Последние новости

Ч. 49 (789), 27 листопада – 3 грудня 2014 року
2014-12-16 15:45 slovo

  • Дмитро ПАВЛИЧКО: Заява про вступ до НАТО!
  • Балто-Чорноморський Альянс — проти імперії зла
  • МЕМОРАНДУМ політичних та громадських організацій Альянсу БалтоЧорноморських Націй (АБЧН)
  • Українці — народ боривітрів!
  • Звання, премії і новий міністр
  •  «Ми всі — «Просвіта», і народ «Просвіта»
  • Живописна Україна
  • Вишиваємо разом!
  • Щоб відновився духовний зв’язок Повертаються наші  духовні свята
  • Мої шляхи-дороги до Тараса
  • Житомиряни вшанували пам’ять Степана Руданського
  • Як, ви ще нічого не знаєте про Криворізьке «Аббо»?!
  • Ісламський орієнт у творчості Тараса Шевченка
  • Зрада та милосердя, мужність та малодушність
  • Це ж ми, українці, Господи!..
  • Відкритий лист народному депутатові Сергію Висоцькому і… не тільки йому
  • Банальність Білого Дому

Банальність Білого Дому
2014-12-16 15:44 slovo

Ще з 1990х років я беру участь у щорічному вшануванні Голодомору, що відбувається в третю суботу листопада в соборі Святого Патрика в НьюЙорку. Починаючи з 2010 року, замість того, щоб знайти крихту розради від зворушливого релігійного служіння, я ще більш засмучений через урядові заяви у цих заходах. Із 2010 до 2013 рр., коли Віктор Янукович, російська маріонетка, був при владі, представники України зачитували безглузді за складом словоблудства заяви. Одного року президент Янукович узагалі забув надіслати звернення. Із приходом нового українського президента, цьогоріч, Генеральний консул України прочитав глибоку й аналітичну заяву, яка включала посилання на Голодомор як спробу геноциду українського народу. Це було послідовно із попередніми зверненнями, виданими президентами України — Кравчуком, Кучмою і Ющенком. На жаль, заява Білого Дому була банальною і показала типове загальне і байдуже ставлення.

Аскольд С. ЛОЗИНСЬКИЙ,

США

 

Для характеристики історичної події, що відзначається, використали такі терміни: “смерть від голоду”, “одне з найсерйозніших злодіянь”, “трагічний розділ”, “штучно створений голод”, “жахлива трагедія”. Даремно я дуже уважно слухав, щоб почути слово “геноцид”. Після закінчення розшукав Старшого радника американського Постійного представництва при Організації Об’єднаних Націй Вільяма П. Попа, який зачитував заяву Білого Дому. Він, здавалося, майже вибачався, натякаючи, що не несе відповідальності за Білий Дім. Також радник попросив, щоб я надіслав йому деякі матеріали з цього питання.

Замість подання мого власного аналізу, який може бути або не бути переконливим для Білого Дому чи держави, я вирішив представити висновки, зроблені американськими державними органами, що характеризували “Голодомор” як геноцид. 1985 року Конгрес США сформував Комісію з голоду в Україні. Ця Комісія зробила висновки і представила їх на Конгресі 22 квітня 1988 р. Серед висновків цієї Комісії було таке:

“Йосип Сталін і його оточення вчинили геноцид проти українців у 1932—33 рр.”

Цей висновок був підтриманий визначенням геноциду, взятим із Конвенції про геноцид як однієї з кількох дій, вчинених із наміром “знищити національну, етнічну, расову чи релігійну групу повністю або частково як таку”.

У підсумковому звіті зазначено, що одну або кілька цих дій здійснили проти українців для того, щоб знищити значну частину українського народу і, таким чином, аби нейтралізувати його політично. У доповіді є докази того, що Сталіна попереджали про насування голоду в Україні, та він вжив додаткових заходів щодо забезпечення його продовження і посилення наслідків. Ці заходи були повністю відмінними від реакції Сталіна на продовольчі труднощі в інших регіонах попереднього року. Крім того, заходи Сталіна із загострення ситуації в Україні здійснювали з особливою люттю в етнічно українських районах. Основна мета Сталіна була продемонстрована в його писаннях, які ясно вказують на намір усунути будьякі прояви українського національного самоствердження.

Членами Комісії були такі державні особи: конгресмен Данієл A. Miкa; конгресмен Вільям Брумфілд; конгресмен Бенджамін Гілман; конгресмен Денніс Гертел із Палати представників; сенатор Денніс Деконціні; сенатор Роберт Kастен із Сенату; Гері Л. Бауер, помічник президента Рональда Рейгана з розробки політики; C. Еверетт Куп, головний хірург держави.

Ні Білий Дім, ні держдепартамент не провели незалежного дослідження подій в Україні в 1932—33 роках. Чому Білий Дім і Держдепартамент не зважили на результати роботи комісії, скликаної Конгресом США і в яку ввійшли помічник Президента США і головний хірург держави?

Крім того, 13 жовтня 2006 р. 109й Конгрес схвалив Державний закон № 340, який дозволяв уряду України встановити пам’ятник на федеральній землі у столиці США Вашингтоні, щоб “вшанувати пам’ять жертв голодугеноциду в Україні 1932—33 років”. Цей закон підписав Президент США Джордж Буш.

Тому я прошу, щоб Білий Дім і Держдепартамент поважали висновки і закони, ухвалені Конгресом і підписані Президентом США і діяли відповідно. Існує стаття в Конституції США щодо штатів, що зобов’язує їх надати повну віру і кредит законам інших штатів. Чи не слід теперішньому Білому Дому надати подібну повну віру і кредит попереднім двопартійно погодженим діям Конгресу і законам, ухваленим попереднім Білим Домом?!

Відкритий лист народному депутатові Сергію Висоцькому і… не тільки йому
2014-12-16 15:44 slovo

Зоя ШАЛІВСЬКА,

лауреат премії ім. О. Лазаревського, член НСЖУ, заст. голови Конотопського осередку ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка

 

Останнім часом чемне нагадування про те, що за Конституцією українська мова є державною і таки має звучати в ефірі, викликає досить неоднозначну реакцію. Так було і 1 грудня на Радіо ЕРА FМ, коли слухач зауважив, що народний депутат Сергій Висоцький від Народного фронту мусив би говорити державною мовою, а не мовою агресора. Журналістка ж спілкувалася з ним українською. У відповідь слухач отримав звинувачення ледь не в розколі України. Депутата активно підтримала і журналістка каналу. Далі — така звична нині сентенція про російськомовних у зоні АТО. Захищати свою землю від нападників у всі часи вважалось святим обов’язком, як і знати мову країни, в якій живеш. Хочу додати, що практично всі нинішні громадяни вивчали українську в школі, тому переходити на російську немає потреби. Дивно було б почути українську мову з уст депутата Держдуми Росії, де живуть мільйони українців. До слова, ніколи в Україні раніше не було поділу на російсько і українськомовних громадян. Далі — діє придумана нашими зажерливими сусідами загарбницька теза: “Гдє русскій язик, там наша зємля” і привід для вторгнення — “захист” своїх.

Почула на передачі і до болю знайоме: “Да какая разніца, на каком язикє?” Мабуть, велика. Бо не видала б Російська імперія кілька десятків указів про заборону української мови, не розстрілювали б 1918 р. киян за почуте українське слово озвірілі більшовицькі варвари — муравйовці, як і нині вбивають за те ж російські найманці на захоплених східних землях.

Журналісту С. Висоцькому слід було б знати, що мова не лише комунікативний засіб, це ознака держави, захисний пояс нації.

Певно, знову почую: “У нас двуязичіє, так історічєскі сложилось”. Та не “сложилось”, а “сложилі”, десятиліттями знищуючи українську мову та її носіїв.

Згадувана передача прозвучала саме в день 23ї річниці референдуму за суверенітет України. Я, як і мільйони українців, що голосували тоді за право жити у власній Українській державі, вірили у відродження і розвиток мови цієї держави. Та, на жаль, мусимо постійно відстоювати своє право чути українську мову в Україні. Бо протягом цих років ми тільки й чули заклики до поміркованості, зваженості, толерантності в мовному питанні. І дозакликалися… На 100 українців маємо 7 газет рідною мовою, на 100 росіян — 54 газети російською. Учасники радіо та телепередач змушують слухачів сприймати інформацію російською, що є практично продовженням політики русифікації.

Отож, шановні журналісти, комбати, підприємці, співаки та спортсмени, які стали народними депутатами держави Україна, яка повірила вам! Нам не “всьо равно”, якою мовою ви виступаєте перед нами.

Ви маєте право у своїх родинах спілкуватися будьякою мовою. Але ваш обов’язок як державних діячів у Верховній Раді, в ефірі використовувати державну українську мову, підтримувати її і сприяти її відродженню. Це норма всього цивілізованого світу, і ми твердо вимагатимемо цього від вас.

 

 

 

 

 

Це ж ми, українці, Господи!..
2014-12-16 15:43 slovo

Леонід ПАСТУШЕНКО,

член НСПУ, заслужений журналіст України, м. Вінниця

 

Я запитую в себе, питаю

у вас, у людей,

Я питаю в книжок,

роззираюсь на кожній

сторінці:

Де той рік, де той місяць,

Той проклятий тиждень і день,

Коли ми, українці, забули,

Що ми — українці?..

Віктор Баранов

 

Хоч як би нас ганьбили політичні оббріхувачі й заробітчани, нам нема чого соромитися перед світом ні за свою давнину, ні за сучасність. Адже навіть перші засади управлінськодержавної демократії з’явилися не в Західній Європі, а в наших же вічових сходках, козацьких радах, навіть у передчасній шляхетській демократії Речі Посполитої, яка, до того ж, ніколи не була тільки польською державою. Задовго до американської не було на Заході і прогресивнішої конституції, аніж конституція гетьмана Пилипа Орлика.

Ну, а щодо видатних людей, котрі були рушіями цивілізаційного прогресу, то якби українці мали тільки Івана Пулюя, котрий першим відкрив проміння, яке згодом… запатентував Рентген, епідеміолога Данила Заболотного та відкривача ноосфери Володимира Вернадського, — лише з цими трьома іменами ми були б серед чільних народів Європи. До речі, Івана Пулюя знав увесь світ. Навіть імператор Росії. А імператор Японії на ознаку свого захоплення його науковою діяльністю надсилав йому іменні подарунки. Це вчений, у якого полюбляв гостювати та заночовував на дачі Альберт Ейнштейн. Іван Пулюй був одним із перших у Європі експертів з усіх технічних споруд — мостів, будівництва та впровадження телефоннотелеграфної мережі, електроосвітлення; з його легкої руки з’явився у Празі перший трамвай. І коли за винахід Пулюя одержав Нобелівську премію спритніший Рентген, Ейнштейн намагався розрадити його тим, що, мовляв, він має гордитися зі своєї причетності до такого великого відкриття, адже відомо, хто за ким стоїть: які люди, які гроші, яка нарешті держава?..

І так можна називати ім’я за ім’ям. Тільки XX століття, в якому радянська Росія знищила Українську Народну Республіку, Україна дала світові академіків Глушкова, Корольова, Янгеля, без яких немислима кібернетика та космонавтика, економіста Степана СмальСтоцького, архітектора Олександра Архипенка, котрий вчинив буквально революцію в новітньому містобудуванні, яку й називали архипенктурою, навіть сліпий письменникукраїнець Василь Єрошенко став класиком… японської літератури. Як зазначає Григорій Білоус у своїх окрушинах: “Василь Ярошенко зі Слобожанщини. Сліпий есперантист, знав п’ятнадцять мов, жив переважно в Японії та Китаї. Кадебісти запропонували підслуховувати розмови іноземців у готелі “Москва”. Василь відмовився. Після цього загорівся його архів. Потім удруге. Виїхав на Північ. Під час заметілі собаки одірвалися од нарт і зникли. Василь пролежав кілька годин у безнадії. I раптом — знайомий гавкіт вожака, що повернув усю упряжку і врятував Василя. Після смерті Ярошенка кадебісти вивезли три тонни його архіву і спалили…” А кажуть: рукописи не горять!

Хоч яку б ділянку людської діяльності взяти, пише відомий фізиктеоретик з Інституту фізики НАНУ Василь Шендеровський, український народ, українська земля дали світові талановитих людей першої величини. На жаль, більшість із тих, хто залишився в рідній країні, за радянських часів або розстріляли, або заслали на Північ чи до Сибіру, а імена тих, хто виїхав за кордон, просто замовчували.

Скажімо, хто знає в Україні Олександра НеприцькогоГрановського? А цей ученийентомолог фактично врятував сільське господарство — він усе життя боровся зі шкідниками і таки переміг. Він належав до плеяди великих культурних діячів України, мав тісні і теплі стосунки з Лесею Українкою, Лисенком, Старицьким, сам писав вірші, але… представляв Сполучені Штати Америки в ЮНЕСКО.

А кому відомо, хто був першим у світі міністром охорони здоров’я? Цю посаду запровадив імператор Австрії і призначив на неї вихідця з Поділля Івана Горбачевського. А киянин Ігор Сікорський?.. Чому своїми літаками та гелікоптерами він прославив Америку, а не Україну?.. Задовго до Леоніда Кравчука, котрий, звісно, вже увійде в нашу історію, мала Україна і не менш видатного математика Михайла Кравчука. Де він подівся?.. За доносом колегинеукраїнця пропав у Сибіру, хоча в науці залишилися знамениті “поліноми Кравчука”. Чи в якій iз наших шкіл розповідають про колишнього міністра народного господарства в уряді УНР і водночас видатного вченогометалурга Івана ФещенкаЧопівського?.. Після російськобільшовицького загарбання України він потрапив до Польщі. Там під його керівництвом кафедра металознавства та термічної обробки Гірничогутничої академії в Кракові стала визнаним у Європі науководослідним центром у цій галузі. 1930 року вчений видав перший том свого знаменитого “Металознавства”. Його одразу ж прийняли до науковотехнічних товариств Німеччини, Англії та США. Поява другого та третього томів цієї наукової праці утвердила його серед провідних науковців світу. Він став постійним учасником міжнародних технічних конгресів у Бельгії, Німеччині, Франції, Англії, Швеції. Одначе ніщо не врятувало його від московської розправи. Коли радянські війська прийшли у Польщу, енкаведисти знайшли вченого у м. Катовіце, розіграли в Києві дикий судовий процес і 60річний професор, до того ж, громадянин іншої держави, одержав 15 років заслання до концтабору “Вяртсиля” в КарелоФінській РСР, де 2 вересня 1952 року його й поховали.

Що ж, жив в Україні і видатний географ Степан Рудницький — розстріляли на Соловках на честь 20річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції. Там чекістський ідіот Матвеєв щодня розстрілював всесвітньо відомих академіків і найталановитіших українських письменників та діячів культури також світового рівня, хоч би таких, як професор і поет Микола Зеров, родина педагогів і митців Крушельницьких, геніальний театральний режисер Лесь Курбас. Справжніх талантів, не муляжних, як нинішні. Із 1111 соловецьких в’язнів, розстріляних у перші дні листопада 1937 року, більше 600 були українцi.

Живучи під кривавим ярмом воскреслої російської імперії, яка лицемірно ховалася за псевдонім СРСР, ми були певні, що радіо відкрив Попов, але нічого не чули про Марконі та Теслу, хоча увесь світ визнає пріоритет саме за ними. Та коли вони мудрували над тим, як щонайдалі передати свій сигнал, український учений Пильчиков дбав про те, щоб прийняти цей сигнал якомога чистіше. Він, власне, створив цілу науку, яку згодом назвали радіокеруванням чи дистанційним керуванням різними процесами. Для оборони це було геніальне відкриття. Водночас саме він відкрив і “Курську магнітну аномалію”… Як же склалася доля цього харківського самородка?.. Коли він потрапив до лікарні, чиясь рука натисла на курок пістолета. Згодом так само підступно вбили й видатного українського помолога Симиренка, чиї яблука ми їмо й досі, та композитора Леонтовича. Хто стріляв — і досі не знає народ, єдине, що можна сказати напевне: стріляли антиукраїнці. Жоден патріот не міг підняти руку на таких людей.

Згадую принагідно ще одного видатного науковця, котрий міг прославити нашу Вітчизну. Він зробив відкриття, про яке сьогодні знають усі, хто хоч раз користувався фотоапаратом, — просвітлення оптики. Завдяки йому об’єктиви та спеціальні окуляри почали пропускати до 80—95 % світла. Це була революція в оптиці для мікроскопів і перископів.   І Олександр Смакула став згодом чи не найвидатнішим ученим у Масачусетському технологічному університеті. А ще раніше, коли працював у Німеччині, він винайшов і монокристали бромйодиту талію, що їх почали використовувати німці у танках для нічного бачення. Але тоді це була чи не найбільша військова таємниця вермахту. А він же хотів жити і працювати в Україні. 1928 року навіть приїхав до Одеси. Колишній вояк Української Галицької Армії, він відчув, що в Україні починаються московські репресії, і встиг знову виїхати за кордон. Тим часом навіть сьогоднішні американські літакиневидимки з’явилися завдяки відкриттю саме Олександра Смакули.

Любов до оптики привела 1931 року у фізінститут Геттінгенського університету і Остапа Стасіва. Молодий науковий співробітник працював там iз такими ученими, як Борн, Франк, Нордгайм, Гайтлер, Теллер та інші. І тут він, по суті, започаткував новий напрям у фізиці твердого тіла — вивчення кінетичних параметрів дефектів… Та хто сьогодні в наших школах, навіть вищих, чув хоч щось про професора Стасіва?.. А про видатного геометра сучасності з Харкова — академіка Олексія Погорєлова? Це ж він, український вчений, зумів розв’язати задачі, сформульовані найбільшими математиками XIX і XX століть — Коші, Дарбу, Гільбертом, Вейлем, Мінковським, КонФессетом, Бернштейном. А напередодні свого 80річчя розв’язав і так звану “проблему О. Александрова”, сформульовану видатним російським геометром у середині 30х років. Певно, за це Борис Єльцин і подарував українському вченому… російське громадянство.

Серед видатних українських постатей, які значнo вплинули на світовий науковотехнічний прогрес, зокрема Миколи Кибальчича, Юрія Кондратюка, Сергія Корольова, згадують також уродженця села Кунка, що в Гайсинському районі Вінниччини, Стефана (Степана) Джевецького. Цей “русский исследователь и изобретатель”, як пишеться в БСЭ, котрий помер 1938 року в Парижі, почав свою творчу діяльність в Одесі неперевершеним конструктором підводних човнів. Ще 1879 року пірнули під воду два човни його конструкції — одномісний та чотиримісний. Вони мали на озброєнні мінні апарати та приводилися в дію силою м’язів через ножний пристрій. На другому човні було вперше застосовано перископ. 1880 року він сконструював перший підводний човен із електродвигуном. Разом з Олексієм Криловим розробив проект субмарини на 120 тонн, із паровими двигунами та екіпажем з 12 осіб. Цей проект здобув першу премію на Міжнародному конкурсі в Парижі. Нове століття С. Джевецький зустрів новим човном “Поштовий”, котрий мав єдиний двигун для підводного та надводного ходу. Був відомий Степан Карлович і як конструктор надійних повітряних двигунів, тому його обрали заступником голови повітроплавального відділу Російського технічного товариства. Однак 1892 року його запросили до тодішньої технічної столиці Європи — Парижa…

Діти України ніколи не були жебраками та ледарями. А найталановитіші з них гідно увійшли у світову науку й культуру — згадаймо хоч би українських модерністів початку минулого століття, перед якими ставав на коліна Париж! Доречно згадати тут і “батька російського футуризму”, неповторного поета й художника Давида Бурлюка (1882—1967), котрий народився на хуторі Семиротівці Лебединського району Сумської області. Без нього, як запевняють літературознавці, не було б і Володимира Маяковського, до речі, теж українця з походження…

Уже 1991 року Іван Дзюба через журнал “Наука і суспільство” усім нам нагадував про “…внесок українців і в російське мистецтво та літературу, в науку. Досить згадати, — наголошував він, — композиторів Д. Бортнянського та М. Березовського (які є українськими композиторами, хоч їх і “привласнює” Росія), художників Д. Левицького, В. Боровиковського, К. Трутовського, А. Куїнджі, І. Репіна та ін. (аж до К. Малевича); вчених — М. Остроградського, П. Юркевича, О. Потебню, М. Стороженка, М. Ковалевського, Д. ОвсяникоКуликовського. К. Ушинського та ін.; письменників — Богдановича, Капніста, Наріжного, Гнідича, Гоголя, Данилевського, Мачтета, Короленка…”, — і далі ілюструє неминучий висновок: “…російський історик літератури та суспільної думки О. Пипін писав: “Україна виявила себе діяльною участю в історії російської науки і літератури. Так було в ХVІІ ст., коли київська ученість була збудливою силою для Москви; так було за Петра, який серед українських учених знайшов ретельних помічників реформи; так бувало в нинішньому (ХІХ. — Л. П.) столітті, коли українська стихія ввійшла могутньою течією в російську літературу в творах Гоголя…”

Звичайно, стара слава нову любить. Недавно, зокрема, виповнилося 25річчя від часу створення першого персонального комп’ютера. Народився він у США, а винайшов його… українець Штефан (Стів) Возняк. Його батько емігрував із Західної України і працював інженером у компанії “Локхід”. Штефан був вундеркіндом, іще змалечку захопився електронікою. Запатентував він власний комп’ютер 1976 року під назвою “Еппл 1”. Через сім років президент США присвоїв Штефану Возняку найвищу національну відзнаку за прогресивні наукові досягнення. Про свій винахід автор сказав так: “Це була революція, мирна революція. І я щасливий, що був її часткою…”

Цікаві факти українських пріоритетів узагальнив і журналіст Ігор Голод у “Суботній пошті”. Повний перелік відкриттів i винаходів уродженців України не помістився б і на всіх сторінках газети, слушно зауважує він і пропонує згадати ще хоч би деякі…

Першу в Європі “малу електроннообчислювальну машину” сконструював 1951 року академік Сергій Лебедєв із Київського інституту електротехніки. Без неї до комп’ютерів додумалися б значно пізніше.

Найвищу у світі Останкінську телевежу в Москві спорудили за проектом вітряка, розробленого Олександром Шагреєм, який підписувався Юрієм Кондратюком і за чиїми розрахунками США висадили на Місяці астронавтів.

Батареями центрального опалення завдячуємо Василеві Кармазіну, а трамваєм — Федорові Піроцькому.

Міжнародна комісія визнала, з її слів, “здійснення першого в світі телевізійного пересилання за допомогою електронних телевізійних приймачів Борисом Грабовським (сином опального в Росії поета Павла Грабовського) та Іваном Бєлінським 1928 року”. Натомість прозваний “батьком телебачення” Владімір Зворикін виготовив кінескоп 1929го, а електроннопроменеву трубку — 1931го. І не приховував, що придбав на це патенти.

Навіть військова слава Російської імперії, що досягла свого апогею в ХІХ ст., немислима без кількох генералівукраїнців. Адже давно забутий російськими істориками син козацького сотника із села Прохорівка Полтавської області, котрий народився 21 жовтня 1771 року, Дмитро Неверовський, командуючи 27ю піхотною дивізією, зірвав блискуче задуманий Наполеоном “бліцкриг” iз Росією. Усе у французів складалося якнайкраще — непереможна кіннота Мюрата, змітаючи все на своєму шляху, летіла, щоб вклинитися між дві російські армії БарклаядеТоллі та Багратіона, розгромити їх поодинці і тим самим блискавично завершити війну. Однак на шляху до Смоленська, де збирався ночувати, а то й приймати капітуляцію Росії Наполеон, несподівано постала піхотна дивізія, сформована напередодні з новобранців, рекрутованих переважно з України, де навіть поет Іван Котляревський сформував резервний полк.

Наполеон нервував, адже кінні атаки Мюрата захлиналися одна за одною, і маршал, мабуть, вперше почував себе безпорадним перед імператором. Коли ж сам прибув на поле бою, то був вражений. Російську дивізію було вилаштувано в каре, що нагадувало радше військовий табір, бо й справді її обози та все спорядження було всередині. Звідки француз міг знати, що то була бойова тактика запорожців! І його вражало, як воїни дивізії спокійно та неквапно, лише за командою, дружними залпами буквально змітали атаки кіннотників хвиля за хвилею. Сам російський генерал, виблискуючи білою сорочкою в розстебнутому мундирі, літав на коні за спинами цих оборонців і щось вигукав. Мюрат і собі махнув рукою, кидаючи в бій нові ескадрони, та там, де вони, страшно рідіючи від пострілів, усетаки проривалися до каре дивізії, їх зустрічала щільна щетина багнетів, прорватися через які було неможливо.

15 годин поспіль штурмували французи дивізію Дмитра Неверовського, поки не настала густа чорна ніч. Сорок шалених французьких атак було відбито. На переможну ночівлю в Смоленську Наполеон не потрапив…

Згодом дивізія Дмитра Неверовського прославилася і в Бородинській битві, і в переможному поході Росії в Європу, де наш земляк і загинув. Але хто сьогодні про нього згадує чи навіть щось знає?.. Востаннє про військовий подвиг дивізії генерала Неверовського згадав російський поет Микола Тихонов у лютому 1944 року в журналі “Красноармеец”. Радянській імперії потрібні були приклади військового героїзму.

Із тих же років ІІ Світової війни дійшли до нас і легенди про гвардійські “Катюші”. Однак про справжнього винахідника такої грізної зброї не заїкався ніхто. І вочевидь тому, що це був… українець, котрий народився 7 листопада 1779 року в селі Лютенька тієї ж Полтавської області і теж у козацькій сім’ї. Його батько Дмитро Засядько був головним гармашем Запорозької Січі, тож і Олександр, як і його старший брат Данило, змалечку жили переказами про славні подвиги козаків, зокрема й про те, як 1516 року палаючі козацькі самостріли (тоді ще не знали слова “ракета”) забезпечили блискучу перемогу над ординцями МелікГірея під Білгородом. Однак майстри цієї дивовижної зброї загинули, а з ними — й таємниця її виготовлення. Певно, з огляду на цю прикру подію батько відправив обох синів на навчання до Артилерійськоінженерного кадетського корпусу.

Училися й служили в армії Засядьки блискуче. Особливо виділявся допитливий та кмітливий Олександр. 15 років він робив військову кар’єру під керівництвом Суворова й Кутузова, брав участь у боях в Італії, Туреччині, Прусії, Німеччині, Франції, зазнав поранень і здобув не тільки високе військове звання, а й золоту почесну шпагу “За хоробрість”.

В одному з боїв у Європі Олександр Засядько побачив, як вибухали англійські бойові ракети. Згадав батьківські розповіді про козацьких гармашів і вирішив будьщо розгадати таємницю виготовлення цієї зброї й перевершити пихатих англійців. Та вдалося йому віддатися повністю цій справі лише після смерті батька. Він звільнився з армії, продав родинний маєток і спорудив спеціальну лабораторію для конструювання ракет. Після численних випробувань, шукаючи передовсім підходяще паливо для цих самострільних снарядів, розробив навіть (чи не вперше у світі!) теорію ракетної тяги. І таки домігся свого: створив кілька типів ракет, котрі, на відміну від англійських, були абсолютно вибухобезпечні при складанні та запуску, більше того — йому вдалося розробити й установку, яка запускала водночас шість таких ракет, котрі летіли удвічі далі, аніж англійські, котрі долали лише 2700 метрів. Тоді почав працювати над тим, щоб максимально збільшити дальність їхнього польоту і задовго до Жюля Верна заговорив про політ таких ракет аж… на Місяць.

Винахід О. Засядька було “височайше” визнано: його ракети “доведены до такого уровня, что полезность этих ракет, как и необходимость иметь их на вооружении в войсках, стали несомненны”. Водночас винахіднику присвоїли звання генералмайора та призначили його начальником першого в імперії артилерійського навчального закладу, де він і викладав основні дисципліни. Тоді ж він заснував у Петербурзі й перший ракетний завод, на якому виготовили понад 50 тисяч бойових одиниць.

1827 року, ставши начальником штабу артилерії російської армії, Олександр Засядько сформував і постійну “Ракетну роту № 1”, що вочевидь є родоначальницею пізніших Ракетних військ Росії та СРСР. А коли 1828 року розгорілася чергова війна з Туреччиною, і, звільняючи південноукраїнські землі, російські війська підійшли до Браїлова, то тамтешню фортецю ніяк не вдавалося взяти штурмом. Тож туди й прибув сам Засядько з ракетниками. Від кількох залпів у фортеці спалахнули пожежі, а серед турків почалася небачена паніка. Це й було першою перемогою ракетної зброї в історії Росії…

А що ми знаємо про австрійського адмірала Ярослава Окуневського (1860—1929)? Народився на Буковині, вчився у Відні, був навіть головою студентського академічного товариства “Січ”, відтак служив на флоті АвстроУгорської імперії. Під час Першої світової війни повернувся у рідну Городенку до старшого брата. І як пише літературознавець Євген Баран, через розчарування сімейні й громадянські трагічно загинув — восени 1929 року наклав на себе руки. А родина Окуневських була чи не найповажаніша у своєму краї. Тільки в сім’ї батька адмірала — Іполіта — всі четверо дітей залишили помітний слід в історії української культури та громадського руху. Теофіл, адвокат, став відомим галицьким політиком, Ольга — піаністкою, Наталю захопило бурхливе громадське життя, двоюрідна сестра Софія, дружина В. Морачевського і близька приятелька Ольги Кобилянської та Василя Стефаника, була першою жінкоюдоктором у Галичині… На жаль, дуже мало відомо про флотське життя адмірала, але старанням добродія Володимира Тутурушева київське видавництво “Темпора” перевидало мандрівні нотатки Ярослава Окуневського “Листи з чужини” (2009 р.), в яких очима українця показано ледь не весь прибережний світ планети. А ось загальний (і провидчий!) висновок напрочуд спостережливого адмірала: “Кождий нарід сповняє свою задачу в місії культурній. Кождий нарід зростає, процвітає, дає свою роботу до поступу та цивілізації — і відтак сходить з арени. Поки що були єгиптяни, греки, римляни, відтак араби, потім романські раси: іспанці, італійці, французи, — тепер черга на германів: англійцівамериканців та німців. Вже заясніла зоря і для слов’ян. А хто по слов’янах? Чи не монгольська раса з китайцями напереді?..” Не забуваймо: це було написано ледь не сто років тому!

Назвати всіх українців, котрі залишили помітний слід в історії, науці й культурі не тільки рідного краю, а й багатьох інших народів, просто неможливо. Та навіть найкоротший перелік їхніх імен переконує, що не тільки в чужому городі морква солодша. Ми — живий, дієздатний, iз гарною спадковістю, а не штучний, не вигаданий, як про те кричать у Росії, нарешті, аж ніяк не муляжний народ, що від комплексу власної неповноцінності мариться сьогодні багатьом інтелігентам у першому поколінні. І останній перепис населення підтвердив це зайвий раз. Одна справа знати російську мову (і треба її знати!), інша — вважати рідною. І таких яничарів i манкуртів серед нас меншає. Народ виходить із більш як трьохсотрічного національного шоку. І не треба бити його у шию. Не треба виховувати й перевиховувати, бо якщо цього не зуміли зробити більшовики, то новим “вчителям” i пропагандистам чужих життєвих цінностей не вдасться і поготів. У нього свій історичний ритм, свій темп, своя хода, та й квапитись, власне, нікуди. Але й рішучості йому не бракує, як підтвердив Євромайдан та героїчна відсіч путінській агресії.

Однак хочеться нагадати, на жаль, невмирущі слова Михайла Драгоманова з його статті “Втрачена епоха”: “Освічені українці, як правило, трудяться для всіх, тільки не для України і її народу… Вони повинні усвідомити, що кожна людина, яка виїжджає з України, кожна копійка, що витрачається не на досягнення українських цілей, кожне слово, сказане не українською мовою, є марнуванням капіталу народу, а за даних обставин кожна втрата є безповоротною”.

Усі нинішні можновладці, олігархи та їхня челядь вимруть ще до кінця століття, а народ вічний. І саме він сам визначить своє майбутнє. Тому частіше згадуймо чудові слова напівукраїнця Антона Чехова про те, що всі ми — народ, і все те найкраще, що ми робимо, є справою народною. Тож і робімо все так, щоб народ прийняв нашу роботу за свою, щоб був задоволений нею. А насамперед — не забуваймо, чиї ми діти (тепер це вже не страшно!), і пишаймося своїм громадянством, своєю нацією та національністю, як і всі наші сусіди. Частіше нагадуймо собі: я українець, я частинка свого народу, я зроблю усе, що зможу, аби не зганьбити, не знеславити, не обікрасти свій народ; я не бездомна приблуда, не паразит на чужому дереві, а активний і добровільний будівник рідної держави, яку століттями грабували і ще грабують всілякі зайди й пройдисвіти — спинімо це мародерство, візьмімось за руки, як на зорі Незалежності, станьмо справжніми громадянами нашої єдиної і неподільної України!

 

Леонід ПАСТУШЕНКО

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Зрада та милосердя, мужність та малодушність
2014-12-16 15:43 slovo

Едуард ОВЧАРЕНКО

Фото надано театром

 

Це вже друга робота молодого режисера. Його перша постановка — “Білі ночі кохання” за Федором Достоєвським на торішньому Фестивалі молодої режисури була відзначена спеціальним призом газети “Дзеркало тижня”. Цього ж разу митця зацікавила творчість відомого американського драматурга Вільяма Гібсона, якого вважають одним із стилістів сучасної американської літератури.

Відомий його твір — п’єса “Двоє на гойдалці” була написана  1958 року. Її ставили на Бродвеї, екранізували, а постановки досі не сходять з афіш багатьох театрів світу. Вистава під назвою “Гітель і Джері” вже чимало років представлена в репертуарі Київського театру “Актор”, де одну з головних ролей раніше виконував народний артист України Валентин Шестопалов. Ця постановка по праву може вважатися одним із кращих камерних спектаклів сучасного українського театру.

Отож потрібно було мати неабияку сміливість, аби здійснити нове сценічне прочитання твору. Проте, як зізнався Андрій, він не бачив відомої київської постановки, але вже не один рік мріяв поставити п’єсу на професійній сцені.

Вистава “Двоє на гойдалці” — це історія двох сердець, які однаково самотні та нещасливі, але водночас дуже різні. Як і наше життя, ця історія складається зі зворушливих та смішних моментів, що можуть чергуватися з жорстокістю. Події відбуваються у НьюЙорку, але щось подібне могло трапитися у будьякому великому місті, скажімо, Києві. Саме тому вистава буде близькою українському глядачеві. Танцівниця Гітель (Олена Бушевська) та її випадковий знайомий адвокат Джері (Акмал Гурезов) достатньо швидко і несподівано навіть для них самих стають близькими людьми.

Мимоволі виникає бажання порівняти роботу молодого режисера з постановкою “Гітель і Джері”. Якщо у виставі Київського театру “Актор” зустрічаються вже доволі зрілі люди, які встигли багато чого побачити на своєму шляху (народний артист України Валерій Легін і заслужена артистка України Лариса Руснак), то в інтерпретації Театру драми та комедії вони ще зовсім молоді, проте теж уже мають попередній гіркий досвід. Якщо досвідченіші актори захоплюють глядача в полон із перших хвилин, то в новій постановці перша дія — це немов розминка, але друга зіграна досить сильно і змушує розчулитися не лише жінок, а навіть чоловіків. Режисери й актори обох постановок підводять глядачів до різних висновків. Якщо у виставі театру “Актор” Джері використовує Гітель, аби самоствердитися, то в постановці Андрія Попова герої допомогли один одному вижити, повірити в себе та віднайти справжнє бажання жити. Проте чи не пройшли одні й другі повз кохання, так і не помітивши його? Висновок робити глядачеві.

Ця зворушлива, смішна, а часом жорстока історія про правду життя та лицемірство, про зраду та милосердя, про мужність та малодушність допоможе декому усвідомити, як важливо зберегти стосунки з близькою людиною.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Ісламський орієнт у творчості Тараса Шевченка
2014-12-16 15:42 slovo

Володимир ПОГРЕБЕННИК

 

В історії літературного діалогу України з турецьким і кримськотатарським Сходом першої половини ХІХ ст. — доби життєтворчості генія України та батька її новочасної політичної нації — вирізняємо принаймні дві різнобіжні тенденції вітчизняного письменства. Назвемо їх тут орієнталізаційною та проросійськосервілістською. Першу представляють художні твори М. Костомарова, М. Петренка, Т. Падури, Є. Гребінки, а також вірші, поеми й малярські роботи самого Т. Шевченка, дещо згодом поетичні писання його побратима П. Куліша. Науковим відповідником тенденції був журнал “Скарби сходу” графа з Поділля Вацлава Ржевуського, знаного в арабському світі як емір “Золотая борода” 1. У концепції згаданого видання Оттоманська Порта — велична й блискуча цивілізація.

Протилежну тенденцію представляють писання віршем відгуки класика нової літератури Петра ГулакаАртемовського (вірші “Сидить Абдул, губи надув…”, “Совет султану на затею его перенести свій двор, знамя и сорочку Магомета в Адрианополь”), інші відгуки на російськотурецькі війни, якот поема “До чумака, або війна янглохранцузотурецька у 1853 і 1854 годах” перекладача Євангелія Пилипа Морачевського тощо. У такого типу бурлескнокарикатурних спробах маємо підміну реальної Порти, нехай уже занепадаючої, її бодрійярівськими симулякрами, проекції та відгомони “міфології імперіалізму” (Сюзан Лейтон) самодержавної Росії.

В українській новій літературі до появи “Кобзаря” (1840) Тараса Шевченка та здебільшого й після того панував сформований історично стереотип турецького/татарського інакшого як жорстокого ворогаагарянина. Це засвідчується численними творами нової літератури, від “Татарских набегов” Г. КвіткиОснов’яненка починаючи, на теми татарських і турецьких нападів на Україну і, навпаки, козацьких походів на ханський Крим і султанську Туреччину. Такі проекції, зумовлені тривалим протиборством півмісяця й хреста на теренах Європи, підсилювались у вітчизняній народній культурі історичними піснями на зразок “Зажурилась Україна”, кобзарськими думами “невільницького” циклу. Національновизвольна боротьба народів Балкан проти Оттоманської Порти у 20х рр. ХІХ століття і наступних його десятиліттях примножила антитурецьку ідейну настанову у багатьох літературних творах, присвячених змаганням за волю сербів, болгарів і греків, авторства М. Костомарова, Я. Щоголева, Ю. Федьковича, С. Руданського, М. Старицького, молодого І. Франка (“Задунайська пісня”), О. Маковея (“Чорногорка”, “Ярошенко”), М. Садовського (поема “Шипка”).

Тому рідкісними й уже цим вельми цінними винятками бачимо в українському письменстві ХІХ ст., тим більше його першої половини, ті літературні тексти, що хоч чимось протиставлені тенденції добачати у турках і кримських татарах тільки ворогів, не наділених хоча б звичайними людськими чеснотами. До таких винятків, що розпочали у нашому письменстві лінію поступового долання стереотипного малювання ісламського Орієнту, відносимо поетичний і водночас щиролюдський вислів туги за полеглими на війнах між Заходом і Сходом у лірика з терену сучасної Донеччини Миколи Петренка; мотив ванітативності (минущості) світової, зокрема турецької, слави з “бахчисарайського” вірша “До Марії Потоцької” Миколи Костомарова. Як епізодичний відрух у напрямку переосмислення семіосфери ворожості народівсусідів можна розглядати фрагмент російськомовної повісті Григорія КвіткиОснов’яненка “Герой очаковских времен”. У ньому відтворено мужність турецьких вояківзахисників фортеці, котрі мовчки вмирають від ран зі словом “аллах” на вустах.

 

Ще більше збагатив і урізноманітнив орієнтальний вектор української прози більше приятель Т. Шевченка петербурзький українець Євген Гребінка. Він першим у новій літературі художньо опрацював тему союзництва козацької України з Кримським ханатом (поема “Богдан”), увів східні побутові мотиви. Зокрема, відбив існуючу в Росії моду на містичний, чарівний Орієнт, на східний триб життя — кейф на турецьких низеньких диванах під турецький добрий тютюнець. А нарис Гребінки “Єрусалим” увів у літературу, до того ж у високому значенні, святощі ісламу, описавши місце, де є камінь, звідки пророк Магомет буцімто відлетів на сьоме небо.

Коли молодим художником Тарас Шевченко прийшов у невизнану в Росії українську літературу, то вже ранніми поемами “Іван Підкова” та “Гамалія” показав: він на генному рівні успадкував історичну пам’ять рідної Звенигородщини й “черкасько”бойківського народу про жорстокі конфлікти кримчаків і оттоманів із козаками. Бо й присвячено ці твори морським виправам запорозьких козаків на Синоп і Царград. Вони постали не без впливу творів Міхала Чайковського (Садикапаші), “Запорожской старины” І.Срезневського й українського фольклору. Ці романтичні поеми продовжили літературні значення топосу Оттоманської Порти як ворожої потуги, країни тяжких мук невільників. Молодий автор, хоча й був обізнаний із історією Середземномор’я, не переймався точністю, історичною автентикою. Тому в “Гамалії” фігурує не Оттоманська Порта, а попередня держава Візантія.

Водночас Тарас Шевченко, хоч у ВізантіоніСтамбулі (як і у Синопі й узагалі Туреччині) ніколи не був, увів у твір конкретні координати міста на протоці Дарданелли, згадав його передмістя Галату й Скутару. Це вже був напрямний вияв мистецького руху в бік автентичності на противагу російськоімперській міфології, що готувала підґрунтя для підняття Андріївського прапора над містом Костянтина. Особливо важлива у “Гамалії”, на нашу думку, пісня “У туркені, по тім боці”, яку козаки співають у морі. Вона, поперше, виступає козацькою візієюалегорією турецької держави часів її розквіту. Поскільки ж романтиквізіонер Шевченко у “Гамалії”, як слушно писав Юрій Івакін, не прагнув відобразити якусь реальну історичну подію, а творив “узагальнений образ” історії, варто потрактувати знакову пісню ширше — певним внутрішньополітичним креслеником і для України, навіть сучасної. Так, міцна оттоманська “хата на помості” символізує державну потугу країни, захищеної, як і козацький край, бурхливим морем. Туреччина в образному моделюванні пісні має багату на таляри й дукати казну (не розкрадену владою “проффесіоналів”, як це сталося в Україні), сильні збройні сили, готові до відбиття агресії. Про це поет образно мовив: “у туркені яничари і баша на лаві”. Рівною Оттоманській Порті за цими ознаками Тарас Шевченко хотів бачити власну Батьківщину, символічно відтворивши у пісні для нащадків головні вектори державотворення.

Такий репрезентативно”прикладний” погляд на турецьку Порту, хай і подолану в неісторичній виправі чубатими переможцями, не “знімається” в “Гамалії” навіть картинами жорстокого кровопролиття в дусі тодішньої “романтики жаху” (Дмитро Чижевський). Однак про марність кровопролиття народамисусідами говорить нериторичне питання поета з іншого твору: “За що ми різались з ордами? / За що скородили списами / Московські ребра?”.

Світоглядний розвиток, ідейноестетична еволюція Т. Шевченка сформували й ідею трагізму козацьких походів “у турецькую землю”. Справді, герой поеми “Сліпий” отаман Степан таки повернувся з заморського полону в Україну. Проте за Катерини ІІ там стало так, що “хоч з своєї хати / До турчина в сусіди прохатись”, як воно й було в нашій історії. Проте й це підданство поет побачив не в достатньо ідилічному світлі, як його приятель Семен ГулакАртемовський, творець опери “Запорожець за Дунаєм”, бо у поемі “Іржавець” назвав Олешківську Січ “гореЗапорожжям”.

Тарас Шевченко був свідком становлення сходознавства у Росії. Однак воно виконувало роль ідеологічного забезпечувача колоніального Drang nach Osten Кремля, а не сумлінного дослідника духовних надбань Орієнту. Тому величний “Кавказ” (1847) — новаторське переосмислення східної теми та міфопоетичного “світового” образу Прометея, гуманна інтернаціоналістська інтерпретація історії опанування Сходу Заходом, розвінчання російського експансіонізму. Недарма ще М. Драгоманов протиставив Т. Шевченка О. Пушкіну: якщо українець обезсмертив модус лицарського резистансу кавказьких горців (“Борітеся — поборете!..”), то російський класик у дусі офіціозного урапатріотизму здобувся на заклик: “Смирись, Кавказ! Идет Ермолов… [царський генерал — В.П.]”.

Мусульманський гірський світ український геній протиставив Росії. Адже на Сході не існувало несвободи людини, неможливими були криваві звірства, які принесло “христолюбиве” воїнство, знищуючи цілі аули та вдаючися до тактики випаленої землі. Так потужно до Шевченка ніхто не відтворив деформації психіки колонізаторів (“Чом ви нам платить за сонце не повинні?..)”, не легітимізував визвольної боротьби горців Кавказу, всіх гноблених народів. А критика російського псевдокультуртреґерства виявила розуміння автора: на Сході існувала багата й давня культура вже тоді, коли власне російської не було ще й у сповиточку. Так мужньо й гідно Тарас Шевченко вийшов на прю з колоніальною риторикою імперського центру, гідно протиставився політиці планово веденого нищення народів.

Подібно до “Кавказу”, “киргизькі тексти” поетазасланця, що становлять предмет окремої студії, розкривають його як інтелектуала й митцяінтернаціоналіста, який долав тяжку екзистенцію самотності, зокрема, якісно новою естетичною комунікацією зі східним світом. У цей спосіб Т. Шевченко усправедливив слушність ідей швейцарського філософапанідеаліста Рудольфа Гольцапфеля, висловлених аж через сім десятиліть: чужини, властиво, немає ніде, достатньо ширше відкрити своє серце назустріч людям, утім іновірцям, довкруг себе… Тут слід наголосити: будучи митцемсинтетиком, Тарас Шевченко осягав орієнтальний світ і його людей паралельно як поет і як художник (згадаємо живописні роботи “Гонець сповіщає візира турецького про несподіваний напад Суворова” чи славнозвісні “Дари в Чигирині”. До речі додамо: художником Сходу Шевченко став під впливом Карла Брюллова, який мав змогу мандрувати Туреччиною й робити там замальовки).

Волелюбний “тренд” літературного орієнталізму Т. Шевченка після нього продовжили письменники, що відкривали читачам мусульманську релігійну ідентичність та культурноісторичну психологію, — О. Стороженко, П.Куліш, М. Старицький, Д. Мордовець, І. НечуйЛевицький, І. Франко, А. Чайковський, М. Грушевський, Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Козловський, Г. Комарова й ін., зокрема на початку ХХ ст. А. Кримський.

Особливо вирізнимо Пантелеймона Куліша, який у період “пізнього” туркофільства створив поеми “Магомет і Хадиза” і “Маруся Богуславка”, перейняті ідеєю “світла з Востоку”. Він відвідав столицю Туреччини і створив рядки “Нема й не буде другого Стамбула”, опосередковано цим засвідчивши впливовість орієнталізму Шевченка (згадаймо його “Нема на світі України, немає другого Дніпра”). П. Куліш опоетизував красу стамбульських мечетей і благоуханних садів, підніс шанобливе ставлення турків до жінок, знайшов у думах і Корані спільне етичне зерно та зобразив Марусю Богуславку живою ланкою єднання між Туреччиною й Україною.

Творчість Тараса Шевченка любив Назим Хікмет, який присвятив йому свій твір. Мовою нобеліянта Орхана Памука твори найбільшого українця переклали Фахрі Ердінч, Неджаті Джумали, Федора Арнаут. Ці переклади звучали на урочистій академії “Вічний Шевченко”, присвяченої 200ліття від дня народження геніального поета, що відбулася цьогоріч 12 березня в українськотурецькому культурному центрі “Сяйво” у Києві.

Пізнання Шевченка турецьким читачем, розпочате ще А. Кримським, із появою нових видань — таких, як випущений в Анкарі 2009го “Кобзар”, — без сумніву, ще повніше розкриє велич творчої особистості багатострунної людинигуманіста, відкритої до східних народів та їхніх культур, будівника золотих мостів розуміння і взаємної симпатії між Україною і Орієнтом.

 

1 В.Ржевуський першим із європейців таємно відбув прощу до Мекки; він поставляв до дворів європейських правителів арабських скакунів, утім скакунанащадка кобили Магомета. Один із піонерів європейської орієнталістики, він увійшов у творчість поета “української школи” польської літератури Т. Падури та в історію польських визвольних змагань проти Росії.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Як, ви ще нічого не знаєте про Криворізьке «Аббо»?!
2014-12-16 15:42 slovo

Василь НЕВОЛОВ,

письменник, театральний критик, професор, лауреат премії НСТДУ в галузі театрознавства і театральної критики та Державної літературномистецької премії імені

І. П. Котляревського, заслужений діяч мистецтв України

 

Якщо це справді так, і ви ще нічого не знаєте про оту таємничу криворізьку абревіатуру, яку побачили в заголовку, тоді вам слід, не гаючи часу, бігти до найближчої залізничної каси і придбати квиточка на криворізький потяг, але просіть квиточок до Роковатої, щоб не блукати потім різними “гоками”, як звуть тут гірничозбагачувальні комбінати… А щойно під’їде ваш потяг до цього вокзалу — примружте очі, бо та краса, яку там побачите, вийшовши з вагона, відразу вас приємно вразить… Їдучи в маршрутці, напружте свій інтелект, аби згадати — ну, чим же це прислужився талановитий москаль Модест Мусоргський Кривому Рогу, що той одну з найдовших своїх “стріт” найменував його прізвищем. А втім — можете й не напружувати, бо все одно не згадаєте… бо нічим він, власне, Кривбасові не догодив…

Поки напружуватиметесь, маршрутка опиниться на вулиці невідомого Шурупова, де й зарита таємниця отого “АББО”…

Велика ошатна, сталінської архітектури будівля з гордим написом “АКАДЕМІЯ РУХУ” зустріне вас на Шурупова, 3… Сміливо підходьте до ґанку і відчиняйте двері. Вас зустріне усмішка приємної, гостинної тітоньки, але ви, усміхнувшись у відповідь, прямуйте далі. Просто перед собою ви побачите 12 юних усміхнених облич — то світлини акторів цього театру… А з ними ще два фото людей солідних, та, судячи з виразу облич, теж натхненних і самовідданих. Що ж це за об’єднання таких різних, але таких рідних у своїй любові до спільної справи людей, які звуться Криворізьким академічним міським театром музичнопластичних мистецтв “Академія Руху”?!

Спочатку було не слово, спочатку був жест, жест осмислений, багатомовний, філософський… З нього й народився Театр!

Нещодавно в Миколаєві, де я головував у журі однієї іменитої театральної імпрези, найошатнішою родзинкою 8го фестивалю міжнародного чорноморського клубу “HOMO LUDENS” ювілейного шевченкового року став спектакль “І мертвим, і живим, і ненарожденним…” Саме цього колективу — Академічного театру музичнопластичних мистецтв “Академія руху”… Ця їхня одночасна пластична драма за мотивами творів Тараса Шевченка стала талановитим віддзеркаленням двох людських доль — покірної Катерини та бунтаря Яреми.

Фестиваль тоді отримав насолоду познайомитись з довершеним втіленням надзвичайно складної естетики жанру пластичної драматургії, коли є контакт і створюється енергетичне поле надзвичайної потужності! Театральна магія цієї вистави полягала в тому, що вона мала в собі ЩОСЬ, що не вичерпувалося ні сюжетом, ні ідейною спрямованістю. Не вичерпувалося воно ні якістю виконання, ні досконалістю форми (хоча й вони, звичайно ж, мали місце), а існувала ПОЗА всіма цими параметрами, а можливо, й НАД ними. Вона була ніби віддушиною для вічних понять та істин: Кохання, Смерть, Час…

Адже, незважаючи на те, що жоден із шевченківських рядків не пролунав зі сцени у цій виставі, завдяки неперевершеній творчій уяві його художнього керівника, заслуженого діяча мистецтв України Олександра Бєльського, вони зазвучали у наших душах. І це дуже цінно! Такою бездоганною пластичною мовою до нас звертається ніби сама Історія, і саме через цю пластичну розповідь ще чіткіше починаєш розуміти, чому ми звемо Тараса Шевченка Пророком. Вистава була точна за емоційним посилом і вишуканотеатральна за втіленням. Вона ніби ще раз звертала нас до курбасівського заповіту: “Театр — це трепет перед невідомим”. Цей театр якраз і творить натхненно і трепетно. Він щораз моделює простір театрального трепету, наділяючи його всім багатством сценічної виразності.

Ось і остання їхня прем’єра “Дідух” за мотивами новел Василя Стефаника “Камінний хрест”, “Похорон”, “Катруся” та “Злодій”. Саме ці історії, пропущені Олександром Бєльським через власне серце, надали можливість розкрити тему безнадійності продовження життя на землі предків в умовах безпросвітної рабської праці, безправ’я, зневажання людської гідності, в умовах панування диких і жорстоких законів, коли втрачається самоцінність життя. Іван Франко відзначав, що найхарактернішою рисою творів Стефаника є “сильне, як океан, глибоке чуття, що тремтить в кожнім слові, чується в кожній рисочці”. Оця суголосність, глибокий зворушливий ліризм, який здатен розбудити найпотаємніші струни людського серця й надихнули постановника. І ось ми побачили пластичну виставу, в якій не звучить слово Стефаника, але відчутний його дух. У цій виставі нуртує молоде бажання працювати в модерному стилі, освоювати не тільки тему, а й естетику Василя Стефаника. Образом вистави стала дорога — між буттям і небуттям. У ній домінує вирішений в урбанізованому вигляді потяг… Дідух, Батько Катрусі, Григорій — всі ці образи у виставі блискуче створив Сергій Бєльський, актор потужний, пристрасний, темпераментний, який вміє, в рамках музичнопластичного жанру і різних засобів існування, запропонованих режисерськими прийомами його батька — Олександра Бєльського, створювати в несхожих регістрах і манері виразні, переконливі психологічні портрети. Він ніби візуалізує музику Євгена Станковича, М. Белтрамі, так вдало, “в десяточку”, дібрану його матір’ю — заслуженим діячем мистецтв України Антоніною Бєльською… Режисер і актор прекрасно розуміють, що вони хочуть сказати, добре знають, які емоції вони хочуть викликати у глядача і їм це чудово вдається. Як і всім одинадцяти юним артистам, які не просто виходять на сцену і протанцьовують щось, а вкладають душу в свою виставу. Тоді й відбувається мить народження дива, тоді й виявляється неперевершена магія театру. Саме це відбулося, на мій погляд, у їхній прем’єрній виставі “Дідух”, як, втім, у багатьох інших виставах цього театру, які я бачив раніше. Вони всі створені в тій єдиній, неповторній “бєльській” манері, коли “двері” задуму розчиняються навстіж і змінюється наша глядацька здатність бачити!

А у творчому активі театру “Академія руху” є ще чимало успішно подоланих ними творчих вершин — це і “Лісова пісня” Лесі Українки, “Пурпурові вітрила” Олександра Гріна, гоголівська “Шинель” і “Маленькі трагедії” О. Пушкіна, “Прощай, зброя” Ернеста Хемінгуея і “Пер Гюнт”  Г. Ібсена, а ще — А. Чехов, Л. Керрол, Р. Кіплінг і Г.Х. Андерсен…

Олександр Бєльський — мудрець і неповторний талант, а його театр “Академія руху” — явище унікальне в українському театральному просторі. Бо “Академія руху” всією своєю творчістю доводить, що театр має бути несподіваним. Він має вести нас до правди через хвилювання, через ігри та радість. Він вказує нам дистанцію від того, що, зазвичай, оповиває нас, і знищує відстань між нами і тим, що віддалене. Має значення у його творчості тільки правда теперішнього моменту, відчуття повної довіри, яке може з’явитися лише тоді, коли актор і глядач пов’язані воєдино.

Цей Театр, це щастя, яке оплачується кожною хвилиною життя! А міра життя — це успіх! Успіх, який завжди з “Академією руху”! Такий театр, на моє тверде переконання, і потребує нині підтримки.

А щодо “АББО” — секрет доволі простий — це абревіатура з перших літер того унікального подружжя, яке й створило це криворізьке диво — Театр “Академія руху” — Антоніни Бєльської + Бєльського Олександра — ото й є “АББО”. Але тепер ви уже дещо знаєте про цей криворізький фенОмен, і слава Богу, що він у нас є! Ось уже сорок років… як театр музичнопластичних мистецтв… двадцять років — як “Академія руху”… та два роки — носить дзвінкий статус “академічний”! Воістину, Бог трійцю любить!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Житомиряни вшанували пам’ять Степана Руданського
2014-12-16 15:41 slovo

Олексій

БОРЖКОВСЬКИЙ,

лікар, правнучатий племінник Степана Руданського, лауреат Всеукраїнської літературномистецької премії його імені,

м. Житомир

 

Завідувачка музею Віра Мороз сказала: “Цьогоріч минуло 180 років від дня народження класика української літератури, першого міського лікаря Ялти, громадського діяча Степана Руданського. Проте у вихорі нинішніх трагічних подій ювілей належно не відзначили. Тож ми вирішили виправити цю прикрість: організували літературномистецький вечір у себе. До цієї справи долучилися викладачі і студенти Житомирського коледжу культури і мистецтв імені Івана Огієнка. Читали сатиричні твори ювіляра “Хмельницький і пани”, “Вовк. Собака і Кіт”, “Добре торгувалось”, які й сьогодні актуальні. Квартет дівчат у національному вбранні виконав найвідомішу пісню поета “Повій, вітре, на Вкраїну”, яка стала народною і перекладена на 114 мов світу.

Викладач Житомирського національного агроуніверситету Тетяна Коткова продемонструвала свої вишиванки, серед яких і 10метровий рушник.

Усі охочі мали змогу читати улюблені твори українського гумориста. Про творчий доробок Степана Руданського розповідала цікава виставка, підготована працівниками музею.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Мої шляхи-дороги до Тараса
2014-12-16 15:41 slovo

Петро ЗАСЕНКО

 

Золота Шевченкова зоря

Моя баба Олена, батькова мати народилася 1860 року. Тобто ще за життя Тараса Шевченка. Не вміла ні читати, ні писати. Казала: “Земля моїх батька і матері, царство їм небесне, була далеко від села — аж отам, де простягається Стовповий шлях. Тож, бувало, в гарячу жнивну пору, аби не гаяти часу на дорогу з дому та додому, хлібороби і ночували в степу. Ми з дівчатами прокидалися раноранесенько. Вибігали на вершечок Розрізаної могили. Звідти, при сході сонця, як кинеш оком отак через степи та ліси, та й десь там через Дніпро, можна було бачити над землею таку блискучу — аж боляче дивитися, велику зорю. Люди розказували, що там на високій Дніпровій кручі могила Тараса Шевченка. А на ній поставлено золотий хрест. Так ото від нього відбивається таке яскраве світло. А туди ж, казали, якщо прямо глянути з Розрізаної могили, то буде понад сто верстов. Іще чули, що в тій могилі під золотим хрестом самого Шевченка начебто немає. Бо він насправді не вмер — він живий, у селянському вбранні ходить поміж людьми…”

А батько, на мить відірвавшись від роботи, дивиться на мене, усміхається й каже: “Так і до нас у хату він заходив. Взимку. У кожусі і смушевій шапці. Довгенько ми з ним говорили. А на прощання він залишив свою книгу. Ото вона лежить на столі, “Кобзар” називається…”

Мені у нашій хаті було все знайоме, навіть рідне: вікна, двері, піч із припічком, у куточку рогачі, лави, піл, широкий стіл, застелений білою у блакитних смугах скатертю. Зверху лежав хліб, накритий рушником, а поруч — книга. Палітурок на ній не було, а гострі кутики від частого перегортання заокруглились. На пожовклих, аж рудих, сторінках сіріли мені незнайомі покручені позначки — літери.

За літами я врядигоди згадуватиму бабусину розповідь. Хотілося знати, яку ж то ясну зорю вдалині при сході сонця могли бачити сільські дівчата, вибігаючи на степову могилу. Знайшлася довгоочікувана відповідь у книжці Павла Зайцева “Життя Тараса Шевченка”: “У середині 80х років на Шевченковій могилі замість дубового хреста поставлено дуже високий, гарної роботи залізний хрест із бронзовим, позолоченим рельєфом голови поета в профіль. Опанувавши Україну, совєтська влада зняла той хрест, і в 1931 р. його заступив незграбний стовпобеліск”. Саме від отого “позолоченого рельєфа” відбивалися ранкові промені сонця і чарували моїх далеких предків.

 

З батькового голосу

У нашій хаті завжди були книги. Тато перечитав їх, мабуть, найбільше за всіх мешканців села. Довгими осінніми вечорами (заходив до хати після роботи по господарству) він засвічував каганчик. То був невеликий бронзовий балончик, наповнений гасом, зверху запалювався ґнотик і жовтий вогник, схожий на гарбузову насінину, освітлював хату. Тато привіз те причандалля з фронту — такими світильниками користувалися солдати в окопах Першої світової війни.

Серед книг найчастіше розгортався “Кобзар”. Давно це було, але я й зараз чую розважливий батьків голос, який без надмірних емоційних пасажів, але глибоко, щемно озвучує ритмомелодику шевченкового вірша. Час від часу тато зупиняється, наче хоче передихнути. Баба Олена покрадьки втирає сльози з незрячих очей, а мати, пораючись коло печі, каже: “Ото написав, так написав… На всі часи і времена. Ну куди ж іще: “Кати знущаються над нами, а правда наша п’яна спить”. Аж страшно…” А мені, малому, запам’ятовується таке наше рідне:

Тече вода ізза гаю

Та попід горою,

Хлюпочуться качаточка

Поміж осокою.

І я наївно запитую: “Тату, а коли Шевченко був маленький, то йому хтось читав ці вірші?..”

Минатимуть десятки літ, мені доля вділить можливість відвідати не лише ближні, а й далекі — за тисячі кілометрів від України місця, освячені свого часу присутністю Тараса Шевченка. Той місцевий антураж підтверджуватиметься в моїй пам’яті поезіями великого поета, а мій погляд шукатиме і знаходитиме зримі об’єкти і краєвиди, на яких зупинялися живі тривожні очі художникаакадеміка. І щоразу мене там пройматиме глибинне, аж до сльози, усвідомлення: дихати повітрям, яким дихав Він… Але й учуватиметься мені всюди такий рідний ненадривний голос мого батька, яким озвучувалися протягом багатьох літ сільські вечори при читанні творів багатьох авторів, особливо безсмертних поезій Кобзаря.

Так було й тоді, коли мені вперше довелося відвідати Ленінград. Я був відряджений від Спілки письменників України — взяти участь у відзначенні Шевченківських днів у березні 1971 року в Академії мистецтв, де навчався поет і художник і де мав останнє у своєму житі помешкання. Звісно, я не орієнтувався у чужому місті. Опівночі холодної засніженої пори я облишив готель і, ні в кого не питаючи дороги, пішов шукати пам’ятник цареві Петру. І знайшов. І сказав мідному вершнику те, що мав йому сказати… На холодному постаменті прочитав засніжені написи латиною: Peter рrima Catarina secunda. І знову ж у моїй підсвідомості постав живий образ Шевченка, який читає ці слова, і почувся рідний голос мого батька у далекому селі в Україні:

От собі й читаю,

Що на скелі наковано:

Первому вторая

Таке диво наставила.

Тепер же я знаю:

Це той первий, що розпинав

Нашу Україну,

А вторая доконала

Вдову сиротину.

Кати! Кати! Людоїди!

Наїлись обоє,

Накралися; а що взяли

На той світ з собою?

Імперські ідеологи за першої нагоди, коли заходить мова про їхню колоніальну політику, хапаються за факт: мовляв, саме вони викупили Шевченка з кріпацтва. Так, одного викупили, а весь український народ, закріпачений їхніми попередниками, століттями лишався в неволі.

Наступного дня я ходив розкішними залами Ермітажу, аж поки повечоріло. Зупинився на другому поверсі біля вікна, з якого в імлавих сутінках по той бік Неви проглядалася будова Академії мистецтв. У тому приміщенні знаходилася і меморіальна кімната — музей Тараса Шевченка. Чомусь мені здалося, що в ній світилося. Раптом стало на думку, що на тому місці, де я стояв, свого часу міг стояти цар Микола. Він бачив серед темнот петербурзької ночі в Академії єдине вікно, в якому горів вогонь. І міг поцікавитися у ближніх — кому там не спалося. Йому відповідали: “Там Шевченко світить”…

Думалося мені тоді, що такого українця, як Шевченко, можна відірвати від України, завести від рідного краю Бог знає куди, але вирвати з його душі Україну — неможливо.

Автопортрет зі свічкою

Немає дням ні зміни, ні одміни —

Знов день, як тлінь, понад Невою згас…

Привезеній Вкраїні — з України —

До дум своїх присвічує Тарас.

 

Тополя зникла десь там над сагою,

Степів нема. Дніпро — і той замовк…

І плаче свічка білою сльозою

На лист паперу, чорний од думок.

 

Не гайдамачить воля у закові,

Тут козакові не попить з Дніпра.

Держава духу в бунтівному слові

Мундир державний вперто розпира.

 

Царю на вухо хтось доноси ліпить,

Біжить Пілат — прислужник до палат:

“Ой, страшно, царю, там Шевченко

світить,

Не дати б світлу більше запалать”.

 

Уже за північ. Сни прийшли примарні

Та й знов пішли: не їхні тут права…

Тарас в майстерні, наче у зброярні,

Чуттям живлющим слово напува.

 

Стоока темінь, що царем наслана,

Так пильно зирить в нього зза плеча

На всеімперській ночі аж до рана

Горить мечем Шевченкова свіча.

Я написав цього вірша там, у Ленінграді, і наступного дня, 9 березня, прочитав на урочистому вечері з нагоди 157ї річниці від дня народження Тараса. Простора зала Академії мистецтв була вкрай переповнена — студенти, імениті літератори з Москви й Ленінграда, українці поодинці і цілими родинами, доля яких була пов’язана з північною столицею. Та найвизначнішою подією того вечора була присутність групи бандуристів — кобзарів, які літаком прилетіли. Серед них знамениті старійшини кобзарського цеху Євген Адамцевич, Георгій Ткаченко, Іван Башловка, а також молодші: Василь Литвин, Мирослава Попілевич. Я хвилювався і заспокоївся лише тоді, коли почув у залі дружні оплески на мою адресу, а після вечора мені дякували Адамцевич, Ткаченко і ленінградська відома поетеса Марія Комісарова зі своїм чоловіком поетом Миколою Брауном. Атмосфера того вечора була перейнята єдиним почуттям — усіх нас зібрав Тарас Шевченко…

Студентихудожники в залі шелестіли паперами: вони спішно намагалися ухопити на олівець рухливі жести того чи іншого бандуриста під час гри. Багато хто в залі, ніколи не убачивши такого дива, нагороджували виконавців шаленими оплесками. Я сидів на сцені недалеко від Адамцевича, який, припавши душею до бандури, викрешував зі струн такі захоплюючі звуки “Запорозького маршу”. У моїй думці народжувались асоціації: незрячий бандурист, осліплена Україна… Пізніше напишеться вірш, якого зможу опублікувати лише в незалежній Україні.

Очима Тараса

Царі Вкраїні викололи очі,

Коли вона край битви знемогла.

Пішла у світ, як ходять поторочі,

Уже ніким — без радості і зла.

Царевою хвалою подавилась,

Хотіла вже з порогів… Без весла…

Та раз — Його очима подивилась —

Прозріла, встала, із Дніпра умилась

І непокору в серці понесла.

 

Орськ і Оренбург

У кінці 70х років минулого століття у містах Південного Уралу — Орську і Оренбурзі — почали відбуватися літературні читання під девізом “Шевченківський березень”, присвячені великому Кобзареві. Це там, де колись на пустельній та чужій землі поетова душа кричала: “Горе нам, невольникам і сиротам, В степу безкраїм за Уралом”.

Того року на “Шевченківський березень—80” до Орська прибули посланці письменницької організації України (великої душі літературознавець Анатоль Костенко і я), а також наукові співробітники Державного музею Т. Г. Шевченка. До нас приєдналися письменники з Оренбурга Геннадій Хомутов, Валерій Кузнецов, Володимир Одноралов. Ми були приємно вражені тим, що люди цього краю шанують і люблять колишнього невольника. Легендарне ім’я українського Кобзаря на цій землі у великій пошані. Це ж і до них линуть його слова:

Людей закованих моїх,

Убогих, нищих… Возвеличу

Малих отих рабів німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово…

За активною участю відомого письменника і шевченкознавця Леоніда Большакова і громадських організацій було створено якнайкращі умови для того, щоб шевченківські читання в Орську відбулися на високому рівні, набрали широкого розголосу і масовості.

Особливо хвилюючою була зустріч у центральній ошатній бібліотеці Орська, якій ще до революції 1917 року було присвоєно ім’я Шевченка. Тут у переповненій читальні гостей зустріли надзвичайно радісно. Після виступів літераторів двоє читачів цієї бібліотеки продекламували вірші Шевченка, і тут сталося несподіване: в залі виявилося стільки охочих читати вірші Кобзаря, що їх і за цілий день не переслухати. Вони навперебій поривалися декламувати, мало турбуючись про те, що не дуже добре знають українську мову. Та саме це було, здається, найзворушливішим у тих щирих пориваннях.

Мою душу оступали тривога і вболівання за таку вимучену долю Тараса. Мимоволі напрошувалися докучливі питання — за що? За що?.. А відповідь на безліч питань одна: за Україну. Пекучі думки напосідали тоді, коли на стендах музею чи бібліотеки прочитував тексти давнішніх циркулярів, які спускала царська охранка у ті далекі куточки імперії. Не було сучасних засобів інформації, одначе секретні депеші зі столиці летіли туди чи не швидше вітру.

Поет уже перебував у повній ізоляції, а імперію, розбурхану його віршами, пробирала ідеологічна лихоманка. Київський губернатор Дм. Бібіков дає секретне розпорядження куратору Київського учбового округу Ол. Траскіну “иметь тщательное наблюдение… в особенности по университету, не остались ли у кого в обращении стихотворения Шевченки, также не питаются ли между студентами мысли о прежней вольности Малороссии, гетманщине, об отдельном существовании…”

Ось припис командуючого Окремим Оренбурзьким корпусом і Оренбурзького військового губернатора командиру 22ї піхотної дивізії: “Государ імператор височайше повеліти зволив колишнього художника С.Петербурзької Академії мистецтв Тараса Шевченка за складання підбурливих віршів призначити в Окремий Оренбурзький корпус рядовим з правом вислуги під найсуворіший нагляд з забороною писати й малювати, щоб від нього ні в якому разі не могло виходити підбурливих та пасквільних творів.

Про таку монаршу волю повідомляючи Вашому превосходительству і перепроводжаючи рядового Шевченка, уклінно прошу зарахувати його в Оренбурзький лінійний №9 батальйон, встановити за ним — далі повторюється знову — найсуворіший нагляд з забороною йому писати й малювати…” І саме тут відбулося знайомство Шевченка з командуючим 5м батальйоном майором Мєшковим, який потім узявся по кілька годин щоденно буквально знущатися, щоб зробити з “колишнього художника” “рядового” солдата, вимагаючи від нього “виправки”, “ученого шага в три приема”, якими надривав здоров’я Тарасові Шевченку.

У центрі Орська — величезна площа імені Шевченка, на якій височіє пам’ятник поетові. У старому місті була колись фортеця і казарми, в яких перебував Кобзар, — встановлено меморіальну дошку.

Третього березня того року ми брали участь у масовому мітингу з нагоди відкриття ще однієї меморіальної дошки на місці колишнього плацу, на якому фельдфебелі муштрували “опального политического преступника”. Проходиш плацом, встеленим кам’яними плитами (все збереглося до цього часу) і мимоволі зупиняєшся — тебе охоплює моторошне усвідомлення: саме тут унтер примушував рядового Шевченка виконувати стройові вправи з рушницею, тут поет, перемагаючи втому, повзав попластунськи, день у день нічого не чуючи, крім команди “Атьдва, атьдва!”

Душа поета не знаходила рівноваги ні на плацу, ні в затхлій атмосфері казарми. Цілковита безвихідь… Мешканці Орська нам розповідали (а це передавалося з покоління в покоління), що в ритмах “шагістики” на плацу у єстві Шевченка народжувалися нові поетичні образи, які просилися на папір. Але… де знайдеш притулок, аби наодинці з собою порозмовляти… Вперше потрапивши на гауптвахту, поет лише у чотирьох стінах карцеру відчув себе вільним. Почав складати вірші. Оскільки не було ні олівця, ні паперу, то на стіні видряпував літери цвяхом, якого витяг із нар. Після чергового звільнення зпід арешту начальство помітило, що стіни гауптвахти були списаніподряпані. Тарас, одержуючи нове розпорядження “на гауптвахту!”, Мєшкову відповідав не по уставу: “Слушаюсь!”, а глузливо дякував: “Спасибі!” Це так народжувалися оці знамениті рядки:

О думи мої! о славо злая!

За тебо марне я в чужому краю

Караюсь, мучуся… але не каюсь!..

Люблю, як щиру, вірну дружину,

Як безталанную свою Вкраїну!

Переймаючись неймовірно жахливими умовами того безправного життя (хіба ж принижене існування можна називати життям), мимоволі думаєш про цю обрану Богом особистість.

Комукому, а Шевченкові відчуття окриленості душі було добре відоме. Ще 27літнім, працюючи над “Гайдамаками”, поет про народного повстанця Ярему каже: “Ярема гнувся, бо не знав, Не знав, сіромаха, що виросли крила, Що неба дістане, коли полетить…” Митець, окрилений могутнім талантом, з чіткими вимірами народного пророка, який у юнацтві здобув найдорожчий скарб — волю, орлино набирав висоту в духовному небі України, пронизуючи у стрімкому леті царство мороку. Це ж треба було тій деспотичній силі прийти до нелюдського наміру: увібгати орлині крила під сіру шинелю і вимуштровувати з нього “человека с ружьем”, солдатазахисника отого самого царства мороку.

А він! “В незабвенный день объявления мне конфирмации, я сказал себе, что из меня не сделают солдата — так и не сделали. Я не только глубоко, даже поверхностно не изучил ни одного ружейного приема. И это льстит моему самолюбию”.

 

Бентежна душа художника

Промине якихось вісім літ, коли мені як учаснику Всесоюзного Шевченківського свята поезії доведеться літаком ТУ154 приземлитися в тодішній столиці Казахстану АлмаАті. Травневе сонце починало прив’ялювати напрочуд мальовничі масиви степових квітів, а ще недавно зелені хвилі ковили уже сріблилися під гарячими вітрами.

Запрограмована поїздка на півострів Мангишлак мене бентежила особливо — як не оглянути ті незвичайні для українського ока креси, на яких зупинявся зір Тараса, побувати в саду, який часто згадується в “Щоденнику” поета, вдихнути повітря, яким дихалося йому протягом семи років, зустрітися з вербою Шевченка. Святковий настрій поволеньки мінявся на мінорний, коли почала розмотуватися вузька асфальтівка по безкінечних просторах напівпустелі. Їдеш годину, другу, третю, а навколо одноманітна безкінечність у сірих кольорах, на яких немає на чому зупинити погляд. Не хотілося піддаватися гнітючому враженню, але… Мимоволі повертаєшся в думках на нашу Україну, і хтось тобі нашіптує: “Так то ж земний рай порівняно з цією нудьгою, якій не видно ні кінця, ні краю”. Переконуєшся, що лише тут можна збагнути, у яку безвихідь потрапляла бентежна душа Тараса Шевченка: оку художника потрібне розмаїття кольорів, відчуттям поета потрібен калейдоскоп вражень. А тут де його все взяти?..

Пізніше, повернувшись в Україну, я знову перечитав “Журнал” Тараса Шевченка і його листування, аби зриміше уявити побачене і відчуте мною на тих далеких дорогах. І трапиться мені відновити в пам’яті лист поета, надісланий із того ж таки Мангишлаку Семенові ГулакуАртемовському. Ось цитата з нього: “Теперь сижу в Новопетровском укреплении да жду, что дальше будет; а это укрепление, да ведомо тебе будет, лежит на северовосточном берегу Каспийского моря, в киргизской пустыне. Настоящая пустыня! Песок да камень; хотя бы травка, хоть бы деревцо — ничего нет. Даже горы порядочной не увидишь — просто черт знает что! Смотришь, смотришь, да такая тебя тоска возьмет — просто хоть давись; так и удавиться нечем”.

А поки що ми, члени української делегації, долаємо цей шлях. В автобуснім вікні раптово привертає нашу увагу нечисленний табунець коней, що вигулькнули ізза плаского підвищення серед піщаної рівнини. Пастуха біля них немає — вони вільні, нічиї. Раптом помічаємо застиглу постать верблюда — господаря пустелі. Він гордим поворотом голови супроводжує наш автобус. І знову довкола ані душі.

Після тривалої поїздки зупинка. Виходимо з автобуса. В очі впадає знайомий предмет. Як? Тут? Я вже десь його бачив. Та ж на малюнку Шевченка! Надгробок на туркменському кладовищі. Не віриться власним очам. Підходжу. Торкаюся потемнілих від часу граней. Не випускаючи з поля зору цю реліквію, віддаляюся, шукаючи місце, на якому сидів чи присідав Тарас, вибравши потрібний ракурс для змалювання пам’ятника. Усвідомлення того, що знаходжуся на тому самому місці, де зупинявся поет, мене глибоко зворушує.

А через кілька десятків кілометрів знову зупинка. Підходимо до якогось дивного об’єкта, що нагадує гротпечеру. Мені він пам’ятається з акварелі Тараса Шевченка. Присутній у нашій поїздці екскурсоводказах розповідає, що це могила і мечеть ДанисманаМулли — мусульманського праведника, роки життя якого невідомі. А ще дізнаємося, що Тарас, хоч і продовжував нести на собі тавро людини, пригніченої деспотичним режимом, глибоко цікавився історією туркменів, казахів, намагався проникнути у зміст написів на могильних плитах, вивчав побут, мову народу, серед якого жив. Шевченко і сьогодні може бути взірцевим прикладом для тих, кому доводиться потрапляти в іншомовне оточення на територію чужої держави: не корч із себе гординю, не дивися в очі місцевим людям зверхньо, не дай Боже очима завойовника, перед яким мають гнутися аборигени.

 

Гілочка з його верби

У Казахстані, на Мангишлаку зокрема, впадає в око якась особлива, боготворча любов населення до Тараса Шевченка. Адже це він, перший у цьому краю, висловився на папері співчутливо про нелегку долю казахівтрударів. Він перший в історії мангишлацьких поселень на рівні художникаакадеміка змалював реалістичні типажі дітейбайгушів. Відомо, що Тарас ніколи не був байдужим до дітей, боляче переносив їхню нужду й страждання, ставився до них з любов’ю і прихильністю. Байгуші — це знедолені. Спостерігаючи за місцевими напівголими і напівголодними дітьми, йому згадувалося його сирітське дитинство:

Мені здається, що ніколи

Воно не бачитиме волі…

Що він не знатиме, де дітись

На сім широкім вольнім світі,

І піде в найми…

А в живописній лагідній постаті казашки Каті художник передасть національну вроду дівчини, народжену рідною землею. Одначе, як бувала у бувальцях особистість, художник нагадує про наявність державного стиснутого кулака, який завжди готовий своїм ударом нанести біду з прочиненого вікна імперської установи.

Дивуєшся, коли осмислюєш ту творчу працю, яку здійснив Шевченко в тяжкі роки заслання. Тут він виконав понад п’ятсот малюнків, живописних і акварельних робіт, написав понад сто віршів, зокрема такі високохудожні твори, як поема “Варнак”, повісті “Художник”, “Музикант”, “Княжна”, “Близнюки”.

На Мангишлаці ще 1939 року місто Форт Петрівський перейменовано на Форт Шевченка. Тут Меморіальний комплекс Тараса Шевченка — це парк, на території якого розташована споруда (колишній дім коменданта Новопетрівського укріплення майора І. С. Ускова). У центральній залі приміщення у вазі, обрамленій українськими й казахськими узорами, священна земля з могили великого Кобзаря. Близько від будинку розташована землянка, в якій періодично жив Тарас. Про це помешкання поета я дізнався уперше. У цьому комплексі криниця з дерев’яними цямринами під дашком — із неї поет брав воду. Височіють два пам’ятника Кобзарю, поставлені 1881го та 1927го року. На цій же території і “Тарасова верба”, яка виросла з палиці, ввіткнутої поетом у піщаний ґрунт ще 1850 року. На ній помітні шрами і сліди обрізів від старих стовбурів. Тепер вона символічно нагадує долю самого Тараса — вимучена, пошарпана каспійськими вітрами, але переможно шумить зеленим віттям, закорінившись у живильну вологу казахської землі. Із гілочки “Тарасової верби”, привезеної мною в Україну, розростається дорідна вербичка і в моїй любарецькій леваді.

 

Найсучасніший поет Шевченко

22 травня 1988 року відбувалося велике літературномистецьке свято біля величного пам’ятника Кобзарю, спорудженого на березі Каспію. Місцеве радіо повідомило, що на світанні того дня у молодій казахській сім’ї народився первісток і його тато й мама назвали Тарасом. А потім виявилося, що у Форті Шевченка аж сорок сім Тарасів різного віку. Усі вони названі на честь нашого Кобзаря. До речі, ім’я Тарас показахськи вимовляється Таразі, тобто “справедливий”.

У дні, коли ми повернулися з Мангишлаку в тодішню столицю Казахстану, мене запросили виступити в алмаатинському університеті. При зустрічі професори твердо говорили: “Українці, не думайте, що Тарас Шевченко належить тільки вам. Не меншою мірою він є нашим. А коли взяти до уваги, що він перший як художник у нашій історії змалював персонажі казахів, тож роль його неперевершена як родоначальника казахської художньої школи”.

Знаменитий аварський поет Расул Гамзатов свого часу перебував у Києві. Його запросили виступити на Комбінаті преси. Один із журналістів запитав його: “Кого ви знаєте з українських поетів?” Гамзатов відповів: “Шевченка”. Але автор запитання уточнив, що він має на увазі саме сучасних поетів. Тоді Гамзатов пристрасно мовив: “А хто сьогодні може бути найсучаснішим поетом, як не Тарас Шевченко?!” І почав читати напам’ять українською мовою поему “Кавказ”. Потім висловився, що ніхто з дагестанських поетів і ні Пушкін, ні Лермонтов, які бували на Кавказі, не написали таких глибоких творів про долю гірських народів, як написав Тарас, який, до речі, на Кавказі не був.

Безмежно трудні Тарасові шляхидороги накладалися у моєму єстві на уважне й глибоко осмислене прочитання його творів — усе те залишається невід’ємною частиною мого духовного світу.

 

Любарці—Київ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Щоб відновився духовний зв’язок Повертаються наші духовні свята
2014-12-16 15:40 slovo

— У цей непростий час почнемо розмову з чогось оптимістичного.

— Я радий, що Міністерство освіти 27 листопада ухвалило рішення відмовитися в шкільних програмах від вживання терміна Велика вітчизняна війна, адже використовувати цей термін замість наукового Друга світова війна — малоросійство. Великою вітчизняною вона була для росіян, які відстояли свою імперську державність у боротьбі з іншим імперським народом. А ми 9 травня не проголосили свою незалежність і знову опинилися в мороку російського імперського режиму Сталіна, Берії, напередодні нового Голодомору. Те, що ми досі відзначали свята спільно з російськими окупантами, було ознакою нашої безперспективності — ніколи народ не стане вільним, якщо святкуватиме перемоги народупоневолювача. Приємно, що Петро Порошенко скасував російське свято 23 лютого, тепер у нас свій День захисника Вітчизни. 14 жовтня — Покрова, традиційне козацьке свято. Важливий також День Соборності. Якби ми ще відмовилися святкувати 9 травня, це означало б, що ми стали духовно незалежними.

Діяльність нашого клубу “Холодний Яр” була передумовою цих ухвал. Міністр освіти Сергій Квіт, котрий ухвалив це рішення, відвідував наші вечори, виступав у нас, є читачем наших книжок. Згадую, як у 1990х роках ми з ним і з нашими товаришами намагалися демонтувати пам’ятник Леніну в Боярці, Сергій Миронович тоді був іще юнаком. Для мене велика радість, що повертаються наші духовні свята. Ці дні наближали герої моїх видань: донедавна забуті, зневажені нашим безпам’ятством козаки — хорунжі, сотники Армії УНР, Українських Січових Стрільців, Галицької Армії, повстанських партизанських загонів. Я свою діяльність намагаюся присвятити саме їм.

У мене є нариси і про генералів Армії УНР, але звертаю увагу саме на простих людей: козаків, хорунжих, сотників, тих, хто був у пеклі бою десятки і сотні разів. Ось вражаючі приклади: уповноважений слідчий ЧК Кержнер запитує Федора Ногу, козака отамана Орлика: “А как часто вы боролись против Красной Армии?” Той відповідає: “Та бувало й 5 разів на день”. Або епізод, коли під час кінної атаки полк Чорних запорожців під Вознесенськом 15 квітня 1920 року розгромив школу червоних старшин (250 муштрованих вояків) буквально за кілька хвилин. Хоч це були справжні вояки, останню лекцію в їхньому житті Чорні запорожці їм прочитали переконливу. А ось 17літній чорношличник Нестор Галайденко. У нього приємна усмішка, схожий на дівчину (так писали очевидці). Після битви, забризканий кров’ю, витирає ганчіркою від крові шаблю. Його запитали козаки, що під’їхали: “Скільки москалів зарубав?” Відповідає: “Та рахував до сімнадцяти, потім надокучило”. І ми про цих людей забули! Це просто неприпустимо! Вони справжні герої. А ми про них нічого не знаємо. Чому, наприклад, немає вулиці Нестора Галайденка, ліцею його імені тощо. Тому для мене велика радість, що повертаються ці імена, повертаються наші свята, які ці козаки здобували. Бачу в цьому й свою заслугу.

 

Ми стаємо народом!

Багато років був у відчаї: стільки зерен посіяно, стільки книг видано, а воно не проростає! Подвиг тих людей не проростає калиною в нашій пам’яті! Думав: що це за народ такий! І раптом — вибухнуло, проросло! 2014 рік, мабуть, найщасливіший рік незалежності — попри всі страшні втрати, попри те, що гинуть найкращі. Ми стаємо народом! Зараз просто на наших очах і за нашою участю твориться велика українська нація, твориться вояцька каста, яка побудує армію. А буде армія — буде держава. Бо досі армію тільки руйнували. Це фактично перший рік створення української армії.

— Багато хто зауважує, що на початку ХХ століття відбувалися події, дуже схожі на нинішні, що уроки того часу не вивчені. Яка Ваша думка про це?

— Звичайно, багато паралелей між тією і нашою епохою. Тоді, як і тепер, армія була роздягнена, роззута, без хлібопекарень, без лазаретів, без найнеобхідніших медикаментів: вати, бинтів, анальгетиків тощо. А наше командування і тоді, і тепер усе мало. І тільки завдяки народу (нині це явище називають волонтерським рухом) армія виживає. Тоді це слово не використовували, але було так само. У моїй новій книжці “Похід Болбочана на Крим” є такий епізод. Після тяжкого бою в селі під Лубнами, коли наші перемогли, раптом бачать: валка їде в село. Біноклів не було, висилають нашу стежу — дізнатися, хто їде, раптом знову більшовики. Виявляється — селяни, із сусіднього села. Дізналися, що прийшло українське військо, і везуть воякам картоплю, сало, хліб, мед. Це так зворушує, ця наша доброта. І зараз стільки випадків доброти, чуйності, доброзичливості, співпереживання! Завдяки цьому твориться наша єдність. Коли біль іншої людини небайдужий, коли частину цього болю хочеш узяти на себе.

Учора для мене була радісна подія — на моїй сторінці у фейсбуці Володимир Калюжний з Одещини, який служить зараз під Маріуполем, вивісив світлину: він сидить на ящиках зі снарядами з моєю книжкою “Похід Болбочана на Крим” (Спогади сотника Армії УНР Бориса Монкевича та його бойових побратимів). Я такий радий, що Болбочан знову на фронті, знову на передовій. І сотник Монкевич, який визволяв Донбас навесні 1918 року, бив москалів під Слов’янськом, під моєю рідною Горлівкою, в інших містах — і тепер воює. У цій книжці описано про перемоги наших дідів. Так хочеться, щоб відновився духовний зв’язок між нинішнім поколінням козацтва, яке чомусь називають солдатами (це не поукраїнському), і поколінням їхніх дідів, щоб вони відчули єдність у віках усього народу, який століттями боровся за свою незалежність проти одного і того ж лютого ворога — московського.

— А що нового у творчості, Ваші плани?

— Цього року в мене вийшла ще книжка “Медвинське повстання” — про повстання 1920 року в селі Медвин на Київщині — зараз Богуславського району. Також вийшло третє розширене видання книжки “Отаман Зелений”, у якому сто сторінок нової інформації про подвиги отамана та його козацтва. Адже отаман Зелений був сильний саме всенародною підтримкою. Під час подій Майдану вийшла книжка “Шевченкіана Михайла Гаврилка”, присвячена 200літтю Тараса Шевченка — про автора першої Шевченкіани. Зараз завершую роботу над книжкою “Сто історій Визвольної війни”. Дія починається 1915 року, а закінчується на початку 1930х років. Від Гуцульської сотні Українських Січових Стрільців до братів Блажевських, які воювали до 1930 року в шевченковому краю — в селі Ксаверове на Городищенщині. Фактично це околиці Холодного Яру. Думаю представити цю книжку в Маріуполі або в інших містах Донбасу, подарувати частину книжок хлопцям, які захищають нашу долю і волю.

— Ви видаєте газету “Незборима нація”.

— Цю газету видаю вже 25 років. У грудні минулого року вона втратила багато передплатників, бо люди пішли на Майдан. Ми намагаємося відвойовувати втрачені позиції, але передплата збільшується помалу. Ми цінуємо підтримку “Слова Просвіти”, і газети “Шлях перемоги” Віктора Рога, які публікують наші оголошення, і українського радіо — насамперед каналу “Культура”. Зараз у нас, у кожного письменника, журналіста аудиторія зменшилася на 5—7 мільйонів людей (маю на увазі втрату Криму і частини Донбасу). Багато наших читачів, передплатників уже загинуло, поранено. Зараз люди, які мають якісь зайві кошти, віддають пораненим, а також тим, хто продовжує воювати. Для письменників зараз непроста пора. У жовтнілистопаді різко зменшився продаж книжок. Я один із небагатьох письменників, який живе своєю літературною працею, більше ніде не працюю. Тому в мене щороку виходить 5—10 книжок. Але зараз не це головне, головне — наша перемога.

— Що побажаєте “СП”?

— Бажаю працівникам вашої редакції в новому році якомога активніше висвітлювати історію нашого народу, яка твориться просто на наших очах, подвиги цих простих людей, залишати в пам’яті народу благодійні діяння волонтерів. Можливо, згодом видати книжку на основі публікацій про війну, про наше козацтво, яке відстоює нашу честь, нашу свободу.

 

Спілкувалася

Надія КИР’ЯН