RSS-канал «Слово Просвiти»

Доступ к архиву новостей RSS-канала возможен только после подписки.

Как подписчик, вы получите в своё распоряжение бесплатный веб-агрегатор новостей доступный с любого компьютера в котором сможете просматривать и группировать каналы на свой вкус. А, так же, указывать какие из каналов вы захотите читать на вебе, а какие получать по электронной почте.

   

Подписаться на другой RSS-канал, зная только его адрес или адрес сайта.

Код формы подписки на этот канал для вашего сайта:

Форма для любого другого канала

Последние новости

Ч. 16 (860), 21—27 квітня 2016
2016-04-21 16:24 slovo

 

«На горі горить реактор, під горою оре трактор»
2016-04-21 16:19 slovo

До 30-х роковин Чорнобильської катастрофи

Анатолій КОВАЛЬЧУК,

голова Бориспільського об’єднання Все­українського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка

26 квітня Україна і світ відзначатимуть сумну дату — 30-ті роковини аварії на Чорнобильській АЕС ім. Леніна, однієї з найбільших техногенних катастроф в історії людства. Українці середнього і старшого віку ніколи не забудуть останніх днів квітня 1986 року. Передусім тому, що, хоча чутки про вибух реактора на ЧАЕС і спричинений ним викид в атмосферу радіоактивних речовин поширилися блискавично, породивши тривогу й паніку серед людей, проте майже тиждень громадськість не знала достеменно, що ж там трапилося насправді. Ніхто не уявляв, які масштаби катастрофи і наскільки небезпечні її наслідки для нашого здоров’я і життя, а також для довкілля.

Пройнята тривогою громадськість прагнула чимшвидше дізнатися з офіційних радянських джерел правду про події на ЧАЕС. Але марними були наші сподівання на порядність і людяність влади, — вона впродовж кількох днів злочинно замовчувала факт страшної біди. Про аварію не згадували контрольовані комуністами ЗМІ (незалежних ЗМІ в СССР не існувало). Очевидно, влада намагалася створити враження, що аварія на ЧАЕС, про яку вже встигло почути населення країни, — під контролем. Головне — весняні посівні роботи, успіхи “політики перебудови” (генсек М. Горбачов проголосив її 8 квітня того ж 1986 року, тобто за 18 днів до аварії). На такі злочинні дії влади народна творчість відгукнулася влучним віршем: “На горі горить реактор, під горою оре трактор”. Представники київської влади теж мовчали про катастрофу, але, маючи інформацію про значне підвищення в повітрі рівню радіації, похапцем вивозили своїх дітей та онуків подалі від Києва.

Отже, 30 років тому жахливу правду про величезну, планетарного масштабу біду, що трапилася на українській землі, намагалися приховати від народу.

Про непоправний, навіть далекосяжний вплив негативних наслідків катастрофи на здоров’я багатьох мільйонів людей і на природне середовище на величезних просторах України й Білорусі, комуністична влада мовчала. Більше того, за розпорядженням найвищого радянсько-компартійного керівництва тодішніх СССР та Української РСР із метою продемонструвати світові, що ніякої небезпеки нема, що екологічна ситуація перебуває під контролем, у всіх населених пунктах України, зокрема в близьких до Чорнобиля, того року відбулися масові першотравневі демонстрації. Багато людей, працівників підприємств та установ, студентів та учнів, підозрюючи про небезпеку, змушені були, ризикуючи здоров’ям, брати в них участь. Головним джерелом об’єктивної інформації про вибух на 4-му реакторі ЧАЕС, про величезні масштаби його жахливих наслідків, зокрема, про те, що радіоактивна хмара накрила Європу і дійшла навіть до Америки, були для нас у ті квітневі дні 1986 року передачі закордонних радіостанцій. До них проймалися довірою не тільки обдурені й зазомбовані владою безпартійні опоненти “буржуазної пропаганди”, а й багато правовірних комуністів. Через деякий час, після того, як увесь світ із тривогою заговорив про аварію на ЧАЕС, комуністична влада теж почала подавати у своїх ЗМІ дозовану інформацію про трагічну подію. Робилося це з метою зупинити панічні настрої, заспокоїти населення, якось пояснити причину евакуації з рідних місць десятків тисяч мешканців північних районів Київської і Житомирської областей.

Але й тоді влада діяла лицемірно. Вона підло брехала, коли говорила евакуйованим, що їх вивозять із місць проживання на короткий термін, можливо, на декілька днів. Без усякого жалю поставилася влада до десятків тисяч людей, яких послала ліквідовувати наслідки катастрофи на ЧАЕС. Дуже часто правоохоронці та військовослужбовці навіть гадки не мали, куди і для чого їх везуть. Через те, що ліквідатори не були забезпечені засобами протирадіаційної безпеки, чимало з них отримали великі дози радіоактивного опромінення. Згодом багато хто з цих молодих чоловіків передчасно пішли з життя через викликані ним хвороби.

Про справжні причини й наслідки катастрофи суспільство дізналося гірку правду (але чи всю?) аж через декілька років. Вона була така: комуністична влада і керована нею “найпередовіша у світі радянська наука” допустилися фатальних помилок ще на стадіях проектування і будівництва атомної станції. Завершення багатьох будівельних і монтажних робіт “приурочувалося” до різних комуністичних свят, тому виконувалися в “авральному” порядку, часто з грубими порушеннями технології. Некомпетентні керівники ЧАЕС й управлінський персонал, брутально порушуючи правила її експлуатації, проводили (безперечно, за погодженням з вищим керівництвом чи за його наказом) ризиковані експерименти. Вони злочинно ігнорували техніку безпеки цього загрозливого для всього живого об’єкта. Як виявилося, проектувальники атомних реакторів навіть теоретично не допускали можливості їхніх вибухів, тому не передбачали надійних заходів безпеки, які б унеможливлювали аварії.

За офіційною версією, причиною вибуху четвертого енергоблоку ЧАЕС став нібито науковий експеримент із короткочасним зупиненням реактора. Символічно ж Чорнобильську катастрофу можна витлумачити як провісницю миттєвої, блискавичної катастрофи грандіозного довготривалого соціального експерименту під назвою “побудова комунізму” в СССР з усіма його жорстокими проявами і брутальною зневагою до людей: 200 тисяч квадратних кілометрів уражених територій, 2 млн 300 тис. громадян, постраждалих від аварії, 600 тисяч ліквідаторів, перші жертви…

Саме тому після катастрофи почала стрімко зростати кількість людей, не задоволених екологічною, економічною, соціальною політикою комуністичної влади, тих, хто цілковито втратив довіру до її зовнішньої і внутрішньої політики. Хто свідомо обрав шлях боротьби проти неї. Громадськість стала швидко прозрівати, дізнаючись, хто, як і в чиїх інтересах упродовж десятиріч керував Україною. Такі блискавичні зміни у свідомості мільйонів українців призвели, зрештою, до стрімкого, лавиноподібного поширення серед них антикомуністичних, антиімперських, самостійницьких настроїв.

В Україні почали заявляти про себе неформальні громадські формування, зокрема й екологічні. Їх створювали хоробрі, мужні патріоти, люди небайдужі до долі нашого народу і рідної природи. Пригадую, як із нагоди других роковин катастрофи на ЧАЕС група сміливців, серед яких переважали члени створеного восени 1987 року Українського культурологічного клубу, організувала мітинг на майдані біля Голов­поштамту. Ми вийшли з поміркованими екологічними гаслами, що містили вимоги до влади розкрити правду про ситуацію на ЧАЕС та всіх екологічно небезпечних об’єктах, не споруджувати в Україні нових атомних станцій і шкідливих виробництв. Не встигли ми розгорнути плакати, як на нас раптово накинулися кілька десятків міліціонерів та “осіб у цивільному”. Брутально заламавши людям руки, вкинули вони кількох протестантів до автомобілів із заґратованими вікнами й запроторили до буцегарні. Але покарали не за політичними статтями Кримінального кодексу, а нібито за “злісне хуліганство”. Свідками розгону мирної демонстрації стали сотні киян і кореспондентів закордонних ЗМІ. Після їхніх репортажів світ побачив, чого варті в Україні “пєрєстройка і гласность”. Тому у дні 3-ї і наступних роковин аварії на ЧАЕС міліція вже не розганяла, а охороняла мітингувальників. Вважаю, що разючі, незворотні зміни, які відбулись у свідомості мільйонів українців після Чорнобильської катастрофи стали головною причиною швидкого, мирного розпаду СРСР і проголошення незалежності нашої Вітчизни від злочинної, брехливої Московії.

 

Анатолій КОВАЛЬЧУК

Всеукраїнський форум «Українська альтернатива»
2016-04-21 16:17 slovo

Як ми вже повідомляли в минулому числі “СП”, 13 квітня відбулося зібрання громадської організації “Всеукраїнський форум “Українська альтернатива”, на якому делегати ухвалили основні документи: Статут організації, Ухвалу та Звернення політичних сил та громадських рухів Майданної України до ООН, ЄС та всіх міжнародних організацій, які відстоюють верховенство права, свободу і незалежність країн і народів та обрали керівні органи.

Відкрив Форум головуючий, очільник ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Павло Мовчан. У зібранні взяли участь і виступили Глава УПЦ КП Філарет; перший Президент України після здобуття нею Незалежності Леонід Кравчук; представники проукраїнських партій: НРУ — голова Василь Куйбіда; УНП — Олександр Клименко; УРП — Сергій Джердж; КУН — Степан Брацюнь; партії “Патріот” — Микола Голомша; Республіканської християнської партії — Микола Поровський; партії “Зелений Тризуб” — Андрій Гайдай, інших громадських організацій.

На пропозицію головуючого присутні вшанували хвилиною мовчання загиблих у боротьбі за Україну — на Майдані, на війні, зокрема, нещодавно закатованого в ДНР члена Донецької міської “Просвіти” Миколу Присяжнюка. Глава УПЦ КП Філарет звернувся до учасників Форуму з промовою і благословив зібрання. У попередньому числі нашого тижневика ми друкували тези виступів деяких делегатів, нині подаємо інші промови (скорочено).

 

Наш народ непереможний

Патріарх Київський і всієї

РусиУкраїни ФІЛАРЕТ

— На сході триває війна, агресор не заспокоюється. Всередині країни політична криза. Партії борються. За що? За Україну? Ні, не за Україну, а за своє місце в Україні. Єдності нема. Народ зубожів. Корупцію подолати не можуть. Тому ми перебуваємо в критичному стані. У критичному, але не в безнадійному. Тому що від нас залежить, збережемо ми державу чи ні.

Народ наш настільки жертовний, що молодь (і не тільки молодь) віддає своє життя за Україну. І ми шануємо їхній героїзм, шануємо їхню жертовність. Але не тільки ті, які захищають територію України, є гарантією нашої державності, її збереження, а й весь український народ. Ви подивіться, яка хвиля гуманітарної допомоги піднялася по Україні. Це свідчить про те, що у нас є головне — любов до України, до своєї рідної землі, до української мови, до своїх земляків. Можна цей народ перемогти? Ніколи.

Крім того, з нами правда. Правда з нами, а не з Росією. Бачить це Бог? Так. Він бачить, яку неправду агресор сіє не тільки на сході, а й по всій Європі. І Церква російська долучилася до цієї неправди. То може Бог бути з такою неправдою? Ніколи. Бо Бог і зло несумісні. Перемога буде наша, тому що Бог дасть нам перемогу. Але не без нашої участі.

Наш головний недолік — це брак єдності. Є приказка: “Де два українці — там три гетьмани”. Про що це говорить? Це говорить про те, що у нас не вистачає єдності. І тому ми взиваємо: “Боже, нам єдність подай”. І ми сьогодні зібралися для того, щоб у цей критичний момент об’єднати всі патріотичні сили. Вони є, але роз’єднані. Треба об’єднатися в одну українську силу і стати на захист нашої держави, нашої української мови, нашої культури. Можемо ми це зробити? Можемо. Зробімо це не тільки для подолання політичної кризи, а й для подолання зубожіння, до якого ми прийшли.

 

Знайти на ключові посади патріотичних, порядних професіоналів

Архієпископ УГКЦ

Олекса ПЕТРІВ

— Передаю вітання від Верховного архієпископа ГрекоКатолицької Церкви Святослава Шевчука, благословення і побажання успішної праці в справі соборності, єдності, яка так необхідна не тільки політикуму, а й усьому нашому народу.

Поляки кажуть: “Ви, українці, цікаві люди, вмієте робити революцію, але не вмієте користуватися її плодами. Невже ви не розумієте, що роблячи революцію, яка досягнута великою жертовністю, треба знати, хто після неї прийде на кожну з ключових посад?” Не вірю, що серед українців немає тих людей, які відповідають критеріям три “П”: порядність, патріотизм, професіоналізм. Усі тут присутні, поза всяким сумнівом, патріоти. А також мільйони їх поза межами цієї будівлі. Щодо професіоналізму також проблем немає — їх сотні й тисячі, знаних фахівців у всіх галузях. Революція гідності вимагала порядності, чесності. Невже народ наш дійшов до того, що ми не можемо назбирати в Кабмін чесних людей? Сподіваюсь, що цей Форум знайде таких людей, які передусім будуть чесними, які розуміють свою відповідальність перед Богом, коли йдуть на службу народу. Є у нас такі люди, їх треба шукати, їх треба підтримувати, не треба цькувати. Знайшовши їх, передати їм Боже благословення на те, щоб зрештою остаточно збудувати міцну незалежну соборну українську державу.

 

Найважливіше — моральнополітичний, духовний стан суспільства

Леонід КРАВЧУК

— Сьогодні, коли Україна переживає нелегкі часи, я маю честь вам подякувати, що ви зібралися, щоб подумати, як допомогти нашій владі, нашому народові більш ефективно, більш раціонально, більш активно, з більшою відповідальністю вирішувати ті питання, які перед нами стоять: незалежності, соборності. Я думаю, що найважливіші сьогодні не економічні питання. Немає таких господарських, економічних питань, яких би не могла вирішити Україна. Навіть не військові, хоч війна — це найстрашніше, що може бути. Я думаю, що найважливіше — моральнополітичний, духовний стан нашого суспільства і нашої влади.

Коли Україна справді була на порозі страшних подій, вони на Майдані говорили високі слова, ладні були стати під кулі, стати на броню транспортера. То, може, тепер треба створити уряд, який узявся б за будівництво нової незалежної України, вирішив важливі питання: і корупції, і Криму та ін. Мені пишуть багато листів. Люди зізнаються: “Ми вже не тільки не маємо в що одягнутися, не маємо що їсти”. Тоді виникає запитання: ті, хто йшли до влади, йшли добровільно чи їх примушували? Якщо йшов добровільно, обіцяв народові благополуччя, то принаймні поясни, чого не виконав. Я вже не кажу зроби, бо зробити справді не так легко. Але поясни як обраний народом, а не як бізнесмен.

Сьогодні треба повернутися до людей. Я переглянув, що кажуть про нас у пресі, більшість зарубіжних політиків сказали: їм, мабуть, ніщо не допоможе, окрім Бога, якщо він почує і захоче допомогти. Як сказав Святійший, Бог допоможе, але не без нашої участі. Нам треба бути дуже конструктивними, звернутися до влади з конструктивними пропозиціями, запропонувати конкретні речі.

Я пропоную ухвалити широке звернення до українського народу, пояснити, чого ми хочемо, що ми будемо підтримувати у владі, а чого не будемо за жодних обставин. У залі сидять люди, які володіють Словом, а Слово — це зброя. Треба, щоб воно дійшло до кожної людини, щоб кожна людина зрозуміла, що треба робити. Тому що Росія не мовчить. Росія готується. Російський народ підтримує владу. Бездумно, але підтримує. Я пригадую слова Олександра Пушкіна, який писав:

Паситесь, мирные народы!

Вас не разбудит чести клич.

К чему стадам дары свободы?

Их должно резать или стричь.

Наследство их из рода в роды

Ярмо с гремушками да бич.

Ось як оцінив Олександр Сергійович мовчазний народ. Ми таким народом ніколи не були і не будемо.

 

Провести референдум “За Україну в НАТО”

Дмитро ПАВЛИЧКО

— Як було сказано, тут зібралися представники різних партій. У нас нема єдиної політичної сили, на яку ми можемо спиратися. Тут виступав представник ГрекоКатолицької Церкви. Святослав Шевчук зауважував, що Папа Римський Франциск поїхав у Гавану підписати декларацію про єдність церков із главою Російської православної церкви патріархом Кирилом (Гундяєвим). А треба було грекокатоликам сказати, що ми в Україні хочемо об’єднатися. Нам потрібна не московська, не ватиканська, а Українська християнська церква.

Шановний Леоніде Макаровичу, Ви як голова громадської організації “Рух за Україну в НАТО” мали б тут сказати, що Петро Олексійович у Вашій присутності сказав мені, що він підтримує всеукраїнський референдум про вступ України в НАТО. Сказав, але нічого не робиться, треба ж йому нагадати про це. Прошу Вас, зверніться до Президента. Референдум про вступ України в НАТО — ось що нам треба зробити якнайшвидше.

Хочу подякувати полковнику Миколі Поровському, одному з фундаторів Народного РУХу. Це чи не єдиний рухівець, який залишився вірним РУХові в усіх часах. Треба РУХ відроджувати, виходити на вулиці, будити людей. У нас нема жодної масової української газети, через яку ми могли б пропагувати свої ідеї. Українських ЗМІ нема. В нашому парламенті сидять і сваряться люди, які не люблять Україну. Депутати Верховної Ради ходять як до церкви на передачу до Савіка Шустера, який провокує їх на чвари, вони принижують себе, намагаючись вирішувати державні справи в такому напрямі, як це подобається заробітчанинові, що не знає ні історії, ні культури, ні мови українського народу. Він звертається до своєї проросійськи налаштованої аудиторії: “Вы чувствуете угрозу развала украинского государства?” І показує мапу України, на якій Крим, Донбас закреслені, приєднує до цих територій наші “бурштинові” області. А тоді “світова” російськомовна аудиторія голосує за те, що ми всі вже відчуваємо, що начебто завтра України як держави не буде.

До друзів, поклавши руку на серце, звертаюсь: пора помиритися й поєднатися. Ми зібралися в цьому маленькому залі, але цей зал не для нас. Наш зал — це палац “Україна”. Ми повинні збиратися там. Думаю, прийшла пора збирати не альтернативу Україні, а Форум українства — нову організацію, здатну так голосно говорити, щоб її чула Європа й увесь цивілізований світ.

 

Альтернатива українству не має перспективи

Василь КУЙБІДА

— 1991 року український народ відновив свою державність. Повторюючи “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”, згуртувався в єдиному пориві і почав будувати національний дім. Але потім, скориставшись нашою довірою, нас розбили, розвели по комірках і ми забули про українську правду і почали жити своїми невеликими правдами, забувши про те, що нас об’єднує.

Через 23 роки з’ясували, що нашого дому немає, а в ситуації, в якій опинилися, довелося кров’ю платити за право творити свій національний дім. Ті, хто прийшли до влади на цій єврохвилі, не провели потрібних реформ у нашій державі, не згуртували українську націю навколо значущих проблем, вивчення їх. Зрештою, діючи як і минула влада, нав’язуючи нам почуття меншовартості, запрошуючи на ключові посади в державі, до обласних адміністрацій представників інших держав, утверджуючи, що українці — не державотворча нація, яка не здатна урядувати у своїй хаті. Сьогодні говоримо про українську правду, про те, що не може в Україні бути політики, яка поза Україною. Можемо сперечатися з приводу бачення української правди, але мусимо відстоювати себе, нав’язувати, пропонувати наші цінності.

Торік на своєму з’їзді затвердили концепцію національних цінностей. Ми закликаємо до осмислення, до об’єднання на базі національних цінностей, на базі української правди. Будьяка інша альтернатива — альтернатива українству і не має перспективи.

 

Сформувати альтернативний уряд

Олександр САВЧЕНКО

— Є результативні економічні способи. Я пропонував уже рік тому ввести мита на всі російські товари. Торік ми імпортували з Росії товарів на 6 мільярдів доларів. На 3 мільярди ми імпортували з Росії ті товари, які самі виробляємо в Україні, враховуючи харчові, молочні продукти, побутову хімію тощо. Ми зменшили наш ВВП, зруйнували робочі місця в Україні і створюємо робочі місця в Росії. Для цього не треба інвестицій — просто ввести стовідсоткові мита на всі російські товари. Це стосується й інформаційного простору. У нас зараз 90 %, а то й більше російської книжки. То зробімо 300 % мита на цей товар. Російська держава платить за авторство і за пропаганду в Україні, в той час, як наші письменники вже забули, що таке гонорар. Друга пропозиція. Ми не можемо йти в Європу без англійської мови. Українська мова не може перемогти російську, а англійська може. Чому б нам не зробити другою офіційною мовою в Україні англійську?

Я згоден із пропозицією ввести квоти на українську мову, музику, фільми тощо в ефірі, треба ухвалити закон, що 75 % інформаційного продукту має бути українською мовою.

У нас зараз по суті три сценарії економічного розвитку. Перший — усе залишається так, як було, й далі існуватимемо. При цьому держава може дійти до рівня Гондурасу, хоч ми зараз уже нижче. За статистикою, у нас найнижча зарплата в Європі (178 євро), в Молдові — 190, а в Гондурасі — 310 євро. Другий варіант — це формування так званого технократичного уряду (сформованого з професіоналів, позапартійних, які не розраховують на політичне майбутнє). Такий був уряд Бальцеровича у Польщі та ін. Але технократичний уряд орієнтований на Євросоюз і нам доведеться тісно співпрацювати з ним. Моя пропозиція, щоб у такому разі посередником стала Польща, і вона готова стати посередником між Україною та Євросоюзом і США. Тоді міністром був би українець, а заступником чи головним консультантом — представник Польщі. Тобто не ми керуватимемо, а нами, тільки не Москва, а Брюссель і Вашингтон. Це доволі реалістичний сценарій, він може бути вигідний для України. За такого сценарію економічне зростання буде близько 10 %, і ми швидко наближатимемося до Європи. І третій сценарій — прихід до влади диктатора, в кращому випадку — реформатора. Це досить типовий шлях розвитку низькорозвинутих країн. Так було в Чилі, Сінгапурі.

Моя пропозиція: сформувати склад альтернативного уряду, і не лише в гуманітарній сфері, а в усіх галузях.

 

Наше завдання — втілення ідеалів Майдану

Олександр СКІПАЛЬСЬКИЙ

— Ми підтримуємо концепцію всеукраїнського руху, тому що цей рух за нинішніх умов може виконати кілька стратегічних завдань. Перше. Ми бачимо, що нинішня спроба утворення професійного уряду, на наш погляд, буде недовготривалою — це 5—6 місяців стагнації. Висновки, на жаль, будуть невтішні. Тому це період для розвитку нашого руху, який за цей час, реалізуючи свої можливості, перебере владу, матимемо інструментарій, щоб подолати проблему, яка буде в результаті.

Сьогодні в цьому залі немає важливого сегмента — хлопців, які в АТО. Це ядро, яке повинно мати найпотужніші крила — зброю. І друге — це крило професійного руху — тих громадських організацій, які працюють і яких дуже багато. Ми повинні створити таку потужну військову гілку цього руху, що має блокувати можливу загрозу з боку тих структур, які дехто готує проти власного народу.

Влада активно формує підпорядковані їй структури: Національну гвардію, поліцію тощо. З іншого боку Спілка офіцерів бачить, як рушаться ідеали другого Майдану. Тому сьогодні треба не допустити загроз, щоб ті хлопці, які були братами в бою проти проросійських найманців, пішли один на одного, як це може статися. Єдність у Збройних Силах, високий патріотизм — це також завдання тієї частини військового складу, який буде присутній у цьому русі. Я хочу назвати ще одну структуру. Добровольці — це основа майбутнього захисту. Ми захистимося від Росії тільки тоді, коли озброїмо власний народ і коли добровольці будуть об’єднані на кшталт військових структур. Добровольчі структури мають бути розширені, треба залучати людей, особливо тих, що в погонах.

Сьогодні наше завдання не організація нового Майдану, а боротьба за реалізацію ідеалів другого Майдану.

 

Завдання

установчих зборів

Іван ЗАЄЦЬ

— Є три завдання наших установчих зборів. Перше — оцінити ситуацію всередині країни. Друге — заявити на повний голос про наші національні права. Третє — створити програму нашого руху і підвести під неї організаційну спроможність.

Щодо першого, то маємо утворити свою державу в річищі європейської державотворчої традиції, де український звичай, українська традиція стає у голову організації, так влаштована вся Європа. Так закладено в наших основоположних документах: Декларації про державний суверенітет України, Акті проголошення незалежності України і Конституції. Сьогодні треба нагадати нашій постмайданівській владі саме про ці постулати творення Української держави. Цьогоріч виповнюється 25 років незалежності України. З цього приводу влада не робить жодних заяв, хоче проігнорувати? Ми маємо використати цю нагоду, щоб підняти рівень єдності.

Друге — необхідно заявити про свої права, права титульної нації. Сьогодні ніхто навіть не пояснює, чому українську мову заганяють в куток, просто роблять свою справу. Треба запобігти цій небезпеці. Вимагати ухвалити у ВР Закон про державну українську мову. Наступне — досягнення членства України в НАТО — це питання нашої безпеки. Передусім необхідно провести всеукраїнський референдум із цього питання восени цього року або навесні наступного. І вимагати від НАТО надання Україні ПДЧ (програми набуття членства). Третій пункт нашої програми стосується фермерства. Треба заявити, що та політика, яку веде сьогодні влада, роблячи ставку на латифундії, позбавляючи українців землі, — знищує село, джерело нашої національної ідентичності. Тому треба вимагати від президента, від уряду програми переведення сільського господарства на фермерський тип господарювання. Якщо створимо 500—800 тисяч фермерських господарств, тоді можна буде й землею торгувати — з правом займатися сільськогосподарською діяльністю, а не просто землею як товаром. Четвертий пункт — Єдина Помісна Українська Церква. Ми мусимо сказати владі, що принцип рівновіддаленості від конфесій помилковий. Бо якщо УПЦ МП воює проти Української держави, відмовляється відспівувати чоловіка, убитого на війні з Росією, — це кощунство, немислиме для релігійної структури. П’ятий пункт — вимагати ухвалити нову виборчу систему з відкритими пропорційними списками. Треба відокремити бізнес від влади. Якщо звернутися до книжки Бориса Ложкіна “Четверта республіка”, мусимо усвідомити, що це маніфест цієї влади, яка розглядає Україну як територію для бізнесового збагачення і найголовніше там сказано, що начебто майбутнє України залежить від Росії, як вважав ще Ленін.

Відкривши цю програму, нам треба провести організаційну роботу. Це ахіллесова п’ята українського руху. Сьогодні ми маємо дуже багато громадських організацій, політичних партій і варто сказати, що “Українська альтернатива” — громадськополітичний рух і бути готовими посилити політичний сегмент всередині цього руху, знайти механізми, щоб піти на вибори у владу, бо без участі у владі всі наші побажання нічого не варті.

Не повторювати

своїх помилок

Олесь ДОНІЙ

— У мене виникають асоціації з тим, що ми говорили 25 років тому, тільки тепер промовцям набагато важче піднятися на трибуну, стали старші. А говоримо те саме. У нас думки ті самі, тільки вони дедалі менше доходять до суспільства.

Комунікації зараз змінилися, є інтернет, телебачення, а значить, нам треба змінюватися… А ми як і тоді, в кінці 1980х, говоримо: “Давайте попросимо владу, давайте трохи збільшимо квоту…” А хто зараз призначає міністрів, які не спроможні вивчити українську мову, хоч це заборонено законом? Наша майданівська влада, яку ми привели на наших плечах, на нашому горбу. Кажуть: “Пишіть листи”… Може, ще через 25 років нас почують. 1989 року я нелегально був на першому з’їзді НРУ, бо у нас не було посвідчень і нас десяток осіб один одному передавали, щоб туди потрапити, і набилося повно студентів. Бо ми це хотіли чути, хотіли єднатися. Хто зараз так наші мандати передає? Чому так? Бо вже час прохань минув, треба не прохати, а діяти.

Ми дещо зробили, була революція на граніті, Помаранчевий майдан, Євромайдан. А ще більше зробили ті хлопці, які захищали Україну на сході. Є в нас герої. А в чому проблема? Ті, хто вийшли на Майдан, — це герої. А кого привели до влади? Порошенка?

Якщо ми зараз повторюватимемо свої помилки, буде аналогічно. Тому що вони зосередили кошти, вони приватизували медіа, вони керують свідомістю — бо як і в Росії, в Україні працює зомбоящик.

Ми привели людей, які хочуть збагачуватися і вічно тримати владу. Золотий батон поміняли на шоколадний батончик. Якщо ми не поставимо собі за мету, що цю владу треба міняти, ми ще 20 років будемо прохачами.

Потрібно створювати структури: спочатку громадські, потім громадськополітичні, потім політичні. Потім не боятися і висувати своїх кандидатів у президенти, у прем’єри, у міністри, на голів обласних і районних державних адміністрацій і на інші посади, створювати їм позитивний імідж. Тільки так можна перемогти.

 

Матеріал підготувала

Надія КИР’ЯН

Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА

Головна Рада Всеукраїнського Форуму «Українська альтернатива»
2016-04-21 16:17 slovo

1. Степан Брацюнь

2. Андрій Гайдай

3. Микола Голомша

4. Сергій Джердж

5. Олесь Доній

6. Микола Жулинський

7. Іван Заєць

8. Юрій Костенко

9. Павло Мовчан

10. Віктор Набруско

11. Олександр Саган

12. Олександр Скіпальський

13. Георгій Філіпчук

14. Євген Шевченко

15. Віктор Ющенко

Ухвала «Української альтернативи»
2016-04-21 16:16 slovo

Ситуація в Україні характеризується глибокою політичною, економічною, соціальною, гуманітарною кризою. Повалення авторитарного режиму Януковича, героїка і жертви кращих синів і дочок Українського народу в боротьбі з російським агресором та їхніми поплічниками за Свободу і Гідність Нації не стали ціннісною основою для нинішньої влади щодо якісних змін суспільства. Фінансовополітичний олігархат продовжує панувати в усіх життєво важливих сферах держави. Український політикум у своїй основній масі обслуговує інтереси кланових імперій, для яких Україна є лише територією для збагачення.

Усі ті, хто був і є причетним до людиновбивств, зрадництва, розкрадання національних багатств, не понесли покарання перед народом за скоєні злочини. Відбувся другий за своєю гріховністю перед Україною “переяславський зговір” між олігархами, українофобами, москвофілами, прикриваючись облудливим гаслом “Єдина країна — Единая страна”. Декорація фрази підмінила українську національну ідею і дух Майдану, україноцентричну внутрішню і зовнішню політику держави виміняли на удавану “європейськість”, здійснюючи масштабну офшоризацію і деукраїнізацію, перетворивши Україну (за висловом очільника Адміністрації Президента) на політичний проект. Найвищі цінності, які об’єднують консолідують кожну Націю, зміцнюють Державу — мову, віру, національну пам’ять і традицію намагаються вивести на узбіччя націєтворення, торуючи неправедною дорогою “русского міра”. Шлях у нікуди, свідомо сплутавши національні інтереси із своїми власними, призвів українське суспільство до консервації постгеноцидного стану. Завдячуючи антиреформам, Україна посідає 225 місце у світі за рівнем інфляції; перебуває в п’ятірці найгірших економік; мінімальна заробітна плата (52 євро) учетверо нижча за найбіднішу європейську країну; деградує освіта, наука, охорона здоров’я; українських дітей не забезпечують шкільними підручниками і повноцінним харчуванням; мільйони людей покидають рідну землю, яку окупували й експлуатують зайди й нувориші, особливо згубна еміграція науковців, передусім молоді; в окупаційних руках перебуває інформаційний національний простір на рівні телерадіоканалів, газет, журналів, книгодруку; зловісний мовний закон “КаКа” нищить ідентичність українства на своїй землі, адже тільки п’ята частина студентів — майбутньої інтелігенції здобуває освіту державною мовою; на одну людину в Україні видається всього 0,5 книги на рік. “Україна не для українців” — ось істинне кредо нинішньої політики, яку оцінює народ не за слово, а за чин. І щоб це не стало реальністю, мусимо пам’ятати Шевченкове: “…спитайте/ Тойді себе: що ми?.. /Чиї сини? яких батьків?/ Ким? за що закуті?..” Тому “Українська альтернатива” закликає українців до єднання заради збереження і зміцнення власної національної Держави, торжества національної Ідеї, Свободи, Справедливості і Благополуччя Українського народу.

Уряд останньої надії?
2016-04-21 16:15 slovo

Від перестановки доданків сума не змінюється. Помиляєтеся. Змінюється та ще й як!

Віталій АБЛІЦОВ

У першому після Революції гідності уряді України разом з прем’єр-міністром було 25 осіб, у другому — 22. Нині випробувати долю настала черга уряду В. Гройсмана: в ньому 24 особи. Але які? Одних віце-прем’єрів аж 6 (чим вони займатимуться, вмостившись у затишних урядових кріслах, судити важко, адже, наприклад, В. Кириленко та П. Розенко, як кажуть, віце-прем’єри без портфелів, а отже, межі їхньої відповідальності і впливу в уряді ясно не визначені. Та й не тільки їхньої, адже якщо в державі дефіцит фінансів, то навіщо нам стільки міністерств?).

25, 22, 24 — хто й що ховається за цією безглуздою грою цифрами на шахових дошках у високих кабінетах на Банковій та Грушевського?

Хлібний кошик Європи

Так називають експерти ООН (Організації Об’єднаних Націй) Україну. І цілком справедливо. Адже людство підійшло до періоду свого існування, коли ріст кількості населення вступає у протиріччя із можливостями забезпечення землян продовольством. А унікальні чорноземи України здатні забезпечити продуктами харчування п’яту, а то й четверту частину людства. Сьогодні наша держава експортує зерно в 90 країн світу. Міжнародні фахівці вважають, що Україна здатна у найближчі 10 років збільшити виробництво зерна до 120 мільйонів тонн (це удвічі більше, ніж тепер). І тоді ми вийдемо на друге місце у світі з експорту зерна. На жаль, нині Україна лише на 30 відсотків використовує можливості вітчизняного експортного потенціалу.

А приклад, котрий ми повин­ні наслідувати, перед нами вражаючий: територія, багата на чорноземи, на півдні Канади та півночі США так і називається — хлібний кошик (тільки в Канаді тут працюють 2 мільйони українців — емігрантів з наших країв). З того кошика американці черпали тонни зерна, рятуючи від голоду комуністичний СРСР (1984 року Москва ввозила з-за океану 46 мільйонів тонн зерна. І сьогодні Росія замість необхідних 150 мільйонів тонн зерна здатна вирощувати лише половину потрібної кількості, щоб забезпечити себе продовольством, і тому в її імпорті доля продовольства стабільно сягає близько 60 відсотків усіх закупок).

Крім перспективного аграрного сектору маємо сучасні ракетно-космічну та авіаційну галузі, потужну оборонну промисловість. Матеріально-технічна база дозволяє розвивати чорну металургію, машинобудування, електроенергетику, хімічну, лісову, легку, харчову, будівельних матеріалів промисловості.

От і виникає природне запитання: якого змісту державні програми повинні бути пріоритетними і які повинні були представити суспільству новопризначені урядовці та їхні попередники?

Відповідь напрошується єдина: ми повинні використовувати ті значні багатства, які нам дала природа.

А це передусім чорноземи.

Проте замість обґрунтованих програм маємо бездумні кадрові маніпуляції на владному олімпі.

У лютому 2014 року міністром аграрної політики та продовольства був І. Швайка, в грудні того ж року його змінив О. Павленко. Тепер міністерством керує

Т. Кутовий (усі представляли різні партії та політичні сили). Вдасться нинішньому новопризначенцю поліпшити ситуацію в основному секторі народно-господарського комплексу, передусім зберегти для майбутнього найбільше багатство України — землю, від посягань олігархів? Час покаже.

Проте не тільки чорноземами багата Україна. Територія нашої країни — це всього 0,4 % земної кулі, а в її надрах 5 % мінерально-сировинного потенціалу світу. По багатьох напрямках ми посідаємо перші чи провідні місця серед країн світу. Руди, вугілля, рідкісні метали, титан і уран (найбільші запаси в Європі), золото, марганець… Словом, за запасами гідромінеральних ресурсів Україна посідає лідируюче місце в Європі.

Чи здатні віце-прем’єри та міністри відповідних міністерств ефективно працювати над реалізацією програм інтенсивного розвитку вітчизняного народно-господарського комплексу?

Відповіді на це архіважливе для нашої держави питання суспільство за останні 24 роки не одержало. Спробував на нього “оригінально” відповісти лише теперішній міністр фінансів О. Данилюк, котрий твердо й впевнено заявив: у держави немає грошей, щоб всім говорити “Так”.

“Відкриття” це загальновідоме: грошей завжди не вистачає у всіх і всюди.

А в олігархів гроші є. Те, що колись належало народу, за сприяння незабутнього “реформатора”-ваучеризатора Ю. Єханурова тепер стало власністю найспритніших (саме так, адже вітчизняні нувориші множать свої статки, нещадно експлуатуючи те, що створювали десятиліттями всі; де збудовані олігархами нові заводи, фабрики, комплекси, що дали б нові робочі місця?) Схема українського бізнесу примітивна: головне — дорватися до бюджету і роздерибанити (розікрасти) його. Звідси й постійна боротьба за владу (за народні гроші!) на Банковій та Грушевського. І виходить так: народу податки, високі тарифи — словом, існування на межі виживання, а можновладцям егоїстичне безупинне збагачення.

2014 року 4612 громадян України задекларували доходи в понад мільйон гривень. Список мільярдерів очолює Р. Ахметов, за ним ідуть В. Пінчук, І. Коломойський, В. Новинський, Г. Боголюбов, Ю. Косюк, П. Порошенко, К. Жеваго, С. Тігіпко,

Отже, гроші в Україні все-таки є. Значить, є й теоретично-ймовірні умови для інтенсивного розвитку країни. Тоді чому не реалізуються проекти, зокрема будівництва доріг в Україні? Чому не розвивається галузь послуг (у США в останні роки зайнятість у названій галузі різко зросла й досягла понад 110 тисяч працю­ючих)? І таке інше… Ми ж більше говоримо про безробіття, низький рівень життя народу, нашу відсталість від технологічно високорозвинених країн.

Нові міністри, як і уряд загалом, виклали нам програми своїх дій?

Ні!

Протягом кількох місяців ми спостерігали бездарний політичний спектакль під провінційною назвою “Вгадай, кого обере собі прем’єром Банкова”.

Так у нас прийнято. Одвічні традиції, там би мовити.

 

Ланцюгова реакція: експорт-імпорт — освіта — штучне роздування структур урядів

Вивозимо метал, руду, зерно, м’ясо, горілку. Ввозимо автомобілі, ліки, меблі, пальне, одяг, засоби гігієни тощо. Високотехнологічний український експорт становить лише 6 % загального експорту.

Вважаємо, що перебуваємо на пристойному місці у світі за рівнем освіти (понад 6 мільйонів українців мають диплом про закінчення вищого навчального закладу). Попереду нас і США, і Швеція, і Канада, і Великобританія, і Франція, і Німеччина, і багато інших країн. У США близько 30 % молоді до 25 років мають вищу освіту і державне асигнування на вищу та середню освіту досягло в США понад 500 мільярдів доларів.

Вітчизняні олігархи, маючи дефіцит компетентних кадрів, не заохочують працівників підвищувати свій освітній рівень.

Відсутність освіти знижує рівень компетентності державних органів.

А далі — ланцюгова реакція.

Успішний розвиток експорту залежить не тільки, зокрема, від аграрного міністерства, а також від міністерства закордонних справ. 2014 року зовнішньо-політичне відомство очолив П. Клімкін і залишається в кріслі й сьогодні. Активного освоєння Україною частково відкритого європейського ринку поки що не відбувається: то одна причина називається, то інша… А віз, як кажуть, і нині там.

На нещодавньому Київському Безпековому Форумі один із очільників Федерального міністерства закордонних справ Німеччини Й. Регенбрехт слушно визначив, гадається, головну причину неуспішності українських урядовців: в ситуації, що склалася, необхідно просто міняти менталітет українських дійових осіб, тобто політиків.

Іншими словами, до керівництва Україною повинні приходити професіонали з сучасним мисленням, достатнім життєвим і фаховим досвідом.

А у нас усе не так: П. Клімкіна влаштовує перебування в затишній тіні президента, а рішення останнього суспільству не завжди зрозумілі. Наприклад, нещодавно в дружній нам Канаді послом від України став А. Шевченко — колишній народний депутат. Крім володіння англійською, А. Шевченко більш нічим не відзначився в житті й, зрозуміло, що важко чекати від нього поглиблення українсько-канадського співробітництва, в якому ми конче зацікавлені.

До речі, абсолютно не зрозуміла практика визначення структури уряду.

Знову ж таки про П. Клімкіна — очільника зовнішньополітичного відомства. У В. Гройсмана тепер буде ще й віце-прем’єр з питань євроінтеграції та євроатлантичної інтеграції І. Клімпуш-Цинцадзе.

Подивимося на структури урядів Європи, куди так упевнено йдемо. Франція: там є міністерство закордонних та європейських справ (у нас два подіб­них міністерства; а не забуваймо, що кожне міністерство — це багатомільйонні бюджетні витрати, державна ж скарбниця не така вже й багата). У нас міністр освіти і науки, у Франції: міністр національної освіти та міністр вищої освіти і досліджень (усе зрозуміло: французькі наукові центри займаються не тільки теорією, а переважно практикою — конкретними дослідженнями). У нас міністр охорони здоров’я і міністр молоді і спорту, а у Франції одне міністерство — охорони здоров’я та у справах молоді і спорту.

Але рекорд у штучному роздуванні уряду поставлений в інформаційній галузі: до існуючих Державного комітету телебачення і радіомовлення України та Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення додано ще й Міністерство інформаційної політики з незмінним очільником кумом Стецем, котрий ось вже два роки мучиться — то подає у відставку, то повертається у тепле міністерське крісло. Результатом цих безкебетних ігр-імітацій реформ засобів масової інформації стала шалена русифікація та остаточне захоплення олігархами радіотелеканалів, електронних ЗМІ. І це у той час, коли йде війна в Донбасі й Україна повинна вести потужну контпропагандистську діяльність та агітацію.

Якщо у бюджеті відсутні фінансові ресурси, то про яке Міністерство молоді і спорту може йти мова? Загальновідоме ганебне становище, в яке загнаний вітчизняний спорт. Невже не досить відповідного департаменту, наприклад, у Міністерстві охорони здоров’я?

Або ситуація з Міністерством культури. Та сама картина — коштів у держави на гуманітарну галузь немає (до речі, у Франції успішно діє міністерство культури й комунікацій, котре займається й інформаційною галуззю країни). Тому так зацікавлено-іронічно й засуджуюче спостерігають митці, артисти, музейники за перестановкою осіб (німих шахових фігур), котрі змінюють один одного у міністерському кріслі на вулиці І. Франка. От тепер знову повернувся Є. Нищук. Хіба хто заперечує його мужню й героїчну поведінку на Майдані, за що актор здобув високе суспільне визнання і заслужено названий “Голосом Євромайдану”. Але очолювати міністерство, тим більше таке, що за всю історію і УРСР, й нині фінансується за залишковим принципом, це зовсім інша річ. Виступати на театральній сцені — це заняття дуже далеке від державної управлінської сфери (тим більше, що міністр планує і сцену не залишати, й дати раду міністерству (?!).

Щоправда, Є. Нищук повинен бути спокійним — ним керуватиме В. Кириленко, котрий уже був і віце-прем’єром, і міністром, а депутатом тим більше. Жаль лише, що ніде ще талант державного діяча В. Кириленка позитивно не проявився.

Єдине, що незаперечно нове в уряді В. Гройсмана, так це справді потрібне сьогодні створене Міністерство з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб.

 

Доля України в руках олігархів?

Відповідь на традиційне запитання “Хто винний?” ми, сподіваємося, якоюсь мірою дали. А от як бути з відповіддю на питання “Що робити?”

Порятунок — адекватна вимогам часу й внутрішньодержавної ситуації реформа податкової системи, як перший крок до стабільності.

Уже згадувані олігархи, за даними ЗМІ, володіють сьогодні значною кількістю мільярдів. Не бідні люди й члени нового уряду.

Треба сподіватися, що особливих заздрощів до скоробагатьків ніхто не має.

Але…

У США діє “Закон Кузнеця” (економіст — виходець з Харкова,

лауреат Нобелівської премії). Суть його зводиться, зокрема, до того, що кожне нове покоління потребує оновлення житла й суспільство повинно адекватно реагувати на це. Вивчаючи особливості демографічних процесів, С. Кузнець відкрив закономірність динаміки суспільних явищ і низку загальноекономічних закономірностей. Кожні два десятиліття американські мільярдери збільшують свої внески на реалізацію соціальних програм (до речі, в історії США немало прикладів, коли мільярдери адекватно відгукувалися в складні періоди історії на звернення президентів про фінансову допомогу своїй країні).

Отже, йдеться про загальнонаціональну проблему — податки на багатство, про яку час від часу дискутують в парламенті, але рішень жодних не ухвалюють (бо Верховна Рада — це представники не народу, а олігархічних кланів).

Колись президент В. Ющенко кинув в Україну гасло “Багаті зобов’язані допомагати бідним”. Час втілення у життя цієї рятівної ідеї настав.

Відомий економіст О. Пасхавер виклав у ЗМІ стратегію поведінки олігархів, на кого випадає доля сприяти вирішенню назрілих гострих суспільних проблем: “Основний конфлікт української революції буде розвиватися і загострюватися між олігархічними одержувачами монопольної корупційної ренти (доходів з капіталу, землі чи майна. — В. А.) і набирає чинності з українським постіндустріальним співтовариством. Назвемо їх олігархатом (олігархічним класом) і пост­індустріальним (креативним) класом. Уявлення про збирачів монопольної ренти як про невелику групу найбагатших власників, котрі скупили у своїх інтересах вищу владу (акцент В.А.), абсолютно не передає ні масштабів, ні характеру впливу цього класу на українське суспільство. Український олігархат — це корупційний союз осіб, що володіють дискреційною (залежною від власного розсуду. — В. А.) владою, з особами, які займаються видобутком монопольної корупційної ренти у всіх сферах людської діяльності, у всіх точках соціального життя… Найбільш небезпечна верхівка, що спотворює у своїх інтересах загальнодержавні фінансові потоки”.

Економіст дав вичерпну оцінку нашої нинішньої ситуації.

Податок на багатство існує в багатьох європейських країнах. Заможний прошарок із вагомим фінансово-майновим достатком в Україні є достатнім, щоб адекватно відповісти на критичний стан, що нині склався.

Дострокові вибори Україні справді не потрібні: по-перше, вони лише ускладнять ситуацію, чого хижо чекає Москва; а по-друге, і новий уряд, і їхні опоненти — це люди одного рівня (і ті, й ті у більшості вже були на владному олімпі й пішли звідти, не змінивши положення на краще).

Очевидно, податок на багатство — єдина умова, щоб кабінет міністрів В. Гройсмана справді не став урядом останньої надії.

 

Звернення політичних сил і громадських рухів Майданної України до ООН, ЄС, всіх міжнародних організацій, які відстоюють главенство права, свободу і незалежність країн і народів
2016-04-21 16:13 slovo

Ми звикли до географічного поділу континентів і країн, до кордонів, що їх розділяють. Звикли до необхідності боронити свої кордони від ворожих зазіхань. Але тисячолітні історії протистоянь і війн навчили зрештою всіх нас, людей планети Земля, спірні питання вирішувати за столом перемовин, спільно виробляючи прийнятні умови для згладжування гострих кутів у взаєминах. Для підтримання миру, міжнародної безпеки, врегулювання суперечок і налагодження співробітництва між країнами світу ми створили глобальну міжнародну організацію — ООН.

Україна — одна із засновниць ООН, країна, яка доклала і докладає чимало зусиль для створення глобальної системи колективної безпеки та співпраці. І завжди дотримувалася принципів мирного співіснування та взаємної толерантності.

Путінсько-терористична гібридно-месіанська агресія в Автономній Республіці Крим і на Донбасі остаточно обрушила систему колективної безпеки в Європі і світі, поклала край мирному життю українців.

Із початку вторгнення путінських військ на територію України загинуло вже 9 тисяч осіб і ще понад 20 тисяч наших співгромадян отримали поранення. У районі бойових дій, незважаючи на міжнародну домовленість згідно з Мінськими угодами про перемир’я, путінсько-терористичні війська щодня застосовують важку артилерію, міномети та стрілецьку зброю, що призводить до загибелі та важких каліцтв захисників української держави. Під обстріли бойовиків потрапляють і мирні мешканці, по житлу яких терористи систематично ведуть прицільний вогонь.

Кривавий терор щодо українських громадян окупаційна влада влаштувала на захоплених територіях. У січні минулого року поблизу села Бугас на Донеччині артилерійським вогнем бойовики розстріляли 13 мирних людей — пасажирів рейсового автобуса. За кілька тижнів 8 донеччан вбили на зупинці громадського транспорту. В лютому того ж року під час обстрілу житлових кварталів Краматорська загинуло 17 мирних мешканців. Цей сумний мартиролог можна продовжувати щодня.

Ось і в ніч проти 1 квітня цього року в Донецьку російські терористи по-звірячому вбили мирного мешканця директора Центру слов’янської культури, композитора, неодноразового лауреата всеукраїнських та міжнародних конкурсів, члена Донецької організації ВУТ “Просвіта” Миколу Присяжнюка. Український діяч загинув мученицькою смертю як патріот України, який не змирився з ворогами і відстоював українську позицію до останнього подиху.

Сьогодні російські терористи застосовують підлу антилюдську тактику проти українського населення: вони цілеспрямовано наносять артилерійські та мінометні удари по місцях компактного проживання населення. Знищенням промислової та побутової інфраструктури районів вони намагаються знищити середовище мирного життя, позбавити людей можливості існування на тимчасово захоплених територіях.

Політику нищення українських громадян, тортур і залякування проводить окупаційна влада і в Криму. Ще в перші місяці окупації путінські спецслужби провели безпрецедентні арешти серед українських патріотів. Більше двадцяти громадян України після цього зникли безвісти. Нещодавно виявили обгоріле тіло кримського татарина Енвера Ісмаїлова, найімовірнішою версією загибелі якого є самоспалення як протест проти тортур нинішньої злочинної влади Криму.

Викрадення і вбивства українських громадян, зокрема, кримських татар уже стало звичною практикою окупантів на півострові. Тому вже понад двадцять тисяч кримчан покинули свої домівки і переїхали до материкової України. А окупанти продовжують політику мілітаризації півострова, витіснення корінного населення і заміщення його “зайдами” із путінської федеративної глибинки, заповнення всіх прошарків адміністративної ієрархії чиновниками за кремлівською рознарядкою.

За час путінсько-терористичної агресії проти України майже два мільйони українців стали вимушеними переселенцями. Представники Всесвітньої продовольчої програми ООН нещодавно заявили про безпосередню загрозу голодування півтора мільйонів людей через бойові дії на сході України.

До цих фактів слід додати ще один вид загрози, яка виходить із Кремля. Це проведення цілеспрямованих і послідовних дій зі створення паралельної (віртуальної) реальності в Європі й інших країнах світу. На це путінські технологи кинули шалені кошти, на які ведуть інформаційні кампанії в багатьох державах планети. Ефективність однієї з таких кампаній ми наочно побачили на прикладі референдуму щодо асоціації України з ЄС у Нідерландах.

Усі ці факти свідчать про одне: світ зіткнувся з невідомою раніше агресією — агресією глобального гібридного тероризму. Цей новий виклик системі ціннісних демократичних вимірів мирного життя на планеті очільники провідних країн, на жаль, ще не повністю усвідомили. Загроза, яку несе сьогодні путінська Росія світові, не зафіксована на рівні вищих міжнародних інституцій. А це означає, що завтра будь-яка країна може потрапити під удар і знищення і як незалежний демократичний суб’єкт може припинити своє існування та перейти в категорію світових маргіналів або квазіутворень.

Сьогодні ООН — єдиний легітимний міжнародний орган, який може і має кваліфікувати дії режиму путінської Росії як міжнародного державного терориста та об’єднати довкола ідеї боротьби з глобальним тероризмом держави планети Земля.

Ми, представники політичних сил і громадських рухів Майданної України, звертаємось до ООН, іституцій ЄС, всіх міжнародних організацій, які відстоюють главенство права, свободу і незалежність країн і народів — відкиньте страх перед ядерним брязканням Кремля, відмовтеся від дискретних меркантильних бажань торгово-економічних преференцій у взаєминах із агресором, перед обличчям майбутніх поколінь дайте чесну відповідь — ви за мир і щасливе майбуття планети Земля чи за затягування всіх народів у безодню обману і тотального цинізму?

Пам’ятайте, сьогодні в Україні відбувається боротьба за цивілізаційний вибір — світ матиме мирну і щасливу перспективу чи на планету опуститься чорна завіса епохи цинічного терору.

Звернення учасників Всеукраїнського Форуму «Українська альтернатива» до Київської міської влади
2016-04-21 16:13 slovo

Шановне панство!

Коли ми говоримо про виконання закону про декомунізацію, то це означає не тільки знесення пам’ятників тоталітарної епохи, а й створення пам’ятників тим особистостям, які є в народній пам’яті як творці нашої, Української держави. Йдеться передовсім про монументи Великому Київському князю Святославу Хороброму, Гетьману Івану Мазепі, Голові Української Директорії Симону Петлюрі та Міністру освіти і віросповідань УНР Івану Огієнку.

Столична організація УРП просить підтримати учасників Форуму наші конкретні пропозиції, а саме:

1. Пам’ятник Великому Київському князю Святославу Хороброму пропонуємо встановити на початку бульвару Тараса Шевченка, на місці колишнього пам’ятника керівнику більшовицького уряду Російської Федерації Владіміру Лєніну. Хтось може зауважити, що пам’ятник Святославу уже встановлений на Пейзажній алеї. Але він там нагадує якогось героя з казки, а не творця нашої держави. Місце пам’ятника такій особистості повин­но бути на центральній вулиці столиці. І саме там у верхів’ях давнього Хрещатого Яру, а тепер багатолюдного Хрещатика пропонуємо встановити монумент Святославу Хороброму. Якраз зараз, у часи війни з Москвою, нам і потрібен пам’ятник князю-воїну, що не боявся кидати ворогам виклик: “Іду на ви!”.

2. Пам’ятник Гетьману Івану Мазепі пропонуємо встановити на вулиці Івана Мазепи, у тому місці, де вона виходить на площу Слави. Це праворуч від готелю “Салют”, перед будівлею Київського Палацу школярів. Саме в цьому місці стояв Свято-Микільській військовий собор, збудований на кошти Гетьмана, зруйнований більшовиками у 1930-х роках. Зараз там стоїть пам’ятний камінь. Наскільки нам відомо, проект пам’ятника, де гетьман гарцює на баскому коні, уже давно готовий, ще з 2009 року. Його автори: скульптор Анатолій Кущ та архітектор Руслан Кухаренко.

3. Пам’ятник Голові Української Директорії Симону Петлюрі пропонуємо встановити на перетині бульвару Тараса Шевченка і вулиці Симона Петлюри, що прямує до Центрального столичного вокзалу. Знаємо, що в часи президентства Віктора Ющенка були спроби встановити пам’ятник Петлюрі зліва від будинку Української Центральної Ради, але все залишилося на рівні пам’ятної таблички. Думаю, що учасники Форуму підтримають нашу пропозицію щодо встановлення пам’ятника Симону Петлюрі якраз там, де починається вулиця Петлюри, на місці пам’ятника більшовицькому воєначальнику Миколі Щорсу.

4. Пам’ятник Івану Огієнку (Митрополиту Іларіону). Іван Огієнко — професор Київського університету, міністр освіти і віросповідань УНР, автор книги “Історія української культури”, що вийшла ще 1918 року, а перевидається досі. Саме Іван Огієнко заснував перші два державні українські університети: Київський і Кам’янець-Подільський, в останньому він був ректором до 1920-го року. Іван Огієнко найкраще переклав Біблію українською мовою, був творцем Української Автокефальної Православної Церкви, врятував у 1940-х роках Волинську (або Холмську) ікону, помер у далекій Канаді як Митрополит Вінніпезький Іларіон. У Державному архіві міста Києва (фонд 802, опис 6, справа 181, стор. 33-34) зберігаються документи про те, що Іван Огієнко разом із сім’єю постійно мешкав упродовж 1911—1918 років у будинку на вулиці Великій Дорогожицькій, будинок 21, помешкання 11 (тепер вулиця Мельникова). Триповерховий будинок не зберігся, був знесений у 1970-х роках, на його місці зараз стоїть 16-поверхівка поряд зі станцією метро “Лук’янівська”. Окрім наукової діяльності в університеті, Огієнко був 1916 року викладачем у 6-й гімназії, а 1916—1918 рр.

секретарем лук’янівської Споживчої кооперативи. Цього року Київрада з незрозумілих причин назвала вулицю у Солом’янському районі іменем Івана Огієнка. Це добре, що не забули. Але пам’ятаймо, що він більшість свого київського життя провів на Лук’янівці. Тому пропонуємо встановити пам’ятник Огієнку саме там. Найкраще для цього підійде сквер на початку вулиці Мельникова (навпроти кінотеатру “Київська Русь”), де раніше був пам’ятник Станіславу Косіору, чия діяльність на посту керівника Комуністичної партії (більшовиків) України призвела до трагедії Голодомору на українських землях у 1932-33 роках.

5. Щодо перейменування вулиці Мельникова. Довідники радянських часів пишуть, що ця вулиця названа на честь власника майстерні-школи Ювеналія Мельникова, який буцімто першим у Києві розпочав поширення серед робітників марксистських ідей. Але зверніть увагу, що на довоєнних мапах Києва і довідниках руху трамваїв ця вулиця була позначена як “вулиця Мельника”, а не Мельникова. А саме назву Мельникова ця вулиця отримала аж 1957 року, і є підозра, що вулиця “хитро названа” на честь керівника Компартії України у 1947—49 рр. сталініста Леоніда Мельникова, чия партійна діяльність призвела до трагічних подій у ті часи в Західній Україні.

Стосовно повернення цій вулиці старої назви — Велика Дорогожицька — воно варте уваги, але у нас уже є вулиця Дорогожицька, де встановлений меморіал жертвам Бабиного Яру.

Тому пропонуємо вулицю Мельникова перейменувати на вулицю Андрія Мельника, який разом із Євгеном Коновальцем став у Києві 1918 року на чолі Українських Січових Стрільців, і врешті-решт, ця вулиця веде до Бабиного Яру, де у лютому 1942 року нацисти розстріляли понад тисячу українських націоналістів — соратників Андрія Мельника, серед них і Олену Телігу.

 

Роман СИТНИК,

член Центрального Проводу Української Республіканської Партії, заступник голови — секретар Крайової організації УРП в Києві

Відлуння Чорнобиля
2016-04-21 16:12 slovo

Едуард КІРЮХІН,

Марина КІРЮХІНА

 

Пригадується, в ті дні стояли в буйнім цвітінні сади…

Аварія на Чорнобильській АЕС 20 квітня 1986 року за своїм радіаційним впливом належить до категорії екологічних катастроф загальнопланетарного масштабу. 1986 року весь світ здригнувся від небаченої людством атомної катастрофи ХХ віку. Весь світ… Та глухими і байдужими були патріархи на нашому Олімпі влади. Все радилися і визначалися, як бути: адже наближалося свято — Міжнародний день солідарності трудящих, або Першотравневі дні. I щоб не порушити тоталітарно-комуністичну традицію, партійні й державні “боги” вдалися до обману. Злочинно-пестливою улесливістю звучали у ЗМІ заспокійливі репортажі про незначну і цілком безпечну- для людей і всього живого пригоду на Чорнобильській АЕС. Адже тільки з часом стало відомо, що за масштабами радіоактивних викидів у навколишнє середовище Чорнобиль — це в 90 разів більше забруднення, ніж ядерне бомбардування японських міст Хіросіма і Нагасакі у серпні 1945 року.

Експерти стверджують, що досі про цю катастрофу століття не сказана вся правда. Гласність у питаннях радіоактивного забруднення нашої землі зводиться до публікації заспокійливих даних і деяких карт. Дедалі частіше чути в ефірі: “…що не перевищує природного фону…” тощо. А якщо й називають цифри мікрорентген, рад, бер, то спробуй второпати, що воно і для чого, і як діяти треба по тій шкалі. Дезінформація породжує невігластво, яке так вигідно багатьом. Нечисті на руку люди, вигадуючи химерні проекти заради наживи, вже вкотре хочуть погратися з атомом.

Сотні тисяч людей, не здогадуючись про істинну амплітуду атомної розрухи, жили за законами мирного часу і поплатилися здоров’ям, а то й життям. У них побляк і пригас зір, цезієм розбило кістки, сумною пробою означилася кров, Україну накрив дев’ятий вал онкозахворювань. Особливо непокоїть дитяча онкозахворюваність, яка набирає обертів. А якісне обстеження і лікування для пересічного громадянина стає дедалі більше недоступним. Невивченим до кінця є вплив малих доз радіації на живі організми та їх наслідки. Про це постійно наголошував видатний біолог світового масштабу академік АН України А. М. Гродзинський.

На жаль, аварія на Чорнобильській АЕС наклалася на загальне отруєння біосфери на планеті. Як стверджують поважні фахівці, останнім часом на Землі значно прискорились екологічно небезпечні процеси, пов’язані з діяльністю людей. Для того, щоб зігріти житло, приготувати їжу, створити і примусити рухатись літаки, автомобілі, потяги, кораблі, необхідно більше палива, металу, полімерів… Для цього працюють тисячі заводів і шахт, що добувають і переробляють сотні мільйонів тонн нафти, вугілля, мільярди кубометрів газу тощо. З їхніх труб в атмосферу підіймається безліч токсичних речовин, які взаємодіють з біосферою і приводять до непередбачених і дуже небезпечних для життя всього живого змін. Вагомий внесок у забруднення довкілля вносить хімізація сільського господарства, промисловості та побуту. Вже нині вміст токсичних речовин у ньому наближається до порогового рівня, і живі організми перебувають у стані хронічного отруєння.

Суттєво загострює ситуацію на планеті і в Україні тотальне вирубування лісів — природного фільтра, зелених легенів, цих унікальних екосистем, що є притулком живих організмів. До речі, саме ліси України, Білорусі, Росії та інших країн прийняли на себе перший потужний удар радіоактивних викидів аварії на Чорнобильській АЕС. Вони стали живою стіною… Адже лісовий покрив — це невід’ємне природне середовище існування людини, флори і фауни землі. Після Чорнобиля тільки в Україні 17 тис. га лісу надзвичайно забруднені. Отруєні торфовища, болота, озера, річки, ґрунти. На їхнє відновлення ще потрібно багато часу.

…Великі справи може творити людина!

Дрібними здаються сьогодні “сім чудес світу” (навіть разом узяті) порівняно з успіхами нашої цивілізації в освоєнні космосу чи використанні ядерної енергії. І, безумовно, людство може і повинно зробити все, щоб зберегти природу. Планета людей не може існувати без тваринного та рослинного світу, адже у біологічному аспекті людина — теж частина ланцюга екологічної системи… Боротьба за чисте повітря, за рослинний світ, збереження тварин, без чого б не було життя на планеті, також важлива, як турбота людей за збереження миру, попередження руйнівних війн. Рослини безмовні, та дедалі гучніше звучать на землі голоси вчених, політичних та громадських діячів на їхній захист.

Як тут не згадати слова відомого письменника-анімаліста Джеральда Даррела: “Пам’я­тайте, у рослин та тварин немає депутатів, їм нікому писати та жалітися, за них немає кому заступитися, окрім нас, людей, які разом з ними заселяють цю планету”.

Не можу забути той репортаж…
2016-04-21 16:10 slovo

Постскриптум 30-літньої давності

Тетяна СИДОРЕНКО,

письменник, журналіст, науковець,

м. Ніжин Чернігівської обл.

Ну ось, уже й тридцять років. Чорнобиль — на землі, Чорнобиль — на небі, Чорнобиль — у свідомості, Чорнобиль — у моїй журналістській пам’яті. Я туди їздила за репортажем 15 серпня 1986 року, через три з половиною місяці після аварії. І взяла той репортаж. І привезла його. І назвала за календарно-географічним принципом: “Корогод. 15 серпня». Ми проїжджали тоді багатьма населеними пунктами: й українськими, й білоруськими. Ми блукали своїм закіптюженим ПАЗиком, як несамовиті, бо їхали на Прип’ять без жодної мапи для орієнтації. Ті, хто нас туди відправляв, вирішили, що хтось із нас обов’язково буде з дозиметром і наноситиме на мапу радіаційний фон у тридцятикілометровій зоні та поблизу неї. Тому — без мапи і наосліп. Водій ПАЗика знав дорогу тільки до Чернігова. А далі — як карта лягла. Не географічна, звісно.

Отож ми сіли й поїхали. Ми — це з десяток учасників художньої самодіяльності Носівського районного Будинку культури, що на Чернігівщині, одна вже не юна, але ще молода журналістка (тобто я), військовий комісар, начальник районного штабу цивільної оборони, дрібний чиновник із райвиконкому й лектор райкому партії Григорій Лозицький. Така собі пристойна компанія. Ми їхали туди, в зону, пафосно кажучи, піднімати дух ліквідаторів аварії на ЧАЕС, а безпафосно — проспівати їм радісну пісеньку, розсмішити парою-трійкою гуморесок Павла Глазового…

Перед імпровізованою сценою — десятки, якщо не сотні аж учорнілих чоловіків із обличчями землистого кольору… Усі — в армійських робах, усі — неймовірно стомлені. А на сцені — ми. З наклеєними усмішками. Бадьорі, дзвінкоголосі, зображально-радісні.

На своєму закіптюженому ПАЗику ми приїхали тоді в найгарячішу точку планети. А точка виявилася під товстим шаром радіаційної пилюки, — німа, глуха, до всього байдужа й здичавіла. Завішені вікна в п’ятиповерхівках… На незаасфальтованих клаптиках землі — двометрові бур’яни… Ніде — жодної живої душі… Мертве місто. Засноване 1970 року, так і лишилося навіки юним, 16-літнім. У ньому було 47500 мешканців 25 національностей, діяли 15 дитсадків і 5 середніх шкіл, 3 басейни й 2 стадіони… Мертве місто… Одна-єдина життєва ознака — невимкнені світлофори на перехрестях.

Я привезла той репортаж, і для нього відразу ж не знайшлося місця в моїй газеті. “Піде в наступне число”, — урочисто пообіцяв заступник редактора (сам редактор був у відпустці). Так співпало, що в нашу редакцію тоді (саме тоді!) завітала на півгодинки Наталія Авер’янова — журналістка обласної молодіжки “Комсомольський гарт”. Вона буквально випросила у мене той репортаж і по телефону продиктувала його в свою газету, в “Комсомольський гарт”, на першу сторінку. Так мій і тільки мій чорнобильський репортаж уперше був опублікований не в моїй газеті. Я знаю, що носівське начальство — райкомівське та райвиконкомівське — спершу прочитало той репортаж у рукописі. Чи нічого не суперечить лінії партії? Але що там було читати? Імена та прізвища носівців, які там, у зоні, працювали ліквідаторами, та які саме пісні ми для них виконували. А ще імена та прізвища митців самодіяльної сцени. Оце і все. З лінією партії все збіглося. Про те, що нам не видали ні протигазів, ні респіраторів, ні карти тієї місцевості, й тому ми майже весь світловий день блукали, збираючи на себе радіаційну пилюку, я не писала. Як і про те, що по великому секрету розповіли нам ліквідатори. Я й зараз, якщо чесно, всієї правди не пишу.

Через два роки, 1988-го, переглядаючи в закритому режимі фільм Юрія Щербака “Мікро-фон!”, я відзначала вже не нову для себе інформацію.

…Після того журналістського відрядження я відсипалася 22 години. Я б і довше спала, але треба було вставати і йти на роботу. Писати про передовиків сільськогосподарського виробництва. У приміському колгоспі імені Енгельса починалася пора заготівлі силосу для великої рогатої худоби…