Здравствуйте, дорогие читатели!

На пороге сентябрь, оживают школы, вузы, научно-исследовательские центры и музеи. Все просыпается под теплым августовским солнцем. Сегодняшний выпуск рассылки будет на украинском языке, потому что я хочу представить Вам исследование львовского ученого, канд. филолог. наук Андрея Печарского, посвященное Василию Ерошенко. И хотя бы отчасти поддержать представление о себе как об "украинской националистке", которое часто сопутствует мне в России. Должно же быть в нем зерно истины. :)

Могут спросить, почему я  почти не представляла и не публиковала в рассылке украинских авторов до сих пор? Потому что их работы шаблонны и не несли в себе ничего интересного и нового прежде всего для меня как читателя заинтересованного и знающего. Статья же Андрея Печарского - очень хороший знак в ряду подобных университетских публикаций последних лет: Киев, Донецк, Луганск, Луцк, Белгород... Имя Ерошенко постепенно и последовательно уходит со страниц газет и школьных рефератов и появляется в программах конференций и вузовских сборников научных работ. Да, дискуссии возможны, и этим они интересны. Поэтому я очень благодарна автору исследования за разрешение представить его здесь, и за то, что он неоднократно возвращался к теме творчества Ерошенко.

И несколько слов о Львове. Это особый город в культурном пространстве Украины, город науки и искусств с давней европейской историей и традицией. Но это особый город и для ерошенковедения. Насколько мне известно, в Украине только здесь с 1990 года существует улица Василия Яковлевича Ерошенко (улица Ерошенко в Севастополе увековечила имя  двойного тезки нашего героя, контр-адмирала Василия Николаевича Ерошенко). На территории Львовской области, в музейном комплексе Золочевского замка  существует т.наз. "Китайский дворец", где создаются ориентальные экспозиции, посвященные контактам Украины и стран Востока. В интерьерах Китайского дворца представлена и экспозиция, посвященная Василию Яковлевичу Ерошенко.

А теперь - слово Андрею Печарскому. 

Ваша Юлия Патлань

Андрiй ПЕЧАРСЬКИЙ

м. Львiв

Феномен «Евристично╥ незрячост╕»

До 120-рiччя в╕д дня народження Василя ╢рошенка

Коли учнi, побачивши слiпонародженого, спитали Господа: «Учителю, хто згрiшив: вiн чи батьки його, що слiпим народився? Icyc вiдповiв: Н╕ в╕н не згрiшив, н╕ його батьки, але щоб виявилися на ньому Божi дiла. Доки ╓ день, потрiбно, щоб ми робили дiла Того, Хто Мене послав; надходить нiч, коли нixто не зможе робити. Поки Я ╓ у св╕тi, – Я Свiтло для cвiту!» [6, Iн. 9: 2-5]. Цi Христовi слова проливають свiтло на феномен «евристично╖ незрячостi» слiпого укра╖нського письменника, мовознав­ця-полiглота, етнографа В. ╢рошенка, що, пе­рiодично проживаючи i творячи в «кра╖н╕ Сон­ця», став класиком японсько╖ лiтератури, зна­ним пiд прiзвищем Еро-сан (китайською Айлосяньке).

У нарисi «Стор╕нка з мого шкiльного життя» (1923), написаному мовою есперанто, B. ╢po­шенко згадував думки вiдомого слiпого пись­менника Гокса: «Полуденне сонце показувало мeнi cвiт i вс╕ його чудеса, зате нiч розкрила передi мною Bcecвiт, незлiченнi зорi i безмеж­ний npocтip, неосяжнiсть i дивовижнiсть усьо­го сущого... I хоч нiч принесла Мeнi страждан­ня ..., вона навчила мене почувати природу i через природу бачити Бога природи» [4, с.173].

В. ╢рошенко, перебуваючи у сум’яттi людсь­ко╖ жорстокостi, натякав на сво╓ протилежне сприйняття свiтy. Спохопившись за пeвнi мipкy­вання митця, чимало укра╖нських лiтературоз­навцiв крiзь призму тогочасно╖ радянсько╖ iдео­лог╕╖ писали ледь не про безкомпромiсний aтe╖­стичний свiтогляд письменника. Проте пiдсвiдомi архетипно-естетичнi концепти його творчостi, пройнятi тихою любов’ю та почуттям справед­ливостi, ще раз засвiдчують – неможливо для вcix встановити тiльки одне-╓дине правило, яке б виражало праведний шлях до Бога. Тому що духовнi ресурси людини за сво╓ю суттю ╓ нез­багненними й сокровенними, а житт╓вi випадки до них надто рiзноманiтнi. Те, що для однi╓╖ – спокуса, для iншо╖ нiчого не означа╓; що одного вража╓, то iнший – абсолютно байдужий i т.iн.

Одним iз перших дослiдникiв, хто здiйснив «мандрiвку... сердець сотень тисяч» [2, с. 310] укра╖нських читачiв до унiкально╖ пocтaтi В. ╢рошенка стала Над╕я Гордi╓нко-Андрiанова. Тому нам залиша╓ться з вдячнiстю ще раз пройтися ╖╖ протоптаними лiтературознавчими стежками, щоб заново збагнути i вiдкрити крiзь призму охудожнених архетипiв феномен «евристично╖ незрячостi» письменника.

Якщо iз cпoгaдiв сучасникiв митця намага­тися створити його лiтературний портрет, то це була привiтна людина iз спокiйним кругловидим обличчям, прямим широким носом, свiтлим хвилястим волоссям i доброю усмiш­кою. Так В. ╢рошенка вiдтворив японський ху­дожник Накамура Цуне, полотно якого експо­нувалося на Другiй iмператорськiй художнiй виставц╕ i було визнано кращою його роботою в техн╕ц╕ ол╕╖. Нин╕ картина знаходиться в Ток╕йському музе╖ сучасного мистецтва.

Дивовижнi звершення незрячого мандрiв­ника В. ╢рошенка, як музиканта, митця, громадського дiяча, науковця огортаються загадковими легендами. Biн побував в Англi╖, Франц╖╖, Японi╖, Кита╖, Бiрмi, Ciaмi, Середнiй Азi╖, в Iндi╖, на Чукотцi. Народився письменник 31 грудня 1890 р. (12 сiчня 1890 р. за нов. стил.) в селi Обухiвка на Курщин╕ (нин╕ Бiлогородщина) в досить заможнiй селянськ╕й родинi. З чотирьох pок╕в тяжко зах­вopiв i ослiп. У дитячiй пам’ятi збереглися лише туманнi спогади про сонце, нiжнi риси обличчя мaтepi i дерев’яну стару церкву... У хлопчика проявилися надзвичайнi здiбностi до музики. Скрипка i гiтapa стали його улюбленими iнстру­ментами. Коли Василевi минуло 9 pок╕в, бать­ки вiддали його в школу‑iнтернат для слiпих дiтей у Москв╕, де навчали читати за системою Брайля й основам музики. У 1908 роцi В. ╢po­шенко успiшно закiнчу╓ Московську школу i почина╓ працювати в оркестр╕ слiпих. Улiтку 1911 року ╖де з гастролями на Кавказ, пiзнiше виступа╓ у московських ресторанах.

Згодом В. ╢рошенко вивча╓ мiжнародну мову есперанто, створену варшавським лiка­рем Л. Заменгофом. Навчався в Лондонi в «Normal Royal College for the blind» (Звичайному королi­вському коледж╕ й Академi╖ музики для незрячих). Через деякий час ненадовго ╖де до Францi╖, вивча╓ там фран­цузьку мову, вiдвiду╓ лекцi╖ в Сорбонському унiверситетi. Згодом поверта╓ться на батькiв­щину i за сприянням товариства есперантистiв ╖де у 1914 роцi до Tокio, де його зараховують до столично╖ школи сл╕пих. Там в╕н вивча╓ японську мову ╕ музику, створю╓ шк╕льний гурток есперанто, виклада╓ у багатьох коледжах.

Минуло лише пiвтopa року, i в тогочаснiй японськiй пpeci з’являються першi оповiдання та вiршi молодого письменика В. ╢рошенка (Ай­лосяньке). Його лiтературним дебютом в Япон╕╖ було «Оповiдання про лiхта­рик», надруковане у журналi «Кiбо» («Мрiя») 1916 року. Згодом з’явля╓ться друге оповiдан­ня – «Дощ iде», що привернуло увагу лiтературну критику тонким лiризмом i поетичнiстю. Незабаром В. ╢рошенко ста╓ одним iз найпопулярнiших письменникiв «кра╖ни ранко­вого сонця», а згодом його називають класиком есперантсько╖ лiтератури, прир╕внюючи з японськими найславетнiшими культурними дiячами i письменниками.

У 20-тi рр. ХХ ст. в Японi╖ було вида­но три збiрки В. ╢рошенка («Пiснi досвiтньо╖ зорi», «Останн╓ зiтхання» i «Заради людства»), а в 1959-1961 рр. – тритомник, що м╕стив твори японською мовою, есперанто та монографiю професора Taкacyгi Iтipo «Слiпий поет ╢рошенко» (1956 р.).

З перервами В. ╢рошенко прожив у Японi╖ ciм pок╕в (1914-1921). Його iм’я часто з’являлося на сто­piнкax перiодично╖ преси у Ciaмi (Та╖ландi), Iнд╕╖, Бiрмi, Кита╖. У листi до сво╖х японських друзiв письменник писав: «Я тепер захопився воiсти­ну прекрасними буддистськими легендами. Це невичерпаний матерiал. Передi мною розкри­ва╓ться новий, досi не знаний мeнi свiт...» В. ╢рошенко чи не перший познайомив ╓вро­пейських читачiв iз екзотичним cвiтом бiрмансько╖ казки та легенди. У 1923 р. В. ╢рошенко на XV Мiжнародному кон╜peci есперантистiв у Нюрнберзi дiстав першу премiю за читання свого вiрша «Вiщування циганки», написаного мовою есперанто.

Цiкава iсторiя, як пише Н. Гордi╓нко-Андрiанова, трапилася з письменником пiд час далеких мaндpiв на Чукотцi, де одного разу в╕н без проводиря ╖xaв на собаках понад сто кiлометрiв. Знялася хуртовина, i упряжка не­сподiвано ввiрвалася, а слiпий безпорадний чоловiк пiд наметом снiгy залишився сам. Але, на диво, собаки повернулися через кiлька го­дин i розгребли cнiговi кучугури...

З 1929 по 1931 рр. В. ╢рошенко працював у Нижньогородськiй профтехшколi для слiпих, викладаючи математику. Знав понад дванадцять iноземних мов. У 1936 року розробив тур­кменську абетку для слiпих, яку було визнано у той час найкращою. Був фiзично витривалою людиною. Гiмнастика, плавання, мандри i шахи – його улюблений вiдпочинок. У 1938 роцi на шаховому турн╕pi сл╕пих вiн завоював трет╓ мiсце се­ред найсильнiших незрячих шахiстiв колишнього Ра­дянського Союзу. Коли В. ╢рошенко захворiв на рак, повернувся вмирати на Батькiвщину. Восени 1952 року прислав З. Шамiнiй свою останню фотокартку: вiн сидить у глибокому плетеному крiслi, вiдкинувшись на подушки. Висохлi вузлуватi пальцi мiцно тримають зши­ток iз брайлiвських аркушiв, неначе бояться випустити те, що його зв’язу╓ з життям. Об­личчя спокiйне, але зосереджене: вiн нiби при­слухаеться до звукiв минулого, згаду╓ пройде­ний шлях. «Таким вiн i зберiгся у мо╖й пам’ятi: закоханий у життя i спокiйний перед лицем cмepтi», – писала у сво╖x спогадах З. Шамiна. Помер В. ╢рошенко 23 грудня 1952 року i похований у сво╓му рiдному селi Обухiвка.

Художньо-естетичний свiт архетипiв у малiй прозi В. ╢рошенка вирiзня╓ться помiж творчостi iнших письменникiв не тiльки сво╖м унiкальним перехресним вимiром обидвох рiзних культур ­– укра╖нсько╖ i японсько╖, а передусiм строгим ар­ха╖чним характером: народнi казки, легенди, мiфи переплелися iз художнiм свiтосприйняттям пись­менника й набули особливо╖ метаморфози.

В. ╢рошенко притримувався вiдомого афо­ризму: «Якби люди бiльше вчилися людяностi у звiрiв, свiт був би менше озвipiлим». Тому мала проза письменника здебiльшого вiдкри­ва╓ безмежнi простори екзотично╖ картини «матерi‑природи». Його гepo╖ вдивляються у тем­ноглибiнь лiсiв, вершин гip, голубiнь рiчок, мopiв – i якесь непiзнане почуття, мiстичний острах з усвiдомлення гpixa зароджу╓ться в ╖хнix ду­шах. Людина вiдчува╓, що втратила певну гар­монiю iз живою «божественною» природою. Тому часто волi╓ мати «орлине серце», «троян­ду Досконалостi», «волелюбнiсть тигра» i т. н. У cвo╖x «Оповiдках зiв’ялого листочка» (1923) письменник показу╓, як людина, будучи пере­обтяженою буднями, злиднями в урбанiзова­ному суспiльствi, приходить до дерева життя i сповiда╓ться перед ним, просить поради, ви­лива╓ yci сво╖ болi.

Е.-Г. Epiксон, вивчаючи життя рiзних пле­мен i народностей, доходить висновку, що саме звичаям, ритуалам, традицiям i фольклору на­лежить особлива роль у «культурних механiз­мах виживання», серед яких вiн виокремлю╓ процес iдентифiкацi╖ (iдентичностi). Ученим була запропонована «епiгенетична теорiя» (кн. «Дитинство i суспiльство» (1950) – концепцiя розвитку людини, яка мiстить вiciм етапiв. Як зауважував Е.‑К. Адамс, «цi етапи охоплюють увесь житт╓вий цикл i наочно демонструють розвиток особистостi аж до старечо╖ зрiлостi» [1, c. 182].

Центральнi архетипи в творчостi В. ╢рошен­ка у сво╖й символiчнiй концентрованiй формi володiють цiлющою i пророчою силою. Так мандала Сонця для незрячого письменника ста╓ внутрiшнiм зором серця, набуваючи релiгiйно­-космiчного значення Bcecв╕ту. Наприклад, в оповiдцi «Час‑Мудрець» (1923) автор виража╓ моноте╖стичне розумiння Бога, який приходить до людей Темряви у виглядi сонячного сяйва, руйнуючи в ╖хньому xpaмi кам’яних iдолiв. «Зро­зумiти» будь-який текст – значить знайти ана­лог╕╖ мiж його словами i нашим досвiдом, мiж його cвiтом i нашим св╕том. Таким чином, сам акт читання уже ╓ деяким проявом аналогiчно╖ уяви (навiть тодi, коли св╕т тексту дуже близький нашому)» [7, с. 402].

Недарма K.-╫. Юн╜ якось назвав архетипи «органом душi», бо вони дають змогу збагнути житт╓вi проблеми людини, долати певнi труд­нощi, а також допомагаютъ ╖й осягнути гармо­нiю iз собою. Ця дивовижна метаморфоза свiдчить про сутн╕сть архетипних символiв, що спiльнi для вcix народiв, проте в рiзних культу­рах вони видозмiнюються, перетворюючи св╕т об’╓ктiв у cвiт iдей, що вiдповiда╓ уявленням певно╖ етнiчно╖ групи.

Творчiсть В. ╢рошенка виходить iз тих нeтpiв творчого духа, де почина╓ться справжн╓ життя письменника, яке в особистому психiчному св╕т╕ пережива╓ прадавн╓ свiтовiдчуття укра╖нсько­го i японського народiв. Можна погодитися iз думкою K.-╫. Юн╜а, що «згiдно з основним фiлогенетичним законом, психiчна структура так само, як i аналогiчна, мусить нести на собi вiдзнаки розвитку попереднiх поколiнь предкiв» [8, с. 101‑102].

Ностальгiя, вiдчуття вiдрубностi вiд рiдного краю, зрештою, бажання подолати цю прiрву вносять емоцiйний вiдтiнок у символiзування авторових житт╓вих перемiн. Вони супровод­жувалися сво╓рiдними полюсами трагiчних душевних сил лiтературних гepo╖в i мотивами су╖циду. Наприклад, в оповiданнях «Дерево на мiськiй вулицi», в якому дуб не може дивитися на страждання людей рiзних часiв i просить швидше зрубати його, чи «Kвiткa досконалостi», де герой виходить у поле, «схиля╓ться до свo╓╖ квiтки i роздира╓ собi груди» [4, с. 71], щоб кро­в’ю оживити троянду Досконалостi, яка прине­се людям сонячне щастя. Ця метаморфоза на­гaдy╓ японський ритуал caмypa╖в «сеппуку‑xapaкipi» (розпорювання живота), що в художньому кон­тeкcтi автора виража╓ жертвоприношення за­ради справедливостi.

Адже «хара» у релiгiйному свiтоглядi наро­ду «кра╖ни Сонця» – це особливе пристанови­ще, де перебува╓ людська душа, вилiтаючи на волю в момент розрiзу. У сиву давнину японцi вважали, що обличчя служить для ввiчливостi, уста можуть обманути, руки – згрiшити, ноги – набратися встиду, i лише живiт надiлений аурою святостi: власне там знаходиться кopiнь правдиво╖ iстини i магiчна точка «дзадзен», за допомогою яко╖ при медитацi╖ можна осягнути «просвiтлiння духу». Насправдi xapaкipi упер­ше було засвiдчене не в Япон╕╖, а у Старому Заповiтi – самовбивством царя Саула i старiй­шини Разiса. Так Святим Письмом засвiдчено гiркий досвiд духовно╖ кризи людсько╖ вiри, де панувала не смиреннiсть, а гординя, не добре серце, а висока самооцiнка – це та демонiчна система координат, в якiй су╖циду завжди вiдво­диться поважне мiсце.

Деякi види самогубства, що пов’язанi з японськими етнокультурними особливостями, простежуються й у художнiх творах укра╖нських класикiв. Наприклад, «ояко-сiндзю» – су╖цид обидвох молодих людей, якi не змогли дати ради в сво╓му життi. Особливо це стосу╓ться сiмей­ного стилю життя, коли мати пiсля вбивства cвo╖x дiтей вирiшу╓ покiнчити з собою. Вона не може залишити немовля жити одного, оскiльки впев­нена, що н╕хто в свiтi не буде пiклуватися ним, тому дитинi краще вмерти разом з нею.

Аналогiчно под╖╖ розгортаються i в драмi «Блакитна троянда» Лесi Укра╖нки, де обидво╓ тяжко невилiковн╕ закоханi гepo╖ закiнчують життя самогубством, чи «Чорна Пантера i Бiлий Ведмiдь» В. Винниченка, де Рита, отруюючи себе i чоловiка-художника, встановлю╓ асоцiа­тивний зв’язок мiж безсмертям душi i добро­вiльною смертю, щоб зберегти нероздiлене у цьому життi ╖хн╓ кохання.

Архетипний символ дерева в прозовiй збiрцi В. ╢рошенка «Оповiдки зiв’ялого листочка» (1922), що символiзу╓ житт╓ву мудрiсть, усвiдомлю╓ться письменником як органiчна духовна ╓днiсть мiж iндивiдумом i його народом. На­приклад, в оповiданнi «Kpa╖нa Mpi╖» молодi ли­сточки старого дерева долають cвo╖ iлюзорнi бажання полетiти з пiвденним леготом до вим­рiяно╖ кра╖ни: «Hi, ми не пiдемо шукати ту химерну Kpa╖ну Мрiй, нiкуди не мож­на нам iти! Ми не можемо полетiти з нашого рiдного гiлля, не можемо покинути наше старе дерево!»

Часто функц╖╖ образiв-символiв у малiй прозi В. ╢рошенка залежать вiд iнтенсивностi авто­рово╖ сили почуттiв, що виражаються в обра­зах вiтру, серця i сонця. Так, трагiчна казка «Серце орла» пройнята споконвiчною мрi╓ю орлiв долетiти до сонця, де чека╓ ╖х вiчне щас­тя. Високий полiт птахiв i шелест ╖x могyтнix крил у кiнцевому результатi надихнув людей врятувати свою г╕рську кра╖ну.

Архетип серця в творчостi В. ╢рошенка виступа╓ цiлком у християнському дусi. Як пи­сав митрополит I╓рофей Влахос: «Коротко ми можемо сказати, що серце – це «наша внутрiш­ня людина», це те мiсце, яке розкрива╓ться за допомогою благодатного подвигу i в якому вiдкрива╓ться i мешка╓ Сам Бог. Це духовний храм, де здiйсню╓ться безперестанна боже­ственна лiтургiя, приноситься безперестанне славослiв’я Боговi. Це мiсце, невiдоме для бiльшостi, але знайоме подвижникам i робить людину живою» [5, с. 172].

Вiдтак стика╓мося у творчостi В. ╢рошенка iз феноменом суспiльно╖ жорстокостi, не­справедливост╕ i нарцисизму, про який писав Е. Фромм, що усерединi соцiально╖ домiнуючо╖ групи кожний почува╓ себе задоволеним у сво╓­му iндивiдуальному нарцисизмi. Оскiльки з да­ним твердженням погоджуються «багато», воно вида╓ться ╖м правильним. Наприклад, в оповiданнi «╢диний скарб» В. ╢рошенка роз­повiда╓ться про нещасливе пота╓мне кохання горбато╖ iз потворним обличчям дiвчини‑жеб­рачки до багатого вродливого юнака, образ i соцiальний статус якого вiдображав певний прошарок суспiльства.

Зовнiшня краса i убогiсть духу, потворнiсть i благородство душi людини часто призводять у творчостi письменника до суперечностей певного «оптичного обману», обумовленого мате­рiальним вiддзеркаленням певно╖ cyтi речей. Адже тi образи зовнiшнього cвiту, якi здатне осягнути наше око, не ╓ дiйсними. Нам зда╓ть­ся, що Сонце оберта╓ться навколо Землi, а не навпаки, як ╓ насправдi; що на eкpaнi теле­вiзора проходить не змiна кадрiв, а справжнiй рух фiгур. Вiдомо, що комахи бачать свiт iнa­кше, нiж люди; що не iсну╓ кольору як такого, а лише потiк квaнтiв, якi певним чином дiють на нашi зоровi органи.

Так, в оповiданнi «╢диний скарб» дiвчина­-жебрачка, побачивши на вулицi примару, ки­нула ╖й з жалю свiй останнiй скарб – срiбну монету, подаровану на милостиню коханим. ╤ в цю мить вона «все зрозумiла i прокляла себе». Це було марево, вiддзеркалення ╖╖ жалюгiдно­го зовнiшнього вигляду. Геро╖ня помира╓ з го­лоду пiд старим деревом. «╤ снилася ╖й грацi­озна чарiвна дiвчина, що дивилася на себе у велике свiчадо... Юнак теж усмiхався ╖й, i все навколо усмiхалося ╖м, вiдбиваючись у вели­чезному свiчадi, зробленому бiлими диявола­ми. I нещаснiй горбатiй калiцi здавалось увi сн╕, що та усм╕хнена вродлива дiвчина – то вона сама, а благородний юнак – ╖╖ обранець на­вiки... » [7, с. 402].

Художньо-естетичний cвiт В. ╢рошенка тяжiв до деформацi╖ у сферi предметно-речового зображення, дереалiзацi╖ образно╖ системи як специфiчного вираження певного внутрiшнього стану героя – це тaкi архетипи Персони (нарцисизму) як Kвiткa Пiвденних Caд╕в i Слава Пiвнiчного Неба («Вежа для падiння»); Caмocтi – троянда Досконалостi («Kв╕тка досконалостi»); Мудреця – «Мудр╕сть» Бiлкула («Глек мудрощiв»); Життя i Cмepтi – Велика piкa («Дiвчи­на з маленькими нiжками») та iн. Одухотворе­на правда в творчостi В. ╢рошенка перемага╓ свiт зла не через застосування сили, а через страждання i смерть.

Творчiсть В. ╢рошенка завжди необхiдно розглядати на перехрестi далекосхiдно╖ та ╓вропейсько╖ культур. Фундаментальний архе­тип Сонця, що пройма╓ усю творчiсь письмен­ника, пов’язаний як iз його особистою житте╓вою драмою, так i з накопиченням людських традицiй, досвiду, переживанням типових жит­т╓вих ситуацiй, перевipених тисячолiттями.

Життя i дiяльнiсть В. ╢рошенка стали яск­равим прикладом душевно-творчих можливо­стей людини, ╖╖ духовно╖ глибини, неймовiрно багатогранно╖ i неосяжно╖ в cвo╖x вимiрах. На завершення можна охарактеризувати феномен «евристичноi незрячостi» письменника словами Mapi╖ Терези: «Потiм ма╓мо «тишу очей», яка нам завжди допоможе побачити Бога. Нашi очi проникають до наших сердець» [3, с. 10].

ЛIТЕРАТУРА:

1. Адамс Э.-К. Творчество Эрика Х. Эриксона / Энциклопедия глубинной психологии: В 4 т. – М: MGM -Interna, 1998. – Т. 3. – 410 с.

2. Гордi╓нко-Андрiанова Н. Запалив я у серцi вогонь. – К.: Вид-во «Веселка», 1973. – 311 с.

3. Думки Maтepi Терези на щодень / Упор. А. Де­вананда. – Iв.‑Франкiвськ, 2008. – 208 с.

4. ╢рошенко В. Kв╕тка справедливостi. Легенди. Казки. Нариси. Вiршi. Статтi / Упоряд., передм., переклад та прим. H. Андр╕анова-Горд╕╓нко. – К.: Вид-во «Молодь», 1969. – 263 с.

5. Митрополит Иерофей (Власох). Православная психотерапия (Святоотеческий курс врачевания души). – Пер. с грец. – Св.-Троицкая Сергиева Лавра, 2005. – 342 с.

6. Новий Завiт Господа нашого ╤суса Христа: Пер. з давньогрец. о. Р.Турконяка.– К.: Укра╖нське Бiблiйне Товариство, 2008. – 317 с.

7. Хейз Р. Этика Нового Завета. – Пер. с англ. (Серия «Современная библеистика»). – М.: Библей­ско-богословскиЙ институт св. Апостола Андрея, 2005. – 712 с.

8. Юн╜ K.-╫. Психологiя i поезiя (пер. з нiм.) // Антологiя cвiтово╖ лiтературно-критичноi думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицько╖. – Львiв: Вид‑во «Л╕топис», 1996.– 786 с.

 Текст наводиться з╕ зм╕нами за виданням:

 Печарський А. Феномен «евристично╖ незрячост╕»: до 120-р╕ччя в╕д дня народження Василя ╢рошенка / Андр╕й Печарський // Дзв╕н. – 2011. – № 1. – С. 116–119.

Також як допов╕дь:

Андр╕й Печарський (Льв╕в), канд. ф╕лол. наук, доцент, докторант кафедри укра╖нсько╖ л╕тератури ╕м. акад. М. Возняка Льв╕вського нац╕онального ун╕верситету ╕мен╕ ╤вана Франка. Архетипно-естетичн╕ концепти мало╖ прози Василя ╢рошенка: феномен «евристично╖ незрячост╕» // М╕жнародна наукова конференц╕я "Укра╖нська ф╕лолог╕я: школи, постат╕, проблеми". До 160-р╕ччя заснування кафедри укра╖нсько╖ словесност╕. Льв╕в, ЛНУ ╕м. Франка, 20-21 листопада 2008 р.

Передрук зд╕йсено за згодою автора.