякі речі, що відбувалися в останній рік після Революції гідності. Потебня сказав, що будь-яка денаціоналізація — це збіднення людини. І це правда. За часів радянської влади люди заради якихось вигод зрікалися своєї мови, культури, збіднювали себе.

Однак після Майдану виявилися тенденції, що попри величезне зросійщення українського суспільства мільйони людей, перейшовши на російську, не втратили зв’язку з рідною землею. Вони захищали Україну на східному фронті і стали героями, такими самими, як і українськомовні. Це явище треба осмислювати.

“Ми готуємо серію видань спогадів від Старої громади до шістдесятників — Чикаленка, Єфремова, Дорошенка та інших. Читаючи ці спогади, розумієш, наскільки актуальні нині питання часів визвольної боротьби.

Історія свідчить, що треба підтримувати людей, які не втратили зв’язку з рідною землею попри їхню російськомовність. З часом українська мова посяде належне місце, якщо ми всі працюватимемо на цій ниві. Перемогу здобудемо тоді, коли буде єдність армії, влади і народу”.

Віталій МІХАЛЕВСЬКИЙ, голова Хмельницького ОО “Просвіти”, розповів про співпрацю із захисниками з Луганська і Донецька.

Переконаний, що треба посилювати гуманітарну сферу у ВНЗ, бо інакше ми за державні гроші готуватимемо фахівців, які потім або їдуть працювати за кордон, або навіть перебуваючи в Україні, працюють на закордон.

У такій ситуації потрібно починати з того, щоб працювало слово. Ми створили літературний театр, уже провели восьмі Шевченківські читання. Заключний їх етап — на Чернечій горі, це дуже гарно сприймається.

Один мій колега часто повторює, що українець не той, у кого батьки українці, а в кого українці діти. Треба виховати молоде покоління, яке з самого дитинства чутиме навколо українську мову. Тож і обласні центри, й столиця мають українізуватися.

Микола ТИМОШИК, професор Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, наголосив, що команда київського мера не сповідує українських цінностей, часом порушує власні норми.

Заплановано, наприклад, Червонозоряний проспект перейменувати на проспект Лобановського. Хоч є рішення: якщо вже якийсь об’єкт названо на честь діяча чи письменника, інший називати цим ім’ям не можна. У нас є вже стадіон Лобановського. 15 років триває листування з владою з пропозицією назвати одну з вулиць іменем Огієнка. Жодної відповіді. Тому керівникам “Просвіти” треба йти до мерів міст. У міському апараті є патріотично налаштовані люди, вони готові співпрацювати з нами, треба це використовувати.

Сьогодні твориться нова система електронних, мережевих видань. Молодь активно працює в інтернеті. Тому газеті “Слово Просвіти” треба оновити сайт і серйозно ним займатися, щоб вийти на перші позиції. Треба знайти фахового модератора сайта, підключити групу студентів — це великий наш рупор.

Василь ГЛАГОЛЮК, голова Коломийського міськрайонного ОО “Просвіти”, наголосив, що газета “Слово Просвіти” вкрай необхідна для роботи просвітянських колективів. У Коломийському райоб’єднанні передплачено 72 примірники. Кожен осередок має газету. Сподіваюся, що передплатників буде ще більше. Передплачуємо також обласну “Галицьку Просвіту”.

Василь Глаголюк розповів про роботу Івано-Франківської “Просвіти”, зокрема Коломийської. “Я з великим інтересом читаю “СП”, зокрема, в останньому числі виступи учасників круглого столу, статтю Ірини Фаріон, яка робить закиди до депутатів, зокрема, з блоку Петра Порошенка, “Самопомочі”, які принижують українську мову. Треба критикувати й Кабмін за те, що значно погіршилося матеріальне становище людей”.

Василь Петрович повідомив, що найближчим часом, 28 червня, у Маріамполі відбудеться великий захід — щорічний фестиваль вшанування української родини.

Володимир СЕМИСТЯГА, голова Луганського ОО “Просвіти”, зазначив, що без нашої газети, без преси працювати неможливо. Треба проводити дні нашої газети в областях, районах, навчальних закладах, збільшувати наклад видання силами просвітян.

Сьогодні мовне питання — це питання безпеки держави. Наша армія, спецслужби розмовляють російською мовою. Тож чи будуть вони захищати нашу державу? Донбас і Крим чітко дали відповідь на це питання. Майже вся міліція Донбасу, всі спецслужби перейшли на бік Росії.

Ті, що захищають нині на блокпостах Україну в Донецькій і Луганській області чи в напрямку Криму і розмовляють російською, повинні усвідомити, що “русскій мір” і далі збирається захищати своїх російськомовних. Чи треба давати їм шанс?

Звертаю увагу місцевих “Просвіт”, що в Києві на кожному кроці звучить російська мова, вивіски магазинів, біл-борди, реклами — і старі, і нові, що з’являються, — російськомовні.

Була ініціатива збирати матеріали для майбутнього музею “Просвіти”. Про музей усі забули. Якщо ми втратимо момент, зникнуть архівні матеріали, потім написати історію місцевих “Просвіт” буде надзвичайно складно.

Щодо звернення до Президента. Тут потрібно нагадати, що просвітяни його підтримали на виборах. І зауважити, що сьогодні відбувається політична криза, одним із чинників якої є президентська і державна влада. Не треба забувати, що попереду вибори до місцевих органів влади. Треба підготувати своїх кандидатів.

Володимир Семистяга зауважив, що минає рік від початку трагічних подій на Донбасі. Подякував усім, хто його підтримав, коли був у полоні бандитів, хто робив усе для того, щоб він залишився живий. На превеликий жаль, основне ядро луганської “Просвіти” сьогодні розгромлене, “Просвіта” не функціонує на тимчасово окупованій території, а це промислова частина Луганщини. Залишилися невеличкі анклави на Слобожанщині. На територіях, близьких до бойових дій, навіть не функціонує пошта, туди газети не доходять. Незважаючи ні на що, луганська і донецька “Просвіти” показали взірець патріотизму, любові до своєї Вітчизни. Бойовики заявляють, що просвітяни — це зрадники. Для них?

Частина наших просвітян (прізвища не називаємо зі зрозумілих причин) продовжує ту саму роботу на тимчасово окупованих територіях і в АТО. Це і є приклад того, що робила луганська “Просвіта” для виховання громадянина незалежної європейської демократичної держави.

Георгій ФІЛІПЧУК, академік АПНУ, зауважив, що просвітяни всіх часів завжди адекватно реагували на український і на неукраїнський світ. У геополітичному просторі на рівні стратегії, яка розроблена до 2020 року Російською імперією, дуже чітко записано: російська мова — державна. Записано про просування її на всьому світовому просторі, передусім в Україні. І кожний російськомовний (не росіянин, не громадянин Росії) входить в орбіту національних інтересів Росії.

“Я хотів би, щоб Інститут стратегічних досліджень, — наголосив Георгій Георгійович, — який є сьогодні при Президентові, цю річ окреслив як найбільш значущу з точки зору української стратегії захисту України, її територіальної цілісності і з розвитку і зміцнення української нації”.

Критерієм оцінки просвітянських низових організацій, і нашого Центрального правління, і кожного члена Ради є питання: що він зробив, щоб ми могли розповсюджувати “Слово Просвіти”, цей український тижневик, потужний за своєю суттю, але мало поширений за своїм об’ємом соціокультурного впливу на українство.

Я провів експеримент на рівні моєї малої батьківщини. У моєму районі передплатив близько 130 газет для будинків культури, шкіл, бібліотек тощо. Потім відмінив на місяць цей експеримент і чекав, що це підхоплять і продовжать. Хоча б ті бізнесмени, які прогулюють за вечір стільки, скільки коштує передплата 50 примірників газети. На жаль, не підхопили.

“Просвіта” зобов’язана донести до людей, пояснити, що посилення російськомовного простору, особливо на рівні особистого прикладу найвищих державних інститутів, є трагічним для України. Нових молодих чиновників треба навчати, спілкуватися з ними.

Закон Ка-Ка повинен бути ліквідований, він не має права на політичне, моральне і стратегічне існування. Такого українофобського закону, який руйнує

водночас стільки нормативних документів, порушує Конституцію, в Україні ще не було. 10 стаття Конституції автоматично переносилася в усі попередні мовні закони. Тепер через закон Ка-Ка цю статтю забрано із законів про всі рівні освіти. Це просто злочин.

Конституційний Суд 1999 року в умовах не проукраїнської більшості під тиском громадськості, політичних сил визнав 10 статтю Конституції. Рішення Конституційного Суду повинно сьогодні діяти.

Ми котрий місяць просимо міністра освіти Квіта не чіпати 624-й Наказ про гуманітарну складову, стратегічний. У всіх європейських країнах ця складова, навіть у негуманітарних вишах, від 47 до 53 %. Проблема виховання нації — це реформа №1.

Тож ставимо питання перед Президентом, щоб проблема національно-патріотичного виховання і концепція інформаційної безпеки стала загальнодержавною програмою.

Людмила СТРІЛЬЧУК, доктор історичних наук, професор, голова Волинської “Просвіти”, розповіла, що її дуже хвилює зокрема скорочення програми з історії України на неісторичних спеціальностях. Зараз це лише 15 пар за семестр. З них частина лекцій, а частина практичних занять. Вивчити історію України за цей час неможливо.

Обурює підхід, який панує у нашому Міністерстві з приводу української мови. У текстах ЗНО з української мови — 5 помилок, із літератури — 3 помилки. До тестів з історії також є зауваження.

Дуже важливе питання — релігійне. Без єдиної національної церкви не може бути сильної держави. Про це говорив ще гетьман Сагайдачний, який відновив український патріархат. Ми плідно співпрацюємо з нашим Київським патріархатом.

Загалом наша “Просвіта” дуже активна, маємо багато планів. У вересні чи на початку жовтня плануємо провести конференцію “Українська мова в рекламі”, бо часом рекламу неможливо ні слухати, ні читати.

Напередодні цього засідання написали листа до нашої обласної влади, пропонуємо, щоб представник від “Просвіти” був у кадровій комісії при затвердженні всіх державних чиновників, який би брав участь у співбесіді, в конкурсному відборі, оскільки ми переймаємося тим, хто приходить до влади, як владні працівники ставляться до мовного питання, української історії.

Найбільша проблема волинської “Просвіти”, що не маємо власного приміщення. Відсутня юридична адреса, куди могли б звернутися громадяни. Засідання проводимо то в якійсь із бібліотек, то в краєзнавчому музеї тощо. Попередній голова “Просвіти” звертався до влади, безуспішно. Я намагаюся змінити ситуацію, поки не вдалося. У тому приміщенні, яке ще перед Другою світовою війною будувала “Просвіта”, нині міський суд.

Леонід МУЖУК, кінорежисер, народний артист України. “Я подумав, що сьогодні Україна перебуває практично в тому путінському підвалі, у якому Семистяга був у Донбасі. У підвалі перебуває українське телебачення, українське кіно, освіта. Коли хтось хоче з’ясувати, чому так, йому ставлять запитання: а чому ти хочеш це знати?

Я хочу, щоб ми знайшли важелі, застосували механізми щодо челяді, яка обсіла центральні офіси, виповзла з регіонів, перемаскувалася і дає поради. Нещодавно я на 1 каналі телебачення вручав приз за дуже правдивий і серйозний фільм про АТО. Челядь, яка з’їхалася з Донбасу й Криму, окупувала телецентр на всіх поверхах, жодного українського слова я там не чув.

Глобалізацію вони сприймають приблизно так. “Мы идем в Европу, но в связи с тем, что все знают русский язык, и уйти от него нам не удастся, отложим это до решения вопроса”. Люди, які не поставили жодного прапора на Майдані, сьогодні в ефірі його дискредитують. Цим “болотяним” структурам однаково, що після них, адже сьогодні при владі вони.

Коли Саакашвілі їздив по Одеській області, він сказав: “Ми знайдемо інвестора і зробимо, що тут буде потрясаючий регіон, щоб тут була Європа”. Коли говорять українці, їх не слухають. А коли грузин скаже, що це Україна і тут повинна бути українська мова, може послухають. Коли він проводив нараду з місцевою владою і розповів, як наводитиме порядки, вони “вгрузли в крісла”…

У зв’язку з цим треба розробити платформу для одеської “Просвіти” і тримати постійний контакт з обласною владою. Якщо Саакашвілі зробить там Європу, яку обіцяє, то хай вона буде українською.

В інформаційному просторі відбувається реванш. “Інтер” сьогодні осідлав найпопулярніші частоти, нахабно відстоює проросійську позицію, фальсифікує, оббріхує українських журналістів (Миколу Княжицького). Ніхто на це навіть не зреагував, хоч це — кримінальний злочин.

“Болотяна команда” все робить для того, щоб підняти рейтинг так званого опозиційного блоку, дискредитувати владу, перемогти на місцевих виборах, а потім і до центральної влади. Те, що відбувається на державному телебаченні, робиться руками журналістів, які служили попередній владі. Держтелерадіо не зробило жодного кроку з локалізації неправди, антиукраїнської позиції.

Ми як громадська організація повинні перейти на систему депеш, громадського контролю, інакше всі будемо радіти тільки з того, що “вижили”. “Просвіта” ще має ресурс.

В обговоренні “Платформи національно-патріотичного виховання” та Звернення до Президента України також узяли участь заступник голови ВУТ “Просвіта” академік Олександр Пономарів, голова Київської міської “Просвіти” Кирило Стеценко, письменник, редактор журналу “Український світ” Олександер Шокало, професор Київського міжнародного університету Іван Ющук, письменник, лауреат Шевченківської премії Ярема Гоян, професор Музичної академії, народний артист України Анатолій Мокренко, голова Контрольно-ревізійної інспекції Олексій Черняхівський. Решту виступівнадрукуємо в одному з наступних чисел “Слова Просвіти”.

 

Матеріал підготувала

Надія КИР’ЯН

У Києві зустріли та привітали з річницею бійців батальйону «Січ», які повернулися з передової російсько-української війни
2015-06-26 16:24 slovo

21 червня у столиці на Майдані Незалежності активісти ВО “Свобода”, небайдужі кияни зустріли та привітали із річницею створення бійців батальйону особливого призначення “Січ”, які повернулися із передової російсько-української війни. Там хлопці несли службу в Пісках, Мар’їнці та Авдіївці. Із річницею батальйону українських воїнів привітав лідер ВО “Свобода” Олег Тягнибок, вручивши їм футболки батальйону “Січ”, “Легіону Свободи”, медальйони та батальйонівські кокарди. Бійців, які служать у батальйоні вже рік, було відзначено бойовими ножами з вигравіюваним гаслом батальйону: “Свобода і Честь”. Окрім цього, священнослужителі УПЦ Київського Патріархату нагородили волонтерів і солдатів, які відзначились у російсько-українській війні, медалями від Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета “За жертовність і любов до України”. Медалями від Філарета також нагородили Голову “Свободи” Олега Тягнибока, народних депутатів України VII скликання Олександра Мирного та Олега Гелевея.

Бійців на Майдані кияни зустріли гаслом “герої”, а заступник Голови ВО “Свобода” Андрій Мохник, звертаючись до “січовиків”, наголосив, що війна, в якій бере участь українське військо — це боротьба за українську душу. — Впродовж століть нашу українську душу намагалися знищити вороги, а нас перетворити на рабів. Але нині завдяки українському війську, зокрема і вашому героїзму, багато українців зрозуміли, що ця війна дає відчуття національної, української родини, гідності та сили. Ви продовжувачі боротьби козаків, січових стрільців, холодноярців, упівців! Ця тяглість поколінь дає тверде переконання у нашій спільній перемозі над одвічним ворогом — Росією! — заявив Андрій Мохник.

Лідер “Свободи” Олег Тягнибок, звертаючись до “січовиків”, привітав їх із річницею батальйону та підкреслив, що батальйон несе особливу місію: б’ючи ворога, провадить і просвітницьку діяльність серед українців Донбасу.

— За цей рік батальйон “Січ” фактично став легендарним, бо задемонстрував себе, як добре вишколена, дисциплінована, а найголовніше ідейна бойова одиниця. Ваша служба на Донбасі — це і просвітницька робота, адже після того, як зі Слов’янська вас скерували на передову, місцеві мешканці просили, щоби вас повернули. Я пишаюся тим, що нині тут, на Майдані Незалежності, ми зустрічаємо вас, бо “Січ” — це свобода і честь, яку ми всі відстоювали у час Революції гідності. Маєте пам’ятати, що у боротьбі з нашим відвічним ворогом — імперською Росією — ви не одні, адже ви — нащадки сотень тисяч українців, які боролися за свободу та незалежність України!

Зичу вам здоров’я, щоби ворожі кулі вас оминали, щоб усі якнайшвидше повернулися до своїх родин із перемогою! — наголосив Олег Тягнибок, звертаючись до прибулих із фронту “січовиків”.

Нагадаємо, що 18 червня 2015 року на базі батальйону відбулися урочистості з нагоди річниці “Січі”. Свободівці на чолі з Олегом Тягнибоком привітали “січовиків”, які наступного дня вирушили на Донбас.

Довідка. “Легіон Свободи” — комбатантське об’єднання свободівців, які в складі Збройних сил України, Національної гвардії, спецпідрозділів МВС і добровольчих батальйонів беруть участь у російсько-українській війні. Очолює “Легіон Свободи”, до складу якого входять понад 1000 свободівців, командир “Карпатської Січі” Олег Куцин.

Бійці “Легіону Свободи” проходять службу в різних військових підрозділах ЗСУ та МВС: батальйон “Січ” МВС налічує 110 бійців свободівців, “Карпатська Січ”, яка зараз легалізується в ЗСУ, — 76, Національна гвардія — 76 (зокрема 24 — “Азов”, 11 — “Донбас”), решта підрозділів МВС — 69, Збройні сили України — 462 (зокрема 26 — в “Айдарі”), Прикордонні війська — 14, ДУК ПС — 12. Пройшли медкомісію, але ще не мобілізовані — 168.

До “Легіону Свободи” входять 138 депутатів різних рівнів рад та інших посадових осіб органів державного управління та місцевого самоврядування: 6 народних депутатів України (Руслан Кошулинський, Юрій Сиротюк, Олексій Кайда, Маркіян Лопачак, Андрій Тягнибок, Олександр Марченко), 15 депутатів обласних і Київської міської рад (зокрема — голова Івано-Франківської обласної ради Василь Скрипничук), 56 депутатів районних рад (зокрема 1 голова районної ради), 48 депутатів міських рад (серед них 3 секретарі міських рад), 7 екс-голів РДА, 6 — інших посадових осіб.

На війні “Легіон Свободи” втратив 16 бійців. Це Олексій Коновалов (13 БТРО), Володимир Зюзь (“Айдар”), Віктор Голий (42 БТРО), Антон Цедік (“Донбас”), Віталій Коломієць (“Донбас”), Микола Томак (34 БТРО), Віктор Лавренчук

(І ОТБ), Віктор Цимбал (“Січ”), Ігор Каплуненко (НГУ, батальйон ім. С. Кульчицького), Володимир Степанок (57 ОМБ), Анатолій Чупилка (95 ОАМБ), Олександр Чирцов (“Карпатська Січ”), Дмитро Коряк (“Азов”), Василь Миханюк (95 ОАМБ), Олександр Єрмаков (“Карпатська Січ”), Ігор Канаков (“Дніпро-1”).

72 бійці “Легіону Свободи” дістали поранення різного ступеня тяжкості.

61 бійця нагородили найвищою партійною нагородою — золотим значком, із них 11— посмертно.

24 бійців “Легіону Свободи” нагородили державними нагородами. Антона Цедіка, Віктора Голого, Віктора Лавренчука, Анатолія Чупилку та Дмитра Коряка — посмертно.

 

Прес-служба Всеукраїнського об’єднання “Свобода”