Последние новости

Ч. 3 (795), 22 січня – 28 січня 2015 року
2015-01-23 11:17 slovo

  • Духовні скарби, не до кінця розгублені нащадками…
  • Тетяна Чорновол про корупцію в Україні
  • Голос неймовірної сили
  •  «Таймон», або Трилогія часу Юрія Щербака
  • Юрій ЖУРАВЕЛЬ: «Ми занадто багато уваги приділяємо Європі»
  • Патріарх ФІЛАРЕТ: «Населення Донбасу житиме добре, коли воно буде разом з усім українським народом»
  • Січень означає фініш
  • Знаки тоталітарного мотлоху
  • В’ячеслав Кириленко: «Демонтаж пам’яток радянським діячам буде підтримано на офіційному рівні»
  • Між «учора» й «завтра» не вічність — лише мить

Між «учора» й «завтра» не вічність — лише мить
2015-01-23 11:16 slovo

Укотре про інформаційний простір, формування якого всі хочуть, але…

Віталій АБЛІЦОВ

 

Сумніших оповідей не                                                       знайдете,

Ніж про любов Ромео і                                              Джульєтти.

В.Шекспір

“Ромео і Джульєтта”

(пер. І. Стешенко)

 

Затиснена між владою й рекламним ринком журналістика завжди буде безпліднопровінційною

Хтось іронічно сприйме епіграф з В. Шекспіра до наших нотаток, але справді — сумнішої хроніки, присвяченої одному з найважливіших завдань десовєтизації незалежної України — створення адекватних вимогам дня засобів масової інформації, на наше переконання, немає.

Щоб абзац із інтерв’ю із З. Куликом не був самотнім у ланцюжку використовуваних аргументів, відкриймо стенографічні звіти засідань ВР України.

17 грудня 1992 року парламент розглядав “Закон України про телебачення і радіомовлення”. Учасники обговорення документа говорили про вкрай жалюгідне становище інформаційної сфери держави, про активний наступ комерційних телебачення, радіо та друкованих видань, про мовну політику в новій Україні.

Депутат О. Шевченко повідомив присутнім, що, зокрема, у Миколаєві працює телекомпанія, засновниками якої, за попередніми даними, є крім Держкіно СРСР і Радянського фонду культури ще й Міністерство оборони СРСР (?!). Депутат В. Ізмалков поінформував, що у Запоріжжі центральний телеканал “УТ1” дивляться лише 7 % населення, а ефір заполонили приватні ТБ “Хортиця”, КІЦ і московські телеканали.

Зауважимо, що О. Шевченко, очевидно, під абревіатурою “СРСР” мав Російську Федерацію, бо РФ ще 12 червня 1990 року проголосила державний суверенітет, а 12 грудня 1991го — вийшла з СРСР.

Але що ж то за загадкова приватна телекомпанія у Миколаєві, про яку згадав народний депутат?

Факт відомий — саме у південному Миколаєві 1990 року     В. Іваненко одержав ліцензію № 1 на право мовлення телеканалу “ТОНІС” (“Творче об’єднання нових інформаційних систем”).

Наміри у господарів “ТОНІС” були амбітними — на першому етапі створити 300 компаній на теренах СРСР.

Через деякий час миколаївська телекомпанія вже під назвою “ТетаТет” почала своє мовлення у Києві. І розташувалася не денебудь, а в колишньому просторому кабінеті секретаря парткому Держтелерадіо згаданого вище З. Кулика, котрий у той час очолював державний телеканал “УТ3”. Потім народився “ТонісПівдень” (Миколаїв), “ТонісЦентр” (Харків), “ТонісАзія” (Ташкент), “ТонісТюмень”, “ТонісВладивосток” і нарешті ще амбітніший проект — “Міжнародний слов’янський телеканал”.

Додамо до сказаного кілька слів про В. Іваненка. Інженеркораблебудівник, міліціонер — співробітник карного розшуку і раптом — телевізійник.

Хто знайомий зі світом телебачення не тільки як глядач, знає, що для реалізації названих проектів потрібні не просто значні кошти, а мільйони. І більше! Хто дав їх провінційним спритним діячам?

Тому й зацікавило народного депутата О. Шевченка, яким чином до засновників миколаївської телекомпанії потрапило Міністерство оборони Російської Федерації (нижче ми зустрінемо цю “мирну” структуру серед першозасновників нинішнього телеканалу “Интер”. А коли поставити ці факти у контекст сьогодення, то побачимо, що й анексія Криму, й бойові дії на Сході України — зовсім не випадкові, а наперед сплановані Кремлем: спочатку повністю захопити інформаційний простір, а потім і за “приростання територіями” взятися).

Продовжимо нотатки звертанням до сьогоднішніх подій.

Не так давно (18.12.2014) Національна рада з питань телебачення і радіомовлення ухвалила рішення про видачу ліцензії на супутникове мовлення ТОВ “ТРК “Всесвітня інформаційна служба”, яке планує запустити супутниковий телеканал “Pravda Russian World Channel”. На пропозицію одного з членів Нацради замінити у назві телеканалу Russian на Ukrainian представник засновників відповів, що у подібний спосіб не буде досягнуто передбачуваної телеаудиторії (?!). Мовляв, слово “український” відштовхуватиме російськомовних глядачів (?!). Закономірно, що один із членів Нацради висловив припущення, що насправді пропонується дати добро на “Канал русского мира” (?!).

Подібної інформації про складний клубок, яким є вітчизняний інформаційний простір і який його багатоликий внутрішній зміст, можна відкрити читачам дуже багато (газетна стаття не дозволяє це зробити).

Виокремимо головне.

За останні понад 20 років більшість, хто як керівники були причетні до діяльності радіо і телебачення, концерну РРТ (Концерну радіомовлення, радіозв’язку і телебачення), ОАО “Укртелеком” та інших споріднених організацій, займалися єдиним: накопичуванням коштів, і цей процес фактично не контролювали відповідні державні інстанції (якщо Рахункова палата й подавала урядам результати своїх перевірок, адекватної реакції на це не було).

Очільники творчих колективів ЗМІ чули одну відповідь: “Коштів у державному бюджеті на розвиток інформаційної галузі немає”.

І це у той час, коли обсяг рекламного ринку в Україні давно переступив тримільярдний поріг (у гривневому вимірі). У нас немає жодного неприбуткового комерційного телеканалу чи радіостанції (та й газету собі у збиток ніхто не видаватиме).

Власників недержавного (комерційного) сегменту телерадіоіндустрії цікавлять не духовні інтереси телерадіоглядачівслухачів, а лише прибутки (зауважимо, що за даними аналітиківдослідників у першому парламенті незалежної України олігархи були відсутні, у другий потрапило 17, у третьому стало 114, п’ятому — 250, шостому — понад 300). Хай ці цифри, можливо, й не точні — не в цьому питання, а в тому, що інтереси власників телерадіоканалів, періодичних видань зовсім інші, ніж у 43 мільйонів українців.

Сумна історія вітчизняного інформаційного простору — не боротьба за розвиток національної культури, науки, мистецтва, не діяльність на благо громадян, а невситиме прагнення вирвати “свій” шматок з їхніх скромних зарплат та пенсій, що не можуть збільшуватися, бо значну частину коштів державного бюджету витрачають на рахунки власників телекомпаній та їхніх союзників із концерну РРТ, “Укртелекому” тощо.

Культ “говорящих голів” сприяє агресивному проникненню у наш ефір

непрошених московських “гостей”

Те, що новорічний телетиждень викликав природне обурення і суспільства, й влади — явище невипадкове. Справді, далі так тривати не може.

Досить народжувати недолугі законопроекти (та ще й хвалитися цим, як це робить нардеп         О. Шевченко), практикувати призначення на відповідальні пости в інформаційній галузі провінціалів a la З. Аласанія та Ю. Стець і т. ін., котрі (як яскраво демонструють їхні самовпевнені інтерв’ю та телевізійні лекції на “УТ1”) мають приблизне уявлення про особливості телебачення як засобу масової інформації (цікаво, що їхні біографії певними епізодами нагадують життєпис В. Іваненка. Особливо З. Аласанії: теж інженер — не телевізійник, робив спробу найнятися до французького “Іноземного легіону” (взагаліто цим не хваляться навіть сержанти, — мабуть, це скромне звання — наголос на “мілітарних” досягненнях З. Аласанії, повернувся в Україну і… очолив у Харкові обласну телерадіокомпанію. І раптом київське призначення…).

І ухвалюються ці скороспілі урядові рішення у той час, коли московський інформаційний тиск на українських телеглядачів і радіослухачів, читачів перейшов критичну межу.

Ідеологи “Русского мира” зараз перебувають в апогеї своєї діяльності.

І це зрозуміло: Москва ніколи не збиралася відпускати зі своїх великодержавних кігтів ні Україну, ні її вітчизняний телерадіоефір, друковані ЗМІ.

Тому добре, що трансляція телеканалом “Интер” (у народі відомим більше як “Импер”) московського телевогника, у якому брали участь відомі артистиукраїнофоби, викликала в Україні шквал протестів і закликів до влади викинути одіозний телеканал із вітчизняного інформаційного простору.

Ситуація цікава, бо лакмусова (лакмус — барвник, здатний змінювати колір залежно від середовища, в яке потрапляє): по тому, яке рішення ухвалить офіційний Київ, стане зрозуміло, яке майбутнє чекає національні масмедіа — стагнація триватиме чи з’явиться шанс на поліпшення ситуації.

Вимога безальтернативна і, головне, юридично справедлива, оскільки “Интер” не заходив в Україну через двері, як прийнято у цивілізованому світі, а “вліз через вікно”.

До речі, в історії російського телебачення так відверто й зазначено: “20 октября 1996 года в Украине ОРТ был заменен на телеканал Интер” (ОРТ — Общественное российское телевидение). Чітко і ясно — “заменен”! До цього безцеремонного акту нахабного захоплення українського телеефіру з мовчазної згоди офіційного Києва причетна достатня шеренга відомих людей і з нашого боку, і з московського (називати прізвища, очевидно, смислу немає, оскільки багатьох уже немає на цьому світі, а хтось досі відсиджується у затишному куткукріслі, маючи солідну фінансову базу для безбідного існування. Бог з ними!).

Краще уточнимо, що в процесі “заміни” ОРТ на “Интер” із Москви до Києва “переселилися” й програми відповідного кремлівського проросійського пропагандистського напряму, а головне — ще не властиві у ту пору вітчизняній журналістиці хижацькі манери й “принципи” конкурентної боротьби за читачів, глядачів, слухачів…

Серед ініціаторівзасновників київського “Интера” крім “Советского фонда культуры”, “Общества А. Пушкина” та інших псевдонейтральних структур було й Міністерство оборони Російської Федерації (виходить, що запуск миколаївського “ТОНІСа” був лише пробним кроком).

Московське ОРТ 1996 року залишило за собою 29 % акцій Закритого акціонерного товариства, що вело мовлення під логотипом “Интер” (82,5 % акцій належали І. Плужнікову).

На відміну від вітчизняних телеканалів, передусім “УТ1”, непроханий московський гість розвинув в Україні суперактивну діяльність: розпочав мовлення на міжнародних супутникових каналах, поширив цілодобове мовлення по всій території України тощо.

У червні 2005 року пішов із життя І. Плужніков, і “Интер” потрапив під контроль В. Хорошковського. Ці події викликали гостру реакцію не тільки у журналістському середовищі, а й у суспільстві, але відповідей на виниклі закономірні питання немає досі (журналіст, а тепер ще й народний депутат С. Лєщєнко твердить про фальшування документів під час переходу власності на “Интер” від І. Плужнікова до В. Хорошковського і т. ін.).

Так що, повторюся, як закінчиться нинішня історія з “Интером”, стане зрозуміло, чи київська влада зробить рішучий крок — урештірешт, зверне увагу на убогий стан вітчизняного інформаційного простору і розпочне діяти адекватно до викликів часу чи продовжить імітацію турботи про ЗМІ: і електронні, і друковані.

Підстав сумніватися у позитивному для України вирішенні цього важливого питання немало. Наприклад, одним з тих, від кого залежить розв’язання виниклого вузла щодо програмової політики “Интера”, є голова Національної ради з телебачення і радіомовлення Ю. Артеменко. Цей діяч відомий, зокрема, тим, що свого часу був одним із тих одіозних запорізьких українофобів, котрі повністю русифікували обласну молодіжну газету, перейменувавши її на тижневик “МИГ” (а в Києві дивуються: “Як сталося, що запорізький край, який відвідував Т. Шевченко, за радянських часів так зрусифікувався?”. До речі, у столиці українського козацтва досі відсутній гідний пам’ятник Великому ПоетовіХудожнику, хоча розмови про це тривають уже, мабуть, півстоліття).

 

“Хлюпни нам, море,

свіжі лави!”

Твердити, що вітчизняна журналістика не має творчого потенціалу, несправедливо (тому й прийшли на пам’ять тичинівські рядки з його твору “У космічному оркестрі”). Є здібні особистості в колективах практично кожного телеканалу, радіоредакції чи друкованих ЗМІ. Але коли наше масмедійне небо завжди захмарене то міжпартійним протистоянням (у період виборів), то війною не на життя, а на смерть між олігархічними кланами, то й зірок не бачимо (сьогодні всі дружно називають третього учасника тих безкомпромісних сутичок — московський Кремль, що радо потирав і потирає спітнілі від задоволення долоні й використовує київські жабомишодраківки на свою імперську користь).

Тому мав рацію вищезгаданий З. Кулик, який, будучи учасником хижацької комерціалізації укрінформпростору, все ж наголошував на негайній зміні системи і правил його переформатування. Існуюче консервативне середовище (і владне, й суспільне) бачить доцільність розвитку ЗМІ винятково для забезпечення успіху на чергових виборах (а вибори в Україні в останні роки стали перманентним явищем — постійнонеперервним; витрати на них — чорна невситима діра в державному бюджеті).

Говорячи про консерватизм, передусім маємо на увазі людський чинник, іншими словами — суб’єктивні обставини.

Перегляньмо будьяке телешоу чи послухаймо будьяку радіопередачу з участю наших політиків, аналітиків, експертів…

Ті самі обличчя! Що серед журналістів, що серед політологів.

Щоправда, дехто переорієнтувся, а більшість залишилася на старих позиціях. Наприклад, завсідниці програми “Cвобода слова” (телеканал ICTV) О. Мусафірова (колись служила “Комсомольской правде”, нині — московській “Новой газете”) та Я. Соколовська (“Политические известия”) у перші роки відродження української незалежності виступали з дошкульними критиками політичних перемін у нашій країні (скажемо прямо: частіше дезінформували російських читачів, ніж об’єктивно висвітлювали події). Сьогодні перша насмішливий тон змінила на іронію та фальшиву турботу про українське завтра, друга залишилася на усталеній безпринципності — пише так, як того хочуть московські роботодавці.

За 23 роки київський Інститут журналістики, десятки вишів країни випустили сотні молодих фахівців із дипломами. Проте лише дехто з них спромігся досягти певних успіхів, заслужити увагу глядачів, слухачів і читачів.

А стається так тому, що у вишівських аудиторіях вони вивчали, так би мовити, “правильну” журналістику, а в реальному житті побачили іншу картину, створену егоїстамиолігархами. І більшість попливла за течією, сподіваючись на щасливий випадок.

Одиницям поталанило — справді незалежним й талановитим (для прикладу назву ведучого В. Зиму з телеканалу “Еспресо”).

Вітчизняна журналістика потрапила між жорен: зверху тисне влада, а знизу власники телеканалів, котрих турбує не якість телепродукції, а лише прибутки від реклами (звідси тривалі прокрутки часто недолугих рекламних роликів, що розривають трансляцію кінофільмів, навіть прямоефірні передачі).

У результаті в Україні телегероями стають здебільшого іноземці (очевидно, це вже характерне явище нашої нинішньої дійсності: в уряді — громадяни зарубіжних держав, у ЗМІ — мандрівні журналісти…).

І добре, коли іноземець — особистість незалежна й обдарована, як це упевнено продемонстрував Савік Шустер. А якщо прибився до нашого берега скомпрометований у Білорусі П. Шеремет (пам’ятаєте, як він висміював встановлення кордону між незалежною Білоруссю та її сусідами — стрибав навіжено то в один бік, то в інший: то в одну країну, то в іншу). В результаті опинився в Москві, де “героя” пригріли, дали роботу. І цей чоловік без жодного каяття за скоєне тепер повчає українську телеаудиторію, критикує київську владу, виступає у ролі непрошеного судді (?!). Не пощастило у Києві Є. Кисельову. Тут ситуація буденна: московський гість хотів догодити всім: і владі, й глядацькій аудиторії, і ще невідомо кому).

До речі, широко практикованим у нас телешоу успіх гарантують, зокрема, висококваліфіковані політологи, соціологи, аналітики. Де вони? М. Погребинський, Є. Копатько, К. Бондаренко, А. Єрмолаєв, Д. Видрін (на жаль, можна продовжити список) не мають довіри у телеглядачів, радіослухачів, оскільки скомпрометували себе прислужництвом різним антиукраїнським партіям, політикамрусофілам. Самотнім інтелектуальним островом залишається у нас Український центр економічних і політичних досліджень імені О. Разумкова. У решти так званих аналітичних центрів спільне гасло — “чего изволите?”

Отже — реформи і реформи!

Нові — європейські — умови діяльності ЗМІ відкриють такі бажані нам тепер таланти. У це належить вірити, незважаючи на те, що вони не потрібні сьогоднішнім провідникам (а особливо “ідеологам”) реформування нинішнього вітчизняного простору. Їм і так добре, оскільки скоробагатьки — власники електронних та друкованих ЗМІ — добре оплачують їхню скоморошну гру на сцені, що називається “Український інформаційний простір”. Телеекран щось там показує, радіоприймач теревенить цілодобово, газеткирептильки друкуються, грантоїди видають журналирептильки на кшталт “Телекритики” (незмінний провідник Н. Лігачова — колишня комсомольська діячка). Постійно організовуються бенефіси — відзначення “кращих з кращих” в інформаційній галузі країни (прямо як на бучних церемоніях із нагоди вшанування чергових лауреатів голлівудських “Оскарів”!!! І це у час, коли, як постійно твердять у владних структурах, у держави не вистачає коштів на розвиток не тільки інформаційної галузі, а культури загалом). Не вистачає, а водночас ухвалюється рішення про створення нового міністерства — інформації?!).

І відповіді на питання “Чому так відбувається?” всім відомі: поперше, в Україні пріоритет у масмедійній сфері має не інформаційний ринок (а так повинно бути у цивілізованій державі), а рекламний (якщо 2002 року він обраховувався 500мільйонним гривневим обсягом, то нині досяг понад 3мільярдного обсягу); подруге, за 24 роки у нас фактично нічого не змінилося щодо усунення з вітчизняного інформаційного простору передусім російських антиукраїнських телеканалів, радіостанцій, друкованих ЗМІ (як вони можуть бути видворені з України, якщо у владних структурах нині головують ті, хто й закріпив фінансово їхню присутність у вітчизняному інформаційному просторі?).

Тобто, слово у київських очільників розходиться з ділом. Декларуючи на всіх рівнях конче потрібні кроки (тим більше, в умовах війни!) щодо протистояння пропаганді “Русского мира”, влада навпаки зволікає із застосуванням конкретних масштабних дій у цьому напрямі, обмежуючись половинчатими заходами.

Тут не можна обійти увагою “вагомі” аргументи представників “п’ятої колони”, що репетують про дерусифікацію України тощо. Тим більше, що це питання гостро (а точніше — спекулятивно) сприймається на сході країни.

На наш погляд, потрібно ставити питання інакше: зрозуміло, що в Україні загальновживаними повинні бути всі мови, чиї носії мешкають у нашій державі. Але всі — від президента, прем’єрміністра та голови Верховної Ради й депутатів аж до державного чиновника найнижчого рангового рівня, мають володіти мовою народу, яким вони взялися керувати й плодами праці якого збагачуються. Іншими словами, належить говорити не про русифікацію чи українізацію, а про інтелектуальний рівень вітчизняної влади. Якщо людина не володіє хоча б однією іноземною мовою та до того ще й ігнорує державну, їй нічого робити у владі саме тому, що розумові здібності цієї особи не гарантують очікування від неї навіть скромних результатів, а тим більше успіхів — таких потрібних нам тепер.

Щодо електронних масмедіа, то у кожного громадянина України є можливість облаштувати супутниковий прийом будьяких телеканалів світового інформаційного океану. Кабельне телебачення, безумовно, має контролюватися, але не державою, а телеаудиторією (громадськістю!)

Як і діяльність суспільного (чи громадського) телебачення (цікаво, що “творці” декларованої НСТУ теж плутаються у визначенні назви “нової” телеорганізації; а суть у тому, що національне ТБ може називатися й державним — важлива не назва, а те, хто визначає зміст його діяльності: суспільство чи державна влада).

Отже, вкотре доводиться повторити загальновідоме: потрібне реальне роздержавлення ЗМІ.

Наріжні принципи концепції даної реформи: ліквідація всіх провладних структур, передусім Державного комітету телебачення і радіомовлення України, напівнародженого Міністерства інформації, різних комісій і організацій, що нібито “регулюють”, згідно з чинним законодавством, діяльність ЗМІ. Натомість повинні бути створені недержавні Національна рада у справах преси та електронних ЗМІ (приклади — Німецька, Британська, Австрійська, Нідерландська, Шведська, Австралійська ради); відповідні департаменти при міністерствах (наприклад, департамент у справах поліграфії при Міністерстві економіки чи промисловості; департамент реєстрації ЗМІ — структура колишнього Держкомінформу, діє нині в Міністерстві юстиції і т. ін.) тощо. Тобто, мусить бути створена нова — відповідаюча вимогам часу система сприяння діяльності масмедіа.

Звертання автора до зарубіжного досвіду зовсім не означає, що Україна не може виробити свою концепцію інформаційного простору (наприклад, у демократичній Франції є достатньо юридичних норм щодо захисту французької мови (якій надаються пріоритети) й вживання, зокрема, англійської мови і в ЗМІ, і  у діяльності театрів, рекламі тощо). Демократична Франція вважає за потрібне захищати свою мову (а значить, і культуру!), становище якої набагато щасливіше української.

 

Зробимо наперекір І. Крилову: об’єднаймо зусилля й дамо нове життя вітчизняній журналістиці

Отже, “Хто винуватий?” — зрозуміло, але от “Що робити?” — можливі різні варіанти, про що достатньо йшлося вище.

Автор спеціально залишив для фінальної частини нотаток ще один не менш важливий сегмент назрілих проблем. Влада, звільняючи вітчизняну журналістику від, можливо, й щирих добронамірних обіймів, повинна діяти у злагоді з журналістським середовищем, — а це сотні фахівців у столиці і в областях і районах (до речі, перегляд кількох місцевих видань — зокрема, газети “Рідний край” Куйбишевського району на Запоріжжі, яку редагує К. Причиненко, дає можливість порадіти, як мудро висвітлюються нинішні непрості будні прифронтових територій Сходу, де йдуть бойові дії. Газета стала бажаною у кожному домі й родині, бо несе правду й оптимізм своїм читачам).

Роздержавлення ЗМІ повинне відбуватися паралельно з радикальним реформуванням усіх керівних журналістських структур від Національної спілки журналістів до численних громадських фахових об’єднань. Їхні очільники теж повинні пройти люстрацію: час вимагає, щоб ми позбулися колишніх партійних та комсомольських активістів і вірних слуг минулого — донецького режиму. В Україні достатньо талановитих досвідчених журналістів, котрі здатні оновити НСЖУ (поперше, повинна бути створена масова профспілка, котра буде здатна захищати права журналістів у виникаючих конфліктах із працедавцями — власниками ЗМІ; подруге, в апараті Національної спілки за рахунок членських внесків повинна функціонувати юридична служба, призначення якої надавати безплатну правову допомогу членам НСЖУ знову ж таки у випадках спроб їхнього переслідування та несприяння виконанню професійних обов’язків, як вже прийнято говорити, з боку “ворогів преси”).

У київськім та обласних відділеннях НСЖУ необхідно створити громадські ради, завдання яких висувати на всі пости редакторів друкованих ЗМІ, керівників телерадіоорганізацій фахівців, а не провладних призначенців.

 

ххх

Зрозуміло, що ці нотатки — лише спроба окреслити першочергові завдання, покликані реформувати вітчизняну інформаційну галузь. Суспільне телебачення і радіо не повинні виникати на руїнах національних телерадіокомпаній. Податок за ліцензії, поширення телерадіопрограм в Україні, які повинні бути введені для власників недержавних телерадіокомпаній (так практикується, наприклад, у Швеції) забезпечить створення суспільного ТБ і радіо. І хай творче змагання, здорова конкуренція надасть можливість народу самому зробити висновок, хто лідер, а хто аутсайдер.

Іншого не дано!

 

В’ячеслав Кириленко: «Демонтаж пам’яток радянським діячам буде підтримано на офіційному рівні»
2015-01-23 11:16 slovo

“Ми заохочуватимемо будьякі громадські ініціативи, пов’язані з очищенням України від пам’яток діячам комуністичного минулого”, — про це заявив віцепрем’єр міністр — міністр культури України В’ячеслав Кириленко.

“Численні монументи, погруддя та інші подібні пам’ятки одіозним діячам тоталітарного режиму, які, до того ж, відсутні в Державному реєстрі нерухомих пам’яток України, не є об’єктами культурної спадщини ані національного, ані місцевого значення. Тому охороні з боку держави вони не підлягають”, — повідомив В’ячеслав Кириленко.

Крім того, за словами В. Кириленка, Міністерство культури ініціюватиме виведення з Державного реєстру нерухомих пам’яток України всіх зазначених там пам’ятників, пов’язаних із комуністичними діячами.

“Держава не буде протидіяти, а навпаки, всіляко сприятиме будьяким громадським ініціативам, які боротимуться за очищення України від цих реліктів тоталітарного минулого”, — наголосив він.

 

Пресслужба Міністерства культури України

 

 

 

 

Знаки тоталітарного мотлоху
2015-01-23 11:15 slovo

Євген БУКЕТ

 

Приводом згадати цю публікацію стала заява віцепрем’єр міністра — міністра культури України В’ячеслава Кириленка про підтримку на офіційному рівні демонтажу пам’ятників радянським діячам.

Наприкінці минулого року Український інститут національної пам’яті проаналізував процес знесення “ленінів” в Україні та країнах колишнього СРСР. Власне, радянський “ленінопад” почався саме в Україні з демонтажу “вождя світового пролетаріату” в Червонограді на Львівщині 1 серпня 1990 року. Відтоді нашою державою успішно котиться вже четверта хвиля очищення від радянських скульптурних символів.

Почалася вона, нагадаю, 8 грудня 2013 року, коли під час Євромайдану не встояв Ленін у столиці. А з особливим натхненням люди почали руйнувати пам’ятники ідола Радянського Союзу після повідомлень про смерті активістів Майдану в Києві. Діючи в такий спосіб, громадяни позбавляють свої населені пункти від символу тоталітаризму і відкривають шлях до оновленої України.

Як і в минулі роки, “ленінопаду” не вистачає вольового рішення влади про підтримку цього руху. Переконаний, тоді радянських символів по всій країні можна було б позбутися за кілька днів. Але цього насправді замало. Нещодавно провалилася чергова спроба знесення ідола в Слов’янську. “Тягач, що мав зачепити пам’ятник, не приїхав…”, — резюмував у своєму Фейсбуці Олександр Бригинець. Невже війна досі нічого нас не навчила? Чи причина в інертності?

Поглянувши у свій паспорт, ледь не кожен мешканець нашої країни побачить, наскільки міцно тоталітарне минуле вплетене в нашу дійсність. Назва вулиці, району, населеного пункту. Чомусь на перейменування вулиць і населених пунктів, які названі іменами все тих же радянських діячів, в Україні накладене категоричне табу. Навіть два обласні центри Дніпропетровськ і Кіровоград, що були названі відповідно на честь Григорія Петровського, який від імені УСРР підписав договір про утворення СРСР, та Сергія Кірова, який в Україні взагалі ніколи не був, перейменовувати ніхто не збирається. Я вже мовчу про райцентри та дрібніші населені пункти. Варто згадати, приміром, скільки років безуспішно місцева громада намагається повернути місту Цюрупинську (перейменоване 1928 року на честь радянського діяча Олександра Цюрупи) історичну назву Олешки. Назви вулиць — взагалі катастрофа…

Під тиском громадськості крига торік хоч трохи скресла в Києві, проте кожнісіньке село, приміром, на Київщині, рясніє тоталітарними назвами…

Вважаю, що зупинятися на пам’ятниках Міністерству культури не варто. Слід проявити законодавчу ініціативу і запропонувати Верховній Раді ухвалити правовий акт про масове перейменування “тоталітарних” вулиць, провулків, площ, сіл, міст…

Але чи зважиться на подібні дії В’ячеслав Кириленко? Чи будуть практичні дії хоча б після нещодавніх заяв? Чи справа далі декларацій знову нікуди не просунеться?

Уже давно пора починати шанувати героїв, які виборювали українську незалежність. А місце мотлоху — на смітнику!

 

 

 

 

 

 

Січень означає фініш
2015-01-23 11:15 slovo

15й Міжнародний конкурс з української мови ім. Петра Яцика

Січень — той період, коли патріотичний мовний марафон наближається до свого фінішу. Наприкінці грудня в усіх обласних центрах (окрім Донецька, Луганська та Сімферополя) відбувся 3й етап конкурсу імені Петра Яцика, під час якого було визначено тих, хто продовжить боротьбу в січні вже на загальнонаціональному етапі. І ось — січень, і всі вони проходять тестування, за підсумками яких авторитетне журі на чолі з його головою — директором Інституту української мови НАНУ Павлом Гриценком, визначать переможців та призерів. А поки що премії та цінні подарунки цього дня всі вони одержують за підсумками 3го етапу.

Організатори сьогодні вже добре знаного масового мовного марафону — Ліга українських меценатів і Міністерство освіти України. Участь у конкурсі беруть школярі, учні профтехосвіти, студенти та військовики. Конкурс відбувається не тільки в Україні, а й у багатьох країнах світу, де є українська діаспора.

Січневі “іменинники” одержать винагороди від Фармацевтичної фірми “Дарниця”, столичної “Оболоні”, ПрАТ “Ексімед”, фундації імені І. Багряного (США), Союзу українок Австралії, Фундації українських студій Австралії, а також меценатів Леоніда Ліщини (Канада), подружжя Татарків (США), Лесі Ткач (Австралія). Всього буде відзначено понад 800 осіб.

Найголовніші ж премії конкурсантам за здобутки на фінальному загальнонаціональному рівні, як звичайно, вручатимуть у середині травня в столичному театрі імені Івана Франка під час урочистого закриття 15го конкурсу. Тоді ж Вінниччина, яка відкривала в себе 15й турнір, передасть естафету іншій області, яка 9 листопада, в день української писемності й мови, відкриватиме в себе вже 16й популярний і престижний мовний турнір.

 

Пресслужба Ліги українських меценатів

 

 

 

 

 

 

Патріарх ФІЛАРЕТ: «Населення Донбасу житиме добре, коли воно буде разом з усім українським народом»
2015-01-23 11:14 slovo

— Ваша Святосте, старше покоління наших читачів пам’ятає, що Ви є уродженцем старовинного села Благодатне Амвросіївського району. Позаторік це село відзначило ювілейну дату з дня свого заснування. Приємно було почути на урочистостях, що земляки Вас пам’ятають. А що згадується Вам із дитинства?

— Я справді народився в селі Благодатному Амвросіївського району на Донеччині… Що згадую? Ось ми зараз були на круглому столі до 81ї річниці Голодомору. Такот, я пам’ятаю на початку свого дитинства той Голодомор. Мені було чотири роки, що тоді відбувалося, я усвідомити не міг. Але дід мій помер від голоду.

Батько працював на цементному заводі біля Благодатного, хліба там робітникам не давали. І тоді батько із сім’єю (а нас уже було троє братів) поїхав на шахту. Батько став шахтарем. Хліб давали шахтарям, давали батькові, матері і нам. А дідові — ні! І я вже потім став здогадуватися, чому робітникам на цементному заводі хліба не давали, а шахтарям давали — по 400 грамів. І прийшов до висновку вже на підставі всіх оцих досліджень, які тепер ведуться про Голодомор. Не давали, щоб знищити українське населення, адже на заводі працювали місцеві селяни Благодатного, а на шахти приїздили працювати з різних республік тодішнього Радянського Союзу. І це є підтвердженням того, що то був не звичайний голод. Бо хліб був у селян, але його весь забрали. Врожай був, усі це знають, і хліб був, але його забрали, — щоб вони померли з голоду. І це ще одне підтвердження того, що Голодомор був штучний, із наміром знищити українське селянство. Оце я запам’ятав.

А потім почалася війна. Батько загинув на фронті й переді мною постало питання: існує він чи не існує. Якщо його немає, як мене вчили у школі, то значить, я люблю порожнє місце, а чи можна любити неіснуюче? Не можна. Я прийшов до висновку: якщо раз люблю, значить батько існує, бо любові без об’єкта любові бути не може. А якщо він існує, а він загинув на фронті, значить, є вічне життя. То є Бог, якщо є Бог, треба йому служити. Так я обрав цей шлях. І коли обрав, став вчитися в Одесі, в Московській академії теж вивчився і так пішов цією дорогою служителя церкви і Богу.

— Чи є хтось із Вашої рідні на малій Батьківщині?

— Залишилися могили моїх братів, матері, а могила батька десь під Запоріжжям. Він загинув під час війни в Гуляй Полі і в братській могилі похований.

— Ви людина відкрита для спілкування і з журналістами зокрема, пам’ятаємо, як благословили нашу газету “Донеччина” і читачів 1995 року. Здавалося тоді, що попереду роки творення і добра, а виявилося, що недруги засівали розбрат. І досі неприємно згадувати, який прийом Вам улаштувала Донецька єпархія УПЦ МП 1998 року, вимагаючи від влади не допустити Вашого візиту на Донеччину. Незважаючи на погрози, Ви виконали намічене. Але ж опоненти відтоді й досі ведуть агресивну політику щодо церков Київського Патріархату в шахтарському краї. Ваші представники на Донбасі — священики мужні, бо їм таки нелегко. Де Ви як глава Церкви знаходите таких відданих справі людей, які запалюють нас світлом надії і не дають занепасти духом?

— Це громадяни України, які вірно служать насамперед Богу і Церкві, і люблять свою землю, свій народ, свою історію, незалежно від того, хто вони за національністю. Тому що в Донецькій області, як і в Луганській, у нас священики і українці, і росіяни. Але і росіяни люблять свою землю, тому що вони там народилися і виросли, там їхня батьківщина, і тому проповідують любов до ближнього, до Бога, а значить, і любов до своєї Батьківщини. Але треба не тільки проповідувати, треба любити свою батьківщину. Вони люблять і не бояться. І не зраджують своїй землі, а те, що Донбас є українська земля, а не російська, або як тепер придумали — “Новороссия” — доказом цього є села, а в селах, як ви знаєте, розмовляють українською мовою. Село — це корінне населення, а коли Донбас став промисловим регіоном, тоді до нього з’їхались із усієї ще тодішньої Російської імперії, а потім Радянського Союзу. Українська земля радо прийняла їх. А тепер вони думають, що можна цю землю віддати Росії. Український народ не дозволить цього, і тому ви бачите, як захищають Донбас батальйони з усієї України: із Галичини, зі Львівщини, з Дніпропетровська, із Сум і Полтави. Тобто вся Україна там. Чому вона там, як дехто каже: чого ви туди їдете? А їдуть туди захищати свою українську землю, свій народ захищати. Чому так збирають пожертви по всій Україні і везуть туди все — щоб допомагати цим людям, які готові віддати життя за свою Батьківщину. Тому вони туди і їдуть. Той, хто думає, що можна цю землю завоювати “градами” і “смерчами”, неправий. Бо не можна цього зробити, тому що перемагає правда, а не неправда, перемагає Бог, а Бог не може бути з неправдою. А оскільки правда на нашому боці, то й перемога буде на нашому боці.

Ось дивіться, як приховували Голодомор, а тепер соромляться, що пропагували: це не Голодомор, це звичайна засуха, люди не мали хліба і тому помирали. Неправду говорять тепер і не хочуть визнати правду, що хотіли знищити націю українську. Так само і в Донбасі говорять неправду, що не воюють, Росія не воює, а чиї ж танки донецькою землею їздять? Чиї “гради”, “смерчі” і “урагани”, що їх — у магазинах продають на Донеччині? Значить, із Росії привезли! А чиї трупи везуть у Росію? Як це не воює Росія з Україною, якщо везуть мертвих росіян із Донбасу? Отже, воюєте, а чому на весь світ говорите, що не воюєте? Так, повномасштабної війни немає, але війна триває, неоголошена. І це продовження тієї неправди, яку породили  починаючи від безбожної влади. Все відбувається на неправді, тому й загинув Радянський Союз, що був побудований на неправді. І зараз намагаються відродити те, що побудоване на неправді. І теж зазнають поразки.

— Ви один із небагатьох, хто публічно закликав попередню владу зупинитися, більше дбати про людей, а не про власне збагачення. Вас не послухали. Не сталося цього й тоді, коли Ви закликали Януковича і його поплічників не допустити кровопролиття. На жаль, керівник держави, за якого радо голосував наш Донбас, людина показово набожна, віддав наказ убивати громадян своєї країни і потім накликав війну на Україну і, як пишуть ЗМІ, приплачує за братовбивство на Сході. При цьому УПЦ МП, вірним якої є втікачпрезидент і його оточення, ніяк не реагує на це. Виходить, що підтримує. А яка Ваша позиція, блаженнійший?

— Церква Київського Патріархату підтримувала всіх президентів, починаючи від першого, Кравчука. Чому підтримувала? Підтримує, — тому що народ обрав. І Януковича ми підтримували, тому що народ обрав. До того часу, коли він обманув народ: готував Україну до вступу асоційованим членом у Європейський Союз, а потім, коли треба було підписувати, — відмовився під впливом Москви.

Тоді студенти першими виступили проти цієї неправди, незважаючи вже на ті беззаконня, які він чинив, але це було головним мотивом протесту. А він як відреагував — побив їх, і вони тікали, шукаючи прихистку, в наш Михайлівський собор. Тоді газети писали: оце є правдива церква, що відчинила свої двері для дітей, яких б’ють.

Потім він розстріляв Майдан, загинула Небесна Сотня, і тоді ми сказали йому правду в очі. Після того, як він розстріляв, ми скликали Синод, ухвалили постанову не молитися за злочинну владу, і через день він утік.

Тепер про позицію Московського Патріархату. Це позиція п’ятої колони і ви бачите, що вони агресора не називають агресором, армії нашій не допомагають, батальйонам помочі не дають… Її дають окремі служителі, але церква загалом зайняла таку лицемірну позицію. Ми за мир. За який мир виступаєте? За мир у неволі? А ми не хочемо жити у неволі, бо вже в неволі жили не одне століття і нарешті від Бога отримали як дар — незалежну державу. То чому ви не зі своїм народом, чому не засуджуєте тих священиків і єпископів, які виступають проти свого народу, проти української влади, а підтримуєте Путіна? Хліб їсте український, а служите окупантам. Але ми, навіть знаючи їхню лицемірну позицію, не хочемо з ними ворогувати, хочемо жити в мирі, тому що ворожнеча між нашими церквами — це ворожнеча всередині України, а будьяка ворожнеча ослаблює народ, ослаблює державу. Тому ми стоїмо на позиції таких нормальних християнських відносин, але землю свою і свободу свою не віддамо.

— Ви послідовний прихильник створення єдиної Помісної Церкви. За останні роки обидві Церкви наблизилися до цієї мети чи віддалилися?

— Помер митрополит Володимир Сабодан, який був схильний до того, що в Україні має бути одна православна Помісна Церква. Обрали нового предстоятеля — митрополита Онуфрія, а він вірний слуга Москви.

Але ось у Рівненській області два єпископи підписали меморандум, у якому назвали Росію агресором, а з другого боку заявили, щоб в Україні була єдина Помісна Православна Церква і що перехід релігійних громад від однієї церкви в іншу дозволяє закон. Такот за те, що вони підписали цей меморандум, їх викликали в Київ і сказали: як хочете, а відкличте свій підпис під таким меморандумом, і вони це зробили.

Про що свідчить така позиція глави УПЦ МП? Що він вірно служить Москві і для нашого народу він чужий, тому що інтереси українського народу не захищає і не хоче, щоб в Україні була єдина Помісна Православна Церква. Але Янукович теж служив Росії, служив і привів Україну до такого стану. І закінчилося тим, що втік. Дай Бог, щоб цей предстоятель змінив свої думки і служив українській церкві та українському народові й українській державі.

— Ваша Світлосте, завдяки Вам усі книги для богослужінь перекладені українською, а Ви особисто є четвертим перекладачем Біблії на українську мову. Ви благословили друк і безкоштовне поширення близько мільйона примірників “Закону Божого”. Метою акції було, щоб ця книга потрапила в кожен дім, у кожну родину. Чи триває цей процес у нинішніх умовах? І чи сучасна молодь тягнеться до книги, як і раніше, чи не зменшується її потяг до духовної спадщини людства і церкви зокрема? Які особисто Ваші відчуття?

— Ми переклали Біблію й усі богослужбові книги українською для того, щоб Українська Церква була справді українською, бо вона може називатися українською, а по духу бути російською. Так ось, щоб українська церква була українською по духу, ми і переклали нашою мовою і звершуємо богослужіння українською мовою, і проповідуємо українською мовою. Це не означає, що ми відкидаємо старослов’янську мову, — у тих парафіях, де люди звикли до неї, служать старослов’янською. Де хочуть російською — проповідують російською, але основна маса і служить, і проповідує українською мовою. Мова — це та духовна основа, на якій стоїть українська Церква. Вороття до давньослов’янської мови богослужіння не буде, тому що ті, які вже звикли чути богослужіння зрозумілою їм мовою, не повернуться до незрозумілої. Тому це запорука того, що українська церква переможе.

— Для Вас і багатьох земляків на Донбасі Україна є цінністю, але будемо відвертими, значній кількості чиновництва, бізнесу і населення добре там, де більше платять, частина з них пішла під інші прапори. Що Ви можете сказати людям, обдуреним облудною пропагандою?

— Хоч населення Донбасу і рідне мені, але вони обрали неправильний шлях. Коли обирали так звані “ДНР” і “ЛНР”, хіба думали, чи можуть існувати самостійно? Події, які там зараз відбуваються, свідчать про те, що ці так звані республіки існувати самі по собі не можуть. Вони не можуть забезпечити себе всім необхідним: шахти закриваються, заводи зруйнували, роботи немає, зарплати немає, пенсії не виплачують… Говорили, що Донбас годує всю Україну, а не можете прогодувати самі себе. Значить, говорили неправду. Населення Донбасу буде жити добре, коли воно буде разом з усім українським народом. Але якщо воно робитиме такі помилки, як уже зробило, то повинно тепер страждати і навертатися до Бога, молитися, щоб Господь змінив цю ситуацію. А Господь зможе одним мановінням, якщо люди навернуться до Бога. Храмів побудували багато, а до храмів не ходять і не моляться. Для чого ж ви їх будували, щоб себе прославляти, а не для того, щоб служити Богові і молитися там. Тому треба повертатися до Бога, а Господь знає, як утихомирити і привести до злагоди.

— Сьогодні від людей, які зовсім зневірилися в спроможності політиків і влади зупинити процес знищення України, можна почути, що тільки Бог урятує нашу країну. А Ви як вважаєте?

— А Бог урятує тоді, коли люди навернуться до Бога, коли стануть молитися і любити один одного. Любити свій народ, свою землю і свою Батьківщину. Це станеться, і тоді Господь дасть перемогу.

— Ви особисто, священики УПЦ КП не лише молитвою, а й матеріально підтримуєте захисників Вітчизни. Що спонукає Вас до таких учинків?

— Спонукає нас віра в Бога і вічне життя. З чого я починав свій шлях? Із визнання вічного життя. Так ось, для того, щоб увійти в це вічне життя, треба на землі обрати його, обрати добро, обрати любов. І оця внутрішня сила, яка спокутується благодаттю Божою і спонукає на такі справи.

— Редакція щиро дякує, Ваша Святосте, що знайшли за можливе звернутися до земляків через нашу газету.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Юрій ЖУРАВЕЛЬ: «Ми занадто багато уваги приділяємо Європі»
2015-01-23 11:14 slovo

— Розкажіть про традиції української карикатури.

— В Україні були глибокі традиції карикатури ще з часів журналів “Ґедзь”, “Перець” та інших. І художниківкарикатуристів в Україні завжди вистачало. Єдине, що, можливо, їх свого часу залякали, і вони ставали несміливими у творчості, якимись недолугими чи змушені були працювати на владу. А якщо працювати на замовлення влади, то виходить не карикатура, а пародія на карикатуру. Це вбиває справжнього художника…

Так і сталося, що цей жанр почав поступово зникати. Ніша залишилася незаповненою, і її швидко змінило телебачення. Друкована продукція втрачала популярність, неактуальною ставала і карикатура, знижувалась активність художниківкарикатуристів.

Але зараз спостерігається нова хвиля в цьому жанрі. Я відчуваю це на собі. У соціальних мережах карикатури, якщо вони справді влучні та сміливі, мають рекордні перегляди. Я свої роботи також поширюю в соцмережах, і люди активно їх підхоплюють. Саме так роботи стають популярними, впізнаваними.

— Поділіться враженнями від карикатур у “Charlie Hebdo”.

— Я не стежив за тим, які карикатури виходять у “Charlie”. Річ у тім, що мене останнім часом не дуже цікавлять події, які відбуваються в Європі. Багато хто вважає, що працівників редакції журналу вбили ісламісти, бо художники образили якогось їхнього пророка, намалювавши його в неприйнятному для них образі. Але ж із боку цих художників були подібні закиди і щодо християнства.

А загалом, журнал аж надто сміливий. Із боку різнорелігійного, різноконфесійного населення Європи терпляче і спокійне ставлення до подібних жартів було еталоном толерантності. “Charlie” сміливий, іноді навіть андеграундно, попанківському, але водночас він живий. Людям це цікаво, журнал купують і читають.

— Де межа сміливості?

— Межа у кожного різна.          І звичайно, є багато закомплексованих людей, які живуть за своїми правилами й релігійними канонами, тому такий гумор їх дратує. Художники відчувають більше свободи, і в них повністю розв’язані руки, тому вони сміливі у своїй творчості.

— Чи така творчість не є проявом несмаку?

— Нехай люди, які критикують цю творчість, власним прикладом покажуть справжній смак.

Наприклад, російська пропаганда працює з великим смаком. Вона дотримується традицій ще часів НКВС. І робить це професійно. А смак це чи несмак — вирішувати майбутнім поколінням. Колись творчість Чарлі Чапліна вважали страшенним несмаком, примітивізмом. Так само колись ставилися й до п’єс Шекспіра, і до творів Пушкіна…

Отже, хай час розсудить, що це було насправді.

— Що думаєте про “сміливий” вандалізм меморіалу Небесній Сотні у Рівному?

— Коли зіпсували меморіал Небесної Сотні в Рівному, звідусіль лунало багато співчуттів і порад, а також висловлювань про бажання знайти тих, хто це зробив. Але рівненці вчинили мудріше — вони швиденько все помили і вичистили. Такі акти вандалізму здійснюються для того, аби привернути увагу, і все. А тут усе швидко виправили і забули. І це ще раз довело: ми — європейське місто, і правильно реагуємо на такі провокації. Просто чистимо і живемо далі.

Скажу відверто: події на Майдані мене дуже змінили. Я щодня вчуся, змінююся і не знаю, якими рамками обмежуватиму себе в майбутньому. Можливо, і я колись піднімуся до того рівня свободи.

— Якої реакції очікуєте після подій у Парижі?

— Можливо, в Європі все набагато простіше, тому що люди більш вільні у виборі способу життя, сексуальної орієнтації, у виборі віри й церкви. Тому, можливо, ці карикатури в журналі мали б спонукати замислитися щодо дій прихильників віри, звернути на щось увагу. Звичайно, вони провокували.

Сучасне суспільство, особливо європейське, стало дуже спокійним і лінивим. Його важко “розкачати”. Європейцям потрібен сильний поштовх, струс, аби вони зрозуміли загрозу або висловили стурбованість. Це починає дратувати. Не дивно, що у нас тепер можна почути такі вислови: “Якщо буде ще 3–4 таких теракти у Франції, ми теж висловимо їм свою стурбованість”. І це слушно.

Порошенко полетів у Францію і висловлював співчуття французам. Чоловіче, ти поїхав би на наш фронт і там висловив співчуття, сказав би “ні” тероризму там, у Пісках! У нас теж є чому співчувати і чим обурюватися. І взагалі, ми занадто багато уваги приділяємо Європі. Мені, звісно, теж шкода вбитих художників, але, можливо, таким чином Європа швидше зрозуміє, наскільки страшний ворог — Московія.

— Вважаєте, що карикатура — це зброя?

— Сміх — це теж зброя, олівець — дуже класна зброя. Упевнений, що своїм олівцем піднімаю патріотизм хлопців. Я теж багато працюю, малюю такі собі обереги — янголаохоронця з автоматом чи маленького патріота з булавою — захисника Вітчизни. Солдати на фронті зазвичай ховають їх собі в “броніки”.

Карикатурою можна також висміювати ворога. Щоб вояки упевненіше почувалися і розуміли, що перед ними не сильний непереможний бог, а те, що вони можуть легко знищити. Більше того, зараз можна висміювати і недоліки нашої армії. Кажуть, що нашому новенькому уряду дуже важко, і не варто зачіпати тему влади. А я вважаю, що якщо ні газети, ні радіо, ні телебачення цим не займатимуться, то цим займатимусь я.

Я не втомлююся критикувати Яценюка, Порошенка, Верховну Раду й усіх представників влади, які були до того і які прийшли з Майдану. Владу потрібно критикувати, показувати, що вона іноді робить неправильні кроки або діє занадто повільно.

Зновутаки, на війні є проблеми з алкоголізмом, дисципліною, мародерством… Звичайно, не хочеться це виставляти на загал, щоб бачили представники ворожого табору чи “ватники”. Але якісь виховні листки з карикатурами для вояків мають бути. Так що мають бути невеличкі “лікнепи”.

Для прикладу розповім, як нещодавно був у Брюсселі в штабквартирі НАТО. Там мені запропонували до наступних європейських маневрів намалювати жартівливу брошурку про енергозбереження на маневрах і альтернативні способи видобутку енергії. Дуже цікава робота, бо ідея полягає в тому, що вони хочуть застосовувати не нудні інструкції, а карикатури. Це і креативно, і чудово, і прогресивно.

 

Спілкувався Євген БУКЕТ

«Таймон», або Трилогія часу Юрія Щербака
2015-01-23 11:13 slovo

Василь ШЕВЧУК,

міністр екології у 1998—2003 роках, професор, доктор економічних наук

 

Я не просто читаю книжки Щербака, насолоджуючись захоплюючим сюжетом, довершеним літературним стилем, який нагадує мені любимого нами обома Германа Гессе. Я зчитую їх із Простору, де записано все, що було, і що, ймовірно, буде.

Однак те, що може бути, не є жорстко детермінованим, воно може змінитися, якщо, хоча ні — коли (!) ми прозріємо.

Розбудити, пробудити, відкрити зіниці душ — таку нелегку місію узяв на себе Юрій Щербак. І зробив це з притаманними йому мудрістю, прозорливістю, небайдужістю, симпатичною іронічністю, здатністю відкривати очі на звичну і тому непомітну очевидність, життєвим досвідом і врешті — Прозрінням!

Діалектику влади, життя, любові, гордині, жертовності, усього, що творить історію світу і долю людини — Юрій Щербак вплітає у захоплюючий сюжет, який, одначе, не є головною ціллю трилогії. Її мета, як горизонт для мандрівника у Всесвіті — пошук Істини, яка відомо у Кого зберігається.

Вершиною драматургії “Часу смертохристів” є зустріч Гайдука (головного героя трилогії) з професором Вебером, автором книг, назви яких промовляють за цілу епоху: “Психологія ненависті” (2023), “Імперський психоз Росії: дорога до краху” (2026), “Паранойя політкоректності і загибель Європи” (2030), “Нові світові демони: психопатологія глобалізації” (2036), “Небезпечна психічна хвороба: криміналізація суспільств і держав” (2058).

Вебер, чия мудрість виростала з великої любові до людей і великої відповідальності перед Богом, закликає: “…не слухайте тих, хто постійно плаче над нещасною долею України, хто скиглить і розмазує соплі… Підніміться над історією, над сьогоденням. Почніть писати історію України з чистого аркуша. Чого Вам не вистачає? У вас і у вашого народу є не тільки майбутнє, але і блискуче минуле: Київська Русь. Велика держава, яка існувала тисячу років тому. Є християнство. Степ прийшов ненадовго. Тільки скінчаться трави і почнеться зима — степові коні залишаться без сіна…

“Старий переплутав століття, — вирішив Гайдук. — Вік бере своє. Тут не коні Батия, а “черепахи” і танки НижньоТагільського заводу” (стор. 449).

2011 року Юрій Миколайович надписав мені на книзі: “…від усієї душі цей погляд у майбутнє (сподіваюсь не пророчий)”. На жаль, через три роки НижньоТагільські танки з’явилися на нашій землі…

Гнітючою реальністю стає ще одне передбачення: “…телевізійний вірус, який вражає мозок людини і викликає психічне захворювання, до синдромокомплексу якого входять прогресуючий дебілізм, емоційна тупість і стан агресивної ненависті. Назвали його TDV — Television debylity’s virus” (стор. 447).

Щербак попереджає: щоб уникнути катастрофи, треба шукати нові шляхи побудови суспільства. “Старі проекти розвитку цивілізації вичерпано. Перш за все — так званий демократичний проект. Влада більшості над меншістю. Не може одна людина — навіть найгеніальніша, а вождями, гетьманами чи президентами стають, як правило, унікальні мерзотники і честолюбні параноїки, — втілювати волю і мрії мільйонів людей. Не може якась жалюгідна епітеліальна клітина керувати організмом людини. Керувати повинен мозок (у автора — це рада менеджерів, куди входять економічні, фінансові, соціальні, освітні, екологічні і безпекові менеджери” (с. 450).

От вам і рецепт технології конструювання майбутнього, щоб уникнути жорсткого зіткнення з ним! Чи ж слідуємо йому?

Міражі 2077 року починають проявлятися уже тепер і тут. До чого це може призвести, читаємо далі: “Одним з головних масових настроїв, що сформувалися в ті роки, стало почуття гріха й страху перед гнівом Божим. Позбуваючись влади телевізійного колективного зомбування, люди відчули особисту відповідальність за свої вчинки, почали більш гостро розуміти межу між доброчесним життям і гріхом”.

А ще через 100 років, у серпні 2177 року, Світовий конгрес, присвячений причинам і наслідкам Четвертої глобальної війни, підтвердив, що “період Темряви і Страху в новітній історії людства, на щастя, скінчився: разом з відродженням науковотехнологічного і промислового потенціалу, глобальної торгівлі та державного життя, відродженням збройних сил та геополітичної боротьби за ресурси, домінування і впливи, життя стало повертатися до своїх плюралістичних форм, до нових спроб людини скинути Бога з небесного престолу і зайняти його місце” (стор. 467—468).

Завершує ж Юрій Щербак першу книгу “Час смертохристів” сповіддю головного героя, у якому багато в чому вгадується сам автор, “Сину Божому Ісусу Христу з Назарета”, яка закінчується такими словами: “… і змарнілий, посивілий Аскольд з блаженним виразом обличчя тримає біля грудей тримісячного хлопчика, який, вигрівши спинку на батькових грудях, дивиться вдалину, і в цьому недитячому погляді світиться задумливий спокій — я не можу знайти іншого слова, хоч ідеться про немовля. Здалося, тихий малюк бачить те, чого не дано узріти нікому з нас” (стор. 475).

У другій книзі “Час великої гри” автор змалював майбутню картину світу, якою вона може стати внаслідок поширення ЗОМБІ — зони особливих міжнароднобезпекових інтересів. “З’явилася дуже велика небезпека того, що наступним ЗОМБІ оголосять Україну. Тобто ваші землі, ваше зерно, ваше можливе процвітання. Вся ваша територія перейде під міжнародний контроль” (стор. 151—152).

Як і в першій книзі, фінальні слова автор неспроста вкладає в чисті вуста дитини: “Я не знаю, куди ми йдемо — чи ми тікаємо назавжди з цієї землі, з цього осоружного Дикого Поля, оманливо схожого на рай, чи навпаки — повертаємося до себе, в свою країну, де нас чекають, де пам’ятають мою матінку і люблять тата, де наш дім, де неоране поле, де в повітці чекає іржавий плуг.

Вночі, коли до мене прийшло це дивне видіння, раптом прокинулася моя матінка, схопилася й заплакала — мабуть, привиділися їй та сама гора, Дніпро і чоловік із сином, що налаштувалися в дорогу, самі не знаючи — куди” (стор. 436).

Пригадую, як після виходу другої книги “Час великої гри” ми пили каву в кав’ярні “Кофе Тайм” і Юрій Миколайович хитрувато удавав, нібито ще роздумує — писати третю книгу чи ні. Я бачив, що думки його уже крутяться навколо “Часу тирана”, але все ж сказав: “Ви ж не залишите без відповіді останні слова дилогії — “куди”?

Не залишив. “Час тирана” у трилогії Юрія Щербака — особливо висока книга, майже апогей. Кажу “майже”, бо знаю й відчуваю — сходження до нових Вершин ще попереду. З кожним сходженням відкриваються усе вищі вершини. І в альпіністів, і в мислителів.

У прозрінні 2084 року Юрій Щербак передбачає епохальне відкриття елементарної частки часу, яку називає “ТАЙМОН”. Це відкриття лягає в основу “неспростовних доказів не лінійного, а викривленого, спіралеподібного і навіть зворотного руху цих часток… Всупереч догмі так званої “стріли часу” — тобто вічного руху від минулого через сучасність до майбутнього… історія різних народів і суспільств не веде їх до світлого майбутнього, а нерідко навпаки — до здичавіння, деградації, агонії, загибелі” (стор. 218).

Через незнання ефекту ТАЙМОНУ “…люди 2013 року, навіть найбільш освічені з них, що добре знали історію — але історію минулого, а не прийдешнього — не могли уявити, на що перетвориться карта світу через сімдесят років… На території Європи виникне двадцять один емірат — як результат гнилої політкоректності, фальшивої толерантності західних лібералів… Російська імперія впала, як стара напівзруйнована скотобійня, під вагою агресії Путіна проти України, його бундючних проектів відновлення колишньої величі, від всепоїдаючої корупції, алкоголізму, нерозв’язання національних питань і збайдужіння громадян. Сполучені Штати Америки припинили автономне існування… Китай …залишався загадковою силою, дбаючи лише — до кращих часів — про власні внутрішні інтереси” (стор. 219).

Можливо, не випадково автор для позначення свого відкриття обирає назву, яка походить від двох англійських слів: “time” і “on”, що разом означає “увімкнений час”.

Час на Землі увімкнений і обмежений для усіх — багача і бідняка, жорстокого правителя і простої людини, кривавого завойовника і жертви. Тільки Бог не знає меж ні у часі, ні у просторі!

Я довго не міг зрозуміти й змиритися, чому вже перед самим епілогом “Часу тирана” після нібито закодованого глибинним смислом (місцями на душу наверталися сльози) інтерв’ю Гайдука молодій, “а значить сміливій і жорстокій” тележурналістці Оксані, автор дав абзац про дебелого “Сірого Князя” з жовтим блиском очей гієни, його наглий виступ в Академії кратології (влади).

Навіщо, думалось, — ми тільки що пережили цей сором і не хочеться навіть згадувати, треба йти далі. Відповідь знайшов у останньому абзаці параграфа, написаного курсивом: “Посеред натовпу повстанців, що оточував згарище, можна було побачити нових, ще нікому не відомих кандидатів у Володарі, очі яких світилися відблисками пожежі, стаючи жовтими, схожими на очі гієн”.

І зрозумів — це застереження! Час може повернутися завдяки здатності ТАЙМОНУ рухатися й у зворотному напрямі, якщо ми залишатимемося такими байдужими.

“Міражі” Юрія Щербака з’єднують “Україну—Русь”. І справді — “Україна — не Росія”, Україна — Русь!

Це знімає дуже багато питань, історичних нашарувань, спростовує міфи, з’єднує віки, відкриває — “куди…”.

Залишається гадати і з надією сподіватися — коли ж у міражах майбутніх років “Україна—Русь” знову міцно стане на обидві свої історичні ноги як повноправна спадкоємиця великої Київської Руси — колиски християнства?

Нам украй важливо бачити — коли і куди, бо українська душа роздвоєна, розділена. І цей поділ не на Схід чи Захід, це добре видно крізь полум’я війни, що спопелило цей штучно накинутий поділ України з недобрими намірами колишніх політиківневдах.

Роздвоєність душ є ментальною.

Це барвисто, відверто, оголено аж до відчуття невсеоднішнього сорому демонструє діалог Гайдука і Крейди — цієї потвори “невмирущого архетипа” тієї частини української душі, за яку буває соромно. Але коли соромно, то “не однаково мені”.

Читаєш слова Крейди: “Ми — народ м’який, співучий, терплячий. Ми збереглися як народ тільки завдяки нашій покорі, нашому рабству, як ви кажете. Інакше би нас давно знищили в Сибіру. А так — жилине тужили в рабах Росії й Польщі. Жили краще, ніж наші хазяї. Бо ми — хитрі, а вони — дурні” (стор. 335).

Ніби й так можна “тишкомнишком прожити на левадах і у вишневих садочках…”. “Він (шейх Омар альБакр, якому хоче коритися Крейда) що, біля кожної хати патруль бусурманський поставить, всі самогонні апарати знайде? Та наші генетики полтавські виростять під видом баранів таких свиней… Генетично модифікованих!” (стор. 335—336).

Невже ця частина української душі готова й потерпіти, аби були галушки, сало і горілка?

Зовсім недавно ми бачили на білосиніх бігбордах: “Повысим зарплаты и пенсии”. І на ці обіцянкицяцянки знову купилися ті, хто готовий “бути рабоммалоросом”!? Добре, хоч цього разу їх уже виявилося не так багато.

Однак потужно звучить відповідь Гайдука — Координатора УкраїниРуси: “Запам’ятай, салоїде й галушкожере. Ти не знаєш українців. Ми не тільки народ Плуга, а й народ Шаблі. Ми вільні, горді та войовничі. Ти забув повстанців, партизанів, махновців, бунтівників, бандерівців, протестувальників. Українці вперті  як у житті, так і в бою. Згадай Майдан. І не будуть коритися ніяким місцевим султанам і ніяким Омарам. Не стануть рабами”! (стор. 335).

Саме ці слова головного героя — в основі справжнього історичного архетипу українців! Саме вони відкривають шлях до Прозріння, а значить, до Волі — нашої одвічної національної ідеї!

Юрій Щербак доводить, що у XXI столітті битва йде за душі, не за території! Наславши “бойову сарану” (передбачену автором інженернобіологічну зброю), відрізавши тонку скибку від єдиного і багатого у своєму різноманітті короваю УкраїниРуси, “імператор” програв прихильність десятків мільйонів душ.

Чорні енергії спустошують і душі, і території. А відрізана скибка швидко черствіє…

Хто не знає цього — неодмінно буде битим, навіть якщо кине у вир війни тисячі невинних душ заради своїх земних амбіцій. Крізь полум’я війни завжди проглядаються жовті відблиски очей гієн.

У “Небесному Єрусалимі” Юрія Щербака “…душі найбільших злочинців, які не каються і яким немає прощення, надійно замкнені до спеціальних капсул, наче високотоксичні радіоактивні відходи. Та чи так уже надійно? — чому ж тоді на Землі з’являються все нові й нові злочинці?” (стор. 416).

“Небесний Єрусалим” Щербака — гігантське космічне місто у центрі Всесвіту, де “живе Бог, Творець матерії, життя, енергії і людських безсмертних душ”.

“Бог на кожного долю родить”, — сказав колись під час нашої недільної бесіди дід Петро — Український Пророк, ясновидець Петро Дементійович Утвенко із Дивина, що на Житомирщині.

Заглянувши наприкінці за горизонт у тисячу років і тільки трошки одкривши для нас “Третій закон Бога — закон збереження і вічного кругообігу душ”, Юрій Щербак витлумачує, “що душі — це вічний, незнищенний потенціал природи, невичерпна скарбниця характерів, почувань, нахилів, надій, пристрастей і спогадів… Безсмертна душа не має паспорта, ця душа належить даній конкретній людині, а не державі…”. І що “держави душі не мають: держави — штучні, тимчасові утворення, вічними є землі, на яких живуть народи…”             (с. 414—415).

На мою думку, “трилогія часу” Юрія Щербака заслуговує на Шевченківську премію в галузі літератури, а можливо, — й Нобелівську.

Я цього щиро бажаю, але з не меншим хвилюванням чекаю нової книги Щербака, міражі якої я уже бачив у його прозрілих очах…

 

 

 

 

 

 

Голос неймовірної сили
2015-01-23 11:13 slovo

25 грудня минулого року Верховна Рада України делегувала українську льотчицю Надію Савченко, обрану народним депутатом від партії “Батьківщина”, яка нині перебуває в ув’язненні у московському СІЗО № 6, до складу делегації Верховної Ради в Парламентській асамблеї Ради Європи.

Як повідомила в ефірі Радіо Свобода її сестра Віра Савченко, Надія вимагає звільнити її до 26 січня, коли має відбутися засідання ПАРЄ. Якщо її не випустять на волю, це створить прецедент в історії Ради Європи, коли одна з країнчленів, Росія, тримає в ув’язненні делегата іншої країни (стаття 40 статуту Ради Європи передбачає дипломатичний імунітет).

Надія КИР’ЯН

 

В оприлюдненому 12 січня листі Савченко написала: “Я вирішила боротися єдиним доступним мені методом — голодуванням. Своїм протестом — голодом — я хочу добитися здорового глузду від російської влади і совісті від Слідчого комітету Росії. Є безперечні докази моєї непричетності і невинності у тих злочинах, в яких мене звинувачують. Що їм ще потрібно?” Через голодування Савченко перевели до камериодиночки.

 

Звільнення Надії —

справа честі всіх порядних людей

Її адвокат Марк Фейгін однак вважає, що в Росії спосіб голодування не  дієвий. Окрім того, що факт набуває розголосу, це не призводить до жодних процесуальних наслідків, оскільки в Російській Федерації немає незалежного суду, особливо щодо політичних справ. І Росія — не та країна, де людське життя — найбільша цінність.

Він передав Надії Вікторівні прохання про припинення голодування від голови ВР України Володимира Гройсмана, лідера партії “Батьківщина” Юлії Тимошенко, предстоятеля УПЦ МП митрополита Онуфрія, родичів, друзів. “Вийшов від Надії Савченко. 32й день голодування. Прямо скажемо, вона має дуже поганий вигляд”, — кілька днів тому написав у своєму Твітері адвокат.

Фізичні можливості людини мають певний запас міцності, хоч би якою  сильною духом вона була, рахунок почався на дні. Надія заявила, що голодуватиме доти, доки її не повернуть в Україну або до останнього дня в Росії. Ув’язнена не йде на жоден компроміс із російською владою, протестує проти примусового годування, сказала, що не дозволить його застосувати.

Адвокати Надії Савченко (їх троє, крім Фейгіна — Микола Полозов та Ілля Новиков) роблять усе можливе за цих умов, щоб допомогти Надії: збирають документи, які свідчать про фальсифікацію справи Савченко, пишуть скарги до міжнародних правових інстанцій, подали голові російського Слідчого комітету Олександру Бастрикіну заяву про звільнення Савченко тощо. У Києві ведеться паралельне розслідування справи. Для звільнення Савченко українська влада готує місію КоксаКваснєвського. Президент ПАРЄ Анн Брассер закликала російську владу негайно звільнити Надію Савченко та інших політв’язнів. До акції на підтримку льотчиці уже долучилися 15 міст світу, акція триває.

5 січня стартувала міжнародна інтернетакція на підтримку льотчиці. Активісти створюють і поширюють у мережах Twitter i Facebook фото та відеоматеріали з інформацією про Надію Савченко різними мовами і поширюють її із хештегом #FreeSavchenko. Твітершторм підтримують її адвокати, до акції активно долучаються посольства України в різних країнах світу. Зокрема повідомлення з інформацією про військовополонену Надію Савченко розмістили на своїх сторінках посольства України у Великобританії, Македонії, Японії, Вірменії, Кувейті та Посольство України при Святому Престолі (Ватикан). Також до акції приєднався Посол США в Україні Джефрі Пайєт та багато інших.

Блогери, інші користувачі інтернету з усього світу підтримують Надію Савченко і справедливо зауважують, що крім неї безвинно, з політичних мотивів, перебувають у російських в’язницях чимало українських патріотів, яких також треба визволяти. Ось один із типових відгуків: “Звільнення Надії — справа честі всіх порядних людей. Зокрема й тих небагатьох, які є в Росії. Адже це насамперед їм демонструють правове свавілля нинішньої російської влади. Про яке громадянське суспільство чи правову державу, про які цивілізаційні цінності може йтися, якщо крадуть і вивозять до Росії громадянина іншої держави? 37й вороном кружляє над Росією. Стає нормою призначати винних… Росія дедалі ближче до стадії розпаду й розкладу. І це єдине, що хоч якось може втішити”. Або інший відгук: “Путін уже здійснив особистий злочин проти Українського народу, загарбавши Крим, і тисячі бійців, які загинули, захищаючи Україну, — це його злочин, за який він буде нести покарання, і я, незважаючи на те, відпустить він Надю, нашу Героїню, чи не відпустить — молитимуся, щоб цей мерзотник згинув із лиця землі разом із його зграєю”.

На жаль, в інтернеті можна надибати й деякі відгуки, які очорнюють Надію Савченко, інших патріотів, як і саму Україну. Дехто, як відомо, так заробляє злочинні срібняки, а в декого мізки засмічені російською шовіністичною пропагандою. Вони (можливо, навіть щиро) вважають, що в Донбасі воюють американці!

Трапляються курйозні випадки, що свідчать, до якої межі глупства доходить російська влада і як їй догоджають слуги з рабською свідомістю. Днями у Москві біля слідчого ізолятора № 6, де утримують Надію Савченко, затримали чотирьох людей, що слухали гімн України в своїй машині! Серед затриманих була журналістка видання “Грані.ру” Олександра Агеєва. Запис акції, який вона зробила, видалили.

Російська влада, напевно, не очікувала від льотчиці такого сильного опору і тепер вже й сама не знає, що з нею робити. Якщо все ж, незважаючи на непричетність Надії Савченко до загибелі російських журналістів Волошина і Корнелюка, в чому її намагаються звинуватити, продажна феміда спробує її засудити — це не мине даремно, — вважає Марк Фейгін. Кремль уже отримав величезні іміджеві втрати, які зростатимуть, адже справу зам’яти не вдалося. Нині ця справа перебуває на етапі попереднього слідства, яке, за КК Росії, може тривати 2 роки.

 

З мішком на голові

Згадаємо, як усе було. Надія Вікторівна Савченко народилася 11 травня 1981 року в Києві. З дитинства мріяла стати льотчиком. Після закінчення школи здобула фах модельєрадизайнера та протягом року навчалася на факультеті журналістики київського Університету “Україна”. Згодом вступила за контрактом до лав Збройних сил України, службу почала в залізничних військах радисткою. Потім підписала контракт на службу в 95й аеромобільній бригаді в Житомирі, де саме формувався перший контрактний батальйон. У 2004—2005 роках у складі українського миротворчого контингенту брала участь у миротворчій місії в Іраку, де прослужила шість місяців стрільцем третьої роти 72го окремого механізованого батальйону.

Після повернення з Іраку вступила до Харківського університету повітряних сил, на що отримала дозвіл особисто від міністра оборони України Анатолія Гриценка. Двічі її відраховували з університету з формулюванням “непридатна до вильотів як льотчик”, але вона двічі поновлювалася і 2009 року таки закінчила університет — уже не як льотчиквинищувач, а як штурман. Після закінчення університету проходила службу штурманомоператором Мі24 3го окремого полку армійської авіації Повітряних Сил ЗСУ у місті Броди. Має 170 годин нальоту і 45 стрибків із парашутом.

Під час війни на сході України 2014 року брала участь в антитерористичній операції як доброволець батальйону “Айдар” (під час двох відпусток). Потім написала рапорт на звільнення зі Збройних сил України. Брала участь у боях біля селища Металіст під Луганськом, де, допомагаючи пораненим, потрапила в полон терористів батальйону “Заря”. 19 червня в інтернетмережі набув поширення відеозапис, у якому вона, прикута наручниками до труби, на допиті, зокрема, на питання, скільки і які сили протистоять терористам, відповіла: “Я думаю, вся Україна”.

22 червня, за інформацією сестри Віри, терористи хотіли обміняти Надію на чотирьох своїх полонених. Повідомляли також, що вони перевезли Надію з Луганська в Донецьк.

8 липня стало відомо, що Надія Савченко якимось чином опинилася у слідчому ізоляторі міста Воронеж і російська влада підозрює її у причетності до загибелі на сході України двох журналістів Всеросійської держтелерадіокомпанії — Ігоря Корнелюка і Антона Волошина. За версією українських силовиків, російські журналісти надавали інформаційний супровід одній із груп терористів і загинули, потрапивши під обстріл цієї групи українськими військами.

Того ж дня, 8 липня, президент України Петро Порошенко надав розпорядження Міністерству закордонних справ та Генеральній прокуратурі України вжити заходів щодо повернення Надії Савченко, “захопленої терористами” та “незаконно вивезеної до Російської Федерації”, в Україну. Надія Савченко розповіла, що терористи відвезли її в Луганськ, потім із мішком на голові — до Красного Луча. Звідти доправили до міста Богучар Воронезької області, де передали спецслужбам ФСБ.

Справу льотчиці доручили вести близько двадцяти російським слідчим, щоб із більшою фантазією фальшувати докази. Правда, роблять це бездарно, повірити їхній писанині неможливо: нібито вона перетнула російськоукраїнський кордон без документів під виглядом біженки й була затримана; а ще — особисто брала участь у тортурах полонених та хотіла здати їх на органи тощо. Нині доведено, що на час загибелі російських журналістів Надія вже була в полоні у терористів. Спочатку до неї не допускали адвокатів, 9 разів не дозволяли зустрітися з нею консулові України в Росії Геннадію Брескаленку.

25 вересня лідерка фракції Зелених у Європарламенті Ребекка Гармс хотіла зустрітися з полонянкою, прибула до Москви, але російська влада оголосила її “небажаною персоною”.

10 жовтня 2014 рішенням ПЦ “Меморіал” Надія Савченко офіційно визнана політичним в’язнем.

Один із численних прихильників Надії Савченко пише: “Ми повинні якомога частіше чути її голос. І Путін повинен. Цей голос із території Росії володіє неймовірною силою, руйнівною для диктатури. Це важливо й для самої Надії, для відчуття своєї влади над катами”.

Вірмо, що спільними зусиллями й молитвами ми звільнимо нашу героїню і вона буде гідним делегатом на сесії ПАРЄ!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Тетяна Чорновол про корупцію в Україні
2015-01-23 11:12 slovo

Яценюк на Майдані всій країні повідомив, що Чорновол відповідає за боротьбу з корупцією: прапор їй у руки — хай відповідає. “Мені ж головне — бути корисною для країни. Проте відчула: тонути в бюрократичному болоті — нічого корисного. Корисніше для країни бути рядовим, ніж урядовим уповноваженим за відсутності політичної волі… В Україні немає політичної волі на безкомпромісну, широкомасштабну війну з корупцією. Навіть якщо це стосується гвардії Януковича. Не люструвати їх треба, а саджати; їхні активи повертати державі. І не лише тих, хто офіційно був при владі, а насамперед тодішніх “смотрящих”, які навіть під закон про люстрацію, що у ВР, не підпадають”.

Антикорупційне (?) бюро

Тетяна зізнається, що рішення поставити крапку ухвалила під час останнього перебування в батальйоні “Азов”. Повернулася в Київ, сподіваючись доробити кілька справ, яким не вистачало останнього поштовху. І так їх і не зробила, а (її — Ред.) чоловіка не стало…

Вона згадує, як Мін’юст намагався винести на розгляд Кабміну законопроект про створення спеціалізованого силового (слідчого) органу протидії корупції. Таке собі мініФБР. Вона була обома руками “за”. “Коли на Майдані оголосили про призначення мене керівником неіснуючого Антикорупційного бюро, йшлося якраз про створення відповідної структури”.

Законопроект про створення такого органу вона свого часу презентувала на засіданні Кабміну. Однак Мін’юст подав у Кабмін інший законопроект — дітище “Удару” (нардепа Чумака та заступника міністра Мін’юсту Рябошапки), який був написаний ще за часів Януковича. Родзинка цього чудопроекту в тому, що він дозволяє новоствореному органу не чіпати священну корову (не розслідувати корупційні справи можновладців), а… громити приватний бізнес. (Виявляється, мало у нас силових структур, які тиснуть бізнес! Треба ще одна?) Причому “бомба під бізнес” хитро закладена у перехідних положеннях законопроекту. Там чітко прописано, що слідчі Національного бюро антикорупційних розслідувань здійснюють розслідування злочинів, вчинених у приватному секторі, якщо розмір предмета злочину або завданої шкоди перевищує в 500 разів мінімальну зарплату (600 тис. грн на момент проекту). Хтось може повірити, що слідчий НБАР почне розслідувати корупційні дії Президента чи генпрокурора? Причому можна не чіпати великий бізнес — досить “боротьби з корупцією” із середнім.

“Щоб не допустити ухвалення такого “жаху”, я примчала з АТО, хоча внутрішньо вже була налаштована писати заяву на початку серпня”. Жах був у тому, що законопроект лобіювали ще й громадські організації й активісти (комерційний інтерес: грантові гроші, а також хворі амбіції та вроджена підлість) і навіть ЗМІ. (Це ілюстрація, що кривавий Майдан нас не вилікував. Хворими залишаються не лише політикум і громадський сектор, а й заангажовані ЗМІ.) Вдалося добитися того, що міністр юстиції Петренко пішов назустріч і запевнив: Мін’юст подасть на розгляд законопроект, який Чорновол уже презентувала в Кабміні. Їй довелося лишитися в уряді ще на тиждень. У неї нагальних справ було безліч. Вона намагалася переконати Мін’юст, що Україні потрібно переймати світовий досвід: встановлення бенефіціарів (справжніх власників бізнесу). В усьому світі цю інформацію офіційно збирають банки під час відкриття юридичними особами рахунків. Такий підхід працює, адже бізнесмени не ризикують оформлювати рахунки на підставних осіб, а якщо і оформлюють, то на вузьке коло надійних людей. Тому в західному світі з такою легкістю були встановлені та арештовані рахунки Фірташа, Клюєва.

 

Окремі факти

На урядовому комітеті розглядали проект Постанови, який мав би відмінити Постанову уряду Азарова № 231 (функціонування корупційної монопольної схеми нардепа “батька тендерної мафії” Антона Яценка. Тоді черга до проекту не дійшла, його внесли в додаткові питання. “Знала, що Яценко бігав кабінетами і щедро пропонував хабарі. Впевнена, якщо не проходять антикорупційні ініціативи, причина одна — корупціонери “занесли бабло”…

Т. Чорновол з’ясувала, що організатор ескадронів смерті на Майдані, спонсор сепаратистів Юрій Іванющенко, продовжував будувати нове “Межигір’я”. КАМАЗи завозили дорогий мармур для облицювання житлового будинку на тисячу кв. метрів у КончіЗаспі, митці продовжували писати пухкеньких янголів на стелі сусіднього палацу для прийому гостей, а охоронці хвалилися, що будівництво “кришують” люди від Кличка. Водночас Тетяна дізналася, що апарат урядового уповноваженого скорочений до двох осіб. Ніби в Україні не існує такого явища, як корупція!!!

Керівником управління корупційних ризиків у секретаріаті призначили Андрія Жовнера. Жовнер свого часу був довіреною особою на виборах Артема Пшонки і працював у генпрокуратурі Пшонкистаршого керівником управління захисту… прав і свобод громадян. І це було в часи Майдану!!!

 

Причина звільнення

“Яценюк просто не вважає за потрібне працювати з уповноваженим з антикорупційної політики”. Т. Чорновол не могла озвучити йому якусь проблему або питання. Вона не була учасником вузьких нарад за участю прем’єра, де розглядалися питання антикорупційного законодавства чи окремі корупційні схеми. “Про результати таких нарад дізнавалася останньою. Не розумію, навіщо весь цирк зі мною? Хоча це не означає, що Кабмін зовсім не бореться з корупцією. Яценюк намагається отримати додаткові надходження в бюджет. Я свідок, що чимала кількість корупційних схем знищена його Кабміном. Функції антикорупціонера в уряді переважно виконував міністр фінансів Шлапак”.

Яценюк намагався бути в очах суспільства кращим. Це зв’язувало руки. Адже якби він почав війну з олігархами, його демонізували б ЗМІ, які належать олігархам. Народ повірить не справам, а “телеку” і буде Яценюк найгіршим прем’єром. “Така правда життя в нашому хворому суспільстві, де для безкомпромісних дій потрібна готовність до повної самопожертви”.

Т. Чорновол каже, що держава ще надто хвора, мало патріотизму, і навряд чи можна чекати кращого від влади сьогодні. Влада хворіє на корупцію, політичні інтриги. А суспільство, де Ляшко має високу електоральну підтримку, хіба здорове? Майдан не очистив нас. Він тільки став початком важкого шляху. По суті, Майдан і АТО — аналоги надвисокої температури, яка бореться з хворобою організму України. Однак той факт, що Україна ще жива, дає високий шанс на позитивний результат. У війні, у крові, у кризі нині народжується наша нація. “Вірю, що все буде добре для країни. Головне — не втрачати гідності і духу боротьби. Краще бути ніде, ніж лялькою у Кабміні. Це беззмістовно та безрезультатно”.

 

Розділяй і владарюй?

В Україні доволі пристойний видобуток нафти і газу. Вітчизняний газовидобуток завжди давав можливість забезпечити населення України газом за соціальною ціною, адже він перебуває переважно під контролем держави. Якби видобуток українського газу опинився в руках когось із олігархів, як це сталося з нафтовидобутком, Україна не вистояла б перед тиском РФ і вже давно перестала існувати як незалежна держава.

Верховна Рада розглядала законопроекти, що давали можливість відновити справедливість: повернути ДЕРЖАВІ контроль над діяльністю ДЕРЖАВНОЇ “Укрнафти” і дати можливість отримувати прибутки від такої діяльності до державного бюджету. Один із законопроектів був проголосований. Верховна Рада знизила кворум для проведення зібрань акціонерів у підприємствах із державною часткою з 60 % плюс 1 акція (як було раніше) до 50 % плюс 1 акція. Щоправда це рішення набрало небагато — 230 голосів. Рішення про підняття рентної плати за видобуток нафти та газу є основним механізмом отримання від “Укрнафти” коштів у державний бюджет.

“У мене є величезні претензії до Дерев’янка як організатора корупційної схеми з державними реєстрами, що за час свого багаторічного існування викачала понад 800 млн державних коштів. Проте текст законопроекту Дерев’янка був кращим, ніж у Ляшка. Під час голосування зрозуміла: не пройде законопроект Ляшка, амбіції не дадуть “Самопомочі”, “Радикальній партії” і кільком депутатам БПП проголосувати за законопроект Дерев’янка і ми взагалі провалимо голосування. Тому і вирішила проголосувати за дефектний законопроект Ляшка. Краще дефектний, аніж ніякий, щоб дати шанс державі повернути контроль над “Укрнафтою”.

Чому це було так важливо? Тому що навіть після того, як Яценюк переконав Коломойського виплатити дивіденди за 3 роки, держава не отримала повністю належних їй прибутків. Адже 1,9 млрд дивідендів не співмірні з тими коштами, що викачувалися з “Укрнафти” у “Приват”. Адже приватний менеджмент “Укрнафти” завжди приховував справжні прибутки в документах офіційної звітності. Це чітко відслідковується у звітах про фінансові результати “Укрнафти” за 2013 рік порівняно з 2012 роком. Так,  2012 року “Укрнафта” показала чистий прибуток майже півтора мільярда грн, а 2013го лише 189 тисяч грн. Хоча видобуток нафти і газу рік у рік сталий. Цифри так різняться тому, що 2013 року “Укрнафта” “кинула” державу на більшу суму: прибутки штучно занижувалися через завищення “собівартості реалізованої продукції” завдяки “іншим оперативним і фінансовим витратам”. Наприклад, відомо, що у 2011—2013 роках “Укрнафта” отримала збиток у розмірі 1,136 млрд грн від реалізації нафтопродуктів через свою мережу АЗС. Секрет такого “успіху” полягав у тому, що продаж пального відбувався за цінами нижче його закупівельної вартісті. Отож “Укрнафта” влазила у збитки, а Коломойський мав прибутки, тому що всі нафтопродукти для реалізації “Укрнафта” закуповувала за завищеними цінами у компаній з орбіти “Привату”. Подібних схем у діяльності “Укрнафти”  —десятки. Отож позитивно, що хоч за редакцією Ляшка зміни до Закону про акціонерні товариства були проголосовані.

“Що стосується Коломойського, зізнаюся: я йому щиро і вдячно потиснула руку навесні 2014 року. Тому що в найважчий момент — на початку російської агресії, коли в планах Путіна було блискавично окупувати всю південносхідну Україну, його велика заслуга, що це не вдалося реалізувати. Він захистив інтереси держави Україна. Проте в “Укрнафті” теж є державні інтереси. І якщо Коломойський має слабкість, щоб їх захищати, то тут уже моя черга. Тому я голосувала”.

 

За матеріалами блогу

Тетяни ЧОРНОВОЛ

(від липня 2014

до січня 2015 року)

підготувала Наталя КУЛІШ