Новости: Результаты онлайн теста: "Гражданская идентичность"

Последние новости

Ч. 30 (822), 30 липня — 5 серпня 2015
2015-07-30 17:00 slovo

Послання
2015-07-30 16:58 slovo

Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета Преосвященним архіпастирям, боголюбивим пастирям, чесному чернецтву та всім вірним Української Православної Церкви Київського Патріархату і всьому Українському народу з нагоди ювілеїв 1000-ліття упокоєння святого рівноапостольного Великого князя Київського Володимира, мученицької смерті його синів святих страстотерпців князів Бориса і Гліба та 1027-ї річниці Хрещення Руси-України

Дорогі браття і сестри!

Слава Ісусу Христу!

Сьогодні всі ми, Церква і український народ, на Батьківщині та у Діаспорі, відзначаємо особливий подвійний ювілей. Тисячу років тому відійшов від земного життя у Небесне Царство Великий князь Київський і всієї Руси Володимир, наш рівноапостольний просвітитель і Хреститель. А невдовзі від рук найманих убивць, посланих жадібним до влади Святополком Окаянним, завершилося мученицькою смертю життя синів Володимирових, святих князів-страстотерпців Бориса і Гліба. Також сьогодні ми молитовно відзначаємо 1027-му річницю Хрещення Руси-України.

Для чого ми згадуємо всі ці події? Найперше для того, щоби нагадати самим собі та всім правдиву нашу історію, а нагадавши, — зробити з неї корисні висновки та навчитися, як досягати доброго і уникати злого. Бо, на жаль, досі є ті, хто бажають привласнити нашу історію, через приниження наше — звеличитися, обкрадаючи нас, — збагатитися. Україну — вважають своєю окраїнною вотчиною, Церкву нашу — своєю прислужницею, а Київ, матір міст Руських, — власною провінцією. Цю неправду нам належить викривати — не лише для власного добра, а й для користі тих, хто сам себе та інших обманює, привласнюючи йому не належне. Бо лікування хоч і буває болючим, — але позбавляє від хвороби, а заспокоєння хворого без допомоги йому — приводить до біди.

Дорогі співвітчизники!

У важкий час війни, страждань, неспокою і боротьби відбувається нинішнє святкування. Тому з особливою пильністю ми маємо подивитися на наше минуле, бачачи в ньому приклади, які мають допомагати будувати власне сьогодення і краще майбутнє.

Зараз наша держава і народ борються з викликами зовнішнім та внутрішнім. Зовнішній — це агресія сусідньої країни, а внутрішній — недовіра і суперечки в народі, зубожіння та корупція, втома від боротьби. Чи зможемо подолати ці виклики — залежить від нас. Але приклад розбудови держави святим Володимиром свідчить: якщо будуватимемо життя країни та народу на міцному фундаменті Божих Заповідей, правди, любові до ближнього та жертовності, то будемо мати успіх.

Для того, щоби змінилося зовнішнє і спільне, кожному з нас належить змінюватися внутрішньо і особисто. Не чекати, доки це зробить хтось інший, не перекладати відповідальність лише на тих, хто перебуває при керуванні великими чи малими справами, — але найперше самому втілювати у власному житті простий для запам’ятовування Божий закон: “Як хочете, щоб робили вам люди, так і ви робіть їм” (Лк. 6:31).

Невже хтось бажає, щоби його обманювали? Щоби обкрадали, щоби чинили несправедливо? Щоби хтось прийшов зі зброєю та вчинив насильство або і позбавив життя? Ніхто собі такого не бажає. А якщо цього та всього іншого злого не бажаємо собі — то не повинні цього бажати і чинити щодо ближніх своїх.

Приклад святого Володимира навчає нас, що кожна людина може перемінитися, якщо бажає не лише пізнати Божественну істину, а й жити згідно з нею. Жорстокий — став милостивим, розпусний — побожним. Той, хто примножував багатство для себе — став надзвичайно милосердним. Правитель, який керувався лише своїми бажаннями, — виявив смирення перед Правдою Божою і на її основі став успішно будувати життя країни.

Бачачи все це, ми маємо такий добрий приклад застосовувати і до нашого власного життя. Відносини з ближніми своїми, обов’язки та працю, життя у родині, у місцевій громаді, в цілому суспільстві, Українську державу — все це маємо наповнювати правдою і любов’ю. Бо лише на такій основі зможемо, як і святий Володимир, збудувати спільний дім, який буде стояти на міцній, непохитній основі, а не на піску.

З недавньої ж історії нашого народу, як і сусідніх народів, маємо переконатися і в протилежному: якщо за основу життя суспільства брати ненависть, непрощення, бажання помсти, насильство, позбавлені правди Божої мудрування людські, гордість одних перед іншими, — то все це приводить до страшних руйнівних наслідків. Громадянська війна, терор і репресії, Голодомор, тюрми та заслання для невинних, зубожіння матеріальне і духовне — все це плоди прагнення побудувати життя без Божої правди, на основі гордості й ненависті. Маємо робити висновки зі своєї історії та не повторювати давніх помилок. Щоб не доводилося знову повторити нам або нашим нащадкам слова мудрої думи славного Гетьмана Івана Мазепи: “През незгоду всі пропали, самі себе звоювали”.

Революція Гідності та боротьба із зовнішньою агресією навчають нас того, що перемога можлива лише в єднанні зусиль, коли слова і справи надихаються жертовністю і любов’ю до рідного краю і народу. Дотепер Бог допомагав Україні долати найважчі випробування, сприяв у боротьбі за правду і свободу. Переконаний, що Він дасть нам і перемогу над агресорами і над нашими власними недоліками, — але тільки якщо ми як народ і кожен з нас особисто не звернемо зі шляху слідування Божим заповідям.

Ще одним доказом перемоги Правди Божої над лукавством і владолюбством є приклад святих Бориса і Гліба. Після смерті батька їхнього Святополк, який перебував у Києві, злякався, що брати можуть забрати у нього владу — хоч і не мали вони такого наміру. Сам лицемірний, жорстокий і підступний, він у жорстокості та підступності підозрював інших. А тому, щоби зберегти й утвердити свою владу, Святополк послав найманих убивць, щоби вони вбили братів його.

Проливши братську невин­ну кров, окаянний Святополк на деякий час ніби досяг свого, — але Бог Правосудний покарав злочинця. Не зміг братовбивця утримати ні престолу, здобутого кров’ю, ні зберегти своє життя, ні залишити по собі доброї пам’яті. Святополком Окаянним нарекли його люди, а святих мучеників Бориса і Гліба, які заради виконання заповіді братньої любові віддали своє життя, Бог, Церква і народ прославили і прославляють аж донині.

На жаль, у наш час з’явився новий Святополк Окаянний. Він називає нас своїми братами, але заради збереження власного престолу посилає до нас найманих вбивць, проливає невинну кров. Нехай не думає він, цей засліплений гордістю і неправдою правитель, що Бог не бачить його серця, не знає про його діла і не має сили зупинити його злочини! Так думав і той, давній Святополк. Але правда Божа перемогла тоді — переможе вона і тепер. Господь терпить до часу, даючи можливість злим покаятися, але коли міра терпіння Божого сповниться, суд Його буде справедливим, а покарання — невідворотним. Тож закликаємо цього нового Святополка Окаянного та всіх слуг, яких посилає він на злочини та вбивство, — зупинитися, одуматися і покаятися. Якщо отямиться — благо буде і йому, і народу, яким він править. А якщо ні — то нехай звершиться воля Божа!

Дорогі брати і сестри!

У день сьогоднішнього свята і ювілею закликаю всіх вас найперше до щирої сердечної молитви до Господа про мир в Україні, про визволення нас від нашестя чужинців, про захист Божий для мужніх українських воїнів, які ціною своєї крові захищають усіх нас, ближніх своїх. Піднесімо молитви за примирення ворогуючих, навернення заблукалих, покаяння грішних.

Просимо у Спасителя, Його Пречистої Матері, святих Володимира, Бориса і Гліба та Всіх святих Землі Української заспокоєння душевних і тілесних страждань для всіх, хто потерпів від нашестя чужинців, хто втратив рідних і близьких, зазнав шкоди для здоров’я, позбувся свого дому, хто став вигнанцем або змушений жити у неволі.

Просимо у Бога погасити ненависть і ворожнечу, яку вороги видимі й невидимі прагнуть розпалити серед народу нашого, щоби Господь дав нам однодумність та мир між собою.

Нехай ці щирі молитви піднесуться до Престолу Божого! Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни!

Зі святом, дорогі брати і сестри!

Слава Господу нашому Ісусу Христу!

Слава Україні!

 

ФІЛАРЕТ,

Патріарх Київський і всієї Руси-України

28 липня 2015 р. м. Київ

Про Конституцію і державну машину
2015-07-30 16:57 slovo

Володимир ФЕРЕНЦ,

м. Івано-Франківськ

 

Українську Конституцію змінюють і змінюватимуть ще багато разів. Звісно, конституційний процес має враховувати світову еволюцію. Наразі світ глобалізується і змінюється дуже швидко. Турбує те, що в Україні є чимало охочих безоглядно звіряти Конституцію з мінливою модою світу, хоч наслідки від безсистемного прийняття новацій можуть бути різними. Самозаспокоєння, обґрунтоване попередніми висновками експертів, може зле з нами пожартувати. Ми ж бачимо, що суспільство вже розвивається інакше — прискорено і не саморушійно, перебуваючи під потужним світовим впливом інформації, фінансів, тенденцій уніфікації, фальшування демократії і сотень різних технологій впливу на соціуми, які стали сучасною зброєю конкуренції, позбавляючи сенсу слово “ринок”.

Схоже на те, що реально неможливо передбачити наслідки нашої розхристаності перед світом. Потрібна нова філософія безпечного розвитку громадянського суспільства, якою Україна ще не володіє. Складається враження, що в процесі конституційної реформи мало хто цим переймається. Наразі маємо лиш політичну оцінку пропонованих конституційних змін. Коротка суть її в тому, що нардепи, які проголосували за президентський проект конституційних змін, виконали неприємний присуд української ситуації, а ті, що були проти, — зробили все можливе, щоб цей процес відбувся в належному емоційному тлі незгоди з українським фатумом. Зміни справді вибіркові, хоч варто було б раз зробити добрі системні зміни і більше Конституцію не міняти, знаючи, яку державу будуємо. Якщо обираємо європейський взірець націо­нальної держави, про це треба конкретно записати в головних положеннях Конституції, вилучивши з тексту багатослівні загальні сентенції на тій підставі, що текст повинен бути простим і зрозумілим народові без юридичних коментарів. Конституція — це основний закон народу і народ повинен розуміти його без посередників, щоб виконувати свідомо. На жаль, ґрунтовного опрацювання тексту Конституції не зроблено, адже пропоновані зміни часткові і лише розблоковують систему влади. Про новації щодо надання деяким областям України інших правил врядування треба говорити окремо і з валідолом.

Знаючи особливості української політики, можна очікувати остаточне прийняття конституційних змін силою більше 300 голосів нардепів. Потім українські ЗМІ презентуватимуть це народові як велику українську перемогу в непростій ситуації сучасного буття держави. Про все інше народ мусить здогадатися сам, зокрема чому так важко дається контроль над конституційним процесом і вже традиційно осоружною системою влади.

Щоб зрозуміти суть проблеми, доведеться вдатися до примітивних аналогій. Приміром, суспільство інтегрує волю окремих громадян, яку можна уявити силою вітру. Державу зручно представити розумною залізною машиною, яка цим вітром орухомлюється. Сила держави є дискретною, а суспільство володіє аморфною силою громади з багатьох осіб. Державна машина зазвичай має безліч ступенів свободи і чимало інструментів регулювання сили і напряму аморфної сили народного впливу, використовує безліч технологій утилізації енергії суспільного процесу передовсім для власного орухомлення і домагається щораз більшої самостійноcті дій. Державі байдуже, який вітер дме від народу: теплий мусон чи холодний буревій протесту. Максимум, що може зробити найбільший ураган революції — це перекинути догори дригом розумну залізну державну машину-трансформера. Тоді державна машина приречена трансформуватися, але неодмінно з користю для власного функціонування та ще більших можливостей контролювати силу народного протесту.

Зараз українське суспільство перебуває під оманливим впливом модного тренду щодо громадського контролю над державою. Модний тренд для народу — самоорганізація, з допомогою якої хтось сподівається впливати на державну машину, якось очистити від іржі корупції. Звісно, самоорганізація може зробити аморфний тиск суспільства на владу трохи сильнішим, впорядкованішим, може генерувати цунамі революцій, здатних перекидати державну машину догори дригом. Але замкнена на собі і зациклена на ілюзорній ідеї формального конт­ролю влади, людська самоорганізація не є справжнім інструментом керування державою. Від такого впливу система влади не змінюється, лише трансформується з метою самозбереження. Ми в цьому переконалися. Щоб контролювати дії державної машини, народові необхідно володіти макротехнологією управління державною машиною, тобто реально писати Конституцію як інструкцію, згідно з якою державна машина повин­на діяти, а також вміти користуватися демократією. Розумна державна машина таку можливість прогнозує, тому й не допускає реального народовладдя, розказуючи небилиці, як то вона гарно користується делегованою народом владою, щоб дозволити ширше самоврядування громад. Отже, проблема реального народовладдя умовно ділиться на два блоки.

Перший — забезпечити вплив суспільства на державну машину засобами реальної, не детермінованої державною машиною, демократії. На жаль, українці цього ще не навчилися. Річ у тім, що обираючи народних представників у владу, ми повинні усвідомлювати — після обрання вони неминуче стають елементами державної машини. Впливати на обранців народу з допомогою законів неможливо, адже закони пише не народ. На звернення громадських інституцій завжди знайдеться відповідь. Є ще революція, але вона не діє вибірково на поганців. Це річ затратна для суспільства і до того ж нічого не гарантує, хаотично змінюючи особи в незмінній чи трансформованій державній машині. Тому спрямовуючий вплив народу на державу може здійснюватися лише на стадії виборів опосередковано — з допомогою оцінки кандидатів за їхнім набором життєвих цінностей і якостей. Хочемо мати сильну національну державу — обираймо у владу винятково тих громадян, які мають совість і в житті керуються гуманітарними цінностями українців. Якщо ж обираємо емоційно, без огляду на критерії цінностей держави — одержуємо слабку державу з розмитою ідентичністю та державну машину, яка не розуміє і не виконує бажань суспільства. Щоб змінити політичну систему на користь народові, аморфний електорат повинен складатися зі справжніх громадян та володіти достатнім рівнем здорового глузду, щоб знати, яка держава потрібна та яких депутатів обирати. Таке суспільство постає не відразу, але воно свідоме і його неможливо зловити в логічну пастку на кшталт “парламентсько-президентська, проміжна держава”. У світі держави бувають лише національні, віртуальні або модерні колонії світу та імперії різних модифікацій незалежно від форми правління (парламентської, президентської чи конституційної монархії).

Другий спосіб контролю державної машини — реальна пріоритетна участь народу в конституційному процесі. Насамперед треба з’ясувати, що для нас є Конституція. Державна машина словами політиків каже, що це договір між владою і суспільством. Таке визначення засадничо неправильне і згубне для суспільства, адже урівнює в позиціях народ як аморфне джерело влади і конкретний народний інструмент — високотехнологічну державну машину. Договір між непорівнюваними сторонами не має жодного сенсу. Конституція — це дворівнева інструкція із самоорганізації суспільства, яка написана простою державною мовою. Її не потрібно тлумачити, надаючи безпідставний бонус касті правників, бо народна конституція повинна складатися з простих правил двох рівнів.

Перший рівень — сформульовані правила поведінки громадян, які забезпечують існування держави, але передовсім спрямовують зусилля і спосіб життя кожного громадянина на досягнення спільної мети буття всього суспільства.

Другий — це інструкція з діяльності державної машини, яка містить кібер-запобіжники проти шкоди людині.

Правила першого рівня народ у жодному разі не має права довіряти, встановлювати і змінювати державній машині. Він повинен формулювати ці правила за допомогою інститутів громадської самоорганізації і приймати винятково народним консенсусом на референдумі. Правила другого рівня стосуються механізму функціонування держави і змінювати їх можуть народні обранці, вислухавши думку організованої громадськості. Звісно, це варто робити лише за умови, що народ обрав переважно авторитетних особистостей за критеріями ідентичності та єдиного комплексу гуманітарних цінностей держави, а не за партійними списками як котів у мішку.

Тепер оцінимо готовність українського суспільства змінювати Конституцію. Пропоновані зміни, що стосуються місцевого самоврядування, подаються нам від імені державної машини, представники якої обрані переважно емоційно, еклектично і без поособового відбору за критеріями єдиних державницьких гуманітарних цінностей особи. Гірше того, в суспільстві триває боротьба трьох різних наборів цінностей держави: українського, російського і космополітичного. Єдиної гуманітарної основи держави суспільним консенсусом ще не прийнято. В такій ситуації питати думку народу нереально і вона апріорі не може бути врахована. Народ ще не володіє реальним механізмом вдосконалення правил першого рівня — головних засад Конституції. А саме цей блок статей Основного Закону потребує негайного підсилення у зв’язку з тим, що важливі основи державності масово ігнорують громадяни і багато представників влади. Погано те, що в умовах незрілості суспільства серед пропонованих змін Конституції є чужорідні запозичення на вимогу третіх сторін, які не є органічними, руйнують традиційний уклад ідентичності суспільства, зокрема загрожують цінностям родини. Про новації щодо самоврядування на окупованих територіях і говорити складно.

Тож можна зробити висновок, що суспільство не готове брати участь у повноцінному конституційному процесі, бо не володіє механізмом реальної демократії — обрання своїх представників винятково за критерієм єдиного державницького комплексу цінностей особи. Наразі суспільство ще не виробило неписаного стандарту державницьких цінностей особи — кандидата у владу. Відповідно не можуть запропонувати добрих змін Конституції представники від народу, які становлять еклектичне поєднання осіб, що керуються надто різними цінностями в особистому житті й публічно говорять різними державними мовами, не дібрані згідно з критеріям цінностей європейської національної держави. До того ж фетишизація позиції іноземних експертів у процесі формування змін Конституції є ознакою неготовності виборної влади самостійно розвивати конституційний процес за участю суспільства. У цій ситуації очікувати системних позитивних змін Конституції не доводиться, бо зміни повинні бути збалансованими і мати не локальну мету на взірець збільшення свободи місцевого самоврядування, а втілення конкретної моделі держави. Суспільство і надалі залишиться дезорієнтованим у сакраментальному питанні, яку державу ми будуємо і яких людей обирати, аж поки не мине час, відпущений долею для європеїзації українців на власній споконвічній території.

Як декомунізувати Кіровоград?
2015-07-30 16:56 slovo

Степан НАГІРНИЙ,

м. Київ

Пишу з приводу статті “Декомунізація? Назавжди!”, надрукованої у вашій газеті “Слово Просвіти” (ч. 26 за 2015 р.). Саме про дві назви, які пропонують дописувачі. Це Інгульськ і Богун.

Увічнення пам’яті тих діячів всеукраїнського масштабу, хто воістину поклав життя на олтар незалежної України — української за духом і суттю, потребує визнання як обов’язку наступних поколінь народу. Герої не вмирають. Вони живуть у пам’яті культурної нації. Саме цим визначається ступінь її зрілості. Обізнаність з історією свого краю сприяє вибору напряму дальшого поступу. З цією проблемою може впоратися найбільш освічена інтелігенція, тому їй повинен належати пріо­ритет у виборі шляхів і способів дальшого розвитку країни. На це справедливо вказує Д. В. Павличко. Президент України пропонує справу ліквідації окупаційної топоніміки передати в руки народу. Але чи може середній за освітою громадянин зорієнтуватися у виборі правильного вирішення цієї проблеми? Адже серед освічених громадян і свободолюбивих патріотів є ще багато совків, псевдопатріотів, що за часів СССР вірно служили тоталітарному режимові, а тепер, зодягши вишиванку, “борються за інтереси” народу. Освоївши методи боротьби за владу, вони досить легко проникли у керівні структури нинішньої влади. Ці плебеї Москви хочуть відкласти на потім ліквідацію окупаційної топоніміки, бо вона їм не заважає.

У статті про декомунізацію Д. В. Павличко не наполягає на своїй точці зору на цю проблему, але підказує, що це справа патріотичного духу. Прочитавши й листа Володимира Караташа, цього великого мученика, що пережив пекло Кінгірського повстання у боротьбі за визволення України, до президента України, легко відмовився від попередньої своєї ідеї, збагнувши: кращого перейменування, як назвати Кіровоград містом Івана Богуна, а мешканців міста і області богунівцями, ніхто не придумає. Ідея Володимира Караташа увічнення пам’яті Івана Богуна йде насамперед від Т. Г. Шевченка, яку він висловив у поемі “Гайдамаки”. Саме Іван Богун був проти союзу з Росією і Польщею у боротьбі за визволення України. “Не послухав ти, Богдане, Богуна поради”, — нарікали нащадки.

На думку Миколи Тимошика, пропозиція Ратушняка назвати місто Кіровоград Інгульськом схилила громадську думку до цієї назви. Та все-таки оте закінчення слова “-ськ” звучить якось не по-українськи, а швидше нагадує тюркське чи російське (Свердловськ, Петрозаводськ, Мічуринськ тощо). Може, і пан Ратушняк, як Павличко, погодиться, що кращого за “Богун” не придумаєш. Тому дивує позиція Миколи Тимошика. Він радить: “Тому, шановний Дмитре Васильовичу, давайте не будемо заважати ствердженню цієї назви Інгульськ”. Але, насправді, не один Дмитро Васильович, а ще й Володимир Караташ, і нарешті, найшановніший Тарас Григорович! Хіба не Микола Тимошик у тій же статті писав: “Увічнення пам’яті тих, хто поклав на олтар життя виборення незалежності України — українська за духом і суттю?” Він каже, що з назвою “Богун” запізнилися. Хто запізнився? Шевченко! І хто винен, що недослухалися чи недостатньо вивчили його безсмертні твори? Як це Дмитро Васильович може заважати своєю порадою, за якою стоїть В. Караташ і Т. Г. Шевченко? Хоч би як там розпорошувалися голоси і хто б те використав, а висловити свою думку має право кожен. Краще пізно, ніж ніколи.

Тепер щодо історичної назви міст нашої прадавньої Руської держави. Почнемо з нашої предвічної столиці — Києва.

Київ — місто Кия, Львів — місто Лева, Старокостянтинів — місто старого князя Костянтина. Малин — місто древлянського князя Мала. Харків — заснований козаком Харьком. Миколаїв — місто Миколи (є в Україні два Миколаєви). Бердичів — місто Бердича, Чернігів, за історією Геродота, — місто меланхлайнів, що у перекладі означає чорно одягнуті. Далі на північ від меланхлайнів, за Геродотом, живуть андрофаги — тобто людоїди. Є ще Василів, Васильків, Юр’їв, Самушин і т. ін., села Кирилівка, Прохорівка, Тарасівка, Дмитрівка. Таким чином, за давньою традицією до імені додавалося закінчення “ів” чи “ин”. Тому, думаю, назвати дотеперішній Кіровоград ім’ям Богунів, а мешканців міста і області богунівцями, — якнайкраще.

В історії України вже були богунівці, але тоді через нездатність правителів УНР керувати державою і народне безголів’я вони повстали проти гетьмана Павла Скоропадського. Відступили в Росію, а потім разом із більшовиками богунівський і таращанський полки добивали незалежність України. Та що й казати, навіть ім’я Шевченка використовували оті наші сусіди з півночі — андрофаги (за історією Геродота) — у боротьбі проти України.

Закінчує свою статтю Микола Тимошик так: “Спроба лише тепер “закинути” ідею з Богуном може спричинити до того, що проукраїнські голоси, як і не раз бувало в наших голосуваннях, розпорошаться, а опоненти українського в Україні увічнять направдиву імперську назву цього славного міста”. Не бійтеся “закидати”, не бійтеся опонентів. Від нас залежить, чи та проімперська назва буде навіки, чи до наступних парламентських і президентських виборів. І час покаже, чи вона правдива, чи фальшива. Ось і Ленін — ніби навіки у Києві навпроти Бессарабського ринку стояв з простягнутою рукою. Прийшов час упасти — і упав. Не допомогли йому встояти навіть комуністичні “хірурги”, що намагалися відновити відбиті ніс і вуха. То чому назву міста можуть увічнити вороги України, якщо воно наше та ще й славне, а не ми? Хто тоді у нас господар? Про славу міста “Богунів” можна буде говорити, коли “забудеться срамотня давняя година і оживе добра слава” — слава Богунова.

 

Увічнення пам’яті тих діячів всеукраїнського масштабу, хто воістину поклав життя на олтар незалежної України — української за духом і суттю, потребує визнання як обов’язку наступних поколінь народу. Герої не вмирають. Вони живуть у пам’яті культурної нації. Саме цим визначається ступінь її зрілості. Обізнаність з історією свого краю сприяє вибору напряму дальшого поступу. З цією проблемою може впоратися найбільш освічена інтелігенція, тому їй повинен належати пріо­ритет у виборі шляхів і способів дальшого розвитку країни. На це справедливо вказує Д. В. Павличко. Президент України пропонує справу ліквідації окупаційної топоніміки передати в руки народу. Але чи може середній за освітою громадянин зорієнтуватися у виборі правильного вирішення цієї проблеми? Адже серед освічених громадян і свободолюбивих патріотів є ще багато совків, псевдопатріотів, що за часів СССР вірно служили тоталітарному режимові, а тепер, зодягши вишиванку, “борються за інтереси” народу. Освоївши методи боротьби за владу, вони досить легко проникли у керівні структури нинішньої влади. Ці плебеї Москви хочуть відкласти на потім ліквідацію окупаційної топоніміки, бо вона їм не заважає.

У статті про декомунізацію Д. В. Павличко не наполягає на своїй точці зору на цю проблему, але підказує, що це справа патріотичного духу. Прочитавши й листа Володимира Караташа, цього великого мученика, що пережив пекло Кінгірського повстання у боротьбі за визволення України, до президента України, легко відмовився від попередньої своєї ідеї, збагнувши: кращого перейменування, як назвати Кіровоград містом Івана Богуна, а мешканців міста і області богунівцями, ніхто не придумає. Ідея Володимира Караташа увічнення пам’яті Івана Богуна йде насамперед від Т. Г. Шевченка, яку він висловив у поемі “Гайдамаки”. Саме Іван Богун був проти союзу з Росією і Польщею у боротьбі за визволення України. “Не послухав ти, Богдане, Богуна поради”, — нарікали нащадки.

На думку Миколи Тимошика, пропозиція Ратушняка назвати місто Кіровоград Інгульськом схилила громадську думку до цієї назви. Та все-таки оте закінчення слова “-ськ” звучить якось не по-українськи, а швидше нагадує тюркське чи російське (Свердловськ, Петрозаводськ, Мічуринськ тощо). Може, і пан Ратушняк, як Павличко, погодиться, що кращого за “Богун” не придумаєш. Тому дивує позиція Миколи Тимошика. Він радить: “Тому, шановний Дмитре Васильовичу, давайте не будемо заважати ствердженню цієї назви Інгульськ”. Але, насправді, не один Дмитро Васильович, а ще й Володимир Караташ, і нарешті, найшановніший Тарас Григорович! Хіба не Микола Тимошик у тій же статті писав: “Увічнення пам’яті тих, хто поклав на олтар життя виборення незалежності України — українська за духом і суттю?” Він каже, що з назвою “Богун” запізнилися. Хто запізнився? Шевченко! І хто винен, що недослухалися чи недостатньо вивчили його безсмертні твори? Як це Дмитро Васильович може заважати своєю порадою, за якою стоїть В. Караташ і Т. Г. Шевченко? Хоч би як там розпорошувалися голоси і хто б те використав, а висловити свою думку має право кожен. Краще пізно, ніж ніколи.

Тепер щодо історичної назви міст нашої прадавньої Руської держави. Почнемо з нашої предвічної столиці — Києва.

Київ — місто Кия, Львів — місто Лева, Старокостянтинів — місто старого князя Костянтина. Малин — місто древлянського князя Мала. Харків — заснований козаком Харьком. Миколаїв — місто Миколи (є в Україні два Миколаєви). Бердичів — місто Бердича, Чернігів, за історією Геродота, — місто меланхлайнів, що у перекладі означає чорно одягнуті. Далі на північ від меланхлайнів, за Геродотом, живуть андрофаги — тобто людоїди. Є ще Василів, Васильків, Юр’їв, Самушин і т. ін., села Кирилівка, Прохорівка, Тарасівка, Дмитрівка. Таким чином, за давньою традицією до імені додавалося закінчення “ів” чи “ин”. Тому, думаю, назвати дотеперішній Кіровоград ім’ям Богунів, а мешканців міста і області богунівцями, — якнайкраще.

В історії України вже були богунівці, але тоді через нездатність правителів УНР керувати державою і народне безголів’я вони повстали проти гетьмана Павла Скоропадського. Відступили в Росію, а потім разом із більшовиками богунівський і таращанський полки добивали незалежність України. Та що й казати, навіть ім’я Шевченка використовували оті наші сусіди з півночі — андрофаги (за історією Геродота) — у боротьбі проти України.

Закінчує свою статтю Микола Тимошик так: “Спроба лише тепер “закинути” ідею з Богуном може спричинити до того, що проукраїнські голоси, як і не раз бувало в наших голосуваннях, розпорошаться, а опоненти українського в Україні увічнять направдиву імперську назву цього славного міста”. Не бійтеся “закидати”, не бійтеся опонентів. Від нас залежить, чи та проімперська назва буде навіки, чи до наступних парламентських і президентських виборів. І час покаже, чи вона правдива, чи фальшива. Ось і Ленін — ніби навіки у Києві навпроти Бессарабського ринку стояв з простягнутою рукою. Прийшов час упасти — і упав. Не допомогли йому встояти навіть комуністичні “хірурги”, що намагалися відновити відбиті ніс і вуха. То чому назву міста можуть увічнити вороги України, якщо воно наше та ще й славне, а не ми? Хто тоді у нас господар? Про славу міста “Богунів” можна буде говорити, коли “забудеться срамотня давняя година і оживе добра слава” — слава Богунова.

 

Ювілейна епістола до колеги-земляка Віктора Погрібного
2015-07-30 16:55 slovo

Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ,

лауреат Національної премії імені Т. Шевченка

 

Дорогий Вікторе Олексійовичу!

Вбачаю певну закономірність у тому, що свій вісімдесятий серпень* ти зустрінеш у пору активізації кампанії щодо перейменування Кіровограда. Усе твоє свідоме життя пов’язане з цим містом. Ти був редактором обласної газети “Молодий комунар” і заступником редактора “Кіровоградської правди”. Твої репортажі, нариси, фейлетони, передусім публіцистика мали добрий розголос. Закономірно, що ці газетні матеріали стали потім підмурком твоїх публіцистичних книг “Жертовне вогнище” та “Серед українців”.

Впам’ятку мені твої молодечі вірші степового розмаху: “Гей, життя! Озовися, друже! Руку хлопчині дай!”

Життя подало руку, і газетярський досвід став цокольним поверхом будівлі твоєї художньої прози. Кажу про книги “Царина” і “Куща”. Несподівано для багатьох ти засвітився як новеліст. З приємністю прочитав я у “Літературній Україні” статтю О. Слоньовської про твою новелістику. Вона ґрунтовно розібралася у твоєму літгосподарстві. З чим і вітаю тебе принагідно.

Упродовж 45 років ти керуєш обласним літоб’єднанням “Степ” і редагуєш літературно-мистецький журнал з однойменною назвою. Видається він, як і твори місцевих літераторів, на кошти тобою ж заснованого літературного фонду “Відродження”. Ти член Національної ради Конгресу української інтелігенції та голова його обласного відділення. Лауреат літературно-мистецької премії ім. Нечуя-Левицького, премії О. Вишні, обласних премій ім. Яновського та Маланюка.

Пам’ять наша вибіркова. Ми чи не останні з могікан, на чиїх очах зачиналися поетичні долі Валерія Юр’єва, Валерія Гончаренка, Леоніда Народового й інших. Як видавець, причетний до їхніх публікацій в обласній пресі, ти знаєш, що, за великим рахунком, стали вони жертвами обкомівських ідео­логічних церберів. Усіх отих піскунових та їхніх запопадливих обслуговувачів на- взір недремного куратора літератури у “Кіровоградській правді”і за сумісництвом графомана Наума Нойовича Добріна.

Не всі спраглі правдивого слова витримували тиск з “великої хати”. Одні рятувалися втечею за межі області, інші пристосовувалися, ще інші поступово спивалися. Тому, повертаючись до початку листа, лишається зауважити: декомунізація топонімів — це й акт справедливості щодо дочасно згаслих талантів.

Якщо відверто, мене засмутили наслідки дискусії з цього приводу. По суті звелася вона до двох назв: Єлисаветград та Інгульськ. Обидві, як на мене, неприйнятні. Перша відкидає нас на смітник історії, друга — суперечить здоровому глузду. Поясню чому. Тенденція називати міста й села за назвами рік — прадавня. Та якщо можливий, скажімо, Дніпровськ, бо Дніпро, попри всі над ним знущання, живий, то Інгульськ — фіксація ріки фантомної, нужденної. В давнину була вона судноплавною. Сьогодні — це сумна ілюстрація нерозум’я самовбивчої діяльності людини. Спершу треба врятувати Інгул, а вже потім козиряти назвою.

Чи не забув ти дні української літератури на Кіровоградщині? Таких “днів” не було потім у жодній з областей. Навіть московська “Литературная газета”, яка, до слова, не опускалася тоді до багнот українофобства, як її нинішня посестра, висловила захват, надавши розворот цій події.

Ми з тобою були у групі Олеся Гончара. Згадай, як у Верблюжці три голови колгоспів влаштували небачений — фламандської пишноти — обід. Згадай, як вразила назва села автора “Собору” і як він доскіпувався її етимології. Де та назва? Верблюжку перейменували на Погребнякове, на честь небіжчика, секретаря ЦК КПУ. Взірець безглуздя! Поховали рідкісний топонім, знехтувавши історичною складовою (був такий Верблюзький полк) і виказали при цьому безнадійну естетичну глухоту: назва не лишень громіздка, а й із могильним доважком.

До чого веду? А до того, що казав тобі і в телефонному режимі. Маємо гроно імен першого ряду, кожне з яких могло би бути шапкою міста: Кропивницьк, Саксаганськ, Садовськ, Яновськ. Навіть Винниченськ. Складніше з Маланюком: прізвище співзвучне з прізвищем одіозного комуністичного секретаря. А шкода, поет унікальний.

Маючи такі імена, чи варто, скажи, шукати екзотів “на стороні” або ж притягувати за вуха історичні постаті, не прив’язані до краю ні фактом народження, ні діяльністю?

Гончар, якому належить ідея перейменувати Кіровоград на Тобілевичі, ймовірно зважив усі pro et contra. Тому, по-перше, виокремив явище, яке не має аналогів і поєднує тріо талантів, по-друге, зважив, що явище це — народжене степом. Цебто є його обличчям. То чи випадає відмовлятися від свого обличчя?

Ти очолюєш філію обласного краєзнавчого музейно-природного заповідника “Тобілевичі”. Тобі, автору путівника “Тобілевичі”, належить ініціатива відновлення статусу Арсенівки, села, в якому народився Карпенко-Карий. То ж, як мовиться, й карти в руки. Відстоюючи топонім, суть якого яскрава, персоналізована українська складова, ти, депутат обласної ради двох скликань, підтвердиш і послідовність своєї життєвої позиції.

Так, не все від тебе залежить. Усвідомлюю, який шалений опір чинитимуть ті, хто хапається за вчорашній день і кому начхати на культурні традиції краю. Але не спробувати переламати ситуацію — свідомо втратити історичний шанс.

Вісім років тому прочитав я вірш Павличка, написаний ним у Португалії, у Лісабоні. З властивим йому темпераментом Дмитро Васильович затаврував хохляцьку дурість, яка, як воша кожуха, тримається принизливої назви міста у центрі України. Тоді ж був написаний і мій вірш, який має прямий стосунок до заторкнутої загальнонаціональної проблеми. Можливо, він стане тобі у пригоді, схилить до роздумів і рішучіших дій.

 

Є назви міст — сорочка гамівна

для духу вольного,

тому Кіровоград

я Байгородом вперто називаю,

як називав його шляхетний

мрійник

Яновський, чия тінь там

досі бродить,

чи — Тобілевичі — за Гончарем.

Й коли я це кажу, мені здається —

степ, розгорнувши книгу

різнотрав’я,

побрязкує, немов ключами, гроном

ним вилущених золотих імен.

Всі там: Карпенко-Карий,

Кропивницький,

Садовський, Саксаганський,

що його,

пригадується, у листі до мене

Тарковський-старший генієм

назвав.

Хіба лишень Садовську-Барілотті,

я бачу ніби крізь оптичне скло —

можливо, це тому, що надто рано

укрилась вона ковдрою степів…

 

Зате виразно бачиться мені

високий хлопчик в круглому

кашкеті.

Худий і зграбний, йде він мимо

церкви

і, роззираючись, ступа на міст,

а звідти

бере праворуч, в напрямку Інгулу,

до одного з гігантських валунів,

що їх іще льодовикова ера

лишила тут (доба льодовикова

дісталася і нам на спаді літ).

 

А хлопчик далі йде, і я ступаю

за ним услід аж до валів фортеці,

які гарячим розсипом кульбаб,

сонцями їх засліплюють нам очі.

Ще кілька кроків — й ми

біля гармат

меморіальних, звідси миска міста

мов на долоні… Хлопчик завмира,

готуючись одну з них осідлати,

та раптом з-за дерев як постріл:

“Же-е-ню!”

Так-так, то він,

то Женя Маланюк,

реального училища, реалки

місцевої високодумний учень.

Щеза видіння… подумки долаю

шлях звивистий

майбутнього поета

на Львів, Варшаву, Прагу й далі —

в тумани роздоріж, за океан.

Навіщо я нагадую про те,

що знають всі філологи? Бо певен:

прозріти може й підневільне

місто,

якщо із нього здерти миром всім

важку московську шапку, що її,

усупереч календарю і глузду,

воно тримає обома руками

вже стільки літ на голові своїй,

натягуючи аж на очі, так,

що навіть Д. Павличко з Лісабона

піддав його анафемі…

 

Під шапкою цього сліпого міста

ходила бідна молодість моя,

й лишень тому я не осліп, як інші,

що у своїх літаннях потаємних

здирав анахронічну шапку з нього.

З валів його фортеці земляної

ходив безвізно в синє-синє небо

під тріумфальну музику кульбаб

й тим зрідка грівся…

 

Круглі дати на схилі літ не надаються до оптимізму. Тим паче за руїни і морального обвалу суспільства. Вражена тяжкими хворобами українська державність під загрозою самознищення. Війна підживлює цю загрозу.

Важливо протистояти навалі негативу в міру своїх можливостей. І, як мовлено до нас, не занепасти і не зневіритися. Так я подумки наказую собі. Цього ж бажаю й тобі. Даруй, що ювілейне послання скупе на піротехніку й бенгальські вогні. На горлі — пальці грубої реальності. Доброго тобі здоров’я і працездатності. І не квапся у патріархи. Хоча у старості є свої переваги. Якщо мені не довіряєш, прочитай трактат Цицерона “Про старість”. Є в тебе гарний вірш, а в ньому рядки:

Якщо грішна душа,

То на пісню грішна!

Гріши й далі “на пісню”. Сам Бог грішив на творчість, тому й прихильний до грішників такого штибу. Переконую себе у немарності твоїх депутатських зусиль і тішуся думкою про зустріч не в Єлисаветграді чи Інгульську, а в ТОБІЛЕВИЧАХ, де ми обов’язково навідаємося до дитячої бібліотеки ім. ВІКТОРА БЛИЗНЕЦЯ.

Київ-Глеваха

_________________

* Віктор Погрібний народився 5 серпня 1935 року.

«Якщо б Президентом був я»
2015-07-30 16:54 slovo

Доброго дня вельмишановній редакції!

Я, Орел Григорій Арсентійович, мешканець села Успенка Онуфріївського району Кіровоградської області, ознайомився у тижневику “Слово Просвіти” (ч. 27 за 2015 р.) із пропозицією Є. І. Ґолибарда про створення рубрики “Якщо б Президентом був я”, яка повинна дати можливість читачам узяти участь у створенні просвітянського проекту реформ в Україні.

Отже, якщо б Президентом був я, то негайно задіяв би всі доступні мені важелі впливу з метою суттєвого покращення роботи тієї чималої частини нардепів, через яких Верховна Рада в нинішній ситуації стала відчутним гальмом у проведенні реформ і, зокрема, в боротьбі за подолання корупції. Свідченням явно недостатньої роботи нашого парламенту є те, що він за цей час насилу спромігся розглянути і прийняти лише 30 % проектів законів з усіх, які подавалися, в той час як в інших державах кількість розглянутих проектів, що надійшли, становить близько 100 %.

Частині наших депутатів притаманні безвідповідальність, некомпетентність, байдужість, недисциплінованість, небажання працювати або й навмисне блокування і перешкоджання рухові на шляху реформ і боротьби з корупцією. Потрібно розробити і прийняти узаконений механізм, який би дозволяв швидко і легко, без зайвої балаканини і тяганини позбавлятися таких горе-депутатів, які самі працюють незадовільно і заважають іншим та ганьблять високе звання нардепа.

Пропоную: нових виборів на місце тих, кого позбавили депутатського мандата, не проводити, бо це дорого і забирає надто багато часу. Позачергові і часті вибори викликають, як правило, велике невдоволення у виборців, явка людей у цих випадках дуже низька і порушень тут допускається безліч. Тому необхідно ухвалити закон, щоб можна було замість того (тих), хто втратив звання нардепа, вважати обраними депутатами колишніх кандидатів у депутати, які на минулих (попередніх) виборах за кількістю голосів зайняли друге місце після того, хто був обраний у день виборів.

Пропоную зняти недоторканність із депутатів, суддів, прокурорів і всіх інших, хто її тепер має. Потрібен також закон про імпічмент Президента. Дехто любить посилатися на європейські країни, там, мовляв, недоторканність ніхто не скасовує. Але ж зловживань у них так багато, як у нас, під прикриттям недоторканності, немає, а в Україні панує майже суцільна корупція, хабарництво, використання службового становища у власних корисливих цілях, розкрадання майна і коштів та ін. Тут потрібне очищення суспільства від усякої скверни, починаючи із владних структур і донизу.

Я так думаю: ті, хто не зможе працювати на посадах без недоторканності, бо нібито заважатимуть чиїсь погрози і утиски, нехай перейдуть на іншу роботу — знайдуться люди, які не побояться працювати, не маючи особливого імунітету. Нині у нас виходить так, що чимало високопосадовців обкрадати народ і державу на мільйонні і мільярдні суми зовсім не бояться і не соромляться, а добросовісно працювати без надання їм недоторканності нібито не можуть, бо чогось чи когось “бояться”. Виходить, у тих, що вою­ють на Сході, життя комфортніше і не таке дуже небезпечне, як у наших деяких посадовців, то вони потребують ще багато чого. Народ усе бачить, чує, відчуває, розуміє, тому він стрічає своїх захисників нескінченним: “Героям слава! Слава! Слава!” А шахраїв, аферистів, лжепатріотів, корупціонерів — своїх визискувачів — супроводжує гнівним і презирливим: “Ганьба! Ганьба! Ганьба!..”

Під заставу за скоєні злочини нікого не можна відпускати, крім за дрібні, незначні та ненавмисні порушення закону, бо у нас сьогодні виходить так, як сказано в оцьому вірші:

Спіймали злодіїв ораву,

Відразу всіх арештували…

 

Вже й відпустили під заставу:

Внесли мільйони, що накрали,

Тоді злочинці повтікали.

Виходить так: хтось украв 20 чи 500 мільйонів, а під заставу віддав лише 5 мільйонів і втік. От і добре — можна ще красти. А інші бачать, як той викрутився, і продовжують красти. А народ бідує, терпить, хоча врешті-решт терпець урветься, і він може сказати: “Навіщо нам така влада, яка не може чи не хоче дбати про людей, про розвиток країни”.

На тлі добровільного об’єд­нання і зменшення громад та чисельності населення в Україні кількість нардепів пропоную скороти до 300 осіб. Краще менше, та краще.

Пропоную розробити програму і проводити навчання на громадських засадах із депутатами, суддями, прокурорами, держслужбовцями усіх рівнів із питань просвітництва, будівництва демократичної держави європейського зразка, з питань культури, мови, моральності, духовності та ін. хоч би по 8—10 годин на місяць з наступним складанням заліків.

Учитися працювати над собою, розвиватися, підвищувати свій фаховий рівень повинні всі, хоч би які досягнення у будь-якій сфері людської діяльності вони мали і хоч би які посади обіймали.

 

Григорій ОРЕЛ,

село Успенка, Онуфріївський р-н Кіровоградської обл.

Користуючись запрошенням Євгена Голибарда підтримати рубрику у Вашій газеті «Якщо б Президентом був я…», я рішуче зважилась написати свої пропозиції до закону про українську мову в Україні.

Шановна редакціє!

Мені найбільше болить мовна ситуація в нашій державі. Я вислідковую всі публікації про мову, але, крім болю сердечного, нічого не маю. Тільки тепер, коли “Просвіта” і “Слово Просвіти” взялися настійно за цю справу, то за підтримки письменників, учених-філологів, юристів і людей, які люблять свою країну, весь цей біль повинен вилитись у діло.

На мій погляд, погляд людини, яка любить свою мову, вболіває за неї, погляд учителя і учениці учительки найвищої категорії, діло повинно йти за таким алгоритмом:

1. Міністерство освіти повин­но підготувати для дошкільних і шкільних закладів учителів найвищої кваліфікації, найвищих моральних якостей, які зможуть прищепити любов до Батьківщини, до мови, рішуче очистять школу і навчання від корупційних проявів.

Слід перевірити всі факультети, які готують педагогів і вчителів початкових класів, — чи не за старими методиками навчають сучасних студентів?

Серед абітурієнтів обирати найкращих, які справді хочуть стати вчителями, навчити їх працювати відповідально, натхненно і чесно, щоб вийшли з вишів патріотами і антикорупціонерами, знавцями своєї справи і сповненими любові до дітей.

Щоб у цих вишах не можна було знайти таких студентів, що хотіли б одержати диплом за гроші без знань, та викладачів, які б оголошували розцінки за оцінки в залікових книжках (це з досвіду моєї внучки в університеті ім. Драгоманова).

2. Усі дошкільні і шкільні заклади повинні працювати тільки українською мовою. (Штурмують же деякі “елітні” діячі своїх дітей дома англійською мовою з 3-х років). Маленькі діти в доброму колективі швидко вивчать українську мову і навчать своїх батьків (з підслуханої розмови дитини з дитсадка із мамою).

У школах, на уроках і перервах — українська мова, учителям заборонити спілкування з учнями на перерві неукраїнською мовою.

3. Викладачі всіх предметів мають розповідати про досягнення наших вчених, літераторів, художників, поетів та ін. видатних людей, які своєю працею прославили Україну, відомих за межами України.

4. Робота учителя — дуже тяжкий труд, а тому вона повинна бути відповідно поцінована в школі, а в пресі — розповіді про цих людей. Інформацію про найкращі зразки цієї роботи видавати як методички. Все зазначене — першорядне і вічне, законне і невідворотне.

А поряд із цим:

1. Організувати лікнеп для всіх чиновників і журналістів, які так закопались у бандитсько-тюремний сленг, що забули, що колись учились у школі.

а) Тим, які зразу не погоджуються, що в службових цілях і в кореспондентській роботі користуватимуться українською мовою, призначити випробувальний термін і прискіпливо перевірити.

б) Тим, які не володіють мовою, влаштувати курси і визначити рівень володіння мовою.

По закінченні курсів усіх оцінити, неспроможних звільнити, а на їхнє місце взяти за конкурсом.

2. На роботу у вищі навчальні заклади приймати викладачів високої кваліфікації, спроможних подавати свій предмет українською мовою і без корупційних нахилів.

3. Засоби інформації заселити гарними, професійними українськомовними мовниками, інформування українською 80%.

4. “Володарям” телеканалів так написати закон, щоб вони організували цікаві передачі українською, давали пізнавальні, навчальні, науково-пізнавальні, культурно-масові передачі, які б спонукали молодих і дорослих до покращання стосунків між людьми, сповідували високі етичні норми.

Із ученими-філологами, письменниками і юристами слід скласти такі тексти законів, щоб невідворотно виконувалась кожна буква, — і українська мова запанує в усій Україні!..

Ваша газета — найкраща, най­грамотніша і найукраїнськіша в Україні, зуміє заставити всіх лінивців, бездушних людей і антиукраїнців працювати за законом “Про українську мову”, створеним зусиллями “Просвіти” і “Слова Просвіти”. Ви вже віддали цій справі багато сил і уваги.

З Роси і Води Вам! Слава Україні!

 

З повагою

Олена Пантелеймонівна СКРИННИК,

м. Київ

А скільки в Україні талантів!
Р. Я. ПОТОКА,
м. Зміїв Харківської обл.

Шановна редакціє “Слова Просвіти”!
Відгукуюсь на пропозицію Євгена Ґолибарда “Якщо б президентом був я…”, то:
1. Видав би наказ, щоб кожному дорослому в паспорті ставився штамп з ідентифікаційним номером і заборонив вимагати ксерокопії. Це б зекономило багато дорогого паперу.
2. У маленьких містах, містечках, селищах, де є центральне опалення з занедбаною тепловою мережею, дозволив би встановлення індивідуального газового опалення, тільки не так як зараз “усім будинком”, а тим, хто цього хоче. Це б зекономило 50% газу, який іде на опалення цих населених пунктів.
3. Народним депутатам встановив би щорічну відпустку тривалістю 24 робочих дні, як всім, і встановив би штрафи за прогули. Тому що це їхня робота.
P. S. У США і досі працює бюро раціоналізаторських пропозицій. Приймають все, навіть смішне, і виплачують за це гроші. Потім ці пропозиції сортують і направляють фірмам для впровадження. А скільки у нас в Україні талантів!!
Слава Україні!

Територія гідності
2015-07-30 16:51 slovo

Анатолій КУЩ,

лауреат Національної премії імені Т. Шевченка

Що таке Майдан? Це не площа в центрі Києва. Це сакральний, постійно діючий духовний центр усієї України. Символ свободи, революції, символ народовладдя та гідності українців.

Простір Майдану мусить бути максимально розкритим, щоб громада бачила себе і щоб громаду бачили керівники держави та світова спільнота. Це місце, де має бути закарбована пам’ять минулих століть, сучасних подій та де має бути місце пам’яті майбутнім подіям.

Історія сучасного Майдану почалася 1995 року, коли було оголошено перший конкурс на реконструкцію Майдану. Конкурс тривав п’ять років. Два моїх проекти отримали першу та третю премії — більш чисту перемогу тяжко собі уявити. Другу премію здобув проект О. Комаровського, родзинкою якого була пропозиція створити на Майдані музей Державності.

Майже в наказному порядку наші проекти було об’єднано. За основу взято мій проект — лауреат першої премії. Монумент композиційно складався з кількох елементів, нерозривно пов’язаних між собою. На передньому плані зліва — композиція ЗАСНОВНИКИ КИЇВСЬКОЇ РУСИ-УКРАЇНИ, в глибині — МУЗЕЙ ДЕРЖАВНОСТІ, фасадом якого є колонада з пантеоном ДЕРЖАВОТВОРЦІВ, у центрі монумента колона з ОРАНТОЮ — УКРАЇНОЮ.

Пантеон поєднував у собі князівську добу, добу козаччини та Української Народної Республіки. Це — князь Аскольд, свята княгиня Ольга, Святослав Хоробрий, Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, король Данило Галицький, засновник козаччини Байда Вишневецький, геніальний полководець гетьман Петро Сагайдачний, творець козацької держави України, гетьман Богдан Хмельницький, видатний політик та культурний діяч, гетьман Іван Мазепа та перший президент Української Народної Республіки Михайло Грушевський.

По обидва боки колонади фасаду музею, на пілонах, мали бути масштабні рельєфи з портретними зображеннями духовних державотворців: від Нестора Літописця і аж до Василя Стуса та В’ячеслава Чорновола.

Ідея цих рельєфів — повернення нам нашої історії, наших геніїв та героїв.

У проекті, який я подав на міжнародний конкурс, монумент доповнюється пам’ятником, що присвячується Героям Революції гідності та Небесної Сотні. Пам’ятник розташований попереду правого боку монумента, лицем до лиця із Засновниками Київської Руси-України.

Саме Революція гідності і герої Небесної Сотні та інші патріоти, які й зараз гинуть у боях з агресорами, окупантами, відстоюючи справді Незалежну Україну, — цьому присвячені Монумент Незалежності та Музей Державності, Музей Майдану.

Коли ми 2000-го почали перебудову Майдану почергово, то спочатку з’явилася ОРАНТА-УКРАЇНА, потім скульптурна композиція ЗАСНОВНИКИ КИЄВА. А коли дійшла черга будувати фасад МУЗЕЮ ДЕРЖАВНОСТІ, то фінансування раптом припинилося. Пояснювали це тим, що відсутні гроші, ще виникли питання до приміщення музею.

Тим часом готові приміщення для музею швиденько передали під торгові площі… Тобто, як тільки були готові приміщення, їм знайшли інше призначення, і фінансування реконструкції Майдану одразу припинилось.

Починаючи реконструкцію Майдану 2000 року, я свято вірив, що ми фіксуємо історію України в камені і бронзі на віки. Так би й сталось, аби монумент був завершений. Так само 2000 року планувалось, що під площею буде велика парковка… А зараз нарікають, що в центрі ніде припаркуватись!

Замість монумента во славу нашої історії, замість великих підземних парковок ми отримали базар — символ КОРУПЦІЇ та ПРОДАЖНОСТІ. Яким став Майдан — такою стала і держава! А робилось усе це під гаслом “Незалежна Україна понад усе!”

Сьогодні ми чуємо знову, що треба збудувати меморіальний комплекс на честь Революції гідності та Героїв Небесної Сотні. В якому українському серці це не відгукнеться? Оголосили конкурс і всі активні українські митці взялися до роботи.

В умовах конкурсу декларується:

Оновлення громадського простору центрального ядра міста Києва з меморіалізацією подій Революції гідності “Територія Гідності” / “TERRA DIGNITAS”.

Розвиток громадського простору на Майдані Незалежності як вічовій площі; доцільність/необхідність розташування тут об’єктів монументального мистецтва. На Території Гідності головною має бути громадська функція і функція пам’яті, бо якщо ми не будемо пам’ятати важливих моментів своєї історії, то ця історія буде повторюватися.

Ділянка конкурсного проектування розташована в історичному центрі міста, в межах охоронних зон та єдиної буферної зони ЮНЕСКО.

Майдан Незалежності, який набув ув очах громадян значення “головної громадської площі країни” — місця формування політичної нації — сьогодні є дахом величезного підземного торговельного центру та віддзеркалює ідеологію “дикого капіталізму”. Тут має постати меморіальний комплекс. У лютому 2014 року Департаментом містобудування та архітектури спільно з Національною спілкою архітекторів України було підписано “Меморандум про створення меморіального комплексу, присвяченого загиблим Героям Небесної Сотні, в м. Києві на конкурсній основі”. У квітні 2014 року Київська міська державна адміністрація спільно з Міністерством культури оголосили конкурс на створення меморіального комплексу Героям Небесної Сотні. На Майдан претендують не тільки кияни, а й будь-який українець. Це — головна столична площа. В результаті конкурсу ми маємо знайти рішення, яке задовольнить більшість населення України. Майдан — особливе місце в історії Києва. За результатами археологічних та історичних досліджень, уперше на території сучасного Майдану Незалежності масово пролилася кров в 1169 р. при захопленні міста князем Андрієм Боголюбським. Удруге тут відбулися значні бойові дії в 1240 р. — коли Київ опинився під татаро-монгольською навалою. Будь-які події новітнього часу, що теж відзначалися кровопролиттям, не оминули цієї території. Йдеться насамперед про Першу російську революцію1905—1907 рр. Під час Лютневої революції 1917 р. перші демонстрації під національними українськими прапорами також тут відбулися. Ці та інші події не були зафіксовані в міському просторі центрального ядра Києва.

Як реагувати на те, що ця територія, починаючи з ХІІ ст., була місцем найвизначніших подій країни? Ми маємо фіксувати пам’ять про них. У ХХ столітті від обох тоталітаризмів — комуністичного та нацистського — Україна втратила мільйони життів українців. За підрахунками істориків та демографів, у війнах і таборах, у боротьбі та під час Голодомору протягом усього ХХ століття Україна втратила близько 16 мільйонів населення. Більшість європейських націй після таких трагічних випробувань, з якими зіткнулася Україна, просто перестали б існувати. Сьогодні настав момент формування і сприйняття української нації як нацiї переможців. І як результат, має бути втіленою в меморіальних пам’ятних комплексах ідея непереможності України.

Пам’ять про Майдан — це відчуття самоідентифікації української нації, відчуття формування політичної нації вперше після отримання Незалежності 1991 року. Сьогодні існує величезний соціальний запит на пам’ятник, який дасть можливість відчувати гордість за свою націю. Територія Гідності має об’єднати функцію пам’яті і самоідентифікації, належності до культури, відповідальності за майбутнє нації і усвідомлення права й обов’язку його творити.

Якщо створювати пам’ятник — то героям України всіх часів і як символ підтримки тих, хто стояв на Майдані — пам’ятник єднання всієї країни. Майдан — це країна. Це — наша спільна участь у перетворенні держави на краще. Це святилище і пошанівок, данина слави і пам’яті всім, хто загинув раніше і хто гине зараз на війні, втілена мистецькими засобами на високому художньому рівні.

Тайванський проект, який переміг у цьому конкурсі, планує все навпаки. Знищити Монумент Незалежності: Оранту-Україну, засновників Київської Руси-України та Архистратига Михайла, покровителя нашого міста. З Майдану прибирається все, що нагадує РЕВОЛЮЦІЮ ГІДНОСТІ та НЕБЕСНУ СОТНЮ, все, що стало у всьому світі візитівкою Києва та РЕВОЛЮЦІЇ ГІДНОСТІ.

Ідея засипати Майдан щебенем та хаотично засадити деревами, спорудити міст із нізвідки в нікуди, зберегти всі скляні “парники”, згідно з цим проектом, зводить образ Майдану до погано організованого скверу спального району в якомусь заштатному містечку і є глумом над пам’яттю ГЕРОЇВ. Це — примітивний, абсолютно безграмотний проект: і в образному, і у функціональному плані. Тут уже ніщо не нагадує про події на Майдані, він перестає бути вічевим місцем. Серед безалаберного скверу зі скляними “парниками” народові ніде зібратись, людям треба буде шукати один одного серед цього бедламу. Уявіть собі телевізійну картинку з цього майдану: хаотична лісопосадка з недоречним мостом, деінде блукають люди. Протестний Майдан стає посміховиськом. А як прибирати сміття на площі та Хрещатику, засипаними щебенем? Спробуйте змести або змити! І за баченням авторів та так званого професійного жюрі, це — європейський центр міста. А хай спробують жінки пройтись по такій площі на високих підборах (я не кажу про зиму, вже влітку буде море скалічених). Перераховувати всю недолугість цього проекту можна довго. Коли читаєш пояснювальну записку до нього, то виникає враження неадекватності того, хто писав цей набір беззв’язних, беззмістовних слів. Майдан зачищається таким нахабним методом, щоб знову провести чергову реконструкцію, побудувати чергову бездарну висотку, з єдиною метою — зароб­ляння величезних грошей.

Щодо проекту номінації МЕМОРІАЛІЗАЦІЯ ПОДІЙ РЕВОЛЮЦІЇ ГІДНОСТІ ТА УВІЧНЕННЯ ПАМ’ЯТІ ГЕРОЇВ НЕБЕСНОЇ СОТНІ, то ні про яке увічнення, меморіалізацію, пам’ять тут не йдеться. Тут ми бачимо замощену проїжджу частину вулиці ГЕРОЇВ НЕБЕСНОЇ СОТНІ з виритими в ній прямокутними ямами, в які посаджені якісь червоні клени (дерево чуже, не притаманне Україні). Це, до речі, нагадує аферу з заморськими каштанами для розкрадання бюджетних коштів. Цей парковий бедлам замощує, нищить місця героїчних подій, артефакти-свідчення РЕВОЛЮЦІЇ ГІДНОСТІ.

Всі ці проекти просто не відповідають меморіалізації РЕВОЛЮЦІЇ ГІДНОСТІ, не є пам’ятником ГЕРОЯМ НЕБЕСНОЇ СОТНІ, не створюють ВІЧЕВОГО СЕРЕДОВИЩА. Майдан та центральне ядро міста перестають бути місцем історичної пам’яті, самоусвідомлення величі УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ. Під прикриттям розмов про європейськість, модерність відбувається руйнація базових цінностей нашої держави. Зверніть увагу на цікаву річ: в умовах конкурсу зазначений термін виконання реконструкції за три місяці. Жодний пам’ятник, монумент за такий час не робиться. Я виготовив багато пам’ятників і знаю, наскільки дов­гі у нас паперові процеси. Кожен документ готується по півроку. Це говорить про те, що знести все на Майдані та посадити дерева планувалося заздалегідь.

Щодо складу журі конкурсу. Треба сказати, що жоден із них не створив жодного монумента. Всі вони — хто завгодно, але не авторитетні скульптори-монументалісти, не архітектори з досвідом роботи над пам’ятниками та монументами державного масштабу, нарешті — це не Гауді чи Карбюзьє, щоб вирішувати проблеми такого державного значення, тим паче — в чужій для них країні. Вони не знають нашої історії, не розуміють її, в їхніх душах ніколи не палало нічого нашого, для них чужі наші традиції та погляди. Серед членів журі з українського боку професіоналів теж не було.

До речі, стосовно коштів: на премії переможців виділено 90000 євро, це майже три мільйони гривень, усіх грошей могло б вистачити на пам’ятник НЕБЕСНІЙ СОТНІ…

Майдан Незалежності — це не тільки центр Києва, це духовний центр України. То чому ж долю цього сакрального, найважливішого місця України вирішують лише члени журі (незрозуміло, за якими критеріями і ким вибрані) без досвіду за плечима. Проекти, ними вибрані, демонструють повну некомпетентність членів журі та організаторів конкурсу.

Спорудження пам’ятників у нашій державі — це прерогатива Міністерства культури України. Очолювати і проводити такий конкурс мало саме воно. До складу журі мали бути залучені видатні скульптори-монументалісти, архітектори з досвідом спорудження пам’ятників, Академія мистецтв України, видатні історики, мистецтвознавці, представники громадських організацій та регіональних центрів України.

Зразу після Революції гідності в інтернеті з’явилась заява Целовальника про знесення Монумента Незалежності на Майдані. Цей псевдоконкурс мусив легітимізувати цю затію і дати можливість її здійснити. Разом із цим планувалось знести і Будинок профспілок.

До речі, Будинок профспілок і сам Майдан, автором яких був Олександр Комаровський, отримали Державну Премію СРСР.

Добре, що відстояти Будинок профспілок нібито вдалось, а ось Монумент Незалежності України з Музеєм Державності-Музеєм Майдану за цієї міської влади під великою загрозою.

Але треба нагадати українофобам-целовальникам, що МОНУМЕНТ НЕЗАЛЕЖНОСТІ та МУЗЕЙ ДЕРЖАВНОСТІ споруджувались згідно з постановою УРЯДУ УКРАЇНИ та УКАЗОМ ПРЕЗИДЕНТА. Тож знести Монумент та Музей можна тільки за їхнім рішенням.

Хочу нагадати, що я є автором Монумента Незалежності, а також співавтором архітектурного рішення Майдану Незалежності. Тож зміни, які вносяться по цих об’єктах, є порушенням моїх авторських прав.

Чи це не продовження планомірного знищення пам’яток, які зберігають в собі історію та культуру України? Всі пам’ятають, як будівельна компанія самого Сергія Целовальника, головного архітектора Києва, голови ГОЛОВАПУ хотіла будувати на Андріївському Узвозі велетенський торговельний центр, задля чого руйнувався наш Український Монмарт. Не випадково його будівельна компанія називалась ЦЕЛІНА, для нього давнє наше місто — це “целіна” неорана, яку він вирішив окультурити бездарними коробками, знищивши історичний центр Києва. Потім вони взялися за Поділ — Колиску Київської Руси, за самий його центр, Контрактову площу. Взялися за знесення Гостинного Двору, руйнацію історично сформованої площі. Ні громадський рух спротиву, ні преса, ні телебачення, — ніщо не зупиняє вандалів. Ніхто не доходив до такого варварства, щоб руйнувати Софію Київську, але зараз це відбувається. Вже ЮНЕСКО зверталося до київської влади з вимогою припинити цей вандалізм, а забудова навколо Софії триває, падають опорні стіни, на стінах храму з’являються тріщини. А все тому, що у цих діячів при владі — нема ні совісті, ні розуму. Нічого, крім грошей. Я з сумом розумію, що хтось із наших високих керманичів кришує цих УКАЇНОФОБІВ Януковича, тому так нахабно і впевнено вони поводяться.

Що затіває московська церква поруч із могилою Коцюбинського і Антонієвими печерами?
2015-07-30 16:48 slovo

Сергій ЧЕРНЯКОВ,

учений секретар Національного архітектурно-історичного заповідника “Чернігів стародавній”

Фото Петра АНТОНЕНКА

 

Працівники Національного архітектурно-історичного заповідника “Чернігів стародавній” виявили факт винищення дерев на Болдиних горах, на земельній ділянці по вул. Толстого, 90-а, неподалік від пам’яток національного значення — Троїцького монастиря та Антонієвих печер.

Як стало відомо, тут, у межах

пам’ятки археології місцевого значення — некрополя Х—ХІІІ ст. стародавнього Чернігова (курганний могильник “Болдині гори”) № 2, взятої на облік розпорядженням обласної держадміністрації від 28. 12. 1998 р., в охоронній зоні НАІЗ “Чернігів стародавній” (Генеральний план розвитку НАІЗ “Чернігів стародавній”, затверджений сесією міської ради від 23. 06. 2009 р.), в охоронній археологічній зоні № 2 (рішення сесії міської ради від 31. 05. 2007 р.) планується спорудження будинку.

Відповідно до рішення сесії міської ради від (20. 06. 2014 р.), затверджено проект відведення та передання земельної ділянки в довгострокову оренду, строком до 29 травня 2024 року, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) громадянину Полікопі Андрію Яковичу (Амвросію, архієпископу Чернігівському і Новгород-Сіверському Української Православної Церкви МП), по вул. Толстого, 90-а, площею 0,0926 га.

Але ж ця земельна ділянка має певний режим використання, який передбачає збереження пам’яток та об’єктів культурної спадщини, забезпечення охорони археологічного культурного шару, традиційного характеру середовища та видового розкриття архітектурного комплексу Троїцького монастиря. Ці споруди внесені до Державного реєстру нерухомих пам’яток України як об’єкти національного культурного надбання українського народу.

Відповідно до Генплану, в межах охоронної зони заповідника забороняються містобудівні, архітектурні чи ландшафтні перетворення, будівельні, меліоративні, шляхові, земляні роботи без дозволу органів охорони культурної спадщини. Будь-яким земляним роботам, пов’язаним із розкриттями, мають передувати археологічні дослідження. Забезпечення режиму утримання і використання охоронної зони здійснює орган охорони культурної спадщини місцевого самоврядування за участю дирекції НАІЗ “Чернігів стародавній”.

Відбулася зустріч керівництва заповідника “Чернігів стародавній” із завідувачем господарства Чернігівської єпархії УПЦ Василем Горобцем. Останній попереджений про неправомірність проведення будь-яких земляних робіт (корчування пеньків, розкопки та ін.) на згаданій ділянці без відповідних дозволів на проведення охоронних археологічних досліджень.

Зазначена земельна ділянка розташована над Новоантонієвими печерами, створеними у ХVІІІ столітті. Нині вони в аварійному стані, потребують консерваційних та реставраційних робіт. На цій території існують старі кладовища, склепи. Відповідно, у разі будівництва, тут необхідно проводити комплексні археологічні дослідження.

Проект будівництва має погоджуватися із заповідником “Чернігів стародавній”, Департаментом культури і туризму, націо­нальностей та релігій Чернігівської облдержадміністрації і центральним органом охорони культурної спадщини Міністерства культури України.

 

* * *

Для довідки. Назва Болдині гори походить від старо­слов’янського терміна “болд” — дуб. Це урочище на високій горі відоме як місце давніх обрядів ще з дохристиянських часів. Тут збереглися давні кургани того періоду.

Про некрополь на цій горі. Саме в Чернігові упокоївся і похований геній української літератури Михайло Коцюбинський. Його могила тут, на Болдиних горах. Неподалік могила відомого етнографа, фольклориста Опанаса Марковича, чоловіка Марка Вовчка.

Поруч знамениті Антонієві печери: первісно цей підземний монастир заснував преподобний Антоній Печерський, засновник Києво-Печерської Лаври і чернецтва на Русі. Над печерами — Іллінська церква, пам’ятка історії загальноукраїнського значення, один із 5-ти храмів міста домонгольського періоду.

І все це — поруч із місцем, де затівається будівництво.

Апостол українського державотворення
2015-07-30 16:48 slovo

Роман ЛУБКІВСЬКИЙ,

лауреат Національної премії імені Т. Шевченка

 

Наш історичний календар (нинішнього і наступного років) містить дати та імена, котрі пов’язані між собою особливими прикметами — загальнонаціональними, соборницькими, державницькими.

Навесні відзначалося 200-річчя від дня народження о. Михайла Вербицького, творця музичного крила нашого Державного Славня; а 29 липня світове українство спом’януло Митрополита Андрея Шептицького з нагоди пошанування 150-річчя від його дня народження… 2016 рік буде позначено 100-літтям від дня смерті Івана Франка і 150-літтям від дня народження Михайла Грушевського. Кожен із цих ювілеїв Україна пошанувала і пошановує як держава, що повернула собі незалежність завдяки подвижництву таких різних за характерами, але споріднених за державницькими устремліннями особистостей.

Ще чверть століття тому кожна з названих постатей виглядала якось наче окремішньо одна від одної! Більше того: режимна ідеологія не втомлювалася “сварити” Франка з Грушевським, а Шептицького — з обидвома великими сучасниками. Сьогодні, нарешті, суспільство приходить до розуміння, що і письменник, і духовний пастир, і вчений-історик, незважаючи на обставини різного характеру, працювали на спільну велику мету: національне відродження українського народу.

Велика правда ХХ століття немовби переступила в наше ХХІ століття. Адже накреслена трьома світочами Національна Програма все ще не завершена; а надзавдання для суспільства залишаються актуальними, — аж до болючої відчутності!

Таким є декрет Митрополита “Наша державність”, написаний 1941 р. Вчитаймося в початок цього знаменного Послання:

Ідеалом нашого національного життя є наша рідна всенаціональна Хата-Батьківщина (…)

Завдання українського народу буде в тому, щоби створити такі суспільно-християнські обставини, які запевнювали б громадянам правдиве і стале щастя та мали досить внутрішньої сили, щоб поборювати відосередні тенденції внутрішнього розкладу й успішно захищувати межі від зовнішніх ворогів. Такою могутньою та запевнюючою щастя всім громадянам організацією може бути Батьківщина тільки тоді, коли не буде цілістю, зложеною штучно з різних і різнородних частин, а подібним до моноліту організмом, себто, тілом, оживленим одним духом, що з внутрішньої життєвої сили вщіплює в душах людей відчуття справедливости, чесність, ощадність, моральність, працьовитість тощо — всі необхідні риси зрілого громадянина. Школами громадських чеснот є родина, громада, товариство.

Мене в цьому тексті вражають не тільки роздуми про зовнішні та внутрішні негативні чинники впливу на нашу державу, але, —

особливо — те, що “школами громадських чеснот є родина, громада, товариство…”

Скажіть, хто сьогодні на владних “вершинах і низинах” посилається на цю максиму? Яка партія — а їм воістину несть числа! — задумується над моральністю своїх політичних програм, їх реалізацією на практиці?

Іншим не менш важливим імперативом Митрополита Андрея є його кредо: “Не хочемо чужої культури, хочемо жити своєю!”

Так, у промові “З історії і проблем нашої штуки” (мистецтва. — Р. Л.), виголошеної на святі відкриття “Національного Музею” 13 грудня 1913 року, Митрополит підкреслив:

Поступ національної культури тоді тривкий, коли він є висловом народної душі, розцвітом дрімучих в народі культурних сил. В праці над тим поступом рівна небезпека лежить і в недоцінюванню і в перецінюванню народних прикмет. І ті, що працюють на ниві культури так, наче би перед ними ніхто нічого не був ділав, і ті, що боять ся всякого чужого впливу, на недобрі — здається — ведуть дороги. Не можна ніяк і ніколи зривати з традиціями своєї рідної культури; а коли ті традиції в многих напрямах вже перервані, не можна ніяк йти вперед без розв’язання питання, на яке дає відповідь лиш передане: яка має бути наша культура? Не слід живцем перещіпляти в наш нарід ту інтернаціональну культуру европейську, якою жиє наша інтелігенція; не слід так працювати для культурного підєму народа, наче б нас не були попередили люди з великими артистичними традиціями, які вийшли з нашого народа, його душу в творах артистичних віддавали і які впливали на розвій тої душі. Се була би помилка, яка мусіла би некорисно відбитися на тривкости діла (…)

А в листі до Матері Софії з Фредрів, розповідаючи про свій “виклад” на відкритті Національного Музею, признається:

“Мій виклад, Мамо, є визов для тих, які вважають, що наш нарід завжди й постійно має комусь служити, а незалежність України належить заховати “на вічну пам’ять” до гробу. Але так не є і так не буде, коліс історії завернути не можна. Йдуть важкі страшні часи, не знаю, яку долю судив Господь цьому народові, що його пастирем назначив мене, але я свідомий цієї відповідальності перед Богом за душі, відкуплені кров’ю Ісуса Христа. Мамо, я ніколи не відречуся свого обов’язку, даного мені Богом, і “до кінця днів моїх”, кажучи словами псалмопівця, буду здійснювати заповіт св. Павла —

бути всім для всіх. Я знаю, Мамо, мене відречуться одні, мене проклинатимуть другі, мене, може, аж по відході моїм до Бога зрозуміють мої найближчі. І я свідомий того, що мене називатимуть “політиком на митрополичому престолі” чи “націоналістом у рясі” (…)

Для мене, місіонера, нема й не буде чужої ні однієї ділянки з життя дорученого мені Богом народу, незалежно, чи це буде промислом чи шкільництвом, мистецтвом чи гігієною, купецтвом чи філософією, наукою чи спортом”.

У згадуваному пастирському посланні “Наша державність” український Мойсей замислюється над причинами ускладнень, які виникли на шляху українців до набуття державної незалежності, і дає своє пояснення “хронічним” негараздам:

На жаль, навіть з поверховної обсервації нашого національного життя конечно доходиться до висновків, що є в душі Українця глибока й сильна воля мати свою державу, — та, попри ту волю, знайдеться, може, рівно сильна і глибока воля, щоб та держава була конечно такою, якою хоче її мати чи партія, чи кліка, чи група, чи навіть одиниця. Бо як же пояснити те фатальне ділення поміж собою, ті спори, роздори, сварні, ту партійність, яка нищить кожну національну справу?! Як пояснити психіку таких численних гарячих патріотів, яких праця має визначний руїнний характер?! Чи перевагу візьмуть елементи позитивні, чи негативні?

Легко помітити, що висновки Андрея Шептицького “співзвучні” з твердженнями Івана Франка. Споріднює їх і те, що два великі сини народу постійно наголошують на потребі постійної праці — політичного і культурного просвітництва.

“У праці над народом було багато патріотизму, — зазначає Андрей Шептицький, — об’єктивних дослідів — незвичайно мало, щоб не сказати, що цілком їх не було. Здається, без пересади: ніхто у нас із соціологів, політиків, етнографів не приглядався з люпою народній психіці в одиницях і масах.

Ніхто навіть не зробив поважних наукових дослідів над таким явищем, що можна його назвати глибокою раною чи язвою, яким є москвофільство. Без тих дослідів, на основі поверховних тільки обсервацій, можна сказати, що свідомість української національности повстає під впливом праці патріотів так легко і скоро, що треба б думати, що вона є виявом чогось, що глибоко лежить у психіці народу. Хоча, з другого боку, почуття й пізнання ворожих сил, що хотять нарід нищити, до деякої міри можуть заступати ту психічну глибінь”.

Останню частину свого життя великий Митрополит перебував в жорстоких тоталітарних окупаційних режимах — польського санаційного, німецько-гітлерівського і російсько-сталінського.

Релігійний лідер українських греко-католиків, він виступає проти антиукраїнських пацифікацій, здійснюваних пілсудчиками, протестує проти закриття і нищення українських православних церков на Холмщині та Підляшші. У роки війни надає притулок європейським духівникам у своїй резиденції…

Усі “напрямні” лінії мислення діяльності князя репресованої Української Церкви — політичні, культурологічні, суто практичні — заслуговують не тільки вивчення, а й застосування в нинішніх воєнних умовах, у боротьбі зі збройними окупантами і їх натхненниками — адептами “русскава міра”. Ми знайдемо в працях і проповідях, у культурологічній діяльності Митрополита відповіді на питання, які постають перед українцями на порозі 25-річчя своєї державної незалежності.

А найграндіозніший музейний проект Митрополита — Національний музей, заснований на особистій колекції ікон і шедеврів народного різьблення, котрий носить ім’я Митрополита Андрея Шептицького, переживши післявоєнні трагічні катаклізми і не вийшовши з болючих колізій сучасних, — постає перед українством як святиня національної культури, мистецький Храм світового рівня.

Ці принагідні нотатки завершу побажанням: нехай рік Митрополита Андрея Шептицького буде позначено не лише монументами у Львові та в Івано-Франківську, а послужним резонансом на світових обширах. Пам’ять про Апостола українського державотворення повинна постати перед людством не як ювілейна даність, а як живе втілення синівської відданості незалежній, демократичній, соборній Україні.

Як будувати Рідну Хату?
2015-07-30 16:47 slovo

Лідія КУПЧИК,

голова Львівської міської організації Всеукраїнської Ліги Українських Жінок, член Національної спілки журналістів України, лауреат премії ім. Ірини Калинець

Будучи ревним слугою Божим, Митрополит неустанно підносив до Господа свої молитви. Разом із тим, просячи ласк Божих, Андрей Шептицький закликав людей і самим трудитися задля гідного й щасливого свого життя. Роз’яснював, повчав, спонукав жити згідно із Заповідями Божими…

Присвячував цьому свої численні пастирські листи та послання до духовенства.

Навіть у найнесприятливіші для народу часи (а точніше, саме в такі часи) Митрополит спрямовував свою діяльність на консолідацію і розвій українського народу та ставив відповідні завдання перед усім духовенством.

У час Другої світової війни Митрополит Андрей разом зі своїми єпископами й священиками, щороку відбували серію Архієпархіяльних Соборів, роздумуючи над Господнім Декалогом і його застосуванням у житті українського народу. Про кожну Божу Заповідь Митрополит приготував окремі декрети та конкретні правила, які для душпастирів були непомильними напучуваннями у справі освячення й спасіння народу.

Між декретами Собору 1941 року виділяється богословсько-соціальний трактат “Як будувати Рідну Хату”, в якому Митрополит повчає священиків, як Церква повинна виховувати людей у християнських чеснотах, щоб були вони відповідальними й творчими громадянами.

У час війни, коли зникли всі ілюзії, що німці дозволять Україні бути самостійною, як перед тим зникли надії на свободу України після возз’єднання західних і східних земель під совєтською владою, — у цей непевний і трагічний період, у грудні 1941 року, Митрополит Андрей Шептицький вірить у майбутню українську державу. Чи це не ознака дару пророка?

Своє натхненне повчання “Як будувати Рідну Хату” Митрополит починає словами:

“Ідеалом нашого національного життя є наша рідна всенаціо­нальна Хата-Батьківщина. Тому й надзвичайно важливо, щоб усе духовенство єпархії якнайправильніше над тим працювало, щоб по нашим силам спричинитися до здійснення цього ідеалу.

Передовсім треба здати собі справу з незвичайних труднощів, зовнішніх і внутрішніх, які стоять народу на перешкоді до того, та намітити дорогу, яка нас до того веде. Про зовнішні перешкоди не будемо говорити: не в нашій змозі усунути їх. Можемо тільки упросити ласку у Всевишнього Бога, в якого руках доля народів, щоб справи повів так, як бажаємо. Навіть тоді, коли той дар із Неба молитвами отримаємо і на нього заслужимо вірним і совісним зберіганням Божих Заповідей, знайдеться пребагато великих внутрішніх труднощів, які треба буде вже нам самим побороти, очевидно, не без помочі Божої благодаті.

Завдання українського народу буде в тому, щоб створити такі суспільно-християнські обставини, які запевнювали б громадянам правдиве і стале щастя та мали досить внутрішньої сили, щоб поборювати відцентрові тенденції внутрішнього розкладу і успішно захищати межі від зовнішніх ворогів. Такою могутньою та такою, що забезпечує щастя всім громадянам, організацією може бути Батьківщина тільки тоді, коли не буде цілістю, зложеною штучно з різних і різнорідних частин, а подібним до моноліту організмом, себто тілом, оживленим одним духом, що з внутрішньої життєвої сили розвивається, доповнює внутрішні браки і з природи є здоровим, сильним, свідомим своїх цілей, не тільки матеріальним, але й моральним тілом”.

Вдумаймося у ці воістину пророчі слова!

Трактат “Як будувати Рідну Хату” подає вказівки, як вийти з важкого становища, як морально оздоровити мешканців України. Це чудовий конкретний дороговказ до дії не лише душпастирям, яких закликав до державотворчої праці Митрополит, а й усім сучасникам, хто по-справжньому прагне добра своїй державі.

У першій, найвагомішій, частині свого трактату Андрей Шептицький акцентує на важливому завданні Церкви — за допомогою науки Євангелії виховувати в душах людей відчуття справедливості, чесність, ощадність, моральність, працьовитість…

При цьому Митрополит свідомий того, що ідеал Всенаціо­нальної Хати може стати ідеалом лише частково, оскільки є не природним, створеним звища, організмом, а витвір людських рук.

Найпершою клітиною, з якої постає суспільство, держава, є родина, утворена волею й розумом людини, наступною організацією є громада, тобто злука людей, що живуть в одній місцевості та зв’язані між собою сусідством і спільністю багатьох потреб і інтересів.

“Обидві ці організації будуть тим сильнішими та тривалішими, чим більше будуть зважати на природу та її закони”, — стверджує Митрополит.

Такі ж вимоги стоять і перед усіма спільнотами, товариствами, об’єднаннями, що утворені волею людей для оборони або розвитку якихось спільних гараздів чи потреб. Зрештою, така вимога стоїть і перед державами.

Поучаючи, як приступити до творення власної держави, Митрополит пише:

“Маючи приступити, як Бог дасть, до будови нашого націо­нального моноліту, треба нам приступати до такої важливої справи озброєними достатніми знаннями і всіма потрібними прикметами. Треба нашому народові … передавати потрібні знання і виховувати його в усіх тих громадянських чеснотах, від яких залежить вартість цілої громадянської праці людини”.

Саме такі завдання Митрополит ставить перед служителями Церкви.

Твердо вірячи, що Боже Провидіння дасть українському народові можливість виконати його природне право — вибрати собі й установити форму управи своєї Рідної Хати, Андрей Шептицький наголошує на тому, щоб народ ужив те своє право мудро і по-християнськи.

І далі, як Богом посланий українцям провідник, Митрополит з’ясовує всі християнські принципи, необхідні суверенному народу. Всі вони є актуальними й для нашого часу.

Підкреслюючи право народу самому вибирати собі форму провідної влади (монархічної, олігархічної чи демократичної), Митрополит застерігає, що якби народ пішов “за фальшивими гаслами революції чи соціалізму і, обманутий неправдивими надіями, домагався б пересадної свободи без поваги до тих основних законів, на які спирається кожен громадський порядок, то безпосереднім наслідком так зрозумілої свободи чи демократії мусила б бути анархія, а вслід за нею неволя, нужда і руїна”.

У праці “Як будувати Рідну Хату” Митрополит Андрей аналізує різні державні устрої (причому від часів Арістотеля до соціалізму Сталіна) та стверджує, що за великим рахунком не так важливо, “чи формально держава є монархією, чи республікою, але про те, чи в ній є збережена слушна міра поміж правами і свободою одиниць та правами і владою держави”.

Митрополит визнає, що вимога, щоб усі “власть імущі” діяли лише за приписами чесноти, є найважчою до виконання. І тому особливо наголошує: “чим більше громадян має участь у владі і чим більша та участь, тим більше треба, щоб ті громадяни були праведними, себто мали моральне виховання, переповнене євангельськими принципами”.

“Коли праведність і справедливість у свобідного народу не є в пошані, коли не пригадується народові і часто, і дбайливо зберігання приписів Євангелія, сама свобода може бути великою небезпекою”, — застерігає Андрей Шептицький та ставить вимогу перед священством виразно говорити про обов’язки громадян, щоб переконати всі уми, що “лояльність, незацікавленість і чесність є конче потрібні в усіх функціях громадського життя”.

Цікавим є і зауваження Митрополита, “що коли олігархія спирається на одну партію або на один народ, спокуса надуживання владою для гноблення інших партій чи національностей є більшою”.

Чи не нашого сьогодення це стосується?

Стверджуючи велику виховну роль Церкви, Андрей Шептицький багато уваги приділяє і таким інституціям, як родина, громада та добровільні товариства і спільноти людей, вважаючи, що вони можуть бути добрими школами громадянських чеснот. Митрополит висвітлює умови, за яких це відбувається.

Дуже корисно було б усім, хто прагне долучитися до побудови справедливої громади, вдуматися в повчання Митрополита й патріота.

Визнаючи велику роль Церкви і Духовенства та подаючи їм низку правил щодо прищеплення народові чеснот, що ґрунтуються на принципах справедливості й любові до ближнього, Андрей Шептицький дає низку основоположних вказівок для всіх громадян і особливо для керівників держави. І вони надзвичайно актуальні для нашого часу.

У газетній статті неможливо переповісти всі повчання Митрополита, що ґрунтуються на глибокому аналізі людської психології та суспільних тенденцій.

Наприклад, Митрополит застерігає, що на поверхню суспільного життя можуть висунутися “одиниці, нездібні бути провідниками, які тим самим приносять радше шкоду, ніж користь, бо замість дбати про загальне добро, вони шукають тільки заспокоєння свого власного самолюбства, тобто над загальним добром ставлять своє власне добро. І тоді мусять впровадити в будову хати безконечні непорядки. А що не можуть до того самолюбства признатися, мусять свій провід сперти на обман, на брехню, на публічну “опінію загалу”, яку самі через пресу викликають і обробляють, а не приймають як об’єктивний, від них незалежний факт”.

При цьому Андрей Шептицький повчає, на що народові звертати увагу, щоб не допускати таких ситуацій. Також переконує, що єдність Рідної Хати повинна спиратися на національну єдність, на державну мову.

Багато уваги в праці “Як будувати Рідну Хату” приділено проблемам релігійних чвар та шляхам їх подолання, поруч із аналізом історичних явищ релігійних розколів подано конкретну програму релігійного примирення.

Одним словом, Митрополит Андрей продемонстрував надзвичайно чітке і по-справжньому прогнозне бачення того, якою має бути держава Україна, як її треба будувати і які підводні камені траплятимуться на цьому шляху.

Дуже хотілося б, щоб сучасне суспільство прислухалося до генія Андрея Шептицького, а для цього треба вивчати твори великого Митрополита (зокрема, твір “Як будувати Рідну Хату”) і робити це треба не лише громадянам релігійним, не лише вірним греко-католицького віро­сповідання, а всім тверезодумаючим, неупередженим людям, які щиро турбуються долею нашої Батьківщини.

 

Ч. 29 (821), 23—29 липня 2015
2015-07-23 18:28 slovo

Зміни до Конституції: усе визначено наперед?
2015-07-23 18:26 slovo

Олег К. РОМАНЧУК,

публіцист, шеф-редактор журналу “Універсум”

м. Львів

Навіть початкуючий аналітик спеціальних служб добре знає, що найцікавішими в інформаційних потоках є спростування та заперечення. Тому розвідники уважно стежать за тим, хто, коли, як, що і чому заперечує. Відтак намагаються зрозуміти причини оприлюднення відкоригованих тез, фраз, сентенцій. Бо саме нові деталі, по-новому розставлені акценти стають ключовими/визначальними для правильного з’ясування ситуації, пояснення вчинків фігуранта.

15 липня на сайті українського парламенту був оприлюднений президентський проект закону про внесення змін до Конституції України щодо децентралізації влади з позначкою “доопрацьований”.

Найважливішою відмінністю доопрацьованого законопроекту від першої редакції, зареєстрованої у Верховній Раді 1 липня, є положення, що особливості здійснення місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей визначаються окремим законом. Якщо в першій редакції це положення було закріплено в перехідних положеннях самого законопроекту, то в редакції від 15 липня запропоновано закріпити цю норму в розділі XV перехідних положень самої Конституції України. 16 липня відбулося голосування і законопроект був переданий до Конституційного Суду.

19 липня на сайті офіційного інтернет-представництва Президента України з’явилося “Звернення Президента щодо проекту змін до Конституції”.

На думку Петра Порошенка, позиція окремих фракцій коаліції в парламенті не голосувати за проект змін до Конституції щодо децентралізації є атакою на його мирний план.

“План, який нашими європейськими та американськими друзями та партнерами визнаний як безальтернативний варіант повернення окупованих районів Донбасу під український суверенітет — винятково політико-дипломатичним шляхом. Каменем спотикання стала норма, яка міститься в перехідних положеннях Конституції. А саме — речення, в якому згадується закон про специфічний порядок здійснення місцевого самоврядування в окремих районах Донеччини та Луганщини.

Цей закон депутати вже ухвалювали двічі. Спочатку його прийняла попередня Верховна Рада. Потім — удосконалила теперішня. Вступити в силу такий закон може лише після виконання цілої низки попередніх умов. Ці умови включають і роззброєння бойовиків, і виведення російських військ, і відновлення нашого контролю над всією лінією українсько-російського кордону, і проведення чесних, вільних та демократичних місцевих виборів. <…> Ані в Законі, ані в проекті змін до Конституції нема й бути не може ніякого особливого статусу для тих районів. І словом не йдеться про особливий статус для Донбасу. Натомість і на Донбасі, і в усіх регіонах України місцеві громади отримають значно більше повноважень і можливостей. <…> Проти ж змін ополчилися Росія та її маріонетки з так званих ДНР та ЛНР. І це вже само собою свідчить про те, що ми з вами на правильному шляху” (виділення наше. — О. Р.).

Дивна якась логіка: якщо так звані “ДНР”, “ЛНР” і Росія проти — то депутатам у ВР конче треба голосувати за зміни до Конституції. Так само дивно міркує і позаштатний радник Президента України, політичний консультант Олег Медведєв: “Тому ознакою якісної роботи команди, котра готувала зміни до Конституції, є незадоволення з боку МЗС Росії, глави думського комітету Пушкова, з боку Плотницького і Захарченка”.

А чому б не припустити, що Путін і Ко спеціально розігрують спектакль: вони, мовляв, проти? Зрештою, є інший бік “президентської медалі” — ні для кого не секрет, що проект Петра Порошенка підтримали вчорашні регіонали, новітні “опозиціонери”. Виникає закономірне питання: з якого добра-дива так солідарно проголосували за проект змін до Конституції представники “п’ятої колони” Кремля у Верховній Раді?

Президент наголосив, що ані в Законі, ані в проекті змін до Конституції “нема й бути не може ніякого особливого статусу для тих районів (окупованих районів Донбасу. — О. Р.). І словом не йдеться про особливий статус для Донбасу”.

Справді, слово “статус” відсутнє, але по суті йдеться про елемент федералізації — в амністованих терористів будуть своя “міліція”, свої суди, прокуратура… Тобто житимуть за своїми законами. Чим не аналог кадировської Чечні?

18 липня у ток-шоу “Люди. Hard Talk. LIVE” на телеканалі “112 Україна” керівник фракції “Блок Петра Порошенка” Юрій Луценко таки обмовився про “особливий статус” Донбасу: “Три роки ми дозволяємо тут бути особливому статусу”.

У Проекті Закону України “Про внесення змін до Конституції України (щодо децентралізації влади)”, внесеного Президентом України, у п. 18 зазначено: “Особливості здійснення місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей визначаються окремим законом”. Про це йдеться і в Пояснювальній записці до цього законопроекту, підписаного Заступником Глави Адміністрації Президента України О. Філатовим: “Законопроектом враховано Комплекс заходів з виконання Мінських домовленостей від 12 лютого 2015 року. Відповідно до нього у законопроекті передбачено, що особливості здійснення місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей визначаються окремим законом”.

Ідеться про Закон України “Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей”.

Цитуємо:

“Цей Закон визначає тимчасовий порядок організації місцевого самоврядування, діяльності органів місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей <…>

Стаття 1. Згідно з цим Законом тимчасово, на три роки з дня набрання цим Законом чинності, запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей (А що буде через три роки? До речі, конкретна територія, де діятиме закон, не визначена. — О. Р.) <…>

Стаття 3. Держава гарантує відповідно до закону недопущення кримінального переслідування, притягнення до кримінальної, адміністративної відповідальності та покарання осіб — учасників подій (Про які події йдеться? Що це за евфемізм такий — “події”? На сході України війна, тероризм, тисячі жертв, а тут цинічно згадується про “події”. — О. Р.) на території Донецької, Луганської областей.

Органам влади та їх посадовим (службовим) особам, підприємствам, установам, організаціям усіх форм власності забороняється дискримінація, переслідування та притягнення до відповідальності осіб з приводу подій (?! — О. Р.), що мали місце у Донецькій, Луганській областях. (Тобто йдеться про амністію терористів, які убивали українських патріотів та українських вояків. — О. Р.).

Стаття 4. Держава гарантує відповідно до Закону України “Про засади державної мовної політики” право мовного самовизначення кожного жителя в окремих районах Донецької та Луганської областей щодо мови, яку вважає рідною, вибору мови спілкування, вільного користування російською та будь-якою іншою мовою у суспільному та приватному житті, вивчення і підтримки російської та будь-якої іншої мови, їх вільний розвиток і рівноправність. (Інакше кажучи, на території окремих районів Донецької, Луганської областей, на порушення статті 10 Конституції України, державна мова не буде пріоритетною, а органи державної влади всіляко сприятимуть використанню російської мови в усіх сферах суспільного життя. — О. Р.) <…>

Стаття 5. <…> В окремих районах Донецької та Луганської областей законами України запроваджується особливий порядок призначення керівників органів прокуратури і судів (А як же контроль з боку центральної влади? — О. Р.) <…>

Стаття 7. Держава надає підтримку соціально-економічному розвитку окремих районів Донецької та Луганської областей. <…> У законі про Державний бюджет України щороку передбачаються видатки, що спрямовуються на державну підтримку соціально-економічного розвитку окремих районів Донецької та Луганської областей. Україна гарантує визначення таких видатків загального фонду Державного бюджету України захищеними видатками, обсяг яких не може змінюватися при здійсненні скорочення затверджених бюджетних призначень (Навіть коментувати не хочеться. — О. Р.).

Стаття 8. Органи виконавчої влади сприяють розвитку в окремих районах Донецької та Луганської областей транскордонного співробітництва, спрямованого на вирішення спільних проблем розвитку, посилення та поглиблення добросусідських відносин між територіальними громадами, органами місцевого самоврядування окремих районів з адміністративно-територіальними одиницями Російської Федерації на основі угод про прикордонне співробітництво, що укладаються територіальними громадами, органами місцевого самоврядування, місцевими органами виконавчої влади України та територіальними громадами у межах компетенції, встановленої законом (А як бути із відновленням контролю за державним кордоном з Росією? — О. Р.).

Стаття 9. В окремих районах Донецької та Луганської областей рішенням міських, селищних, сільських рад створюються загони народної міліції, на які покладається реалізація завдання з охорони громадського порядку в населених пунктах цих районів. <…> Загони народної міліції утворюються на добровільних засадах із числа громадян України, які постійно проживають у відповідних населених пунктах окремих районів Донецької та Луганської областей… (Хіба це не легалізація бандитсько-терористичних формувань, які отримають амністію згідно зі Статтею 3 цього Закону? — О. Р.)”.

Гадаємо, що тепер зрозуміла причина появи “Звернення Президента щодо проекту змін до Конституції”. Річ навіть не в тім, що окремий закон стосовно здійснення місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей може потрапити у “тіло” Конституції України. Ключовою є інформація, що міститься в цьому “окремому законі”, прийнятому з кричущими порушеннями регламенту ВР, Конституції, з вимкненим табло, з голосуванням відсутніх депутатів.

Замість резюме:

1. Терористам та їхнім посібникам гарантована амністія; екс-терористи стануть “народною міліцією”, підпорядкованою місцевій владі, яку, треба думати, оберуть з колишніх ватажків банд.

2. Узаконюється режим “сприяння” російській мові та нівелювання української.

3. Депутати, “обрані” під контролем екс-терористів, отримають імунітет.

4. Екс-терористи матимуть можливість на свій розсуд призначати керівників органів прокуратури і судів, тобто житимуть за своїми законами, як в анклаві Кадирова.

5. Україна сприятиме прямим зовнішнім відносинам “окремих районів Донецької та Луганської областей” з Росією за відсутності державного кордону з нею.

6. Українська держава інвестуватиме кошти у відбудову зруйнованої інфраструктури.

Проаналізував можливі наслідки голосування в українському парламенті 16 липня і Андрєй Ілларіонов, екс-радник президента Росії, знаний економіст:

“Отже, Порошенко виконав перший пункт вимог Путіна до України.

Перше — зміни в Конституції України з наданням автономних прав цих територій. <…>

Друге питання — це прийняття закону України про амністію щодо низки осіб з Донецької та Луганської республік.

Третє питання — це імплементація закону про особливий статус Донбасу — Луганська і Донецька.

Четверте питання — це прийняття закону України про місцеве самоврядування та проведенні цих виборів.

П’яте — це зняття економічної блокади з цих територій.

Ніяких сумнівів у тому, що вимоги Путіна будуть виконані, немає. Той, хто думає, що на цьому дорога безчестя і ганьби закінчиться, глибоко помиляється. У Мінську-2 є ще дещо, про що Путін свого часу ще нагадає Порошенкові. Зокрема й через Обаму, Керрі, Нуланд”.

Відтак Ілларіонов ставить риторичні запитання і сам на них відповідає: “Чому світ так хоче нав’язати нам зараз “особливий статус” для “ДНР” і “ЛНР”? Тільки для того, щоб це перестало бути “війною”, за яку повинні нести відповідальність також і ті країни, які гарантували Україні територіальну цілісність за Будапештським меморандумом. Світ хоче, щоб це стало “внутрішнім конфліктом”, тому що він втомився і хоче позбутися цієї вкрай незручної теми. <…> Хіба не очевидно, що тиск на Україну щодо внесення змін до Конституції — це заперечення права українського народу на самовизначення?

Хіба не очевидно, що будь-який особливий статус для Донбасу в Конституції — це легітимація російських військ і найманців на території України? А їх інтеграція в українську політику — це кінець не тільки європейських перспектив для України, це успіх плану Кремля і кінець української держави?

Хіба не очевидно, що для хлопців, які воювали і воюють на сході України, для сімей тих, хто загинув від рук російських солдатів і найманців, для українців, які більше року підтримують війська і один одного в стані страшного опору агресії і окупації визнан­ня особливого статусу “ДНР” і “ЛНР” — це державна зрада і зрада українського народу?”

На думку колишнього високопосадовця адміністрації президента США Буша, а нині старшого експерта Інституту Маккейна Дейвіда Креймера, спеціальний статус та право на самоврядування скалічить Україну. За задумом Росії, автономія “ЛНР” та “ДНР” покликана зірвати інтеграцію України до західних структур. Захід мав би не нав’язувати Україні виконання мінських угод, а чітко заявити Росії: угода не працює і далі тиснути на Москву санкціями, а Україну підтримувати зброєю та фінансами.

P.S.

Найважчим станом для будь-якої інтелектуальної системи — людини, тварини чи комп’ютера — є стан невизначеності, спричинений поєднанням двох чинників: необхідністю ухвалювати рішення та дефіцитом інформації, потрібної для виконання цієї операції.

Що таке інформація? Існує чимало визначень цього поняття. Насамперед ідеться про усунення невизначеності, тобто про ліквідацію браку знань про об’єкти і явища або ж непоінформованості суб’єкта. У крайньому разі можна вести мову і про зменшення невизначеності в результаті того чи іншого повідомлення. Однак таке враження, що гарант Конституції не прагне/не вміє розмовляти з власним народом і переконливо пояснювати привабливість своїх проектів, тим самим усуваючи невизначеність.

У цьому випадку (перспектива запровадження особливого порядку місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей), схоже, все визначено. Наперед. Коментувати роль Конституційного Суду, який має висловити свою думку з приводу запропонованих змін до Конституції, немає сенсу. І на те нема ради?

Виборчий цирк для Книги Гіннеса
2015-07-23 18:25 slovo

Продовження теми

 

Петро АНТОНЕНКО,

м. Чернігів

 

Коротко про подальший перебіг кампанії у скандальному окрузі 205 в Чернігові, де відбуваються позачергові вибори депутата парламенту. Саме тут вступили у двобій грубі гроші в особі мільйонера з Дніпропетровська Геннадія Корбана і грубий адмінресурс в особі голови ДУСі (Держуправління справами) Сергія Березенка.

Фарс виборів уже в тому, що по округу було зареєстровано аж 127 кандидатів! Рекорд України побито більш ніж удвічі, напрошується занесення цієї цифри до світової Книги рекордів Гіннеса.

Коротко про метровий виборчий бюлетень. Отже, було зареєстровано 85 кандидатів (дві третини!), які взагалі не проживають у Чернігові. Мешкають від Львова до Луганська, від Києва до Одеси, в обласних містах, райцентрах, селах! Серед зареєстрованих — 46 безробітних! Очевидно, шукають у парламенті заробітку у вигляді зарплати і депутатських “чайових”. 14 кандидатів мають освіту ПТУ.

В останній момент 36 осіб зняли свої кандидатури. Але все одно залишається аж 91 кандидат. А ті, хто зняв, зайве підтвердили, чому вони висувалися, в ролі холопів, обслуговуючи “розкручених” кандидатів.

Виборча кампанія побила також рекорд бруду, порушень закону, хамства. Дійшло до таких цинічно відвертих порушень, як роздача пакетів із продуктами. Причому кандидат навіть не приховував, що це робиться на його гроші. Він поширив дивовижне звернення до чернігівців, у якому заявив, що, мовляв, вирішив скоротити витрати на виборчу агітацію і спрямувати ці кошти на соціальну підтримку бідних людей. Для чого просто на вулицях їх годують борщем і роздають пакети, в яких гречка, борошно, консерви. І це, мовляв, не підкуп, а благодійна акція. Хоч на продуктових пакетах — логотип партії, від якої офіційно балотується кандидат.

Усе це зайве говорить, що стаття 74 виборчого закону є мертвою. Пункт 14 цієї статті забороняє супроводжувати виборчу агітацію роздачею товарів, наданням послуг. До речі, під цю статтю підпадають і численні шоу, якими переповнене місто. Як і безкоштовні концерти зірок української естради. Прикро, що й артисти купуються на ці речі, спокійно беручи участь у антизаконних за суттю шоу.

З наближенням дня виборів — 26 липня — напруга зростає. Провокації стають дедалі гострішими. Днями представники штабу одного з двох названих вище кандидатів затримали (саме вони, а не міліція) машину, яку приписали штабу опонента. Опонент заявив, що це провокація “затримувачів”. Ще б пак, адже тут уже було не до жартів: у машині виявили паки грошей, списки виборців для начебто їхнього підкупу і навіть патрони для автомата.

Цю вакханалію могли б і мали припинити правоохоронні органи. Нарешті зреагував міністр внутрішніх справ Арсен Аваков. Ось цитата з його заяви: “Те, що зараз відбувається в Чернігові, не вибори. Це паноптикум ганьби всього того мерзенного і брудного, що накопичилося на наших українських виборах за останнє двадцятиріччя. Пайки, угоди, гроші, бійки, схеми, списки. Повний набір чорних технологій” (переклад з російської).

Усе так і є. Але чому це коїлося досі на очах у міліції і що ж далі? Міністр направив до Чернігова спеціальну слідчо-оперативну групу для забезпечення дотримання виборчого закону. Характерно, що це, як і більшість кандидатів, теж “гастролери” — іногородні правоохоронці, що міністр особливо підкреслив. Логічно, враховуючи бездіяльність місцевих правоохоронців, на що МВС давно мало б зреагувати. Міліція воліє не втручатися туди, де тхне політикою, чим і є вибори. Без реагування залишився інцидент із обмальовуванням будинків міста провокативними написами. Без реагування — поширення фальшивих “газет” без вихідних даних, переповнених жовчю і брудом. Схоже, те саме буде із затриманням машини з грішми і патронами.

Усе це — доведені до абсурду брудні виборчі технології.

Фарс цих виборів по округу наче зайве підкреслює недолугість мажоритарної системи. Втім, не набагато краща у нас і пропорційна, партійна система, враховуючи, чим є наші так звані партії, ці політхолдинги, придатки олігархату. Зараз у нас діє змішана система парламентських виборів, тобто суміш двох убогих систем. А ось нормальну пропорційну систему з відкритими списками все чомусь не впровадять.

Про не юридичні, а політичні, моральні аспекти такого фарсу мова окремо. Може, хтось хоче довести ситуацію до абсурду, щоб продемонструвати недолугість української демократії? Якщо так, то це зайвий клопіт. Тому що й так давно зрозуміла наша ситуація з політичною структуризацією, побудовою справжнього громадянського суспільства. Зрозуміла й без цього цирку. Бо тут, на відміну від цирку, не до сміху.

Може, самі чернігівці дадуть відповідь на ці фарсові “вибори” тим, що масово їх зігнорують, а такі пропозиції вже лунають. Ні, це не заклик до зриву виборів, що протизаконно, не заклик до перешкоджання волевиявленню виборців. Але оскільки виборець не зобов’язаний іти голосувати, тобто має право не йти, чимало чернігівців подумують “проголосувати ногами”. Вибори ж усе одно відбудуться, навіть якщо прийде 10 відсотків виборців, і депутат буде обраний, навіть якщо отримає 10 відсотків тих, хто голосував, тобто один відсоток голосів виборців округу. І сидітиме в Раді з тисячею-півтори голосів. А як ще оцінити цю пародію на демократію?

Міхо помилився, бо Маша — не наша
2015-07-23 18:23 slovo

Сергій ГОРИЦВІТ

м. Одеса

 

Ви вже здогадалися, що мова про росіянку Марію Гайдар, яку глава адміністрації Одещини Міхаїл Саакашвілі 17 липня призначив своєю заступницею. При цій нагоді вона заявила про бажання отримати українське громадянство і працювати на благо українського народу.

Сподобалася йому російська опозиціонерка своєю антипутінською позицією. Побоюючись переслідувань, вона цього року вже подала документи на ізраїльське громадянство і хотіла ви­їхати, як раптом надійшло запрошення від Саакашвілі.

Хоч одесити завжди добро­зичливі й жартівливі, та пальця в рот їм не клади, бо дивись — відкусять! Це вони продемонстрували на мітингу 20 липня під стінами Одеської обл­держадміністрації. Звертаючись

до Міхаїла Саакашвілі, якого тут як свого називають просто на ім’я Міхо, вони тим не менш вказали на його помилку. Учасники акції зажадали звільнити з посади Марію Гайдар і провести відкритий конкурс на посаду віце-губернатора.

Свою позицію вони висловили на плакаті з лаконічним написом “Маша — не наша!”. На інших транспарантах було написано: “Міхо! Це твоя помилка!”, “Воно нам треба?!”, “Маша — гумконвой із Раші”. Крім того учасники акції розклали на бруківці великий плакат: “Волонтери Одеси — за відкритий конкурс”. Євромайданівці та відомі в місті проукраїнські активісти вважають призначення Марії Гайдар помічником чи радником Міхаїла Саакашвілі вкрай невдалою ідеєю. На їхню думку, для цього можна знайти гідних кандидатів серед громадян України і мешканців Одеської області. А ще вони вимагають у жодному випадку не надавати Гайдар громадянство України.

“Тут зібралися жінки-волонтери, які ніким не ангажовані. Ми вимагаємо відкритого конкурсу. Відповідно до закону чиновник має пройти такий конкурс, а потім державну перевірку”, — заявила волонтер Наталія Пранжу.

Хвиля обурення зросла, коли нова помічниця Саакашвілі силкувалася уникнути відповіді на пряме запитання, з ким воює Україна. А коли Гайдар заявила, що позбавлення її російського громадянства стало б для неї трагедією, хвиля емоцій вихлюпнулася через край.

Те, що Марія Гайдар, вважаючи себе представником “братнього народу” і не визнаючи Росію країною-агресором, вже в українській владі, нонсенс. Дипломат Богдан Яременко заявив: Гайдар має сказати, що Росія здійснює військову агресію проти України або піти геть. Такої ж думки дотримується і політик Олесь Доній.

Ще різкіше критикують пані Марію завсідники соціальних мереж. Активістка Лариса Волошина вважає, що Гайдар і близько не можна підпускати до державної посади. Ярослава Зорниченко обурюється, що проповідниця “русского міра”, яка патякає про “братські народи”, стане державним чиновником і житиме на кошти українських платників податків. Оксана Вдовенко вважає, що російським псевдоопозиціонерам — не місце в Україні.

Одеського євромайданівця Андрія Юсова побили за державну мову
2015-07-23 18:23 slovo

Сергій ГОРИЦВІТ

м. Одеса

У курортному селищі Затока Білгород-Дністровського району Одеської області в ніч з 18 на 19 липня шестеро хуліганів побили керівника обласної організації партії “УДАР” Андрія Юсова.

Як повідомила дружина політика Іванна Юсова на своїй сторінці в соціальній мережі Фейсбук, вона з чоловіком прогулювалися по набережній і зустрілися в Затоці з групою євромайданівців. Ті впізнали Андрія й обмінялися звичним привітанням: “Слава Україні!” — “Героям слава!”. Потім до них підійшли незнайомі чоловіки, кинувши вітання “Слава Україні!”. “Коли ж Андрій відповів, незнайомці накинулися на нього. Хотіли збити з ніг, били по голові, погрожували вбити”, — пише дружина євромайданівця.

Відбитися від агресивних молодиків політику і його дружині вдалося дякуючи перехожим. Міліціонери, за словами Іванни Юсової, не лише не втручалися у конфлікт, а й рекомендували не провокувати відпочивальників українською мовою.

Крім того, потерпілі дві години добивалися, щоб у міліції у них прийняли заяву про напад.

Свій запис Іванна Юсова закінчує словами: “Будьте пильними, друзі! Продовжуйте голосно розмовляти на вулицях Одеси українською мовою, не пасуйте і привчайте нашу міліцію реагувати, нагадуйте їй, що вона покликана захищати громадян, а не роздавати дурні поради стосовно мовного питання! Ми живі, Андрій і наш друг Іван не зовсім цілі й здорові, але сповнені віри в завтрашній день! Слава Україні!”

Отож на думку деяких міліціянтів Одещини, той, хто розмовляє українською мовою, — провокатор. І нехай, мовляв, нарікає на себе, коли буде за це побитий. Як бачимо, за чотири роки відтоді, коли одеський автоінспектор Олександр Швець заявив: “не люблю я вашу телячу мову і не полюблю”, мало що змінилося. Тоді даішника-україноненависника звільнили з роботи, а нинішніх публічних принижувачів державної мови у погонах навряд чи й покартає їхнє керівництво.

 

Від редакції. Ці дві інформації від Сергія Горицвіта з Одеси дуже красномовні: влада (чи українська?!) охоче запрошує в свої ряди варягів і щедро роздає українське громадянство, зневажаючи державну мову. Яка влада — така й міліція…

 

Хто може виховати українську суспільність, або Чому закурив прем’єр-міністр?
2015-07-23 18:22 slovo

Олег К. РОМАНЧУК,

публіцист, шеф-редактор журналу “Універсум”

 

Навесні 1996 року головний редактор знаменитого журналу “Культура” Єжи Ґєдройц зі своєї паризької штаб-квартири уважно спостерігав за соціально-економічними процесами на своїй далекій батьківщині: “У Польщі сьогодні бракує державного чуття, розуміння того, що саме служить справі держави. Визначальної концепції, якою повинна бути Польща, не відчувається у жодній галузі. Не розроблена зовнішня політика, бракує військової ідеї. Натомість важливого значення набуває призначення того чи іншого генерала і те, у яких він стосунках з міністром. Особиста боротьба заступає все — економічні, громадські справи. Вона бере гору навіть тоді, коли йдеться про фундаментальні проблеми, головною з яких є захист інтересів держави”.

І далі: “З усією критичністю ставлячись до міжвоєнного періоду, треба визнати, що в Речі Посполитій суспільство мало почуття державності та обов’язку щодо вітчизни. Фінансові службовці, які становили найчисленнішу частину державних працівників, оплачувались дуже низько. Незважаючи на це, хабарництва майже не існувало. Кількість скандалів, економічних афер, пов’язаних з політичними колами, також була мінімальною… До речі, мораль поляків після здобуття незалежності не була бездоганною, зокрема, партійні чвари стали звичайним явищем. Але все це подолав Юзеф Пілсудський. Це означає, що польську суспільність можна виховати”.

Чи можна виховати суспільність українську? Хто її виховає? Порошенко, Яценюк, Гройсман, Ложкін, Ляшко, Тимошенко?.. Неозброєним оком видно, що прем’єр-міністру і президентові складно знайти спільну мову, щоб вивести країну з кризи. Помітних результатів боротьба з корупцією не дає. Бракує українського Юзефа Пілсудського?..

“Боротьба з корупцією — це одне з найскладніших завдань, особливо для країни, яка намагається розлучитися з радянською клептократичною системою, і, відверто кажучи, цю частину шляху Україна досі не пройшла. Немає потреби говорити вам, що практично всі лідери держави з моменту здобуття незалежності тим чи іншим чином або самі грабували народ України, або сприяли такому грабежу”, — зазначила помічник державного секретаря США з питань Європи і Євразії Вікторія Нуланд під час свого перебування в Україні в липні цього року.

Проголошення незалежності виявилося недостатньо, щоб радикально поліпшити життя пересічного українця. В Україні продовжує функціонувати видозмінена Система совєтського штибу, яка володіє чималим запасом внутрішніх резервів і арсеналом засобів, аби чинити запеклий опір усім спробам перезаснувати державу на загальнолюдських принципах Моралі, Закону, Права, Правди і Добра.

13 липня під час закриття Першого Бізнес-форуму США—Україна віце-президент Сполучених Штатів Джозеф Байден, дивлячись в очі українському прем’єр-міністру, порадив: “Зберися, Арсенію, Україна втрачає свій шанс”. Байден назвав корупцію “образою українського народу” і порадив Арсенію Яценюку змінювати країну: “В Україні є стратегія й нові закони для боротьби з корупцією. Залишилося посадити корупціонерів у в’язницю…”

Чи почув український прем’єр-міністр віце-президента США? Напевно, що так. У всякому разі після зустрічі у Вашингтоні з президентом США Бараком Обамою та віце-президентом Джозефом Байденом Арсеній Яценюк закурив разом зі своїми підлеглими. “Я думаю, що йому справді потрібна цигарка”, — написав журналіст телеканалу “CCTV” Roee Ruttenberg.

Хай там як, але відповідь (до певної міри) на запитання, чому боротьба з корупцією в Україні практично не дає результатів, несподівано прозвучала 17 липня під час політичного ток-шоу “Черное Зеркало с Евгением Киселевым” на телеканалі “Інтер”.

Ось що розповів перед телеоб’єктивами один із його учасників народний депутат Олег Мусій, колишній член уряду, екс-міністр охорони здоров’я: “Остання комісія, яка була з депутатської групи з розслідування корупції нашого прем’єр-міністра, чим закінчилася? Нічим… Тиждень тому закінчили комісію державної національної служби з розслідування бездіяльності в міністерстві охорони здоров’я України. На 70 сторінках страшні факти, страшні корупційні факти, страшні факти бездіяльності. Прем’єр-міністр накладає гриф “для службового користування” і воно лягає під сукно, і сьогодні ми бачимо прекрасну дружбу нової влади старого прем’єр-міністра з членом уряду”.

Присутній у телестудії народний депутат Сергій Каплін запитав Олега Мусія: “Були закриті засідання уряду, де Яценюк говорив: “Нам не потрібні в Києві батальйони, бо вони прийдуть сюди зі зброєю і будуть вимагати реформ”?

Відповідь Олега Мусія: “Неодноразово на закритих засіданнях уряду, коли без преси обговорювалося питання, а що робити з добровольчими батальйонами і з тими майданівцями, які пішли воювати на схід і мають зброю, і, на превеликий жаль, до сьогодні не розслідувана трагедія Ілловайська, і ця трагедія спровокована прем’єр-міністром і міністром Аваковим і всіма іншими… І вони говорили в один голос: треба зробити все, для того щоби ці батальйони не вернулися в Київ, зробимо все, для того щоби… (шум, вигуки у студії)”.

Сергій Каплін уже звернувся до Генпрокуратури з приводу почутої від Олега Мусія інформації.

Цікаво, стенограми закритих засідань українського уряду не щезають і не горять?

 

ЗВЕРНЕННЯ «Про повернення громадянам України вкраденого владою права мати запис своєї національності у державних реєстраційних документах»
2015-07-23 18:21 slovo

 

Президенту України

П. ПОРОШЕНКУ

Голові Верховної Ради України

В. ГРОЙСМАНУ

Прем’єр-міністру України

А. ЯЦЕНЮКУ

Народним депутатам України

 

Панове Президенте, Прем’єр-міністре, Голово Верховної Ради, народні депутати України!

9 червня 2015 року на зборах уповноважених представників понад 20-ти політичних та громадських організацій, які відбулися в Будинку офіцерів Збройних Сил України м. Києва під головуванням Героя України, генерал-лейтенанта, заступника голови Спілки офіцерів України Григорія Омельченка, створено Координаційну Раду громадського руху “УКРАЇНЦІ — ЕТНІЧНА НАЦІЯ”, яка поставила за мету відновлення графи “національність” у державних реєстраційних документах (в паспорті, свідоцтві про народження, свідоцтві про шлюб та ін.).

До громадської ініціативи долучилися: Спілка офіцерів України, Народний Рух України, Конгрес Українських Націоналістів, УНСО, Українська партія, Українське козацтво, ВУТ “Просвіта”…

До Координаційної Ради можуть долучитись усі бажаючі (шляхом повідомлення) політичні та громадські організації, а також громадяни України, які поділяють мету й цілі громадського руху “УКРАЇНЦІ — ЕТНІЧНА НАЦІЯ”.

До співпраці запрошені представники національних меншин, національно-культурних товариств, які проживають в Україні та опікуються збереженням своєї національної (етнічної) самобутності, культури, мови, національних звичаїв, традицій, а також громадян України, які піклуються збереженням своєї національної ідентичності.

Координаційна Рада “УКРАЇНЦІ — ЕТНІЧНА НАЦІЯ” ухвалила звернення до Українського народу і до вас.

 

Нагадую, що у грудні 2014 року вам було направлено звернення ХХІІІ з’їзду Спілки офіцерів України з проханням відновити графу “національність” у державних реєстраційних документах, яка у незаконний спосіб була ліквідована.

Проте досі ви цього не зробили, чим грубо порушуєте принцип верховенства права, закріпленого в Конституції України, та право громадян ідентифікувати себе за національною належністю.

Керівництво Кабінету міністрів (А. Яценюк) і Верховної Ради (В. Гройсман) на звернення українських офіцерів відповіло формальною відпискою, як і їх “попєрєднікі”.

А від Вас, пане Президенте і Верховний Головнокомандувачу, та Вашої Адміністрації взагалі не надійшло ніякої відповіді на звернення офіцерів.

Янукович і Азаров також ігнорували (як зараз ігноруєте і ви) законні і справедливі вимоги українців, зокрема й мати свою споконвічну Богом дану національність у державних реєстраційних документах, як це мають всі народи світу. Чим це завершилося для них та їхнього оточення — загальновідомо.

Не забувайте пророчі слова:

“Правда об’єднує і веде до миру, брехня роз’єднує і веде до війни…”

Панове керманичі, не ганьбіть і не принижуйте Українську націю!

Пам’ятайте, що ціною життів Національних Героїв Небесної Сотні ви отримали владу і перебуваєте досі при владі, дякуючи кращим синам і донькам України, які захищають Батьківщину від російського агресора на чолі з Путіним у неоголошеній війні, яку Ви, пане Президенте називаєте “вітчизняною”.

Серед загиблих героїв Небесної Сотні під час Революції гідності та військовослужбовців, правоохоронців і добровольців, які віддали своє життя за Україну на Східному фронті понад 86 % — це українці за національністю.

За дорученням Координаційної Ради — представників УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ наполягаю розглянути наше звернення і в рамках повноважень, наданих вам Українським народом, вжити невідкладних заходів для відновлення права українців та представників національних меншин мати свою, успадковану від дідів-прадідів національність, яка повинна зазначатись у державних реєстраційних документах.

 

Григорій ОМЕЛЬЧЕНКО

Голова Координаційної ради, Герой України, народний депутат України ІІ-VII скл.,

генерал-лейтенант

Репліка
2015-07-23 18:20 slovo

Видатний єврейський письменник Франц Кафка (1883—1924) народився й більшу частину життя провів у Празі, де й похований на Ольшанському цвинтарі. Писав німецькою мовою.

Після розпаду Австро-Угорської імперії 1918 року керівники понімеченої (особливо в містах) Чехії заходилися відроджувати мову свого народу і вживали щодо цього досить крутих заходів. І як бачимо, досягли неабияких успіхів: тепер у Празі та й у всій Чехії панує чеська мова. Важко собі уявити, щоб Ф. Кафка за тих історичних умов міг запропонувати заснувати у Празі Інститут німецької мови. А навіщо таке уявляти? — може запитати читач. На таку думку наштовхнув мене недавній виступ на одному з українських радіоканалів російськомовного письменника України Андрія Куркова.

Мало нам накинутого з Росії гасла Єдина країна — Единая страна, яке спрямовує громадян України до визнання двомовности на державному рівні. Мало нам російськомовних депутатів, міністрів та їхніх радників, політологів, соціологів і под. Мало нам російськомовних написів на кшталт “Вареничная Катюша”, кафе “Анюта” тощо.

У розпалі політики зближення мов аж до злиття їх у колишньому Радянському Союзі в Інституті мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР відкрили відділ російської мови. Директорував тоді відомий зближувач мов, автор теорії двомовности українського народу Іван Білодід, хоч попередній директор Інституту мовознавства, визначний український і російський лінгвіст Леонід Булаховський до створення такого відділу не додумався. Тепер, уже в юридично незалежній Україні, відомий прозаїк, який начебто є патріотом України, пропонує організувати Інститут російської мови. Та не звичайної російської, а українського територіяльного варіянта тієї мови. Отоді, мовляв, нас зрозуміють і Крим, і Донбас.

По-перше, Крим і Донбас є невіддільними частинами України. І не тільки тамтешні українці, а й кримські татари, особливо молоді, добре володіють українською мовою. Новий голова Донецької обласної державної адміністрації Павло Жебрівський каже, що він там розмовляє українською мовою, і його всі розуміють. По-друге, дві третини так званого російськомовного населення — не росіяни, а зденаціоналізовані українці. За сприятливих умов вони можуть повернутися до української мови, як свого часу понімечені чехи повернулися до чеської. Проте пан Курков пропонує таким українцям стати жалюгідним підетносом і спілкуватися на рівні суржику, який досліджуватимуть у пропонованому Інституті так званої російської мови. Той Інститут мав би стати ще одним осередком “русскава міра” на нашій землі.

Шановний Андрію Юрійовичу! Оскільки Ви вважаєте себе належним до українського духовного світу, то варто й працювати на його захист і збереження, а не виступати з сумнівними пропозиціями, які надихатимуть нинішнього президента Росії на дальші агресивні дії в Україні.

 

Олександр ПОНОМАРІВ,

професор, перекладач, заступник голови ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка

Вони ж нам побратими!
2015-07-23 18:19 slovo

Марія МЕЛЬНИК,

член НСЖУ,

смт Муровані Курилівці

 

Сьогодні Україна не по-довженківськи “в огні” — вона між двох вогнів: війни з внутрішніми і зовнішнім ворогом. У цей небезпечний час у православних християн України потроху спадає з очей полуда: бачать, що Президент Путін і Патріарх Кіріл — одного поля ягоди: обидва хочуть тримати нашу батьківщину у своїх руках. А коли надивились по телевізору, що Патріарх Кіріл благословляє російське військо іти війною на Україну, вбивати українців, тоді частина православних християн усвідомили, що перебувати у церкві Московського патріархату — це втратити незалежність, самостійність нашої держави, загубити національні особливості, позбутися рідної мови і культури. І частина православних, які уболівають за долю матері України, вийшли з-під егіди Московського і стали під омофор Київського патріархату. Проводити богослужіння попросили священика КП, отця Івана. А християни західного обряду дозволили нам молитись у їхньому храмі. Тепер Святе Письмо, молитви звучать українською мовою. Кожне слово зрозуміле, доступне, легко сприймається серцем — радіємо! Наш священик о. Іван — справжній патріот: кілька разів як волонтер їздив на Донбас — учасникам АТО возив харчі, різне спорядження. Після служби Божої ми обступаємо його, розпитуємо, як тримаються наші захисники, плануємо, що і як їм ще привезти. У червні цього року він їздив у батальйон “Айдар”, який тепер переформовується у статус частини Національної гвардії. Він розповідає:

— Один айдарівець мені поскаржився: “У мене був натільний хрестик і десь загубився — і я тепер не захищений, під прицілом, наче за плечима хтось замахується на мене. Від страху я втягую голову в плечі…”. Я зрозумів переживання хлопця. З-під одягу почав діставати свій натільний хрестик, довго не міг розв’язати, нарешті зняв, перехрестив солдата цим символом Страждань Спасителя. Треба було бачити, як засяяли очі молодого вояка. Він поцілував хрестик і сказав: “Отче Іване, ви тепер мій найдорожчий побратим”.

А я його поправив:

— Ми тепер брати во Христі.

Цікаво, що випадок із хрестиком не був поодинокий.

Отець Іван з гіркотою підкреслив труднощі, скруту, яку переносять наші бійці. В одного айдарівця порвалися, просто розлізлись берці. А босим не побіжиш по гострому камінню і осколках. То він брав пластикову пляшку, розрізав так, щоб ногу взути, якось прив’язував і йшов на позицію. Солдат у пластикових туфлях! Нашій армії багато чого не вистачає.

Та наші хлопці будь-яку безвихідь переживають. Страшніші ворожі обстріли. А найстрашніше — полон. Серед росіян і їхніх найманців є нелюди, драконівські кати. Полонених українців примушують переходити на їхній бік і служити їм. Над тими, хто не зраджує батьківщину, знущаються з дикою жорстокістю. Одному нашому українцю, що попав до них у полон, відрубали руки і ноги, жгутом перев’язали обрубки, щоб не стік кров’ю, і перекинули до айдарівців — так нас залякують. А, прощаючись з отцем Іваном, переконливо сказали: “Ми нізащо не будемо відступати, ми вистоїмо!”

Ми слухали — і серце обливалось кров’ю, ятрилась від болю душа. Запитали, чи сподобались хлопцям наші харчі, бо треба знати, що знову передавати! І наш волонтер охоче розповідав, як бійці хапали з коробок солодощі, жадібно смакували. Один боєць просив привезти молока, йому пояснювали, що воно скисне в дорозі, а він своє торочив: “Хай буде яке завгодно! Я цілий рік ложки молока в роті не мав!”. А іншого не могли відірвати від відерця зі свіжими полуницями — боялись, що захворіє. А він безпечно відмахувався: “Хай що хоче, те й буде! А я хоч раз наївся!”. Отець Іван наголошував, що всі солдати дуже втішились цигарками, шампунем, вологими серветками.

Ми ловили кожне слово оповідача: дуже нам цікава будь-яка подробиця про бойові будні наших захисників. Чим більше знаємо про їх випробування, страждання, тим дорожчими вони нам стають. І мимоволі полонить думка: вони ж нам побратими.

12 липня ми знову збирали в далеку і небезпечну дорогу нашого священика-волонтера — на вогнедишний Донбас. У кафе “Регіна” до підприємця Любові Класонової курилівчани зносили свої передачі. Тепер молимось за священика, отця Івана, щоб зустрівся з захисниками України і щасливо повернувся.

Не можу втриматись, щоб не написати про подію, що висвітлює ставлення нашого народу до захисту України від ворога. 12 липня у с. Новосілка під гаслом: “Розцвітай, Новосілко, мій рідний краю!” відбулося свято, яке організувала Ольга Петрівна Шевчук, що народилася і виросла в цьому селі. На свято запросили волонтерку Марію Юріївну Мельник. Вона розговорилася з жінкою і від неї дізнались, що її брат шостою хвилею мобілізації призивається в армію і 13 липня вже відправляється на навчання, а потім — в АТО. Марія Юріївна посилає за допризовником, і ось він: невисокий, худенький, зовсім хлоп’я — йому б за м’ячем побігати; а в голубих, як небо, очах — доброта і рішучість. З ним жіночка, йому до пари, і двоє діток трьох і одного рочку! Марія Юріївна, як заправський режисер, кличе його до мікрофона і майже на вухо питає: “Зможеш щось сказати?”. Святковий натовп завмер. І Сергій Володимирович Мельник, майбутній солдат, спокійно бере мікрофон і, ніби все життя тільки те й робив, що виступав перед публікою, сказав: “Дорогі односельці! Я іду захищати рідну землю, своїх батьків, дітей, своїх земляків. Будемо битись з ворогами, щоб на ваших очах не було сліз, щоб ви жили вільно і щасливо…”

І виходить учасниця ансамблю “Знаменівська калина”, заступник організатора свята Надія Іванівна Дячук, вручає допризовнику коровай на вишитому рушнику з напутніми словами: “Дорогий сину! Ми проводжаємо тебе захищати Україну. Молитимемося за вас, наших захисників. Вертайтесь живими і здоровими”.

P. S. 15 липня мені подзвонив солдат — Юрій із Луцька, що перебуває в АТО, дякував за передачу, отже, і наші солдати одержали Мурованокуриловецькі передачі. Тож наш волонтер — священик о. Іван — благополучно доїхав до адресатів. Дуже радіємо, що хоч трохи підтримуємо наших побратимів.

 

Пісні для зранених душ
2015-07-23 18:18 slovo

Георгій ЛУК’ЯНЧУК

 

У залі Київської організації Національної спілки композиторів за сприяння Асоціації “Жінки в музиці” відбувся концерт-зустріч із пораненими бійцями з Центрального військового госпіталю. Це була… сімейна зустріч: зустріч вояків із родиною видатного борця за свободу, честь і гідність рідного народу, Героя України Василя Стуса. На вечорі були присутні дружина й сестра геніального поета, їхні діти, внуки та зовсім ще маленькі правнуки. Чудовим подарунком для мужніх воїнів стало проникливе виконання популярних українських народних пісень та оперних партій зі світової класики талановитою представницею Стусової родини — Ганною Карновською, володаркою чудового сопрано, котра приїхала до Києва з Відня. Акомпонував на роялі Родіон Ковинев. А презентувала мистецький захід секретар Національної спілки — Леся Олійник. У програмі концерту прозвучали золоті перлини з народної пісенної спадщини: “Ой, чий то кінь стоїть”, “Гандзя”, “Ой, не світи місяченьку”, “Лугом іду, коня веду”, “Ніч яка місячна”, “Ой, поле-поле” та сучасні популярні “Журавлі”, “Пісня про рушник” і “Сіла птаха”, а також арії з опер А. Моцарта та Д. Белліні. Вже під час неформального спілкування за солодким столом, який приготувало для наших захисників Стусове сімейство, на прохання воїнів Ганна ще раз виконала “Пісню про рушник”.

Київська спілка готує продовження серії сімейних концертів-зустрічей яскравих представників нашого музичного мистецтва із захисниками, адже саме під час таких зустрічей, як вони зізналися, “ми бачимо тих, хто нас захищає, а вони, захисники Батьківщини, бачать щирі обличчя й очі тих, кого вони захищають ціною свого здоров’я, а часто й самого життя!”.