Все выпуски  

Пустые места группы "Аквариум" (135)


Служба Рассылок Subscribe.Ru проекта Citycat.Ru

 Пустые места группы "Аквариум"

135-й выпуск, 21 февраля 2001

НОВОСТИ 

* Продавцы некоторых музыкальных магазинов уверяют, что альбомы "Искушение Святого Аквариума", "Притчи Графа Диффузора" и "С Той Стороны Зеркального Стекла" на CD попадут на их прилавки после 23-го февраля. Кассеты с этими записями, как известно, продаются уже давно. А "официальной" информации до сих пор нет.

* Сервер, где проживают "Пустые Места" упал. Говорят, ничто так не постоянно, как временные трудности. Не ругайтесь, если что-то в эти дни у вас не грузится. Пожалуйста.

ЦИТАТА ПО ПОВОДУ

Илья Кормильцев: “У Бутусова сложились удивительно теплые отношения с ребятами из "Аквариума". Запись продвигалась на редкость удачно, и в студии даже начали идти разговоры о том, чтобы в таком составе (Бутусов-Сакмаров- Зубарев-Рацен - плюс кто-нибудь еще) ездить на гастроли. Узнав об этом, Гребенщиков сказал музыкантам, что они делают большую глупость, и он им этого не простит. Это, мол, означает не просто сменить женщину, а поменяться ею с другом. Бутусов, увидев, что БГ начал высказывать недовольство, тут же отошел в сторону. К Гребенщикову он относился и относится с  почти священным трепетом".

Борис Гребенщиков:
...приветствую и хочу - кажется, впервые в жизни - прокомментировать сказанное в рассылке.
До сих пор я еще ни разу не возражал, когда мне приписывали несказанное и несделанное мною. Но в данном случае ("Титаник" На Фонтанке) мне придется требовать исторической точности по совершенно идеологическим соображением. В рассылке написано, что: "Узнав об этом, Гребенщиков сказал..." и т.д. Боюсь, что последующие - приписываемые мне - слова не из моего лексикона, меня кто-то перепутал с совсем дешевыми братками. Я не имею обыкновения мешать людям в их творческих планах и был бы целиком "за", если бы вышеназванные музыканты Аквариума играли бы также и с Бутусовым.
Как все знают, это был бы не первый случай в истории Аквариума. 
Боюсь, что Илью кто-то дезинформировал. А жаль.
Спасибо за внимание.

ПОРТРЕТ

Ровно 38 лет назад 21-го февраля 1962 года родился Воропаев Иван Данилович - бывший аквариумный альтист. Нижеследующая информация взята из книги Ольги Сагаревой "Аквариум. 1972-1992".

Иван учился в музыкальной школе-десятилетке на класс старше Саши Куссуля и Рюши Решетина и еще со школы увлекся "тусовкой", "Сайгоном" и, в частности, АКВАРИУМом. Появился на виду через Курехина и Поп-Механику. Сергей Курехин собирал струнную группу для выступления в Доме Ученых в 1983 году. В общей сложности набралось человек шесть, и в их числе, кроме прославленного Всеволода Гаккеля, на сцене оказались Саша Куссуль, Ваня Воропаев и еще два скрипача, ныне не известных. В том же 1983 году  Курехин приводит Ваню на запись группой АКВАРИУМ песни "Контрданс". Воропаев принимает в записи участие - там звучит именно его альт - и, будучи человеком общительным, подсознательно стремится быть принятым в коллектив. Однако, контакт не возникает, и этого не происходит.
Иван продолжает быть настроенным на общение - несколько позже, встретив случайно Всеволода, он дарит тому ноты виолончельных сюит Баха.
В первых послепраздничных числах января 1984 года незнакомый человек (оказавшийся потом Вячеславом Егоровым) звонит в дверь к Гаккелю, известному своим гостеприимством, и представляется другом Вани Воропаева . За питьем чая гость рассказывает, что Воропаев задержан органами внутренних дел по выходе из "Сайгона" за каравшееся в то время "хранение наркотиков" - под эту формулировку попала щепотка "травы", найденная у Ивана в кармане. Он получает три года тюремного заключения и освободится только зимой 1986/87 года...
...1987 год. Облик Вани, при всем хорошем к нему отношении, не лишен уже тогда элементов юродства, и потому немного пугает. Но, тем не менее, Воропаев получает приглашение принять участие в концертах в "Октябрьском", и с тех пор оседает в группе. В 1988 году Иван знакомится с московской группой "Адо", тогда начинавшей получать известность, и работает с ней какое-то время, принимая участие в записях. В АКВАРИУМе Воропаев продерживается до 1989 года, и за два года успевает приобрести известность среди поклонников в силу своей общительности.
Ваня, не в обиду никому будет сказано лишь то, что будет сказано, становится горестным анекдотом АКВАРИУМа - и, видимо, такой анекдот был необходим, так как абсолютно полноценное явление, каковым АКВАРИУМ является , нуждалось в наличии всех характерных составных , а юродивых в группе прежде не было - или же не было на данном отчетном этапе. Явление человека с полностью "съехавшей крышей" рождает искренность игры - многие, кто играл с Воропаевым, подчеркивают то, что он гениален как музыкант. Результат идет откуда-то еще, не затрагивая сознания.Однако в быту эта "незатрагиваемость"
сознания, увы, пересилила все остальное, и после сумбурного января 1989 года Ваня был вынужден оставить группу. Впрочем, он появился в ней весной и принял участие в легендарных концертах в ДК Связи 5-6 апреля.
После этого события разворачиваются еще более
оригинальнее: экс-музыкант супер-группы, легко узнаваемый по ярко-рыжей шевелюре, одно время играл в Москве на Арбате среди уличных музыкантов. Играл какую-то классику, и прохожие бросали монеты в раскрытый альтовый футляр. Неясно, какую именно часть  души Вани это подчеркивало, но ясно, что иначе как "ради прикола" никто другой на его месте делать бы этого не стал. А он жил по своим законам. Воропаев был окружен растерянной и скорбно задумчивой толпой знатоков "Аквариума", взиравшего на "бывшего члена Государственной Думы"...
... Ваня Воропаев сотрудничал после этого с группой "Выход", играл в симфоническом оркестре мерии, что, впрочем, не мешало подземным переходам. У Вани есть дочь и сын...

Необходимо подчеркнуть, что публикуемый текст взят из книги, которая вышла девять (!) лет назад, и информация об Иване Воропаеве устарела. Но мне лично ничего не известно о дальнейшей судьбе этого замечательного музыканта, если вы знаете больше - поделитесь.

ГЛАЗАМИ ОЧЕВИДЦЕВ

Рок-н-ролл - это жмур

Борис Гребенщиков и Максим Леонидов пели в четверг (15 февраля 2001 г.  - прим. СВ) в Концертном зале у Финляндского. Это был благотворительный концерт, все сборы от которого пойдут на операцию питерскому поэту Виктору Кривулину. Вот, пожалуй, единственный грустный момент в этом почему-то очень весеннем концерте.

Даже удивительно, что столь крупным звездам хватило простоты, чтобы прийти в маленький скромный зальчик, без обид на почти полное отсутствие рекламы в городе и пустые места. Хватило смелости появиться в зале с совершенно особенной славой - в бывшем ЛКЗ часто собираются барды. И публика пришла та еще: хватало людей в хэмовских свитерах, готовых прямо сейчас сесть в электричку и отправиться покорять Карелию. Да и сами музыканты пели в наиакустичнейшей акустике - только голос и гитарка.

Это была экстремальная ситуация для людей, привыкших к непосредственной и живой реакции публики, к тому, что под сценой прыгают три десятка пьяных подростков, а с галерки несется "Козлодоева давай" - и, боже, как приятно отказать им в "Козлодоеве"! Здесь же, что ни спой - слушают внимательно, вникают. На румяных лицах девочек, пришедших на Леонидова, светится радость узнавания тех песен, которые и для Макса-то пока еще новые и необкатанные.

Началось все с Леонидова. С полчаса зал был "глухой". Вежливо хлопал, иногда что-то вякал, но как-то без энтузиазма. Эту публику не удивишь одиночеством на сцене. А Леонидову, похоже, было не совсем удобно сидеть на фоне белоснежных маркиз и не чувствовать за спиной группы поддержки. Ему нужно было сделать только одно - спеть "Привет". И он спел.

Люди, не слышавшие эту песню живьем много лет, да еще и в таком интимном исполнении, буквально встали на уши. И посыпались заявки: "Алиса", "Именины у Кристины", "Буги-вуги". Леонидов спел почти весь звездный репертуар "Секрета". И сам сразу как-то помолодел. Словно исчезла полнота, о которой столько судачили. Испарился образ напыщенного ленинградского Элвиса. Остался просто Макс - человек, с которым связано появление солнечного питерского рок-н-ролла. Видно было, что ему и самому от этого полегчало.

Ну а потом появился БГ. Красная рубашка, джинсы, гитара, лихо перекинутая через плечо. И тоже - никакой звездной шелухи. Как-то застенчиво он признался, что не знает, что ему спеть. В ответ публика, разогретая Леонидовым, сообщила, что она ему с удовольствием подскажет, что именно нужно исполнить. Но Борис Борисович от подсказок решительно отказался и начал свое лирическое выступление.

Вот это был уже по-настоящему ностальгический час. Не только потому, что БГ пел слишком старые песни. Просто в какой-то момент, благодаря все той же акустике, в его мелодиях и манере игры неожиданно прорезались "Битлз". В "электричестве" их было не слышно: слишком много другого накручено было БГ, всячески стремящегося продемонстрировать свою блестящую музыкальную (и не только) эрудицию. А тут - просто "Битлз", "знакомых нот прекрасное сплетенье" - вечные в своем мелодизме и до идиотизма настойчивые в своей жизнерадостности. Вот уж никогда не подумала бы, что БГ - такой веселый парень.

Он спел свою новую песню, к которой пока еще не придумал мелодию. И сам ржал вместе с залом над смешными строчками и над своими ошибками. Это же кем нужно быть, чтобы так виртуозно спародировать самого себя - спеть вместо "рок-н-ролл мертв" "рок-н-ролл - это жмур"! А как вам такая строчка: "На хрена нам враги, когда у нас есть такие друзья"? В благотворительном контексте концерта она прозвучала особенно хорошо. Но вот что обидно: пройдет недолгое время, и из дико смешной песни без названия она превратится в пафосный рок-зонг. Текст просто потонет в нагромождении электрических прибамбасов.

Короче, это был большой квартирник той прекрасной эпохи, которая у нас когда-то была.

Катя ЩЕРБАКОВА, http://www.smena.ru/index.html 

БЕЗ НАЗВАНИЯ

Аліса ГРЕБЕНЩИКОВА: «Коли хочеться чогось, то воно є»
Розмова з дочкою легенди вітчизняного рок-н-ролу

Сергій КУЗЬМИЧ, http://www.day.kiev.ua/ 

 

ФОТО АВТОРА
Б. Г. ІЗ ДОЧКОЮ АЛIСОЮ
У моїх знайомих, завзятих шанувальників творчості Гребенщикова, вдома хіба що на стелі його портретів немає. Здавалося, про нього вони знають усе. І все ж, коли я приніс їм новини, удаваної меланхолії як і не було. Обрадувало навіть те, що я трохи було з ним не зустрівся. Адже це майже те саме, що зустрівся, тільки «трохи».

Так, народна любов до Б. Г., мабуть, безмежна, хоч на особистому фронті в нього вистачало всякого. Вірніше, чогось, напевно, не вистачало. Можливо, саме тому він із завидною методичністю вiдбивав дружин у своїх же колег по «Акваріуму». Народну любов не притиснеш до грудей. Яка користь із того, що на стінах його під’їзду нашкрябано «Боб, ти Бог», а на сходинках ночують фани. Навпаки, біда, хоча також приємно. Нині в Б.Г. дружина Ірина, котра колись була дружиною Олександра Титова, бас-гітариста «Акваріума» й близького друга Б.Г. А до цього була ще дружина Люда, котра також раніше була дружиною віолончеліста «Акваріума» Сєви Гаккеля. Сєва хоч і засмутився, коли дружина залишила його, але в результаті переживання гострих душевних мук мав осяяння: кинув пити й навіть палити, але з «Акваріума» не пішов.

А ще раніше, коли тільки починався «Акваріум», була дружина Наташа, в неї з Борисом спільна дочка Аліса. Можна, звичайно, попліткувати про причини розлучення, однак тут багато причин може бути. Жити з генієм — уже в принципі морока, а коли він ще тільки на початку славних справ... Загалом, хто від кого йшов, я чесно не знаю, але Аліса, що стала тепер вже дорослою, каже: «Мама вдруге вийшла заміж вдало».

Ми сидимо з Алісою в її кімнаті, яку вона винаймає за 50 у. о., цокаємося склянками з кока-колою і поїдаємо бісквітний торт. Я, до речі, тортів взагалі не люблю, а Аліса навпаки — жодних дієтичних комплексів. Зазвичай дівчата їдять торт, як пташки: мовляв, фігура. Я, признатися, коли йшов на зустріч — серце стукотіло: ну як же — дочка того самого! А треба ж! Так просто все вийшло.

Перше, що спитав:

— Ти хоч здогадуєшся, чия ти дочка?

— Судячи за пафосом запитання, ні. (Сміється.)

— Це не дивно. Схоже, твій знаменитий тато часом також не здогадується. Кіллька років тому Боб приїхав до Києва з концертом. На прес-конференції, показавши йому шматочок кераміки, його запитали: «Ви знаєте, що це таке?» — «Ні», — каже. «А це, — відповідають, — шматочок керамічної плитки, розбитої на сувеніри фанатами тому, що Б.Г. тисяча дев’ятсот забутого року, коли був у Києві, у когось там на квартирі ставив на неї чайник».

— Треба ж! А він же що?

— Ну, так, знаєш, захоплено подивився на цей шматочок, покрутив у руках і взяв собі. Кому ж не хочеться мати таке чудо.

Аліса довго сміялася:

— У нас, — каже, — на парканах часто пишуть «Б.Г.», але до такого, здається, ще не доходило!

— Це, напевно, через відстань. Туга за вчителем і т. ін. Тобі ж простіше. До речі, тобі велике прізвище допомагає чи заважає? Ти до театрального вступала. Не було якоїсь особливої реакції з боку педагогів?

— У педагогів — ні, взагалі ніякої реакції не було. Вони якось ніколи на це уваги не звертали, й тільки наприкінці третього курсу щось таке було... І в навчальному театрі мені одного разу дорікнули батьковим прізвищем: «А! Це ти все через батька така зухвала, злобна!» Я, звісно, образилася тоді. Це з персоналом театру була історія. А серед студентів якось так. Особливо, зрозуміло, ніхто пальцем не показував, але перешіптувалися. А ще, коли вступала, у мене дуже погана дикція була. От і говорили: «Ця дівчинка певно-таки по блату йде».

— А що? Не було?

— Та який блат! Хто мені його буде влаштовувати?

— Батько такими речами у принципі не займається?

Принаймні стосовно мене. Щодо інших — не знаю, а стосовно мене — ні. Та я й сама... Загалом, можу за себе... Педагоги мене не дуже люблять, за те що я не звітую перед ними за все.

— Але вони ж повинні розуміти, що це добре.

— У принципі добре, але для них це не дуже зручний варіант.

— Однак вони хоч усвідомлюють, що ти взагалі молодець.

— Вони дуже немолоді й консервативні. Вони хороші, дуже хороші, але ревниві. Проте це не тільки щодо мене. Ми цілим курсом випускали спектакль із німецьким режисером. А наші педагоги: «Ні, це не наш спектакль, тому наша молодь не буде його грати».

— Це не є причиною конфлікту, пов’язаного з твоєю зйомкою в кіно?

— Я, загалом, сама винна. Треба приходити й говорити педагогам: «От мене запросили зніматися...» Вони можуть сказати «так», а можуть сказати «ні». Але я ж не буду відмовлятися від зйомок! Навіщо ризикувати, відпрошуватися? А потім — то проби, то ще щось — і вийшла затримка до вересня. Я ж не особливо педагогів шукала, щоб відпрошуватися, і поїхала без дозволу. А згодом, у вересні, директор картини зателефонувала педагогам: «Мовляв, чи можна дівчинка затримається?» Ну, вони сварилися, звісно. Казали, що мене відрахують. А згодом? А згодом нічого. Просто гнівалися... (Тут мова про фільм «Американка» режисера Месхієва за сценарієм Короткова, де Аліса зіграла головну роль — таку собі шкільну секс-бомбу Огурцову. — С. К.).

Якось мене запитали: «Ви схожі на свою героїню Діну Огурцову?» Ні. Зовсім не схожа. Я — тиха, скромна дівчинка Аліса Гребенщикова.

— А на що ти живеш? Тобі допомагають?

— Звичайно, батьки мені допомагають, і ті, й інші. Сама підробляю. Дрібниці. Рекламний ролик там, на радіо записати. Ну, такі от дрібниці.

— Що значить «і ті, й інші»?

— Та я ж до 14 років із рідним татом не спілкувалася. Я з мамою жила, з іншим татом. Ну й нічого, не пропала. Вони мене добре виховували. Інтелектуальну дівчинку плекали: до музеїв водили, до театрів, книжки весь час купували. Сварили навіть: «Досить читати! Очі на лоб вилізуть!»

А потім тато одружився втретє. З його дружиною Ірою в мене склалися дуже добрі стосунки.

— А раніше не було якоїсь образи, відчуття обділеності увагою?

— Ні, не було! Мені ніколи не бракувало уваги.

— Звісно, так. Мені навіть Наташа розказувала (Наталія Анісимова — наша спiльна знайома). Сидите, мовляв, ви там, на Пушкінській, 10, у студії. Якісь журналісти прийшли. Боб усіх знайомить і про Алісу раптом: «А це моя дочка!» Ти собі ходиш, а він очима за тобою сюди-туди. Там ще якийсь Андрюха був, так він на нього «важко» дивився. До речі, цей Андрюха хто?

— О! Був такий персонаж. Це в нього в групі такий перкусіоніст був. Тепер уже ніде начебто не грає. Сказав, що двох Гребенщикових не може стерпіти, й пішов від батька.

— А ти?

— А я його вигнала...

— А батько як? Зрадів?

— Ну, так. Я ж така... Якщо не в настрої, то...

— Він пишається тобою. Наташа розповідала, знає, чим ти живеш, і відчувається, що йому про це говорити приємно. «Він звичайно такий гордий, а тут язик розв’язується».

— Ну, я ж сама все роблю, за полу не смикаю: «Тату, влаштуй мене на роботу».

— Йому це й приємне. У тебе вже можна питати про «ваші творчі плани»? До речі, які вони?

— Я хочу спокійно закінчити інститут. Хотіла йти в театр показуватися, але думаю, поки що ні. А потім мені пропонують... Дівчинка одна, режисер, пропонує працювати, різні музичні спектаклі робити. На телебачення кличуть, але я не хочу. Мені не подобається. А взагалі, я хочу в музичному театрі працювати.

— Добре співаєш?

— Ні, вчуся поки що. У мене дані добрі. Мені дуже подобається вчитися співати. Чимало пропозицій. Можливо, буду робити концертні програми з різних мюзиклів. Є чим зайнятися. Потім. Тут, під Петербургом, музей просто неба. Якщо там усе складеться... Будуть такі стилізації подорожей у часі, де я буду романси співати.

— А якщо любов-злодійка, дитина.

— Ні, ні. Я не буду наразі закохуватися. Звикну я за чужий рахунок жити, і цікаво, як я потім сама буду?

— Та ні. Я про інших. Нині такі принци. Ти, загалом, сама все будеш робити, прати і т. ін., а він пісні співатиме для тебе. Раптом таке?

— А! Таких я весь час періодично на собі тягаю. Таких у мене «є» в житті.

— Мені здається, що це вельми поширений образ совкового чоловіка.

— Так, напевно, хоча, взагалі, хоч жінки, хоч чоловіки однаково одне одного звинувачують. Жінки кажуть, що вони чоловіків тягнуть на собі, а чоловіки збираються і також кажуть: «Боже мій. Я її тягну, а вона». Я, навпаки, так не вважаю. Хоч у мене є такі друзі. Я їх усіх жалію, всіх їх розумію і втішаю. Вони приходять: «Алісо! Як усе погано! Як погано все! Немає снаги жити!» А я їм: «Та ж ні!» До вікна підведу, на дах поведу. Дивлюся — оживають люди. Потім поживуть трошки, поїдять — і нормально, і вже нібито все добре. Головне — вірити в себе. Дуже, дуже чогось хотіти й конкретно знати, абсолютно конкретно знати, чого ти хочеш, і вірити в те, що це буде. Коли віриш, то й сонце якесь яскравіше, і дощ тепліший, і взагалі все по-іншому. У мене це чітко спрацьовує, починаючи від матеріального, закінчуючи нематеріальним втіленням. Тобто коли хочеться чогось, то воно є. Мрії матеріальні. Я навіть стала записувати, чого я хочу. Раз у півроку запишу, а потім дивлюся — виходить. Хочу працювати — роботу пропонують. Не хочу працювати — виганяють. (Сміється.)

Люди інстинктивно тягнуться до такої сильної людини. Принаймні до людини, котра йде.

Серед іще трьох дітей Б.Г. Аліса найстарша. Маркові тепер 17, Глібу приблизно 14, Василісі майже десять. Ще, кажуть, у Києві є. Але про це нехай у Києві й говорять. А от у Аліси ніби двоє батьків, яких вона обох любить і вважає мудрими.

Особлива вдячність Наталі Анісимовій за допомогу в підготовці матеріалу.

 

Сергей Варюшкин (ведущий рассылки), e-mail: varyushkin@sama.ru, ICQ 7837257
Гостевая книга "Пустых Мест"



http://subscribe.ru/
E-mail: ask@subscribe.ru
Поиск

В избранное